Історіографія української генеалогії

Размещено на http://www.allbest.ru/

17

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

На тему

Історіографія української генеалогії

Студентки групи ІІ-10-3

Стеценко Лілії

Генеалогія (грец. henealogia - родовід) -спеціальна галузь історичної науки і навчальна дисципліна, що вивчає історію походження родів і окремих осіб. Виникла внаслідок утилітарної потреби людей у відтворенні їхньої родинної історії для одержання певних пільг або спадщини.

У формуванні генеалогії як науки велику роль відіграла діяльність учених, спрямована на обгрунтування методики складання родинних розписів і таблиць. Цій справі російський юрист П. Хавський присвятив багатотомну працю «О наследстве завещательном, родственном и выморочном на основании всех российских законов, существовавших и доселе существующих по сему предмету». Характеризуючи спорідненість, він запровадив спеціальну термінологію, яка вживається в генеалогії і досі (лінії, ступені, коліна спорідненості).

Етногенетика розглядає етнос як соціальний організм, структурно і функціонально подібний до окремої людської особистості. Тобто етнос -- це особистість вищого таксономічного рівня, яка має власні свідомість і підсвідомість, інтелект і пам'ять, генотип і характер, вік і долю. В принципі, тут нічого нового поки що немає, оскільки про “Людину малу” (індивід) і “Людину велику” (народ) говорив ще Платон. Новизна в іншому, а саме в дослідженні генеалогії етносів подібно до генеалогії окремих осіб. Тобто кожен етнос, як і людина, має своїх батька і матір, дідів і бабусь, інших предків по батьківській і материнській лінії.Якщо бути стислим, то можна сформулювати дві головні умови зачаття нового етносу:

1) взаємодія чоловічого і жіночого етносоціальних організмів має відбутися в той період, коли жіночий етнос відкритий для сприйняття чоловічого начала (як правило, така відкритість виникає в період системної кризи материнського етносу);

2) чоловічий і жіночий етносоціальні організми повинні бути психологічно сумісними, відчувати взаємну симпатію (принаймні, не повинні конфліктувати через несумісність характерів або надмірну різницю в рівнях культурного розвитку -- відомо, що справді здорові діти народжуються і виростають лише у батьків, що люблять одне одного).

Етногенетичний підхід дозволяє навести лад в наших уявленнях про походження українців.

Виокремлені такі лінії спорідненості: подружня, низхідна, висхідна, побічна.

За низхідною лінією нащадки поділялися на кілька ступенів:

1 - діти, 2 - онуки, 3 - правнуки і т. д.; за висхідною лінією визначалися такі ступені: 1 - батько, мати, 2 - дід, баба, 3 - прадід, прабаба і т. д.

В Україні генеалогію досліджувало багато істориків (О. Бодянський, М. Костомаров, П. Єфименко, А. Лазаревський, В. Липинський, М. Грушевський, В. Модзалевський та ін.). Значного розвитку генеалогія як наука набуває в Росії та Україні на поч. XX ст., коли з'явилися установи, що професійно вивчали проблеми генеалогії: Російське генеалогічне товариство (С. Петербург, 1898), Історико-родословне товариство (Москва, 1905) та їх відділення на місцях. Створюються ґрунтовні праці. Так, Г. Власьєв доповнив російський родовід великим матеріалом про Чернігівських і Володимиро-Волинських князів («Потомство Рюрика», СПб, 1906-1907) і багатотомне дослідження «Малороссийский родословник» створив відомий український історик В. Модзалевський (К., 1908-1914, т 1-4). В університетах було введено курс генеалогії. За радянської влади в Україні (як і загалом у Радянському Союзі) генеалогічні дослідження були згорнуті, виходили поодинокі праці, різною мірою пов'язані з її проблемами. У 80х pp. на хвилі гласності генеалогічні дослідження активізувалися. В 1989 р. відбулася І Всесоюзна конференція «Генеалогия: Источники. Проблемы. Методы исследования».

Якісно новий етап у розвитку генеалогії в Україні відкрився після проголошення її незалежності. При Геральдичному товаристві України створено секцію генеалогії, у Києві засновано Центр генеалогічних досліджень, у 1996р. проведено перші генеалогічні читання пам'яті В. Модзалевського.

