Якому племені, чи народу, належать археологічні пам’ятки, які ще називають могилами, що знаходяться між с. Червоноармійським та с. Вікторівка

Одне з довгочасних поселень було виявлено й досліджено на правому березі Дніпра, поблизу с. Зміївки Бериславського р-ну на Херсонщині. Воно займало площу близько 4 га. Житла були наземні, на кам'яній основі, верхня частина їх - глинобитна, на дерев'яному каркасі. Нерідко до жител прибудовували різні господарські споруди. Подібний тип жител відкрито в Криму та на значній території Північного Причорномор'я.

У складі скарбів того часу основним типом знарядь були серпи. Лише в Антонівському скарбі (Новоодеський р-н Миколаївської обл.) знайдено 85 серпів, що свідчить про масовість їх виготовлення, викликану господарськими потребами. Крім серпів, входили сокири-кельти, браслет, кинджал, 20 зливків бронзи тощо. На цей час припадає багато скарбів бронзових речей, які іноді включали по кілька десятків однотипних предметів. В цьому ж скарбі були знайдені кінські спорядження, це є доказом особливого розвитку конярства, що засвідчено фауністичними залишками.

Особливого розвитку у племен Північного Причорномор'я набула бронзоливарна справа, незаперечним доказом цього є велика кількість ливарних форм з талькового сланцю. Цей мінерал відзначається не тільки м'якістю, а й термостійкістю, він здатний витримувати кілька плавок. Для того щоб оволодіти виробництвом ливарних форм, потрібен був значний досвід обробки талькового сланцю.

Спостерігається досить цікаве явище - у XIII-XI ст. до н.е. в Північному Причорномор'ї, де не було міднорудних покладів, на довізній сировині виник один з найбільших у Східній Європі металообробних центрів, вироби якого поширювалися від Подністров'я до Кавказу. Одну з таких майстерень відкрито поблизу с. Волоського Дніпропетровської обл. Тут виявлено близько 70 кам'яних ливарних форм для виготовлення наконечників до списів, кинджалів, ножів, доліт, серпів, сокир-кельтів та інших бронзових виробів, а також ложку-ллячку. Подібні ливарні майстерні виявлені і в інших районах Північного Причорномор'я, зокрема поблизу с. Кардашинки Голопристанського р-ну Херсонської обл.

Розвиток металургії сприяв посиленню економічних зв'язків племен доби пізньої бронзи Північного Причорномор'я з іншими племенами. Особливі тісні зв'язки встановилися між племенами Степового Подніпров'я та племенами культури Ноа. Разом з тим послабилися зв'язки з прикубанськими та приуральськими металургійними центрами.

Племена зрубної культури стали осілими скотарями, також займались і землеробством. З виробництв високого рівня досягла будівельна справа. Майстерність зрубних племен в обробці дерева та будівництві знайшла свій вияв і в поховальних пам'ятках. Досконала для того часу техніка теслярської справи стала можливою завдяки застосуванню твердих і гострих бронзових знарядь, зокрема вислообухових сокир, доліт, тесел, ножів тощо.

Померлих ховали у зрубах під курганним насипом. В неглибокій ямі знайдено зруб із двосхилим перекриттям з гілля та очерету. Вся споруда була засипана землею. В зрубі лежав небіжчик у скорченому положенні; біля нього стояла посудина, лежало намисто та жертовна їжа: частина туші бика. Поза зрубом, в усіх чотирьох кутках ями були покладені кістки бика. Поверх зрубу знайдено ще три перевернуті догори дном посудини, а в насипі кургану - залишки вогнища, череп бика та точильний камінь.

Далеко не всім померлим приділялося стільки уваги. Найчастіше їх ховали у звичайних ямах та кам'яних скринях, зовсім без речей або ж ставили один горщик. Відносне багатство поховального інвентаря, складна поховальна споруда - безсумнівне свідчення особливого суспільного становища померлого, доказ існування майнової диференціації серед населення.

Отже, в пізній період бронзового віку в Північному Причорномор'ї жили племена, які досягли високого рівня економічного розвитку і мали широкі зв'язки не тільки з сусідніми, а й з досить віддаленими племенами.

У господарстві, матеріальній культурі та побуті племен простежуються виразні особливості. В цих племенах деякі дослідники вбачають кіммерійців, у культурі яких поряд з рисами зрубної культури особливо відчутна близькість до племен, що жили тут у попередню добу - племен культури багатоваликової кераміки.

8.2 Білозерська культура

На початку XII ст. до н.е. починається поступово зменшуватися вологість атмосфери, що призводить до висушування ґрунту, обміління річок. А разом з тим переходу населення до традиційного в степовій зоні скотарсько-землеробського господарства і рухливого способу життя. Починає згасати яскрава землеробська сабатинівська культура і на її основі формується нова скотарсько-землеробська білозерська культура.

У білозерський час (ІX-XI ст. до н.е.) скорочується кількість поселень в нашому регіоні, на зміну кам'яним будинкам з'являються землянки і напівземлянки, поступово згортається бронзоливарне виробництво.

Сліди білозерських поселень на території нашої області зафіксовані в Чорноморці, на Великому Куяльнику. Широкий резонанс серед науковців і громадськості міста Одеси отримали розкопки поселення Воронівка 2 на місці одного із причалів сучасного порту «Південний». В архітектурі і матеріальній культурі цього поселення переплелись нові і старі форми жител, посуду, знарядь праці та предметів побуту. На жаль, завершити розкопки цього унікального комплексу археологам не пощастило. Воно було зруйновано подальшим будівництвом порту.

Безпосередньою причиною початку перебудови сабатинівського, а згодом і бєлозерського суспільства стало просування фракійських племен з Балкан в межиріччя Дунаю і Дністра, поселення яких в цій зоні порушило традиційні шляхи надходження металу з карпато-дунайського регіону для металургійного виробництва місцевого населення. Це, в свою чергу, сприяло відновленню зв'язків населення причорноморських степів зі східними металургійними центрами.

На думку багатьох дослідників, перебудова господарської діяльності населення причорноморських степів в ХІІ-ІХ ст. до н.е. відбувалася і в умовах докорінних змін всієї соціально-економічної структури давніх суспільств Європи на зламі бронзової та залізної епох. В цей час широкого розповсюдження набуває «престижна економіка», соціальна нерівність, зміцнюється в суспільстві політична верхівка. Інститути політичної влади добре досліджені за матеріалами наступної епохи - кіммерійської (ХІ-VІІ ст. до н. е.)

