Державотворча діяльність гетьмана Івана Мазепи

Важка війна давалася взнаки не лише козацтву, а й цілій українській людності, яка була і посередньо, і безпосередньо втягнена у воєнну машину. Безкінечні військові, особливо фортифікаційні роботи -- і на Україні (зокрема, будівництво Києво-Печерської фортеці), і далеко поза межами її (приміром, укріплення Прибалтики й будівництво нової російської столиці -- Санкт-Петербурга) -- потребували безліч людей, транспорту й матеріалів, з величезною шкодою для українського народного господарства. Звичайні й надзвичайні натуральні й грошові побори з української людності на потреби московських військових частин, які перебували або переходили на території України, викликали чимраз гостріші сутички між населенням та місцевою адміністрацією і зайшлими або перехожими військовими загонами. Офіційне листування того часу рясніє численними скаргами української людності і влади на утиски московського війська.

Для гетьмана Мазепи й вищої української старшини ставало чимраз яснішим, що втручання московського уряду та його військового командування у внутрішні справи України не лише порушує державні права України, але й свідомо прямує до того. Справді, в російських урядових колах обговорювалися плани звести нанівець самостійність Української держави, скасувати її козацький устрій і віддати Україну (чи якусь частину її) у володіння або московського князя Меншикова. Про це говорилося досить відверто, й про це були поінформовані українські правлячі кола і гетьман Мазепа. Нарешті, в кінці квітня 1707 р., під час військової наради в Жовкві, сам цар повідомив гетьмана про свій намір цілковито реорганізувати козацьку службу, що по суті було скасуванням самостійного українського війська й ліквідацією Української козацької держави [36, с.60-61].

Але загроза для існування Української держави була тоді не лише з московського боку. Поділена політично на два табори -- московський і шведський -- і майже цілком окупована або московсько-українським, або шведським військом, Польща, однак, у своїй політиці щодо України опинилася в досить зручному становищі. Якщо б перемогли Петро І і Август II, поділ України між Москвою і Польщею був би неможливий. У разі перемоги Карла XII і Станіслава Лещинського, ціла Україна, як фактичний союзник Москви, потрапила б знову під владу Польщі.

Отож перед українськими керівними колами неминуче постало питання про визволення України з-під московської зверхності. Серед вищої української старшини в період Північної війни особливою популярністю користуються дві політичні концепції, обидві традиційні в історії Української козацької держави: ідея Великого князівства руського у федеративній (чи конфедеративній) системі Речі Посполитої та ідея союзу України з Кримом (і Туреччиною) для боротьби проти Московщини (й Польщі) за незалежну Українську державу [38, с. 146].

Перша концепція знайшла собі широке коло прихильників серед генеральної старшини й полковників центральної і північної Гетьманщини (генеральний обозний І. Ломиковський, полковники: миргородський -- Д. Апостол, прилуцький -- Д. Горленко лубенський -- Д. Зеленський, стародубівський -- М. Миклашевський та інші). Вона вабила їх (здебільшого вихідців з Правобережжя) передусім тим, що якнайбільше забезпечувала станові (соціальні й політичні) інтереси вищої козацької старшини як вищого стану Української держави. З другого боку, вона, здавалося б, певною мірою гарантувала політичні інтереси України, незалежно навіть від наслідків Північної війни. Мало того, угода з Польщею на засадах Гадяцької унії створювала легальний грунт для розв'язання проблеми Правобережної України, отже об'єднання України обох боків Дніпра. Ця концепція мала багато прихильників і в Польщі, і, головне, в Литві. Польсько-литовські магнати, незалежно від їх орієнтації -- і прибічники Августа II, і прихильники Станіслава Лещінського, -- шукали першої-ліпшої нагоди, щоб перетягти на свій бік керівні українські кола і насамперед самого гетьмана Мазепу.

Секретні українсько-польські переговори почалися ще в 1703 р., коли українське військо ходило на допомогу Августові проти шведів на Правобережній України та Білорусії. Полковник стародубівський Михайло Миклашевський, віддавна зв'язаний особистими й родинними стосунками з опозиційними старшинськими колами (зокрема з Самойловичами), а також споріднений зі смоленською шляхтою, починає в 1703 р. таємні перемови з литовсько-польськими магнатам Августового табору. У цих зносинах особливо цікаве те, що відразу була знайдена конкретна формула майбутніх українсько- польських державно-правних відносин. Україна мала «в такій же вольності цвісти, як і Корона Польська і Князівство Литовське» [18, с.31-38]. Це був план відновлення Великого князівства руського на засадах Гадяцької унії 1658 р.

Але була й інша концепція визволення України з-під московської влади,-- концепція, яка також спиралася на давніх засадах української козацької політики. Це була, так звана, «кримська» концепція. Сенс її полягав у тому, що найліпшою гарантією української незалежності, а передусім єдиною реальною силою, яка могла допомогти Україні визволитися від панування й Москви, й Польщі, є союз України з Кримом, а через те й з Туреччиною. Ця концепція мала низку переваг над «гадяцькою» концепцією. Передусім вона мала кращу історичну традицію, бо пов'язана була з героїчними часами української національно-визвольної революції 1648 р. Та найголовніше те, що вона ставила на порядок денний постулат державної незалежності України. Ця концепція мала виразний анти польський характер і була особливо популярна серед козацької старшини полудневої Гетьманщини (зокрема Полтавського полку) і Запоріжжя.

