Визволення м. Миколаєва від німецько-румунських окупантів

Друга група на чолі з молодим лейтенантом Володимиром Чумаченко забезпечувала охорону штабу та виділила бійців для оборони флангів основного загону. Так, старшина Юрій Лисицин, старшина Іван Макієнок, старшина Іван Індик та молодший сержант сержант Артемов, матрос Мамедов і ще п'ятеро саперів-армійців розмістилися в маленькому дерев'яному будинку, що розташовувався східніше контори порту. У великому сараї зайняли позиції моряки відділення старшини Кирила Бочковича: Хакимов, Гребенюк, Медвєдєв, Дємєнтьєв, Павлов, Куприянов, Прокоф'єв, Міненков. У малому кам'яному сарайчику зайняв позицію снайпер Георгій Дермановський.

В тридцяти метрах від нього, північно-східніше контори, біля напівзруйнованого кам'яного забору окопався розрахунок протитанкової рушниці - Леонід Недогибчено і Юхим Пархомчук. Поруч із ними залягли кулеметники Михайло Авраменко та Володимир Кипенко. Позиція була обрана вдало - можна було вести круговий обстріл, тримати в полі обстрілу всі підступи до позицій моряків, залізничну та шосейну дороги, поблизу елеватора[15, с.250].

Вранці 26 березня загін чекав сигналу від командування 28-ї армії для початку бою. Ольшанський вирішує чекати сигналу, без нього не починати. Після сигналу загін мав почати рух вздовж вулиць, ведучих до лінії фронту, та ударами по тилу звернути на себе увагу, відтягнути на себе якомога більше сил противника. Але задум здійснити не вдалося - ворог виявив десант.

Двоє німців підійшли до сараю, де розмістилася група Бочковича. Десантники спробували захопити їх, але ті розбіглися, Медведєв не витримав і вистрілив в одного з них, другий втік. Це означало, що ворог їх виявив. Через півгодини до порту наблизились п'ятнадцять німецьких солдат. Вони не встигли підійти до сараю, як їх було розстріляно[41, с.4].

Через годину близько сотні німців, ховаючись за будівлями, намагались ближче підійти до сараю. Зав'язався бій. Німців підпустили майже впритул, і відкрили вогонь. Тоді німці почали обходити сарайчик, щоб вдарити з флангу. Але потрапили під вогонь відділення Лисицина і Максименка, які знаходилися у дерев'яному сарайчику. Втрати німців були великими, вони відходили.

Після короткої перерви у наступ пішов батальйон ворога. Сарай Бочковича атакували з трьох сторін, також оточували відділення Лисицина і Дермановського. Фашисти приготували важку зброю, наблизились до контори. Звідти почала стріляти протитанкова рушниця. У бій вступили усі групи загону. Залишивши на полі бою декілька десятків померлих, німці відходили[39, с.2].

В цей час Ольшанський обійшов усі групи. Через деякий час почалася нова атака німців. З району 3-ї Слобідської вулиці артилерійська батарея відкрила вогонь по позиціям моряків. Один із снарядів влучив у вікно сараю, він наповнився димом. Ворог наступав по всім позиціям, навіть на елеватор, хоч там нікого й не було. Ворога знов підпустили на відстань 100 м і відкрили вогонь кулеметники. Гітлерівці знову відійшли, виносили поранених. Місцеві жителі потім розказували, що бачили як німці весь час виносили велику кількість поранених.

Ворожі великокаліберні гармати зосередили вогонь на конторі порту. З боку залізниці по сараю Лисицина відкрили вогонь два кулемети. Кулеметник з відділення Бочковича придушили вогонь. Але німці посилили атаку.

Після перерви ворог вводить у бій танки. Один танк було розбито Хакімовим, він вистрелив двічі з протитанкової рушниці. Другий танк відбуксував підбитий перший. Танки перейшли за будівлі.

Знову артилерійський вогонь. Цього разу сарай відділу Бочковича було майже зруйновано, але бійці продовжили бій, хоча були важко поранені.

Палала будівля контори порту, дерев'яний сарай та сарай снайпера Дермановського. З контори продовжувався обстріл.

