Якому племені, чи народу, належать археологічні пам’ятки, які ще називають могилами, що знаходяться між с. Червоноармійським та с. Вікторівка

У І ст. н.е. роксолани почали нападати на римську провінцію Мезію. Римляни змушені були побудувати довгий ланцюг укріплень вздовж берегів Дунаю, який був північним кордоном Римської імперії. Щоб захистити кордони від неспокійного сусідства з «номадами», у Криму та Ольвії були розквартировані римські гарнізони. Роксолани у І ст. н.е., за імператора Веспасіана, «у великій кількості потай переправилися через Істр в Мезію і потім обрушилися великою силою» на римський гарнізон і пронеслись по всій країні, «вивозячи і виносячи все, з чим вони зустрічались».

В кінці І на початку ІІ ст. н.е. територія межиріччя Дністра і Південного Бугу була приєднана до складу римської провінції - Нижня Мезія. Наприкінці ІІ ст. н.е. в Ольвії посилився римський вплив, і за Септімія Севера (193-211) вона ввійшла до складу римської провінції.

10.3 Алани

Пізніше за інших пройшли через причорноморські степи алани. Рух аланських племен на захід почався, ймовірно, у ІІ ст. до н.е. Найбільш раннє повідомлення про них в античних авторів належить до І ст. н.е.

У степах Північного Причорномор'я в ІІ-ІV ст. продовжували кочувати сарматські племена, серед яких головну роль відігравали вже алани. Історик ІV ст. Амміан Марцеллін яскраво змалював побут кочовиків-аланів, які все своє життя проводили в кибитках. Проте частина сарматів вже перейшла до осілості. Про перебування сарматів на Нижньому Дніпрі свідчать окремі сарматські поховання та могильники.

Часті воєнні сутички сарматів з аланами наприкінці І та в ІІ ст. н.е. знайшли відображення в образотворчому мистецтві Боспору і причорноморських міст. Яскравими пам'ятками цих бурхливих подій є розписи пантікапейських склепів, які передають сцени бою з кочовиками. На кам'яних надгробних рельєфах, теракотових статуетках, монетах зустрічаються зображення піших і кінних воїнів, одягнутих у панцири, палаючі фортеці з прикутими до їх стін полоненими варварами і ряд інших сюжетів. У воїнів, зображених на цих пам'ятках, характерні для сарматського озброєння мечі з кільцевим навершям, довгі списи, плащі, що майорять від швидкого бігу, і круглі фалари в кінській збруї.

Алани, просунувшись у район Дунаю, взяли участь у маркоманській війні і були схарактеризовані античними авторами, як «хоробрі», «сильні й багатокінні» воїни. Разом з роксоланами, костобоками, бастарнами і багатьма іншими племенами вони брали участь у загальній змові племен проти Риму.

Йосиф Флавій вказує, що алани приблизно у 36 р. н.е. займали райони Меотіди - навколо р. Танаїсу. Частина їх згодом рушила на Дунай, а інша, яка лишилася на місці, з другої половини І ст. н.е. почала завойовницькі походи на Мідію та Вірменію, завдаючи їм спустошливих руйнувань. «З великою кількістю полонених та іншої здобичі з обох царств алани повертаються додому».

Письменники І ст. н.е. засвідчують перебування західних аланів уже на Нижньому Дунаї. У ІІ ст. н.е. алани утворили міцний союз племен, який зайняв панівне становище серед інших племен і витіснив назву сарматів, давши своє ім'я сарматському племінному об'єднанню. За словами Амміана Марцелліна (330-393) «вони (алани) поступово виснажили сусідні народи і поширили на них назву своєї народності, подібно персам». Рух аланів через степи Північного Причорномор'я знайшов відображення в топоніміці й епіграфіці причорноморських міст. Наприклад, назва м. Феодосії, яке передавалось аланським словом «Ардабда» (що значить «семи божий»), наводиться в периплі Арріана.

Алани ховали небіжчиків у вузьких під курганних могилах або підбоях, а пізніше - і в катакомбах головою на північ. Деякі дослідники пов'язують з аланами звичай штучної деформації черепів.

Східна частина аланів, яка залишилася на Північному Кавказі, у ІV ст. н.е. зазнала нападу кочовиків, що прийшли зі сходу, - гуннів. «Пройшовши через землі аланів, - повідомляє Амміан Марцеллін, - що межують з гревтунгами і звичайно називаються танаїтами», гунни «зробили в них страшне спустошення, а з уцілілими уклали союз і приєднали їх до себе». Головне торжище сарматських племен - Танаїс - було зруйноване.

