Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя

Кафедра історії України та політології

Військові підрозділи чорних клобуків у воєнно-політичних діях Середньої Наддніпрянщини у ХІІ ст.

Курсова робота

Ніжин 2012

Зміст

• Вступ
• Розділ І. Чорноклобуцьке об'єднання у складі київського князівства
• Розділ ІІ. Джерельна характеристика військових підрозділів чорних клобуків Середньої Наддніпрянщини у ХІІ ст.
• 2.1 Історіографія питання половецько-руських відносин
• 2.2 Проблема укріплення південноруських кордонів
• 2.3 Військово-політична значимість загонів чорних клобуків
• 2.3 Військова організація та зброя чорноклобуцьких загонів
• Висновки
• Список використаних джерел та літератури

Вступ

Історія союзу чорних клобуків продовжує залишатися малодослідженим питанням у вітчизняній історіографії. Історики традиційно приділяли значно більше уваги боротьбі Київської Русі з кочовиками. Але в сучасних умовах особливе значення має вивчення історії співробітництва Русі з тюркськими народами степу. Вивчення військової політики Давньоруської держави дає можливість усвідомити, що історія України, як однієї з країн, що поділили спадок Київської Русі, має багатий досвід міжнародного співробітництва у військовій сфері, коріння якого знаходиться ще у ранніх періодах її історії. Географічне положення Київської Русі сприяло виробленню особливих зовнішньополітичних і військових прийомів, що дозволило успішно діяти проти кочівників степу. Залучення тюркських племен до сфери державного розвитку Київської Русі було дуже вдалою й перспективною формою співробітництва з народами кочового степу.

Актуальність дослідження визначається важливістю вивчення історії союзу чорних клобуків та їхнього військово-політичного впливу на події в Південній Русі в період другої половини ХІ - ХІІ ст. Адже розуміння історії Київської Русі цього періоду неможливо без врахування чорноклобуцького фактору, який став третьою, часто вирішальною, силою у період боротьби Мономашичів та Ольговичів за київський стіл.

Історіографічний аналіз. Протягом всієї історії вивчення теми до неї зверталися, переважно, у загальних працях з історії Київської Русі. Спеціальних робіт невелика кількість і більшість з них побачила світ в ХІХ та на поч. ХХ ст. В історіографії переважно розглядалися такі питання, як походження союзу, його датування та склад, топографія, характер господарства, соціальний лад чорних клобуків, зверталися до відносин чорних клобуків з великим князем та з половцями. Найперше потрібно відзначити статті І. Самчевського [28] та Д.А. Расовського [24], що вийшли з різницею майже в сто років. Обидва автори в своїх дослідженнях спиралися на літописні джерела. І. Самчевський розглянув відносини чорних клобуків з великим київським князем, участь їх у виборах нарівні з мешканцями Київської землі, значення військової допомоги чорних клобуків тощо. Д.А. Расовський, який використовував також і матеріали археологічних досліджень ХІХ ст., розглянув питання, що стосуються ролі чорних клобуків на Русі, їхнього внеску у боротьбу з половцями, участь у князівських міжусобицях, виборах великого київського князя, використання торків у вбивствах або екзекуціях руських князів.

В історіографії простежується еволюція поглядів на походження племен, що входили до складу союзу. В.М. Татищев вважав, що печеніги та половці - це назви одного й того ж племені, яка згодом у ході історичних подій змінилася. [31]. Існувала і думка, що печеніги, торки та половці належали до слов'янського племені, її підтримував О.І. Ригельман [26]. Назву "чорні клобуки" часто плутали з назвами інших тюркських племен, перелічуючи їх через кому з торками й берендеями. Після М.І. Костомарова затвердилася думка, що чорні клобуки це загальна назва учасників союзу тюрків, що ввійшов до складу Давньої Русі. [10] Походження назви союзу - “чорні клобуки" - розглянуто в роботах М.С. Грушевського [8], С.О. Плетньової [21]. Історики сходяться на тому, що ця назва походить від форми чорних шапок, що носили кочівники. П.В. Голубовський першим ототожнив гузів Північного Причорномор'я з літописними торками [6].

Датування союзу чорних клобуків вирішувалося практично одностайно. Історики датують його виникнення (з невеликими відхиляннями) другою половиною ХI ст. С.М. Соловйов, М.С. Грушевський виділяли декілька етапів формування союзу.

Питання політичної історії союзу чорних клобуків та докладна характеристика області їх розміщення розглянуто М.С. Грушевським. Причини оселення кочівників на Русі більшість істориків пов'язує із експатріацією тюркських племен і половецькою агресією [8, c.623]. В історіографії розглядалися питання топографії, пов'язані з історією кочівників, що входили до складу цього союзу (М.О. Максимович [16], М.П. Кучера [15]).

Великий внесок у вивчення матеріальної культури, побуту, вірувань “своїх поганих" внесли роботи археологів - Д.Я. Самоквасова [27], В.О. Городцова [7], М.Ю. Бранденбурга [3], С.О. Плетньової [21], Б.О. Рибакова [25]. М.П. Кучера зробив розвідку на місцевості даних про розташування кочовиків на Русі, зокрема окремих племен, що входили до складу союзу [15].