На основі комплексних досліджень вчені показали, що соціальні процеси в Циркумпонтійській зоні (на територіях навколо Чорного моря) знаходяться в тісному зв'язку з процесами природними, до яких належать кліматичні зміни, сейсмічна активність, рух льодовиків, розвиток чорнозему, конфігурація планет Сонячної системи тощо. Природні ж процеси розвиваються з певною циклічністю. Безпосередньо навколо Чорного моря ця циклічність спрацьовує надзвичайно чітко, неначе годинниковий механізм, але чим далі від моря, тим її прояви все слабкіші.

Явище “годинникової циклічності” є загадковим і дивовижним, але це ще не все. Археологічні дослідження переконливо доводять, що протягом останніх 10 тисяч років Циркумпонтійська зона виступала своєрідним генератором культурних імпульсів, які згодом поширювались на прилягаючі території і далі на весь світ . Цю пульсацію вчені представляють у вигляді шести історичних епох (які водночас були особливими природно-кліматичними епохами). Кожна епоха дорівнювала близько 1596 рокам і складалась з трьох періодів по 532 роки. Саме з епохами і періодами пов'язані природно-кліматичні зміни, повторення конфігурацій планет Сонячної системи, розвиток археологічних культур тощо. На зламах періодів і особливо епох відбувались суттєві зміни у житті суспільства і природи.

Констатуючи наявність годинникової циклічності, вчені стверджують, що “з XXVІІІ ст. до н. е. до наших днів пращури сучасних українців мали кожні 532-роки нову державну систему. Отже, вони прожили періоди дев'яти справжніх держав і лише в останньому періоді -- в XVІ-XX ст. практично не мали своєї власної державності, формування якої неодноразово припинялося нападами ворогів, починаючи з польського панування на Україні” .

Для перевірки цієї тези розглянемо три періоди останньої 1596-річної епохи, яка почалась у

419 році н. е.:період 1 (419 -- 951)період 2 (951 -- 1483)період 3 (1483 -- 2015).

Дуже подібно, що народжувався новий український етнос, який творив власну державу: Антський союз, Київську Русь, Козацьку державу. Про кожний з них можна розглянути більш докладніше:

1) Анти

У V--VI століттях анти займали майже цілу територію України: від пущ Полісся по Чорне море і від Карпат до Дону . Як доводить відомий історик Михайло Брайчевський, грецьке “анти” -- це те ж саме, що й давньоруське “поляни”, що значить “богатирі” . Народ антів складався з багатьох племен. За словами Прокопія, “всі вони високі і незвичайно міцні”. Править ними не один муж, а багато князів; у важких справах князі скликають віче. Коли заходить небезпека -- лучаться в союзи, а небезпека мине -- живуть своїм життям. Псевдо Макарій пише: “Вони дуже гостинні і уважливі до чужинців. Рабів не затримують назавжди в неволі, а визначають їм час, по якому вони можуть вертати на свою батьківщину або залишитися між антами як вільні люди”.

Анти здобули особливу славу своїми походами на Візантію. Армія у них була досить велика, бо, як подають історичні джерела, одного разу вони взяли 10 тисяч полонених. Суспільство було структуроване на відкриті верстви, кожна верства (духовенство, князі з дружинниками, купці, рільники і ремісники) мала своє заняття. Анти були вправними мореплавцями, добре знали Чорне море.

Держава антів протривала 3 століття -- від кінця IV до VII, що відповідає першій половині 532-річного періоду. За словами історика, “довготривалість її, розмах експансії, колонізаційні успіхи, участь у політиці Візантії -- все вказує, що це була державна організація далеко могутніша, аніж про неї можемо мати уявлення з випадкових і неповних звісток літописців. В історії України вона має важливе значення: український народ уперше знайшов вислів для своєї державної творчості, зорганізував державу на великій частині своєї території і опер її на море”.

2) Русичі

Значно більше відомостей про Київську Русь. Це було панування великої княгині (королеви, регіни, імператриці) Ольги (945 -- 964). Дуже подібно, що саме в цей час і народився наступний український етнос -- русичі. Якщо виражатись коректніше, то йдеться про народження системоутворюючого етносу (який науковці позначають терміном “внутрішня Русь”), що став організаційним ядром цієї величезної, найбільшої в тодішній Європі, держави.