З приходом готів і гуннів у степи Північного Причорномор'я закінчився сарматський період у стародавній історії Півдня нашої країни.

11. Кочові племена епохи черняхівської культури

З середини ІІІ ст. н.е. в причорноморські степи рушили з заходу готи, в союз із якими вступили інші племена. Германські готські племена перебували у Північному Причорномор'ї протягом ІІІ-ІV ст. За Іорданом та готським народним епосом, готи походили зі Скандинавії. Ще до початку нашої ери вони переселилися в Прибалтику і близько двох століть жили на Нижній Віслі. Наприкінці ІІ ст. у пошуках нових місць для поселення вони перемістилися на південний схід і оселились у Скіфії на узбережжі Чорного моря та біля Меотіди (Азовського моря). На середину ІІІ ст. припадає прихід на Дунай гепідів - племен, споріднених з готами, що свого часу переселилися разом з останніми зі Скандинавії в Прибалтику. Серед них були алани, які займали не останнє місце в армії готів. Перебування готів у Північному Причорномор'ї супроводжувалося спустошливими набігами на прилеглі до Чорного моря області, що підірвало економічний розвиток причорноморських міст. У цей час Ольвія припинила карбувати свою монету (235 р.); занепала торгівля причорноморських міст з населенням степів і укріпленими поселеннями Нижнього Дніпра, частина яких, можливо, перестала існувати в результаті спільних ударів готів та аланів.

Наслідком готських війн (238-269 рр. н.е. ) було розселення в наші краї з північних районів, крім готів, племен черняхівської культури, які входили до складу поліетнічного Готського союзу. В цей же час, ймовірно, в степи Побужжя та Подністров'я розселяють перші слов'янські племена, які згодом стануть відомі як тиверці й уличі.

Сліди поселень і поховань ІІ - початку V ст. н.е. виявлені у багатьох місцях нашого міста Одеси (початок крутого схилу на Старопортофранківській вулиці, схил балки на 16-й станції Великого Фонтану, неподалік цегельного заводу в Кривій Балці, на Жеваховій горі та в багатьох інших місцях).

У 1938-1940 рр. Одеським археологічним музеєм були проведені розкопки поселення Киселове на схилі Куяльницького лиману в 0,5 км на північ від Лузанівського парку, де були досліджені кам'яні будівлі і знайдені різноманітні матеріали черняхівської епохи.

Археологічні матеріали, знайдені на поселеннях і в могильниках перших століть нової ери на території Одеси та її околиць, свідчать про те, що в долинах Хаджибею і Куяльника мирно співіснували скіфи і сармати, греки і слов'яни, готи і фракійці, представники інших народів, які займались землеробством і скотарством, ремеслом і торгівлею.

Північне Причорномор'я у ІІ-ІV ст. заселяло різноетнічне населення. На узбережжі Чорного моря продовжували існувати колишні грецькі колонії, міста-держави, що здебільшого потрапили у залежність від Римської імперії: Ольвія, Тіра, Херсонес, Боспор та ін. На Нижньому Дніпрі існували городища та поселення, засновані у ІІ ст. до н.е. пізньо-скіфськими племенами, етнічний склад населення яких з часом змінився, а матеріальна культура зазнала впливу з боку сусідніх культур - античної, гетської, сарматської.

На Дунаї і в Північному Причорномор'ї в середині ІІІ ст. розгорнулася боротьба з Римом союзу племен, до якого входили германці,сармати,скіфи, фракійці та слов'яни. Ці війни дістали назву скіфських, або готських. У 30-ті роки ІІІ ст. «скіфи», як часто збірно називали ці племена античні автори, перейшли Дунай і вдерлися в римські провінції Мезію і Фракію. В 40-х роках ІІІ ст. вони здійснили походи в Північне Причорномор'я і зруйнували Тіру, Ольвію, Херсонес, Неаполь Скіфський, Танаїс, а згодом у 267 р., захопили Пантікапей. У 248 р. «скіфи» продовжували напади на Мезію і Фракію, у 251 р. їм вдалося захопити Філіппополь (сучасний Пловдів).

Розгромлені готами великі античні центри, такі як Тіра, Ніконій, Ольвія, втратили свій вплив на місцеве населення, а з IV ст. н.е. вони практично припинили своє існування.