Деякі історики (І. Самчевський [28], М.І. Костомаров [10], С.О. Плетньова [21]) вбачали саме в чорноклобуцькому військовому ладі зачатки майбутнього козацтва.

Представники історичної науки періоду незалежної України майже оминули тему чорноклобуцького союзу, залишивши її на пів розглянутою. Лише декілька років тому до теми чорноклобуцького союзу повернулися дніпропетровські археологи.

Джерельна база дослідження складається з вітчизняних й іноземних письмових джерел, археологічних матеріалів.

Головними джерелами з історії союзу чорних клобуків є літописи. Історія залучення кочівників на руську службу й формування союзу простежена за повідомленнями "Повісті временних літ".

Основний масив відомостей про чорних клобуків містить Київський літопис [18] (де вперше під 1146 р. названо етнонім “чорні клобуки”), складений ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм в останні роки ХІІ ст., коли встановилась відносна політична рівновага між Мономаховичами та Ольговичами. Він мав доступ до літописних сховищ, що дало йому змогу залучити до своєї роботи літописи різних князівств і різних політичних напрямків. Завдяки цьому можливо простежити відношення до чорних клобуків у різних землях Русі й різних князівських ліній. Так, в літописі Мономаховичів докладно розповідається про чорних клобуків. А літопис Ольговичів приділяє їм значно менше уваги. Крім Іпатіївського зводу додаткові відомості про чорних клобуків містять Лаврентіївський [17], Воскресенський [19]., Никонівський [20] літописні зводи. Крім письмових джерел в підготовці роботи використані археологічні джерела на основі звітів розкопок проведених Б.О. Рибаковим [28], Д.Я. Самоквасовим [27] та М.Ю. Бранденбургом [3].

Мета дослідження полягає у вивченні військової організації союзу чорних клобуків та їхньої ролі у воєнних діях на території Середньої Наддніпрянщини.

Завдання даного дослідження виходить із поставленої мети і полягає у вивченні військової організації підрозділів чорних клобуків у війську київських князів, їхню роль, функції, тактику ведення бою, яку вони використовували.

Об'єктом дослідження є військово-політична сфера стосунків руської держави з кочовими об'єднаннями східної Європи на період ХІІ ст.

Предметом дослідження є визначення та вивчення ролі чорноклобуцьких військових формувань у воєнних діях Київської русі.

Хронологічні межі дослідження охоплюють відрізок часу з середини ХІ ст. до кінця ХІІ ст. тобто період консолідації, утворення чорноклобуцьких загонів і їхній раптовий занепад.

Географічні межі роботи знаходяться у районі Середньої Наддніпрянщини, тобто в межах поселення і активних дій чорних клобуків.

Розділ І. Чорноклобуцьке об'єднання у складі київського князівства

Протягом свого існування Київська Русь мала тісні контакти з народами тюркомовного походження, які позмінно з'являлися на її південних кордонах, час від часу, здійснюючи напади на її землі. Більша частина недавніх господарів південноруських степів під тиском наступників змушені були відступати на захід, інші асимілювалися з своїми тюркомовними родичами або переходили під залежність руських князів.

Першими колонізаторами південноруських кордонів стали торки, які вперше на сторінках літопису з'явилися в літописному сюжеті 985 року, під час спільного походу з Володимиром Великим "Иде Володимиръ на Болъгары съ Добрынею оуємъ своимъ в лодьихъ а Торкы бєрегомъ приведе на конехъ и тако побуди Болгары" [18, с.51].

Відносно вище наведеного літописного уривку П.П. Толочко припускає, що у літописі йде мова про печенізько-гузьке обєднання, яке знаходилося в місті Саркел і його окрузі. Адже більш ймовірне те що союзниками русичів могли стати не один з чорноморських етносів, а великий кочовий етнос тюркомовного походження.

Проте згодом торки з союзників перетворюються у надокучливих сусідів і в результаті були розбиті 1060 року синами Ярослава Мудрого. Залишки розбитих торків були розселені в районі Поросся київським князем для захисту від половців у якості живого щита.

У процесі мирних стосунків з кочовими народами виділяють два етапи: перший етап - час прийняття тюркомовного воєнізованого контингенту на руську службу - друга пол. ХI - перша чверть ХІІ ст., другий етап - формування на основі тюркомовного контингенту об'єднання, що фігурує у літописах, як "чорні клобуки". Ці процеси з кінця ХI ст. паралельно і взаємоповязано проходять на Русі, впливаючи на її політичне життя. До того ж з кінця ХІ ст. разом з торками і печенігами на сторінках літопису з'являються згадки про берендеїв. Літописець появу нового народу нічим не пояснює, проте надалі вони в літописному тексті згадуються разом з торками. [28, с.86]. Тобто, на основі цього ми спостерігаємо не тільки розширення і виокремлення в єдине структурне ціле "своїх поганих", адже так часто називає літописець торків, берендеїв та інших представників тюркомовного етносу, а й певну спеціалізацію у їхньому устрої, що мав воєнізовану структуру.

Придбання воєнної сили було частим явищем у Середньовіччі. Візантійські правителі брали на службу печенігів і гузів. Угорці запрошували половців, до того ж згідно Іпатієвським літописом вони мали загін берендеїв [30, с.13].

