Визволення м. Миколаєва від німецько-румунських окупантів

Командуючим основного десанту назначено капітана Котанова. Командир батальйону призначив лейтенанта Ольшанського начальником штабу десантного загону.

Для маскування десантної операції поширили чутки, що в батальйоні санітарний день. Частина батальйону, яка ввійшла до десанту, на автомобілях з піснями поїхала до мор, а зброю і спорядження уклали на дно кузова. Після купання моряки непомітно розмістилися у вцілівших будівлях порту.

Усього в основний загін було виділено 157 осіб: взвод розвідників - 31 чоловік, командир молодший лейтенант П. Р. Криулін, 35 автоматників під командуванням лейтенанта Є. Г. Фещука, стрілецько-мінометний взвод - 36 чоловік, командувач лейтенант В. Ф. Сахно, 25 бійців протиповітряної оборони і 12 саперів були розподілені по взводах, командна група складалася з 11 чоловік.

29 серпня, в 19.00, почалась посадка десанту на катери. Котанов і Ольшанський перебували на різних катерах, щоб у випадку загибелі одного командування міг прийняти інший[54, с. 22].

Загін прикриття з 00 годин 30 хвилин протягом 15 хвилин обстрілював ворожий флот в порту Маріуполя та роздоріжжя східніше Маріуполя. Таким чином група прикриття блокувала прохід ворожих кораблів. Катери прикривали район висадки десанту до сходу сонця, а потім пішли до Єйську.

На березі зняли вартових, потім перерізали телефонний зв'язок.

Німці залишали Таганрог, по дорозі йшла безперервна автоколона. Сапери підірвали міст, десантники підбили декілька автомашин. Виникли затори, рух німців зупинився. Напад десантників був настільки неочікуваним, що гітлерівці не встигли оговтатися. Паніка не дозволила їм організувати спротив. Бійцям вдалося отримати цінні штабні документи, оперативні карти німців.

Першим в село увірвався взвод лейтенанта Фещука. До ранку тривала запекла перестрілка. Моряки діяли невеликими групами. Старшина Юрій Богдан з групою моряків обігнув село, перерізав дорогу і не дав можливість ворогам втекти. Ситуацією скористалися насильно зігнані місцеві жителі на оборонні роботи німцями. Вони втекли у степ та розбіглися по домівках.

Частина німців була знищена, а частина втекла у північному напрямку. Капітан Котанов наказав десанту закріпитися на околиці селища. У німців залишився один шлях відступу - через Безіменівку[9, с. 121].

Почалися атаки німців. Наступали з Будьонівки, Самсонове. Десантники знищували танки, також знищили значну кількість піхоти. Тоді моряки піднялися в контратаку.

З Маріуполя німці намагались надати підкріплення, але залпи корабельних гармат розстріляли колону.

Ворог втікав, покинувши склади і техніку. Рух відступавших з Таганрога німців було припинено.

Близько 5 години ранку сходило сонце, з'явилися ворожі літаки. Зав'язався бій у повітрі. Десантники були змушені відходити до м. Єйська. На борт разом з моряками піднялися місцеві добровольці.

В 9.00 загін прибув до Єйська. Командир Котанов не міг повірити, що бійців повернулося більше, ніж пішло на операцію. Тоді виявили, що повернулися 175 чоловік, коли йшли у бій 150. Після перевірки вияснили, що у строю 28 чоловік, які не значаться у списках, та 15 жителів села. Зі складу десанту 2 було вбито, 5 поранено, 1 зник[40, с. 34].

Незадовго після повернення кораблі з десантниками вирушили в Таганрог, на східній та північній околицях якого вже вели бої наші війська. Моряки зайняли порт, захопили 10 сейнерів, 2 катери, 2 баржі, багато дрібних суден, таким чином не дали гітлерівцям відвести їх у море. Захопили три склади з військовим реманентом.

30 серпня війська захопили місто Таганрог. У результаті бойових дій 18-30 серпня німецько-фашистські війська втратили 5 піхотних і танкову дивізію та були витіснені з району р. Міус[14, с.87].

За своєю підготовкою, виконанням і результатами висадку в Безіменівці слід до найкращих розвідувально-диверсійних десантів Великої Вітчизняної війни.

Так почав свій бойовий шлях 384-й ОБМП.

Після звільнення Таганрога моряки ступили на українську землю.

Маріуполь мав велике оперативне значення для ворога: через порт здійснюється постачання військ на Донбасі, також вивозили з Кубані хліб та худобу.

Мінометні та артилерійські батареї, сітка дотів, дзотів, кулеметних точок - все це давало змогу зосередити навколо орту сильний перехресний вогонь. У якості протидесантних перешкод німці оточили колючим дротом всю територію на підступах до порту, перед дротяним загородженням тягнулися мінні поля.

Для проведення десантної операції під Маріуполем 44-а армія Південного фронту відіслало в Азовську військову флотилію 300 бійців з 1-го гвардійського укріп району.

5 вересня 1943 року Азовське військове командування фронту поставило завдання провести висадку тактичних десантів західніше Маріуполя для перехоплення доріг, відволікти на себе частини сил ворога та захвату порту у взаємодії з військами фронту.

Цього ж дня, о 19.36, два катери вийшли з Ейська для висадки десанту в селищі Ялта, але у зв'язку з тим, що німці підтягнули резерви в район Маріуполя та наступ радянських військ призупинився, десант був скасований, і катери повернулися на базу[14, с.87].

7 вересня було прийняте рішення висадити десанти у ніч на 8 вересня в районі с. Мелекине та с. Піщане для захоплення порту Маріуполь і в районі Ялти для знищення комунікацій ворога.

В 19 годин 15 хвилин на двох катерах 157 морських піхотинці під командуванням лейтенанта К. Ф. Ольшанського вийшли з Ейська до місця висадки.

У темряві ворожі кораблі не помітили десант. В 3 години 15 хвилин 8 вересня катери почали висадку десанту західніше Ялти, біля с. Юр'ївки.

Німці виявили моряків. Ольшанський зміг визначити місця знаходження чотирьох вогневих точок, після чого він наказав бити протитанковою зброєю по дотах. В результаті обстріл дещо послабився, скориставшись цим, розвідники підібралися впритул до ворожих кулеметів та підірвали їх, інша група розвідників знешкоджувала мінне поле та зробила прохід. Десантники рушили по проходу.

Їм вдалося одразу ж схопити полонених, які повідомили приблизну чисельність німецьких військ. Десанту допомагав у просуванні житель Маріуполя, який випадково опинився в даній місцевості, він став їхнім провідником. Це був молодий шістнадцятирічний хлопець Володимир Самарин.