Північнопричорноморські племена, захопивши боспорський флот, у 250-260-х роках здійснили ряд походів на міста Малої Азії та Греції, з яких найбільшим був похід 269 р. у Мезії, при місті Наїссі, римські війська на чолі з імператором Клавдієм ІІ розгромили військо варварів. Був знищений також і їхній флот. Незважаючи на здобуту перемогу, Рим втратив частину своїх північно-східних володінь, зокрема Дакію, яку захопили германці, та міста Північного Причорномор'я. Деякі з міст після розгрому в 40-х роках ІІІ ст. взагалі перестали існувати. Після закінчення війн на Дунаї готи продовжували жити в Північному Причорномор'ї і в Криму. Їхні племена поділялися на дві групи: східна називалася остроготи (остготи), західна - везеготи (вестготи).

Багато вчених, починаючи з кінця ХІХ ст., робило спроби пов'язати з германськими племенами, що перебували в Південно-Східній Європі, певні археологічні культури. Готськими без достатніх підстав вважалися майже всі відомі прикраси та скарби Південно-Східної Європи. На початку ХХ ст. німецькі буржуазні історики оголосили германською і черняхівську культуру. Це твердження спростовується археологічними матеріалами, які відображають давні місцеві та північнопричорноморські традиції в черняхівській культурі, а також останніми антропологічними дослідженнями, які свідчать, що антропологічний тип черняхівців різко відмінний від германського. Отже, думка про готську належність до черняхівської культури є необґрунтованою.

У перші століття нашої ери рух племен з північного заходу можна простежити також і за пам'ятками пшеворського типу, що з'являються в цей час на Волині та у Верхньому та Середньому Подністров'ї. Пшеворська культура, основна територія якої охоплює басейн Вісли і Правобережжя Одеру, належала західній частині слов'янських племен, в середовище яких проникли германці. У Подністров'ї збереглися пшеворські поховання озброєних воїнів,які входили, очевидно, до складу дружин, що рухались на південь. Пшеворські поселення останнім часом відкрито у межиріччі Дністра й Західного Бугу. Поодинокі знахідки пшеворського та поморсько-мазовецького типів відомі і з ряду пізніх пам'яток черняхівської культури на території південно-східних племена областей України. Знайдені матеріали свідчать, що північно-західні племена просувалися в Північне Причорномор'я протягом тривалого часу, аж до середини І тисячоліття н. е. Ці матеріали відбивають один із шляхів проникнення германських племен у Північне Причорномор'я. існували й інші, західніші шляхи пересування германців на південь.

Наприкінці ІV ст. у Північне Причорномор'я вдерлося велике об'єднання кочових племен тюркського походження, основу якого становили незліченні орди гунів. З гунами історики пов'язують кінець панування в причорноморських степах іраномовних кочовиків (скіфів і сарматів) та германців (готів), докорінну перебудову побуту степового населення і початок великого переселення народів, яке привело до загибелі Римської імперії і відчутно потрясло всю Європу. З цього часу на багато століть степове Причорномор'я стане своєрідним акумулятором сил неоднорідних тюркських племен і форпостом для їх нищівних навал на сусідні території.

Гунське об'єднання склалося далеко на сході, в Монголії та Північному Китаї. В епоху його розквіту, в ІІ-І ст. до н.е., гунам були підвладні численні племена Центральної Азії. Згодом цей союз розпався, і частина гунів рушила в Середню Азію, на Нижню Волгу, Дон, у Північне Причорномор'я і далі на захід.

Гуни були кочовиками-скотарями. Характер їх господарства вимагав частої зміни місць кочування. Постійним його доповненням були грабіжницькі війни. В творах давніх істориків гунни незмінно виступають як жорстокі завойовники, які на своєму шляху винищували місцеве населення, руйнували його економіку і культуру. Досягши в 70-х роках ІV ст. Північного Причорномор'я, вони напали на войовничих аланів Подоння, які вчинили їм упертий опір. Проте гунни перебили та пограбували значну частину аланів, а решту включили до свого союзу. Гуни проникли також на Тамань і в Крим, де розгромили міста Боспору. Підкоривши аланів, вони напали на острогонів.

У степовій смузі сучасної території України було відкрито ряд поховань кінних воїнів та скарбів з предметами убору, здебільшого інкрустованими камінням, - діадемами, пряжками, намистом, бляшками тощо. Ці пам'ятки звичайно пов'язують з гунським періодом (кінець ІV-V ст.). Залишили їх, очевидно, племена, що входили до складу гунського союзу. На думку дослідників, речі інкрустаційного стилю виготовлялися в містах Північного Причорномор'я, зокрема в Боспорі.