На початку XVIII ст. репрезентантами «кримської» концепції були генеральний суддя Василь Кочубей, полковник полтавський Іван Іскра (свояк Кочубея), кошовий отаман Запоріжжя Кость Гордієнко та інші.

Як ставився гетьман Мазепа до цих українських політичних концепцій та пов'язаних з ними акцій? Які ж, врешті, були державно-політичні плани самого Мазепи як господаря Української держави та керманича українсько політики під час Північної війни?

Обидві концепції -- і «гадяцька», і «кримська» -- не були Мазепі чужі. І батько його, і він сам, мабуть, належали до прихильників Гадяцької унії і гетьмана Виговського. Й походженням своїм, і своєю минулою діяльністю, і -- що найголовніше -- своїми політичними планами в дусі української соборності Гетьман був близько зв'язаний з Правобережжям. З другого боку, сам Мазепа був відомим «дорошенківцем» і, мабуть, поділяв орієнтацію гетьмана П. Дорошенка на Туреччину. Є поважні підстави думати, що Мазепа вважав союз з Кримом корисним для інтересів України, й що саме він був ідейним натхненником українсько-кримської угоди 1692 року [21, с.193].

Але ставлення Мазепи до цих проблем на початку XVIII ст. було зовсім інше. Передусім «кримська» концепція не могла тоді забезпечити визволенн України з-під московської влади. Доля України й цілої Східної Європи залежала від великих міжнародних подій, які відбувалися не на Півдні, а на Півночі, де йшло змагання між Швецією й Росією. Далі «кримська» концепція була неприйнятна для Мазепи вже тому, що вона сполучала соціальні мотиви, які висувало Запоріжжя, з політичними прагненнями старшинської (зокрема найбільш впливової тоді полтавської) опозиції. Певне значення мало,звичайно, й те, що цю концепцію висували особисті вороги Мазепи.

Немає сумніву, що це певною мірою впливало на ставлення Мазепи до планів українсько-польського порозуміння в дусі Гадяцької унії.

Але, з другого боку, чи відповідала «гадяцька» (пропольська) концепція основним державно-політичним прагненням і планам гетьмана? Мазепа добре знав історію Гадяцької унії й пам'ятав її фатальні наслідки для України. Він краще, ніж будь-хто з української старшини, розумів велику відміну між українською й польською концепціями Гадяцької унії, й знав, що балачки про Велике князівство руське з боку польсько-литовських магнатів -- принаймні більшості їх, були звичайнісінькою принадою для української старшинської аристократії, й що переможна Польща ніколи не погодиться навіть на фікцію «Великого Князівства Руського». Він знав також, що будь-яка польська орієнтація була абсолютно непопулярна серед широких українських мас. Та й особисто гетьман не був зацікавлений у реалізації ідеї Великого князівства руського, як частини Речі Посполитої, в рамках конституції якої гетьманська влада, супроти політичних прав старшинської аристократії, була б незрівняно менша, ніж у рамках гетьманату Війська Запорозького, навіть підлеглого московському цареві.

Офіційний російський «Щоденник» бойових дій 1708--1709 рр., посилаючись на листи Мазепи до Карла XII, захоплені росіянами в шведському таборі під Полтавою, пише, що мета Мазепи була: «чтоб малороссийские козацкие народ от России были особое княжение, а не под Российским государством» [22, с.9-12].

Це була концепція гетьмана Мазепи. Вона також спиралася на стару українську політичну традицію, до того ще освячену ім'ям Богдана Хмельницького, союзника шведського короля Карла X Густава. Недарма Бендерська конституція 1710 р. підкреслювала, що Мазепа віддав себе під непереможну опіку Карла XII, йдучи слідами свого попередника, славної пам'яті найхоробрішого гетьмана Богдана Хмельницького, який з найяснішим королем Швеції Карлом X уклав одностайний військовий договір. Це була традиція вільного союзу з великою європейською державою, далекою від кордонів України й вільною від агресивних замірів щодо її території, -- державою, яка вже півстоліття тому (в Корсунській угоді 1657 р.) урочисто визнала Україну «pro libera gente et nulli subjecta». Ця держава була тоді смертельним ворогом Москви й переможцем на всіх головних фронтах Північної війни. І «шведська» концепція гетьмана Мазепи, який прагнув визволити Україну з-під московської влади й хотів забезпечити її державну незалежність шляхом союзу зі Швецією, була по суті концепцією українською.

Але Швеція була у війні з Росією, з якою зв'язана була Україна й від якої вона залежала, а старий Гетьман жадною мірою не хотів наражати свою батьківщину на небезпеку будь-якої авантюри. Отже, треба було лавірувати між Росією й Швецією, зберігаючи з першою союзні стосунки до кінця й укладаючи союз із другою ще перед кінцем воєнної трагедії.

