Державотворча діяльність гетьмана Івана Мазепи

У контексті соціальному час правління Мазепи можна охарактеризувати як перехідний період. Здавалося, після визволення України від польсько-шляхетського панування до соціальної рівності залишається один крок. Насправді ж все більше поглиблювалось розмежування між старшиною (почасти духівництвом) та іншими станами, включно з козаками, які внаслідок революції 1648 р. стали провідною верствою у державі. На зламі XVII--XVIII ст. чітко виявились ознаки окремих станів. Хоч формально свобода переходу від однієї суспільної групи до іншої залишалася й надалі, практично вже існували деякі обмеження. Однак твердження про те, що Мазепа свідомо форсував цей процес, бо гетьманська влада спиралася на старшинський стан, було б хибним. Раз по раз він уживав заходів щодо збереження соціальної рівноваги.

Передовсім мовиться про відносини між козаками та селянами, з одного боку, і старшиною -- з іншого. Старшина, власники рангових маєтків, на той час становили міцне угруповання зі своїми інтересами й поглядами. Вони виступали проти того, щоб селянство (як вільне, так і зобов'язане) змінювало свій стан, переходячи в козаки. Ясна річ, ці міркування випливали з егоїстичного прагнення -- мати у своєму розпорядженні доволі робочих рук. Вочевидь, бурхливі демографічні процеси викликали занепокоєння у гетьмана та його органів управління як дестабілізуючий чинник, шкідливий для держави. Але тут можна говорити лише про тенденцію утримування козаків і селян від зміни їхнього соціального статусу.

Розмежування між окремими верствами населення, зокрема старшиною, козаками й селянами відбувалося і далі. Незрідка Мазепа вдавався до заходів, спрямованих на захист козаків та селян від сваволі старшин. У своєму універсалі від 1691р. до київського полковника Мокієвського він різко засудив тих власників рангових маєтків, котрі відбирали у козаків земельні наділи, посилаючись на те, що вони за польських часів належали шляхті й тепер повинні входити до їхніх володінь. Гетьман заборонив ці зловживання з боку світських і духовних осіб, бо, за його словами, хоробрі козаки-лицарі здобули право на власність кров'ю і мечем на війні під проводом Богдана Хмельницького й ніякі обставини не можуть позбавити їх цього права. Ще перед цим (1690) подібний універсал до населення видав чернігівський полковник Яків Лизогуб. Відповідно до угоди з полковими старшинами й козацькими представниками він наказав нічого не відбирати не лише в козаків, а й у селян, бо вони як вільні поселяни з часів Богдана Хмельницького мають у своїй власності наділи. Існувало лише обмеження: поселенці повинні були задовольнятися тією землею, обробити яку було їм до снаги. Незайману землю міг отримати хоч би хто -- шляхтич, старшина, козак чи посполитий, тільки б давав собі раду з нею [6, с.311-312].

Повстання Петрика змусило гетьманський і царський уряди знову зосередити увагу на соціальних проблемах в Україні. Найтяжливішим для народних мас було розширення старшинських господарств і запровадження оренди в галузі винокуріння й тютюнництва. За рекомендацією Москви гетьман розглянув ці питання на нараді з генеральною старшиною і полковниками восени 1692р. Було прийнято вкрай радикальне рішення: особи, що стали непридатними до військової служби, втрачають рангові маєтки, навіть якщо право на володіння ними засвідчувалось універсалами. Ще раніше гетьман здійснив подібну акцію, повідбиравши у багатьох не дуже старанних старшин Полтавського полку маєтки й передавши їх військовій масі, щоб у такий спосіб задобрити неспокійне населення Полтавщини. А що ці важливі заходи 1692 р. виконувалися не досить енергійно і, вочевидь, лише почасти, то кількість старшинських маєтків зростала чимдалі більше [31, с.193-194].

Інший, далеко не радикальний, універсал Мазепи зобов'язував полковників пильно стежити за тим, щоб поміщики та власники рангових маєтків були справедливими до зобов'язаних селян і не перевантажували їх відробітками й податками. Гетьман пригрозив у разі непослуху відбирати поміщицьке майно і звільняти селян від підданських обов'язків. Він знову повернувся до цієї теми 1701 р., обмеживши відробіткові обов'язки селян двома днями на тиждень. У цей період норми земельного права були ще зовсім хисткими. В середині XVII ст. існувало в основному державне землеволодіння. Розрахунки залишалися переважно натуральними. Від часів Богдана Хмельницького старшинам за браком грошей надавалися службові, або рангові, маєтки як утримання. Вони лишалися за ними, доки ті перебували на службі. Але поступово чимдалі більше земель передавались як спадщина, частково як нагорода за вірну службу, купувалися чи незаконно привласнювались. А проте на зламі XVII--XVIII ст. право розпоряджатися маєтком мало цілком умовний характер. Хоч тимчасові землевласники й укладали заповіти на користь своїх потомків, вони вважали за потрібне або звернутися безпосередньо до гетьмана за підтвердженням їхніх прав, або зазначити в тестаменті про необхідність зробити це самим спадкоємцям.

