Погодін М. П. (1800-1875 рр. ) син кріпака. В 26 років професор російського університету. Очолював кафедру. Норманіст. 1835, 1838, 1840 відвідував Львів з метою заснувати Погодінську колонію москвофілів.

Програмна праця «О происхождении Руси» (1825 р. ) де дякує Карамзіну. Погляди не послідовні. Вважав, що розвиток людства єдиний процес Росії. Основні літописи знав напам'ять. Розробив математичний метод. Історію Росії ділив:

1. 862 - до монголів;

2. Монголи - Іван ІІІ;

3. Іван ІІІ - Петро.

Устряло М. Г. (1805-1870). З різночинців. Закінчив Петербурзький університет. Опублікував кілька серій щоденників і іноземців початку 13 ст. Критикував Карамзіна, але виклав його концепцію.

З 30-х рр. прихильник теорії офіційної народності:

1. православ'я;

2. само державність;

3. народність;

Мав намір написати Історію Петра І в 10 томах. Написав 6.

Корф М. А. (1800-1876 рр. ). Закінчив у 1817 році Царсько - селянський ліцей. Працював у другому відділі Сперанського. 1848 року за дорученням Миколи І «Вошшествие на престол Николая І». це перша праця з історії Декабризму, де ідея що декабризм прийшов із заходу.

Михайловський - Данилевський О. М. (1790-1848 рр. ). військовий історик, ад'ютант Кутузова. Після війни спеціаліст війни 1812 року. Ввів в обіг багато документів.

58. Народницька історіографія. Суб'єктивна соціологіяЛаврова, Михайловського, Кропоткіна

Народництво - це ідеологія і рух дворянської та різночинної інтелігенції, Ю який виник у 60-х рр. . 19 ст.

Основні засади народників:

1. Росія омине капіталізм;

2. Община основа капіталізму;

3. Особи творці історії.

Серед російських теоретиків: Бакунін, Лавров, Ткачов, Кропоткін, Михайловський.

Серед українських: Кулятко-Керецький, Дебагаорій-Мокрієвич, Микола Кибалочич, Павло Грабовський, Сергій Русов.

Російське народництво практично не цікавилося визвольними прагненнями національних меншин. Більше того, вважало їх недозрілими. Якщо російське народництво основну увагу зосереджувало на соціалістичні нахили російського селянина (95-80%), то українські хлопомани підкреслювали індивідуалізм українського селянства і здійснювало культуртрегерську діяльність. У Росії це почалось лише з 80-х рр. .

2 течії народництва:

1. Революційне (60-80-х рр. );

2. Ліберальне (з 80-х рр. 19 ст. ), згодом переродилася у соціалреволюціонерів.

Лавров (1823-1900) - син псковського поміщика. У 1867 р. був заарештований за революційну діяльність, втік із заслання. Його праці («Исторические письма»(1859)) звернені до російської прогресивної молоді слугували справі визволення селян. Закони природи і закони суспільства є тотожними.

Михайловський Микола Констянтинович (1842-1904)- «властитель дум русской интелигенции». Праці його у 10 томах, але щоб усе опублікувати, то треба 50-70 т.

Шлях розвитку Росії - специфічний, що капіталізм у Європі є і буде, а в Росії його не буде.

На його думку розвиток людства - це процес закріпачення особи. Мета прогресу - звільнення особи від впливу суспільства в боротьбі за індивідуалізм. «Героии и толпа», «Ещо о героях», «Ещо о толпе».

Порівнював народні маси з нулями. Казав, що натовп пасивно сприймає історичні умови, вплив сучасності. Він наслідує думку, що натовп висуває своїх героїв, які ведуть і на хороше і на погане.

Натовп - це не народ. Це категорія середньовічна. «Ето сила жалкая и опасная». Його праці відіграли дуже важливу роль.

Кропоткін П. О. (1842-1921) - з древнього князівського роду. Відомий як географ, біолог, теоретик анархізму, але не такий рішучий як Бакунін. Він близький до позитивістів.

Люди подібно до природи потребують взаємодопомогу, яка здійснюється через рід, місто, общину. Вважав, що історичний процес йшов до недержавних форм. Держава стоїть на заваді суспільства розвиватися. Вважав, що державу треба знищити.

Його ідеал - анархічний комунізм - це федерація общин, які само управляються, над якими нема верховної влади. Стосунки в цій общині базуються на вільній угоді людей.

У праці «О великой Французкой революции» проповідує ідею еволюційного розвитку суспільства. Вважав, що боротьба за владу є неприродною, шкідливою, або всяка влада веде до свавілля і деспотизму. В еміграції був 41 р. і повернувся в 1917 р.

Визнав історичне значення жовтневої революції. Похований на ново дівочому кладовищі.

У 1902 р. ліберальні народники перетворилися в есерів, які виступали за права селянства.

59. Основні риси історичної думки в Україні та в Росії в першій половині 19 ст.

Основні особливості періоду і розвиток історичної думки в Україні і Росії в першій половині 19 століття:

Продовжує зростати абсолютна монархія, зародилися буржуазні відносини, почався промисловий переворот. Поширювалась суспільна ідеологічна боротьба6

1. розвиток суспільних наук;

2. поширився інтерес до історії;

3. відкривався ряд університетів, наукових товариств, комісій;

В 30-х роках виникають перші історичні школи скептична і державна. Ще панує дворянська історіографія, але поступово здає позиції. З'являються представники буржуазних шкіл: Еверс, Каченовський, Полєвой, Кавелін, Чичерін, Солов'йов. Значна увага приділялась етнографії.

Багато істориків визначили роль географічного фактору (Ключевський). Актуальним стає вивчення соціально - економічної проблематики. В 30-х роках 19 ст. з'являються праці з історії історичної науки. Вплив Шелінга, Гегеля, Фур'є.

Шелінг Фрідріх (1755-1854) - романтик, вища мета природи - єдність людей. Сенс історичного процесу - здійснення прагнення до свободи. (Ідеї філософії природи» (1797), «Про світову душу» (1798))

Георг Гегель (1770-1831) - признав ідею розвитку, об'єктивний ідеаліст. («Наука логіки» «Філософія природи. філософія історії)

Шарль Фур'є (1772-1837) - ідеальне людство - шляхом еволюції. (Трактату про домашню й землеробську асоціації. Новий промисловий і соцієтарний світ)

60. Концепція історії Росії в працях Маркса і Енгельса

Карл Генріх Маркс (нім. Karl Heinrich Marx, 5 травня 1818, Трір -- 14 березня 1883, Лондон) -- німецький філософ, соціолог, економіст, політичний журналіст. Його наукові твори та економічні дослідження, об'єднані в теоретичне вчення, яке називають марксизмом, сформували основу комуністичного і соціалістичного руху.

