Політичні рухи на західноукраїнських землях початку ХХ ст.

Розділ 3. Суспільно-політична діяльність єврейських організацій на західноукраїнських землях

3.1 Вплив релігії на формування єврейської політичної думки

Перед Першою світовою війною серед галицьких євреїв переважаючим впливом була консервативна організація "Махзике га-Дат" ("Правовірні"), яка вважала своїм головним завданням виховання молоді в дусі ортодоксального іудаїзму, організацію релігійних шкіл та єшивіт, в яких основна увага приділялась вивченню Тори та Талмуду [17, 5].

Консервативні релігійні організації мали значний вплив і на єврейське населення Волині та Полісся, в малих містах та містечках життя яких протікало в суворій відповідності з приписами "Шульхан Аруха" - Кодекс єврейського права, складеного в середині XVI ст. раввіном Йосипом Каро.

На Закарпатті діяльність релігійних організацій була скерована керівником ортодоксальної общини Будапешта Мозесом фон Фрейдигером. За його ініціативою в багатьох містах Угорщини та Закарпаття були створені єврейські школи та ієшиви, в яких поряд з релігійними предметами могли вивчатися і світські науки.

На Буковині особливо переважало садагорське сімейство цадиків, наступників прославленого раббі Ізраїля Ружицького - раввіни Давид Мойсей Фрідман із Чорткова та Мордехай Шраг Фрідман, резиденція яких знаходилась в Гусятині поблизу Тернополя [17, 5].

В кінці XIX ст. в цьому регіоні почали виникати політичні партії сіоністського напрямку, з однієї сторони, та робітничі марксистські партії, з іншої. Змагаючись за вплив на єврейські народні маси, вони з моменту свого створення повели жорстоку полеміку між собою. І хоч в кінці XIX - на поч. XX ст. роль політичних партій невпинно зростала, все ж головною силою залишались консервативні релігійні організації [17, 5].

3.2 Програмні засади єврейських політичних партій Східної Галичини.

З-посеред єврейських національних партій у Східній Галичині першими інституціоналізувалися палестинофіли. Ще в квітні 1893 р. у Львові відбувся їхній перший зїзд. Ухвалена програма поєднала завдання палестинської (створення колонізаційних установ у краю та підготовка до заснування колонії в Палестині, пропагування й навчання гебрейської мови) та крайової (незалежний політичний курс, секуляризація каналів тощо) роботи. Наприкінці 1895 р. організація почала називатися "Партія сіоністів Галичини".

На початку XX ст. у сіоністському лоні утворилася фракція "Мізрахі" (назва походить від абревіатури "Мерказ рухані" (Духовний центр), яка виникла на Сіоністському конгресі у Лондоні в 1901 р.) - наслідок популяризації сіоністських ідей серед релігійних єврейських сфер. Прихильники релігійного сіонізму протестували проти світської системи освіти, на якій наполягала більшість членів партії. Наслідком конфлікту став вихід "Мізрахі" з лона партії і утворення самостійної організації [5, 53].

Бажання поєднати традицію з роботою, спрямованою на відродження Палестини, визначили основні програмні засади партії "Мізрахі": поширення релігійної свідомості знань Талмуду, підтримка переселення євреїв до Ерец Ісраель.

У середині першого десятиліття XX ст. у Галичині поширилися ідеї пролетарського сіонізму. Його прибічники, як і "Мізрахі", розпочали свою діяльність у лоні Сіоністської партії. У 1906 р. вироблено програму, яка наступного року була прийнята "єврейською соціал-демократичною партією Поалей-Ціон" (Робітники Сіону). Засаднича позиція - відродження національного вогнища в Палестині - поєднувалася з плеканням соціалістичних ідеалів [5, 54].

З утворенням правого ("Мізрахі") та лівого ("Поалей-Ціон") крил всесвітньої сіоністської організації формується її позафракційна більшість, яка почала називатися "Загальні сіоністи". Тривалий час вона діяла без власної програми, дотримувалась ухвал Базельського конгресу. Ці ліберально-демократичні представники уособлювали домінуючу силу сіонізму. Лише в травні 1931 р. прийнято програму, у якій проголошено: "Загальний сіонізм визнає першість інтересів народу як цілісності і потреби відбудови Ерец-Ісраель... над ідеологією класів, груп чи станів і тому прагне, щоб усі інтереси... підкорювались цілям загальним і національним" [5, 54].