З малої групи в сарайчику залишилося лише семеро, троє з них поранені. Але вони продовжували відбивати атаки. Моряки знаходились в більш вигідному становищі, ніж ворог: кожна куля влучала у ціль, тоді як фашисти стріляли по будівлі.

Розпочався гранатний бій. Німці закидували сарай, моряки відповіли тим самим. Нову атаку ворог готував одразу ж проти контори та сараю. Вони впритул наблизилися до будівель та використали вогнемети. Виникли пожежі, десантники намагалися їх загасити.

Командуванню 6-ї німецької армії стало відомо про висадку десанту в порт Миколаєва. Комендант міста генерал Борман висунув проти моряків до двох тисяч солдатів та офіцерів.

Ввечері морякам вдалося знищити артилерійську гармату. В бій знову пішли танки, відкрили вогонь. Тоді десантники поцілили у танк, другий танк відступив. У бій пустили штрафний батальйон, атака якого захлинулася[42, с.12].

Вночі десантники вартували, знали, що німці не будуть вести бій вночі. Моряки чекали наступу 28-ї армії. Але ні 26, ні 27 березня армія піти в наступ не змогла.

У другій половині дня 27 березня загону прийшлось особливо тяжко - бій тривав до вечора майже без перериву. Їх залишалось вже небагато. Із офіцерів залишилися Костянтин Ольшанський та молодший лейтенант Василь Корда. Німці продовжували закидати гранатами будівлю контори, де знаходився Ольшанський з частиною загону. Потім гітлерівці запалили навколо будівлі димові шашки. Моряки задихалися, безперервно кашляючи, відчували слабкість та сонливість. 27 березня Ольшанський доповідав результати. В 16 годин 57 хвилин у момент чергової розмови, у якій він указував на вогонь і задуху, його голос пропав. Був чутний шум радіостанції. Очевидно, цей час і є часом загибелі Ольшанського.

Увечері 27 березня заступник командира відділу взводу протиповітряної оборони Кирило Бочкович зібрав відділ, з яким вирішили перевірити всю оборону, дізнатися, хто ж залишився живим. К. Бочкович разом зі старшим матросом-автоматчиком Іваном Дементьєвим та матросом Юхимом Павловим йдуть у розвідку. На порозі напівпідвального приміщення контори Бочкович пошепки гукнув: "Полундра" - пароль. Якщо у будівлі наші, то будь-хто відповість: "Севастополь". Це був відгук у загоні Ольшанського. Але відповіді не надійшло. З тяжкістю на серці ввійшли моряки у підвал, натикаючись на руїни стін та мертві тіла - у темряві було неможливо впізнати загиблих. Посидівши хвилин двадцять, у сподіванні почути хоч найменший шурхіт чи стогін, з ні з чим повернулися до товаришів. Бочкович тихо сказав: "Всі загинули, ми залишились одні".

Так 27 березня старшим серед десантників залишився старшина другої статті - Кирило Бочкович. Під його командуванням маленька група воїнів продовжувала нерівний бій.

Моряки були отруєні й не могли пересуватися. Щоб остаточно покінчити з десантниками, фашисти вирішили їх спалити живцем. Танк став бити з вогнеметної установки. Але й після цього гітлерівці не зважилися ввійти в будинок контори. Якимось дивом уціліли Кузьма Шпак, Микола Щербаков, Іван Удод і Михайло Коновалов. І тільки рано ранком 28 березня німці спробували проникнути в будинок, але їх зустрів вогонь десантників, що залишилися, ворог відступив[14, с.180].

Коли Бочкович ходив у розвідку в контору порту, чотири десантники поранених, контужених і отруєних - лежали в нестямі. У темряві розвідники їх не помітили, або прийняли за мертвих. Раніше всіх опам'ятався Щербаков. Незабаром прийшли в себе Шпак і Удод. До старшини 2-ї статті Коновалова свідомість поки не верталася. Десантники, що тримали оборону в сараї, з радістю зустріли звістку, що в конторі порту є живі[50, с.2].