На відміну від своїх попередників Олега та Ігоря, княгиня Ольга не вела зовнішніх війн. Її енергія і талант адміністратора яскраво проявились в активній дипломатії -- як назовні, так і в середині країни. За 20 років мирного управління вона перетворила величезну територію, на якій раніше не раз вибухали повстання проти центральної влади, на цілісну, добре впорядковану державу.

“Ні Ігор, ні Олег не мали часу за війнами на внутрішні справи. Ольга сама об'їхала всю державу: була на Десні, на Лузі, на Мсті, у Новгороді, у Пскові. В санях або звичайному возі їхала сотні, тисячі кілометрів. Їздила княгиня також серед племен, недавно підкорених, від яких можна було кожночасно сподіватися повстань” . Ольга закладала нові міста (Ольжичі, Псков), села, погости і призначала в них правителів.

Вона здійснила адміністративно-територіальну реформу, провела перепис населення, запровадила податкову систему (ввела справедливі податки замість безсистемного “полюддя” -- тодішньої форми “державного рекету”), навела лад у сферах полювання і бортного бджільництва як стратегічних галузей для експортного потенціалу держави.

За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції варягів, про що свідчать імена в її родині: син Святослав, онуки -- Ярополк і Володимир, “ключниця” (особливо довірена особа, що мала ключі від скарбів) Малуша та її брат Добриня.

Ольга була четвертою дочкою болгарських царівни Анни і князя Сондока (по-слов'янськи -- Сурдика) і від народження звалась Оленою. Цю князівну Олену висватав каган Олег за свого сина Ігоря. Якимівський літопис розповідає, що Олег змінив ім'я Олена на Ольга, щоб воно звучало по-варязьки (Хельга). Олена-Ольга приїхала із тодішньої (до 921 р.) столиці Болгарії Плиски (Плесков): “І приведоша ему жену отъ Плескова именем Ольгу” (Повість врем'яних літ). До Києва Ольга приїхала вже хрещеною (адже походила з християнської царської родини), зі священиками і великою кількістю книжок слов'янською мовою. Вона дала потужний імпульс християнізації України, побудувала церкву святого Миколи на гробі князя-християнина Аскольда і, ймовірно, деякі інші церкви . До Ольги (в першій половині IX століття) в Києві вже була принаймні одна християнська церква -- святого Іллі.

Привертає увагу християнський обряд, принесений княгинею Ольгою в Київ. Цей слов'янський обряд св. Кирила і Методія суттєво різнився і від греко-візантійського, і від латинського. “Від латинського відрізнявся слов'янсько-руською літургійною мовою, від візантійського -- єдністю з Римом та перекладом літургійного богослуження, т. зв. Місса грека, або Богослуження св. Петра...” У зв'язку з цим папа Іван VIII, який був особисто знайомий зі св. Методієм, у 972 році визнав, що Русь є християнською і має свій окремий обряд . “Хоча формально слов'янське християнство під тиском німців було скасоване після смерті св. Методія у 884 році, все ж таки воно існує до кінця XI століття за тихим дозволом Риму. В Україні воно зберігається довше і його впливи сягають до самого Києва” .

Ольга запропонувала своєму народові моральний та справедливий порядок і реалізувала його на найвищому (для тих часів) рівні управлінських технологій.

Київська Русь як державний організм проіснувала до 1240 року, коли татари підкорили Київ. Якщо вести рахунок від правління великої княгині Ольги (часу народження етносу русичів), то це складає три століття -- так само, як і для Антського союзу.

3) Козаки

Очевидно, що йдеться про виникнення Запорізької Січі -- цього християнського військово-чернечого ордену, який став організаційним і духовним центром нового українського етносу -- “народу козаків”: “Які б різні оцінки не давались запорізькому козацтву, в одному вони безумовно сходяться: протягом трьох століть (бл. 1480-1775) в низовинах Дніпра діяла регулярна військова організація, з незалежною політикою якої доводилось рахуватись сусіднім країнам -- Польщі, Росії, Криму і Туреччині”.