Твори Маркса, більше, ніж будь-кого іншого, вплинули на розвиток теоретичної думки й історичні події 20 століття. Опитування, проведене Бі-Бі-Сі у 1999 у всьому світі, назвав Маркса «найвидатнішим мислителем тисячоліття»[2].

У 1830-1835 роках Маркс навчався у Трірській міській гімназії, закінчивши її на відмінно у 17-річному віці. У 1836 році він засватався із своєю майбутньою дружиною Женні фон Вестфален (Jenny von Westphalen). Закінчивши гімназію в Трірі, Маркс вступив до університету, спочатку в Бонні, потім в Берліні, вивчав юридичні науки, але згодом захопився історією і філософією.

Розвиток до 1849

У 1841 Карл Маркс закінчив університет, здавши екстерном університетську дисертацію про філософію Епікура.

Після закінчення університету Маркс переселився до Бонна, розраховуючи на професуру. Але реакційна політика уряду примусила Маркса відмовитися від наукової кар'єри. У 1842-1843 роках Карл Маркс працював журналістом і редактором у «Райніше Цайтунг» у Кельні. Спочатку Маркс висловлювався за відміну цензури, потім перейшов до відкритої критики уряду (багато його статей були заборонені цензурою або піддавалися жорсткому редагуванню).

У 1843 році Маркс одружився із аристократкою Дженні фон Вестфален, племінницею засновника концерну Phillips. Молода сім'я перехала до Парижа, де він познайомився з Генріхом Гейне та у 1844 вступив у дружбу з Фрідріхом Енгельсом, з яким його до кінця життя об'єднувала спільна робота. Саме Енгельс звернув увагу Маркса на становище робітничого класу.

У 1846 його було вигнано з Парижа і, так само як Енгельс, він переїхав у Брюссель. Там вони написали роботу «Німецька ідеологія», що критикує ідеї Гегеля і молодогегельянців. Навесні 1847 року Маркс і Енгельс долучилися до таємного пропагандистського товариства «Союз комуністів» -- товариства німецьких емігрантів, з якими Маркс познайомився у Лондоні. За дорученням товариства вони склали знаменитий «Маніфест Комуністичної Партії», що вийшов 21 лютого 1848.

Коли вибухнула лютнева революція 1848, Маркс був висланий з Бельгії. Він приїхав знову до Парижа, а звідти, після березневої революції, до Німеччини, до Кельна. Там він спробував знову видавати «Rheinische Zeitung». Газета виходила з 1 червня 1848 до 19 травня 1849, після чого була закрита через економічні труднощі та цензуру.

Карл Маркс був висланий з Німеччини 16 травня 1849. Він відправився зі своєю сім'єю спочатку до Парижа, але був висланий і звідти після демонстрації 13 червня 1849 і виїхав до Лондона, де і жив до самої смерті.

У період з 1856 до 1857 року Карл Маркс опублікував в газетах "Вільна преса Шеффілда" та "Вільна преса" серію статей під назвою "Викриття дипломатичної історії XVIII століття", які в 1899 році були перевидані, за матеріалами, які підготувала його дочка Елеонора, як окрема книга з назвою "Таємна дипломатична історія XVIII століття".

У 1864 Маркс організував «Міжнародну робітничу асоціацію».

1867 вийшов перший том «Капіталу».

Карл Маркс помер у Лондоні у віці 64 роки і там похований на кладовищі «Highgate-Cemetery». Останні томи «Капіталу» видав Енгельс після смерті Маркса.

Вчення

Маркс разом з Фрідріхом Енгельсом створив цілісну та послідовну матеріалістичну систему поглядів на світ, історію людства та розвиток суспільства. Ця система поглядів має назву марксизм або марксистська філософія.

Ідейно-теоретичні витоки поглядів

У розвитку своїх ідей Маркс спирався на спадщину німецької класичної філософії, англійської політекономії і французького утопічного соціалізму[3].

Твори

Економічно-філософські рукописи (1844)

Маніфест комуністичної партії (1848)

Капітал, т. 1 (1867)

Капітал, т. 2 [опублікований під редакцією Фрідріха Енгельса після смерті Маркса] (1885)

Капітал, т. 3 [опублікований під редакцією Фрідріха Енгельса після смерті Маркса] (1894)

Енгельс Фрідріх, німецький суспільно-політичний діяч, філософ, один з основоположників марксизму. Народився Енгельс 28 листопада 1820 у прусському місті Бармен в сім'ї фабриканта. Закінчивши гімназію (1837), Енгельс займається самоосвітою; в 1841 р. , перебуваючи на військовій службі в Берліні, відвідує лекції Берлінського університету, посилено займається філософією і вступає в студентський гурток младогегельянців. У той час уже відомий поетичними та літературно-публіцистичними творами, опублікованими під псевдонімом Ф. Освальд. У 1841-1842 рр. . пише низку статей і брошур, спрямованих проти Ф. Шеллінга і його вчення (найвідоміша - «Шеллінг і одкровення»), протиставляючи їм вчення Л. Фейєрбаха. Після закінчення служби восени 1942 р. їде в Манчестер, на текстильну фабрику, співвласником якої був його батько. По дорозі знайомиться в Кельні з головним редактором «Рейнської газети» К. Марксом. В Англії сходиться з лідерами чартистського руху «Північна зірка», сам вступає в чартистское партію і пише книгу «Становище робітничого класу в Англії» (1845).

Після повернення на батьківщину пише спільно з Марксом ряд робіт, встановлює зв'язки з німецькими соціалістами, активно співпрацює в соціалістичних журналах. Побоюючись арешту, навесні 1845 р. залишає Німеччину і прямує до Брюсселя, куди перед цим переселяється Маркс, висланий з Франції. Восени 1845 року Маркс і Енгельс приступають до роботи над «Німецькій ідеологією» (1845-1846), в якій вперше дається розгорнутий виклад матеріалістичного розуміння історії і вихідні положення нового світогляду - наукового комунізму, а на наступний рік створюють прообраз комуністичної партії - Брюссельський комуністичний кореспондентський комітет. У наступному році докорінно перетворюють паризький «Союз справедливих», проводять два його конгресу (нове гасло: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!"), А в лютому 1848 р. випускають «Маніфест комуністичної партії».

Наприкінці 1849 р. Енгельс приїжджає до Лондона, де в 1850 р. випускає ряд робіт, узагальнюючих досвід революції і продовжують розробку теорії і тактики революційного пролетаріату.