З Північного Причорномор'я гуни продовжили рух на захід, до кордонів Римської імперії. Дійшовши до Дністра, вони розгромили укріплений табір везеготів, які змушені були переселитись у межі Римської імперії, звідки незабаром відновили боротьбу з римом. Гунський союз був конгломератом різних племен (остроготів, гепідів, аланів та ін..), яких гуни повели за собою. Вони здійснювали походи на Балкани, в малу Азію, Центральну Європу. Основною територією, де зупинилися гуни, стала рівнина між Тисою та Дунаєм. Тут знаходилася ставка їхнього «короля» Аттіли.

Спільна боротьба європейських народів проти гунів завершилася 451 р. в Галлії, де у битві на Каталаунських полях останні зазнали жорстокої поразки від римлян та везеготів. Остаточно гунський союз розпався після смерті Аттіли, коли підвладні йому племена виступили проти його синів і в битві на р. Недао в Паннонії у 453 р. перемогли їх. Залишки гунів відійшли у Причорномор'я.

Після розпаду гунського об'єднання в Північному Причорномор'ї та Подунав'ї посилюється політична активність слов'янських племен, які у VІ ст. виступають як значна політична сила.

З писемних джерел відомо, що з V по VIII ст. через степи Північного Причорномор'я пройшли, крім гунів, племена акацірів, кутрігурів, утігурів, оногурів, аварів та інші. Всі вони затримувались в степах недовго, але залишили, хоча і вкрай малочисельні, але дуже виразні пам'ятки. Переважно - це багаті поховання родової аристократії, або «поминальні скарби», створені з награбованих дорогих речей у військових походах. Поховання знатного гунського воїна досліджено на могильнику Кубей на заході нашої Одеської обл.

Починаючи з середини VI ст. у політичних подіях на Південному Сході Європи брали активну участь кочові племена. У 558 р. в Північному Причорномор'ї з'явилися орди аварів. Це був союз кочових племен, куди входили тюркські та інші племена. Спочатку авари напали на народи Приазов'я, а потім - на антів, для яких настав період тривалої і тяжкої боротьби з кочовиками. За словами Менандра, авари почали грабувати, спустошувати землі антів, і антські «володарі» опинилися і скрутному становищі. Для викупу полонених вони направили до аварів свого посла - знатного вождя Мезамира. Нехтуючи правами Мезамира як посла, авари вбили його і з того часу посилили спустошливі напади на землі антів, грабуючи і забираючи у полон жителів.

Просунувшись на захід, авари поселилися на землях колишньої римської провінції Паннонії, підкоривши місцеві слов'янські племена. У 60-х роках VI ст. тут виникла Аварська держава на чолі з каганом Баяном, яка проіснувала до 30-х років VII ст. у цей час авари вели боротьбу з Візантією та слов'янами пониззя Дунаю, які відмовилися їм скоритись.

Кочові племена, що просувалися зі сходу на захід або осідали в Причорномор'ї та Приазов'ї: авари, алани, болгари, хозари, мадьяри, печеніги, межували безпосередньо з східними слов'янами. В писемних пам'ятках збереглися відомості про тяжку й тривалу боротьбу, яку довелося вести східним слов'янам з аварами, хозарами й печенігами. Між аланськими й болгарськими племенами, які у VII-IX ст., переходячи до осілості, займали землі на південно-східній окраїні східнослов'янських земель, з одного боку, та східними слов'янами - з другого, складалися переважно мирні взаємини. Частина кочовиків, зокрема аланів та болгар, що осідала на землях східних слов'ян, була ними асимільована.

На початку VII ст. у Приазов'ї виникло об'єднання болгарських племен - Велика Болгарія. Згодом, наприкінці VII ст., під тиском хозарів болгари частково перемістилися на захід, де взяли участь у створенні Дунайської Болгарії, та на північний схід, де виникла Волзька Болгарія. Частина болгарського населення залишилася в Північному Причорномор'ї та на Подонні. В алано-болгарських племен були розвинуті різні галузі господарства. Значного розвитку досягло землеробство, з яким пов'язані такі знахідки, як лемеші та чересла від плугів, серпи, коси, жорна. Важливу роль у господарстві відігравало скотарство. На городищах і поселеннях тримали велику й дрібну рогату худобу, коней, а також свиней. Кочова частина населення розводила переважно овець і коней. Певне значення у житті напівкочових племен мали полювання та рибальство.