На початку, після переходу під протекторат Русі торки не приймають участі у воєнних операціях проти половців, які здійснювали постійні набіги на південнокиївські території, це можна пояснити малою кількістю війська своїх "своїх поганих", адже окрім половецьких набігів торки втратили велику кількість свого військового потенціалу, у період початку 60-х рр. ХІ ст., у зв'язку з великим походом руського війська. В результаті якого частина тюркомовного населення відійшла далеко в степ. Тому "своїм поганим" потрібен був час на відновлення військових сил.

Роль живого кордону, як планувалося київськими князями, торки зможуть виконувати лише з початку ХІІ ст.

Дотичним підтвердженням цього є літописний 1103 р. в якому говориться про захоплення веж торків та печенігів, під час походу Володимира Мономаха на половців. Полонені у результаті походу, були розселені у Пороссі, як і їхні попередники [18, c.176].

Вже 1116 р., торки і печеніги ймовірно за дорученням Володимира Мономаха здійснюють похід у район Дону на половецькі міста:

"В лето 6624. В се же лето бишася съ половци и с торкы и с печенегы у Дона, и секошася два дьни и две нощи, и придоша въ Русь къ Володимеру торци и печенези" [18, c. 198]. Підсумовуючи цей літописний уривок, правомірно можна говорити про наростання воєнної сили "поганих" і початок їхньої боротьби на захист південних кордонів русі та наростання консолідаційних тенденцій серед тюркомовного населення Поросся.

Походження назви. "Чорні клобуки" - назва союзу кочових племен, яка походить від форми одягу, яку носили кочівники перебуваючи на службі у Київській русі. Деякі історики стверджують, що ім'я є калькою тюрської назви "каракалпаки". [8, с.620] Подібне пояснення можна знайти і у більшості довідників [4, с.375].

Чорні клобуки або шапки могли бути своєрідним знаком за допомогою якого "своїх поганих" можна було відрізняти від половців, з якими доводилося стикатися у воєнних сутичках. За словами Кірпічнікова А.М. у середні віки на Русі використовували одяг різного кольору для воїнів як знаки розрізнення. [13, с.24] Ім'я "чорні клобуки" з'явилося під 1146 літописним роком. До цього часу торки і берендеї виступають під своїми особистими назвами. Поява загальної назви означає що на цей час уже був сформований військово-політичний союз цих племен. Логічним є те що ім'я не могло поширитися зразу після утворення союзу тому ймовірно, що чорноклобуцький союз виник наприкінці 30-х на початку 40-х рр. ХІІ ст. Ареал розповсюдження імені "чорні клобуки" був достатньо широким, він використовувався у Південній Русі - Київському, Переяславському, Чернігівському та Галицько-Волинському князівствах.

На сторінках північних і північно-східних літописів ім'я чорних клобуків зустрічається вкрай рідко. У зарубіжних джерелах етнонім "чорні клобуки" не зустрічається.

У Никонівському літописі "Чернии Клобукы, еже зовутся Черкасы" [20, с.153]. Що стало підставою вважати чорноклобуцьке об'єднання одним з предків українського козацтва.

Склад об'єднання. Союз чорних клобуків був складним багатоплемінним об'єднанням. Наприклад, "В лето 6659. Вячеславъ же, Изяславъ и Ростиславъ, отрядиша Володимира, брата своего по веже с Торкы, и с Кооуи, и с Берендеи, и с Печенегы" [18, с.292] - як бачимо з літописних відомостей, щодо чорноклобуцького об'єднання входили ковуї, торки, печеніги, берендеї

На протязі другої половини ХI ст., на руській території у літописних джерелах згадуються тільки торки. Саме вони і стали першими і головними представниками майбутнього військово-політичного об'єднання. Лише у 1097 р. разом із торками в літописі згадуються печеніги і берендеї [18, с.170].

Згадки про ковуїв фрагментарні і лише відомо, що вони проживали на теренах Переяславщини та Чернігівщини і знаходилися під протекторатом чернігівського князя, тому їхня роль у формуванні чорноклобуцького союзу невелика і навіть деякими істориками взагалі ставиться під сумнів.

Варто відмітити, що торки, печеніги, берендеї, які були постійним ядром союзу чорних клобуків на протязі всього часу його існування, зберігають свою самостійність, власні імена, хоча і частково асимілюються між собою, але цей процес не набуває загального значення.

В літописі, другої половини ХІІ ст. у контексті чорноклобуцького союзу згадуються окрім ковуїв, аєпичі (1160, 1162рр.), турпеї (1150). Згадки про них також як і про ковуїв фрагментарні, і можливо навіть що ці племена були складовими частинами торків. В Іпатіївському літописі згадки про вище названі племена вказані як самостійні одиниці, навіть коли вони діють разом [32, c.77].

Дислокація народів союзу. Використовуючи результати археологічних досліджень М.П. Кучера дійшов висновку відносно території поселення племен. Згідно результатів аналізу поховань він визначив, що торки проживали по лівому березі Росі, основна частина печенігів знаходилася у верхній течії Росави та на її лівому березі. Берендеї проживали в нижній течії Росави і в басейні західних приток Росі. Ковуї не піддаються точній локалізації, вони могли як проживати у районі Поросся так і на лівобережжі Дніпра, на Переяславщині чи Чернігівщині [15, c.157].