Мазепа ревно оберігав своє суверенне право рядити землями, що було надзвичайно важливим знаряддям у його політиці, бо давало змогу впливати на старшин, які отримували наділи з його рук. Траплялося, що гетьман давав землі в "спадкову посесію", але в окремих лише випадках, здебільше в перші роки свого правління, аби здобути симпатії та підтримку авторитетних старшин. Нехтуючи царські грамоти про нагородження землею, не раз відбирав він у старшин маєтки, даровані московським правителем, хоч це й суперечило Коломацькому договорові [24, с. 211].

Без дозволу гетьмана не могли селитися на вільних чи здобутих землях і новоприбулі. Порушники суворо каралися. У частих суперечках щодо подальшого використання спільних володінь Мазепа, на відміну від багатьох землевласників, стояв на тому, що лісами, озерами та луками повинні послуговуватись усі члени товариства, якими поряд із залежними селянами були козаки, вільні селяни і старшини. А в разі інцидентів захищав інтереси монастирів. Він ревно опікувався ними.

За правління Мазепи великого значення набуло питання оренди, особливо в такій галузі, як торгівля вином, тютюном і дьогтем, а також надання приватним особам права виробляти їх. Прибуток від оренди становив необхідну частину державного бюджету, бо лише за рахунок мита й трудової повинності годі було покрити витрати на утримання Війська Запорозького. Для забезпечення потреб адміністрації, суду, армії, зокрема артилерії, а також чиновників стягувалися з громадян, вільних селян і почасти козаків різні збори й податки, а старшинам як утримання надавались рангові володіння, селяни яких мусили виконувати повинності. Козаки, що служили в армії, не платили за землю (але не звільнялися від інших обов'язків). Землеволодіння спонукало їх постійно і без грошової винагороди служити у війську. Але це заважало успішному веденню господарства. Між походами козакам вільно було обробляти землю, займатися домашніми справами.

Україна часто зазнавала лиха як від зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, тому здавна повелося тримати постійні військові загони, сформовані з добровольців. Називали їх "сердюками", "компанійцями" та "добровільним товариством". За Мазепи існувало вісім постійних полків цієї категорії, що перебували під його орудою. Хоч населення утримувало їх своїм коштом, обмундирування, озброєння і платня забезпечувалися з державної скарбниці. Гроші надходили до неї в основному з двох джерел: ввізного та вивізного мита на товари ("індукти" та "евекти") і здачі в оренду торгівлі окремими видами товарів широкого вжитку, а також виробництва їх, зокрема горілки. Але випробована ще Брюховецьким і запроваджена Самойловичем оренда викликала загальне невдоволення в країні, особливо найбідніших верств населення, нарікання яких знаходили щире співчуття серед січових козаків. Повстання Петрика під радикальними гаслами, спрямованими проти панів і орендарів, примусило Мазепу та його оточення вжити рішучих заходів. На нараді гетьмана із старшинами й авторитетними представниками козацтва та громадськості влітку 1693 р. було ухвалено скасувати систему оренд і запровадити замість неї, спочатку на один рік, особливий податок з винокурень і продажу горілки [7, с.38-43].

Однак, внаслідок реформи помітно знизилися надходження до державної скарбниці. Якщо оренда, за даними мазепинських старшин у Бендерах приносила щорічно близько 180 тис. злотих, то митні збори -- лише 60 тис. Тим-то власті були змушені відновити старий порядок оренди. Пізніше Мазепа дещо змінив засади орендування. 1697 р. після широкої наради з представниками різних станів він надав право торгівлі міським муніципалітетам та сільським общинам. Але цей захід не вдалося втілити повною мірою. Перегодом було відновлено стару систему оренди, яка виявилася значно ефективнішою.

За підрахунками тих-таки старшин, тоді в Україні 7-8 злотих дорівнювали одному дукатові.

Мазепі незрідка доводилось займатися проблемами міст, які в Гетьманській державі існували більш-менш автономно, на засадах магдебурзького права. Найширше воно реалізовувалось у привілейованих містах, скажімо в Києві, Чернігові, Стародубі, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Полтаві та інших. Важливе значення для міст, а тим паче для городян, зокрема купців і організованих у цехи ремісників, мали стосунки з козацьким начальством. Підлягаючи наглядові гетьманських чиновників, передовсім полковників як голів полкових адміністрацій, міста, в тому числі й привілейовані, часто зазнавали їхніх втручань, що не лише суперечило принципам самоврядування, а й негативно позначалося на житті й добробуті міщан. Тож Мазепа не раз вдавався до рішучих заходів, спрямованих на захист міст від тиску козацької адміністрації. Відомий дослідник українських міст професор П.Клименко, характеризуючи діяльність гетьмана під цим кутом зору, висловився дуже обережно. Можна лише припустити, зазначає він, що Мазепа протягом останніх десятиліть свого правління проводив досить свідому політику стосовно міст, сприяючи зміцненню їхньої самостійності з господарського й правового погляду. А проте становище міст в кінці XVII -- на початку XVIIIст., на думку Клименка, було не найкращим [19, с.98].