Після смерті Маркса Енгельс починає складати остаточний текст не виданих томів «Капіталу», займаючись цією роботою майже до кінця свого життя (2-й том вийшов в 1885 р. , 3-й - у 1894 р. ). Крім цього, підготував третє і четверте німецьке видання 1-го тому «Капіталу», а також англійське видання 1-го тому, написав праці «Походження сім'ї, приватної власності і держави» (1884) і «Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії» (1886). Померла 5 серпня 1895 р. в Лондоні.

61. Схема рос. історії в працях М. В. Довнар-Запольського, С. Ф. Платонова, М. К. Любавського

Митрофан Вікторович Довнар-Запольський - білоруський історик, етнограф, фольклорист, економіст, основоположник білоруської національної історіографії [1]. Доктор історичних наук (1905), професор (1902). Зміст [прибрати]

Походив з дрібномаєтного шляхетського роду герба Побог, народився в сім'ї службовця. Початкову і середню освіту здобував у народному училищі ст. Барановичі, школі м. Пловдіва (Болгарія), народному училище м. Річиця, прогімназії м. Мозиря, а також у 1-ї міської гімназії Києва, з якої був відрахований навесні 1888, як зазначалося в секретному наказі попечителя Київського навчального округу. У 1889 вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, який закінчив у 1894 успешло.

Служив у Московському архіві Міністерства Юстиції. Працював в Московському та Київському університетах. У 1905 відкрив у Києві вищі жіночі вечірні курси, в 1906 - вищі комерційні курси, перетворені потім у комерційний інститут [3]. Співпрацював з газетами «Білоруське слово», «Білоруська відлуння», «Вільна Білорусь», був членом комісії БНР з організації Білоруського університету. Викладав у ВНЗ Харкова і Баку. C 1 жовтня 1925 по 1 вересня 1926 працював завідувачем кафедри історії Білорусі в Білоруському державному університеті. З осені 1926 працював у Москві.

Займався дослідженнями витоків і становлення білоруської державності, національної та культурної самобутності білоруського народу [4]. Опублікував більше 200 наукових робіт з етнографії, соціально-економічної і політичної історії Білорусії, Литви, Росії, Україні, Польщі. У 1906 році видав історико-літературний пам'ятник XVI-XVII ст. Баркулабовскую літопис.

Платонов Сергій Федорович (1860, Чернігів - 1933, Самара) - історик. Рід. в родині типографського службовця. Закінчивши Петербург, гімназію, Платонов, який мріяв про літературу. діяльності, вступив на історико-філологічний ф-г Петербург, ун-ту. Під впливом істориків К. Н. Бестужева-Рюміна, В. О. Ключевського, А. Д. Градовський захопився історією. У 1882 після закінчення ун-ту був залишений для підготовки до професорського звання. Талант і виняткова працездатність дозволили Платонов написати дисертацію "Давньоруські сказання і повісті про Смутного часу XVII ст. Як історичне джерело", високо оцінену В. О. Ключевський і відзначену Уваровської премії Академії наук. У 1890 Платонов став професором рус. історії Петербург. ун-ту. Його докторською дисертацією стала кн. "Нариси з історії смути в Московській державі XVI - XVII ст. ", Він багато потрудився над виданням джерел поч. XVII ст. ("Російська історична бібліотека". СПб. , 1891. Т. 13) - роботою, що зберегла досі своє значення. Вмів коротко, ясно, цікаво викладати матеріал, Платонов став одним з найвизначніших професорів поч. XX ст. У 1895 - 1902 був запрошений викладачем історії до вел. князям. У 1903, талановитий адміністратор і викладач, Платонов очолив Жіночий педагогічний ін-т. У 1908 став членом-кор. Академії наук. Написаний ним "Підручник російської історії для середньої школи" (СПб. , 1909 - 1910) став одним з кращих дореволюційних підручників, перевидання к-якого перервали події жовтня. 1917. До Жовтневої рев. поставився негативно, вважаючи більшовицьку програму "штучною і утопічною", нона співпрацю з більшовиками погодився, вважаючи, що при будь-якій владі він має служити своєму народові. Брав участь у порятунку архівів і бібліотек у Петрограді, очолював Археографічної комісії, Археологічний інститут, Пушкінський Дім, Бібліотеку Академії наук та ін У 1920 обраний академіком. В 1930 був заарештований за сфабрикованою ОГПУ "Академічному справі" істориків (С. В. Бахрушин, Є. В. Тарле та ін. ) Так почалася легенда про П. як представника офіційно-охоронного напрямку історіографії. Був засланий до Самари і помер в лікарні від серцевої недостатності.

Матвій Кузьмич Любавський- Академік АН СРСР (1929, член-кореспондент з 1917).

Закінчив Сапожковское духовне училище, Рязанську духовну семінарію, історико-філологічний факультет Московського університету (1882). Займався в семінаріях у професорів В. О. Ключевського, В. І. Герье, Н. А. Попова, закінчив університет в один рік з П. Н. Мілюков. Кандидатський твір: «Служиві люди Московської держави, городові дворяни і діти боярські» удостоєно премії ім. Н. В. Ісакова та золотої медалі. Був залишений при кафедрі російської історії для приготування до професорського звання.

Магістр російської історії, Доктор російської історії (1900; тема дисертації: «Литовсько-російський сейм»).

Працював в середніх навчальних закладах Москви: з 1886 викладав історію у приватній гімназії О. А. Виноградової. З 1887 викладав географію в 2-й жіночої гімназії імператриці Марії, в Маріїнському училище дамського піклування про бідних, на Вищих жіночих курсах, організованих В. І. Герье і В. А. Полторацької. У 1904-1907 - інспектор Маріїнського училища.

Одночасно з викладанням працював у Московському архіві міністерства юстиції, де розбирав матеріали древнелітовского архіву (Литовської метрики).

З 1894 - приват-доцент Московського університету, читав лекції з історії Литовсько-Руської держави, з 1897 - по історичної географії, з 1899 - з історії західних слов'ян.

З 1901 - екстраординарний професор, з 1902 - ординарний професор Московського університету. Безперервно викладав в університеті до 1930. Також читав лекції на Вищих жіночих курсах професора Герье.

У 1902-1904 і 1906-1908 - секретар історико-філологічного факультету Московського університету, в 1908-1911 - декан цього факультету.

У 1913 був обраний головою Товариства історії та старожитностей російських при Московському університеті.

Після Лютневої революції організував повернення до університету пішли в 1911 колег. На чергових виборах ректора навесні 1917 не виставляв свою кандидатуру (був занадто консервативно налаштований для революційного часу).