Алано-болгарські племена мали численне військо, що складалося з воїнів-вершників, озброєних шаблями, бойовими сокирами, кістенями, списами, луками. Збереглись численні предмети їх дружинного убору. Зокрема пояси з великою кількістю металевих прикрас, а також кінська збруя.

Болгари - племена тюркської групи - становили більш численну групу населення, алани, що належали до іраномовних племен - менш численну. Ці етнічно різні групи племен можна простежити за матеріалами могильників. Болгарські могили представлені ямними похованнями, аланські - катакомбними. Болгари й алани різнилися і за антропологічним типом. Панівне становище у алано-болгарських племен посідали етнічно споріднені хозари і тюрки.

В археологічній літературі поселення і могильники цих народів пов'язуються з салтово-маяцькою культурно-історичною єдністю, в межах якої поряд з місцевими (слов'янськими) виразно простежуються тюркські елементи. Сліди балкано-дунайської культури простежуються на території Одеської області аж до ХІV століття, коли в наших краях вже господарювали золотоординці.

Алано-болгарські племена, на думку дослідників, перебували в політичній залежності від Хозарського каганату - держави, яка виникла в середині VII ст. у Прикаспії та Приазов'ї після розпаду Тюркського каганату.

З кінця ІХ ст. осіле населення причорноморських степів попадає у залежність від печенігів і торків. Їх поховання досліджені в Нерубайському, Біляївці, Мирному, Суворово, Старих Білярах та інших місцях області. Інтеграція їх до складу місцевого населення, вірогідно, носила мирний характер і мало в чому вплинула на побут і культуру осілого населення. У писемних джерелах є згадка про те, що проникнення у Х ст. на захід печенігів супроводжувалось витискуванням угорців зі степового межиріччя Дніпра і Сірета (так звана Ателькуза). Однак, цілком вірогідних археологічних свідоцтв перебування угорців на території нашого краю поки що не знайдено.

У Х ст. печеніги і торки домінують в наших краях. Їх відносини з залишками місцевого населення і сусідами в цілому були спокійними і носили мирний характер. Печеніги і торки вели кочовий і напівкочовий спосіб життя, займались переважно скотарством. Жили вони, як і більшість кочовиків степу, у юртах з повстини (у літописній повісті «Слово о полку Ігоревім» руські літописці називали їх «вежами», укріпленнями), які розміщувались дворами («гніздами»). Але «вежі» спеціально ніколи не укріплювались. Однак, само розташування юрт по колу створювало труднощі ворогові для проникнення усередину «вежі».

Наприкінці ХІ ст. в наших краях з'являються перші невеликі загони половців, які на той час практично витиснули печенігів і торків з лівобережних степових просторів. У Північно-Західному Причорномор'ї печеніги і торки, навпаки, практично до татаро-монгольської навали зберігали свої кочовища. Однак, з початком ХІІ ст., повністю контролюють західно-причорноморські степи. У історичних джерелах західних половців частіше всього називають куманами.

Як споріднені за мовою та побутом до печенігів та торків, половці поступово «вливаються» у печенізько-торчеське середовище, що призводить до їх взаємної асиміляції і утворення нової етнічної спільності. Суто куманських памяток цього періоду в наших краях обмаль, а під Одесою вони поки взагалі не знайдені.

Висновки

З вивчених матеріалів про перших людей, що населяли Північне Причорномор'є, зокрема наш край, зробив такий висновок:

1. Прадавня історія нашого краю, зокрема Березівщіни, мало досліджена і вивчена;

2. Все ж таки, не дивлячись на п.1, я зумів дізнався про деякі племена, які засиляли в ті далекі часи між Дністром та Південним Бугом, що могли також проживати і в нашім краї.

3. Дізнався із різних наукових книг та творів античних письменників про племена, яких об'єднали під загальною назвою, а саме - кіммерійці.

4. Завдяки тим же документам та творам, дізнався про їхній соціальний лад в суспільстві, про побут, культуру, звичаї, економіку, релігію та інше.

5. Зрозумів те, яку роль відігравали у той час серед інших народів. Як вони впливали на інші держави.

