Вервольф - ставка Гітлера під Вінницею

Відповідно до завдань, поставлених товариством було засновано цілий ряд закладів. Так у грудні 1941 року створено їдальню, яка була забезпечена грошовими внесками, продуктами і паливом завдяки обласній управі та відділу постачання і торгівлі міста. її послугами мали змогу користуватися всі жителі міста, які вважали їжу досить смачною і порівняно дешевою.¹

За адресою пров. Весняний, 10 працювала їдальня, яка обслуговувала населення міста, а з березня 1943 року приймала замовлення від цивільних та військових установ. Жіноча Служба України мала також підсобне господарство (7 га. городу, свині, корови, птиця), в забезпеченні посівним матеріалом, якого допомагала районна земельна управа. Тому їдальня Жіночої Служби України мала власні продукти харчування. 31 лютого почала працювати школа, а з травня 1942 року і майстерня крою та шиття. Термін навчання складав 7 місяців. Навчалося понад 100 осіб. Хоча спочатку мали всього 15 швейних машинок, через 4 місяці 15 найкращих учениць вже виконували замовлення. Другий набір курсів почав навчання з 22 вересня 1942 року. У № 36 (181) від 6 травня 1943 року вже інформувалося про роботу ательє мод, яке приймало замовлення за адресою Український проспект, 7 (колишня вул. Леніна).²

За цією ж адресою було створено майстерню та курси художньої вишивки для дівчат 16-18 років з чотиримісячним терміном навчання з 1 травня 1942 року з 16 до 18 годин щоденно. На курсах навчалося 70 осіб, хоч існували певні перешкоди. На курсах читалися лекції з історії України, української літератури, виховання дитини, гігієни, ведення домашнього господарства, куховарства, а також про видатних героїнь та письменниць (Леся Українка, Марко Вовчок). Тричі на тиждень збирався співочий дівочий гурток, планувалося відкрити курси української музики, пісні, а також бібліотеку.¹

В періодичній пресі та архівних матеріалах містяться відомості про прагнення організувати філію по селах Вінницького та Турбівського районів, а також свідчення про заснування жіночої організації в А.Прилуки директором школи П.Макушевською, в м.Хмільнику, в Козятині та по утворенню Жіночої Служби України в Немирові 21 грудня 1941 року одночасно з „Просвітою".

Членами організації були проведені заходи по відзначенню пам'яті видатних жінок українок. 1 листопада 1941 року о 4 годинні в приміщенні клубу імені Руданського відбулась пам'ятна академія по Людмилі Старицькій - Черняхівській. Дочка письменника, діячка періоду визвольних змагань, яка у 1917-1920 pp. утворила в місті Вінниці та Кам'янець-Подільському „Союз українок", була репресована у процесі „СВУ" і загинула у віці 70 років у Києві 1941 році.

Таким чином, у першій період війни німецька окупаційна влада не заважала представникам української інтелігенції відновити діяльність навчальних закладів Вінниччини. І навіть підтримувала патріотично-націоналістичні ідеї в колах інтелігенції, так як думала переманити їх на свою сторону. Та сподівання на те, що німці опікуватимуться освітніми, як і взагалі будь-якими інтересами українців, виявилися марними. Коли справи на фронтах йшли добре то від підтримки націоналістичних ідей німці травня 1942 року з 16 до 18 годин щоденно. На курсах навчалося 70 осіб, хоч існували певні перешкоди. На курсах читалися лекції з історії України, української літератури, виховання дитини, гігієни, ведення домашнього господарства, куховарства, а також про видатних героїнь та письменниць (Леся Українка, Марко Вовчок). Тричі на тиждень збирався співочий дівочий гурток, планувалося відкрити курси української музики, пісні, а також бібліотеку.¹

В періодичній пресі та архівних матеріалах містяться відомості про прагнення організувати філію по селах Вінницького та Турбівського районів, а також свідчення про заснування жіночої організації в А.Прилуки директором школи П.Макушевською, в м.Хмільнику, в Козятині та по утворенню Жіночої Служби України в Немирові 21 грудня 1941 року одночасно з „Просвітою".

Членами організації були проведені заходи по відзначенню пам'яті видатних жінок українок. 1 листопада 1941 року о 4 годинні в приміщенні клубу імені Руданського відбулась пам'ятна академія по Людмилі Старицькій - Черняхівській. Дочка письменника, діячка періоду визвольних змагань, яка у 1917-1920 pp. утворила в місті Вінниці та Кам'янець-Подільському „Союз українок", була репресована у процесі „СВУ" і загинула у віці 70 років у Києві 1941 році.