Збереглося кілька універсалів Мазепи, які дають уяву про його ставлення до зловживань адміністрації. Один із них, від 19 червня 1689 р., забороняв київському полковникові вимагати транспортних засобів від городян і використовувати деякі категорії ремісників у власних потребах. Інший, від 17 липня 1699р., рекомендував київському полковникові й старшинам шанувати права магістрату. В універсалі від 16 травня 1701 р. Мазепа картав козацьку адміністрацію за зловживання в Києві, скасував запроваджену нею індукту -- податок на завезення до міста на продаж забитої худоби та інших продуктів, заборонив будувати шинки в обійсті полковника, в дворах козаків та при монастирях, які робили конкуренцію міщанам [6, с. 320].

Суперечки й безконечні судові процеси навколо цього між ними і козаками, які постійно перевершували свої права, не бажаючи коритися наказам вищого державного управління, завдавали Мазепі чимало клопоту протягом усього його життя. Гетьманськими універсалами 1688 і 1694 рр. до козацької адміністрації Києва він заборонив цим свавільникам продавати горілку, а 1698 р. недвозначно підтвердив київському магістратові, що ті козаки, котрі живуть у місті, але не підлягають міському управлінню, не мають права тримати винокурень, бо вони в такий спосіб підривають горілчану торгівлю міщан, від якої залежить бюджет міста. Але це, як бачимо із згаданих уже заходів 1701 р., не дало бажаних наслідків. З тієї ж таки причини Мазепа застеріг (здогадно 1702 р.) Петропавлівський монастир у Києві, що дозволив собі виготовляти й продавати надто велику кількість горілки.

Подібних порушень не бракувало і в інших містах. Особливо прикметним щодо цього був Чернігівський полк на чолі з Лизогубом. Першого ж року свого правління (1687) Мазепі довелося наводити тут лад і підтверджувати права міста, знехтувані полковником. Деякі податки, привласнені ним, було повернуто, а цехові ремісники, яких Лизогуб свавільно закріпачив, дістали свободу й рівноправність. 1690 р. місто отримало такі ж гарантії від царя.

А проте ревну політику Мазепи щодо захисту міст дуже й дуже знецінює випадок з Почепом. Чи то стародубський полковник Михайло Миклашевський, чи, може, й сам гетьман пороздавав старшинам як рангові маєтки села, що належали цьому містові. А 1694 р. Мазепа одібрав у нього чи не останнє магістратське село Старий Почеп, щоб віддячити Андрію Лизогубу за "великі заслуги" його батька, генерального хорунжого Юхима Лизогуба, а надто тестя М. Миклашевського. Й допіру після смерті останнього 1706 р. гетьман вирішив загладити гріх -- забравши в А.Лизогуба, він повернув село магістратові міста, вкрай зубожілого через його ж таки нерозважливий крок.

Тривалій суперечці між м.Остер і Київським братським монастирем за с.Виповзівка поклали край універсали Мазепи від 27 червня і 4 серпня 1693 р. Хоч місто й мало більше прав на Виповзівку, її було передано монастирю для розвитку академічних установ [36, с.57].

Отже, в соціальній політиці Мазепа, як і його попередники, спирався на козацьку старшину. Під час перебування в Москві року 1689 він жадав від царя дозволу зробити перепис козаків, щоб відділити справжнє козацтво від селян і щоб надалі не допускати селян до козацького реєстру. В 1701 р. Мазепа окремим універсалом перевів у поспільство так званих підсусідків -- тих селян, що попродали землю і як безземельна "голота" втікали від селянських повинностей. Такими рішеннями, а також новими земельними наділами він зміцнював економічне становище старшини. Гетьман бажав витворити заможну, освічену верству аристократії, на яку можна було б сперти державну будову. До великого зросту дійшла тоді також організація бунчукових товаришів, в якій виховувалася старшинська молодь. Але одночасно Мазепа не дозволяв надмірно пригнічувати селянство.

2.3 Гетьман Мазепа і духовне життя України

Нині збереглося значна більше відомостей про діяльність гетьмана у галузі культури. Усвідомлюючи роль духівництва в політичному житті країни й культурному розвитку народу, гетьман всіляко підтримував його. На початку правління Мазепи українську ортодоксальну церкву очолював князь Гедеон Четвертинський, сама митрополія була перепідпорядкована

патріархатові, а не Константинополю. Між новим гетьманом і Четвертинським склалися напружені стосунки. Після смерті останнього Мазепа висунув на митрополита Варлаама Ясинського, архімандрита Печерського монастиря. Якщо раніше вибори відбувалися на військовій раді (відтак до її рішення приєднувався константинопольський патріарх), то тепер для цього до Києва скликали значно меншу групу старшин і духівництва під контролем царського уряду.