Щоб становити походження могил на землях мого села та с. Вікторівка, я вивчив культури, які жили в ті далекі часи на землях Північного Причорномор'я, а саме між Дністром та Південним Бугом, де знаходиться мій край.

Завдяки знайденим археологічним пам'яткам, стоянок первісних мисливців на печерного ведмедя біля м. Одеси, можна припустити, що і нашими місцевостями могли проходити перші мисливці і навіть на короткий час тимчасово зупинятися. А отже, вони могли лишити після себе сліди у вигляді тимчасових стоянок, сховищ. Та при сучасних темпах розвитку будівництва, гонки за більшими територіями, де не дивлячи ні на що, знищуються пам'ятки, які навіть не вивчені.

Усі знахідки стоянок давньої людини були знайдені, як не дивно, на лівому березі р. Дністра. Подальші знахідки також виявлялися, в основному, з лівобережної сторони річок та лиманів, лише поодинокі на правому березі. Як і в нашому випадку.

Як на мене, то я маю свої припущення, щодо розташувань перших мисливців біля річок. Тварини як і люди не лише їдять а й п'ють воду, і звичайно з річок. На водопій тварини ходять і дотепер стадами, сім'ями, що значно полегшувало полювати мисливцям.

До речі, в мезоліті (35-8 тис. років тому) Чорного моря у сучасному вигляді не було. На його місці було озеро і рельєф приморської зони був інший. Біля сучасного одеського узбережжя протікав пра-Дніпро, в який впадали палеорічки Хаджибей, Куяльник, Аджалик, Тилігул та інші. Одеське узбережжя набуло сучасного вигляду не так давно, до цього ще декілька разів змінювався його обрис.

На мою думку, стоянки перших мисливців, а згодом і перших племен, можуть знаходиться на дні сучасного моря.

Багато поселень та міст було знайдено під товщею морської води. На прикладі Березанський острів.

Березівським р-ном протікає річка Тилігул, яка переходить в лиман, також Тилігул. Знаходиться вони між річками Південний Буг та Дністер.

Отже, можна припустити, що ті чі інші події, які відбувалися в межах між Дністром та Південним Бугом, могли також відбуватися в нашім краї. І могли впливати на розвиток нашого краю та нашого корінного народу.

Можна припустити, що і нашими краями, а саме берегами р. Тилігул проходили і полювали неандертальці.

Маючи поховання в Криму кроманьйонців в великій кількості, можна припустити, що ми є нащадками цих кроманьйонців.

Вивчаючи і аналізуючи поховання перших поселенців, дізнався про їхню культуру, побут, стиль життя, соціальний розвиток. Знаючи обряд поховань різних культур, можна схематизувати переміщення тих чи інших перших племен і аналізувати їхній розвиток. А також порівняти різні культури в різних частинах світу в один і той же час.

Було встановлено, що ще за часів кемі-обинської культури почали над могилами насипати кургани. І ця традиція залишилася ще надовго, її перейняли інші археологічні культури. Я звернув увагу на те, що навіть дотепер ми маємо звичай робити невеличкий насип (могилки) над похованнями.

В давні часи в могили клали їжу, питво, посуд, прикраси, особисті речі померлого. Небіжчика клали на боці з затуленим обличчям і посипали вохрою.

В наш час також дещо кладуть, а саме квіти, гроші і деякі особисті речі померлого.

Можливо, вохра символізувала вогонь, притулок і тепло, а, можливо, на мою думку - це символ крові, життя. Вже тоді вони можливо хотіли допомогти небіжчику отримати нове життя. Можна припустити, що вже в ті далекі часи зароджувалося бажання отримати «друге життя», що і лягло в основу подальших релігій, де є обіцянка про «друге, або як ще кажуть - загробне, життя».

Згодом стали робити жертвоприношення не лише з тварин, а й люди віддавали себе в жертви. Спочатку було добровільним, а з часом примусове.

Кожна культура мала свій звичай ховати небіжчика. З виникненням класової нерівності і захоронення почали відрізнятися. Ті що стояли на верхівці суспільства мали насичений ритуал поховання, а також багате начиння в могилі. Коли нижчих за рангом ховали просто, скромно і безслідно.

Та щоб дізнатися кому саме належать поховання, які розташуванні між моїм селом Червоноармійським та селом Вікторівкою, треба для початку провести розкопки, хоча б однієї могили із тих, що знаходяться в так званій «групі».