З 1919 - заслужений ординарний професор, з 1922 - професор понадштатним факультету суспільних наук, з 1925 - професор понадштатним етнологічного факультету МГУ.

У діяльності Любавський як історика можна виділити три основні складові. Перша - історія Литовсько-Руської держави,

Друга - історія західних слов'ян. Третя - історична географія.

У 1918 - керівник Московського відділення Головархіву - Московського обласного управління архівною справою, до 1920 - член колегії, заступник голови Головархіву. У 1920 був експертом-консультантом по архівних питань Наркомату закордонних справ, брав участь в Ризькій конференції щодо укладення мирного договору між РРФСР і Польщею. У 1920-1929 - директор Московського відділення юридичної секції Єдиного державного архівного фонду.

62. Дворянська історіографія в Україні і Росії в першій чверті 18 ст.

Історична думка в Україні і Росії в першій чверті 18 ст.

1708 р. Петро І доручив директору Московського друкарського двору - Ф. Полікарпову написати російську історію, починаючи з Василія ІІІ, і у 1715 р. написав, але праця не сподобалася царю (бо мало про новітні часи).

Незалежно від Полікарпова, секретний шведський посольства Олексій Манкієв пише - «Ядро русской истории» - 7 книг. Характеристика роботи - з найдавніших часів до початку 18 ст. Перша багатотомна праця, в 1-й книзі порушувалося питання про похід руського народу до варягів, їх прихід. Російська історія викладалася на фоні всесвітньої, намагався критично осмислювати належні документи. Полемізував з істориками, які вважали, що слово «словянин» від латинського «раб», походить від слова «слава». Прихильник абсолютизму, негативно ставився до селянських рухів.

Найбільше праць присвячено Північній війні і Петру І.

Борис Куракін, родич царя, працю присвятив Петру - багато цінних деталей і характеристик; про реформи писав «по гарячих слідах».

Петро Шафінов (барон) - невелика праця про Північну війну: «Осуждение какие законные причины царя Петра I проч. к началу войны против Карла XII, короля шведского шлем». Складався з 3 питань і 3 відповідей:

1. які законні причини початку війни, багато документів, які свідчать, що балтійське узбережжя здавна російське

2. хто винен, що війна така довга (наприкінці 1715р. )

3. чи дотримувалися сторони «правил війни».

«Книга Марсова» 1713р. - альбом про Пн. війну: схеми, плани, карти, укази. «Журнал Северной войны» - хроніка події. Ці праці перевидані за кордоном.

63. Нова проблематика в працях Чулкова і Голікова

Нова проблематика в працях Чулкова і Голікова:

Чулков Михайло Дмитрович (1740-1793) - різночинець. Людина надзвичайно широко освічена, видавав сатиричний журнал, збирав і публікував російські народні пісні та казки. Зачинатель роману в російській літературі. Відомий ідеолог купецтва. Автор великого за розміром дослідження «историческое описание российской комерции…», праця 7 томів, - 21 книга. Опубліковано у 1870 роках.

1-5 том. - торгівля Русі-Росії через найвідоміші порти, 6-й том - внутрішня торгівля (ярмарки, торги), 7-й том - лексикон купеческий (словник). Під комерцією тоді розуміли: торгівлю, промисловість, кредит, шляхи сполучення.

Це перша праця в російській історіографії у вузькому розумінні. Наводить багато документів, 4/5 документи, 1/5 текст Чулкова.

Найважливіші особи в Росії - купці, які заслуговують підтримки уряду. Чулков вважає, що торгівля була одним із занять в давні часи. Пише, що торгівля сприяла виникненню міст, ремесла. Ремесло почало в Росії із 14 ст. праця проводить ідею освіченого абсолютизму, ідеал для нього Петро І.

Голіков І. І. (1735 - 1801). Син купця. Багато їздив. Зібрав 1, 5 тис. документів. 30 томів праця «дияния Петра Великого мудрого преобразователя России».

65. Розвиток історичних знань в Україні у другій половині 17 століття

Історична думка в Росії у другій половині 17 століття:

3 листопада 1657 року Олексій михайлович видає указ про створення записного приказу - це перший інститут історії. На чолі приказу поставлений дяк Тимофей Кудрявцев. Дано йому 8 помічників. Завдання написати історію Росії, продовжити «Степенную книгу». У 1669 році уже немає відомостей про існування «Степенного приказу». Незалежно від Кудрявцева у 1669 році дяк Федір Грибоєдов написав «Історію Росії».

Грибоєдов - помітна фігура, виконував дипломатичні поручання царя. Почав історію від київських князів до Михайла Федоровича Романова. Праця Олексію Михайловичу сподобалась. Він видав гонорар і шубу з царського плеча.

«Скіфська історія» Андрія Лизова - сучасник Петра опублікована пізніше. Лизлов під скіфами розумів татаро-монгол і турків.

1. Використав багато архівних документів;

2. Пише прагматичну історію;

3. Застосовує принцип раціоналізму, робить перші виноски на полях;

66. Концепція історії Росії в працях Бориса Миколайовича Чичеріна(1828-1904)

Проблеми історії Росії в працях Бориса Миколайовича Чичеріна(1828-1904)

Історик, теоретик держави і права, публіцист, філософ. З поміщицької сім'ї з Тамбова. Закінчив юридичний факультет Московського університету. Магістерська дисертація «Областные учреждения в России в XVII в. », докторська «О народном представительстве». У працях доводив передчасність російського конституційного ладу.

Великий вплив на нього зробили Еверс (інтерес до історії державних відносин в Росії, історія державних установ і правових норм, історія соціальних відносив в російській державі. Це все тлумачилося в юридичній площині) і Гегель.

На думку Чичеріна, держава - це союз людей, об'єднаних правом, який управляється верховною владою з метою досягнення загального блага.

Під загальним благом розумів здійснення морального порядку - держава визначає і захищає громадські права. Найсприятливіша форма реалізації цих благ - конституційна монархія.

В ряді своїх праць озвучує основні вимоги лібералізму:

1. свобода совісті

2. свобода віл кріпосної залежності.

3. свобода суспільної думки.

4. свобода книгодрукування

5. свобода викладання.

6. публічність(відкритість) усіх урядових дій і бюджету

7. публічність і гласність судочинства.

Розглядав етапи розвитку російської держави:

І. союз кровний(родова теорія Еверса)

ІІ. В 12 ст. союз кровний змінився союзом «гражданським»

ІІІ. Епоха Петра - союз державний.

В ряді своїх праць розвиває думку і обґрунтовує думку про закріпачення і розкріпачення станів: оскільки держава грала домінуючу роль в житті суспільства, то вона дбала про всі стани і кожен стан був прикріплений до певних галузей.