П.П. Толочко локалізував турпеїв верхів'ям річки Альти [32, c.77].

чорний клобук військовий підрозділ

З розкопок М.Е. Бранденбурга стало відомо про змішані половецько-чорноклобуцькі поселення [21, с.42]. Одним з таких є курган у селі Кам'янка. Ознаки поховання у цьому кургані характерні як для половців так і для чорних клобуків Невідомо чи були ці половці членами союзу, чи вони лише змінили свій тип життя на осілий.

Сформувавшись до середини ХІІ ст., союз чорних клобуків зберігав свій основний склад до монгольської навали. Не виключено, що в середині союзу визрівали нові формування, інші могли виходити з нього. Але про ці можливі варіанти розвитку подій чорноклобуцького союзу науковці не мають літописних відомостей. Адже згадки про чорних клобуків і складові частини об'єднання різко обриваються у кінці ХІІ ст.

Розділ ІІ. Джерельна характеристика військових підрозділів чорних клобуків Середньої Наддніпрянщини у ХІІ ст.

2.1 Історіографія питання половецько-руських відносин

Головною причиною запрошення, а згодом примусового розселення торків на південних кордонах Руської держави була потреба у активному захисті від половців.

Протистояння загрозі із степу не було новиною для жителів Русі, за довгий час русичі навчилися використовувати свої переваги у військовій силі проти степовиків, але це не завжди вдавалося. Тому не одному поколінню київських князів доводилося вирішувати питання відносин із кочівниками.

М.С. Грушевский писав, що "сусідство кочових орд було справжньою історичною пухлиною українського народу, гальмом його економічного і культурного розвитку" [8, c.611].

Голубовський П.В. відзначав, що удари кочового степу і боротьба з ним забирали великі запаси руської сили. "Половецька сила, - писав він - підточувала коріння Київського багатства і політичного значення київської землі" [6,c.185]. Але на початковому етапі саме завдяки боротьбі з половцями київській землі вдається утримувати свою значимість серед інших руських земель.

П.П. Толочко справедливо зауважив, що вирішальне слово повинно бути не за істориками, які розцінюють події того часу із позиції вічності, а за сучасниками, які були очевидцями, учасниками, жертвами майже двохсотлітнього протистояння Русі половцям. Для русичів половецька агресія була однозначно злом [32, c.69].

Проте поява половців і боротьба проти них на період ХІ ст. стала гальмом роздробленості Русі, адже боротьба проти них має загальноруський характер.

2.2 Проблема укріплення південноруських кордонів

Саме для подолання половецької агресії, захисту кордонів від постійних нападів степовиків були запрошені і розселені народи, які сформували чорноклобуцьке військово-політичне об'єднання.

Попередники половців - печеніги, які довгий час здійснювали напади на руські кордони, спровокували будівництво оборонної системи на півдні Русі. Великі земляні вали були насипані вздовж південного кордону руської держави [5, с.89].

З появою половців на руських кордонах загроза з боку Степу значно зросла. Половці були набагато сильнішими і агресивнішими ніж печеніги. Реакцію давньоруського суспільства на половецьку агресію можна прослідкувати у літописних згадках: "Наводить Богъ по гневу своему иноплеменьники на землю, и тако скрушенымъ имъ въспомянутся къ Богу", "земли же согрешивши, которей любо, казнить Богъ смертью, ли гладом, ли наведениемъ поганыхъ" [18, c.152].

Київському князю необхідно було приймати додаткові рішення відносно укріплення південних кордонів. На сторінках літопис знову починають з'являтися повідомлення про захисні споруди: "И в ту нощь посла Володимеръ Славяту с неколикою дружиною и с торкы межи валы" [18, c.153].

Міста-фортеці, які знаходилися в порубіжній частині руських земель все частіше з'являються у літописному тексті.

Д.А. Расовський з цього приводу влучно зазначив, що в той час за збігом обставин разом із половцями на руських кордонах зяблюються торки, які були готові надати військову підтримку русичам. Але як вже говорилося вище, таку підтримку у силу різних обставин торки у повній мірі почали надавати лише з кінця ХІ ст. [24, c.97].

Чорні клобуки були незамінні у тій геополітичній ситуації, що склалася. Вони мали гарну кінноту і могли лише вони наздоганяти половців, які поверталися у свої вежі із награбованою здобиччю. також вони добре знали військове мистецтво половців, яке майже нічим не відрізнялося від їхнього [24, c.93].

Таким чином, із розселенням тюркомовних народів на своїх кордонах русичі отримали третю лінію оборони, окрім вже двох існуючих ліній Змієвих валів.

Добре відомо, що руська держава використовувала колективну систему захисту своїх територій від половців. З часом у ній чорні клобуки почали відігравати одну з головних ролей.

2.3 Військово-політична значимість загонів чорних клобуків

Уже в 1093 р. торки разом із руським військом виступають захисниками Торчеська: "Половцемъ же оседящимъ Торцьскый, противящимъ же ся торком и крепко борющимъся из града, убиваху многы от противных" [18, c.145].

