Значення Кримського ханства в історії України

З кінця XVII ст., особливо після приєднання України, Росія починає активно прагнути на південь у Крим. Першою серйозною, хоча і невдалою спробою здійснити цей намір, якщо не враховувати маловідомий похід росіян у 1559 р., були кримські походи часів цариці Софії Олексіївни. Перед початком тієї війни Москва вимагала від Туреччини віддати Крим і обидві фортеці, що закривали виходи в Азовське і Чорне моря, а також виселити всіх татар із Криму.

Фактично вперше Росія офіційно заявила про свою південну політику. З цього часу кримські татари вже знали, чого вони можуть чекати від Росії. Однак похід під командуванням В. Голіцина 1687 р. був невдалим.

Загарбання одним народом території іншого, якщо цього вимагали «інтереси нації», здавна вважалося чимось «природним», навіть «історично виправданим», про що з цинічною відвертістю писав К. Маркс: «Жодна велика нація ніколи не існувала і не могла існувати в такому віддаленому від моря положенні, в якому первісне знаходилась держава Петра Великого; ніколи жодна нація не мирилася з тим, що її морські узбережжя та гирла рік були від неї відірвані; Росія не могла залишати гирла Неви, цього природного виходу для продукції північної Росії в руках шведів, так само як гирла Дону, Дніпра та Бугу і Керченської протоки в руках кочових татарських розбійників». (Ця цитата наведена із праці П. Надінського «Очерки по истории Крыма», ч.І, с. 83. Самої ж праці К. Маркса «Секретная дипломатия XVIII века» в наших бібліотеках немає.) [12, 33]

Взагалі ж доля Криму і його народу вирішувалась не в Бахчисараї -- столиці ханства, а в столицях Росії і Туреччини. Правителям цих імперій було байдуже, що станеться з цим народом, так само байдужою їм була і доля своїх народів. Постійні війни Росії і Туреччини впродовж XVIII--XIX ст. втягували у свою круговерть Крим, що врешті-решт закінчилося приєднанням півострова до Росії. Детально і ґрунтовно ця тема висвітлена у спеціальних працях. Однак слід зазначити, що впродовж походів під проводом Мініха 1736 р., графа Лассі 1737 і 1738 рр., а потім В. Долгорукого 1771 р. Крим фактично обезлюднів. У 1774 р. відповідно до Кючук-Кайнаджирської угоди Крим отримав так звану незалежність від Туреччини під протекторатом Росії. Однак і таке становище не задовольняло російську імператрицю Катерину II, і 9 квітня 1783 р. Крим був оголошений приєднаним до Росії. Хоча тільки 1792 р. Туреччина, згідно з мирною угодою в Яссах, визнала цей факт.

Як же розвивалися відносини Кримського ханства з найближчим сусідом -- Україною? Історія і природа навічно поєднали Крим з територією України. Тісно були переплетені і долі народів, які населяли ці землі. Особливо драматично склалися взаємини держав Східної Європи з Кримом, коли півострів і північне узбережжя Чорного і Азовського морів заполонили в XIII ст. татарські племена.

Слов'яни були поступово витіснені з Причорномор'я, і протягом багатьох віків у цьому регіоні складалось напружене становище, в якому визначальним було військове протистояння, війни та взаємні грабунки.

Великим лихом для слов'янських народів, зокрема українців як найближчих сусідів кочівників, були наїзди за живим ясиром -- бранцями. Кримських татар та дрібні орди спонукали до цього не лише їхній спосіб життя, економічні чинники (голод, епідемії тощо), їх підштовхували до наїздів і зовнішні фактори з Півдня і Півночі. Могутні держави використовували кримських татар у своїх геополітичних планах. Так, за польськими та литовськими джерелами, до кінця XV ст. з українських земель було забрано в полон і відправлено в Крим понад 200 тис. українців. У XVI ст. Україна втратила полоненими і загиблими понад 350 тис. чоловік. У першій половині XVII ст. було заарканено 300 тис. чоловік. Це продовжувалося до кінця XVIII ст.