Якщо держава закріпачила всі стани, то тільки держава має право їх розкріпачити.

«Обзор истории развития сельской общины в Росcии».

1. Висловлює думки, полемізуючи з слов'янофілами (мав рацію, що не лише в Росії була община)

2. мав рацію, бо твердив, що община розвивається.

Помилявся, бо вважав, що общину створює держава з фіскальною метою.

Праці державників мали позитивне значення, оскільки було опрацьовано і опубліковано велику кількість документів з історії державного правління.

67. Тематика праць В. О. Мякотіна, О. В. Пешехонова, Л. СШишко

Венеамін Олександрович Мякотін (1867-1937) - російський історик, публіцист та політичний діяч, один із лідерів "Трудовой Народно-Социалистической партии". В першій половині 90-х рр. ХІХ ст. жив і працював у Києві, вивчав соціально-економічну історію Гетьманщини, співробітничав в "Киевской старине". Згодом перебрався в Росію, був професором Санкт-Петербурзького університету. В 1918 р. емігрував з Радянської Росії, працював професором Софійського університету (Болгарія), жив у Чехословаччині, потім перебрався до Франції. Найвідоміші його праці безпосередньо стосувалися історії України. Серед них "Прикрепление крестьян в Левобережной Малороссии", яка була опублікована в "Русском Богатстве" в 1894 р. , "Из истории Нежинского полка" (1897 р. ), "Очерки социальной истории Малороссии XVII-XVIII ст. " ("Русское Богатство", 1912-1915 рр. ) (перевидана у Празі в 1925 р. ).

Пешехонов Олексій Васильович (21 січня 1867 - 3 квітня 1933 Рига, похований в Ленінграді). Навчався в Тверській духовній семінарії, в 1884 виключений як "неблагонадійний". У 1894 піддавався арешту в Орлі у справі партії "Народного права". Працював статистиком у ряді земств, випустив кілька статистичних робіт. З 1899 в Петербурзі вів внутрішній огляд в журналі "Русское Багатство" (з 1904 член його редакційної комітету). З 1903 активний учасник "Союзу Визволення". Співпрацював в есерівської ЦО "Революційна Росія". Входив до депутацію товариств. діячів, до-раю, відвідали 8 січня. 1905 попер. Кабінету міністрів і мін. внутр. справ, намагалася запобігти криваву розправу з робітниками 9 січня. ; був заарештований, ув'язнений у Петропавп. фортецю, потім висланий. З лист. 1905 один з ред. есерівської газ. "Син Вітчизни". Влітку 1906 один із засновників Партії нар. соціалістів, її програмні положення ізлажени в статтях П. ("Рус. Багатство", березень - авт. 1906), чл. редакції її органу "Нар. -соц. Огляд". Автор ряду робіт з агр. питання.

Після Февр-рев-ції 1917 чл. виконкому Петроград. РСД; 1 травня увійшов до комісії Ради для переговорів з Тимчасового. пр-вом, брав участь у розробці умов, на яких брало представники Ради погоджувалися увійти в пр-во. Член ради Гол. зем. к-та. 5 травня - 31 серпня. мін. продовольства Тимчасового. пр-ва. 18 травня забалотований на 1-му Всерос. з'їзді КД (4-28 травня) при виборах до Виконкому Всерос. Ради КД. 21 травня на Всерос. прод. з'їзді висловився за рівномірний розподіл продуктів і скорочення споживання, за планомірне держ. втручання в госп. життя. Двічі виступав з доповідями про прод. становище в країні на 1-му Всерос. з'їзді Рад РСД (червень). Член ВЦВК. На з'їзді партії енесов (червень) зробив доповідь про екон. частини програми, а після об'єднання цієї партії з трудовиками в Трудову Нар. -соц. партію (22 червня) видавець її газ. "Нар. Слово". Вимагав оголосити хліб общенар. надбанням, видачі винагороди за відчужувані землі. Прихильник коаліції з кадетами, на об'єднаному засіданні ВЦВК Рад РСД і Виконкому Всерос. Ради КД 24 липня говорив: "Чим більше ми залучаємо сил праворуч, тим менше залишається їх в стані наших ворогів" ("Рев-ція 1917", т. 3, с. 216). 1ов. попер. Передпарламенту; на його засіданні 23 жовтня. наполягав на спільному з союзниками продовженні війни для досягнення прийнятного світу.

Після Жовт. рев-ції входив в "Союз відродження Росії", був представником союзу в Добровольч. армії. У 1922 по звинуваченню в контррев. діяльності висланий за кордон. Жив у Ризі, Празі, Берліні. З 1927 консультант торгпредства СРСР в Прибалтиці. Неодноразово звертався до Рад. пр-ву з проханням дозволити йому повернутися в Росію.

Леонимд Эммануимлович Шишком (псевдонимы: П. Б. , П. Батин, Благовещенский и др. ) (19 мая 1852, Подольск -- 20 января1910, Париж) -- революционер-семидесятник, бывший офицер.

Леонид Шишко родился в помещичьей семье. ^[1] По окончании кадетского корпуса в 1868 году поступил в Михайловское артиллерийское училище в Петербурге. В 1871 году был выпущен подпоручиком артиллерии и немедленно покинул военную службу. Будучи в отставке, поступил в Технологический институт, но в 1872 году оставил учёбу и переехал в Москву, где вместе со своим товарищем намеревался стать народным учителем в земстве.

В 1873-74 гг. принадлежал к народническому кружку чайковцев и вёл пропаганду среди петербургских рабочих. В 1874 годубыл арестован, содержался 4 года в одиночном заключении, в 1877 году судился по «процессу 193-х» и был приговорён к 9 годам каторги. В 1889 году бежал с поселения за границу. Шишко -- один из основателей «Фонда вольной русской прессы». С 1902 года -- видный деятель партии эсеров.

Работал в «Аграрно-социалистической лиге». Автор популярных «Рассказов из русской истории» (1906 год), которые имели большое распространение и представляют пример эсеровского толкования русской истории. Они насыщены в ряде глав революционно-народническими лозунгами и уделяют большое внимание изложению событий крупных крестьянских движений (например, разинщине, пугачёвщине). Автор воспоминаний.