Укладаючи плани визволення з-під московської влади шляхом угоди України зі Швецією, гетьман Мазепа добре розумів, що шлях до тої угоди дуже довгий і нелегкий. Коли півстоліття тому Б. Хмельницький та І. Виговський договорювалися зі Швецією, Україна, внаслідок національно-визвольної революції й військової перемоги над Польщею, була незалежною державою, що провадила цілком самостійну зовнішню політику, вістря якої скероване було проти Польщі. Зовсім інша ситуація була на початку XVIII ст. Україна булла під зверхньою владою московського царя й змушена була воювати проти Швеції на боці Москви. Тимчасом і Швеція, і Московщина були в союзі з Польщею: перша -- з Польщею Станислава Лещинського; друга -- з Польщею Августа II Отже, шлях української політики до Швеції йшов через Польщу [24, с.230-232].

Цьому на перешкоді був союз августівської Польщі з Росією. Але ситуація різко змінилася, коли 1706 р., внаслідок Альтранштадтської угоди, Август зрікся польської корони, Польща фактично перейшла до шведського табору й більшість польських магнатів визнала короля Станіслава Лещинського. Це, очевидно, підсилило пропольські («гадяцькі») настрої серед старшинської верхівки, але разом з тим збільшило небезпеку польських зазіхань на українські землі, яку Мазепа так ясно розумів. Саме в цей момент виникла потреба змінити дотеперішню тактику гетьманської дипломатії: зберігаючи лояльно зв'язок з Росією, посилити переговори зі Станіславом Лещинським, щоб, на випадок перемоги польсько-шведської коаліції, домовитися з Польщею про забезпечення державних прав України в системі Речі Посполитої; а водночас -- і це було нове в політиці Мазепи -- нав'язати стосунки безпосередньо зі Швецією. Останнє найбільш цікавило гетьмана, але, ясна річ, вимагало якнайбільшої обережності і таємності. Віднині шлях до Швеції йшов саме через Польщу, і не дивно, що головним завданням гетьманської дипломатії в 1706-1707 рр. було завершити переговори зі Станіславом Лещинським, розпочаті ще десь у 1704 р., під час перебування гетьмана на Правобережжі.

В листопаді 1705 р. відновлюються зносини між Станіславом і Мазепою. Це сталося вже після Варшавської угоди 1705 р., яка в пункті 8 передбачала повернення до Польщі втрачених нею «східних земель», тобто, очевидно, Лівобережжя України (Гетьманщини).

Нарвський договір 1704 р. між Росією і Польщею був підтверджений 30 березня 1707 р. (у формі взаємних гарантій). Не відкриваючи тимчасом старшині своїх справжніх намірів, Мазепа договорювався з Лещинським про об'єднання України з Польщею й Литвою на засадах Гадяцької унії. Питання про це принципово вирішене було вже у вересні 1707 р. У шифрованому листі княгині Дольської, одержаному Мазепою у Києві 16 вересня 1707 р. був укладений також лист від Станіслава Лещинського, в якому король обіцяв «прийняти козаків по-батьківськи та задовольнити їх бажання» [25,с.269]. Ці переговори були завершені десь на початку 1708 р. укладенням формальної угоди між гетьманом і королем Станіславом Лещинським. На підставі цієї угоди Україна мала злучитись з Польщею як Велике князівство, на таких самих основах, як Велике князівство литовське; в його склад мали ввійти Правобережжя та Лівобережжя з Сіверщиною.

Угода зі Станіславом Лещинським була важливим тактичним маневром Мазепи, що мав неабияке значення для тогочасної української політики. Передусім ця угода виводила Україну з анти шведської коаліції й бодай формально забезпечувала її від воєнної руїни на випадок переможного руху шведів на схід.

Далі це підготувало гетьманові шлях до безпосередніх переговорів зі Швецією. Відомо, що Карл XII спочатку дуже обережно, навіть негативно поставився до справи переговорів з гетьманом Мазепою, який був загальновідомий як прихильник царя Петра та його зовнішньої політики. Так чи інакше, Мазепа щільно пов'язував українсько-польську угоду зі своїми планами союзу зі Швецією [15, с.182].

Договір Мазепи зі Станіславом Лещинським, ясна річ, дуже вплинув на ставлення шведського короля до пропозицій з боку гетьмана. Будь-що-будь, позиція українського уряду мала безпосередньо велике значення для Швеції. З одного боку, перехід Мазепи на бік Швеції позбавляв Петра І допомоги українського війська, яке з самого початку Північної війни билося на різних фронтах проти шведів. З другого боку, це створювало загрозу комунікаціям російської армії. Але основне, зі шведського погляду, полягало у нібито «добровільному» приєднанні України до Польщі, якій це обіцяв Карл XII року 1703, в разі відмовлення її від будь-якого зв'язку з анти шведською коаліцією.

Окрім того, договір з Польщею забезпечував, на всякий випадок, бодай мінімум політичних вимог України (Велике князівство руське в системі Речі Посполитої). Нарешті, домовленість з Лещинським давала певні переваги Мазепі в його внутрішній політиці, власне у справі відносин Гетьмана й старшинської верхівки. Відповідаючи соціальним та політичним інтересам і прагненням старшинської аристократії, договір Мазепи з Польщею, ще не реалізований (а Мазепа, очевидно, і не думав про його реалізацію), зв'язував старшинську верхівку з Гетьманом, обеззброював її щодо нього, застерігав інтереси гетьманської влади супроти політичних вимог старшинської опозиції, яку цим договором Гетьман міг тримати в руках і щодо Москви, і щодо Польщі.