Але в Криму українська людність переважно не затримувалася -- вона призначалася для невольницького торгу і розповсюджувалась по всьому Середземномор'ю. Лише невелика частина українців осідала в Криму як раби, наложниці в гаремах вельмож. На жаль, друковані матеріали, які б розповіли про перебування українського етносу в Криму, на півострові знищені, архівні ж джерела в Туреччині, країнах Європи нашим науковцям поки що недоступні. Останнім часом з'явились посилання на історика, тюрколога-сходознавця, професора О. Пріцака, що буцімто в Криму в XVII ст. за переписом зазначено аж 920 тис. «українців-козаків». Це надто завищена цифра, яка не підтверджується наявними джерелами, до того ж усього населення в Криму в період середньовіччя було біля 300 тис. чоловік.

Поступово таким своєрідним шляхом українці починають пускати коріння в Криму. До речі, тут у полоні перебував і Богдан Хмельницький, якого згодом викупила родина. Бранці через багато років (це стосувалося в основному ремісників, праця яких цінувалася у татар) мали змогу викупити себе і стати вільними без права залишати півострів. Жінки, які народжували дітей, також діставали волю. В одній з етнографічних розвідок у Криму на початку XX ст. згадувалося про наявність чотирьох поселень з назвою «Ак-Чора» (з кримськотатарської мови: «білий раб»). У цих поселеннях проживали нащадки слов'янських, в основному українських, рабів. Зрозуміло, що вони губили притаманні етнічні риси, змінювали віру, хоча татари тримались від них осторонь [12, 35].

Були і такі трагічні сторінки історії. В 1675 р. запорожці під проводом Івана Сірка «струсили Крим», захопили Бахчисарай, визволили з неволі 7 тис. християн і вивели їх на козацьку територію. Серед них були і ті, хто власне, народився в Криму -- так звані «гуми». Сірко запропонував їм: «Ви вільні! Йдіть куди хочете!» Чотири тисячі пішли шукати рідних домівок на Україну, а три тисячі потяглися назад у Крим, стверджуючи, що там у них господарство і їм краще жити, ніж у випаленій батьківщині. Для них цей шлях скінчився трагічно -- їх наздогнали запорожці і всіх порубали як бусурманів, що зреклися віри, а значить, стали ворогами.

Але не будемо забувати, що крім воєн йшли процеси плідних господарських і культурних зносин сусідніх народів, спільні політичні акції та військові дії проти ворогів. Це стосується і визвольної війни українського народу 1648--1654 рр., коли утверджувалася українська державність.

В історії визвольної війни українського народу 1648--1654 рр. чимало сторінок, пов'язаних з питаннями спільників у борні проти польських окупантів. У цьому контексті цікавим є факт участі кримських татар як союзника війська Б.Хмельницького після укладення угоди з кримським ханом Іслам-Гіреєм III у лютому 1648 р. в Бахчисараї про спільну боротьбу проти Польщі.

Про цей союз у літературі існує багато думок. Але трактується ця проблема іноді спрощено. Часто реальні історичні події поєднуються з легендами, і навіть фальсифікуються. Якщо ж говорити про вітчизняну та польську історіографію, то роль кримськотатарського фактора в подіях 1648--1654 рр. розглядається діаметрально протилежно: у російських та українських виданнях їх роль применшується, а в польських навпаки -- значно гіперболізована [14, 117].

Кожна з сторін покладала на цю угоду певні надії. Саме стратегічні геополітичні інтереси примусили Б. Хмельницького піти на такий крок, як підписання угоди з віковими ворогами -- кримськими татарами. А з укладенням цієї вкрай важливої угоди вперше створювалася ситуація, коли на весь період воєнних дій була відвернена загроза грабіжницької навали на Україну з боку татар. Це давало можливість усі сили повстанців кинути проти польської шляхти та її союзників. Кримський хан вбачав у цьому договорі вигоди політичного та економічного характеру, сподівався на воєнну здобич та ясир (полонених). Була у Іслам-Гірея і думка поліпшити вкрай скрутне становище, яке склалося внаслідок неврожаю 1647 р. Ось чому він з радістю погодився на воєнні дії.

Договір козаків з кримськими татарами по суті став превентивним ударом по поновленню відповідного дипломатичного союзу між Польщею та Кримом. Цей воєнний союз був досить-таки специфічним: у союзників завжди жевріла злоба один до одного, яка виливалась у відверту бійку. Таке одвічне ставлення один до одного спричинили з часом об'єктивний розрив відносин, призвело до загострення ворожнечі та воєнного протистояння.