З часу утворення чорноклобуцького об'єднання зростає військово-політичне значення "своїх поганих" у життя Русі, яке яскраво відбилося у літописних джерелах. Вперше, як етнонім "чорні клобуки" згадується під літописним 1146 р. у зв'язку з запрошенням киянами Ізяслава Мстиславича на київський стіл замість Ігоря Ольговича и "послашась кь Переяславлю кь Изяславу рекоуче поиди княже к нам хощемь тебе Изяславь же се слышавь и сьвькоупи воев своих … переиде Днепрь оу Зараба и тоу прислашась к немоу Чернии Клобоуци и все Поросье" [18, c.265]. Зібравшись у місті Дерновому чорні клобуки, порошани, посли від білгородців, василівців та київлян висловили свою підтримку у сходженні на київський стіл Ізяславу Мстиславичу "кде оузримъ стягъ твои тоу и мы с тобою готови есмь" під цими словами літописного тексту можна вбачати не тільки формалену підтримку князя, а й військову, яка на той час була доволі суттєвою. Прикладом цього може стати літописна стаття 1098 р. коли Василько Теребовлянський разом з берендеями, торками та печенігами, збирався йти проти ляхів. Це за свідченням літопису повинен бути широкомаштабний похід: "наступлю на зиму і на л?то и возму землю Лядьскую" [18, c.167]. Не маючи великого війська навіть плани про такий похід виглядали б безглуздими.

До наступної літописної згадки про чорних клобуків 1147 р. окремо пять разів згадуються берендеї. В одній із згадок під час сутички біля Сухої Либеді, коли у війську Ольговичів почалося сумяття з тилу вдарили берендеї. На основі цього можна припустити про попередню спланованість дій берендеїв, хоча конкретних літописних вказівок цьому немає.

У котексті спільного походу 1147 р. Ізслава та його брата Ростислава Смоленського, проти Ольговичів, згадуються, як частина дружини Ізяслава, декілька разів чорні клобуки.

Під цим літописним роком під час походу на Гліба Юрійовича до Городка знову окремо згадуються берендеї.

Починаючи з другої половини і до завершення ХІІ ст. в літописі чітко виражена дільність чорних клобуків, що полягала у наданні військової підримки у внутрішній боротьбі київському князю, так і в походах на половців. В окремих випадках походи на половців здійснювалися самостійно, проте найчастіше такі походи очолював хтось з молодшої дружини князя або з наближених до нього осіб [24, c.94]. Підтвердженням цього є похід Мстислава Ізяславича 1152 р. проти половців з чорними клобуками та своєю дружиною за наказом Ізяслава.

Та не завжди допомога чорних клобуків приносила користь. У 1151 р. готуючись до захисту Києва від нападу Юрія Долгорукого. Ізяслав посилає свого брата Володимира за допомогою до чорних клобуків, які відчуваючи потенційну небезпеку для своїх земель прийшли до Києва з усіма своїми вежами та стадами, нанісши околицям міста великі втрати [26, c.71].

У літописі про самостійні походи чорних клобуків можна знайти відомості лише в двох випадках [24, c.96]. Обидва належать до другої половини ХІІ ст. і є одним з напрямів міжкнязівської боротьби. Перший самостійний похід відбувся 1162 р, коли половці раптово напали на Юр'єв і взявши багато веж чорних клобуків повернулися знову в степ. Другий похід датується 1185 р. коли довідавшись про поразку половецького хана Кончака та його відступ вслід за ним був посланий клобуками торчинський князь Контувдій. І перший і другий випадок вимагав швидких дій, тому часу просити дозвіл князя не було. Метою цих контрпоходів було звільнення полонених захоплених половцями та бажання помсти за до цього нанесені збитки.

Окремими сюжетами в літописі виступають заплановані походи чорних клобуків на половців, у відповідь на їхні постійні набіги. Це походи 1190, 1192 та 1193 років. Опис цих походів літописець починає одними і тими ж словами, тільки зі зміною пори року "Тоие же зимъэ сдоумавше л?пьшии моужи в Чернъэхъ Клобоуцехъ", [18, c.459]. Тобто рішення про здійснення походу приймалося на зібранні чорноклобуцьких беків - глав роду. З літописного тексту другого походу, причиною якого стала тимчасова відсутність частини половців зі своїми вежами, говорить про добру обізнаність у половецьких справах. Також клобуки добре знали розташування половецьких веж і роди кочівників, які там знаходились, що є підтвердженням ретельної підготовки до походів у степ.

Головним завданням цих походів було нанесення збитків половцям та збагачення за рахунок награбованого. В результаті вдалого походу чорні клобуки як і руські князі та їх дружина забирали багаточисленні багатства половців: табуни, стада, рабів, брали в полон половецьких вельмож, за звільнення яких брали викуп, інколи навіть не говорячи про це руському князю. Наприклад, під час походу 1190 р. клобуками був взятий в полон половецький "князь" Кобан, "но блюдучись князя Ростислава не водя его в полкъ оуладившеся с нимъ на скупъ", хоча можна впевнено вважати, що клобуки просто не хотіли ділитися з Ростиславом отриманим викупом [18, c.460].