Спостережний пункт командира батальйону майора Котанова - на даху одного з будинків на північно-західній околиці Широкої Балки. Звідти він вів спостереження за боєм десантників. Одержуючи радіограми від ольшанців, радирував у Скадовськ і штаб армії про негайну допомогу десанту. Одночасно він наказав начальникові штабу капітанові Самарину й командирам рот лейтенантам Панкевичу й Гончарову підібрати людей для виходу в район висадження десанту на допомогу Ольшанському. Загін був сформований, командиром назначили лейтенанта Пашкевича. Десантний загін у кількості сто осіб до 21.00 26 березня був сформований і чекав команди на посадку. Однак плавзасоби армією були надані тільки в 01.00 27.03.44, і з Богоявленська вони відправилися на північно-західну околицю Широкої Балки. Одночасно із цим вийшов і загін, який прибув у Широку Балку в 02.45 27 березня.

У зазначеному районі плавзасобів не виявилося, вони, як потім стало відомо, пішли назад. Плавзасоби були повернуті до Широкої Балки до 05.00 27 березня, де й була зроблена посадка. Але, враховуючи поведінка особового складу, який повинен був вести шлюпки й настання дня, було віддано наказ загін не висаджувати й повернути його назад.

27 березня все-таки 5 шлюпок були надані, і загін відправився. Однак його виявили німці й відкрили сильний вогонь із усіх видів зброї. Висадження виявилося неможливим. Так допомога загону Ольшанського не прийшла[53, с.157].

28 березня з району Широкої Балки, в 2.00, був висланий взвод розвідки у місто Миколаїв із завданням визначити положення й з боєм увійти в Миколаїв на з'єднання з Ольшанським.

О першій годині ночі 28 березня 1944 року після 15-хвилинної артилерійської підготовки з'єднання 2-го гвардійського корпусу перейшли у наступ. Німці, не витримавши потужного удару, почали квапливо відходити до переправ через річку Південний Буг. Першими в порт пробилися розвідники 99-го гвардійського окремого мотоциклетного батальйону 2-го мотомехкорпуса на чолі з капітаном С. М. Суботіним. У них було завдання стрімко вийти до Варварівської переправи, не дати супротивникові підірвати її й, захопивши плацдарм на правом березі Південного Бугу, прикрити переправу із заходу. Капітан С. М. Суботін скористався тим, що серед фашистів почалася паніка, раптово атакував ворога й, відкинувши гітлерівців, переправився на західний берег. Сапери знешкодили заряди вибухівки, установлені на мосту. По захопленій переправі через Південний Буг зайшли частини 28-й і 5-й ударної армій. Слідом у район порту ввійшли бійці 295-й дивізії й гвардійці 1-го укріпленого району[45, с.304].

Разом з армійцями до місця бою прибігли й моряки батальйону. Десантників відразу розмістили в найближчому будиночку. Прибув командир батальйону Федір Котанов і замполіт Аряшев. З 68 десантників у живих залишилося дванадцять. Усіх відразу відправили в госпіталь.

Старшина 2-й статті Михайло Васильович Коновалов помер від важких ран у той же день. Старшина 2-й статті Кузьма Вікторович Шпак і матрос Іван Михайлович Удод померли в госпіталі через кілька днів, 29 і 31 березня 1944 року[14, с.180].

Кожен з учасників цього бою за проявлений героїзм був гідний високого звання Героя Радянського Союзу. І Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 квітня 1945 року всім десантникам одночасно було присвоєно це почесне звання. І ще через 20 років завдяки тривалим, невтомним пошукам самого миколаївського письменника, учасника війни, колишнього матроса М. І. Божаткіна цього звання посмертно удостоївся і провідник загону А. І. Андреєв[51, с.420].

Звання надано 55 десантникам. Вся справа в тому, що коли Йосифу Сталіну доповіли про подвиг десантників в Миколаєві він запитав скільки їх було. Йому відповіли що їх було 67. Тоді він дав розпорядження усім 67 дати героя СРСР. З фронту швидко надійшли нагороджувальні листи, але тільки на 55 моряків. Про інших учасників говорили, що їхні імена уточнюються. Цей процес затягнувся, а Сталін регулярно запитував чому не має списків. Тоді, щоб не гнівити Верховного Головнокомандувача вирішили список 55 моряків доповнити 12 прізвищами достойних цієї нагороди[45, с.305].