Розвиток відносин Криму з Україною, які почалися від підписання Бахчисарайської угоди, носив позитивний характер: у боях першої половини 1648 р., коли фактично була знищена вся наявна армія Польщі в Україні, вагомим був внесок 4-тисячного загону татарської кінноти (це спостерігалося у квітні в урочищі Жовті Води, у травні -- під Корсунем). Вдало була використана татарська кіннота і під час Пилявецької битви 13 вересня 1948 р.

З початком воєнних дій у 1649 р. зацікавлений поразками поляків хан Іслам-Гірей уже сам вів свої добірні війська до Б. Хмельницького. Кочівники з великою охотою вирушили на Україну, тим більше, що їх підганяла небезпека голоду, яка нависла в той час над Кримом, та початок епідемії чуми. Переслідуючи власні інтереси, Іслам-Гірей після битви під Зборовом (30 червня -- 8 серпня 1649 р.) починає проводить політику виснаження двох ворогуючих сторін -- польської та української. Змова Іслам-Гірея з польським королем Яном-Казимиром спричинила підписання вкрай несприятливого для Б. Хмельницького Зборівського договору. Отримавши від польського короля дозвіл брати ясир та грабувати українські землі, які входили до Польщі, але фактично були вже визволені українським козацтвом у ході визвольної війни, кримські татари почали завдавати значної шкоди національно-визвольній боротьбі українського народу, хоча і не розірвали відносин з військом Б. Хмельницького [14, 118].

Про це свідчать передусім події 20 червня 1651 р. під Берестечком, коли татари покинули поле бою, захопили з собою Б.Хмельницького, почали по дорозі до Криму брати полонених. Це була пряма зрада, яка призвела до поразки козацько-селянських сил. Однак Б.Хмельницький у боротьбі з Польщею повинен був триматися кримського хана, бо допомога з Москви не надходила.

Воєнна кампанія 1652 р. показала вірність орієнтації Б. Хмельницького на допомогу кримських татар: у результаті блискавичної перемоги у травні над 20-ти-сячною польською армією на Брацлавщині під Батогом знову на більшій частині України була ліквідована влада Польщі.

Однак 1653 р. кримський хан все частіше не виконує своїх союзницьких зобов'язань. Татарські загони, які прибували на Україну з початком чергової польсько-української воєнної кампанії, як правило, не йшли на з'єднання з козацьким військом, а займалися грабунком мирного населення. Справа нерідко доходила до збройних сутичок між козаками й татарами. На «чорній раді» (червень 1653 р.) козаки висловили обурення діями союзників та почали вимагати якнайскорішого завершення війни, яка жорстоко руйнувала край.

Восени 1653 р. під час останньої битви періоду визвольної війни поблизу Кам'янця-Подільського під Жванцем татари врятували королівське військо поляків від остаточного винищення. Іслам-Гірей 5 грудня 1653 р. уклав з королем Яном-Казимиром сепаратну угоду. Ці ворожі дії примусили Б. Хмельницького зняти облогу і відвести свої війська. А коли татарські загони розсипалися по Україні за здобиччю, вислав козаків громити татар та відбирати ясир, в якому звичайно переважали українці.

З початком 1654 р. Кримська орда з так званого союзника знову перетворилась на відвертого ворога: кримські татари разом з поляками почали плюндрувати українські землі.

Таким був генезис відносин Криму з Україною в надзвичайно тяжкий і відповідальний час в її історії: від союзу -- через допомогу і неодноразове відступництво -- до лихої зради.

Аналіз подій, битв, вивчення тогочасних джерел і різноманітних досліджень дозволяє зробити деякі висновки. Військовий союз Б. Хмельницького з кримськими ханами був вимушеним кроком у боротьбі за національне визволення українського народу: компромісна угода з татарами ніколи не була порушена козаками, як би тяжко не було під час кривавих виснажливих битв і походів; хани ж постійно відстоювали свій інтерес за рахунок використання протиборства між Польщею і Україною; зраджували козаків як тільки вбачали ту чи іншу невигідність для себе тощо. У XVII--XVIII ст. спільні дії з кримськими татарами проводили гетьмани М. Дорошенко, І. Виговський, П.Дорошенко, І.Самойлович, І.Мазепа, П.Орлик. Гетьман І.Виговський домігся від Польщі внесення до Гадяцького договору 1658 р. статті, яка забезпечувала йому право «бути в дружбі з ханом кримським». Гетьман І.Самойлович добивався від Росії включення до Бахчисарайського договору з Туреччиною 1681 р. положення про необхідність збереження дружніх стосунків між Україною і Кримським ханством. Але це йому не вдалося -- Москва була проти цього.