Таким чином, у першій період війни німецька окупаційна влада не заважала представникам української інтелігенції відновити діяльність навчальних закладів Вінниччини. І навіть підтримувала патріотично-націоналістичні ідеї в колах інтелігенції, так як думала переманити їх на свою сторону. Та сподівання на те, що німці опікуватимуться освітніми, як і взагалі будь-якими інтересами українців, виявилися марними. Коли справи на фронтах йшли добре то від підтримки націоналістичних ідей німці відмовились так як це вже їм стало непотрібним. І ті освітні і культурні заходи які німецька влада раніше заохочувала вона ж і почала знищувати. Але подих свободи вже було не спинити. І ті свідомі українці які намагались мирно відновити державу змушені були переходити до більш жорстких методів.

Розділ III. Рух Опору 1941 - 1944 pp. радянський і націоналістичний

Чи стала Вінниця тим бажаним „тихим місцем" для німців? Ні, вони не знайшли тут спокійного життя. У нашому краї розгорнувся рух Опору. Були створені підпільні партизанські групи та загони, працювали підпільні друкарні. Вони часто не мали зв'язку між собою, ні з вищими штабами, гинули, але боролись з окупантами. Часто ці роз'єднані загони об'єднувались в сильні партизанські з'єднання: Мельника, Наумова, Медведева, Шушпанова. Наприклад, з'єднання Мельника включало загони „Червоний", „Смерть фашизму", „За Вітчизну", „Котовського", та ще інших загальною численністю на 15 січня 1943 року 1777 чоловік.¹ З'єднання Наумова об'єднувало 7 загонів загальною чисельністю 701 чоловік, з'єднання Шушпанова 481 чоловік, воно об'єднувало 4 загони. Але озброєння цих загонів і з'єднань бажало кращого. З'єднання Наумова мало 32 кулемета, 180 автоматів, 10 мінометів, 6 ПТР, а решта була озброєна лише старими гвинтівками. З'єднання Шушпанова одна 45 мм. гармата, 1 ст. кулемет, 13 ручних кулемета, 122 автомати, 6 мінометів, решта мала на озброєнні гвинтівки. Ці з'єднання досить сильно дошкуляли фашистським окупантам.

За весь період діяльності з 25 жовтня 1942 р. по 27 березня 1944 р. вінницькими партизанськими з'єднаннями було проведено 114 боїв, з них 14 в повному оточенні, знищено 12458 німецьких солдат та офіцерів, пущено під укіс 85 ешелонів, 3 бронепаравози, 8 бронеплощадок, 928 вагонів і платформ, 308 автомашин, 16 танків і бронемашин, 6 мотоциклів, 5 літаків, 31 трактор, 10 залізничних і 102 шосейних мости, 6 електростанцій, З залізничних станцій, 14 заводів місцевої промисловості, 17 складів, 2 радіостанцій, 10 вузлів зв'язку, 50 км. т.т. ліній зв'язку, затоплений 1 катер. За час своїх рейдів вони пройшли понад 6500 км. І форсували 38 рік, випущено 77750 листівок і газет за закликом до боротьби.¹

Про рух Опору в районі „Вервольфу" писалось багато. Підтвердження цього можна знайти в періодичних донесеннях унтерштурмфюрера Даннера, одного з керівників групи „Ост" оберфюреру СС Ратенхуберу.

В пункті 7 підсумкової доповіді від 25 вересня 1943 року про розформування служби „Ост" Даннер пише:" 3 1941 року було зареєстровано 1360 актів опору". Протоколи допитів в копіях, або оригіналах надіслані командуванню державної служби безпеки. Арештовано 722 чоловіки прізвища яких є в списках.² І ці цифри стосуються лише діяльності групи „Ост", сюди не включені тисячі людей, заарештованих іншими німецькими каральними службами. І саме в цей найтривожніший час, восени 1941 року коли геббелівська пропаганда твердила, що солдати вермахту зайняли Москву, а найменше порушення будь-якого розпорядження окупантів каралось смертю, тисячі подолян зробили свої перші кроки в боротьбі проти німецьких загарбників.

Західнонімецький історик Г.Зегерс в праці, присвяченій діям гітлерівців проти партизанського руху, був змушений визнати:" Першою битвою, яку програв німецький вермахт у другій світовій війні, була битва проти радянських партизанів взимку 1941-1942 роках. Потім відбувались постійні поразки в цій боротьбі... В основному вони характеризувалися, тим, що з самого початку ініціатива належала партизанам і вони не випускали її до кінця війни".

Наприкінці 1941 року в містах і селах Вінницької області діяло 96 підпільних груп і організацій в яких налічувалося понад 1680 чоловік. А всього на території області за роки німецько-фашистської окупації в складі підпільних організацій партизанських загонів, диверсійних груп боролися з ворогом понад 17 тис. чоловік.¹ Вони вели значну пропагандистку роботу серед населення, викриваючи злочини нацистів, розповідали про становище на фронтах, саботували розпорядження окупантів, рятували молодь, яку фашисти намагалися вивезти на каторжні роботи до Німеччини.