Частину десанту було виявлено німцями під Мангушем. Розвідники відстрілювалися, намагаючись уникнути переслідування, тільки один десантник зміг вижити. Група Бондаренко своєю стійкістю та мужністю затримала в Мангуші німецькі сили, призначені для знищення основних сил десанту.

Основний загін продовжив шлях до Ялти. На північно-східній околиці селища Ялта десант зіштовхнувся з румунським батальйоном. Ольшанський швидко оцінив ситуацію і залишив засаду, а основний загін продовжив пересування. Румуни, побачивши перед собою невеликий загін моряків, сподівалися на легку перемогу, але потрапили в засаду. Ті, що вижили кидали зброю та здавалися в полон[29, с.140].

Перетинаючи дорогу Мангуш-Ялта, десантники пошкодили декілька ліній зв'язку, обстріляли групу німців, котрі копали окоп для другої лінії оборони, підпалили склад пального.

Загін підійшов до дороги Мангуш-Маріуполь. Із втратою цієї дороги німці потрапили у пастку. З фронту на них наступала Червона Армія, а єдину дорогу відступу відрізав загін Ольшанського. Щоб пробитися на захід, гітлерівці кинули проти десантників великі сили.

Десант зайняв невелику висоту для оборони. В 8 годин 30 хвилин розпочався бій. Німці наступали з трьох боків. З двох сторін вони демонстрували наступ, а головний удар готували з третьої - з долини.

З Мангуша ворог підвозив підкріплення. Відбиваючи з усіх боків німців, моряки врешті решт пішли в рукопашний бій. Німці відступили.

Оговтавшись, німці почали мінометний обстріл, близько підійшли до позицій десанту. Помітив, звідки вели вогонь мінометники, моряки непомітно підповзли до них, знищили німців з їхнього ж міномета, відкрили вогонь по ворогах.

Майже половина десанту вийшла з ладу. Ольшанському було зрозуміло, що протриматися не вийде. Бій тривав 20 годин. За цей час гітлерівці тричі підтягували підкріплення, намагаючись оточити та знищити загін. У результаті всі атаки були відбиті. Десантний загін втратив 6 чоловік вбитими, 15 поранених.

Було вирішено почати відхід з висоти одразу як стемніє, коли німці вечерятимуть, а вони завжди дотримувалися режиму. Також було вирішено прориватися з північної сторони, щоб напряму вийти на попередній курс - до дороги Маріуполь-Мангуш. Ольшанський дав умовний сигнал, і моряки почали прорив без галасу. Групи прикриття взяли на себе весь удар. Весь загін вирвався з кільця і пішов у степ. З групи прикриття в Маріуполь пробився лише Костянтин Липилін. До речі, він родом з м. Миколаєва[46, с.206].

У цьому бою, зайнявши кругову оборону моряки відбили чисельні атаки ворога, скориставшись темрявою, пішли в напрямку м. Маріуполя.

11 вересня десантники вийшли до вже звільненого Маріуполя[47, с.101].

9 вересня, в 20 годин 24 хвилини, загін на катерах вийшов з Єйська. Всього на борту було 283 десантника. Командував десантом капітан-лейтенант Віктор Еммануїлович Немченко. Десанту була поставлена задача: перехопити дорогу вздовж східного узбережжя коси Білосарайської та, рухаючись по ній, увірватися в порт Маріуполь. Катери в 1 годині 15 хвилин 10 вересня підійшли до коси непоміченими.

Висадившись десантники рушили в бік Мелекіного. Катери артобстрілом знищили батарею противника на косі.

Сапери звільняли прохід, зв'язківці залишали німців без зв'язку, десант розділився. Моряки швидко зайшли в Мелекіне, тихо знешкодили патруль та вартових.

В селі розгорівся бій. Відділення Геннадія Білоконя знищило штаб гарнізону. Частина гарнізону встигла зайняти окопи, але морські піхотинці знешкодили їх.

За півтори години ворожий гарнізон в с. Мелекіне було розгромлено. До ранку Мелекіне було повністю звільнено від ворога[47, с.114].

На світанку десант вирушив до Маріупольського порту. Не доходячи одного кілометра до Самариної балки, загін зайняв оборону.

Немченко вислав два взводи для розвідки та прикриття загону від можливих ударів з флангу. Провідниками були двоє полонених румунів. Вони непомітно провели до позицій двох батарей. Моряки, знову без єдиного вистрілу, оволоділи батареями, та о 9 годині група розвідників увірвалася в село Піщане - румунський гарнізон перестав існувати.

В районі Самариної балки десант помітив протидесантний батальйон ворога, вони передали повідомлення до Маріуполю, звідки німці підтягнули значні сили.

Немченко наказав зайняти кругову оборону. До штабу передали повідомлення з проханням про допомогу. По німцях вдарила корабельна артилерія, з'явилась штурмова авіація. Значна кількість ворога була знищена, але десант все ж таки був змушений проривати кільце. Залишилася група прикриття.

Групі прикриття потрібно було протриматися всього годину - до тих пір поки основна частина ввійде до Маріупольського порту. Ціною загибелі загону прикриття десант вирвався з-під удару. Десантникам вдалося увірватися в порт.

Немченко розділив людей так, щоб звільнити порт по всій його території, очистити причали,залізничні гілки, елеватор. Десантний загін діяв невеликими групами. Навколо залишились слід квапливого бігства німців. Більшість будинків були спустошені.

В 12 годин порт було захоплено. Бій закінчився. Від ворога були очищенні портовий район та причали[54, с.82]. Дізнавшись про наміри німців вивезти ешелон з людьми до Німеччини, Немченко наказав не допустити цього.

Десантники прорвалися до вокзалу. Побачивши моряків конвоїри просто повтікали. Таким чином було врятовано молодих маріупольців. В цей час німці підтягнули резерви, загін був змушений залишити порт, сховатися у судноремонтний завод. Та їм вдалося знову захопити порт, після чого організували оборону.

Близько 18 години до порту підійшли частини 44-ї армії. Почалися запеклі бої біля порту та біля Самариної балки. Німці перейшли у прорив, тоді командування армії попросило допомоги у десанту. Матроси вирушили до Самариної балки, відкинули ворога. Прорив було ліквідовано.

11 вересня катери Азовської флотилії доставили підкріплення. У порт прорвалися і моряки Ольшанського. Коли стемніло десантники побачили, що ворог тікає. Отже, війська 44-ї армії прорвали нарешті оборону на р. Кальміус[28, с.12].