Зрозуміло, що Запорізька Січ -- це не вся Україна. Більш того, ніколи головною метою запорізьких козаків не була розбудова української держави. Про це чи не найкраще висловився Роман Багдасаров: “Запорожці стали називати свій край обітованою Палестиною, "дуже гарною, квітнучою та ізобилующею", раєм Божим на землі... Здійснюючи наскоки на сусідів, визволяючи з полону “ясир”, вивозячи дорогоцінності і золото з панських домів, обмежуючи владні амбіції держав-конкурентів, показуючи приклад безкорисності і зневаги до тліну, Кіш не керувався голим грабіжницьким інтересом, як дехто вважає, а здійснював євангельську потребу у війні проти всіх і всього, що лише може обмежувати свободу християн, Свободу як Принцип. -- “... Істина зробить вас вільними” (Йоан, 8.32), “... де Дух Господній, там воля” (2 Кор 3.17). ...Саме відстоювання безмежної, дарованої Христом-Спасителем внутрішньої і зовнішньої свободи було головною функцією Запорізької Січі як православного лицарського ордену. Хоча більшість січовиків вийшла з Південної Росії, а потім опинилася в підданстві у Московського Царя, проте воювали вони не за нього і не за Украйну, “отчизну-матку”, а за чистоту і славу дідівської Віри, проповідуючи не словом, а ратними діяннями настання Божого Царства, яке вже поселилося в їхніх душах” .

Саме ідея внутрішньої і зовнішньої свободи, первинним генератором якої три століття виступала Запорізька Січ, стала становим хребтом нового українського етносу. Завдяки тому, що січову козацьку школу у більшій чи меншій мірі пройшли сотні тисяч представників найактивнішої частини населення, Україна майже цілковито “покозачилась”, а реалізація ідеї тотальної свободи і смиренності лише перед Господом Богом сформувала новий фольклор і літературу, новий стиль мислення і поведінки -- сформувала нову людину і нову спільноту .

Пасіонарний спалах і згасання цього генеруючого центру визначали спалах і згасання енергетики всього українського етносоціального організму. Січ впала перед російськими військами без бою, а українці-малороси стали головною державотворчою силою Російської імперії.

Ми живемо в часи, коли черговий 532-річний період нашого розвитку добігає кінця. Нинішня Україна -- це не нащадок народу козаків; Україна -- це і є народ козаків, який нині перебуває в ослабленому, замученому, виснаженому стані.

Проте це лише одна половина правди. Її друга половина полягає в тому, що на цій самій території небаченими темпами йде прихована підготовка до нового пасіонарного спалаху, до народження етносоціального організму нової 1596-річної епохи. Однією з ознак зародження нового українського етносу є те, що вперше на політичній карті світу з'явилась незалежна держава з сакральною назвою “Україна”.

Як вже було написано, що для виникнення нового етносу потрібні дві головні умови:1) відкритість материнського організму до сприйняття батьківського начала; 2) психологічна сумісність материнського і батьківського організмів.

Очевидно, що материнські етнічні організми формувались автохтонним населенням України, яке проживало на цій території з незапам'ятних часів. Щодо їх готовності до запліднення батьківським етнічним началом, то вона виникала тоді, коли ці материнські етноси переживали системну кризу. Саме такі кризові ситуації виникали на території України в кінці кожного 532-річного періоду -- щоб у цьому пересвідчитись, достатньо погортати підручники історії.

Можливо,що в ролі батьківського начала в рамках етногенетичної лінії “анти”--“русичі”--“козаки” були: галилеяни-тиверійці, варяги, литовське лицарство.

1) Галилеяни

З часів неолітичної революції (VI - V тисячоліття до н. е.) Україна виступала в ролі постійно діючого “етнічного котла” , в якому нові народи народжувались, зростали і розходились на всі сторони світу. Одним з таких народів були гали. За свідченням видатного англійського історика і етнографа Д.С.Прічарда, кельти-гали мали східно-сколотське (східно-скитське) походження і були вихідцями з нинішньої Галичини . Гальська мова належить до кельтських мов, нею розмовляли кельтські племена, що населяли принаймні з VI-V ст. до н. е. територію Західної і Центральної Європи, а також центральні області Малої Азії (галатські племена).

Велика кількість племен кельтів-галів пішла на захід -- лише у Галлії-Франції Цезар нарахував понад 50 племен. Після підкорення Римом, Галлія постачала йому знаменитих легіонерів, якими Римська імперія завойовувала тодішній світ.