12 воїнів-армійців, які увійшли до складу десанту К.Ф. Ольшанського, прикомандированих з інших частин, довго залишалися невідомими. І знову ж таки завдяки багаторічним пошукам М. І. Божаткіна стали відомими імена ще чотирьох учасників десанту. Це - старший сержант П. Г. Русін, єфрейтор Д. М. Чикунов із окремого 57-го інженерного батальйону (згодом батальйону буде присвоєно 286-й номер), зв'язкові з 6-го окремого полку зв'язку, що обслуговував штаб і з'єднання 28-ї армії - капітан Б.О. Монастирських і старший сержант B.C. Самолов. Пошуки решти 8 учасників десанту - їх імен - тривають до цього часу[35, с.12].

Список армійців які ввійшли до складу загону, зберігався на сейнері «Дельфін». На сейнері тоді розміщувалися штаб та політ відділ 1-го укріпрайону. Згодом, цей сейнер підірвався на ворожій міні біля Очакова. Разом із архівними даними втрачені імена бійців[36, с.5].

У Наказі Верховного Головнокомандуючого на ім'я генерала армії Малиновського, поряд з багатьма частинами, що відзначилися в боях за місто Миколаїв, названо і батальйон морської піхоти, який одержав почесне найменування «Миколаївського», нагороджений орденом Червоного Прапора.

28 березня 1944 року війська лівого крила 3-го Українського фронту, що звільнили Миколаїв від ворога, форсували Південний Буг, швидко просувалися в напрямку до Одеси. Вони зав'язали бої на підступах до Очакова. 31 березня з моря до Очакова підійшов морський десант. Гітлерівці поспіхом залишили місто, віддавши його без бою[53, с.176].

4 квітня 1944 року на центральній площі міста Миколаєва відбулося поховання загиблих бійців[27, с.3].

Дані нашого дослідження дають підстави вважати, що бійців все ж таки було 67 та 1 провідник, всього 68 чоловік. Імена 55 моряків були відомі, а от імена 12 армійців загубили. Причиною того, що подвиг цих бійців піддався сумніву, є недбальство командування батальйону, а також втрата архіву 1-го гвардійського укріпленого району. Імена 8 армійців залишаються невідомими.

ВИСНОВКИ

Дослідивши процес визволення міста Миколаєва від німецько-румунських окупантів, загалом, та військові дії десанту К. Ольшанського, зокрема, нам вдалося відповісти на суперечливі питання, які постали в ході дослідження та розкрити маловідомі факти, які торкаються батальйону морської піхоти.

У березні-квітні 1944 року Червона армія почали другий етап Дніпровсько-Карпатської стратегічної наступальної. Складовою частиною цього наступу стали Березнегувато-Снігурівська (6 - 18 березня 1944 р.), Одеська (26 березня - 14 квітня 1944р.) фронтові наступальні операції 3-го Українського фронту (командуючий генерал армії Р. Я. Малиновський) та Умансько-Ботошанська (5 березня - 17 квітня 1944 р.) фронтова операція 2-го Українського фронту під командуванням маршала І. С. Конєва. У ході цих операцій Миколаївщина була повністю звільнена від німецьких і румунських військ.

Наступати нашим воїнам довелось у неймовірно важких кліматичних умовах відлиги, бездоріжжя, весняної повені. За таких несприятливих погодних умов значно погіршилося постачання наступаючих частин боєприпасами, різко зменшилися мобільність і маневр діючої армії. Керівництво вермахту вважало, що радянський весняний наступ неодмінно закінчиться катастрофою. Відступаючи в безсилій злобі, фашисти застосували тактику «випаленої землі», тотально спустошуючи колись квітучу землю України, перетворюючи її на суцільні згарища і руїни. Тому діяти потрібно було не тільки на фронті, але й в тилу. Для відвернення руйнації країни використовувались десанти, які неочікувано висаджувалися в тилу ворога, ламаючи його плани, заважаючи втекти.

Для сприяння військам у звільненні міст 31 травня 1943 року був сформований 384-й окремий батальйон морської піхоти (ОБМП). Батальйон з 877 людей підсилили 76-мм і 45-мм артилерійськими батареями, 50-мм і 82-мм мінометами. У нього ввійшли люди, загартовані в боях під Одесою й Севастополем, під Новоросійськом і Туапсе, на Малій землі й інших ділянках фронту.