9. Залізний вік

Наприкінці ІІ - на початку І тисячоліття до н.е. в розвитку продуктивних сил у племен, що жили на території Північного Причорномор'я, сталися великі зміни. Вони були пов'язані з відкриттям заліза, освоєнням технології його виготовлення та масовим використанням залізних знарядь праці й зброї. Освоєння заліза мало величезне значення для прогресу стародавнього суспільства: воно відкрило нові, досі небачені перспективи розвитку всіх галузей господарства - землеробства, скотарства, ремесла.

Поява залізорудного та залізообробного виробництва на території нашого краю виникло незалежно від зовнішніх впливів, у тому числі й з боку цивілізації Переднього Сходу.

З відкриттям і поширенням заліза почалася нова ера в історії племен, що населяли сучасну територію України. Відбувалася докорінна ломка старих основ економіки, культури й побуту племен, у яких проходив процес розкладу первіснообщинного ладу і перехід до ранньокласового суспільства. З початком залізного віку на арену всесвітньої історії вийшли племена і народності півдня Європи - кіммерійці, скіфи, сармати, таври, фракійці і відомі під іншими назвами стародавні слов'яни.

9.1 Кіммерійці

Територію Північного Причорномор'я населяли найдавніші з відомих під своєю власною назвою племен - кіммерійці. Походження кіммерійців дослідники пов'язують з білозерськими племенами, які поступово перейшли до кочового скотарства.

Поселення цього часу в наших краях невідомі, лише за винятком на околицях Одеси, біля с. Дальник, досліджено одне поховання VІІІ ст. до н.е.

Найбільш ранні відомості про кіммерійців знаходимо у грецькій літературі; знайомство грецьких мореплавців з північним узбережжям Чорного моря і мають характер легенд, що ввійшли до циклу міфів і сказань. Наприклад: напівлегендарний епічний співець еллінської літератури - Гомер, який жив приблизно у ІX-VIII ст. до н.е., описує події XIII-XII ст. до н.е., що відбувалися, де згадується про землі кіммерійців яких досяг Одіссей, відправившись з острова Еї. За поемою Гомера «Одіссея», ця дуже віддалена країна була розташована поблизу крайніх меж океану: «Швидко прийшли ми до глибоко текучих вод Океану; там кіммерійців країна сумна, вічно вкрита вогкими туманами й імлою із хмар; ніколи не показуючи оку людей там обличчя свого Геліос, чи землю він залишає, сходячи на зірками багате небо, чи з неба, зірками багате, спускається, звертаючись до землі; там ніч безвтішна живущих вічно тримає в облозі…», десь біля входу в потойбічне царство Аїда: «…потрапив в туманну країну Аіда? Тут все лякає живого; гамірно течуть тут страшні ріки, потоки великі; тут Океану води глибокі ллються; ніхто переплисти їх не може сам; лише одним кремезним кораблям це під силу…».

В «Іліаді» згадується також народ - «дивних доярів кобилиць - млекоїдів, бідних і найсправедливіших із смертних», що жили десь у Північному Причорномор'ї, на північ від Трої, відразу ж за «конеборними фракійцями і мідійцями, що б'ються врукопашну». Вже пізніше «доярами кобилиць» античні автори називають як скіфів (Гесіод, VII ст. до н.е.), так і кіммерійців (Каллімах, 310-235 рр. до н.е.).

Кіммерійці були численним і сильним народом, до складу якого входило багато різних етнічних племен. Доказом цього є археологічні дані пам'яток пізнього етапу зрубної культури степового Причорномор'я.

Кіммерійці в основному зберігали осілий спосіб життя, але в них уже існували могутні кінні загони, що давало можливість здійснювати далекі завойовницькі походи. Як свідчить Страбон, за часів Гомера кіммерійці досягли країн на східному узбережжі Середземного моря. Нові археологічні відкриття підтверджують ці дані.

На початку І тисячоліття до н.е. у кіммерійців відбувся перехід від пастушого скотарства до кочового. Кибитки і юрти кіммерійців більш ніж на два століття стали невід'ємною частиною пейзажу степового Причорномор'я. Поступово у кіммерійському суспільстві виділився організаційно міцний військовий прошарок. Створилась могутня військова держава кіммерійців. Цьому могло сприяти зіткнення кіммерійців з племенами кочових скіфів, які вдерлися зі сходу, з-за Дону.

Постійні турботи про збереження пасовиськ і стад, а також намагання захопити худобу, майно та землі сусідів визначили організацію та завойовницький уклад життя кочових общин. Вони перебували в стані безперервної боротьби: або відбивали напад ворожих кочових орд, або здійснювали набіги на сусідів. У цій боротьбі регулюючим началом було тільки реальне співвідношення сил. Сильніші й численніші угруповання, перемагаючи слабших, витісняли їх, асимілювали у своєму середовищі або ж підкоряли на основі данницької залежності. Постійна воєнна напруженість наклала відбиток на побут кочовиків, породила постійне прагнення до вдосконалення зброї, військового спорядження, організації війська. В ході цієї боротьби виникали великі союзи племен, що об'єднувалися з метою нападу чи захисту. В результаті зіткнення подібних груп посилювалася міграція, відбувалося пересування великих етнічних мас. Висувалися найсильніші союзи племен, які створювали більш-менш сталі політичні об'єднання. Між пануючими племенами, підкореними їм угрупованнями та сусідніми народами відбувався безперервний процес військової, господарської та культурної взаємодії.

Завдяки специфічним умовам життя та побуту, а також значному розширенню контактів у кочових народів склалася яскрава й самобутня культура, окремі риси якої стали загальними для степових народів на величезних територіях. Виникли укріплені городища, що були адміністративними, ремісничими й культурними центрами. У руках окремих осіб на правах приватної власності концентрувалися великі багатства. Водночас із суспільним поділом праці та диференціацією суспільства на багатих і бідних, вільних і рабів виникли класи.

Із ассірійських джерел кінця VIII ст. до н. е. відомо, що кіммерійці завдали поразки урартійському цареві Русові і з'явилися на північних кордонах Ассирії. Існує припущення, що ассірійський цар Саргон ІІ загинув у бою саме з кіммерійцями в 705 р. до н.е. У джерелах, що належать до часів ассірійського царя Асаргадона (681-668 рр. до н.е.), кіммерійці фігурують поряд зі скіфами серед народів, які відіграли велику роль у війнах часів падіння ассірійської могутності й становлення Мідії.

Кіммерійці а також скіфи брали діяльну участь у бурхливих подіях, що розгорнулися на той час у країнах Переднього Сходу. Кіммерійці в основному підтримували антиассирійську коаліцію.