На території Палестини лишилися й інші топоніми, що, вірогідно, пов'язані з Україною: місто Скитополь, ріка Йордан (Ор-дана), гора Небо, Галилея, міста Рама і Назарет -- від слова “назирати”: “з Назарета відкривається вид на велику дорогу і велике історичне поле битви -- долину Ездраелон, яка є єдиним плоским коридором через гірські хребти між Середземним морем і Сходом.

Закономірно, що в процесі переходу на нові землі і взаємодії з людністю Палестини галилеяни витворили новий тип ментальності, новий етнічний характер. У порівнянні з західноукраїнськими галами-автохтонами, галилеяни суттєво сильніше розвинули такі риси, як активність, відкритість, практичність, організованість, здатність до швидкого реагування, рішучість. Ці риси характеру були необхідні для виживання в неспокійних, сповнених небезпек умовах Палестини. Вони були відшліфовані в результаті: 1) співжиття з юдеями і знайомством з жорсткістю та надзвичайною регламентованістю їхнього Закону;2) тісної взаємодії з Римом, з невблаганною логікою римського права і залізною дисципліною його військової організації 3) військового досвіду антиримських повстань (“Коли армія Веспасіана йшла через Галилею, їй доводилось брати штурмом майже кожне село” ).

Можливо, що до галилеян, які поверталися в Україну, прилучилась і значна частина галатів. Принаймні відомо, що до III-IV ст. н. е. на території Малої Азії мова галатів була витіснена грецькою мовою.

На території південно-західної України у II-III ст. н. е. відбулась дуальна взаємодія галилеян-тиверійців (соціотип етнопсихіки “Адміністратор”) з місцевим населенням (“Миротворець”), внаслідок чого спочатку виникла Тивер, а згодом і могутній союз племен під назвою Антський союз. Річ у тім, що процес розділення населення на дві дуальні підсистеми -- “Миротворець” і “Адміністратор” -- охоплював всю територію “етнотворчого казана”, яким була Україна з часів демографічного вибуху неолітичної революції. В результаті багатотисячолітньої селекції домінуючими психологічними цінностями місцевого населення все більше ставали цінності “Миротворця” з його прагненням до миру, людяності, толерантності, любові. В результаті взаємодії дуальних етносів виникла потужна нація, в якій органічно поєднались свобода, повага до людини, віра в єдиного Бога і чітка державна організація. Після взаємодії нечисленних галилеян з місцевим населенням архетип “Адміністратор” поступово розчинився в етнічному морі “Миротворця”. Нинішня Галичина -- це типовий “Миротворець”, як і Україна в цілому. Що лишилось у сьогоднішніх галичан від їхніх предків-галилеян, так це незнищима, глибоко укорінена в свідомість і підсвідомість потреба в українській державності. Про це, серед іншого, засвідчили і Галицько-Волинське князівство (яке проіснувало ціле століття після падіння Києва у 1240-му році), і героїчний опір Української Повстанської Армії аж до кінця 1950-х років, і пасіонарність галичан у перші роки незалежності України, і навіть результати двох останніх президентських виборів -- коли галичани проявили готовність терпіти будь-який режим, аби лише була українська держава.

2) Варяги

Україна як геосоціальний організм в IX-X століттях н. е. переживала стан системної кризи, що є закономірним явищем в кінці чергового 532-річного періоду (419 -- 951). Місцеве населення перебувало в стані соціальної дезорганізації, песимізму, безпорадності і, так би мовити, нульової пасіонарності. Серед народу все більше визрівало переконання, що наведення ладу в країні власними силами вже є неможливим. Цей пригнічений і безпорадний стан чудово відтворено літописом, згідно з яким десь після 862 року. Важливо те, що з погляду етногенетики Україна вже була цілком відкрита до запліднення персонально сумісним з нею чоловічим етносом. Таким батьківським етносом стали варяги, етногенетична взаємодія яких з українським етносоціальним організмом відбулась у найбільш відповідний момент -- час максимального загострення системної кризи. А щодо ментальності варягів, то вона добре вписується в соціотип, відомий в типології Юнга як “логіко-сенсорний екстраверт”, псевдонім -- “Адміністратор” .