Із вивчених археологічних памяток стало зрозуміло, що наш край був весь час населеним різними культурами, які замінювали одна одну, або існували одночасно. Але щоб встановити точну кількість культур, треба ще багато вивчати і досліджувати. Та це буде дуже важко зробити. Адже могили руйнуються від дій людини, могили розорюють під посіви.

На сьогоднішній день дуже багато випадків коли тракторами виривали вже саме могильну яму з небіжчиком. Були випадки і такі, що в могилу провалювався повністю трактор. Отже, ми бачимо, що могили різні за будовою, одні - лише ями вимурувані, інші збудовані у вигляді склепу, де помістився трактор. Ми можемо впевнено сказати, що наш край засиляли різні народи, які мали різний звичай поховання.

І хто знає, чиї ті зруйновані могили, до якої культури вони відносяться і яким племенами вони були зроблені. Та ми вже ніколи про це не дізнаємось.

Із розповідей старших людей стало відомо що ще в 80-х роках минулого століття деякі могили розкопувалися так званими «чорними» археологами. Бо якби це були офіційні розкопки, то були б документальні відомості про племена нашого краю, а так немає ніяких дослідницьких записів.

Перше плем'я, якого назва була задокументована, це кіммерійці. Перший твір в якому згадується про цей народ це «Іліада» та «Одіссея» античного письменника Гомера. Потім їх описав Геродот, «батько» історії.

Детальніше описується вже - Скіфія, або «скіфське царство». А також племена які були залежні від скіфів, або були в рабстві.

В огляді літературних даних я описав дві легенди походження скіфів. Цікаво те, що і в першій, і в другій легендах присутні або герой, або ім'я бога із давньогрецької міфології. Що наводить на думку, або ці легенди вигадали самі греки, або скіфам було притаманно поклонятися грецьким богам. Те, що скіфи пов'язані з греками, підтверджує також один із обрядів поховальної церемонії. Це обрізання пасма волосся на знак скорботи за померлим. Такий звичай ми можемо знайти описаний Гомером в поемі «Одіссея» і описаний Геродотом про процес поховання скіфських царів та за результатами розкопок скіфських курганів.

Але я маю своє розуміння, щодо їхнього походження. Під час боротьби племен за землі для пасовиськ, два плем'я могли об'єднатися, одне плем'я - місцеве, як розповідається в легенді, а друге кочове (одне із скіфських). Так як в давні часи люди себе ототожнювали з природними явищами, порівнювали за характером до звірів, то і відповідно «мати» скіфів була порівняна до природи, а саме - дочка Дніпра. «Батько» - міг бути воєводою або ватажком одного кочового племені, який вів завойовницьку і підкорюючу діяльність. Його порівнювали з Гереклом, швидше за мускулисту статуру, за хоробру вдачу, за відважність і нахабність.

Згідно зі своїми географічними уявленнями Геродот дає таку загальну картину розселення племен в часи Скіфії. У пониззі Бугу, безпосередньо на північ від Ольвії, жили калліпіди («прекраснокінні») яких називали також елліно-скіфами. На північ від них, вздовж Бугу, в місці найбільшого зближення його з Дністром, жили алазони. Ще далі на північ територію між Бугом і Дністром заселяли скіфи-орачі; межею їх з землею алазонів була одна з приток Бугу, що називалась Ексампей - в перекладі означає «Святі шляхи». Вода цього джерела була гіркою і непридатною для вживання.

Чомусь усі вчені вважають, що це неодмінно повинна бути лівобережна притока, хоча у Геродота зрозуміло сказано, що це притока має бути з правого берега. Ось як він описує: «Третя річка - Гіпаніс - рухається із меж Скіфії, витікає із великого озера, навколо якого пасуться дикі білі коні. Це озеро правильно називається матір'ю Гіпаніса. Виникаюча із нього річка Гіпаніс на протязі п'яти днів плавання ще вузька і вода в ній прісна, а звідси до моря на відстояні чотирьох днів плавання вода дуже гірка. Адже в неї впадає гірке джерело; настільки гіркий, що, хоча і невеличкий за розмірами, він надає свій смак Гіпанісу, одній із небагатьох великих річок. Джерело це знаходиться в межах країни скіфів-пахарів і алазонів. Назва джерела і тієї місцевості, звідки він витікає, по-скіфські Ексампей, на мові ж еллінів - Святі шляхи. Поблизу землі алазонів Тірас і Гіпаніс зближають свої потоки, але звідси кожен з них звертає і тече так, що проміжок між ними розширюється». Все вказує на те, що цей гіркий струмок має бути на правому березі, і ніяк не по-іншому.