У контексті вищеназваних походів, ініційованих чорними клобуками, виділяється кампанія 1192 р. Під час якого дійшовши до Дніпра клобуки відмовляються продовжувати далі похід, пояснивши це тим, що за Дніпром сидять їхні свати. Розсварившись з руськими князями вони повернулися назад. Вважати половців "сватами" в цьому випадку було б не логічно, адже самі чорні клобуки ініціювали похід. В літописі хоч і не вказано ким були свати, але в продовженні цього сюжету говориться, що тої ж зими Рюрик посилає послів до Кунтувдія, що знаходився в половецьких вежах. На основі цього правомірним є припущення, що за Дніпром знаходився Кунтувдій з своїм військом, ймовірно що частина його торчиських полків перейша разом з ним до половців. Тому можна вважати, що сватами було військо Кунтувдія, через це клобуки і не наважилися піти через Дніпро, надіючись на його повернення. Кунтувдій на запрошення Рюрика приїзджає до Києва де і залишається.

За заподіяне зло під час тих походів, які очолював Кунтувдій на чолі половців, він мав би бути покараний, але знаючи про його підтрику серед чорних клобуків, Рюрик після цього дає йому місто Дверен на Росі [28, c.73].

Після походу 1193 року чорні клобуки згадують лише один раз літописного 1196 року далі вживання етноніму "чорні клобуки" в літописі немає. Окремо, аж 1235 року згадуються торки, під час облоги Торчеська [23,c.138].

Відносно чисельності чорноклобуцьких військових підрозділів маємо малу кількість конкретних даних. Грушевський з цього приводу пише, що в літописному сюжеті 1139 р. в Ярополка нараховується полк берендичів у 30 тисяч хоча, є варіант 1000. Але навіть 1000 воїнів на полі бою означає наявність великих людських ресурсів. З рештою, чорних клобуків на Київщині було дуже значне число, це показує дуже визначна роль, яку вони мали в її політичному житті [8, с.586].

Чи не єдиною конкретною вказівкою на кількість чорноклобуцького війська є сюжет 1185 р. який вже згадувався вище, про похід Кунтувдія з чорними клобуками слідом за Кончаком. Військо чорних клобуків літописець нараховує у 6 тисяч. Вірячи літопису, означає, що 6 тисяч воїнів складала залога, яка знаходилася в Торчеську, тому що часу збирати більше військо Кунтувдій не мав.

2.3 Військова організація та зброя чорноклобуцьких загонів

Імовірно, що чорні клобуки за своєю організацією не суттєво відрізнялися від інших кочових народів, зокрема їхніх сусідів половців. Характерною особливістю кочового світу є те, що вся організація орди носила військовий характер. Кожний кочівник - воїн з дитинства, що зумовлювало масовість і добру організацію армії, рухливість великих кінних мас та своєрідну тактику. Все життя кочівників було воєнізоване, кожний, хто досяг повноліття, фізично повноцінний чоловік, являв собою професійно підготовленого воїна. Цьому сприяли цілеспрямованість у традиціях виховання підростаючого покоління, військові вправи на змаганнях, масові облогові полювання, постійна участь у військових діях. Зброя і кінь значили для кочівника значно більше, ніж для землероба-русина. Все це загалом сприяло високій мобільності кочового суспільства [32, c.126]. Навіть при зміні способу життя з кочового на напівкочовий, а згодом осілий та геополітична ситуація в якій опинилися чорні клобуки не дала їм змінити своєї організації.

За літописними згадками та дослідженнями кочових народів, С. Плетньової можна виділити три типи воїнів, що є характерним і для чорноклобукського війська: перший тип - воїни-стрільці. які входили до легкої кінноти та мали на озброєнні лук; другий тип - кіннотники, озброєні списом та шаблею (лук та стріли були обов'язкові для кожного кочівника), які становили тяжку кінноту; третій - багаті й знатні воїни. Вони не складали окремих загонів, а виконували обов'язки військових начальників - баатурів [22, c.54].

Серед чорних клобуків, як і інших кочівників були поширеними ножі, які у більшості випадків носили сховавши в чоботи. У "Слові о полку Ігоревім" сказано: "А уже не вижду власти сильнаго и багатого многовоя брата моего Ярослава, с черниговскими былями, могуты и татраны, и съ шельбиры, и с топчакы, и съ ревугы, и съ ольберы. Тии бо бес щитов, съ засапожникы кликомъ плъкы побеждаютъ, звоня въ прадеднюю славу" [27, c.16].

На думку Б.А. Рибакова власниками подібних ножів могли бути представники розвідників кочових загонів, хоча не виключено, що вони були поширені серед інших кочівників [25, c.456].

Чорноклобуцькі поховання насичені великою кількістю решток шабель, кольчуг, шоломів, списів та стріл, що доволі точно відтворюють технічне оснащення війська. Майже в половині кочових поховань київського Поросся знайдено зброю [12, c.50].

Залишки шабель, що були знайдені в чорноклобуцьких могилах нічим не відрізняються від знайдених в найближчих руських міських центрах. Це вказує на те що більшість своєї зброї кочівники-федерати отримували, очевидно, від ремісників Києва та інших міст Київського князівства, до того ж у кочівників було мало розвинуте зброярство [11, c.65].

Але незважаючи на масовість знахідок решток шабель, вони були дорогою зброєю. Шабля являлася ознакою знатності воїна. До того ж у більшості випадків поховання разом із шаблями знаходять у дерев'яних трунах, що вказує на багатство покійника і на проникнення рис християнства у чорноклобуцьке життя.