Висадка десантних загонів 8-10 вересня, ударивши по ворожих тилах забезпечили прорив німецької оборони по р. Кальміус та визволення Маріуполя. Але дії деяких десантних загонів були б більш успішними, якби було висаджено десант в районі с. Піщане. Командир висадки капітан-лейтенант Красніков вирішив, що десант виявлено і від висадки відмовився. А він міг би вогнем бронекатерів подавити вогневі точки ворога та висадити десанти, або перенести висадку в район с. Мелекіне, де успішно діяв загін Немченко.

Ворог відступав у західному напрямку до лінії Маріуполь-Молочне. 14 вересня командувач Азовської флоту контр-адмірал С. Г. Горшков наказав капітану Н. К. Кирилову для захоплення м. Осипенко (нині Бердянськ) у ніч на 17 вересня висадити десант.

Головний удар повинен був нанести десантний загін кількістю 660 чоловік під командуванням капітана А. М. Самарина. Завдання: висадитися в районі села Луначарське, відрізати шлях відступу ворога по дорозі Осипенко-Ногайськ, заволодіти портом Осипенко та утримувати його до підходу наших частин.

Другий загін - штурмовий, повинен був висадитися безпосередньо в порт Осипенко. Захопити плавзасоби, оволодіти дамбою та причалом порту, після чого допомогти десанту капітана Самарина.

Третій загін показовий, планувалося висадити на Бердянській косі. Всього 40 бійців повинні були знищити охорону маяку Нижньо-Бердянського, після чого прорватися до основних сил десанту. Командиром було призначено старшого лейтенанта Фролова.

В 3 годині 17 вересня штурмовий загін старшого лейтенанта В. І. Великого підійшов до воріт порту Осипенко. Не зустрівши опору десантники висадилися та почали рухатися в місто. В цей же час без перешкод з берегу висадився показовий загін. Пізніше розпочалась висадка основного десанту. На березі моряки потрапили на мінне поле. Після відкриття проходу саперами рух продовжився. О 4 годині армійські підрозділи 1-го Гвардійського кріп району 28-ї армії також висадилися.

Перші підрозділи увійшли в місто о 7 годині 30 хвилин 17 вересня. Окупанти його вже залишили, перед цим замінувавши місто. Сапери Крутова негайно розпочали розмінування.

В порту німців також не виявилося. О 8 годині сили об'єдналися у місті. Зав'язалися бої з німцями, які залишилися для знищення міста: вони підпалювали будинки та закладали вибухівку. Ошалілі німці майже знищили Осипенко та його населення[9, с.212].

29 вересня 1943 року командувач Азовської флотилії наказав частинам флотилії висадити десант в районі Геніченська, захопити порт і м.Геніченськ, допомогти 28-й армії Південного фронту у прориві оборони. У склад десанту виділили 1390 бійців 1-го гвардійського укріп району та 420 моряків з 384-го ОБМП.

З 9 до 17 години бомбардувальники потопили в Генічеську 3 баржі, 4 катери, знищили 38 автомашин, 3 склади, знищили портові залізничні споруди. Гітлерівці швидко відступили, та необхідність у проведенні Генічеської операції відпала.

У перших днях грудня 1943 року головні сили батальйону були відправлені на допомогу Червоній армії в районі м. Мелітополя. Не доїхавши до Мелітополя, вони були змушені визволяти станції Великий Токмак, Малий Токмак, місто Скадовськ[29, с.13].

Друга частина батальйону була перекинута на Кінбурнську косу в с. Покровка. Вони одразу ж зустрілись з наступаючими румунськими військами, які не витримали атаки й почали бігти. Німці намагалися їх повернути, але та просто здалися в полон. Згодом було звільнено Василівку, Покровські хутори.

27 листопада 1943 року 384-й ОБМП увійшов до складу Очаківської військової морської бази. Оборона звільненої Кінбурнської коси була покладена на 1-й укріп район та десантників 384-го ОБМП. Штаб батальйону знаходився в с. Збур'ївці.

Батальйон займався бойовою підготовкою - мінуванням Дніпро-Бузького лиману, охороняв територію від Голої Пристані до Кінбурнської коси. На морських мінах підірвалося чотири німецьких катери, судна з вантажем, баржі та катери постійно обстрілювали ся, не мали змоги пройти до м. Миколаєва та Херсона. Було затоплено та пошкоджено більше десяти суден, взяті в полон екіпажі[11, с.4].

Для успішного наступу необхідні були розвідувальні данні про оборону ворога на протилежному березі. Батальйон отримав завдання - форсувати Дніпровський лиман в районі с. Широка Балка - Станіслав, захопити полонених. У ніч на 17 березня 1944 року група з 10 розвідників та 2 саперів під командуванням молодшого лейтенанта Трубочкіна була викинута в селі Шаби. Двічі вона виходила на завдання, але через тонку кригу та артилерійський обстріл не змогли його виконати. Іншій розвід групі старшини Мирошниченко вдалося таки взяти в полон двох «язиків» 21 січня, вони надали цінні свідчення. Також розвід групу направляли на о. Свинуха, в результаті операції виявилося, що острів зайнятий власівцями[5, с.3].

Опорним вузлом усієї німецької оборони було місто Миколаїв. Німці заздалегідь перетворили всі підступи до міста в надпотужну оборонну смугу. Тут були викопані суцільні траншеї глибиною 1,5-2 м з виносними стрілецькими нішами. Уздовж усього переднього краю було 3-4 ряди дротяних загороджень і спіраль «бруно» на низьких металевих кілках. Уся місцевість від вулиці 6-ої Слобідської (нині вулиця Комсомольська) і далі на схід па відстані 25-30 км була перетворена в суцільну зону добре прикритих потужними мінними полями й дротяними загородженнями інженерних споруд - траншей, окопів, протитанкових ровів, ескарпів, дотів і дзотів. Смуга оборони в Миколаєві та навкруги була складовою частиною так званого «Бузького валу», який, на думку німецьких військових стратегів, мав остаточно зупинити радянський наступ. Гарнізон Миколаєва мав обороняти місто включно до вуличних боїв за кожний будинок, за кожне перехрестя вулиць, навіть перебуваючи у цілковитому оточенні. Однак командуючий групою армій «Південь» генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн не поділяв цієї думки і намагався виграти час і по можливості зберегти боєздатність своїх військ, навіть ціною залишення нових територій, тобто відступу. Він хотів повторити свій минулорічний маневр, коли за подібної тактики йому вдалося заманити, а потім знищити радянські війська під Харковом у лютому-березні 1943 р. На Миколаївщині фортецями фюрер оголосив Миколаїв, Первомайськ, Вознесенськ та Очаків. Здавалося, що сама природа унеможливлювала подальше просування наших військ у напрямку Миколаєва та Одеси: відкритий безлісний степ, суцільне бездоріжжя, що не давало змоги підтягнути тили, забезпечити війська боєприпасами, технікою, понтонами, іншими плавзасобами для подолання Південного Бугу. Втрата «Бузького валу» для німців означало невідворотний розрив його з кримським угрупуванням. Також, просування радянських військ до р. Дністер означало розпад фашистського блоку, прискорювало вихід Румунії з війни та втрату нафтових районів, як результат, неспроможність подальших військових дій без пального.