Враження, яке справляло на сучасників нашестя грізних невідомих досі північних кочовиків, яскраво відображене в промовах біблійних пророків: «Ось іде народ із північної країни… держить лук і короткий спис, жорстокий він! Вони не зжаляться! Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина…; …Народ здалеку… народ давній… мови якого ти не знаєш… сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі…; Він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста твої, на які ти покладаєш надію». В цих емоційних характеристиках образно відображені характер і природа вторгнення кочовиків та його спустошливі наслідки, що сприймалися як «божа кара».

Кіммерійці основний удар спрямували проти держав Східного Середземномор'я. в союзі з Урарту вони розгромили Фрігію (676-674 рр. до н.е.), а в середині VII ст. до н. е. вдерлися в Лідію і захопили її столицю Сарди. Відтоді Лідія потрапила під владу кіммерійців, визволитися від яких їй вдалося тільки наприкінці VII ст. до н.е. Після лідійського походу кіммерійці фактично зійшли з історичної арени.

Згідно з повідомленням Геродота, пізня хвиля вторгнення кіммерійців у Передню Азію була викликана тим, що їх вигнали з степів Північного Причорномор'я скіфи. З появою скіфів, за переказом Геродота, кіммерійці, не бажаючи ризикувати в боротьбі з грізним ворогом, відступили відомими їм шляхами через Кавказ, вздовж східного узбережжя Чорного моря до країн Передньої Азії. А знатні кіммерійці («царі»), не бажаючи лишати рідної землі, перебили один одного у взаємній битві й були поховані в пониззі Дністра.

Ховали своїх небіжчиків кіммерійці у невеликих курганах, або використовували для поховань кургани попередніх епох. У чоловічі поховання клали зброю, спорядження бойового коня або лише бойових коней. Зброя кіммерійців складалась: з далекобійного луку (бронзові стріли були з дволопатевими наконечниками), залізного меча, іноді спорядженого бронзовим руків'ям, списа з залізним вістрям.

Немає сумніву, що назви «кіммерійці» і, в тому числі, «скіфи» (за східними джерелами «гімірри» й «ішкуза») у першооснові означали конкретні назви груп племен, кожна з яких утворювала етнічну спільність, один народ.

Питання про етнічну належність кіммерійців остаточно не з'ясоване. На основі писемних джерел деякі вчені відносять їх до числа народів фракомовної групи. Останнім часом з'являється дедалі більше даних, які дають підставу думати, що кіммерійці належали до тієї самої групи іраномовних народів, що й скіфи, і становили крайню західну групу цього величезного світу.

9.2 Скіфи

Дві обставини в VII ст. до н. е. різко змінили соціально-економічну і політичну ситуацію в Північному Причорномор'ї. Це - підкорення кіммерійців скіфами та виникнення грецьких колоній у приморській зоні.

Розгромлені скіфи в Передній Азії (VII ст. до н.е.) переселяються в степи Північного Причорномор'я, розгромивши кіммерійців і підкоривши осіле місцеве населення, де створюють міцну державу, західні кордони якої уже в VI ст. до н.е. підходили до Дунаю.

Повідомлення Геродота про те, що все кіммерійське населення нібито залишило Причорномор'я і скіфи зайняли спустілу країну, є явним перебільшенням. Частина кіммерійців, безперечно, лишилася на місці й була асимільована скіфами. Про це переконлива свідчить наступність у ряді форм матеріальної культури, а також дві легенди про походження скіфів, у яких головне місце відводиться місцевому етнічному елементу.

За однією з легенд, скіфи вважали своїм прабатьком «першу людину» Таргітая, батьками якого були Зевс (верховне божество) і дочка Борисфена (Дніпра). Від Таргітая народилося троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і Колоксай, що в перекладі з іранської могло означати «Гора-цар», «Вода-цар» і «Сонце-цар», тобто володарі основних сфер - землі, води і неба. При них на землю впали золоті подарунки: плуг, ярмо, сокира і чаша. Коли до золота підходили старші брати, воно загорялося, не даючись у руки; оволодіти священними дарунками вдалося тільки молодшому братові Колоксаю. Визнаний за старшого, він одержав найбільші володіння, в яких зберігалося священне золото. Від Колоксая пішов рід скіфських царів.

За іншою легендою, прабатьками скіфів вважався Геракл і напівдіва-напівзмія, що жила в лісистій місцевості Гілеї - в заплавах Нижнього Дніпра. Із трьох синів від цього шлюбу старшим був визнаний молодший син Скіф, який зумів підперезатися поясом Геракла і натягнути його лук.

В обох випадках походження скіфів з материнського боку пов'язане з Подніпров'ям. Є багато думок стосовно цих легенд.

Хоча вирішальну перемогу над кіммерійцями скіфи здобули ще в період, який передував їхнім середньоазіатським походам, при поверненні в Причорномор'я вони знову витримали тяжку боротьбу за остаточне утвердження свого панування. Аналіз переданого Геродотом епічного сказання, в якому відображені ці події, дає підставу думати, що супротивниками скіфів було молоде покоління народу, що населяв Керченський півострів (Боспор Кіммерійський). Свого часу жителі усього півострова були підкорені скіфами, і тому скіфи вважали їх своїми рабами.

Наведеним переказом, а також згадкою Діодора про те, що скіфи, просуваючись на захід до Дунаю, підкорили багато місцевих племен, обмежуються відомості античних авторів про події, пов'язані з утворенням Причорноморської Скіфії.

Античні письменники, і насамперед грецький історик Геродот, залишили опис земель і складу населення Скіфії.

Сучасники сприймали Скіфію як країну з чіткими географічними кордонами, на територію якої поширювалася влада скіфів. Відповідно до цього скіфським називалися земля, ріки, що протікали по ній, та племена, які жили в межах цієї території, незалежно від того, чи вони були справді скіфськими, чи тільки залежними від них.

Уздовж морського узбережжя Скіфія займала простір від Танаїсу (Дону) до Істру (Дунаю) і приблизно таку ж протяжність (600-700 км) мала в глиб країни. Найважливішою рікою Скіфії був Борисфен (Дніпро). На захід від нього через землі Скіфії протікали Гіпаніс (південний Буг), Тірас (Дністер); Істр був межею, що відокремлювала Скіфію від Фракії. Через скіфську територію текли п'ять лівобережних приток Істру: Пората, Тіарант, Арар, Напаріс і Ордесс, з яких на сучасній карті розпізнають ріки Прут, Серет і Арджеш.

Найважче виявилось ототожнити ріки на схід від Борисфену. Місцезнаходження таких рік, як Пантікап, Гіпакир і Геррос, точно не встановлено. Не маючи чіткого уявлення про витоки і течії рік, Геродот вважав, що всі вони беруть початок з великих озер і течуть з півночі на південь.