68. Роль Києво - Могилянської академії в розвитку історичної думки в Україні

Козацько-гетьманська держава дала могутній поштовх суспільно-політичному, господарському і культурному життю українського суспільства, розвиток національної історичної думки. Її потужним осередком стала Києво-Могилянська академія-провідний центр просвітництва в Україні. Створена в результаті злиття Лаврської школи з Братською(1632) юридично назву академія отримала 1708 року як Київська академія. У її стінах вперше почала викладатися історія, як окрема навчальна дисципліна. Покровителем академії був Петро Могила. В академії навчалось в межах 500-1200 молодих студентів. Для них П. Могила написав унікальний посібник «Анфологіон». До викладання були залучені І. Різаль, Д. Ростовський, В. Ясинський, Ф. Прокопович, С. Яворський. Академія мала філіали у Вінниці, Кременчуці, а за іншим зразком колегіуми були згодом створені в Чернігові, Харкові, Переяславі.

Інокентій Пізель (1600-1683)-ректор академії, вихованцем якої був, професор історії, з часом архімандрит Києво-Печерського монастиря та управитель Лаврської друкарні. Редагував і видавав «Києво-Могилянський патерик»(1661)- перший підручник з української історії. Гізеля розглядають як імовірного автора чи редактора «Синопсиса»(1674). Його твір «Мир з Богом людини»(1669)-присвячений московському цареві Олексію Михайловичу. Твір просякнутий ідеє гуманізму. Критерієм добра і зла розглядається совість людини.

Стефан Яворський(1658-1722)-вихідець з Галичини, професор префект Академії, московський митрополит. Його лекційний курс «Флософські змагання»-важливі значення для філософії історії:

Теорія суспільного розвитку

Теоретичні проблеми пізнання

Феофан Прокопович (1677-1736)- уродженець Києва, вихованець Києво-Могилянської академії, а згодом ректор, учасник реформ Петра І у церковній сфері та освіті, створення Петербурзької академії наук. Навчався в Римській єзуїтській колегії де опанував класичні мови. Автор трагікомедії «Володимир». У цій першій в Україні п'єсі присвяченій історії прийняття християнства, в образі князя Володимира прославлялася держава та культурницька діяльність І. Мазепи, але після подій п'єса була перероблена і переприсвячена Петру І. прислужництвом Петру просякнуте «Слово перед прокляттям Мазепи», проголошене у Москві 1708/9. у якому він лайливо засуджував гетьмана за його союз з Карлом ХІІ.

З Ф. Прокоповичем релігійно - політичне вчення про просвітницько-абсолютиську державу: «Духовний регламент», «Слово про власть і честь царську» містять обґрунтування співвідношення світської і церковної влади на користь першої. Народ який з Божої волі вручив монарху владу, має йому коритися такий мотив творів, які відіграли важливу роль у становленні російської історіографії, сприяли утвердженню в ній монархістської концепції.

69. «Державна школа». К. Д. Кавелін

історіографія грушевський антонович бєлінський

«Державна школа». К. Д. Кавелін:

Державна школа сформувалася у другій половині 19 ст. в основі історії розвитку Росії покладено розвиток самодержавства. Засновники Б. М. Чичерін, К. Кавелін. Теоретичною основою державників була реакційна сторона вчення Гегеля про державу (ідеалізація).

Відступили від положень Соловйова, від прогресивних висновків.

Основні положення:

1. Держава - рушійна сила Російської історії;

2. Причина цього - природно - географічний фактор;

3. Відмовились від ідеї внутрішньої закономірності розвитку Росії;

4. Заперечували єдність історії розвитку всіх народів. Протиставили історію Росії і Західної Європи;

5. Висунута ідея закріпачення і розкріпачення станів державою;

Держава в інтересах всіх закріпачена. Висунули тезу:

1. На заході панує начало права, в Росії - сила влади;

2. На Заході все виростає з низу, в Росії - все насаджується зверху;

3. Велику роль в історії Росії зовнішнього фактору: варяги, петровські перетворення.

Кавелін К. Д. (1818 - 1885 рр. ). історик, правознавець. Працював професором. Західник. Його діяльність два періоди:

1. До реформи 1862 р.

2. Після реформи 1862 р.

1855 року написав «Записку про звільнення селян», пропонував звільнити селян землею, а держава мала компенсувати поміщикам гроші за землю.

1862 рік опублікував «Дворянство и освобожление крестьян». Конституцію вважав передчасною.

1868 р. - «Краткий вигляд на русскую историю», «Мысли и заметки к русской истории».

Ідея державної школи в праці «Взгляд на юредически быт в древней России».

Кавелін запозичив у Гегеля ідею про вирішальну роль держави. Держава - вища форма суспільного життя, завершальний етап у історії Росії. Держава пройшла еволюцію:

1. Державні відносини;

2. Вотчинні відносини;

3. Державні;

Торкався проблеми общини, вона революціонізує. Община - основна майбутня держава. Праці Кавеліна зіграли позитивну роль, висновки суперечливі.

70. Історія селянства Росії та України в працях В. І. Семевського

Василь Іванович Семеновський (1848-1916) - крупний спеціаліст з історії російського селянства. Має праці з історії російського визвольного руху. Був народником

І. Магістерська дисертація - «Крестьяне в царствование императрицы Екатерины ІІ».

ІІ. Докторська - «Крестьянский вопрос в России в 18 - 2 пол. 19 века» (2 т. ).

І. Проблеми які порушив у магістерській:

1. Територіальний розподіл і середні розміри земельних наділів різних категорій селянства;

2. Географія розподілу і співвідношення панщини й оброку;

3. Охарактеризував селян двірцевого відомства, селян церковних вотчин, державних й удільних селян, які працювали на заводах;

У докторській аналізує різні пропозиції різних верств суспільства з приводу селян:

1. Проаналізував відповіді на анкети ВЕО;

2. Депутатів державних комісій;

3. Секретних комітетів щодо звільнення селян;

4. Думки Сперанського, Карамзіна, Пушкіна, Радіщева;

5. Вперше наведено відомості про селянські заворушення у 2-й чверті 19 ст.

У 1909 р. видає фундаментальне дослідження «Общественно-политические идеи декабристов». Питання про декабристів вперше порушив ще в курсі лекцій «О крестьянском вопросе». У праці визначав причини виникнення декабризму:

- вплив позитивний;

- вплив негативний.

Позитивний вплив - поява вільнодумства в Росії. Негативний - поява таємних товариств.

Позитивний вплив:

- виховання у сім'ї;

- читання літератури;

- слухання лекцій;

- спостереження під час перебування за кодоном;

- існування конституційного ладу;

- революційні рухи.

Негативний:

- російська дійсність;

- виникнення таємних організацій пояснюється незадоволенням.

1891 р. одержав замовлення мецената Сібірякова написати історію російських золотих промислів Сибіру, - «Рабочие на сибирских золотых промыслах». Вперше детально описав робітників золотих промислів.