Усі три сіоністські партії, що діяли в Східній Галичині, сповідували синтетичний сіонізм: поєднували сіоністську роботу з крайовою (згодом у краю утворяться ті політичні сили, що послуговуватимуться т. зв. чистим палестинізмом). Чи не єдиною їхньою спільною платформою (поруч з боротьбою за національне і громадянське рівноправя) була вимога національно-персональної автономії. Однак боротьба навколо національних гмін, змісту й характеру освіти, розбіжність у поглядах на мовне питання розбивали єдність сіоністів. До того ж "Мізрахі" як партія, що черпала своїх прибічників з релігійних сфер, віддалялася від секуляризованих кіл палестинофілів, особливо ж від лівого крила сіоністів. Останні, вважаючи соціальні протиріччя непримиренними і сповідуючи ідеї класової боротьби, відмежувались як від правих, так і центристів.

Протипалестинські сили у східній Галичині репрезентували Загальноєврейський робітничий союз (Бунд) та єврейську соціал-демократичну партію (ЄСДП). Галицькі бундівці визначили своєю метою повалення капіталістичного устрою, домагалися гарантування прав національних меншин та права народів на самовизначення.

ЄСДП виникла в 1905 р. внаслідок відокремлення від польських соціал-демократів. Ініціаторами утворення самостійної партії єврейського пролетаріату були Р.Бірнбаун, Й.Блюм, А.Бльосбальд. Соціалісти (популярна назва ЄСДП) озброїлися програмою австрійської соціал-демократії, прийнятою останніми в 1901 р. Га передній план ЄСДП висувала засаду класової боротьби, вимоги загального виборчого права та національно-персональної автономії [5, 54].

Програмні постулати діючих у Східній Галичині єврейських політичних партій дозволяють констатувати розмежування національних сил у декількох площинах: ставлення до відродження національного вогнища в Палестині ("Загальні сіоністи", "Мізрахі", "Поалей-Ціон" - з одного боку, бунд, ЄСДП - з другого). Протистояння між секуляризованими колами єврейської громадськості та традиціоналістами. Партія останніх - "Агудас Ісраель", протистояла як сіоністським партіям через їхню палестинську діяльність, яку сприймала як блюзнірство, так і лівим через нехтування ними релігійних засад та послугування ідеями класової боротьби.

Аналіз програмних засад єврейських політичних партій дозволяє констатувати наступне розташування сил. У центрі національного табору знаходилися "Загальні сіоністи", ліворуч (лівоцентристи) - поалей-сіоністи. Лівий фланг представляли ЄСДП та Бунд. Правоцентристські сили в єврейському національному таборі репрезентувала партія "Мізрахі". Праворуч від неї - "Агудас Ісраель" (обєднання Ізраїлю). Ця партія виникла в Східній Галичині на початку 1919 р., її метою було влаштування й захист життя євреїв згідно із засадами юдаїзму й національних традицій. Статут партії "Агудас Гаортодоксім" (Союз Ортодоксів) зареєстрований у січні 1919 р. воєводським управлінням у Львові [5, 55].

Осторонь єврейського національного табору опинилися ті з євреїв Східної Галичини, які схилялися до асиміляції.

Під час української національно-демократичної революції в Східній Галичині єврейський національний табір не зміг реалізувати узгодженої стратегії дій, що засвідчило кризу єдиного фронту. У подальший час позначене вагомими подіями внутрішньопартійне життя, призвело, з одного боку, до перегрупування єврейських партійних сил, з другого - до остаточного утвердження лідера в національному таборі 1920-х років [5, 55].

Висновки

Таким чином, у період становлення польської держави найбільший вплив на формування політики в українському питанні здійснював правоцентристський табір, характерними рисами якого були інкорпораційна програма та курс на національну асиміляцію. Внаслідок цього в період 1918-1920 рр. спостерігалось значне загострення польсько-українських антагонізмів, що усунуло грунт для військово-політичної співпраці двох держав і негативно позначилось на майбутніх відносинах двох сусідніх народів.