Народні месники завдавали ударів по комунікаціях ворога, а в час наступу радянських військ допомагали визволяти територію області. Вони знищили десятки тисяч гітлерівців та їх найманців, захопили велику кількість зброї. До речі партизанські загони створювали і очолювали не менш професійні військові. Часто це були люди цивільні. Так, в Чорному лісі - 40 км. Пн.-Зх. Вінниці група підпільників очолив студент Вінницького педагогічного інститут Кугай П.. Вони почали 7 лютого 1943 р. відкриту партизанську боротьбу. Згодом ця група стала партизанським загоном ім.Леніна чисельність якого на 10 квітня 1943 року складала 25 чоловік, а на день свого розформування 1 квітня 1944 року була 1378 чоловік. За час своєї діяльності цим загоном було вбито 7271 німецьких солдатів і офіцерів, знищено 61 ешелон, 22 танки, 686 автомашин, 6 заводів, 6 ж.д. станцій. Було видано 150000 листівок із закликом до боротьби. Після того, як даний партизанський загін 23 листопада 1943 року став з'єднанням партизанських загонів під проводом Мічковського І.С. він пройшов 33 адміністративні райони Вінницької області, це 1000 км. Форсували річки Ров, Лядова, Мурафа, Південний Буг.²

Чимало втрат зазнавали за німецькими даними і подоляни. Так 12 лютого 1942 року в донесенні начальнику особливої охорони Гітлера Ратенгуберу повідомлялося: „... Були перевірені садиби села Стрижавка... Перевірено 476 садиб. Під час перевірки виявлено 14 колишніх комуністичних діячів та активістів. Серед них був один, що належав до ГПУ. Цих осіб, що являють собою велику небезпеку для споруд у розумінні шпіонажу та саботажу, було заарештовано й направлено в поліцію та СД для ліквідації.¹ До речі, були навіть ідеї вбивства Гітлера на території „Вервольфу". Наприкінці 1941 року Сталін поставив завдання перед керівництвом НКВС СРСР - в будь-який спосіб знищити Гітлера на території Німеччини чи поза нею. Спецслужба взялася до роботи. Відпрацьовували відразу кілька варіантів. Першим передбачалось, здійснити замах на Гітлера влітку 1942 року під час його перебування у Вінницькій філії головної польової ставки фюрера. Для цього готували бойову операцію за участю партизанського загону під командуванням Медведєва. У зв'язку з цим всі партизанські загони, які діяли на Україні, повинні були збирати будь-яку інформацію про „Вервольф". Але Абверу від своїх агентів стала відома інформація про наміри партизан. Тому негайно були втричі посилені заходи безпеки. Партизани так і не змогли вчасно отримати точних даних про внутрішній розпорядок роботи ставки. Значно пізніше його повідомив один полонений німецький пілот, але операцію перенесли. Коли на початку 1943 року Гітлер вдруге приїхав до „Вервольфу", оперативній групі партизанського загону так і не вдалось проникнути до Вінниці. З цим завданням вона справилась лише восени того ж року, але фюрера у ставці на той час вже давно не було.³

Про це писали навіть німці. Так, наприклад, ЗО липня 1942 року Раттенхубер одержав від Мюллера ще тривожніше повідомлення: "У Вінниці дислокується центральний більшовицький партизанський штаб України. На чолі цього штабу - більшовицький майор. Цей більшовицький партизанський штаб готує замах на фюрера і фельдмаршала Кейтеля. Більшовицький майор забезпечений самими бездоганними німецькими армійськими документами й 12 липня 1942 року виїхав у напрямку Курська для того, щоб оповістити більшовицькому центральному штабу план місцевості й точного розміщення німецької ставки. Вищевказаний майор має зв'язки з австрійськими комуністами німецького гарнізону. Більшовицькі бомбардувальники одержали завдання несподіваними нічними нальотами знищити ставку. На випадок невдачі більшовицький штаб передбачає висадити динамітом всю місцевість, де знаходиться ставка. Більшовицький штаб планує використати паніку в німецькій армії, викликану успішним замахом, для здійснення загального повстання проти німців на Україні. Замах має стати сигналом для повстання. І цілком не виключено, що Мюллер мав рацію, бо навіть офіцерство у вигляді графа Клауса фон Штауфенберга - майору організаційного відділу генштабу сухопутних військ, готувало замах на свого фюрера, але цей замах був невдалий.¹