Союз України зі Швецією мав за собою поважну історичну традицію -- і то традицію добру. Українські державні діячі, й насамперед гетьман Мазепа, докладно знали про дружні стосунки України зі Швецією в часи Богдана Хмельницького й Івана. Ідея українсько-шведського союзу, хоч і призабута була в період Руїни, проте не зникла з українського політичного кола й повою силою відроджується в часи Мазепи [26 с. 32].

Перші спроби гетьмана Мазепи нав'язати безпосередні зносини з Карлом XII, як відомо, належать до 1706 р. Отже, після Варшавської угоди 1705 р., коли шведська армія загрузла на теренах Польщі й Саксонії, Мазепа міг спокійно вичікувати й навіть гальмувати хід українсько-польських переговорів. Але Альтранштадтська угода й неминучий похід Карла XII на Росію висували питання про долю України на порядок денний української і міжнародної політики. Карл XII віддавна, а особливо після завоювання Польщі й Саксонії, задумував похід проти Москви. Від цього походу взагалі, й зокрема від того чи іншого його напрямку (через Україну чи обминаючи її), багато залежало для України й політики гетьмана Мазепи. Це питання набуває особливої актуальності в 1707 р. і, в зв'язку з тим, пожвавлюються українсько-шведські (так само, як і українсько-польські) переговори. Перебуваючи у Жовкві (з квітня 1707 р.), Гетьман дуже цікавився задумами шведського короля. Ще більше пожвавлюються таємні зносини Мазепи з Карлом XII в 1708 р. Недарма 1 березня 1708 р. французький посол у Варшаві Бонак писав міністрові закордонних справ Франції де Торсі: «На Україні панує ворожий настрій, і там дуже бажають приєднатися до шведів, щоб вирушити на Москву» [30 с. 187].

Деякі дослідники вважають, що переговори Мазепи з Карлом XII завершилися формальною угодою між Україною й Швецією, яка нібито булла укладена в лютому або березні 1708 р. в м. Сморгоні (на Білорусі). Проте немає жадного сумніву, що це могло бути тільки прелімінарне погодження між гетьманом і королем, а не формальний договір двох держав, якого, мабуть, не було аж до самого вступу Карла XII на територію України і з'єднання з ним гетьмана Мазепи. Можна думати, що ні Карл XII, великий полководець, але доволі пересічний політик, ні тим паче Мазепа, що до кінця не хотів в'язати собі рук, не форсували справи остаточної (формальної) угоди, обмежуючися лише попереднім погодженням. До того ще при цьому виключалося посередництво польського короля Станислава Лещинського. Те, чого прагнув Мазепа (незалежність України), аж ніяк не вкладалося в рамки польських інтересів і договору, укладеного між Гетьманом і Станиславом Лещинським. Всі відомі нам зносини між Мазепою і шведським королем до самого вступу шведів на територію України провадилися через польські канали. Годі сумніватися, що всякі спроби Гетьмана дістати від Карла XII визнання української державної незалежності повинні були натрапити на рішучий опір з польського боку та й, зрештою, це суперечило б союзному договорові між Швецією і Польщею. Навіть коли Карл XII і Мазепа зустрілися на Україні й між ними була укладена формальна угода, вона до кінця залишилася оповита великою таємницею, безперечно, з огляду передусім на Польщу й Станіслава Лещинського. А перед вступом шведів на Україну між Мазепою і Карлом, очевидно, існувала лише принципова згода у формі шведської гарантії українсько-польської угоди.

Українська історіографія вважає, що існувало дві угоди Мазепи з Карлом XII: перша угода, яка була укладена в 1708 р., чи перед вступом шведського війська на Україну, чи після того (це більш правдоподібно), і друга, укладена в кінці березня 1709 р., коли на бік Швеції перейшло Запоріжжя на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Автентичні тексти обох угод до нас не дійшли, й тому можемо реконструювати їх лише частково, на підставі інших авторитетних джерел.

Друга українсько-шведська угода була укладена між гетьманом Мазепою і кошовим отаманом К. Гордієнком -- з одного боку, і королем Карлом XII -- з другого боку, 8 квітня 1709 р. у Великих Будищах. Доповнюючи угоду 1708 р., вона говорить лише про те, що шведський король зобов'язується не укладати мирової угоди з царем, доки не визволить з-під московської влади України й Запоріжжя (решта пунктів цієї угоди має технічний характер).

Можна, справді, захопитися чудовою дипломатичною грою Мазепи. Головна ставка Гетьмана -- союз зі Швецією, і як тактовно, обережно, глибоко таємно веде він переговори з Карлом XII. Ніхто, навіть найближчі і найбільш довірені помічники Гетьмана, нічого не знали про ці переговори й про справжній їх зміст. До самого кінця гетьманування Мазепи, до його смерті, вища старшина не знала по суті нічого в цій справі.