Велика нестача особового складу змушувала радянське командування поповнювати ряди поріділої піхоти за рахунок місцевого населення. У наступаючих військових частинах діяли спеціально створені військкомати, які намагалися компенсувати величезні втрати в боях за рахунок щойно визволених з окупації людей, яких часто не встигали навіть вносити до списків військових з'єднань. Їх, без обмундирування, у цивільному одязі, зовсім не навчених воювати, кидали на добре укріплені німецькі позиції «спокутувати кров'ю ганьбу перебування в окупації». Результатом такої практики були немислимі людські жертви[32, с.153].

Розпочавши свій бойовий шлях на Азовському морі 384-й окремий батальйон морської піхоти впевнено просувався на захід, для того, щоб вигнати ворога з рідної землі. Операції десанту принесли визволення великій кількості населених пунктів: від невеличких селищ до великих міст. Завдяки діям батальйону з серпня 1943 року по березень 1944 року були звільнені: с. Безіменівка, м. Таганрог (30 серпня 1943 року), с. Мелекине, с. Піщане, с. Ялти, м. Маріуполь (11 вересня 1943 року), м. Осипенко (нині Бердянськ), (17 вересня 1943 року), м. Скадовськ, Кінбурнську косу, с. Покровку, с. Василівку, с. Широку Балку, с. Станіслав, с. Шаби, а також курували Дніпро-Бузький лиман. Таким чином, моряки здійснювали величезну допомогу Червоній армії, просуваючись завжди попереду неї, з лівого її флангу. На початок березня 1944 року батальйон увійшов до складу 1-го гвардійського укріп району, разом з яким підійшов до навколишніх сіл Миколаєва.

РОЗДІЛ 3. Підготовка і проведення операції по визволенню Миколаєва

Міцні удари радянської армії почали повалення «Бузького валу».

Передбачався наступ 3-го Українського фронту. Враховуючи, що в районі Миколаєва багато водних перешкод, командування 28-ої армії завчасно передбачило проведення десантних операцій, і тому Очаківська військово-морська база передала 384-й ОБМП в підпорядкування 1-му гвардійському укріп району.

Батальйон готувався до запеклих боїв. Завданням було форсувати Дніпро-Бузький лиман, взяти ключові позиції «Бузького валу».

Командуючий 28-ою армією генерал-лейтенант О. О. Гречкін 10 брезня 1944 року викликав до себе командирів 49-ої гвардійської, 295-ої стрілецької дивізії та командира 1-го гвардійського укріп району та поставив перед ними задачу: негайно почати підготовку до форсування Дніпра з послідовним розвитком наступу на м. Херсон та м. Миколаїв. Для укріпрайону місцем висадки стала с. Софіївка, с. Широка Балка, а напрямком подальшого наступу - на північ вздовж східного берега Бузького лиману до Миколаєва.

13 березня 1-й гвардійський укріп район отримав наказ форсувати Дніпровський лиман в районі села Широка Балка, оволодіти населеними пунктами Станіслав, Олександрівка, Святотроїцьк, захопити переправу через лиман в районі Руської коси та відрізати шляхи відступу 24-ої румунської піхотної дивізії[5, с.2].

З настанням ночі передовий загін зосередився на березі лиману в с. Рибальче. Місцеві рибалки показали морякам сховані човни та допомогли у переправі до с. Широка Балка.

Ворог не очікував можливості висадки наших військ у цьому районі і не дивлячись на те, що десант було виявлено ще на підході, не вчинив організованого опору. Декілька кулеметів відкрили вогонь, але десантники швидко знешкодили вогневі точки та увірвались в село. Румуни поспіхом втікали на північ. До ранку с. Широка Балка була звільнена від ворога.

Друга група об 11 годині висадилася на берег північніше с. Софіївки. Румунські частини, побачивши висадку десанту, почали кидати лінію оборони на берегу Дніпро-Бузького лиману і відступати у напрямку Кисляківського маяка. Десант вирушив до Станіславу.

Станіслав залишався останнім опорним пунктом противника на нижньому Дніпрі. Підрозділи румунів, боючись залишитися відрізаними на Станіславському мисі, залишили село практично без бою та почали відступати у бік Олександрівки.

Від Широкої Балки до Станіслава шість кілометрів. Розвідники доповіли, що основна оборонна лінія ворога проходить вздовж берега, а зі сходу є лише окремі пости. Саме зі сходу і ударили десантники. Бій тривав недовго, село було звільнено, невеликій частині гарнізону вдалося втекти у сусіднє село Олександрівку.

Завданням передових сил було пробитися до Святотроїцької переправи на Бузькому лимані та не дати можливості відступаючому з херсонського напрямку ворогу переправитися через неї.

Коли матроси увійшли в село Олександрівку та підійшли до церкви, то почули галас. Німці загнали до церкви жінок та дітей, і тільки стрімка атака десанту врятувала їх від смерті.

До вечора 13 березня моряки та гвардійці звільнили від ворога села Станіслав та Олександрівку[30, с.35].

15 березня гвардійцям та морським піхотинцям довелося вступити у бій з великими силами противника. 24-а піхотна дивізія румун вела бої з 295-ю стрілецькою дивізією, але в районі Кожанів румунам вдалося відірватися, вони швидко рушили до Руської коси, щоб переправитися на правий берег лиману та зайняти там оборону.

Спочатку румунам вдалося наступати, але все ж таки десантники змогли прорвати оборону ворожого полку та відкинули румун майже на півкілометра.

Шість атак було відбито за один день. Закінчувались набої. На допомогу пришла 295-а стрілецька дивізія. Румуни без бою відійшли на північ, до Миколаєва, так і не прорвавши прохід до переправи на Руській косі. Так було звільнено с. Лимани.

16 березня 1944 року 384 ОБМП у повному складі з с. Чернігівка перемістився до с. Рибальче. У ніч з 17 на 18 березня на підручних плавзасобах і баржах батальйон форсував Дніпровський лиман і висадився в с. Станіславі. До ранку 19 березня батальйон вийшов на околиці с. Балабанівка, зайнявши рубіж для наступу[31, с.2].

21 березня десант пішов у наступ. 1-а стрілецька рота стрімким кидком до ночі вийшла на південну околицю Богоявленська, переслідуючи відступаючого ворога, а до 4 години 21 березня вийшла до північної околиці Богоявлинська. На північній околиці противник, зайнявши підготовлену оборону, здійснив сильний опір. Просування стало неможливим, тому головні сили зайняли позиції на північ від Богоявленська для наступу на Широку Балку. В Богоявленську розмістився також командний пункт укріп району полковника С. І. Нікітіна.