Але якщо ці замахи на конкретну особу фюрера не увінчавшись успіхом, то цілком конкретні дії проти фашистських окупантів приносили чималу користь. Так в червні 1943 року бойовий загін ім.. Сталіна під командуванням Слісаренка і Марченка перейшли до активних в лісах Вінниччини. Діяли вони в Пн.-Сх. районах Вінницької області, проводили бойові дії та агітаційно - масову роботу серед мирного населення. Численність групи була 100 чоловік, а в кінці листопада 1943 року організовано загін увійшов до партизанського з'єднання ім.. Леніна - командир Мичковський (потім Владіміров). За весь період бойової діяльності з червня 1943 року по 17 березня 1944 року - вони вбили і поранили німецько-румунських солдат, офіцерів і поліцаїв - 2365 чоловік, знищили 464 автомашини, 170 тонн пального, 5 мінометів, 15870 метрів ліній зв'язку. Захопили 12 кулеметів, 8 гармат, 404 гвинтівки, 24 мотоцикли. Роздали населенню 4000 тонн, хліба, 2008 голів рогатої худоби. Було звільнено 1250 чол. військово - полонених і цивільних громадян від вивезення на примусові роботи до Німеччини.

Ще на початку липня 1941 року, коли фашистські загарбники підійшли майже до самої Вінниці директором обласної бібліотеки був комуніст Іван Васильович Бевз. Йому обком партії запропонував залишитися у місті для організації підпільної боротьби з ворогом. Уже в серпні 1941 року він почав підбирати надійних людей, створювати явочні квартири. Активними помічниками Івана Васильовича стали Семен Степанович Левенець, Олександр Леонтійович Парамонов, Ігор Войцехівський, Валя Любимова, Наталя Медвідь, Ляля Ратушна. Бібліотека ім. Н.К. Крупської з кінця 1941 року перетворюється на штаб-квартиру першої підпільної організації у Вінниці, а пізніше підпільно-партійного центру до складу якого ввійшли І.В. Бевз (керівник), С.С. Левенець, О.П. Парамонов, Т.О. Тетерівський, Г. Азарашвілі. За ініціативою партійного центру було створено 18 підпільних груп на ряді підприємств міста, зокрема на м'ясокомбінаті, а також на залізничному транспорті.¹

Розправившись з підпільним партійним центром, гітлерівці сподівались, що остаточно покінчили з антифашистським рухом у місті. Але це були марні сподівання. Підпілля жило, набирало сил, розгортало активну боротьбу з ворогом. В його подальшу історію вписали героїчні сторінки підпільні організації О.І.Побережця, П.І.Старика, І.Я.Бяллєра, С.П.Бєлканія, комсомольсько-молодіжна організація П.П.Мельника та інші. Всього в роки окупації у Вінниці діяло 46 підпільних організації і груп. Друкарня „Україна" працювала в Вінниці з серпня 1942 року до березня 1944 року.

Спочатку для виготовлення використовували друкарську машину, потім з кінця 1942 року - шрифт. Який підпільниця Ляля Ратушна винесла з міської друкарні. За час своєї діяльності друкарня „Україна" випустила близько 70 тисяч примірників листівок, звернень, зведень „Радінформбюро". Відважна патріотка Ляля Ратушна загинула 18 березня 1944 року, за два дні до визволення Вінниці від німецько - фашистських загарбників.

Жмеринка - важливий залізничний вузол. В роки Великої Вітчизняної Війни тут діяла підпільна організація „Радянські патріоти".

Зародилась вона на початку листопада 1942 року. Тоді ж, було створено підпільний комітет у складі К.С.Гришина, В.В.Кіняєва, Г.Г.Навроцького та інших. Ядро організації складали воїни-комуністи, які вирвалися з фашистського табору смерті, розташованого під Жмеринкою, та місцеві жителі: робітники депо, електростанції. Підпільники випускали рукописну газету „Красный партизан". Виходила вона регулярно, кожні 3-4 дні. Організація готувалась також розпочати бойові операції. Але цим планам не судилось здійснитись. В серпні 1943 році німці арештували їх і 2 грудня 1943 року розстріляли.

Немало зусиль доклали ОУН(б) по створенню підпільних націоналістичних осередків, що в певний мірі вдавалося. При їх створенні ставку було зроблено на осіб, не задоволених радянською владою, зокрема, колишніх розкуркулених, що повернулися до рідних місць, членів їх сімей та родичів, місцеву інтелігенцію, молодь.

Найголовнішим же своїм завданням націоналісти вважали підготовку до збройного виступу за самостійну Соборну Україну. Як згадує колишній окружний провідник військовий референт обласного Проводу ОУН на терені Вінниччини Попівський Є.А., ще у першій половині 1942 року, ми почали підготовку, щоб створити південно-західний фронт; осередком його головного командування мала бути Вінниця. Ми робили облік усіх матеріалів і резервів, потрібних для мілітарної справи.¹ Вивчали також обставини, враховували завдання військової Округи р. Бога і південного Подністров'я. А завдання наше на випадок повстання було таке:

роззброїти війська окупантів, у потребі навіть збройною силою та звільнити від них наш терен дії;

перешкодити активній дії будь-яких „автономістів" чи „федералістів", себто малоросів, під таким чи іншим прапором;

обставити своїми збройними силами всі важливі об'єкти, щоб зберегти їх незнищенними для потреб української держави;

у воєнно - визвольний час поставити все життя нашого краю під контроль військової національно - революційної української адміністрації, при збереженні та активізації органів місцевого українського самоврядування;

діяти між р. Богом і південним Дунаєм на теренах, що замешкані переважно українським населенням.