Федора Євгеновича Котанова 4 квітня 1943 року призначили командиром батальйону. Капітан уже мав суворий досвід війни. Він командував батальйоном під Севастополем, був поранений, і його евакуювали в тил. Після госпіталю Котанов брав участь в обороні Новоросійська, а потім його направили начальником штабу в легендарний батальйон Цезаря Кунікова. Після смерті майора Кунікова командування загоном доручили капітанові Котанову. Батальйон формувався в м. Поті. В основному сюди направляли колишніх моряків-десантників. Вони пройшли школу війни під Одесою, Севастополем, Керчю, Теодозією, Новоросійськом.

Батальйон прибув у м. Єйськ 5 травня 1943 року, де розгорнулося військове навчання. Крім навчань батальйон охороняв узбережжя Азовського моря від коси Довгої до устя р. Дону. Розпочавши свій бойовий шлях на Азовському морі 384-й окремий батальйон морської піхоти впевнено просувався на захід.

Операції десанту принесли визволення великій кількості населених пунктів: від невеличких селищ до великих міст. Завдяки діям батальйону з серпня 1943 року по березень 1944 року були звільнені: с. Безіменівка, м. Таганрог (30 серпня 1943 року), с. Мелекине, с. Піщане, с. Ялти, м. Маріуполь (11 вересня 1943 року), м. Осипенко (нині Бердянськ), (17 вересня 1943 року), м. Скадовськ, Кінбурнську косу, с. Покровка, с. Василівка, с. Широка Балка, с. Станіслав, с. Шаби. Таким чином, моряки здійснювали величезну допомогу Червоній армії, просуваючись завжди попереду неї, з лівого її флангу. На початок березня 1944 року батальйон увійшов до складу 1-го гвардійського укріп району, разом з яким підійшов до навколишніх сіл Миколаєва.

Опорним вузлом усієї німецької оборони було місто Миколаїв. Німці заздалегідь перетворили всі підступи до міста в надпотужну оборонну смугу. Тут були викопані суцільні траншеї глибиною 1,5-2 м з виносними стрілецькими нішами. Уздовж усього переднього краю було 3-4 ряди дротяних загороджень і спіраль «бруно» на низьких металевих кілках. Уся місцевість від вулиці 6-ої Слобідської (нині вулиця Комсомольська) і далі на схід па відстані 25-30 км була перетворена в суцільну зону добре прикритих потужними мінними полями й дротяними загородженнями інженерних споруд - траншей, окопів, протитанкових ровів, ескарпів, дотів і дзотів. Смуга оборони в Миколаєві та навкруги була складовою частиною так званого «Бузького валу», який, на думку німецьких військових стратегів, мав остаточно зупинити радянський наступ. Гарнізон Миколаєва мав обороняти місто включно до вуличних боїв за кожний будинок, за кожне перехрестя вулиць, навіть перебуваючи у цілковитому оточенні. Однак командуючий групою армій «Південь» генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн не поділяв цієї думки і намагався виграти час і по можливості зберегти боєздатність своїх військ, навіть ціною залишення нових територій, тобто відступу. Насправді ніяких вуличних боїв у місті Миколаєві не було, ворог поспіхом відступав. Запеклі бої відбулися на підступах до міста, зокрема, біля с. Богоявленське, с. Широка Балка, станції Кульбакіне.

До ранку 19 березня батальйон вийшов на околиці с. Балабанівка, зайнявши рубіж для наступу. Важка артилерія, встановлена на західному березі лиману, періодично обстрілювала бойові позиції морських десантників. Ворог тримався за Широку Балку, яка була останнім потужним вузлом опору перед Миколаєвом. Навіть після звільнення Богоявленське постійно обстрілювалось артилерією, неможливо було вільно пересуватися вулицями села. 21 березня без артилерії батальйон Ф. Котанова визволив Богоявленське (нині Корабельний район м. Миколаєва), а увечері захопив вже й Широку Балку (що між Богоявленськом та містом Миколаїв).

Щоб забезпечити успішне просування військ, командуючий 28-ої армії прийняв рішення висадити десант за укріпленою лінією ворога. Коменданту 1-го укріп району було дане завдання 25 березня висадити десант у кількості 150 чоловік у районі маяка, північно-східніше Широкої Балки, заволодіти Широкою Балкою, розгорнути наступ вздовж східного берега Південного Бугу на Миколаїв. Для виконання цього завдання десанту необхідні були плавзасоби, але їх не надали. Поки силами батальйону вирішувалось це питання, пройшло не мало часу. Стало зрозумілим, що десант у Широку балку не відбудеться. Операція була скасована.