Тісно співпрацюючи з новим митрополитом, гетьман домігся для нього сану екзарха московського патріарха. Він підтримував дружні взаємини з ректором Київської академії архімандритом Печерського монастиря Іосафом Кроковським, який з Ясинським зробив чимало добра для церкви та шкільництва, а також із впливовим чернігівським архієпископом Лазарем Барановським [31, с.58].

Власне кажучи, жоден із гетьманів не зробив для віри й духівництва так багато, як Мазепа, тож його сміливо можна назвати заступником і благодійником церкви. Це пояснюється, з одного боку, релігійними переконаннями гетьмана, а з другого -- його бажанням ширше залучити духівництво й підпорядковане йому учительство до піднесення культури та освіти в українському суспільстві. Передовсім заслуговує на увагу його діяльна участь у будівництві нових і відновленні старих церков, оздобленні храмів. О.Лазаревський у "Замітках про Мазепу", знецінюючи його заслуги, доводить, що й попередники Мазепи та гетьманські старшини війно будували храми, бо для тодішніх релігійних людей це було самозрозумілим, оскільки церкви та монастирі опікувалися школами й лікарнями, тобто займалися доброчинством. Крім того, із спорудження святинь мали господарський хосен старшини й поміщики -- адже насамперед у тих місцях виникали осередки переселенців.

Надзвичайно багато зробив Мазепа для Києва, Переяслава та Чернігова. В Києві його коштом 1690 р. було зведено новий кафедральний собор із каменю при монастирі св. Миколи, 1698-го при ньому ж -- церкву св. Богоматері, при Печерському -- церкву Всіх Святих, при Братському -- велику нову церкву св. Єпіфанії. Його пожертвами та зусиллями в 90-х рр. було реконструйовано Софіївський кафедральний собор у Києві, обнесено кам'яною огорожею Печерський монастир -- вельми дорогий захід на ті часи, зроблено прибудову й позолочено баню церкви Вознесіння Марії при тому ж монастирі. За свідченнями мазепинських старшин, наведеними в праці Позняка "Про Бендерську комісію", гетьман був причетним і до створення дзвіниці з великим дзвоном [38, с.137-138].

Великою заслугою Мазепи перед церквою було й те, що він подбав про відновлення у 90-х рр. Переяславського єпископства, яке існувало ще за князівських часів, а згодом, у XVIIIст., стало серцевиною гнобленої православної віри на Правобережжі. Єпископом було обрано (1702 р. підтверджено царем) настоятеля Київського монастиря св. Михайла Захарія Корниловича. Гетьман власним коштом збудував 1698 р. церкву Вознесіння (з монастирем), що правила за єпископський кафедральний собор, і між іншим подарував їй 1701 р. рукопис знаменитого Пересопницького Євангелія. Мазепі приписують також будівництво 1695 р. церкви Святої Трійці при Чернігівському монастирі св. Іллі, відновлення кафедрального собору при чернігівському Борисоглібському монастирі й спорудження великої кам'яної дзвіниці, яка із заснуванням колегіуму використовувалась у житлових цілях, будівництво церкви Святої Трійці в Батурині, а також завершення розпочатого ще Самойловичем будівництва церкви Преображенія Христа при Мгарському монастирі в Лубнах та церкви Вознесіння Марії при жіночому монастирі в Глухові (Зокрема, цим монастирем опікувалася мати Мазепи). Гетьман матеріально забезпечував спорудження нової запорозької церкви Богоматері-захисниці й подарував їй чудовий іконостас. Усі будівлі були із каменю.

Проте, за даними Возняка, Мазепа ставив і дерев'яні церкви. Одна з таких з'явилася в Чернігові, а дві -- в Батурині.

Всі ті коштовності, що їх офірував гетьман церквам і монастирям, годі й перелічити. Насамперед це предмети культового призначення -- книги, літургійний одяг, дзвони, чаші тощо. Межигірському монастирю ним було даровано вівтар, Софіївському кафедральному соборові у Києві -- єпископське вбрання (сакос), монастирю св. Михайла в Києві -- срібну домовину для реліквії св. Варвари, Переяславському кафедральному монастирю -- вівтарне доно, Чернігівському монастирю св. Іллі -- срібноковану оправу ікони Богоматері, Печерському монастирю -- золоту чашу, золоту оправу для Євангелія, золоту єпископську митру й велике срібне панікадило.