Щоб вкрай посварити ці народи, до Бахчисарайського миру було включено зобов'язання Туреччини надавати пільги запорожцям: займатися риболовлею в південних лиманах і користуватися південними соляними озерами. Та це до розбрату не призвело. Обидва народи розуміли, що вони лише пішаки в руках своїх метрополій. Москва безапеляційно заявила І.Мазепі: «А миру запорожцам с Кримом никогда не иметь и остерегаться того накрепко, чтобы из малороссийских городов в Крым с товарами, запасами и всякой живностью не ездили и лошадей в Крым не продавали».

Для Запорізької Січі Крим завжди відігравав роль завіси від могутніх християнських держав, що її оточували і зазіхали на політичну, економічну та релігійну свободи. Політики Січі розуміли, що могутні сусіди давно могли анексувати їхні землі, однак вимушені були не робити цього, тому можна дійти висновку, можливо й не безперечного, що Крим і кримські татари були певний час запорукою незалежності Січі.

У 1709 р. запорізькі козаки, рятуючись від репресій Петра І, просять взяти їх під протекцію Кримського ханату.

Казацько-кримські зв'язки існували як у політичній, так і в економічній сферах. У стосунках переважала торгівля: козаки здавна ходили в Крим по сіль. За мирних часів козаки з дозволу ханів ловили рибу в чорноморських лиманах і навіть у прибережних водах Азова. А запоріжці надавали можливість кримським татарам кочів'я і випасу на своїх землях.

Татари і козаки неодноразово допомагали одні одним у випадку біди або стихійного лиха, причому по-людськи, без якоїсь попередньої домовленості. Не змінилося ставлення запоріжців до кримців і під час погіршення російсько-турецьких відносин. Вони спільно освоювали соляні озера у ханстві та лісові угіддя в Січі. Коли 1769 р. Гірей напав на Південну Русь, запоріжці відмовилися допомагати Росії. У свою чергу, коли запоріжці під час війни потрапили до турецького полону і перебували на території Криму, хан повертав їх до Січі без будь-якого викупу. В судах Січі і ханства кримські татари і запоріжці користувалися режимом найбільшого сприяння. Агент Росії Никифоров повідомляв С.-Петербург, що Січ і ханство щорічно обмінюються послугами на суму понад 60 тис. карбованців золотою і срібною монетою.

Захоплення українських бранців та їх вивезення до Криму спричинило до тривалого перебування на півострові великої кількості українців.

Звичайно з усього сказаного не випливають якісь особливі права українців на Крим -- останній не став місцем формування українського народу, а лише регіоном певного етногенетичного змішування з іншими, перш за все з кримськотатарським, етносами.

Взагалі ж період XVII--XVIII ст. відзначений певною татарсько-козацькою акультуризацією. Показником її може бути не тільки впадаюча в око схожість у таких звичаях, як гоління голови і бороди, у вбранні, зброї та інших об'єктах матеріальної культури, в їжі і навіть тактиці степового кінного бою, але і в збільшенні випадків переселення козаків у Крим, а татар у Січ (про те, що серед козаків було багато татар, вказують їхні імена, що збереглися в джерелах).

Слід також зазначити, що і релігійні відміни не являли собою якоїсь стіни. Якщо раніш обопільне переселення носило поодинокий характер, то з XVIII ст. значна кількість козаків назавжди залишалась у мусульманському світі, який прийняв їх. Особливо значними відходи були в післяполтавський період і у 1770 р., після остаточного розгрому козацької республіки російськими військами.

Підводячи підсумок, можна дійти висновку, що відносини України (Запорізької Січі) і Кримського ханства носили здебільшого взаємовигідний характер -- як політичний, так і економічний. І тільки втручання Росії, її експансіоністська політика стала на перешкоді цим відносинам. Кримських татар, так само як українців, на багато років спіткала доля поневірянь і страждань під блиском російської корони.