Ворог закріпився на другому Миколаївському оборонному рубежі. Важка артилерія, встановлена на західному березі лиману, періодично наносила вогневі обстріли по бойових позиціях морських десантників. Ворог тримався за Широку Балку, яка була останнім потужним вузлом опору перед Миколаєвом. Навіть після звільнення Богоявленське постійно обстрілювалось артилерією, неможливо було вільно пересуватися вулицями села. В таких умовах сапери будували нові причали на березі річки.

22 березня після артобстрілу ворожої оборони на південній околиці Широкої Балки моряки змогли піти у наступ. Вони долали мінні поля та дротяні загорожі, впритул підійшли до ворога, тому німецькі артилеристи припинили вогонь, боячись влучити по своїм. Цим скористалися моряки. З настанням ночі вдалося визначити місце знаходження вогневих точок ворога. Протитанкова зброя висунулась ближче до переднього краю і вдарила по них. Коли десантники підійшли до околиць Широкої Балки в атаку рушили п'яні німецькі солдати штрафного батальйону, зав'язався рукопашний бій. У бій пішли резервна рота автоматників Ольшанського. Майор Котанов роту автоматників називав «мечем» батальйону та вводив у бій в найтяжчі та найвідповідальніші моменти. Моряки відкинули німців від Богоявленьського та знову оволоділи двома лініями траншей на південній околиці Широкої Балки. Група старшого лейтенанта А. Вязьметинова загинула на мінних полях вздовж берега.

Тут 384-й ОБМП передав свої позиції армійцям 1-го гвардійського укріп району і 295-ій стрілецькій дивізії, а сам зосередився на західній околиці Богоявлинського. Через те що 384-й ОБМП використали не за призначенням, він отримав великі втрати: 21 людину вбито, 6 - зникло, 81 - поранено. Такі втрати були спричинені тим, що з'єднання армії не надали допомогу десантникам. Про це зазначає Котанов у своїй доповіді командиру 1-го гвардійського укріпрайону Нікітіну: «В ході наступу із донесень та особистих спостережень встановлено:

1. Ніякі частини правих з'єднань (28-а армія) не наступали. А переходили з одного місця на інше вздовж лінії фронту.

2. Не дивлячись на мою інформацію сусіду (з'єднання 28-ї армії), ніхто або не зрозумів, або не бажав зрозуміти, що ворог на лівому фланзі відступає і замість підтримки правий сусід залишався на місці. У результаті не надано жодної підтримки у розвитку успіху.

3. В 21-15 відбувся рукопашний бій та пішли в хід гранати.

Противник був вибитий з двох ліній окопів та частково зав'язалися вуличні бої на південній околиці Широкої Балки. Підтримки ні від кого знову не було, окрім введеного в бій мого резерву …

… 7. Бійці відкрито висловлюють невдоволених правовими сусідами - підвели» [33, с.57].

За наказом командуючого Чорноморським флотом батальйон був звільнений від наступаючих операцій на суші, батальйон дозволялося використовувати тільки в десантах.

Щоб забезпечити успішне просування військ, командуючий 28-ої армії прийняв рішення висадити десант за укріпленою лінією ворога. Коменданту 1-го укріп району було дане завдання 25 березня висадити десант у кількості 150 чоловік у районі маяка, північно-східніше Широкої Балки, заволодіти Широкою Балкою, розгорнути наступ вздовж східного берега Південного Бугу на Миколаїв[54, с.93]. Для виконання цього завдання десанту необхідні були плавзасоби, але їх не надали. Поки силами батальйону вирішувалось це питання, пройшло не мало часу. Стало зрозумілим, що десант у Широку балку не відбудеться. Операція була скасована.

3.1 План та причини висадки загону Ольшанського в тилу ворожих військ

На підступах до Миколаєва німецькі війська вчинили відчайдушний опір. Десять днів війська Червоної армії вели запеклі, виснажливі бої за Миколаїв. 28-а армія генерала О.О. Гречкина у складі 10-го стрілецького, 2-го механізованого корпусів, 1-го укріпрайону, 384-го окремого батальйону морської піхоти змушена була вести затяжні бої південно-східніше Миколаєва. Впродовж Херсонського шосе наступала 5-а ударна армія генерал-полковника В.Д. Цветаєва. Війська 6-ї армії генерал-лейтенанта І.Т. Шлеміна, оволодівши с. Пересадівкою на р. Інгул, зав'язали жорстокі бої в смузі укріплень «Бузького валу».

21 березня без артилерії батальйон Ф. Котанова визволив Богоявленськ (нині Корабельний район м. Миколаєва), а увечері захопив вже й Широку Балку (що між Богоявленськом та містом Миколаїв).

22 березня 1944 року частини 49-ї гвардійської стрілецької дивізії штурмом оволоділи Богоявленськом, 25 березня - станцією Кульбакіне, селом Широка Балка й вийшли до найближчих підступів до міста Миколаїв. У боях тільки за три села - Балабанівку, Богоявленськ та Широку Балку - загинули близько 500 воїнів[33, с.57].

Німецьке командування приділяло значну увагу утриманню Миколаєва, як порту-базі постачання морем свої війська. Адже Крим був ще у руках фашистів. Володіння Миколаєвом мало для Німеччини й політичне значення, оскільки його падіння-визволення та просування радянських військ по Дністру прискорювало вихід із війни Румунії та розпад фашистського блоку. Крім спецчастин, штрафних батальйонів та охоронних військ, фашистське командування задіяло для утримання Миколаєва 79-ту, 258-му, 30-ту, 370-ту піхотні дивізії, 968-й фортечний та 4-й велосипедний полки. Заздалегідь зайнявши оборонні позиції, гітлерівці встигли розгорнути та пристріляти щільну систему артилерійсько-кулеметного вогню[32, с.136].

Щоб забезпечити успішне просування військ, командування 28-ї армії приймає рішення висадити десант за укріпленою лінією ворога. Перша спроба була здійснена 24 березня. До складу ввійшло 100 бійців. Для пересування десанту були надані квадратні понтони, котрі зовсім не були пристосовані для форсування. Десант в цю ніч не вийшов. Операція була відкладена для пошуку придатних плавзасобів[54, с.108].