Згідно зі своїми географічними уявленнями Геродот дає таку загальну картину розселення племен в Скіфії та за її межами. У пониззі Бугу безпосередньо на північ від Ольвії, жили калліпіди («прекраснокінні») яких називали також елліно-скіфами. На північ від них, вздовж Бугу, в місці найбільшого зближення його з Дністром, жили алазони. Ще далі на північ територію між Бугом і Дністром заселяли скіфи-орачі; межею їх з землею алазонів була одна з приток Бугу, що називалась Ексампей - в перекладі означає «Святі шляхи». Вода цього джерела була гіркою і непридатною для вживання.

Калліпіди, алазони й скіфи-орачі займалися землеробством. Причому скіфи-орачі вирощували хліб на продаж: вивозили його надлишки в грецькі колонії, переважно в Ольвію.

З опису західних і північно-західних земель Скіфії видно, що в межах її території жили племена правобережного Лісостепу, нащадки чорнолісів, які ввійшли до складу Скіфії під назвою скіфів-орачів. Алазонів, найвірогідніше, можна зіставляти з групою фракійських племен, що розселилися між Південним Бугом і Дністром і на захід від нього - на сучасній території Молдови. На користь цього припущення говорить і те, що на цій широті не було іншого народу з осілою, землеробською культурою.

З опису всіх племен, що входили до Скіфії, можна знайти те плем'я, яке заселяло землі мого краю - Калліпіди, цей землеробський народ зі змішаною елліно-скіфською культурою добре локалізувався в Нижньому Побужжі, на північ від Ольвії, між Південним Бугом і Тилігулом.

Степова зона на захід і схід від Дніпра була ареною панування кочових племен. Серед них Геродот називає скіфів-кочовиків і царських скіфів. Останні займали район лівобережних степів до Азовського моря і Дону, а також Степовий Крим. Скіфам-кочовикам належала більш західна частина степів. Археологічно виділити ознаки, які б дали можливість відрізнити культуру царських скіфів від скіфів-кочовиків, неможливо.

На схід від Дніпра, за Геродотом, проживав ще один народ - скіфи-землероби, сама назва яких говорить про спосіб їхнього господарського життя.

У межі Скіфії, крім іраномовних племен, до яких належали царські скіфи, скіфи-кочовики і скіфи-землероби, ввійшла також група змішаного греко-скіфського населення з околиць Ольвії, частина фракійських (найімовірніше - гетських) племен між Дністром і Дунаєм та частина давньослов'янських племен Лісостепового Правобережжя.

Скіфія була оточена багатьма народами, культурна й етнічна належність яких в основних рисах з'ясована.

У VII ст. до н.е. велике значення для скіфів мали торговельні зв'язки з населенням Кавказу, через який проходив шлях кіммерійців і скіфів у Передню Азію. До числа предметів кавказького виробництва. Що мали попит у Північному Причорномор'ї, належать окремі види оздоб кінської вуздечки. Бронзові сокири, металевий посуд, деякі типи прикрас (наприклад, бронзовий кавказький пояс з с. Підгірців, на південь від Києва). А також з грецьким світом. У курганах і на поселеннях різних частин Скіфії (у Степу, Криму, на Тамані, в Лісостепу) знайдено грецькі посудини (цілі й уламки) родосько-мілетського походження, імпортовані ще у доколоніальний період.

Із Скіфії вивозилися худоба, хліб, мед, віск, риба, шкіра, а також «величезну кількість безумовно відмінних рабів» (Полібій), захоплених скіфами у походах. Головним невільницьким ринком у Північному Причорномор'ї був Танаїс, місто, розташоване в гирлі Дону.

9.3 Грецькі міста і поселення

Грецькі міста і поселення засновувалися як торговельні і землеробські центри, орієнтовані, в першу чергу, на експорт хліба у метрополію (Давню Грецію). Експортний хліб в грецькі гавані на Чорному морі надходив переважно з лісостепових землеробських районів Північного Причорномор'я. Головними транспортними артеріями в цій торгівлі стали річки Борисфен (Дніпро), Гіпаніс (Південний Буг), Тірас (Дністро).

Будівництво грецьких міст і поселень збіглося з ліквідацією гегемонії скіфів у Передній Азії і втратою ними, здавалося б, невичерпних джерел збагачення шляхом пограбування населення Близького Сходу. Розгром скіфів в Передній Азії сприяв переорієнтуванню їх доступ до нових джерел збагачення. В VII ст. до н.е. скіфи переселяються в степи Північного Причорномор'я.

Наслідком цих економічних і політичних реалій стало будівництво економічно і політично міцних грецьких торговельних та культурних центрів вздовж узбережжя Чорного моря (Тіра, Ніконій - на узбережжя сучасного Дністровського лиману, Ольвія - на західному березі Дніпро-Бугського лиману, Херсонес, Пантікапей та інші в Криму). Вони мали значний вплив на розвиток населення не тільки Східної Європи, але і всього античного світу в цілому. В той же час (кінець VII-VI ст. до н.е.) відбулась консолідація скіфського кочового населення в могутню північнопричорноморську державу.

Ця історична ситуація знайшла своє відображення і у передісторії м. Одеси. Для забезпечення судноплавства вздовж північно-західного узбережжя Чорного моря та обслуговування перевалочної торгівлі в кінці V - на початку IV ст. до н.е. на території сучасного міста були збудовані дві гавані: істріан і ісіаків. Гавань істріан (Лузанівське поселення) була заснована на лівому березі гирла Куяльницького лиману. На жаль, це поселення практично знищено морською абразією та будівництвом дитячого санаторію. Гавань ісіаків була розташована на території сучасного порту та прилеглого до неї мису, який був обмежений двома у наш час забудованими балками (сучасні Військовий і Деволанівській спуск). Ким були істріани та ісіаки давні писемні джерела нам не повідомляють.

Археологічний комплекс Лузанівського поселення, яке досліджувалось у 1929-1930 рр. Г. Д. Штейнвандом і в 1937-1939 рр. В.І. Селіновим, дає підстави вважати, що його мешканцями були представники одного з місцевих скіфських племен, які підтримували широкі економічні, політичні і культурні зв'язки з грецькими полісами і, насамперед, з Ольвією. Поселення в Лузанівці існувало з V ст. до н. е. по ІІІ ст. н.е.