Що ж отримав кримськотатарський народ після приєднання до Росії і прилучення до європейської цивілізації в російському розумінні?

Як уже зазначалося, за часів російської цариці Анни Іоанівни було кілька військових походів на Крим. Всезнищуючі військові операції Мініха і Лассі стали для Криму страшним ударом. Саме як чергову навалу варварів оцінював ті події російський поет М. Волошин, тільки «на цей раз ще більш серйозно і довгостроково, тому що ці варвари -- росіяни, за їх спиною не хиткі і текучі води кочового народу, а важкі фундаменти Санкт-Петербурзької імперії».

Висновки

Кримське ханство -- неповторний державний і політичний феномен в європейській історії. Протягом декількох століть, з початку XIII і аж до закінчення XVIII ст., воно відігравало помітну роль у Причорномор'ї, змушуючи рахуватись із собою наймогутніших своїх сусідів. Чи не найтісніше у цей час з Кримським ханством пов'язана Україна, маючи від цього і величні здобутки, і важкі втрати.

Немає, мабуть, більш складної проблеми в осягненні Україною незалежності, ніж взаємини її з своїми могутніми південними сусідами: Османською Портою та її васалом -- Кримом, особливо з останнім. Розділені вірою, звичаями, мовою, культурою, Кримське ханство та Україна постійно протистояли одне одному. І незліченні страждання приносили татарські орди на нашу землю. Однак геополітичні інтереси обох держав штовхали їх до союзу: Крим, як і Україна, потерпав від залежності від свого могутнього сюзерена, а європейські його амбіції стримувались могутністю Москви, Польщі, Священної Римської імперії та ін. Саме граючи на цих та інших нюансах, Богдан Хмельницький залучив до спільної боротьби кримського хана, готував серйозні угоди щодо союзу з Туреччиною, про що й свідчать наведені документи, які підтверджують серйозність південних намірів та інтересів України.

Історія і природа навічно поєднали Крим з територією України. Тісно були переплетені і долі народів, які населяли ці землі. Особливо драматично склалися взаємини держав Східної Європи з Кримом, коли півострів і північне узбережжя Чорного і Азовського морів заполонили в XIII ст. татарські племена.

Слов'яни були поступово витіснені з Причорномор'я, і протягом багатьох віків у цьому регіоні складалось напружене становище, в якому визначальним було військове протистояння, війни та взаємні грабунки.

Великим лихом для слов'янських народів, зокрема українців як найближчих сусідів кочівників, були наїзди за живим ясиром -- бранцями. Кримських татар та дрібні орди спонукали до цього не лише їхній спосіб життя, економічні чинники (голод, епідемії тощо), їх підштовхували до наїздів і зовнішні фактори з Півдня і Півночі. Могутні держави використовували кримських татар у своїх геополітичних планах. Так, за польськими та литовськими джерелами, до кінця XV ст. з українських земель було забрано в полон і відправлено в Крим понад 200 тис. українців. У XVI ст. Україна втратила полоненими і загиблими понад 350 тис. чоловік. У першій половині XVII ст. було заарканено 300 тис. чоловік. Це продовжувалося до кінця XVIII ст.

Перебування українських земель у складі ВКЛ та їх специфічне геополітичне розташування поставило уряд останнього перед необхідністю активної південно-східної політики. В той же час брак коштів у державній скарбниці і постійні виснажливі війни з Московською державою змушували ВКЛ у відносинах з Кримом (до першої декади XVI ст.) проводити політику компромісів та угод. Але такий зовнішньополітичний курс, як показали подальші події, не відповідав вимогам часу.

Отже, з моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для нього головним об'єктом експансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвивалася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню, що підштовхувало правлячу верхівку розв'язувати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності -- союзів з тією чи іншою державою та грабіжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV -- початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми походами загрожувала життєдіяльності українських земель.