Коли плавзасоби були знайдені було розроблено план проведення операції. Головним завданням десанту в бойовому наказі було одночасно з 28-ю армією, котра наступає з фронту, вдарити з тилу, тим самим спричинити паніку серед німців. Щоб дезорганізувати оборону ворога було прийнято рішення висадити десант безпосередньо в районі міста, поблизу нового елеватора. У планах операції було раптовим ударом захопити й утримати порт до підходу головних сил, відтягнути на себе частину сил противника для того, щоб полегшити штурм гітлерівських укріплень. Не дати їм можливості вивести порт з ладу, зберегти причали, елеватор, портові споруди, зірвати евакуацію німецьких військ та не допустити вивезення місцевого населення - головні цілі операції.

Сенс діяльності будь-якого радянського десанту наступний: червоноармійці наступають з фронту, а десантників висаджують в тилу. Тоді у німців складається враження, що вони оточені, і ворог відступає. Причому, десантники опиняються саме на шляху відступу, що змушує німців обирати більш довгий шлях, а це означає, що вони не зможуть вивезти місцеве населення і матеріальні цінності. Всі десанти були організовані таким чином, окрім миколаївського. Висадка десанту в порту не мала сенсу. Доцільно було висадити їх на протилежному боці річки, таким чином забезпечивши перешкоду відступу німецьких військ до Одеси.

Можна сказати, що даний план операції залишається незрозумілим, адже такі дії були малоефективними. Ми вважаємо, що це великий прорахунок командування 28-ї армії, який призвів до загибелі великої кількості бійців.

3.2 Командир легендарного загону Костянтин Федорович Ольшанський

Біографічні данні про Костянтина Ольшанського були до останнього часу дуже мізерними. Деякі дослідники дозволяли собі домислювати та вигадувати. Через це залишалося незрозумілим військове звання Ольшанського. Багато було домислів про його походження. Зокрема, писали, що він народив і жив в Криму, що за національністю він росіянин. Але це не правда.

Ольшанський Костянтин Федорович - старший лейтенант, командир роти автоматників 384-го ОБМП. Народився 21 травня 1915 року у с. Приколотному Великобурлуцького району Харьківської області. Батько - Федір Лукич, агроном. В 1920 році батьки Кості розлучаються. Костянтин декілька років жив з матір'ю Вассою Федіровною Бєлозеровою, а потім переїздить до батька. В цей час батько вже був одружений вдруге, і мачуха замінила Кості маму.

У рідному селі Костянтин закінчив початкову школу, по закінченню якої поїхав продовжувати навчання до Бєлгорода. Добре навчався, полюбляв математику та фізику.

Потім навчався в училищі залізничного транспорту, отримав спеціальність помічника машиніста та декілька років працював на залізниці.

Костянтин влаштовується працювати в майстерню автослюсарем, де він гарно вивчив автосправу, склав іспити на право керування автомобілем і вже працював шофером.

На роботі його завжди нагороджували відзнаками. Мав також чудову фізичну підготовку, грав у футбол, волейбол, займався легкою атлетикою.

Як нам відомо у тридцятих роках СРСР переходить до політики воєнного комунізму, змінює свою військову доктрину, в зв'язку з чим серед молодого населення пропагувалися курси військової підготовки. Ольшанський також вирішує навчатися у військовій секції. Отримав відзнаку «Готовий до справи та оборони» 1 ступеня, влучно стріляв. Взагалі, хлопець був всесторонньо розвинутим та спроможним.

Переїздить працювати в Курськ, де зустрічає Катерину Попову, з якою швидко одружується.

У жовтні 1936 Костянтин вступає до лав армії. Він мріяв стати льотчиком, але комісія зарахувала його до військово-морського флоту та направила для проходження служби у Севастополь. За два роки Ольшанський пройшов шлях від матроса до інструктора електромеханічної школи Чорноморського флоту. Закінчив школу машиністів-турбіністів та був залишений при навчальному загоні інструктором. Він став студентом заочного відділення Одеського інституту інженерів[26, с.203].

У вересні 1941 року Ольшанський отримав офіцерське звання - молодший лейтенант.

У Севастополі терміново створювались 11 батальйонів морської піхоти з особового складу Чорноморського флоту. Два батальйони формувались з особового складу електромеханічної школи. Молодший лейтенант Ольшанський отримав призначення в штаб одного із цих батальйонів.

10 листопада 1941 року керівництво Чорноморського флоту у зв'язку зі складним становищем Севастополя прийняло рішення про переміщення учбового загону в Геленджик, а інструкторсько-навчальний склад школи, що знаходився на військових позиціях, зняти та забезпечити ними підготовку молодих спеціалістів для Чорноморського флоту.

11 листопада 1941 рок Ольшанський отримує нове призначення: разом з електромеханічною школою переїхати на Кавказьке узбережжя. Усіх ведучих спеціалістів, інструкторів, викладачів відкликали з фронту. Флоту були потрібні навчені кадри.

Проте Ольшанський весь час писав рапорти з проханням відправити його на фронт. Його не відпускали, вважали зразковим командиром та викладачем, здатним швидко готувати поповнення морфлоту.

В 1942 році йому привласнюють звання лейтенанта та призначають командиром учбової роти. Він двічі випустив спеціалістів для флоту.

Ольшанский знову пише заяву з проханням відправити його на фронт, і в березні 1943 року його було направлено до формуючого ся 384-го ОБМП, де його назначають командиром роти автоматників.

Він одразу показав себе вольовим, безстрашним офіцером, добрим командиром. У кінці вересня 1943 року командир батальйону назначив Ольшанського до чергового військового звання - старший лейтенант[38, с.208].

За час перебування в 384-му ОБМП брав участь у всіх проведених операціях по визволенню Азовського узбережжя. В операції по визволенню Таганрога був начальником штаба десантного загону. Десантна операція була успішною. За відвагу, доблесть та мужність нагороджений орденом Червоної Зірки. У десантній операції по визволенню міста та порту Маріуполь командував десантним загоном. За відмінно проведену операцію нагороджений орденом Олександра Невського. У боях сміливий, дисциплінований офіцер, досконало володіючий військовою справою[24, с.325].

У ніч на 26 березня 1944 року загін під командуванням старшого лейтенанта Костянтина Ольшанського висадився в Миколаївському порту. В цьому бою Костянтин Ольшанський загинув. Посмертно йому привласнене звання Героя Радянського Союзу[25, с.431].

Пам'ять про Ольшанського залишилась у віршах, піснях. Пам'ятник Ольшанському встановлений на території Миколаївського порту. Миколаївські суднобудівники збудували дизель-електрохід та великий десантний корабель, які носять ім'я Костянтина Ольшанського. Ім'ям Ольшанського названі село та цементний завод в Миколаївській області, морехідна школа на станції Приколотне, ПТУ № 74 у місті Маріуполі, навіть у космосі мала планета носить назву Ольшанія. Легендарний командир навічно занесений до списку однієї з частин Чорноморського флоту.