Шаблі, як і мечі, передавалися у спадок, що було пов'язано не тільки з дороговизною зброї, а й мало своє сакральне значення. Адже передача зброї від батька до сина, підкреслювала причетність до славних традицій предків і забовязувала того хто отримав їх продовжувати. Загальна кількість знахідок, які належать до кінця ХІ - ХІІ ст. на території Поросся: мечі - 143, шаблі - 150 [11, c.67].

Шоломи у похованнях чорних клобуків знайдені можна поділити на два типи. Перший витягнутої форми і був подібним до так званого шолома-шишака, який широко використовувався русичами, але специфічною ознакою чорноклобуцького шолома була маска, яка повністю закривала обличчя. Інший тип шоломів мав напівсферичну форму з відкритим обличчям. Усі шоломи знайдені під час розкопок поховань чорних клобуків позбавлені багатих прикрас, лише на деяких можна зустріти використання срібла чи золота [12, c.28].

Кольчуги чорних клобуків не відрізнялися від руських, хоча в одному з поховань разом із залишками кольчуги були знайдені мідні покриті сріблом пластини-наколінники. Подібні фіксуються в Західній Європі близько середини ХІІІ ст. Хоч це і єдина знахідка, але вона говорить про можливе удосконалення чорними клобуками свого військового обладунку [5, 50].

У відкритому зіткненні чорні клобуки, як і інші кочівники, змалечку навчені їзді на конях та стрільбі з луків, використовували тактику розсипного строю. Легка кіннота виснажувала противника в дистанційному бою, охопивши його стрій з фронту та флангів на відстань польоту стріли. Напад був стрімким, у разі невдачі застосовувався швидкий відхід, заманювання противника в засідки, удавана втеча з концентрацією сил для контрудару [11, c.85]. Якщо противник починав нервувати, ламався його бойовий порядок і клобуки переходили в рішучу атаку лавою, намагаючись зломити ворога першою атакою. Відступаючого ворога переслідували, знищуючи і беручи в полон. Якщо противник стійко оборонявся, кочівники вступали у ближній бій, навіть спішувалися, продовжуючи боротьбу в рукопашну. Важко озброєна кіннота вела атаку міцно зімкнутим строєм, використовуючи спис, шаблю. [33, c.125]

Окрім, наступальний дій, чорні клобуки володіли і захисною тактикою. Чорні клобуки використовували тактику захисту табором. Про це розповідають арабські автори і візантійці. Анна Комніна писала, що якщо вершники відважаться на бій без возів то у більшості випадків вони його програють. [14, c.458].

Вози, які використовувалися для створення захисної "табірної конструкції", як її назвав Голубовський, використовувалися для військових потреб, тобто для перевезення зброї, фуражу та ін. Але як зазначає той же Голубовський, кочівники не використовували свої кибитки і вози на яких переміщалися їхні сім'ї [6, c.167].

Клобуки часто залишали свої сім'ї під захистом руських міст, коли самі йшли в похід, що давало їм змогу швидко пересуватися в потрібному напрямі.

З середини ХІІ ст. літопис все менше згадує про торків, берендеїв і є лише декілька згадок про печенігів, що свідчить про збільшення єдності чорноклобуцького союзу з часом. Основою чорноклобуцького війська були берендеї, саме вони фігурують майже у всіх сюжетах про надання військової підтримки чорними клобуками. До складу військових загонів звичайно входили і торки та печеніги, але їхня кількість була не суттєва. Ймовірно, що торки були привілейованою частиною союзу тому займали керівні посади у війську, прикладом можуть слугувати Кулдюрем і з Кунтувдієм.

Висновки

На основі проведеного дослідження автором були зроблені наступні висновки.

На період ХІІ ст. військово-політичне обєднання чорних клобуків стало головною силою у боротьбі Русі з половцями. Поява чорних клобуків стала "третьою" лінією захисту південноруських кордонів, яка змінила розстановку сил у бік Київської Русі. Як результат захисту кордонів підрозділами чорних клобуків покращується розвиток господарства на порубіжних територіях. Адже половці своїми нападами ускладнювали ведення господарства, а на землях, які мали прямий вихід у степ, навіть було не можливо.

До кінця ХІІ ст. майже повністю перебравши функції захисту руських кордонів Правобережжя на себе збільшується їхня військова значущість і пропорційно збільшується і їхня політична роль, це яскраво видно під час потреби вибору нового київського князя і ролі клобуків у цьому.

Еволюціонувавши у політичному значенні від повністю залежного народу у самостійного військово-політичного партнера Русі, клобуки розвиваються і у культурному плані. Частково не це вплинула християнізація і культурний тиск русичів, але у деяких сферах, які незалежали від Русі клобуки внесли багато нововведень. Із розвитком зброярства чорні клобуки перші у Європі частково модернізували воєнний обладунок кіннотника в чому на певний час випередили європейців.

Поєднавши степову військову тактику з досвідом, який був отриманий під час спільних походів з русичами чорноклобуцьке військово-політичне об'єднання перетворилося на одне з найбільш сильніших тогочасної Європи.