Мазепа був реальний політик, «ношеный и искусный птах» (за його власним виразом) [39, с.414]. Вік, багатолітній життєвий досвід чільного державного діяча, глибоке знання міжнародної політики тогочасної, складна політична ситуація України, -- все примушувало старого Гетьмана діяти мудро і обережно. Мазепа добре знав, що панівною силою на Україні тоді було московське військо, а з другого боку, Гетьман чудово розумів, що, незважаючи на антимосковські настрої й домагання більшості вищої старшини, він ніяк не може ні опертися на неї в своїх політичних заходах, ні навіть просто довіритися своїм помічникам. Тому він надавав особливого значення міжнародно-політичним чинникам і зв'язкам. З погляду конче потрібної таємності це було зрозуміло. Але воно крило в собі велику небезпеку для дальшого розвитку української політики, що й виявилося в такій трагічній формі в 1708-1709 рр. і пізніше, вже на еміграції.

Отже, гетьман робить усе, щоб вгамувати загарбницькі апетити Польщі, вів далекосяжні переговори зі Станіславом Лещинським про федерацію України з Польщею, що хоч було тактичним маневром, але все ж пов'язане було з великим політичним та ідеологічним риском. Мало того, гетьман напередодні свого розриву з Москвою мобілізував всі свої зовнішньополітичні зв'язки і впливи. Він намагається заручитися допомогою з боку Криму, Туреччини, Молдавії та Валахії, православної ієрархії Близького Сходу, донських козаків на чолі з наступником отамана Булавина-- Ігнатом Некрасовим, нарешті, навіть з боку тих кіл московської знаті, що були в опозиції політиці Петра І. Все це робилося, але й винятково майстерно. Навіть гра Мазепи з Петром була не дрібними хитрощами «зрадника», а складною дипломатичною грою, де гетьман передусім і понад усе ставив інтереси України.

Розділ 2. Внутрішня політика гетьмана Мазепи

2.1 Вплив політики гетьманського уряду на розвиток економічних відносин

Проблема економічного розвитку України-Гетьманщини в кінці XVII -- на початку XVIII ст., а разом з тим і питання про господарчу діяльність гетьмана Мазепи й досі ще залишаються мало розробленими. Щоправда, для цього вже зібрано чимало джерельного матеріалу, та й поодинокі дослідники цікавилися цими питаннями. Але все ще бракує спеціальних монографічних студій над окремими ділянками українського народнього господарства того часу. До того ще економічні явища, з природи речей, вимагають довшого часу для свого повного розвитку й не можуть бути вміщені в рамках одного, хоч би й довгого та визначного гетьманування. Деякі факти українського економічного життя доби Мазепи історично і генетично пов'язані з часами Самойловича, а чимало наслідків економічних подій мазепинської доби виявилися щойно в наступних десятиліттях. З другого боку, ціле гетьманування Мазепи було заповнене тривалими, майже безперервними війнами, що могли хіба руйнувати народне господарство країни, аніяк не сприяти йому. За 22 роки гетьманування Мазепи (8081 день) властиво «мирними» було трохи більше як 1 місяць (36 днів), себто менше як 0,5%. Правда, не весь час тривали воєнні дії (були й спокійніші роки), і не всі вони однаково відбивалися на українському господарстві, та й по-різному відчували їх окремі частини української території. Війна з Кримом і Туреччиною, яка руйнувала господарство південної Гетьманщини, значно менше зачіпала центральні й особливо північні полки, а іноді могла навіть іти їм на користь, зокрема форсуючи розвиток тих чи тих галузей промисловості [38, с.60]. Але на розвиткові українського господарства відбивалися не самі війни. Дуже докучали різні стихійні лиха -- неврожаї, сарана, пошесті тощо. Останнє десятиліття XVII ст. було багате на неврожаї (зокрема друга половина 1690-х років). Сарана була в 1688(«перша саранча») і в 1690 рр. Та, незважаючи на всі ці несприятливі умови, українське господарство в добу Самойловича (другий період гетьманування) і Мазепи переживає часи свого піднесення. Ще за Самойловича відновлюється перервана подіями Хмельниччини і Руїни торгівля України з Західною Европою як через балтійські порти -- Гданськ (Данціг), Кенігсберг і Ригу, так і суходолом -- через Краків та Вроцлав. Поширюються торговельні зносини також з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Неабиякого значення набуває торгівля з Московщиною, куди вивозилося горілку, тютюн, салітру, шкіру, віск, скло (посуд), гналося худобу тощо. Українське господарство починає цікавитися й південно-східніми ринками (Кавказ, Персія), не кажучи вже про старі торговельні стосунки з Доном. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною [23, с.74]. Цей зріст української торгівлі продовжувався ще в ширших розмірах за гетьманування Мазепи, виявляючи безперечну тенденцію до дальшого розвитку. Але загальнополітичні обставини, а зокрема економічна політика московського уряду, аж ніяк не сприяли мирному розвиткові українського господарства, насамперед зовнішньої торгівлі. Ще року 1701 Петро І заборонив вивозити українську пеньку до Риги й Кенігсберга, наказуючи везти її дуже далеким і незручним шляхом через Архангельськ. Московський уряд робив також різні труднощі для експорту української горілки та тютюну до Росії. Український уряд уживав усіх заходів, щоб усунути перешкоди для нормального ходу української торгівлі як з боку Москви, так і з боку інших чужих чинників -- польського уряду, польсько-литовських магнатів, Гданського (Данцігського) магістрату тощо. Становище особливо погіршало під час Північної війни, яка унеможливила нормальний транспорт українських товарів до Балтики, наражаючи їх на небезпеку конфіскації шведським військом, що окупувало тоді великі простори Речі Посполитої. Це ще більше погіршувало позиції української економіки супроти російської конкуренції. Але Україна, навіть за таких умов, зберігала свою господарчу самостійність. Це дуже яскраво виявилося у зростанні української промисловости за часів господарювання Івана Мазепи. Дуже важливим чинником економічного піднесення Гетьманщини в кінці XVII -- на початку XVIII ст. була могутня хвиля колонізації Лівобережжя в другій половині XVII ст. Маса української людності з усіх суспільних верств кидає Правобережжя, вщент зруйноване подіями Руїни, і переходить на лівий берег Дніпра, залюднюючи і загосподарюючи нові й нові простори багатої природою й ще не займаної людиною землі. Тут, на цій порівняно спокійній території, що давно вже чекала на мирний труд, повіває новий могутній дух підприємництва, який охоплює всіх, не виключаючи жінок, від високого козацького достойника й до звичайного промисловця нові оселі, нові знаряддя праці для господарства [31,с.55-57]. Це нагромадження господарчої енергії країни знайшло собі доброго керівника в особі гетьмана Мазепи. Мазепа завжди дуже цікавився господарчими справами. По-європейськи освічена людина, вихований у принципах модного тоді меркантилізму, Мазепа добре розумів значення економіки для загального розвитку країни. Сам добрий господар, він умів своїм гострим оком добачити й важливі проблеми народного та державного господарства України, й зовсім нібито дрібні поточні справи свого власного маєтку. Офіційні гетьманські звідомлення цареві, які збереглися в московських архівах, чимало уваги присвячують різним господарським питанням, а іноді (приміром, 1698 р.) дають широкий огляд економічного стану країни та її населення. І, поруч із тим, численні листи -- інструкції старостам та дозорцям гетьманських маєтностей, писані здебільшого власноручно самим Мазепою, що припадково уціліли в різних приватних збірках, малюють нам яскравий образ пильного і ревного господаря, який досконало обізнаний з усіма справами кожного свого маєтку. Ось, наприклад, лист Мазепи 1691 р. почепівському старості Іванові Білозерецькому з наказом старатися «роботником... за их дЂло заплатити подлуг слушности и уваги» й боронити околичні села від неслушних зазіхань ігумена сусіднього Каменського монастиря [4, с.479].