3.3 Формування та спорядження загону ольшанців

Організація десанту була доручена командуванню 1-го гвардійського укріпрайону. Десант наказано сформувати зі складу 384-го ОБМП.

Командиром десанту загону призначили лейтенанта К. Ольшанського. Ольшанський був поранений у ліву щоку під час боїв за Широку Балку, але не дивлячись на поранення він наполягав на своїй участь у десанті[21, с.75].

Підготовка до десанту велась таємно але чутки серед бійців швидко розійшлись, багато бійців викликалися добровольцями.

У донесеннях розвідки зазначалось, що Миколаївський порт повністю замінований. Командування отримало повідомлення проте що причали та будівлі в порту заміновано. Щоб уникнути великих втрат і не зірвати операцію, командування вирішило включити в десант групу саперів. Окрім того, командувач 28-ї армії вирішує відправити із загоном своїх особистих зв'язківців. Так до десантників приєдналися 12 армійців.

Таким чином, десантний загін був сформований з п'ятдесяти п'яти моряків 384-го ОБМП та дванадцяти армійців. Це були зв'язківці зі штабу 28-ї армії, чотири сапери з 1-і роти 57-го окремого інженерно-саперного батальйону і п'ять з 1-го гвардійського укріп району. Для зручності і гнучкості управління загону було розбито на дві групи[55, с.257].

Ольшанський особисто звертався до командира 1-ї роти 57-го окремого інженерно-саперного батальйону капітана Ф. Сафонова, сказав, що сапери повинні мати все необхідне спорядження для швидкого розмінування причалу в Миколаєві, озброїти автоматами, а набоями та продовольством їх забезпечать моряки, З 57-го окремого інженерно-саперного батальйону виділялись чотири людини: сержант П. Т. Русин, єфрейтори С. О. Стельмахов і Д. М. Чекунов, рядовий Л. Д. Руденко[20, с.132].

На долю цього невеликого загону випала честь першими увійти в Миколаїв, і тому відбір був жорстоким. Багато учасників десанту брали участь у боях під Одесою, Севастополем, Сталінградом,в десантних операціях під Керчю, Новоросійськом, Таганрогом, Маріуполем, Осипенко.

В 16 годин командир батальйону зібрав десантний загін в штабі, який розташувався в будинку на березі річки. Котанов на схематичній карті показував Миколаїв та порт. Шлях загону буде складним, через те що берег контролюються ворогом, особливо правий берег, на якому розташовані румунські війська. Начальник штабу капітан Самарин зачитав бойовий наказ. Начальник оперативного відділу штабу 1-го гвардійського укріп району підполковник Андрощук с формулював задачу десантові. Вона заключалася у тому, щоб після висадки діяти вздовж берегу Південного Бугу в сторону фронту на з'єднання з 8-м гвардійським батальйоном майора Маричева[4, с.267].

Десант повинен був на плавзасобах з Богоявленська висадити десантний загін у складі 67 чоловік в районі елеватора. Початок операції в ніч з 25 на 26 березня 1944 року, час відправки 20.00 25 березня, час висадки 5.00 26 березня. Інші підрозділи батальйону повинні були бути готовими до висадки наступними ешелонами.

Десант був готовий, але плавзасобів не виявилось. Інженерні частини відставали через бездоріжжя, а кораблі Очаківської військово-морської бази вирішували інші питання. У розпорядженні десантників мали бути виділені понтони. Але буксирних засобів не було, та вони й не бажані через шум двигунів. Йти на веслах, на високобортних понтонах неможливо. Гребці, навіть стоячи, не діставали веслами до води[31, с.2].

Командування армією попередило про відсутність плавзасобів та наголосило на потребі самостійного їх пошуку. Але їх не було взагалі, тому що коли ворог відступав було знищено усі рибацькі баркаси, човни. Більшість з них затоплені, збереглися лише ті що місцеві жителі сховали в очереті.

У штаб батальйону викликали голову рибного колгоспу Семена Овер'яновича Федоровського. На питання скільки є човнів і в якому вони стані, він відповів, що човни та баркаси затоплені в річці. Треба було витягти їх з води, передивитися та відремонтувати.

Місцевих хлопців Василя Пономаренка, Михайла Левицького, Михайла Васильченка, Федора Карловича командир батальйону Котанов відправив в село Галіцинове. В Галіциновому потрібно було зібрати усі можливі плавзасоби та відтягнути їх в Богоявлинське. Галіциновські мешканці ховали човни у скиртах, але придатними виявилися лише два[48, с.5].

У Богоявленську на березі ремонтували баркаси та човни. Туман на річці приховав від ворога підготовку човнів. Працювали дві доби. 24 березня були готові три човни. У ремонті приймали участь двадцять чотири рибалки. Тільки ввечері 25 березня були відремонтовані сім човнів три каюки та чотири баркаси.

Штаб Котанова знаходився у будинку І. М. Коби на вулиці 12 років Жовтня (тепер вулиця Ольшанців ). Іван Миколайович Коба за активну допомогу у підготовці десанту був нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня[55, с.134].

Десант мав на озброєнні ручні кулемети, автомати, протитанкові рушниці та гранатомети, також мали можливість викликати артилерійську підтримку.

Командний пункт командира батальйону Ф. Є. Котанова знаходився у північній стороні с. Богоявленське, а наглядовий пункт у північно-західній околиці Широкої Балки. Також була встановлена схема організації зв'язку та таблиця радіосигналів для зв'язку з 1-м гвардійським укріпрайоном та 295-ю стрілецькою дивізією. Для підтримки зв'язку у загону було дві рації.

Для зручності загін було розбито на дві бойові групи. Командиром першої групи назначений молодший лейтенант Корда, до неї ввійшли один розвідник, чотири стрільці, шість кулеметників, шість автоматників, чотири бійця для обслуговування двох протитанкових рушниць, шість саперів. Всього до складу першої групи ввійшли двадцять вісім чоловік.

Командир другої групи - молодший лейтенант Чумаченко, до неї ввійшли два розвідники, чотири стрільці, вісім автоматників, чотири кулеметники, двоє бійців для обслуговування двох протитанкових рушниць, шестеро саперів. Всього двадцять сім чоловік.

Командування загону на чолі з Ольшанським налічувало дванадцять осіб. Це командир загону, тобто К. Ольшанський, замісник командира з політичної частини - капітан Головльов, начальник штабу загону - лейтенант Волошко, зв'язківець командира загону, зв'язківець начальника штабу загону, санітарний інструктор, шість радистів[34, с.58].

Отже, загальна кількість загону складала шістдесят сім осіб.