Мазепа за давньою традицією українських гетьманів (починаючи від Богдана Хмельницького) забезпечував статки церкві та монастирям, надаючи їм земельні володіння. Особливо дбав про київські. Так, Братському монастирю було передано низку сіл та містечко Стайки для потреб Академії, а Печерському -- два села для утримання лікарні. Дістали землі й монастирі св. Михайла та Межигірський [48, с.231-233].

Як свідчать різноманітні дані, гетьман ставив церковні привілеї вище, ніж права міст і підданих усіх станів. Його розпорядження (1688, 1695, 1705) забороняли українській адміністрації приймати до козацтва тих селян -- як самостійних господарів, так і підсусідків, -- котрі підлягали монастирям. Останні за згодою Мазепи могли засновувати нові поселення, послуговуватись, як уже зазначалося, общинними землями, виготовляти й реалізовувати смолу, горілчані та тютюнові вироби. Гетьманські універсали, що захищали монастирі від прямих податків і загальних повинностей, ставили їх у привілейовані порівняно з іншими станами умови, зокрема щодо утримання поштового зв'язку, добровільних полків та військових частин, будівництва шляхів і мостів та догляду за ними, спорудження укріплень, сплати податків на артилерію тощо. Крім того, заходами гетьмана церква була убезпечена від зловживань з боку владних структур. Влітку 1703 р. Мазепа вказав київському війту і магістратові на легковажне ставлення до духівництва київської Вознесенської церкви й самоправне розтринькування її добра [6, с.523].

Звичайно, Мазепа не останній із гетьманів так ревно дбав про духівництво й монастирі. Але цілком очевидним є те, що якраз за його правління церква найбільше збагатилася. Таким чином, заходи, спрямовані на піднесення культури та освіти, сприяли розвиткові кріпосницьких відносин. І разом з тим було знехтувано інтереси простого люду, який чимдалі більше знемагав від податків і загальних повинностей.

Мазепа творив щедрі пожертви як українській, так і зарубіжним православним церквам, тому його без усяких застережень можна назвати патроном православної віри на Південному Сході й особливо в Туреччині. Він підтримував зв'язки чи не з усіма патріархами, зокрема єрусалимським -- Досифеєм, листувався з ним, як і митрополит Ясинський, уживав наданого 1694 р. московським патріархатом права наглядати за перебуванням в Україні грецьких єпископів і крім того, за словами українських старшин у Бендерах, ревно опікувався православними церквами, монастирями й духівництвом у Греції, Палестині, Молдові, Валахії, Сербії, Болгарії та інших країнах. 1706 р. антіохійський патріарх Атанасій попросив Петра І допомогти видати книги релігійного характеру. І що ж, необхідну для цього суму надіслав йому не хто інший, як Мазепа. Два роки згодом вийшло Євангеліє арабською мовою. В передмові до нього антіохійський патріарх писав про українського гетьмана як про людину, завжди готову до пожертви, бажав йому довгих літ, закликав молитися за його душу православних священиків та парафіян усіх арабських країн. На початку XVIII ст. Мазепа подарував грецькій церкві Воскресіння на могилі Христа в Єрусалимі коштовний мистецький витвір -- стільницю для причастя (антименсіон) із золота та срібла з вишуканим різьбленням Христового погребіння й написом церковно-слов'янсько-українською (вгорі) й латинською (внизу) мовами: "Коштом його ясновельможності Івана Мазепи, гетьмана руського". Цілком можливо, що гетьман, як вважає Возняк, надав значні кошти монастирю св. Сави у Палестині для оновлення вбрання і завершення будівництва.

Нелегко доводилося православній церкві в Польській державі. Якраз у 90-х рр. прибічники унії заповзялися витіснити православ'я із західноукраїнських та білоруських земель, що належали Польщі. Воно опинилося взагалі у критичному становищі, коли уряд і могутня римсько-католицька церква почали надавати підтримку уніатам. Це турбувало Петра І й Мазепу, які хотіли захистити православну церкву. Гетьман не приховував своїх поглядів. Ще на початку 1693р. в листі до короля він запитував: "Чому Ваша Величність примушує людей переходити в унію?" [5, с.344].

Точкою зіткнення громадсько-політичних інтересів стало питання заміщення посади єпископа у Луцьку. Православні висунули кандидатуру завзятого супротивника унії Жабокрицького. Після невдалих спроб навернути цього ортодокса в унію король у травні 1695 р. підтвердив його призначення, що з радістю зустріли російська й українська сторони. Сподівалися, зазначав 14 травня 1695 р. в донесенні російський резидент у Варшаві Борис Михайлов, з допомогою нового єпископа опанувати втрачені православ'ям позиції і навіть відновити єпископство у Білорусії, а також витіснити уніатів з Перемишльської єпархії. Перед православною церквою в Польщі відкривалися нові обрії.