Та найкращим доказом особливої уваги Гетьмана до справ господарських є сотні гетьманських універсалів, виданих Мазепою (їх було, звичайно, значно більше), більшість яких так чи так стосується землеволодіння, сільського господарства, фінансів, торгівлі, промисловості та різних соціально-правних питань, з тим пов'язаних. Наскільки Гетьман надавав великого значення господарчим справам, свідчить добір різних уповноважених для того осіб. Хоч за Мазепи не було окремого уряду генерального підскарбія, і взагалі існування системи оренд певною мірою децентралізувало державне господарство Гетьманщини, все ж справами господарчого характеру під загальним керівництвом самого Гетьмана відали деякі генеральні старшини або з огляду на свій уряд (генеральний обозний, зокрема І. Ломиковський), або внаслідок спеціального дорученнята свого персонального авторитету чи довір'я з боку Гетьмана (Д. Максимович, В. Кочубей, П. Орлик). Але були й спеціяльні урядники, яким Гетьман доручав ті чи ті господарчі справи та комісії. Серед них були такі визначні діячі, як Іван Лисиця, колишній полковник брацлавський, що виконував важливі доручення дипломатичного і господарчого характеру як за Самойловича, так і за Мазепи; Юрій Харевич, знатний військовий товариш і гетьманський дворянин, Тимофій Радич та інші. Нерідко це були люди з високою освітою, як Олекса Туранський, сотник глухівський і майбутній генеральний суддя, вихованець Київської академії, що своєю культурою й добрим знанням латинської мови (він навіть писав латинські вірші) справив велике враження на датського посла Юста Юля, який познайомився з ним у Глухові 1711 р. Окремі господарчі та фінансові доручення гетьмана виконували також великі купці -- українські (Максим Васильківський, Спиридон Ширай тощо) і чужоземні (Сава Владиславич-Рагузинський). Мазепа дуже дбайливо добирав урядників гетьманських (рангових) маєтностей -- різних «господарів», старост, дозорців, шафарів тощо. Більшість їх була шляхетського або старшинського походження, нерідко з Правобережжя, чому декого з них на Гетьманщині називали «поляками». Не один з тих урядників згодом вийшов у перші лави козацької старшини: Василь Чуйкевич, господар гадяцького замку, потім генеральний судя; Степан Трощинський, господар гадяцького замку, згодом полковник гадяцький; Іван Чарниш, господар батуринського замку, майбутній генеральний суддя; Михайло Турковський, дозорця почепівський, згодом генеральний писар; Лук'ян Жоравка, майбутній полковник стародубівський. Були серед них і родичі та свояки Мазепи (Іван Бистрицький, довголітній староста шептаківський, С. Трощинський, Федір Топольницький) або взагалі люди, яких особисто знав і цінив гетьман. Досить згадати Івана Рутковського і Федора Третяка, дозорців переволоченських, Петра Грипевича, дозорця терехтемирівського, Гордія Носикевича, стародубівського полкового писаря, Козьму Заруцького, старосту янпольського, Остапа Панкевича, (1701) та багото інших [9, с.98]. Великий практичний досвід і довір'я з боку гетьмана давали декому з них певну кваліфікацію і для важливих політичних і навіть дипломатичних справ. Таємні політичні доручення Мазепи виконував Рутковський у 1691-1692 рр., в зв'язку з повстанням Петрика. Топольпицький 1696 р. був у складі українського посольства до Москви. Бистрицький, людина з добрим знанням латинської мови, був двічі посланий гетьманом до Карла XII восени 1708 р., у вирішальний момент українсько-московського зриву. З другого боку, деякі українські дипломати того часу виконували також торговельно-фінансові доручення уряду (приміром, Тимофій Згура). Мазепа взагалі вмів знаходити потрібних йому і здібних людей, зокрема в царині господарства. Гетьман завжди протегував підприємливим і тямущим промисловцям, охоче висуваючи їх у лави козацької старшини або забезпечуючи гетьманською «обороною і протекцією». З цього погляду, дуже характеристичний універсал Мазепи 1704 р. гетьманському «слюсару» Олексієві Лопаті. Гетьман писав: «берем его под нашу гетманскую оборону, защищаючи, абы, кромЂ двору Нашого, нЂ до кого з старшини полковой, сотенной и городовой не належал и нЂкому, кромЂ нас, не отдавал повинности и тяглости. Также в приключаючихся справах у Суду Войсковом Єпералном росправлялся, а не перед иншим яким урядом» [6, с.798] привілей, що належав безпосередньо бунчуковому товариству. Українська промисловість за часів Мазепи широко розгортається як на півночі, так і на півдні Лівобережжя. Можна відзначити два моменти особливого промислового піднесення: перший -- перша половина 1690-х років; другий -- початок XVIII ст. -- був перерваний воєнними діями на території України 1708-1709 рр. Скрізь -- у гетьманських, старшинських, монастирських маєтностях, на козацьких та міщанських хуторах, на вільній заїмці зайшлого промисловця, часто-густо чужинецького походження -- з'являються нові промислові заклади, поширюються старі й навколо них ростуть нові оселі. Український уряд і особисто сам гетьман сприяють вільному промисловому підприємництву, заохочуючи ініціаторів та організаторів його різними пільгами економічного й правного характеру. Перше місце, безперечно, належало різним галузям сільськогосподарської промисловості, головне млинарству та гуральництву. Засипання греблі, будування млина, осада коло нього слободи (чи хутора) -- звичайне явище на Гетьманщині того часу. Оскільки млинарська техніка була пов'язана з різними видами промислового виробництва (млини на збіжжя, круподерні, валюші, тартаки, напірні, порохові млини, рудні та гамарні), зріст млинарства яскраво свідчив про загальний розвиток української промисловості того часу. Ще більш масовий характер мав розвиток гуральництва. Практично виробництво горілки (для власного вжитку) здавна існувало майже в кожному козацькому господарстві, становлячи один з основних економічних привілеїв цієї верстви. Але зріст горілчаної промисловості на Гетьманщині в кінці XVII -- на початку XVIII ст. був викликаний, головне, вимогами експорту. Отож, збільшуються кількість і розміри гуралень по маєтках. А втім, в кінці XVII ст. дуже розвиваються й інші галузі промисловости, які вимагали й спеціального технічного досвіду та устаткування, і більших грошових вкладів. Це стосується насамперед салітряного виробництва на півдні й поташного виробництва на півночі Лівобережжя. Салітрарництво на території Лівобережжя існувало віддавна, але особливий інтерес до цієї галузі промисловості з'являється саме в кінці XVII ст. Недарма переяславці в 1690 р. скаржилися на свого колишнього полковника Л. Полуботка, що він навіть «продков наших на салЂтру кости, як и першей, з гробов хотЂл варити» [2, с.253]. Численні гетьманські і старшинські салітряні майдани були на р. Самарі, біля Запоріжжя. Вони не раз зазнавали татарських нападів і запорозьких руйнацій. Салітру виробляли і в інших місцях. Року 1706 знатному військовому товаришеві Федору Жученкові (колишньому Полтавському полковникові) дозволено виробляти салітру по р. Орелі. На початку XVIII ст. майдани лівобережної старшини з'являються й на правому березі Дніпра. Року 1707 Мазепа дозволив прилуцькому полковникові Дмитру Горленкові виробляти салітру під Лебедином. Не дивно, що старшина -- власники салітряних майданів, коли 1700 р. московський уряд зменшив казенну ціну на салітру (здебільшого її постачали до царської казни),просили відновити попередню ціну. На півночі Лівобережної України важливою галуззю промисловості було виробництво поташу й смалчугу (будництво). Хоч воно вже не мало такого значення, як колись перед Хмельниччиною, бо змінилися умови міжнародного ринку, та й чимало вже винищено було лісів Сіверщини, але й на межі XVII і XVIII ст. будництво посідає поважне місце в промисловому житті Гетьманщини. Кількість буд (точно визначити її неможливо) була й тоді досить велика. Буди були і в гетьманських володіннях, і в маєтках великої старшини та монастирів; будництвом займалися й представники значного купецтва, і заможні козаки, й дрібці промисловці-будники. Багато буд було в гетьманських волостях -- Почепівській, Ропській, Шептаківській і Янпільській. Вони давали великі прибутки: Сава Владиславич заплатив за поташ з гетьманських маєтків протягом 3 років 100 тис. золотих. Не дивно, що для цієї доби характеристична концентрація промислових закладів в руках окремих підприємців. Великим будницьким промисловцем був Кость Пригара, війт новгородський, який мав свої буди на грунтах Знобовских. Численні поташні підприємства належали компанії в складі стародубівського полковника Михайла Миклашевського, генерального осаула Андрія Гамалії й стародубівського війта Спиридона Ширая.