Щодо походження варягів у дослідників немає одностайності, але все більше фактів свідчить про їхні витоки з українського “етнотворчого казана”. Варяги перебували у тісних стосунках з населенням Скандинавії і Балтики, проте не були норманами-вікінгами. Згідно з сучасними дослідженнями, “варяги... говорили староукраїнською чи слов'янською мовою. Записи, залишені варягами, писані кирилицею, а не рунами, якими писали нормани. Маємо згадки, що серед варягів були християни ще перед IX ст., тоді як нормани почали християнізуватися щойно в X і XI століттях. Як відомо, варяги були торговцями і воїнами, активність яких охоплювала на лише Балтію, але всю Середню і Східну Європу включно з Візантією. Нерідко вони виступали в ролі найманого професійного війська. Дуже ймовірно, що саме від цього й походить їхня назва -- “варяги”, що означає “воїни”, “захисники” (від древнього кореня “вар”, наприклад “варта”, “вартовий”; словенське “varuh” -- хоронитель, опікун, захисник; англійське “war” -- війна, “warrior” -- воїн). Цікаво, що в релігії зороастризму, яка була поширеною серед арійських племен, третій ангел називався Кшатра-Вайріа (Кшатра -- лицар, Вайрія -- воїн) -- опікун металів, з яких роблено зброю -- ангел лицарства -- ангел полян. За християнства цей ангел -- архистратиг Михаїл -- став опікуном Києва.

Приблизно через століття після запліднення українського материнського етносу варязьким чоловічим началом народилась потужна і висококультурна держава, найбільша в Європі і відома на весь світ як Київська Русь. Її вихід на історичну арену супроводжувався пасіонарним спалахом в усіх сферах людського життя, а це є характерною ознакою народження нового етносу, нової етносоціальної істоти.

3) Литовське лицарство

Народження українського етносу нового 532-річного періоду (1483 -- 2015) відбулось завдяки батьківському етнічному організму, що сформувався, як і у випадку з варягами, на теренах Балтії. Литовські племена, як і варяги, були вихідцями з українського “етнічного котла”. За сучасною класифікацією вони відносяться до індоєвропейської групи балтів. На сьогоднішні часи литовська мова краще інших живих індоєвропейських мов зберегла архаїчні риси в фонетиці і морфології . Інтегральна етнопсихіка сучасних литовців описується соціотипом логіко-сенсорний екстраверт (за типологією Юнга), псевдонім -- “Адміністратор”.

Литовська військово-управлінська верства, яка, власне, і стала батьківським началом нового українського етносу, сформувалась у жорстоких війнах з Ливонським і Тевтонським лицарськими орденами в першій половині XIII-го століття:” .

На тлі гартування литовського військово-організаційного начала державна організація Київської Русі все більше занепадала. В середовищі князівської династії, за словами історика, “не стало талановитих одиниць, що вміли б управляти великою країною”.Як наслідок внутрішньої дезорганізації у 1240 році монголо-татари захопили Київ, а рівно через століття -- у 1340 році, зі смертю князя Юрія Тройденовича -- втратило незалежність і Галицько-Волинське князівство. Системна криза досягла максимальної гостроти.

Для України це означало, що вона у точно визначений термін відкрилась для взаємодії з персонально сумісним батьківським началом. Як і у випадку з літописним закликанням варягів, місцеве українське населення “само зі своєї волі закликало до себе литовських княжат.

Наприкінці правління великого князя Ольґерда (1341--1377) населення Литовсько-Руської держави на 90% складалося з української і білоруської людності, тобто литовці становили лише десяту частку населення (ще один привід згадати про “малу закваску, що заквашує все тісто” ). Джерелом права у державі стала “Руська правда”, державною мовою всюди була староукраїнська мова, повсюдно панувала українська культура і православна віра.

Литовська держава заполонила Україну новими управлінськими підходами, згідно з якими твердий державний порядок не придушував людської свободи і творчості, але ставав її гарантом і захисником. Не менш великою заслугою литовського лицарства є те, що воно організувало захист України від татарських орд і, таким чином, дало можливість народному організму певний час розвиватися у відносному спокої. Після смерті Ольґерда (1377) Литовсько-Руська держава увійшла в смугу нестабільності, але головне вже сталося -- відбулось зачаття нового етносу, який народився рівно через століття, а саме у 1480-х роках -- на початку нового 532-річного періоду.