Підтвердженому королем єпископові, що мав підтримку з боку Мазепи й київського митрополита Ясинського, бракувало лише висвячення вищим пастирем -- тим-таки Ясинським. Аж тут з'явилася перешкода: Жабокрицький походив із мирян і був одружений із вдовою, тож, за церковними канонами, навіть після розлучення не міг висвячуватись. Не вдалося обминути цього факту й скликаному у вересні 1695 р. Мазепою та Ясинським з'їздові теологів. Тоді було надіслано меморіал московському патріархові Андріану з проханням дозволити висвячення як виняток з огляду на інтереси православної церкви. У жовтні до нього ж таки звернувся Мазепа й відрекомендував Жабокрицького як глибоко релігійну та освічену людину, до того ж завзятого заступника православ'я перед унією. Патріарх, одначе, не наважився відступити од церковних догм, хоч як умовляли його Петро І та Мазепа, й порадив їм звернутися до константинопольського і єрусалимського патріархів. Але це було лише гаянням часу: перший взагалі не дав ніякої відповіді, а другий стояв на позиціях Адріана.

Розчарувавшись у східних духовних пастирях, Жабокрицький почав діяти на власну руч: запросив якогось Йосипа Стойка, православного архієпископа з Мармароша, й у вересні 1696 р. прийняв од нього благословіння. А проте його становище було невизначеним. Адріан, спираючись на рішення єрусалимського патріарха, затявся не поступатися. Незважаючи на підтримку Петра І й Мазепи, навіть новообраного польського короля Августа II та впливового луцького церковного братства, вища духовна особа залишалася невисвяченою [31, с.63-64].

Упертість московських релігійних кіл і ненадійність власного становища підштовхнули Жабокрицького до зближення з уніатами. 1700 р. на їхній бік офіційно перейшов і православний львівський єпископ Шумлянський. Уніатська церква стала домінуючою в Західній Україні. 1702 р. луцького єпископа, знехтуваного Москвою, висвятив Рим, а відтак і уніатський митрополит Залеський. Православна церква, втративши опертя у Польщі, мала тепер лиш тільки одне єпископство -- у Могилеві. Але й попри всі ці негаразди Мазепа ревно опікувався православною церквою у Польщі: надавав їй посильну матеріальну допомогу, дбав про будівництво церков, прихищав у Києві втікачів, цькованих уніатами й польською адміністрацією, серед них і багатьох монахів Базиліанського ордена, зловороже наставлених до унії, виступав проти укладеного 1701 р. союзного договору між Петром І і Августом II, який зачіпав права польської православної церкви, як, зрештою, і проти надання уніатам православних храмів, зокрема у Львові. Щоправда, великою розрадою було повідомлення про руйнацію козацькими відділами, розташованими 1705 р. в Польщі, уніатських церков та поміщицького комплексу перемишльського уніатського єпископа Юрія Вінницького [60, с.101].

Визначну роль Мазепи в духовному житті України засвідчують поряд з іншими дві знамениті писемні пам'ятки тієї епохи: праця "Четьї Мінеї" Дмитра Тупталенка (згодом св. Дмитра Ростовського) й трагікомедія "Володимир" Феофана Прокоповича. Перше із названих видань, що відтворює життя святих, вийшло в 1689--1705 рр. і здобуло широку популярність серед прихильників церкви в усьому православному світі. Мазепа надавав усіляку допомогу авторові, усував різні перешкоди на шляху публікації та поширення життєписів. Вирушаючи 1689 р. до Москви, він узяв з собою батуринського настоятеля Тупталенка, який подав патріархові Адріану першу частину своєї праці. Підтримка й рекомендація Мазепи мали важливе значення, бо церковна верхівка, ставлячись з недовірою до українського духівництва, шукала у творах цих авторів поступок римо-католикам. Але цього разу патріарх із розумінням поставився до Тупталенка, давши йому змогу продовжувати розпочату справу. 1695 р. вийшла друга частина "Честьї Мінеї". І гетьман знову звернувся до патріарха за підтримкою цього твору та його автора. Свою великообсягову працю той завершив 1705 р., ставши уже ростовським митрополитом. Однак і в цьому далекому від України місті не забув він свого благодійника. В заключному слові до "житія святих" наголошувалося, що роботу завершено в час "щасливого правління гетьмана його всепресвітлійшої царської величності Війська Запорозького обох сторін Дніпра, кавалера славного ордена св. апостола Андрія і його світлої милості пана Івана Стефановича Мазепи" [59, с.211].

Твір Феофана Прокоповича "Володимир" також був пов'язаний з особою Мазепи. Хоча б уже тим, що молодий викладач Академії написав і поставив свою трагікомедію з нагоди відвідання гетьманом вищої школи 3 липня 1705 р. Про це недвозначно йдеться в поширеній назві рукопису. В тогочасному українському драматичному репертуарі "Володимир" посідав особливе місце. Цей мистецьки повновартісний і багато в чому новаційний твір вирізнявся як своїми реформаторськими ідеями, так і вибором самої теми, аж ніяк не запозиченої з життя давньої Греції чи народу ізраїльського. Автор першим звернувся до величної постаті старокнязівської доби Володимира Великого. Писання епігонів, що небавом з'явились, як, скажімо, Лаврентій Торка, не мали такого успіху. Новим у "Володимирі" було й органічне поєднання комічних епізодів з трагічними, чого доти, властиво, не траплялося.