Археологічні знахідки на Приморському бульварі та прилеглих до нього вулицях і Театральній площі, де були виявлені поселення та могильники V- III ст. до н. е., дають підстави вважати що мешканцями гавані ісіаків були представники еллінізованого місцевого населення межиріччя Дністра і Хаджибею. Варто зауважити, що ще у 1826 р. І.О. Стемпковський згадував про кургани, що знаходилися на місці сучасної Грецької площі, які були зруйновані під час забудови.

Невеликі поселення та перевалочні пункти V ст. до н.е. - ІІІ ст. н.е. існували також на Жеваховій і Шкодовій горах, на березі Водяної Балки і в інших місцях вздовж Хаджибейського лиману, який в той час мав пряме сполучення з морем.

Відносини скіфів з античними містами Північного Причорномор'я у VI - V ст. до н.е. мали переважно мирний характер і регулювалися договорами. Скіфи були заінтересовані в торговельних зв'язках з грецькою метрополією та її колоніями. Однак наприкінці скіфського періоду ці відносини значно погіршали. У ІІ ст. до н.е. цар Сайтофарн вимагав від Ольвії непосильну данину для себе й своїх воєначальників, загрожуючи в противному разі захопити і зруйнувати місто. Пізніше скіфи примусили Ольвію визнати свою залежність від них.

Боспорське царство, незважаючи на свою могутність, також змушене було сплачувати скіфам регулярну данину. Лукіан Самосатський (ІІ ст. н.е.) повідомляє про від'їзд скіфського посольства на Боспор з приводу тримісячної затримки у виплаті данини. Несплата її могла спричинитися до війни. Про одну з таких воєн при Перісаді згадує у своїй промові Демосфен (IV ст. до н.е.).

9.4 Скіфія у VI-IV ст. до н.е.

В античні часи (VI ст. до н.е. - IV н.е.) етнополітична і соціально-економічна ситуація в степовому Причорномор'ї багато разів змінювалась.

У складному політичному об'єднанні, яким була Причорноморська Скіфія, панівне становище посідали племена царських скіфів. Саме ця частина населення становила основну силу під час скіфських походів у Передню Азію та боротьби з полчищами перського царя Дарія І. на ранніх етапах своєї історії царські скіфи являли собою мабуть, союз племен, котрий включав принаймні три племінних підрозділи, кожен з яких мав власну територію і перебував під владою свого вождя. Такий тричленний поділ на племена відображений в розповіді про три загони скіфського війська під час війни з Дарієм І. причому ватажок найбільшого й найсильнішого загону скіфів - Іданфірс - вважався старшим.

Найважливішою подією ранньої історії Скіфії було вторгнення на її територію, а саме в безмежні простори степів Північного Причорномор'я, багатотисячного війська персидського царя Дарія І у 513 р. до н.е. Формальним приводом для походу послужило намагання Дарія покарати скіфів за попередні вторгнення в Азію і за поразку, завдану ними мідійцям. Насправді, здійснюючи широку завойовницьку політику на Сході, Дарій мав намір підкорити скіфів, зробити їх своїми данниками і тим самим усунути небезпеку їхнього нового вторгнення.

З величезним військом Дарій вступив у межі Скіфії з Фракії, через західний кордон, побудувавши мости через Босфор Фракійський та Істр (Дунай).

Не маючи достатніх сил, щоб вступити у відкритий бій з персами, скіфи вдалися до тактики відступу й заманювання противника в глиб країни. На своєму шляху вони засипали криниці, джерела, знищували трави. Своє майно та більшу частину худоби вони відправили разом з сім'ями на північ, у землеробські райони Лісостепової Скіфії.

Головним супротивником персів у цій боротьбі виступили царські скіфи. Вони розділили свої сили на три загони, відповідно до племінного поділу. Основні сили скіфів очолював цар Іданфірс; другий загін під началом царя Скопасиса включав союзні сили савроматів; третій загін, очолюваний Таксакисом, з'єднався з гелонами й будинами. Рухаючись слідом за ар'єргардом скіфів, військо Дарія переправилося за Дон і досягло Волги. Далі скіфи рушили на північ та захід, через землі народів, які відмовили їм у допомозі, щоб втягнути їх у війну.

Змушений визнати свою ганебну поразку в боротьбі зі скіфами, цар Дарій І поспішив залишити Скіфію. Безуспішний скіфський похід не приніс слави наймогутнішому Ахеменіду. Тим часом для скіфів успішне закінчення кампанії мало величезне значення; воно зміцнило їхній політичний авторитет і принесло славу «непереможних». За 60-70 років, що минули з часу походу, згадки про нього набули характеру героїчного епосу, яким і записав його Геродот.

Яких земель дійшов Дарій І, істинно ніхто не знає. Із свідчення Геродота, та вони мають багато суперечностей, та й викликають багато запитань щодо їхньої достовірності.

У VI - V ст. до н. е. межею між Скіфією і Фракією був Дунай. Скіфам доводилося рахуватися з могутністю західних сусідів, що утворили сильне політичне об'єднання. Відомо, що скіфський цар Аріапейт (початок V ст. до н.е.) був одружений на дочці фракійського царя Тірея. Таким чином, добросусідські відносини скіфів і фракійців скріпляли вузи династійного шлюбу. Але після смерті Аріапейта відносини між скіфами й фракійцями ускладнились. Цар Скіл, що зрадив звичаї своєї країни, був вигнаний із Скіфії і, рятуючись від переслідувань свого брата Октамасада, втік до Фракії. В той же час у скіфів шукав притулку брат фракійського царя Сіталка. Ці обставини ледве не призвели до війни. Врешті конфлікт уладнали. Обмежилися взаємною видачею ворожих царям родичів. Звідси випливає, що обидві сторони брали активну участь у політичних інтригах і династійних суперечках своїх сусідів, намагаючись використати їх у власних інтересах.

Наприкінці V - на початку IV ст. до н. е. на ринку в Афінах з'явилася велика кількість рабів - гетів і трибалів з числа фракійських народів. Це сталося в результаті посиленого натиску скіфів на Фракію.

Кочовий спосіб життя та військова організація суспільства позначалися на всіх сторонах життя та ідеології скіфів. «Кожен з них - кінний стрілець», - ця коротка й виразна характеристика Геродота найповніше відображає образ скіфів. Зброя була обов'язковою належністю. Кожного чоловіка, а іноді й жінок. Вона присутня на всіх зображеннях скіфів,навіть у сценах побуту та мирної праці. Незмінним супутником кочовика з дитинства служив верховий кінь. Екіпіровка скіфських воїнів була складною, різноманітною й залежала від їхнього майнового стану, соціального рангу й віку.