Польська політика в українському питанні концентрувалась навколо розвязання комплексу основоположних проблем: визначення позиції польської сторони в справі утворення української держави, встановлення лінії польського східного кордону та формування концепцій національної політики щодо української меншини у польській державі. Ставлення націоналістичних і поміркованих партій Польщі до згаданих проблем суттєво відрізнялись, грунтуючись на ідеологічній базі, опрацьованій перед першою світовою війною.

В умовах боротьби за ліквідацію іноземного гноблення, коли на східних окраїнах колишньої Першої Речі Посполитої зазначилось протистояння польського й українського визвольних рухів, було сфлормульовано доктрину суспільного дарвінізму, що визнавала існування міжнаціональної "боротьби за існування". Реалізація доктрини біологізму в суспільно-політичній, соціально-економічній і культурній галузях спрямувалась на максимальне гальмування національного розвитку українців і їхню полонізацію.

Отже, напередодні визвольних змагань 1917-1920 рр. у Східній Галичині остаточно сформувалася модерна партійно-політична система європейського зразка. Вона була репрезентована як українськими національними, так і польськими політичними угрупованнями. Український партійно-політичний табір складався з 2 політичних товариств, 5 національних партій та однієї понадпартійної структури. Якісні зміни у структурі партійно-політичної системи Галичини кінця XIX - початку XX століття, її динамізм значною мірою визначилися еволюційними процесами в середовищі українських партій, їхньою боротьбою та політичною співпрацею.

Утворення та генеза партійно-політичної системи в Галичині виразно засвідчила наявність у краї класичних політичних атрибутів капіталістичного суспільства, буржуазної цивілізації.

Використана література

Багатопартійна українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських політичних партій / Наук. інформ. п-во "Пошук".-К., 1992.

Верига Н. Нарис з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.) - Львів, 1996.

Геник Микола. Українське питання в політичних концепціях польських правоцентристських партій (1918-1920) // Галичина.-1997.-№ 1.-С.37-44.

Грицак Я. Дух, що тіло рве до бою… Спроба політичного портрета Івана Франка.-Львів, 1990.

Гон М. Єврейські політичні партії Східної Галичини: генеза та динаміка внутрішніх процесів у 1918-1923 рр. // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету.-Вип.1.-Рівне: Вид центр РДГУ, 2000.-С.53-58.

Жерноклеєв Олег. Національна ідея "Молодої України" // Галичина.- 1997.-№ 1.-С.29-36.

Жерноклеєв О. Взаємовідносини між українською і польською соціал-демократіями в Галичині на початку XX ст. // Українсько-польські відносини в Галичині у XX ст.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (21-22 листопада 1996 р.).-Івано-Франківськ, 1997.-С.68-74.

Зашкільняк Л.О., Крикун М.Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів.-Львів: Львівський національний університет ім.Івана-Франка, 2002.

Кугутяк М.В. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (XIX ст. - 1939 р.).-Ів.-Франківськ, 1993.

Курило В. Концепція української державності та національної незалежності у західноукраїнській суспільно-політичній думці (XIX - поч. XX ст. ) // Рідна школа.-2001.-№ 11.-С.60-64.

Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців в 1848-1914 рр.-Львів, 1926.

Михальський Ю. Польська справа: за чий рахунок? Українсько- польські взаємини в Галичині на початку XX ст. // Дзвін.- 1997.- № 3.-С.96-97.

Павко А. До питання про формування партійно-політичної системи у Східній Галичині наприкінці XIX - на початку XX ст.// Память століть, 2000.-№ 3.- С. 136-144.

Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2-х т.- Т.2.-К., 1992.

Сухий О. Галичина: між Схордом і Заходом. Нариси з історії XIX - початку XX ст. - Львів, 1997.

Українські політичні партії кінця XIX - початку XX ст.: Програмові і довідкові матеріали.-К., 1993.

Хонигсман Яков. Общественное движение евреев Западной Украины в межвоенный период (1918-1939 гг.).// Шофар. - 1995.-№ 3.-С.5-16.

Франко Іван. Зібрання творів у 50-ти томах.-Т.41.-К., 1984.

Шевчук В.П.. Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій / Навч. посібник для студентів вищих закладів освіти.-К.: Либідь, 1999.

Размещено на Allbest.ru