Доречно зауважити, що спочатку взаємовідносини між українським козацтвом і кримськими татарами мали форму взаємодопомоги та укладання воєнних союзів. Апогеєм цієї співпраці був військовий союз 1648 - 1653 рр. Між кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ та гетьманом Війська Запорізького Богданом Хмельницьким. Гетьман ефективно використав суперечності між Кримським ханством і Річчю Посполитою й домігся укладення з ханом Іслам- Гіреєм військово-політичного союзу; все це у сукупності й забезпечило здобуття українським військом блискучих перемог у боях під Жовтими Водами та Корсунем (травень 1648 р.).

В історії визвольної війни українського народу 1648--1654 рр. чимало сторінок, пов'язаних з питаннями спільників у борні проти польських окупантів. У цьому контексті цікавим є факт участі кримських татар як союзника війська Б.Хмельницького після укладення угоди з кримським ханом Іслам-Гіреєм III у лютому 1648 р. в Бахчисараї про спільну боротьбу проти Польщі.

Про цей союз у літературі існує багато думок. Але трактується ця проблема іноді спрощено. Часто реальні історичні події поєднуються з легендами, і навіть фальсифікуються. Якщо ж говорити про вітчизняну та польську історіографію, то роль кримськотатарського фактора в подіях 1648--1654 рр. розглядається діаметрально протилежно: у російських та українських виданнях їх роль применшується, а в польських навпаки -- значно гіперболізована.

Кожна з сторін покладала на цю угоду певні надії. Саме стратегічні геополітичні інтереси примусили Б. Хмельницького піти на такий крок, як підписання угоди з віковими ворогами -- кримськими татарами. А з укладенням цієї вкрай важливої угоди вперше створювалася ситуація, коли на весь період воєнних дій була відвернена загроза грабіжницької навали на Україну з боку татар. Це давало можливість усі сили повстанців кинути проти польської шляхти та її союзників. Кримський хан вбачав у цьому договорі вигоди політичного та економічного характеру, сподівався на воєнну здобич та ясир (полонених). Була у Іслам-Гірея і думка поліпшити вкрай скрутне становище, яке склалося внаслідок неврожаю 1647 р. Ось чому він з радістю погодився на воєнні дії.

Договір козаків з кримськими татарами по суті став превентивним ударом по поновленню відповідного дипломатичного союзу між Польщею та Кримом. Цей воєнний союз був досить-таки специфічним: у союзників завжди жевріла злоба один до одного, яка виливалась у відверту бійку. Таке одвічне ставлення один до одного спричинили з часом об'єктивний розрив відносин, призвело до загострення ворожнечі та воєнного протистояння.

Для Запорізької Січі Крим завжди відігравав роль завіси від могутніх християнських держав, що її оточували і зазіхали на політичну, економічну та релігійну свободи. Політики Січі розуміли, що могутні сусіди давно могли анексувати їхні землі, однак вимушені були не робити цього, тому можна дійти висновку, можливо й не безперечного, що Крим і кримські татари були певний час запорукою незалежності Січі.

Підводячи підсумок, можна дійти висновку, що відносини України (Запорізької Січі) і Кримського ханства носили здебільшого взаємовигідний характер -- як політичний, так і економічний. І тільки втручання Росії, її експансіоністська політика стала на перешкоді цим відносинам. Кримських татар, так само як українців, на багато років спіткала доля поневірянь і страждань під блиском російської корони.

Список використаної літератури

1. Воєнна кампанія Великого князівства Литовського та Корони Польської 1524 р. на українських землях. // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). - В. 2. - К., 2002. - С. 200-209.

2. Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар.-- М., 1992.

3. Галенко О.І. Дипломатія Кримського ханату (середина XV ст. - 1783) // Нариси з історії дипломатії України. - К.: “Альтернативи”, 2001. - С. 208-263;

4. Греков И.Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды (XIV-XV вв.) - М.: “Наука”, 1975. - 518 с.

5. Греков И.Б. Очерки по истории международных отношений Восточной Европы XIV-XVI вв. - М.: “Издательство восточной литературы”, 1963. - 374 с.;

6. Губогло М.Н., Червонная С.М. Крымскотатарское национальное движение: В 2 т. -- М., 1992.

7. Драгоманов, М.П. Про українських козаків, татар та турків: Історична розвідка, З додатком про життя Михайла Драгоманова / М.П.Драгоманов. -К.: Дніпро, 1991. - 45 .

8. Каргалов В.В. На степной границе. Оборона “крымской украины” Русского государства в пер. пол. XVI столетия. - М.: “Наука”, 1974. - 183 с.