Та особливо розвиваються в добу Мазепи дві галузі промисловості, пов'язані насамперед з внутрішнім ринком -- скляна (гутництво) й залізорудна (рудництво). Вони з'являються на півночі Лівобережжя -- здебільшого в полках Стародубівському, Чернігівському та Ніженському -- досить пізно, приблизно в половині XVII ст. Збільшення населення й зріст його господарчих та побутових потреб, вимоги військового господарства (зокрема генеральної артилерії), нарешті, торговельний обмін Гетьманщини з Запоріжжям і експорт -- все це спричинилося до піднесення гутництва та рудництва в часи Мазепи [39,с.154-155]. Серед власників гут і рудень бачимо представників великого землеволодіння -- Гетьмана, вищу старшину, монастирі. Гетьманські рудні й гути були в Шептаківській, Почепівській, Ропській і Янпільській волостях; монастирські -- в маєтностях Києво-Печерської лаври, Київських монастирів, Чернігівської катедри, Новгородсіверського монастиря та інших -- в полках Стародубівському, Ніженському, Чернігівському, Київському та Гадяцькому (гути) . Заводять гути й рудні в своїх маєтках генеральний писар (згодом суддя) В. Кочубей, генеральний обозний І.Ломиковський, генеральний суддя Сава Прокопович, генеральний писар П. Орлик, полковник чернігівський Юхим Лизогуб, М. Миклашевський, та інші. Гути були також у маєтках Полуботків у Чернігівському полку. У 1695 р. гетьман видав універсал Л. Полуботкові на гуту Момотову, а Павлові Полуботку 18 квітня 1700 р. дозволив закінчити будівництво й розпочати виробництво на гуті під селищем Савинками.