Вважав, що можна виправити становище:

- законодавством;

- знищенням засилля чиновників.

На початку 20 ст. почали досліджувати першу російську революцію.

71. Пам'ятки історичної думки в Давньоруській державі 10-14 ст)

Пам'ятки історичної думки в Давньоруській державі і феодально роздробленій Русі (10-14 ст. ):

Писемні пам'ятки у формі літописів, розглядають це як:

1. історичні джерела;

2. історіографічні джерела.

Можна їх вважати і літературними творами. Існували в етнічній Росії до 17 ст. , в Україні до 18, а в Грузії до 19 ст. Найстаріший - Повість временних літ. .

Русь розпалася і виникло локальне літописання. В монастирях або при дворах великих вельмож. У таких літописах більше місцевих подій. Домінує ідея про правонаступництво від Києва. В 14 ст. - новий жанр - історичні повісті до 17 століття. Різниця - у літописі порушується багато тем, більше правдивості, чіткості. В історичній повісті - одна проблема - автор дозволяє собі фантазувати.

Найперший «Сказание о Мамаевом побоище» (Куликовська битва 1380 р.).

«Задонщина» - автор рязанський піп Сафонія: ідея - центр має бути не в Рязані а в Москві. У 16 ст. «Казанская история» - взяття Казані. 13 ст - «Слово о полку Ігоревім» (к. 18 ст. Пушкін або Ярославський архімандрит Биковський на основі Задонщини). «Повчання дітям Володимира Мономаха».

14-15 ст. - процес утворення централізованої Російської держави. Виникають давньоруські літописні зводи йде процес концентрації літописання.

72. «Скептична школа» М. Т. Каченовський

«Скептична школа» М. Т. Каченовський:

Скептична школа виникла в першій половині 19 ст. Її засновником є Каченовський. Школа формувалася під впливом німців Нібура і Гегеля. Нібур написав «Римську історію» в 3 томах - він також є засновником критики джерел на Заході.

Основні положення:

- Ставитись до історії як до науки;

- Зовнішня і внутрішня критика джерел;

- Історико порівняльний метод;

Скептики безпідставно піддавали сумніву «Повість». Були антинорманістами, підтримували Еверса - хозарія. Школа - один із етапів формування буржуазії.

Каченовський (1775-1842). В історії кожного народу є «недостовірний період» він перший критикував праці Карамзіна. Прихильник єдності історичного процесу всіх народів. Стаття «О баснословном методе российской истории». Руську Правду вважав запозиченою із Скандинавії. Проводив ідею, що Русь - Росія залежна від Західної Європи.

Арцебаше Микола Сергійович - учень Каченовського. У своїх працях застосував метод критики джерел «Замітки з приводу праці Карамзіна» - звинувачує Карамзіна в:

1. надмірному довір'ї до джерел

2. піднесений стиль;

3. маса приміток і фактичних помилок;

4. вимагав критики факту;

5. максимальної точної передачі тектсту документа.

До скептичної школи належав Осип Максимович Бодянський. Скептична школа проіснувала недовго.

73. Проблематика праць О. О. Корнілова, О. О. Кізеветтера, М. О. Д'яконова

О. О. Корнілов (1862-1925) - закінчив Пітерський універ.

Проблеми:

1. Селянська реформа4

2. Історія суспільного руху - 1850-70-ті рр. .

Чверть життя присвятив вивченню архіву сім'ї Бакуніних.

«Крестьянская реформа» (1905 р. ) - велику увагу, вважав, що непослідовна, недосконала.

Досліджуючи історію руху 70-80 - ті рр. . на відміну від Чичеріна казав, що якби уряд проводив толкову внутрішню політику, то не було б революції.

Кізеветер О. О. (1866-1933 рр.) - учень Ключевського, закінчив Московський універ. 1922 р. висланий за контреволюційну діяльність. Спеціаліст з російського міста 18 ст.

«Посадская община в России 18 в. » -магістерська робота.

Цінність праці:

1. Окреслив географія посадів, розміри посадів;

2. Відобразив соціальну структуру посадів;

3. Податки посадського населення;

4. Соціальне розшарування;

5. Соц. . б-ба в посадах.

Докторська про Катерину ІІ - бідніша на фактичний матеріал. Прихильник конституційної монархії в Росії. Читав лекції у Празькому універі.

Дяков М. О. (1855-1919 рр. ) - спеціаліст із середньовічної історії Росії. Подібно до Ключевського дослідив як вільні смерди перетворились у залежних селян.

В основі закріпачення лежав приватний договір, лише потім ці проблеми регулювала держава. Обережний у своїх висновках. Його учень Пресняков.

74. Літопис Самовидця, його місце у вітчизняній історіографії

Літопис Самовидця, його місце у вітчизняній історіографії:

Літопис Самовидця -- козацький літопис староукраїнською мовою, одне з фундаментальних джерел з історії Східної Європи 17 століття, зокрема періоду Хмельниччини і Руїни в Україні. Написана очевидцем подій, вихідцем з старшини Війська Запорозького.

Короткі відомості:

Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:

перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;

друга -- доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

Літопис Самовидця писаний доброю українською мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в українському уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім'я. Це стало можливе після праць Вадима Модзалевського про Романа Ракушку-Романовського. У 1920-их pp. низка авторів (Віктор Романовський; Олександр Оглоблин і особливо Микола Петровський) незалежно один від одного, на підставі аналізу автобіографічного матеріалу в Літописі, дійшли висновку (втім, вперше висловленого ще в 1846 істориком-аматором Д. Сєрдюковим), що автором Літопису Самовидця найправдоподібніше був Роман Ракушка-Романовський, генеральний підскарбій за Івана Брюховецького, а в останні десятиліття свого життя -- священик у Стародубі. Ця думка була прийнята більшістю істориків (Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич та інші й зокрема новітня історіографія), але деякі автори називали інших кандидатів на авторство Іван Биховець, військовий канцелярист (Л. Окіншевич), Федір Кандиба, полковник корсунський (М. Андрусяк, Михайло Возняк) та ін.

Ориґінал Літопису не дійшов до нас. Збереглося кілька копій, зроблених у XVIII столітті або й пізніше. Найдавніші й найповніші -- це списки Г. Іскрицького (перша половина XVIII ст. ) й Якова Козельського (друга пол. XVIII ст. ), які й покладено в основу наукових публікації цієї пам'ятки. Вперше, діставши його від Пантелеймона Куліша (від нього й назва Літопису Самовидця), опублікував Літопис, Осип Бодянський (1846); більш науково підготоване видання Київської Археографічної Комісії за редакцією і вступною статтею Ореста Левицького (1878), перевидане Інститутом історії АН УРСР (1971, Дзира Я. ) і «Harvard Series in Ukrainian Studies» (1972).