У другій половині 1942 року, починаючи з місяця липня, ми розпочали такі підготовчі роботи:

„В м. Вінниці, а також в ряді районів, - говориться в іншому документі, - існували оунівські організації бандерівського спрямування, закладені прибулими із західних областей України емісарами головного Проводу ОУН. Характерним є існування молодіжної організації у М. Вінниці з числа студентів медичного і педагогічного інститутів, „Спілка українського націоналістичного студентства" (СУНС). Існуюче націоналістичне підпілля у Вінницькій області, зокрема серед молоді, що навчається, мало свій вплив на молодь районів Кам'янець - Подільської області".¹

Керівником націоналістів у Калиновському районі був прибулий із Західної України освітянин Липовий, котрий працював заступником інспектора райвно (розстріляний в 1942 року в м. Вінниці німцями), керівниками націоналістичних осередків: у с Старий Пиків - зубний технік П.Гребінь (розстріляний партизанами), в с Байківці - місцевий староста З.Пиндик, у с Жигалівці - фельдшер Дорогневич, у с. Хомутинцях -прибулий із Західної України піп Мороз створювалися такі осередки також в „Трансністрії":

„Інспекторам відділення Трансністрії. Відділення жандармерії Молигева 31 15 листопада 1942 р. Службова записка № 1604

В результаті інформації, зібраної персоналом бюро безпеки, цього регіону, констатую, що в с Попівці Копайгородського району Могилівського повіту є зародок організації групи українського національного руху. Враховуючи, що дана місцевість знаходиться на малій відстані від кордону на півночі Трансністрії, деякі із зацікавлених переходять кордон нелегально на територію України до родичів чи знайомих і приносять звідти різноманітні дані, що стосуються національної боротьби та організації української армії. Через ці відомості вони пробуджують національні почуття тих, хто їх слухає, що призводить до організації мас.¹

До цього часу встановлено, що до цієї категорії відносяться такі: Батковский М., Левитський І., Мельник В., (8 чол., всі з с Попівці)... Був виданий наказ по посту жандармерії, щоб встановити стеження вздовж кордону і спробувати спіймати їх під час нелегального переходу кордону і віддати під суд...

Командир віділення жандармерії

Могилева."

Крім того, в Липовецькому, Турбівському, Гайсинському і Немирівському районах існували бойові оунівські групи.

Очевидно, це були так звані групи самооборони, які почали з'являтися навесні 1942 року на Волині та Поділлі. Однак вістря їх боротьби спрямовувалося не проти гітлерівських загарбників. І не тому, що ці групи були нечисленними і могли легко зазнати поразки від ворога у відкритому бою. Така поведінка оунівців визначалась інструкцією їх керівництва, в якій вказувалось як себе вести стосовно тієї чи іншої сили: „...До німців

б) не вдаватися в бої з більшими німецькими силами; До більшовицького підпілля

а) не входити з ними в жодні приязні стосунки, якнайбільше перед ними конспіруватися;

б) вести з ними безпощадну політичну і збройну боротьбу, як з грабіжницькими бандами;

в) нищити фізично більшовицький актив, червоні партизанські загони і всіх їх прихвоснів;

а) не вести жодних засадних бойових акцій;

б) примірно карати за виступ проти народу;

в) входити в порозуміння з метою здобуття зброї і других боєприпасів".

Про те, що ця настанова ретельно виконувалася, свідчать спогади гітлерівського фельдмаршала Е.Манштейна:

Що стосується зброї, для її здобування використовувався і такий спосіб, як пошук... на місцях боїв, розкопування військових поховань з 1941 року., її крадіжки на залізничному транспорті".²

Іншими словами, спершу націоналісти ставили за мету не фізичне винищування окупантів, а їх залякування, чим підштовхнувши до коригування політичної лінії щодо України. Більш коректно поведінку бандерівців відкориговано на II конференції у квітні 1942 р. на якій провід ОУН(б) виробив лінію, спрямовану на тривалу підготовку власних політичних та військових сил за українську державність. Головною вважалася теза про недопустимість стихійних виступів мас, щоб "енергія народу не вилилась у партизанському, але оформилась у всенародний рух". Учасники конференції висловилися за критичне ставлення до німців та відсіч будь-яким спробом комуністичного Опору опанувати ситуацією і поширювати свій вплив на населення.³