Та повернемося до нашого краю та наших племен. Отже, корінним народом у нашім краї, а саме на Березівщині, можна вважати калліпідів. Але хочу зауважити, оглянувши розташування могил, як на правому березі р. Тилігул, так і на лівому березі, вияснив, що вони (могили) мають різний план розташування і різну будову насипу. Це свідчить про те, що ці могили належать до різних культур, відповідно і до різних народів, можливо і до різного часу.

Територія сьогоднішньої Березівки як і всього Березівського району, судячи із деяких археологічних знахідок, була заселена ще наприкінці XI століття до н.е. Це свідчать численні кургани, розташовані на території Березівського району. Ці кургани насипані над могилами наших далеких предків, що жили на нашій землі в II та I тисячоліттях до н.е.

По берегам річки Тилігул в середині I тисячоліття до н.е. були розташовані старогрецькі та скіфські багатонаселені поселення, що були тут до VI століття до н.е.

Але це ще не дає остаточну відповідь на те, хто саме постійно заселяв наш край.

У творах Геродота описані походи Дарія І в Північне Причорномор'є на скіфів, щоб помститися і заволодіти землями та Чорним морем з північного краю.

Багато речей, які описані Геродотом, не співпадають з реальністю, мають багато розбіжностей в тих, чи інших речах. Це найперше те, чи дійсно цар Дарій І зі своїм багатотисячним військом, до речі, яка кількість війська також не відома, різні джерела дають різні цифри, зміг за 60 з лишнім днів пройти дуже велику територію. Від Дунаю до Волги, після пішов на північ, наздоганяючи скіфських вершників, потім звернув на захід і вже потім тікаючи спустився до Дунаю.

Читаючи припущення різних істориків стосовно того, яких меж досяг Дарій І та яким маршрутом він пройшовся по Скіфії, можна припустити, що він зі своїм багаточисельним військом пройшовся і по наших краях. А ще мені спало на думку, якщо, згідно розповіді Геродота, скіфи своїх рідних відправили на північ, у землеробські райони Лісостепової Скіфії, разом і відправили туди худобу, майно, то навіщо туди треба було заманювати Дарія І, якщо навіть північні сусіди відмовились допомогти воювати. Адже тоді постраждали б і скіфські родини. Північні сусіди мешкали в лісовій зоні, а із свідчення Геродота нам відомо, що Дарій І здійснив свій похід в межах степової зони. Ще на його шляху мали бути перешкоди такі, як рр. Південний Буг, Дніпро та Дон, але про них Геродот нічого не пише. Виникає питання, як він їх перетнув?

Після розпаду скіфської імперії територією Північного Причорномор'я пройшла велика кількість різних племен, частина кожного плем'я залишалася в вже створених поселеннях, залишивши після себе якусь історичну пам'ятку і внісши в місцеву культуру окремі деталі своєї культури, створили нову і притаманну лише нашому Причорноморському краю своєрідну культуру.

Тому питання, хто саме заселяв мій край і ким вони були, залишається відкритим. На яке, я наголошую, можуть відповісти лише археологічні дослідження могил. Завдяки чому можна було б порівняти з відомими культурами і ототожнити.

В нашій державі прийнято цілий ряд законів про збереження та захист історичних пам'яток. Але, на превеликий жаль, цих законів не дотримуються власники земель де знаходяться ці пам'ятки.

Ми стали дуже швидко втрачати історичні пам'ятки і не відомо, що лишиться нашим нащадкам після нас. Якщо ми самі не бережемо свою історію, не кажучи про її вивчення, то чому її мають цінувати інші народи. Через таке ставлення до своєї історії в інших народах виникає бажання відібрати у нас наші землі, нашу територію.

Список використаної літератури

1. Археологія. - Харків: Фоліо, 2005. - 319 с. - (Дитяча енциклопедія).

2. Історія України. - Харків.: Фоліо. - 2006. - 319 с. - (Дитяча енциклопедія).

3. Одиссея; - Москва.: Правда, - 1984. - 320 с.

4. Великі завойовники. - Харків.: Промінь, - 2005. - 64 с.: іл.

5. Історія Одеси. - Одеса.: Друк, - 2002. - 560 с.: іл.

6. Історія Української РСР.- том І. - Київ.: Наукова думка,- 1977.- 443 с.

Размещено на Allbest.ru