75. О. П. Щапов і його концепція російської історії

А. П. Щапов (1821 - 1876)

Афанасій Прокопович Щапов відомий як перший російський історик, який поклав в основу пояснення історичного процесу нашої країни революційно-просвітницькі ідеї. Він наполегливо порушував питання про місце і значення трудового народу в історії Росії. Предметом його дослідження було життя простого народу: побут, звичаї, світогляд, заслуги перед історією, ставлення до інших класів суспільства, боротьба за поліпшення свого становища.

В академії Щапов навчався на щойно відкритому в 1854 р. протівораскольніческом відділенні. Він жив відокремлено і займався науками. У 1854 р. для магістерської дисертації Щапов взяв тему: «Про причини походження та поширення розколу,

відомого під ім'ям старообрядництва в другій половині XVII і в першій половині XVIII століття». У переробленому вигляді дисертація була опублікована в Казані в 1858 р. і називалася «Російський розкол старообрядництва, що розглядається у зв'язку з внутрішнім станом російської церкви і громадянськості в XVII столітті і в першій половині XVIII століття: досвід історичного дослідження про причини походження та поширення російського розколу ».

Суть обох формулювань говорила про безсумнівну увагу автора до проблем внутрішньої історії Росії, його прагненні розглянути розкол - найбільше явище російського життя - не тільки як церковний явище, але і як вираз соціальних суперечностей епохи. Тим самим Щапов показав, що для розуміння ходу російської історичного процесу в усьому його розмаїтті історик повинен вийти за рамки узкоцерковной тематики.

Щапов підійшов до розгляду розколу як форми соціального протесту народних мас проти «податей і данин багатьох», проти всього соціально-політичного ладу Росії. У розколі він побачив прапор народних цивільних бунтів. Участь народу змінило характер розколу. Основу дисертаційного праці Щапова становили матеріали із зібрання рукописів XI-XVIII ст. бібліотеки Соловецького монастиря. У 1854 р. його евакуювали в Казанську духовну академію у зв'язку з небезпекою англійського флоту в умовах початку війни. Через 12 років житія святих зі скарбниці бібліотеки там же в Праця Щапова був позитивно оцінений С. М. Соловйовим та К. Н. Бестужевим- Рюміним і одночасно викликав критику зліва і справа. опублікував статті: «Великоросійські області в Смутні часи», «Земство і розкол», «Земський собор 1Б48 - 1649 рр. . »(В« Вітчизняних записках »), « Бігуни »(під« Часу »).

Особливо близьким було співпраця Щапова з Г. З. Єлісєєвим (той вів «Внутрішнє огляд» в «Современнике») і В. С. Курочкіним (редактором сатиричного журналу «Іскра»). Щапов бував у Н. І. Костомарова, В. І. Семевского, О. М. Пипіна. Публіцистика дозволяла Щапову популяризувати свої знання. Разом з Єлісєєвим він створив артіль літераторів і брав участь в організації газети «Мирський толк», для якої написав нариси «До тисячоліттю Росії», «Про російських розкольників», «Про російською управлінні XVIII ст. ». Газету не вдалося відкрити.

76. О. С. Лаппо-Данилевський і його вклад в розвиток історичної науки в Росії

О. С. Лапо-Данилевський (1863-1919) - виходець із дворянської сім'ї Катеринославської губернії. Вчився у Петербурзькому університеті. Близький до Кадетів.

Проблеми:

1. Скіфська давнина;

2. Економічний лад Великого Новгорода;

3. Історія Московської держави.

Вивчав і аналізував документи. У магістерській дисертації про податки багато інформації про різні категорії селянства, державні повинності, управління.

Історія фінансів - основна історія Московської держави. В центрі його державної схеми - роль ідей.

До 17 ст. в Росії домінувала ідея держави. 18 ст. і потім дослідує ідею особи.

Вважав, що держава, як орган надкласовий, повинна представляти інтереси всіх верств російського суспільства. Має фундаментальне дослідження територіального характеру 1910-1913 - «Методологія історії» (2 т. ). складається з 2-х частин:

1. Територіального характеру - написана на позиціях неокантіанства;

2. Присвячена теорії джерелознавства.

Після революції 28 листопада 1917 р. у Петербурзі поширюється «Воззвание ученых». Він був його автором, де різко засуджував революцію і вважав це порушення м нормального ходу розвитку історії Росії.

Автор трудов по социально-экономической, политической и культурной истории России XV--XVIII веков, методологии истории, источниковедению, истории науки. Кроме магистерской диссертации, его основными работами по отечественной истории являются:

77. Галицько-Волинський літопис

Цим поняттям позначають записи, вміщені в Іпатіївському літописі (списку-копії). Охоплюють ці записи події з 1201 по 1292 р. Дослідниками встановлено, що це не просто технічні доповнення до «Повісті», а окрема історична праця, створена в Галицько-Волинському князівстві. Мовний аналіз тексту дає підставу говорити про наявність кількох стилістичних редакцій, тобто кількох авторів літопису. Отже, можна твердити, що протягом усього XIII ст. в Галицько-Волинському князівстві здійснювалося кваліфіковане літописання.

Щодо політичних концепцій, зокрема інтерпретації історичного процесу, то Галицько-Волинський літопис відмінний від «Повісті», водночас в ньому багато спільного з Володимиро-Суздальським та Київським літописами. Центральною проблемою усіх цих історичних джерел є ставлення до єдності Русі. Всі літописці підкреслюють необхідність зміцнення єдності руських земель, проте кожен літопис обстоює пріоритет того чи іншого князівства, правлячої в ньому династії у виконанні цього завдання. Отже, політична концепція Галицько-Волинського літопису не містить якогось сепаратизму «українського королівства», як це прагне всупереч фактам показати буржуазно-націоналістична історіографія. Про певну єдність місцевого літописання XIII ст. свідчить і спільна, в основному давньоруська, літературна мова, якою написано всі літописи.

Дослідники вважають, що авторами літопису найбільш ймовірно були світські особи, які відображали ідеологію прошарків, зацікавлених у створенні міцної централізованої держави. Звідси, зокрема, гостре засудження в згаданих літописах боярських заколотів, інтриг. Літопис починається словами: «Начнем же сказати бесчис ленные рати, и великие труды, и частая войны, и многия крамолы, и частыя восстания, и многия мятежи, измлада бо не была има покоя». Слід підкреслити й класове спрямування літописів. їх автори засуджують народні виступи проти князівської влади, схвалюють розправу з народом.