Коли плавзасоби були знайдені було розроблено план проведення операції. Головним завданням десанту в бойовому наказі було одночасно з 28-ю армією, котра наступає з фронту, вдарити з тилу, тим самим спричинити паніку серед німців. Щоб дезорганізувати оборону ворога було прийнято рішення висадити десант безпосередньо в районі міста, поблизу нового елеватора. У планах операції було раптовим ударом захопити й утримати порт до підходу головних сил, відтягнути на себе частину сил противника для того, щоб полегшити штурм гітлерівських укріплень. Не дати їм можливості вивести порт з ладу, зберегти причали, елеватор, портові споруди, зірвати евакуацію німецьких військ та не допустити вивезення місцевого населення - головні цілі операції.

Сенс діяльності будь-якого радянського десанту наступний: червоноармійці наступають з фронту, а десантників висаджують в тилу. Тоді у німців складається враження, що вони оточені, і ворог відступає. Причому, десантники опиняються саме на шляху відступу, що змушує німців обирати більш довгий шлях, а це означає, що вони не зможуть вивезти місцеве населення і матеріальні цінності. Всі десанти були організовані таким чином, окрім миколаївського. Висадка десанту в порту не мала сенсу. Доцільно було висадити їх на протилежному боці річки, таким чином забезпечивши перешкоду відступу німецьких військ до Одеси.

Можна сказати, що даний план операції залишається незрозумілим, адже такі дії були малоефективними. Ми вважаємо, що це великий прорахунок командування 28-ї армії, який призвів до загибелі великої кількості бійців.

Командиром десанту загону призначили лейтенанта К. Ольшанського. Десантний загін був сформований з 55 моряків 384-го ОБМП та 12 армійців. Це були зв'язківці зі штабу 28-ї армії, чотири сапери з 1-і роти 57-го окремого інженерно-саперного батальйону і п'ять з 1-го гвардійського укріп району. Інші підрозділи батальйону повинні були бути готовими до висадки наступними ешелонами. Десант мав на озброєнні ручні кулемети, автомати, протитанкові рушниці та гранатомети, також мали можливість викликати артилерійську підтримку.

В ніч на 26 березня сім човнів вирушило з с. Богоявленського. Перед світанком десантники минули вхід у порт і непомітно висадились у районі елеватора. Загін розділився та зайняв три розташованих на пагорбі портових споруди. Вранці біля цієї позиції зав'язалися запеклі бої. Моряки чекали наступу 28-ї армії.

Нажаль, нам не вдалося з'ясувати скільки насправді було кинуто ворожих сил на подолання загону Ольшанського. Але, можемо сказати, що ця цифра менша за офіційну версію, тому що в Миколаєві знаходились залишки розбитої у ході Березнегувато-Снігурівської операції 6-ї німецької армії.

О першій годині ночі 28 березня 1944 року після 15-хвилинної артилерійської підготовки з'єднання другого гвардійського корпусу перейшли у наступ. Німці, не витримавши потужного удару, почали квапливо відходити до переправ через річку Південний Буг. Із 68 десантників живих залишилось дванадцять. Через декілька днів троє померли у шпиталі.

Дві доби безперервного бою вилилися в єдиний подвиг десантного загону. План знищення верфі, міста та вивезення миколаївців до Німеччини був зірваний. За мужність, відвагу та героїзм у боях проти німецько-румунських окупантів весь загін моряків, чого не траплялося ніколи до цього, було нагороджено званням Героя Радянського Союзу.

Всього у роки Великої Вітчизняної війни 139 морським піхотинцям було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. З них, 89 Героїв дав Чорноморський флот. А в одному 384-ому окремому Миколаївському батальйоні морської піхоти Чорноморського флоту цієї високої нагороди були удостоєні 58 осіб.

Подвиг ольшанців ми не забудемо ніколи. Завдяки цім хоробрим бійцям місто вистояло, місто продовжує жити, свято оберігаючи пам'ять про своїх героїв для майбутніх поколінь.