Але саме на піку свого розвитку обриваються відомості про чорних клобуків, як літописні так і археологічні. Це раптове зникнення залишається однією із загадок історії "своїх поганих" Київської Русі.

Список використаних джерел та літератури

1. Археология СССР. В 20-ти т. // Под общ. ред. Б.А. Рыбакова. - Древняя Русь. Город, замок, село // Отв. ред. тома Б.А. Колчин. - М.: Наука, 1985. - 308 с.

2. Берлинський М.Ф. Історія міста Києва. - К.: Наук. думка, 1991.314 с.

3. Бранденбург Н.Е. О раскопках в Киевской губернии в 1894 году // Археологические известия. К: 1894. - 219.

4. Брокгауз Ф.А., Эфрон И.А. Энциклопедический словарь.Т. ХIУ. СПб., - 1985.480 с.

5. Берлинський М.Ф. Історія міста Києва. - К.: Наукова думка, 1991. - 314 с.

6. Голубовский П.Н. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. История южно-русских степей IX-XIII вв. - К., 1884.262 с.

7. Городцов В.А. Типы погребений печенегов, торков, половцев и татар до ХІV в. // Сборник ХІІІ археологического съезда в Екатеринославе, 1905. - М., 1908. - Т.2. - С.270-295.

8. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. // Редкол.: П.С. Сохань та ін. - К.: Наук. думка, 1992. - Т.2. - 640 с.

9. Довженок В.Й. Військова справа в Київській Русі. - К.: вид-во Академії наук УРСР, 1950. - 87 с.

10. Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования - К.: изд-во Киев. ун-та, 1989. С.456.

11. Кирпичников А.Н. Древнерусское оружие. - Л.: Наука, 1966. Вып.1: Мечи и сабли ІХ - ХІІ вв. - 143 с.

12. Кирпичников А.Н. Древнерусское оружие. - Л.: Наука, 1966. - Вып.3: Доспех, комплекс боевых средств ІХ - ХІІ вв. - 126 с.

13. Кирпичников А.Н. Снаряжение всадника и верхового коня на Руси IX-XIII вв. - Л.: Наука, 1973. - 140 с.

14. Комнина Анна. Алексиада / Отв. ред.А.П. Каждан; Вст. ст., пер., коммент. Я.Н. Любарского. - М.: Наука, 1965. - 688 с.

15. Кучера М.П. Змиевы валы Среднего Поднепровья. - К.: Наукова думка, 1987 - 204 с.

16. Максимович М.А. О десяти городах и нескольких селах Древней Украины // Максимович М.О. Киев явился градом великим.: Вибр. українознавчі твори. - К.: Либідь, 1994. - С.269-273.

17. ПСРЛ. - Т.1. Лаврентьевская летопись. - Л., 1926 - 580 с.

18. ПСРЛ. - Т.2. Ипатьевская летопись. - СПб., 1908. - 638 с.

19. ПСРЛ. - Т.7. Воскресенская летопись. - СПб., 1856. - 345 с.

20. ПСРЛ. - Т.9. Никоновская летопись. - СПб., 1862. - 258 с.

21. Плетнева С.А. Древности черных клобуков // Свод археологических источников. - М., 1973. - 98 с.

22. Плетнева С.А. Закономерности развития кочевнических обществ в эпоху средневековья // Вопросы истории. - 1981. - № 6. - С.50-63

23. Плетнева С.А. Кочевники южнорусских степей в эпоху Средневековья (IV-XIII века) Учебное пособие. - Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 2003. - 248 с.

24. Расовский Д.А. О роли Черных Клобуков в истории Древней Руси // Seminarium Kondakovianum, Praha - 1927, - 93-109

25. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХII - ХІІІ в. в. - М.: Наука, 1982. - 502 с.

26. Ригельман А.И. Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще.М., 1847. - 678 с.

27. Самоквасов Д.Я. Могилы Русской земли. - М., 1908. - 207 с.

28. Самчевский И. Торки, берендеи и черные клобуки // Архив историко-юридических сведений, относящихся до России, издаваемый Н. Калачевым.М., 1855. - Кн.2.1-я пол. Отд.3. - С.83-106.

29. Слово о плъку Игореве, Игоря, сына Святъславля, внука Ольгова // "Слово о полку Игореве" и его время // Отв. ред. Б.А. Рыбаков. - М.: Наука, 1985. - С.16.

30. Тайді Т.Ю. Союз чорних клобуків (тюркське об'єднання на Русі в ХІ - ХІІІ ст.): Автореф. Дис. … доктора істор. наук: 07.00.02 // Київський національний ун-т ім. Т.Г. Шевченка. - Київ, 2005. - 18 с.

31. Татищев В.Н. История Российская. В 7-ми т. - М., Л: Изд-во АН СССР, 1962. Т.1. - 356 с.

32. Толочко П.П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. - СПб.: Алетейя, 2003. - 160 с.

33. Хруленко I. Чорні клобуки на південно-східних рубежах Київської Русі // Дружинні старожитності Центрально-Східної Європи VIII-ХІ ст. Матеріали Міжнародного польового археологічного семінару (Чернігів - Шестовиця 17-20 липня 2003 р.). - Чернігів: Сіверянська думка, 2003. - С.124-126

Размещено на Allbest.ru