І ще одній інструкції говорилось, що німецьке панування знищило вояку надію на незалежність, відтепер українці повинні ставити на шлях організованої революції під проводом Бандери С. Німеччина буде змушена напружити свої останні сили в боротьбі з Англією ось чому зростають шанси ОУН. Українцям не треба приєднуватись до радянських партизанів оскільки їхні жертви і їхня боротьба вигідні тільки Москві. Навпаки, українці мають об'єднати власні сили і чекати часу нападу, який буде вказаний головним Проводом ОУН. Ці інструктивні настанови ретельно втілюватися в життя і Створеними дещо пізніше в Західній Україні більш крупними рейдуючими збройними загонами, структурно приналежними до сформованої на базі ОУН(б) Української Повстанської Армії (один із них, як відмічають німецькі джерела, спостерігався у липні 1942 року в районі Кам'янця-Подільського). Тому, проводячи агітаційну роботу серед населення ("7 серпня 1942 року:... У Вінниці знову виявили листівку українського руху опору. Про авторів дізнатися не вдалось нічого..."), зазнаючи арештів ("31 липня 1942 року:...У ході розгрому банди в Чемерівцях було арештовано 15 осіб, серед них заступник мера, відповідальний за школу і освіту, директор школи і деякі вчителі..."; "25 вересня 1942 року:... У Гайсині було арештовано сім осіб за письмову пропаганду на користь Бандери. При обшуку будинків вдалося вилучити важливі пропагандистські матеріали"), бандерівці попри це, особливу увагу проявляли до більшовицько -комсомольського підпілля, партизанів.¹

їх руками був задушений керівник Павлівської підпільної організації Калинівського району та Кіровської підпільної групи Турбівського району В.М. Мессарош, живцем замурований член Ободівської підпільної групи А.Квашенко, убиті керівник Калинівської підпільної організації М.П. Архипович, член партизанського загону ім. Сталіна комсомолець С.К. Поворзнюк, зв'язків партизанської кавалерійської бригади імені Леніна В.В. Вовк, члени Літинсьої підпільної антифашистської організації Т. Главадчук та Г.В. Ткачук підпільник із с Пеньківки латинського району С.Є.Кулик та інші. Однак великих сутичок між націоналістами і комуністичними вінницькими партизанами не було. Але чималий вклад у боротьбу з окупантами зробили і українські патріоти групи УПА - „Південь" на чолі з полковником „Батько" - Омелян Грабець. Ця група була сформована рішенням ОУН, яке було видано крайовому проводу ОСУЗ, вона знаходилась на терені таких областей: Кам'янець-Подільська, Житомирська, Вінницька і Південна частина Київської. І мала три воєнні округи: "Холодний Яр", "Умань" і "Вінниця".¹

За час свого існування група військ УПА "Південь" у червні 1943 року знищили німецьку поліцейську школу біля Житомира. Яка нараховувала 260 осіб. 26 липня 1943 року біля села Устинівка, Потиївського району в бою вбили понад 100 німців. А 9 січня 1944 року Куріня "Бистрий" розбила німецький підрозділ біля села Лисогірки, здобувши значні трофеї: З автомашини, 7 кулеметів, 2 міномети, 10 рушниць, та понад 30000 набоїв, 500 гранат.²

Тому можна сказати, що населення нашого краю боролось з фашистськими-окупантами навіть ціною власного життя. Мирні жителі намагались в усьому допомагати партизанам. Вигнання окупантів з рідного краю стало спільною метою як комуністичних партизан, так і українських патріотів ОУН-УПА. Але їхнім слабким місцем було те, що вони не змогли знайти спільну мову між собою і виробити спільного плану дій, це суттєво підривало їх боєздатність. Крім того постійні конфлікти між комуністичними і націоналістичними партизанами були на руку лише німцям. Проте загалом партизанські загони і з'єднання відіграли велику роль у визволенні рідної землі від загарбників.

Висновки

Отже, можна з упевненістю сказати, що наслідки, які були спричинені Вінниччині під час Великої Вітчизняної Війни були величезними. Автори різних праць висловлюють свої погляди і думки щодо збитків та людських втрат під час окупації*. Але однозначно можна сказати, що вони були непомірно важкими для долі нашого краю. Щоб це пояснити автор у своїй праці наводив статистику з різних джерел. Але навіть і це не може дати усієї вичерпної картини втрат, яку ми отримали після цієї страшної війни. Тому що коли ми пояснюємо втрати то констатуємо лише суху статистику. Але хіба вона може пояснити біль і відчай в якому були ті хто залишився в живих. І при цьому втратив своїх рідних, близьких друзів - тих з ким ще кілька років назад чи навіть тижнів будував плани на майбутнє, спілкувався та просто мріяв. Звичайно, важкими і просто нелюдськими силами усього народу в тому числі і жителів нашого краю, ворог був подоланий. Але що ми отримали після цієї перемоги: руїни міст, сіл, залишки заводів, згарища від будинків і зруйновані та покалічені людські життя.