Нарешті, звернімо увагу на ще одну унікальну особливість українського геосоціального організму. Відомо, що в процесі етнотворення одна частина людності залишалась на місці, а інша переселялась на нові землі. Протягом тисячолітньої селекції автохтонне населення України, більше схильне до внутрішньої активності, чим зовнішньої експансії, набуло специфічної ментальності, яка описується соціотипом “етико-їнтуїтивний інтроверт” (псевдонім “Миротворець”) і постійно відтворюється в нащадках.

Інша частина, більше схильна до подорожей, пригод, зовнішньої активності і гострих почуттів, тобто з ознаками екстравертованості, в процесі мандрівок і колонізації нових земель закріпляла і посилювала ці ознаки . Як правило, вони викристалізовувались у етнопсихіку з соціотипом “логіко-сенсорний екстраверт” (псевдонім “Адміністратор”).

“Миротворець” і “Адміністратор” є дуальними соціотипами, тобто взаємодоповнюючими, персонально сумісними протилежностями. При їх взаємодії відбувається гармонійний і надзвичайно активний психоенергетичний обмін, що приводить до виникнення нової системної якості, при якій 1+1=10.

Історичний аналіз свідчить, що деякі етноси, які в минулому покинули Україну, через багато століть поверталися на свою прабатьківщину. Якщо ці, вже сформовані етноси: 1) набували ознак чоловічого начала; 2) поверталися на Україну в кінці 532-річного періоду (в момент етноовуляції), 3) мали ментальність з соціотипом “логіко-сенсорного екстраверта” (“Адміністратор”) і 4) налагоджували дуальну взаємодію з місцевим українським населенням, -- то вони давали початок новому українському етносу, що супроводжувалось потужним пасіонарним спалахом. Отже, маємо українську реалізацію класичної схеми “теза -- антитеза -- синтез”: ЦІЛІСНІСТЬ ЄДИНОГО ЕТНОСУ > РОЗДІЛЕННЯ ЕТНОСУ НА АВТОХТОНІВ І ДІАСПОРУ > ПОВЕРНЕННЯ ДІАСПОРИ І НАРОДЖЕННЯ НОВОГО ЕТНОСУ”. Це формула безсмертя України, її безпрецедентної здатності до самовідтворення, оновлення і перенародження.

Перехід України до нової цивілізації потребує знань про закономірності трансформацій такого масштабу. Ми вже знаємо, що обов'язковою умовою цивілізаційного переходу є здійснення світоглядного, організаційного і технологічного проривів . Найяскравіше це виявилось під час неолітичної революції, яка розпочалась на територіях сучасної України і Близького Сходу у VІ - V тисячоліттях до н. е. Тож можна сказати, що Україна вже має певний досвід переходу до нової екологічної ніші.

Питання про виникнення українців у науковому світі викликає багато суперечок. Одні дослідники аргументовано доводять, що корені українського етносу сягають принаймні 40-го тисячоліття до н. е., інші -- що він сформувався лише у 15-му столітті н. е.

Список використаної літератури

генеалогія історична наука український етнос

1. Див. статтю “Стратегія України”.

2. Братко-Кутинський Олексій. Феномен України. -- Київ: “Вечірній Київ”, Українська академія оригінальних ідей. -- 1996, 304 с., с. 184-196.

3. Советский энциклопедический словарь, Москва, 1990.

4. Каныгин Ю.М. Вехи священной истории: Русь-Украина. - Київ: Україна, 1999. - 350 с.

5. Послання святого апостола Павла до галатів, 5.9.

6. Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. К., 1992. С. 249 -- 250.

7. Чмихов М. Україна вiд минулого до майбутнього // Вiсник Київського унiверситету. Iсторико-фiлологiчнi науки, випуск 8. Видавництво Київського унiверситету, 1992 р., с.34.

8. Крип'якевич І.П. Історія України. -- Львів: Світ, 1990. -- 520 с., с.29.

9. Від санскритського кореня “пал-“ або “пол-” походять назви “поляни” (“богатирі, воїни”), “палиця” (спис), скитське плем'я Палів, імена Раджпал, Ярополк і Святополк, військові терміни “полк”, “полковник”.

10. Брайчевский М.Ю. Происхождение Руси. -- Киев, 1968.

11. Крип'якевич І.П. Історія України, с.29.

12. Паїк Володимир. Корінь безсмертної України. -- Львів: “Червона калина”, 1995. -- 238 с., с.188.

13. Крип'якевич І.П. Історія України, с.30.

Размещено на Allbest