У скіфів найбільше цінувалися воїнська доблесть, хоробрість і мужність у бою, відданість своєму народу і друзям. Залежно від кількості вбитих ворогів скіф отримував частку воєнної здобичі і почесний келих вина. Дружба у скіфів скріплювалась особливим звичаєм побратимства. Суть його полягала в тому, що в посудину з вином і кров'ю тих, хто давав клятву, занурювалася зброя - меч, стріли, сокири і дротик, після чого обидва побратими одночасно пили цей напій. Скріплена у такий спосіб дружба вважалась міцнішою навіть від родинних зв'язків.

Значення війни у житті суспільства й шанування воїнської доблесті спричинилися до виникнення культу бога війни, що його символізував старовинний залізний меч. З цим культом пов'язане з існуванням у скіфів ряду жорстоких звичаїв, спрямованих на виховання нещадності до ворогів (вони пили першого ними вбитого ворога, знімали скальпи з ворогів тощо).

Уявлення про безсмертя душі й існування потойбічного світу, поширене, у скіфів, як і в багатьох стародавніх народів, породило складний поховальний ритуал, добре відомий за описами Геродота і за численними розкопками скіфських курганів.

Тіло померлого бальзамували так, щоб воно могло зберегтися на встановлений звичаєм строк прощання - протягом 40 днів. Небіжчика, одягнутого в розкішне вбрання, клали на візок і протягом цього строку возили по численних (в умовах родоплемінної структури) родичах покійного, де йому віддавали належну шану і виявляли скорботу. Особливою пишністю відзначався похорон скіфських царів. У цьому випадку жалобний кортеж був особливо багатолюдний. Прах возили по всіх підвладних йому племенах, які приєднувалися до поховальної процесії. На знак скорботи скіфи обрізали волосся, дряпали обличчя, заподіювали собі каліцтва.

Стосовно обрізання волосся, то ми можемо знайти в поемі Гомера «Одіссея» де також згадується такий же обряд у греків: «…плач за любимими мертвими, зазнавши спільної долі; нам, земленародженим страждальцям, одна тут надійна участь: сльози з очей і відрізаний пасомок волосся на могилі.». Це говорить про те, що ці різні народи мали деякі спільні обряди, що значить мали спільне начало, можна навіть сказати спільне джерело, культури обрядних церемоній.

Траурний кортеж прямував до місцевості Герри - найвіддаленішої окраїни скіфської землі. Тут протікала річка Герр і жив один з підвладних скіфам народів, що носив те ж ім'я - гери. На його землі й знаходився цвинтар скіфських царів, воїнів і знаті у VI-V ст. до н.е. Поховання здійснювались у великих і глибоких ямах зі збудованими в них дерев'яними склепами. Поруч з померлим клали його зброю, парадний одяг, спорядження верхових коней, посуд з напутньою їжею, зокрема ставили дерев'яне блюдо з м'ясом, амфори з вином.

Поховання воїна часто супроводжувалося жертвоприношення молодшої дружини або наложниці. Нерідко разом з померлим клали вбитих рабів, залежне становище яких підкреслювалося розміщенням їх у ногах володаря, як правило, в скорченому положенні, без речей.

У могили вищої скіфської знаті й царів клали багато зброї, коштовних прикрас, особистого вбрання. Разом з померлими ховали їхніх слуг і верхових коней, кількість яких іноді досягала десятків, а то й сотень голів (кургани біля ст. Келермеської та Ульського аулу на Кубані). За повідомленням Геродота, особи, яких ховали разом із скіфськими царями, були не рабами, а вільно народженими скіфами, що прислуговували їм за життя. Зверху могилу накривали дерев'яним накатом і насипали курган, намагаючись зробити його якомога вищим. Під час спорудження насипу над могилою справляли тризни.

Розкіш та багатство поховання, розміри гробниці й висота кургану перебували у прямій залежності від майнового і соціального стану померлого. Чим вище було становище небіжчика в суспільстві, тим вищим насипався курган. Найчастіше в них ховали воїнів-чоловіків, значно рідше - жінок і дуже рідко - дітей.

Через рік після поховання царя на його могилі справляли новий обряд кривавої тризни. В жертву померлому приносили п'ятдесят юних воїнів, тіла яких розміщували у позі вершників на вбитих конях навколо кургану.

Поховальні пам'ятки засвідчують зрослу соціальну й майнову нерівність у родових групах. Надзвичайним багатством виділяються поховання представників вищих верств родоплемінної аристократії - скіфських царів та знаті. Різким контрастом з багатими похованнями царів і знаті є могили простих скіфів. Покладене в них майно переважно складається з основних видів зброї: лука, сагайдака зі стрілами, списа та меча. Тільки в окремих випадках у могилу ставили амфори з вином та грецькі чорнолакові канфари. У похованнях простих скіф'янок знаходять невеликий набір прикрас: намиста з пастових бус, бронзові сережки й персні, браслети, окремі недорогі золоті прикраси, бронзові дзеркала та інші дрібні речі скіфського побуту.

У могилах знатних і простих скіфів інколи знаходять залишки візків, на яких померлих підвозили до могили.

Скіфські кургани дають уявлення про широкий діапазон і складну соціально-майнову градацію скіфського суспільства. Серед них - поховання скіфських царів, представників військово-родової аристократичної верхівки, знатних і багатих скіфів, заможних людей, рядових воїнів, бідноти і рабів.

Скіфи вели родовід за чоловічою лінією. Старші сини одержували частку майна ще за життя батиків. У скіфів існувало багатоженство, і старша дружина займала привілейоване становище. Про це можна судити, розглянувши склад жіночих осіб, похованих у скіфських курганах. Значно безправнішим і приниженішим було становище молодших дружин і наложниць. Саме цю категорію найчастіше можна бачити серед жертв насильно убитих при похованні глави дому.

У IV ст. до н.е. влада над усіма скіфськими племенами зосередилася в руках одного царя - Атей, який об'єднав під своєю владою всі скіфські племена. Концентрація влади була важливим кроком на шляху перетворення союзу племен в єдину народність, об'єднану під єдиним управлінням.

Боротьба з фракійцями на заході становила основний зміст заключного етапу його довголітнього правління. Відомо, що скіфи, очолювані Атеєм, в союзі з македонським царем Філіппом ІІ (батьком Александра Македонського) завдали поразки царству одрисів і поширили свої володіння за Дунай. Пізніше відносини між Атеєм і Філіппом Македонським різко погіршали і навіть стали ворожими. Почалася війна, яка проходила з перемінним успіхом. Врешті перемогу здобув Філіпп Македонський, розбивши в генеральній битві у 339 р. до н. е. військо скіфів. У цьому бою загинув і цар Атей, якому на той час було понад 90 років. Македонці полонили 20 тис. жінок і дітей, захопили 20 тис. племінних кобил.