Тож досліджувана тема є досить актуальною та цікавою. В наш час відкриваються все нові і нові документи по справі загону, які розкривають нові данні. Тому необхідно продовжити роботу над історією діяльності загону.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Акчасов В. Советское военно-морское искусство в Великой Отечественной войне / Акчасов В., Павлович Н. - Москва, 1973. - 620 с.

2. Аркадьев Д. Памяти моряков-десантников // Правда Украины. - 1970. - 3 марта. - №32 - С. 4.

3. Арев Б. Освободители // Южная правда. - 2004. - № 28. - С. 3.

4. Архипенко В. Созвездие ольшанцев // Архипенко В. - Москва: Политиздат. - 1978. - 312 с.

5. Аряшев С. На подступах к Николаеву // Южная правда. - 1971. - 28 марта. - № 46. - С. 2-3.

6. Аряшев С. Это было так // Южная правда. - 1971. - 28 марта. - № 46. - С. 3-4.

7. Березнегувато-Снігурівська наступальна операція 1944// [автор тексту Кондратенко Л. В.] Енциклопедія історії України. Бабай-Б'ямковський. Робочий зошит. - Київ: Наукова думка. - 2002. - 496 с.

8. Бешанов В. В. Десять сталинских ударов / Бешанов В. В. - Минск: Харвест. - 2004. - 768с.

9. Боевой путь Советского Военно-Морского Флота / - М.: Воениздат. - 1974. - 386 с.

10. Божаткин М. И. Бессмертие подвига // Южная правда. - 1970. - 14 октября. - №126. - С.4 - 5.

11. Божаткин М. И. Бой у Русской косы // Южная правда. - 1984. - 30 марта. - №50. - С. 3 - 4.

12. Божаткин, М. І. Десант героїв : фотонарис / М. І. Божаткин. - Одеса : Маяк. - 1977. - 52 с.

13. Божаткин М. И. Десант принимает бой / Божаткин М. И. - Николаев: Возможности Киммерии. - 1998. - 379 с.

14. Божаткин М. И., Герои Прибужского края / М. И. Божаткин. - Одесса: Маяк. - 1981. - 202 с.

15. Божаткин М. Огненная весна / Божаткин М., Петренко И. - Одесса: Маяк. - 1990. - 279 с.

16. Божаткин М. Так что же с неизвестными десантниками?... Расказ ведет писатель // Южная правда. - 1992. - 28 марта. - № 48. - С. 2.

17. Бундюков А. Сыновья верность Отчизне: Очерки о Героях Советского Союза - уроженцах Николаевской области / Бундюков А., Кравченко М. - Одесса: Маяк. - 1982. - 402 с.

18. Бутенко Н. Подвиг десантников // Приазовский рабочий. - 1985. - 27 янв. - № 11. - С. 5.

19. В ім'я життя. 65-річчю Великої Перемоги присвячується / [ред. Ю. О. Гриць] - Миколаїв: МДУ ім. В.О.Сухомлинського, 2010. - 158 с.

20. Демченко М. В. Под прицелом судьбы. Размышления на краю вечности / Демченко М. В. - Николаев. - 2009. - 364 с.

21. Десант Миколаївський 1944 - десант морської піхоти під командою ст. л-та К. Ольшанського // Малий словник ЮТОРП України. - К., 1997. - 350 с.

22. Довженко О. П. Сторінками щоденника (1941 - 1956) / О.П.Довженко. - К.: Вид. гум. літ., 2004. - 384с.

23. Захарченко О. О. Визволення Миколаївської області від німецьких та румунських загарбників у березні 1944р.(06.03.44-04.04.44) // Краєзнавчий альманах. - 2008. - №1. - С.73 - 85.

24. Герои Советского Союза Военно-Морского Флота / [Под ред. В. И. Алексеева] - М.: Воениздат. - 1977. - 521с.

25. Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь. - В 2-х т. // [Под ред. И. Н. Шкадова] - М.: Воениздат. - 1987. - 800 с.

26. Золоті Зірки Миколаївщини: Енциклопедичне видання //
[ред. Шкварець, Шкляж] - Миколаїв. - 2005. - 414 с.

27. Иванов Н. Им салютовала Москва // Вечерний Николаев. - 2009. - 28 березня. - № 48. - С. 3.