В цій праці автор наводив різні цифри людських втрат, але яка різниця скільки людей загинуло десять чи сто тисяч - це лише цифра. А за цією цифрою людина. Навіть якби ця війна забрала життя лише однієї людини то її можна було б назвати жорсткою і безцільною, тому що неможливо визначити ціну людського життя, воно є безцінним даром, яке дається лише раз і втратити його можна також раз. Ми можемо пояснювати доцільність чи недоцільність цих втрат на різних конференціях, практикумах, політичних рішеннях, але як пояснити батькам, що їх діти загинули в ім'я якоїсь абстрактної ідеї.

Так, місто лежало в руїнах, людські втрати були незчисленними, здавалось що життя в краї назавжди втрачене. Але в людей залишалось те, чого неможливо знищити, зламати, чи викрасти - це віра і надія в майбутнє. Ця віра була передусім в серцях жінок, дітей та старих людей. Вони відчували що вони зовсім не непотрібні. Вони знали і вірили в те, що рідна земля потребує їхньої праці, і вони вертали до життя міста і села не чекаючи своїх чоловіків, які невідомо чи взагалі ще були живі. В кінці грудня 1943 року радянські війська почали звільнення Вінниччини. Але ворогові, що зосередив тут великі сили, вдалося 11-12 січня 1944 року зупинити наступ, наших частин і навіть перейти у контрнаступ. Ряд уже звільнених районів області знову опинився в руках фашистів. У березні почався новий наступ радянських військ на Правобережній Україні.

За роки тимчасової окупації німецько-фашистські загарбники і їх румунські сателіти завдали господарству Вінниччини великих збитків. Із 549 великих підприємств 376 були зруйновані цілком. Серед них Вінницький суперфосфатний завод, швейна фабрика ім. Володарського, ряд цукрових заводів. Величезних матеріальних збитків було завдано колгоспам, радгоспам, МТС. В селах гітлерівці зруйнували 44230 будинків, в тому числі 4868 будинків виробничого призначення. Значної шкоди завдали вони культурно - освітнім закладам. На території області було зруйновано і спалено 433 школи, 29 приміщень лікарень, 22 технікуми, а в Вінниці - приміщення двох вузів, драмтеатру, обласної і дитячої бібліотек, готель "Савой" і та ін. Гітлерівці спалили 27 сіл, 16 тисяч виробничих приміщень у колгоспах, вивезли до Німеччини 176 тисяч голів готової худоби, близько 150 тисяч коней, 235 тисяч свиней, 158 тисяч овець і кіз, 687 тисяч голів домашньої птиці. Населення області зменшилось більше ніж на 30 процентів його довоєнної чисельності. Збитки, завдання окупантами народному господарству області становили понад 18 мільярдів 571 мільйон карбованців у довоєнних цінах.¹

Дуже важко було читати ті архівні документи в яких писалось про зраду наших співвітчизників і перехід їх на сторону фашистів у вигляді поліцаїв і донощиків. Можна сказати що ці "перевертні" поводились із своїми співвітчизниками ще гірше ніж фашисти. Усе це підтверджує що з перепису 1945 року кількість населення м. Вінниці зменшилось в 3 рази порівняно з 1939 роком. Винищували дітей, старих людей, жінок, хворих. Окупанти не знали жалю, каральні операції тривали майже безперервно. Але не дивлячись на це партизанський рух опору наносив сильні удари по фашистам, у цьому народних месників широко підтримувало мирне населення - це їжа, одяг, переховування і лікування хворих. Гітлерівці ж на це відповідали масовим вивезенням української молоді до Німеччини. Окрім того намагались зробити з слов'ян темне і неосвідчене бидло, якому навіть забороняли, мати дітей тому ми були приречені на знищення. І при всьому цьому німецькі хроністи і журналісти весь час згадують про маленьке козеня яке годував Гітлер і дуже полюбив тваринку. Хоча дуже важко сказати, хто з них був твариною і в якій мірі.

На мою думку нам слід би пишатися тим, що наші батьки і діди не здалися і не стали на коліна перед ворогом, і віддавали перевагу смерті за Вітчизну перед зрадництвом.

Список використаних джерел і літератури

Монографії та брошури:

1. Бабій К.Г Партизанськими стежками Вінниччини. - Одеса. - 1975р.

2. Баженов П.Р. Нариси історії Поділля. На допомогу вчителю. - Хмельницький. - 1990р.

Безкоровайний А.Л. Без вісти не пропали. - Вінниця. - 2005р.

Безуглий В.П. Облава на озброєного вовка. - Київ. - 1986р.

Безуглий В.П. Таємниці,Вервольфа". - Вінниця. - 1962р.

Білозерова. Л.А. „Вервольф" - рокова таємниця Гітлера. - Вінниця. -1996р.