Не менш цікавим є той факт, що автор прагнув висвітлити водночас і славне історичне минуле, і сучасність в особі Мазепи. Уже сама назва Академії -- "Могило-Мазепіана" -- характеризує гетьмана як її великого благодійника. Володимир і Мазепа -- центральні персонажі сюжетної лінії, причому образ першого віддзеркалюється в особі другого. У "пролозі до глядачів", присвяченому Мазепі, Прокопович пойменовує гетьмана великим нащадком старокиївських князів. І звертається до Мазепи: "Вдивляйся у Володимира, ця вистава -- дзеркало твоєї мужності, твоєї слави, союзу твоєї любові з серцем монарха (Петра І), твого щирого потягу до добра, твоєї справжньої старанності й твоєї турботливості про ортодоксально-апостольську церкву католицької віри".

Ще завзятіше оспівували чесноти українського гетьмана представники панегіричної літератури у своїх одах, присвячених йому чи його гербові. Серед незчисленних поетів, які величали Мазепу за тодішньою модою, були й такі найвидатніші українці, як Степан Яворський з його "Ехом" (1689) та іншими творами, Пилип Орлик з "Алкідом російським" (1695), Іван Орновський з "Музою Роксоланською" (1688), Д.Тупталенко з "Руном орошеним" (1697). Намагалися лестити гетьманові й такі ремісники від поезії, як Самуїл Мокрієвич, зі своїми безконечно поширеними, але стилістично недолугими віршованими парафразами з Біблії, Євангелія та інших джерел.

Природно, в час розквіту літературного бароко рясно було формальних художніх образів. А проте, з такими творами не має нічого спільного поезія "Всі покою щиро прагнуть", написана народною мовою. Це -- вияв високого літературного таланту й теплої української ментальності її автором був не хто інший, як Мазепа. Засвідчив це генеральний суддя Кочубей у доносі Петру І, виявивши у віршованих рядках протистояння "державі великого царя". Автор і справді ремствує на роз'єднаність України (Боже, зжалься над Україною, що ЇЇ сини не разом) і закликає своїх співвітчизників до збройного захисту Батьківщини, яка -- він твердо вірить -- може бути вільною, славною і єдиною [43, с.277].

Отже, Мазепа не останній із гетьманів який так ревно дбав про духівництво й монастирі. Але цілком очевидним є те, що якраз за його правління церква найбільше збагатилася. Мазепа надав надзвичайно велику фінансову допомогу православним храмам та монастирям у їх побудуванні та реставрації, чимало з них і нині є цінними пам'ятками архітектури (дзвіниця у Софійському соборі, Свято-Іллінська, Свято-Микільські церкви ("Набережна" та "Притиска" на київському Подолі). Було збудовано Свято-Троїцьку надбрамну церкву та церкву Всіх Святих над Економною брамою Києво-Печерської лаври, реставровано Свято-Успенський собор Києво-Печерської лаври. Гетьман реставрував чи перебудував, оздобив храми практично в усіх київських і чернігівських монастирях, також в головних центрах лівобічної Гетьманщини (Глухів, Переяслав та ін.). За деякими підрахунками, протягом свого гетьманату Мазепа власним коштом відродив і реставрував понад 20 церков і монастирів, як от Свято-Вознесенський у Переяславі та Петропавлівський під Мошнами. Нововиявлені документи стосуються підтримці Мазепи деяких монастирів як от: Свято-Успенський Кам'янський та Свято-Микільський монастирі у Стародубському полку, Свято-Вознесенський монастир у Переяславі, або ж відроджених ним, як от Любецький, відомий ще з часів св. Антонія Печерського. Вони засвідчують, що власним коштом гетьмана було збудовано Різдво-Богородицький храм біля м.Березної, Свято-Вознесенський храм у Переяславі. Власним коштом гетьман профінансував багатоярусний іконостас Свято-Успенського собору Києво-Печерської лаври, укріпив стіни навколо лаври. Якщо підсумувати видатки гетьмана, то вийде астрономічна сума понад 1 млн. золотих дукатів, причому цей перелік далеко не повний, бо сюди не ввійшли пожертви багатьом церквам та монастирям, церковним інституціям та духовенству, бо ряд витрат уже не можна було встановити, як от на збудування Бахмацького, Думницького, Кам'янського та Любецького монастирів із церквами. Щедрі пожертви на користь УПЦ гетьман призначив також і в своєму заповіті.