28. Йолтуховский В. Герои мариупольского десанта // Красная Звезда. - 1982. - 13 июня. - №7. - С.12.

29. Камаков Х. Морская пехота в боях за Родину (1941-1945 гг.) / Камаков Х. - М.: Воениздат. - 1966. - 190 с.

30. Косьяновский В. Десант Ольшанского // Вечерний Николаев. - 2009. - 28 березня. - № 48. - С.2.

31. Касьяновский В. Освобождение Украины от немецко-фашистских захватчиков / Касьяновский В. - Николаев. - 2004. - 53 с.

32. Конотопенко Я. І. Від «Барбароса» до «Терміналу». 1941 - 1945. Погляд крізь роки / Конотопенко Я. І.- Миколаїв: Шамрай. - 2010. - 192 с.

33. Конотопенко Я. И. Николаевщина в огне боев (февраль - март 1944г.) / Конотопенко Я. И. - Николаев: Полиграфцентр, 2006. - 80 с.

34. Конышев В. В авангарде атакующих десантников // Украинский исторический журнал. - 1980. - № 6. - С. 55-61.

35. Кореневский М., Божаткин М. Четверо из десанта в бессмертие // Красная Звезда. - 1976. - 6 января. - №1. - С.12.

36. Кореневский М. Шаг к разгадке тайны «Дельфина» // Красная Звезда. - 1966. - 8 сентября. - №10. - С. 5.

37. Корчагин К. Десантники Ольшанского: так сколько же их было?// Вечерний Никоалаев. - 2006. - 11 июля. - №84. - С.3.

38. Котанов Ф. Десантники - герої визволення Миколаєва / Ф. Котанов / Микоалївщина в історії України. - Миколаїв, 2009. - 300 с.

39. Котанов Ф. Десантники // Южная правда. - 1985. - 28 марта. - № 48. - С.1-2.

40. Котанов Ф. Матросский батальйон / Котанов Ф. - Мариуполь. - 1996. - 180 с.

41. Котанов Ф. Морская пехота в атаке // Южная правда. - 1980. - 26 марта. - № 46. - С. 3 -4.

42. Липавский З. Новое о легендарном десанте // Липавский З., Божаткин М Флаг Родины. - 1970. - 6 мая. - №5. - С.12.

43. Материалы областной научно-практической конференции. Тезисы докладов. // Николаев. - 1994. - 90 с.

44. Медведев Н. Нас было 68 / Медведев Н. - М.: Изд. ДОСААФ. - 1966. - 206 с.

45. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни: 1941 - 1944 роки. [Ред. Гаркуша О. М, Горбуров Є. Г.,Ю. . Котляр, М. М. Шитюк.] - Миколаїв: Квіт, 2004. - 408 с.

46. Николаевцы: Энциклопедический словарь (1789-1999) // Николаев: Возможности Киммерии - 1999. - 348 с.

47. Освобождение городов: Справочник // [Под ред. С. П. Иванова.] - М.: Воениздат. - 1985. - 220 с.

48. Пономаренко Н. Они помогали Ольшанцам // Вечерний Николаев. - 2003. - 8 мая - №64. - С. 5.

49. Потапов Л. Действия военно-морского флота в Великой Отечественной войне / Потапов Л. - М.: Воениздат. - 1962. - 316 с.

50. Решетник Ю. Легендарный десант: вигляд из ХХІ века // Вечерний Николаев. - 2011. - 26 марта. - №46. - С. 2.

51. Решетник Ю. Легендарный десант морской пехоты // Телефоны предприятий и организаций. Николаев и Николаевская область. - Николаев, 2011. - 600 с.

52. Сычев К. В боях за Николаев // Южная правда. - 1975. - 28 марта. - №49. - С. 3.

53. Цыганов В. И. «...от “Меча” и погибнет!»: Эссе / Цыганов В. И. - Николаев: Издательство Ирины Гудым. - 2011. - 448 с.

54. Цыганов В. И. Удар «Меча» / Цыганов В. И. - Николаев: Издатель Гудым И. А., 2008. - 368 с.

55. Шкварець В. П. Миколаївщина: погляд крізь століття. Нариси історії / Шкварець В. П., Мельник М. Ф. - Миколаїв. - 1944. - 388 с.

Размещено на Allbest.ru