9. Кримський А. Сторінки з історії Крима та кримських татар // Студії з Криму. І--IX. Відбитки з «Записок історично-філологічного відділу». -- К., 1930.

10. Крот В.А., Рашба Н.С. Боротьба населення України проти турецько-кримських завойовників наприкінці ХУ- в першій половині ХУІ ст. //УІЖ. 1983. №5.- С.101 - 110.

11. Леп'явко С.А. Українське козацтво у міжнародних відносинах 1561-1591 рр. - Чернігів,: “Сіверянська думка”, 1999. - 216 с.

12. Мавріна, О. Кримське ханство як спадкоємиць Золотої Орди ( Улусу Джучі): Текст / О. Мавріна // Україна - Монголія : 800 років у контексті історії: зб. наукових праць / РАР України; Нац. б-ка України імені В.І. Вернадського. - К., 2008. - С. 27 - 35.

13. Оборона українських земель від турецько-татарської агресії у 1515-1519 рр.: досвід польсько-литовсько-українського співробітництва // Україна і Польща - стратегічне партнерство на зламі тисячоліть. Історія. Сьогодення. Майбутня перспектива. - Ч. 1-а. - К., 2001.-С. 18-27.

14. Політична криза в Кримському ханстві і боротьба Іслам-Гірея за владу в 20-30-х роках XVI ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії XI-XVIII століть. - К., 2000. - С. 97-118.

15. Полонська-Василенко Н. Історія України, К:Либідь - 1992, Т.2.

16. Смолій, В.А., Степанков, В.С. Українська державна ідея ХУІІ - ХУІІІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. - К.: «Альтернативи», 1997. - 368 с.

17. Станіславський В.В. Політичні відносини Запорозької Січі і Кримського ханства в кін. XVII - на поч. XVIII стст. - К., 1996;

18. Старожитності степного Причорномор'я і Криму / Збіник наукових праць. - Т.Х1У / За ред П.П. Толочка; Держ вищий навч. заклад «Запорізький нац. ун- т» Міністерства освіти і науки України. - Запоріжжя, 2007. - 262 с.

19. Стороженко І. Кримське ханство кінця ХУ - середини ХУ11 ст. як складова частина Великого Кордону України : Текст / І. Стороженко // Київська старовина. - 2006. - № 5. - С. 3 - 12.

20. Стрижак В.М. Кримське ханство і Україна в ХУ - ХУ111 ст. : Текст / В.М.Стрижак // Історія та правознавство. - 2005. - № 4. - С. 12 - 17.

21. Тунманн. Крымское ханство. -- Симферополь, 1991.

22. Українське козацтво у 20-30-х рр. XVI ст. // Запорозька старовина. - Випуск 2. - Київ-Запоріжжя, 2002. - С. 52-57.

23. Хорошкевич А.Л. Русское государство в системе международных отношений конца XV - начала XVI в. - М.: “Наука”, 1980. - 294 с.; Ее же Русь и Крым. - М.:” Эдиториал УРСС”, 1999. - 333 с.

24. Храпунов, И.Н. Древняя история Крыма: Текст: учеб. Пособие / И.Н Храпунов; Крым. отд.-ние Ин-та востоковедения им. А.Е. Крымского НАН Украины, Историко-археологич. Фонд «Исследование тысячелетий». - Симферополь: Сонат, 2003. - 192 с.

25. Чухліб Т.В. Правобережна Україна у сфері геополітичних інтересів країн Східної та Південно-Східної Європи (60- ті рр.XVII ст. - поч. XVIII ст.). - К., 1995;

26. Шабульдо Ф.М. Україна в державотворчих процесах у Криму в кінці XIV - першій половині XV ст. // Сучасність. - 1996. - № 5. - С. 86-87;

27. Щербак В.О. Українське козацтво: формування соціального стану (друга половина XV - середина XVII ст.). - К.: “КМ Академія”, 1997. - 298 с.;

28. Яковенко, Є.В. Скіфи Східного Криму в У - ІІІ ст. до н.е : Текст / Є.В.Яковенко; АН УРСР; Ін-т археології. - К.: Наук. думка, 1974. - 150 с.

Додатки

Кримське ханство в 1441- 1783 рр.