Близько 331 р. до н.е. намісник Александра Македонського у Фракії Зопіріон здійснив похід у Скіфію й обложив Ольвію, але на зворотному шляху 30-тисячне військо Зопіріона було знищене скіфами. В свою чергу Лісімаху, який став після смерті Александра Македонського правителем Фракії, вдалося розбити скіфів і захопити велику здобич. Таким чином, боротьба на західному кордоні не припинялася протягом усього IV ст. до н.е.

Експансія скіфів спрямовувалася не тільки на захід. Постійним об'єктом нападів стали лісостепові племена, в тому числі й ті, що входили до складу Скіфії. Тому населення цієї території змушене було створити оборонну систему з великих укріплених городищ, де могли сховатися люди разом з худобою.

9.5 Заключний період скіфів Північного Причорномор'я

З ІІІ ст. до н.е. почався заключний період історії скіфів Північного Причорномор'я, який характеризується дальшим розвитком у них державності й переходом до міського життя. Після смерті Атея (339 р. до н. е.) могутність Скіфії послабла, а володіння її на сході і заході значно скоротились. Основна маса землеробського і кочового населення Степу під тиском сарматів відійшла на Кримський півострів. За свідченням Страбона, територія Степового Криму разом з прилеглим до неї з півночі районом за Перекопським перешийком до Дніпра почала називатися Малою Скіфією. Частина скіфського населення перекочувала «за Тіру та Істр» у Добруджу, що також дістала назву Малої Скіфії.

У зв'язку зі зміною економічної кон'юнктури в Східному Середземномор'ї та наступом сарматських племен грецькі міста Північного Причорномор'я у ІІІ ст. до н.е. тимчасово ослабли. Яскравим свідченням цього є декрет на честь Протогена, в якому описується тяжке економічне становище Ольвії, зумовлене постійним натиском кочовиків.

У перших століттях нашої ери відновилися тісні контакти скіфів з містами Північного Причорномор'я. З південно-понтійських центрів до Неаполя Скіфського надходили черепиця, амфори, червоно лаковий посуд та різноманітні металеві вироби й прикраси. Значне місце в торгівлі Неаполя посідав Херсонес. Відновилися торговельні зв'язки з Ольвією. За повідомленням Діона Хрисостома (І-ІІ ст. н.е.), «Ольвія продавала сіль більшості варварів, а також еллінам і скіфам, що жили на Таврійському півострові».

З середини ІІ ст. н.е. мирні відносини Ольвії і скіфів знову порушилися. В цілому ряді епіграфічних джерел того часу згадується про неодноразові напади на Ольвію скіфів та сарматів, про «зустріч» ольвійських діячів зі скіфськими й сарматськими царями. В одному ольвійських написів ІІ ст. до н.е. повідомляється, що ольвійським стратегам вдалося «звести на натовпи супостатів трофейну перемогу». Проте їм не завжди вдавалося відбити натиск ворогів власними силами. Після чергового набігу тавро-скіфів римський імператор Антоній Пій направив з Нижньої Мезії підкріплення ольвійському гарнізону. У ІІ-ІІІ ст. н.е. у зв'язку з загостренням внутрішніх суперечностей, натиском сарматів і постійними війнами з античними містами Скіфське царство переживало період економічного і політичного занепаду. Після ряду перемог боспорський цар Ріскупорід ІІІ (210-221) остаточно підкорив скіфів і проголосив себе «царем всього Боспору і тавро-скіфів».

Термін «скіфи» поступово втратив своє етнічне значення і перетворився у географічне найменування всіх тогочасних племен, що жили в північно-західній частині Причорномор'я.

10. Сарматські племена

10.1 Сармати

Ще у ІІІ ст. до н.е. в Північне Причорномор'я вдерлися сармати, які практично зруйнували скіфську державу, яка на той час була значно ослаблена внутрішніми політичними, економічними та етнічними протиріччями. В наші краї сармати поступово починають просуватися у І ст. до н. е.

З послабленням скіфської могутності у ІІ ст. до н.е. роль основного історичного і культурного фактора на півдні Східної Європи перейшла від скіфів до сарматів. З їх іменем пов'язаний цілий період стародавньої історії Півдня нашої країни. Сармати були активними учасниками великого переселення народів на рубежі античної і ранньослов'янської епох. Вони протягом шести століть займали панівне становище в приазовських і причорноморських степах і внесли зміни в етнічний склад і культуру населення всього Північного Причорномор'я.

Сармати були східними сусідами скіфів. Ранні античні автори називали їх савроматами (від іранського слова «саоромант», що значить «оперезаний мечем»). Ім'я сармати з'являється в античних джерелах з ІІІ ст. до н.е. як збірна назва для різних племен, що, за повідомленням грецьких авторів, «утворювали одне плем'я, але розділене на кілька народів з різними назвами».

Щодо етнічної належності савроматів - сарматів най вірогіднішою є думка про спорідненість їх зі скіфами.

Мова сарматів, як і мова скіфів, належала до північно-східної групи іранських мов. Відгомін цієї мови, на думку лінгвістів, можна знайти в сучасній осетинській мові. Що ж до дуже поширених у І-ІV ст. н.е. «загадкових знаків Причорномор'я», які частково визнано за сарматські та аланські і в яких деякі вчені вбачали зачатки сарматської писемності, то вони, як уже зазначалося, мають різне значення.

Від античних авторів ми дізнаємось і про назви окремих племен. Основні з них аорси, сіраки, роксолани, язиги, алани. Останні три пов'язані з сучасною територією України.

Про присутність сарматів у степах Північного Причорномор'я наприкінці ІІІ ст. до н. е. свідчить декрет на честь Протогена, в якому серед варварських племен, що нападали на Ольвію, згадуються фісамати і сайї, що, мабуть, належали до числа сарматських племен.

Масового характеру рух сарматів на захід набув у ІІ ст. до н. е. Грецькі письменники Діодор Сіцілійський та Лукіан Самосатський характеризують цей рух як спустошливі набіги, в результаті яких значна частина Скіфії перетворилася на пустелю. З цього часу назва «Скіфія» перестає існувати. Замість неї починає згадуватися Сарматія, західний кордон якої до І ст. н. е.(на карті Агріппи) проходив ще по лівому березі Дніпра, а пізніше (на карті Птолемея, ІІ ст. н.е.) - по Віслі. Птолемей перший поділив Сарматію на азіатську і європейську, кордон між якими проходив по Танаїсу. Назва «Сарматія» стала географічним визначенням великої території, зайнятої різними за етнічним походженням племенами. Почався третій період історії сарматських племен, який тривав з ІІ ст. до н.е. по ІІ ст. н.е. Він був тісно пов'язаний з історією Північного Причорномор'я, де частково відбувалися події заключного (четвертого) періоду історії сарматів (ІІ-ІV ст. н.е.).