В царині залізорудної промисловості великими підприємцями були Л. Полуботок і М. Миклашевський. 8 листопада 1688 р. Мазепа видає Л. Полуботкові універсал на рудню Медведівку, а 5 серпня 1691 р. -- на Губицьку. Інтерес старшини до залізорудної промисловості збільшувався також у зв'язку з державними замовленнями. В універсалі 6 травня 1689 р. Л. Полуботкові Мазепа писав: «Знаючи мы о том, же Леонтій Полуботок... власным коштом своим в руднЂ Радковой, в ключЂ Любецком, приспособил достаток руды на роблене желЂза, злецаем оному за певным контрактом, з нами поставленным, аби тую руду для потреб наших войсковых постарался на желЂзо переробити» [6, с.539-541].

У добу Мазепи існували й розвивалися також інші галузі промисловості. Як відомо, в цей час дуже збільшується українська артилерія. Мазепа, знавець і великий аматор гарматної справи, багато зробив для розвитку ливарництва на Україні. Гетьман дуже протегував відомим гарматним майстрам («військовим людвисарам») Йосипові й Карпові Балашевичам, які вміли поєднати високу технічну досконалість своїх виробів з їх гарним мистецьким оздобленням. Але Балашевичі та їхні помічники були потрібні гетьманові як меценатові української культури. Карпо Балашевич створив низку чудових зразків українського ліярництва (виробництво дзвонів), зокрема такий шедевр, як славнозвісний дзвін «Голуб» 1699 р. з портретним зображенням Мазепи та його фамілійним гербом. Сприяв Мазепа також розвиткові паперової промисловості. Папірні на Гетьманщині, які здебільшого належали єпископським катедрам та монастирям, виробляли папір високої якості, іноді з гербом гетьмана на філіграні. У зв'язку з широкою будівельною діяльністю гетьмана, зростає виробництво цегли, а також вапна (на вапенних майданах коло Новгорода-Сіверського). Ростуть у ті часи й інші галузі української промисловості (текстильна тощо). Скрізь видно велику творчу підприємливість українського народу й велику ініціативу, керівництво й піклування гетьмана Мазепи [38, c.89].

Отже, українське господарство в добу Мазепи переживає часи свого піднесення. Поширюються торговельні зносини з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям. Наприкінці XVII ст. активно розвиваються галузі промисловості, які вимагали спеціального технічного досвіду та устаткування, більших грошових вкладів.

2.2 Соціальні відносини в Україні часів Івана Мазепи