В призначений час десантники прибули на місце посадки. Погода була несприятлива. Йшов мокрий сніг, сильний вітер піднімав великі хвилі. Кожен боєць мав гарне спорядження, не дивлячись на погане військове постачання. Десанту для виконання операції намагалися виділити якомога більше бойових припасів: набої, гранати, фінські ножі та інше[53, с.112].

До десантників приєдналися два армійських зв'язківця. К. Ольшанський доповів, що загін готовий для виконання завдання, але ще дев'ятеро саперів не підійшли. Котанов вирішив зачекати на них. Але командування 28-ї армії наполягало на негайному початку операції. Тоді командир батальйону приймає рішення відправляти десант без саперів.

Разом з командиром батальйону знаходився замполіт Аряшев С. В. В обов'язки замісника командир батальйону по політичній роботі входило: при відправці групи десанту для проведення бойових дій перевіряти особовий склад, виділений в загін відповідно до списку, уточнювати прізвища, імена, по-батькові, адреси найближчих родичів і т. д. Жодного зі своїх обов'язків майор Аряшев не виконав, що в подальшому слугуватиме причиною втрати імен армійських бійців[6, с.4].

Разом із загоном йшли семеро чоловік провідників: Прудський Іван Єфимович, Андрєєв Андрій, Стахарський Павло Данилович, Васильєв Яків Пантелеймонович, Пихус Євген Дмитрович, Стеценко Петро Константинович, Васильченко. Човни були занадто завантажені. На веслах сиділи семеро рибалок та дванадцять понтонерів з командуючим взводу Добриніним М. К. з 44-го окремого понтонно-мостового батальйону. Як тільки човни відійшли, на березі з'явилися сапери. Майор Котанов дав команду повернутися. Щоб розмістити сапері, висадили шістьох рибалок, залишився тільки Андрєєв[15, с.259].

Човни знову відійшли від берегу. Старі човни почали протікати, бійці безупинно вичерпували воду. Коли перевантажені човни дійшли до переднього Сиверсова маяка, їх почало заливати водою. Ольшанський прийняв рішення зняти понтонерів, човни розвернули до берега. Про це свідчать офіційний звіт 384-го ОБМП і очевидець, командир понтонного взводу Добринін. З човнів висадили дванадцятьох рядових та їхнього командира. Далі веслували вже самі десантники[53, с.118].

Про те, що човни протікають та тонуть Оьшанський доповідав по радіо в штаб батальйону. Зв'язок із загоном Ольшанського підтримували штаб батальйону морської піхоти, штаб 1-го гвардійського укріп району та штаб 28-ї армії. Останній розіслав розпорядження, у якому командирам 2-го гвардійського механізованого корпусу 49-ї гвардійської стрілецької дивізії та 295-ї стрілецької дивізії прийняти усі міри для підтримки зв'язку з загоном Ольшанського на період бою в місті Миколаєві. Зв'язок був встановлений, а також підрозділи цих частин були готові підтримати бій десанту[53, с.121].

Першим йшов човен Ольшанського, він був двомісним, разом з командиром знаходився провідник Андрєєв. Останнім був човен Чумаченка. Біля села Широка Балка шлях був найнебезпечнішим. Справа в тому, що в цьому районі, посередині річки, знаходиться острів Батарея, на якому розміщувались сили противник, які обстрілювали обидва береги. Також в цьому районі ворог знаходився по обидва береги, в небо час від часу здіймалися сигнальні ракети. Десантні човни трималися ближче до лівого берегу, тобто до Широкої Балки. Ворожі кулеметники під час чергового обстрілу поранили матроса Осипова.

Таким чином десант підійшов до місця висадки. Провідник Андрєєв вказав та привів точно до вісімнадцятого причалу - місця висадки[13, с.360].

З усього вищезазначеного ми можемо зробити висновок про кількісний склад загону. Згідно результатів дослідження можемо стверджувати, що до загону ввійшло п'ятдесят п'ять десантників та дванадцять армійців. До місця призначення дісталися на сімох човнах, які буквально були підняті з дна ріки та відремонтовані власними силами. Десант був добре озброєний, мали протитанкову зброю, гармати та інше. Тобто, десант мав реальну можливість дістатися місця призначення у такій кількості та вести бій зі значними силами ворога.

3.4 Невідомі сторінки операції

Ворог не очікував висадки десанту в районі порту, в своєму тилу, тому на березі не було охорони. Німці знали, що у радянських військ в ті дні не було ще кораблів на Дніпрі та Південному Бузі, а також були впевнені в тому, що знищили всі плавзасоби місцевого населення. Тому вони не могли собі уявити, що з боку річки їм загрожуватиме небезпека.

Висадка відбувалася тихо і спокійно. Вивантажили зброю та ящики з боєприпасами. Десантники розділилися по групам. Ольшанський відпустив Андрєєва на човні пливти назад, але той попросив дозволу залишитися, щоб допомогти в бою, Ольшанський погодився.

Ольшанський вислав розвідку. Вісім чоловік під командуванням старшини Юрія Лисицина, це були: Михайло Хакимов, Микола Скворцов, Іван Індик, Микола Медведєв та п'ятеро армійських саперів. Сапери йшли попереду перевіряючи і розміновуючи шлях. На шляху трапився вартовий. Група буз галасу знешкодила трьох вартових, більше німців у порту не було.

Вслід за розвідниками відправилося відділення старшини Василя Бачурина з трьома саперами. Сапери мали обстежити територію, прилеглу до елеватора. Бачурин не помітив міни й підірвався, помер на місці, а разом з ним і двоє саперів[8, с.120].

Ольшанський переймався, що їх могли помітити через вибух, тому полишив план просунутися до суднобудівного заводу. Для оборони обрали елеватор, двоповерхову контору порту та дерев'яний сарай, який знаходився зліва, поруч з конторою. Але сапери виявили, що елеватор замінований, його розмінували, але у разі обстрілу він міг зайнятися, ще й через те, що був повен зерна.

Тоді штаб Ольшанського зайняв напівпідвальне приміщення контори порту, тому що воно було добре оздоблене, як бомбосховище. Група під командуванням лейтенанта Василя Корди зайняла перший та другий поверхи будівлі контори. На першому поверсі - автоматники старшини Кузьми Шпака та кулеметники Павло Осипов, Іван Удод, Акрен Хайрутдинов. Акрен виконував ще й обов'язки санітара. На другому поверсі - встановили ручні кулемети та протитанкову рушницю Микола Щербаков, Микола Казаченко, Валентин Ходирєв, Михайло Мевш, Микола Первухин та Микола Скворцов. В конторі порту зайняли оборону п'ятеро офіцерів тридцять дев'ять моряків та рибак Андрєєв, всього сорок п'ять осіб.