Сармати у ІІ ст. до. н.е. являли собою вже велику політичну силу. Вони брали участь у міжнародних договорах і воєнних союзах, а також активно впливали на політичне життя Криму, куди вони просувалися двома шляхами: з півночі-через Перекоп і зі сходу -через Керченську протоку. Хвилі сарматських племен, прокотившися степами Північного Причорномор'я, досягли Дунаю.

З приходом сарматів у Північне Причорномор'я значного поширення набули тамгоподібні знаки. Вони зустрічаються на антропоморфних стелах, стінах склепів та будівель, монетах, бронзових казанах, глиняних посудинах, кінській збруї, а також на дзеркалах, пряжках, браслетах та інших предметах. Деякі з них використовувались як герби боспорських династій, інші були родовими й сімейними знаками та знаками власності, зокрема ними таврували худобу. З тамгоподібними знаками пов'язувалися також релігійно-культові уявлення.

Велике значення в житті сарматів мали війни, які велися за пасовиська або задля здобичі. Особливо зросла роль війни під час просування сарматів на захід. Вона викликала до життя утворення великих союзів племен. Удосконалилися організація війська, воєнна тактика, озброєння. Налагодилося масове виробництво залізних черешкових вістер до стріл, що змінили стулчасті бронзові. Ввійшла в ужиток нова форма короткого меча з кільцевим навершям. З'явилися панцири з комбінованим набором, у ІІ-VІ ст. н. е. набули покинення кольчуги. Лозяні щити оздоблювалися металевими ум бонами. В кінській вуздечці, крім дугоподібних псалій з шишечками на кінцях, почали з'являтися колесоподібні північнокавказького типу.

В перші століття нашої ери особливого значення набула важкоозброєна піхота катафрактаріїв. Вони були озброєні довгими списами, які тримали обома руками навпереваги, і довгими прямими мечами для удару з коня.

За житла у сарматів правили кибитки, зроблені з повсті на возах. Основною їжею сарматів було м'ясо, сир, молоко. За свідченням Плінія, вони вживали також просяну кашу.

З переселенням сарматів у степи Північного Причорномор'я значно розширились їх зв'язки з античними містами, зокрема з Ольвією, тісно пов'язаною з нижньодніпровськими укріпленими поселеннями, з якими сармати перебували в постійних контактах.

У причорноморських степах сармати продовжували займатися скотарством і вести косовий спосіб життя, здійснюючи протягом року замкнутий цикл кочувань за певними маршрутами. «Вони йшли за своїми стадами, - свідчить Страбон, - вибираючи завжди місцевості з добрими пасовиськами, взимку - в болотах біля Меотіди (Азовське море), а влітку - на рівнинах».

Родоплемінний лад у сарматів тримався досить стійко, і в своєму політичному розвиткові вони не перейшли від племінних об'єднань до утворення держави.

Головним об'єктом поклоніння у сарматів, як і у скіфів, був меч, що втілював бога війни. За словами Амміана Марцелліна, сармати «втикають у землю меч і набожно поклоняються йому, як Марсу». Великою пошаною користувалася богиня родючості, яка водночас була і покровителькою коней. Зображення богині поміж двох коней відомі на сарматських кістяних гребінцях і сережках. З нею ж пов'язаний і культ сонця та вогню.

Сармати підтримували зв'язки і з Китаєм, Індією, Іраном та Єгиптом. Роль посередників у караванній торгівлі відігравали аорси, які «торгували індійськими і вавилонськими товарами, одержуючи їх від мідян, і перевозили на верблюдах» (Страбон).

Кочовий спосіб життя сарматів та торговельні зв'язки з багатьма народами сприяли поширенню серед них різних культурних впливів. Їхня культура поєднувала в собі елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу.

Пізньосарматський період у сучасних межах України, для якого характерні спільні дії готів, аланів і гунів, лишається ще в багатьох відношеннях не дослідженим. До цього часу належить ряд випадкових знахідок і окремі поховання кінних воїнів, бойове спорядження яких і кінська вуздечка прикрашені різнобарвними скляними вставками, тобто виконані у поліхромному стилі.

10.2 Язиги

Страбон серед племен що жили у західній частині Північного Причорномор'я і займали простір між Істром і Борисфеном, на схід від Істру після гетської пустелі і тірагетів, згадує язигів, так званих царських сарматів і ургів. «Всі вони в більшості кочовики, але невелика їх кількість займається землеробством: ці останні, кажуть, живуть по Істру, нерідко на обох берегах, а рівнини між Танаїсом і Борисфеном населяють роксолани».

У цьому переліку племен привертає до себе увагу згадка Страбона й інших авторів про царських сарматів. З повідомлень Аппіана (ІІ ст. до н.е.) випливає, що вони, як і язиги, у ІІ ст. до н.е. пройшли до Дунаю, де наприкінці ІІ ст. до н.е. приєдналися до війська Мітрідата.

Крім наведених коротких згадок, ніяких відомостей про царських сарматів у джерелах не подається.

Сліди перебування царських сарматів у степах на захід від Дніпра і їх культурного впливу простежуються у деяких пізньоскіфських курганах. Зокрема, в Олександропільському кургані (Дніпропетровська область) серед кінської збруї знайдено круглі фалари з рельєфними прикрасами, а в Гермесовому (на Запоріжжі) - золоту бляху, на якій зображено боротьбу закутих у панцири пішого і кінного воїнів з довгим списом навпереваги, що характерно для сарматського бойового спорядження, тощо.

Язиги першими просунулися на Дунай. Вони разом із царськими сарматами і кораллами брали участь у війнах Мітрідата. Про появу сарматів приблизно на початку І ст. до н.е. на південь від Дунаю згадує Флор (ІІ ст. н.е.). Овідій (перша чверть І ст. до н.е.) розповідає, що сармати на прудких конях переправлялися по скутому льодом Істру і спустошували «жалюгідні пожитки» навколишніх сіл: худобу, скрипучі вози й збіжжя бідного селянства, «забираючи жителів у полон або протикаючи їх начиненим отрутою стрілами».

У цей час посилились напади сарматів на Ольвію, яка змушена була тримати свої брами зачиненими. На березі Очаківського мису сармати побудували укріплення Алектор. Виникли й інші укріплені населені пункти сарматів на узбережжі Чорного моря і Бузькому лимані.