Бурченко Т.Д. Рейд до Південного Бугу. - Київ. - 1988р.

Владіміров Д.В. Вогненна зона. - Київ. - 1982р.

9. Вінниця обласна редакційна колегія Книги Пам'яті України „Вінницька область". - Том 1. - 2001р.

9. Гальчак С.Д. Визволення Вінниччини від нацистських загарбників. - Вінниця. - 2004р.

10. Гальчак С.Д. „Східні робітники" с Поділля у третьому рейху:

депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. - Вінниця. - 2004р.

Гучва П.І. З історії ОУН на Вінниччині. - Вінниця. - 1999р.

Загородній І.М. Руїни „Вервольфу" свідчать. - Вінниця. - 2002р.

Олійник П.Д. Вінниччина в роки Великої Вітчизняної Війни 1941-1945рр.. - Одеса. - 1971р.

Птущенко О.В. Вінниччина в період Великої Вітчизняної Війни 1941-1945рр.. - Київ. - 1965р.

15. Поділля у Великій Вітчизняній Війні 1941-1945рр.. Збірник документів і матеріалів. - Львів. - 1960р.

16. Судин Ю.П. Командир групи УПА „Південь" полковник „Батько". - Коломия. - 2001р. П.Смолій І.Д. Сторінки воєнної історій України. - Київ. - 2002р.

18. Кугай П.П. Біля вовчого лігва. Документальна повість. - Київ. -1974р. Журнали та періодичні видання:

Білей Н.К. „Вервольф" правда і вигадки. // Панорама. - 2001р. - 10 липня

Бранько Я.В. Не всі таємниці розкрив,Вервольф". // Хочу все знати. -1994р. - 2 лютого.

3. Будьона Л.П. З історії руху Опору на Вінниччині // Вінницька газета. -2005р. - 12 квітня. - №44-45

4. Верховлюк В.Д. Фашистський смерч пронісся над Вінниччиною //Вінницька газета. - 1998. - 9 травня. - №49-50

5. Гальчак С.Д. На вівтар перемоги. Боротьба партизанів та підпільників під час звільнення Вінниччини. // Вінницький край. -2004р. -№1

6. Гальчак С.Д. Сили національно-визвольного спрямування на теренах Поділля в період нацистської окупації краю // ВДПУ ім. Коцюбинського: наукові записки серія історія. - Вінниця. - 2002р. - Випуск 4

7. Гальчак С.Д. Нацистський геноцид на Вінниччині // Сторінки воєнної історії України. Збірник наукових статей. - Київ. - 2002р. - Випуск 4.

Гальчак. С.Д. Боротьба подолян за державне відродження України під час нацистської окупації. // Поділля у контексті української історії. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції 29-30 листопада 2001року. - Вінниця. - 2001р.

Гудожник П.В. Наші земляки кували перемогу в тилу ворога // Вінницька газета. - 2002р. - 30 травня.

10. Завальнюк Л.Н. Другий зимовий похід і Поділля. // Панорама. -2001р. - 24 листопада.

11. Іванюк О.Є. Ще один погляд на „Вервольф". // В ДНУ ім. Коцюбинського: Вісник студентського наукового товариства історичного факультету. - Вінниця. - 2004р. - Випуск 5

Малигін А.П. Повстанський рух на Вінниччині в 1942-1944рр.. // Тези доповідей і повідомлень Вінницької обласної історично-краєзнавчої конференції 18 лютого 1999року. - Вінниця. - 1999р.

Малишевський І.Т. Привид Коломихайлівського лісу. // Вітчизна. -2001р. - 29 червня.

14. Мельничук І.П. Німецько-фашистський окупаційний режим у Вінниці. // В ДНУ ім. Коцюбинського: наукові записки серія історія. - Вінниця. - 2000р. - Випуск 2.

Пархомчук Т.А. Зона W // Дзеркало тижня. - 2002р. - 14 грудня

Птущенко М.П. В зоні ставки „Вервольф". - Вінниця. - 1996

Петрова О.С. Становище на Поділлі в роки німецької окупації 1941-1944рр.. // В ДНУ ім. Коцюбинського: наукові записки серії історія. -Вінниця. - 2005р. - Випуск 9

Шафранський Є.Г. Вісім таємниць - вісім поверхів „Вервольфа". // Хочу все знати. - 2003р. - 9 липня

Чорна Н.Ф. Єврейське гетто на Вінниччині 1941-1944рр.. // В ДНУ ім. Коцюбинського: Вісник студентського наукового товариства історичного факультету. - Вінниця. - 2004р. - Випуск 5

Архівні матеріали:

Державний Архів Вінницької області Ф.П. 425. - Опис 1. - Справа 503

Державний Архів Вінницької області Ф.П. 425. - Опис 1. - Справа 513

Державний Архів Вінницької області Ф.П. 425. - Опис 1. - Справа 552