Висновоки

В перший період своєї діяльності Мазепа чесно й сумлінно співпрацюав з московським урядом у руслі окресленого ним політичного курсу. Залежність Гетьманської держави від Москви стала доконаним фактом. У цьому чаїлася неабияка загроза. Найменший вияв самостійності розцінювався як сваволя, й у відповідь вживалися заходи для послаблення Української держави. Та й у самій Україні було чимало заздрісних інтриганів, які стежили за кожним кроком гетьмана, аби за традиційної недовіри з боку Росії зробити з ним те, що було вчинено із Самойловичем та його попередником -- Многогрішним. Не міг він покластися й на народні маси та на сусідню Запорозьку Січ. Головним напрямом співробітництва Мазепи й Петра І був Південь. Обом кортіло твердо ступити на береги Чорного та Азовського морів. На відміну від Самойловича, новий гетьман проводив цю політику невідступно. Властиво, за тих обставин він і не міг займатися чимось іншим. Для нього багато важило надовго зберегти прихильність царя після перевороту в Москві.

Запорукою цього були його планомірні й енергійні зусилля, спрямовані на витіснення турків і татар з їхніх укріплених пунктів на північному березі Чорного моря. Досягнення поставленої мети, яка здавна приваблювала царів, гарантувало б гетьманові доброзичливість Петра І. Самойлович виступав проти такої політики. А Мазепа втілював її, хоч зміцнення позицій Москви на півдні робило Україну чимдалі залежнішою від Росії. І разом з тим завоювання Чорноморського узбережжя відкривало перед нею шлях до ширшого задоволення колонізаційних та господарських інтересів і служило надійним захистом від постійної татарської загрози. Ясна річ, Мазепа внаслідок пильної уваги Москви до півдня після невдалих походів 1687 і 1689 рр., а також через війни Центральної Європи проти турків мусив продовжувати боротьбу. Сусідство ж України з Туреччиною і Кримом робило це завдання самоочевидним.

Втягнута з 1700 р. у Півнчну війну Україна потрапила в трагічну ситуацію. Вже 1700 р. для ведення бойових дій проти шведів було відправлено 17 тис. козаків. Війна принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, нескінченні реквізиції харчів, розміщення в Україні російських військ, фактичне припинення зовнішньої торгівлі. Перемога будь-якої із сторін у російсько-шведському протистоянні означала загибель Української держави. Так, якщо перемогу здобували Карл XII і його ставленик Станіслав Лещинський, то Україна як союзник Росії дісталась би Польщі, а у разі перемоги Петра І і його протеже Августа II українські землі чекав поділ між Росією та Польщею. Отже, в обох випадках Україна втрачала навіть надію на автономію. Все це відбувалося в умовах зростання невдоволення українського народу. За таких обставин у 1705 р. І. Мазепа розпочинає таємні переговори із союзником Карла XII -- польським королем С. Лещинським, а навесні 1709 р. укладає угоду зі Швецією, яка передбачала відновлення державної незалежності України. Цього ж року гетьман виступив як союзник шведів у вирішальній Полтавській битві та зазнав поразки.

Об'єктивно дії І. Мазепи були спрямовані на пошуки способу збереження української автономії в умовах кризової ситуації. Внутрішньополітичні прорахунки (простаршинська соціальна політика, постійне протистояння із Запорозькою Січчю та ін.) не дали йому змоги консолідувати українське суспільство, а жорстка протидія зовнішніх сил остаточно поховала плани гетьмана зберегти свободу, незалежність та соборність усіх земель Української держави.

Мазепа став гетьманом за часів Руїни, коли українські землі буди спустошені та розорені численними війнами. За 22 роки його гетьманування мирний час тривав тільки протягом 36 днів. Крім того в цей час на території козацької держави постійно відбувалися якісь стихійні лиха: повені, нашестя саранчі, неврожай. Проте, Мазепа зміг знайти шляхи їх швидкого та дієвого вирішення.

Дуже важливим чинником економічного піднесення Гетьманщини стала велика та потужна хвиля колонізації Лівобережжя. Насамперед це було зумовлено тим, що велика частина населення Правобережної України залишає свої домівки через те, що ця територія була майже цілковито розорена під час Руїни. Тому прийшовши на нову землю, яка є доволі сприятливою для господарської діяльності та галузей економіки, вони активно приступають до її засвоєння.

Українське господарство в добу Мазепи переживає часи свого піднесення. Поширюються торговельні зносини з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям. Наприкінці XVII ст. дуже розвиваються галузі промисловості, які вимагали спеціального технічного досвіду та устаткування, і більших грошових вкладів.

У внутрішній політиці гетьман спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий стан. Становище козацької старшини особливо зміцнилось на початку XVIII ст., зросла кількість так званих бунчукових товаришів - старшинської молоді. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи в галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби, намагався скасувати "оренди". Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни. Він зробив вагомий внесок в духовно-культурну спадщину країни

Мазепа чудово усвідомлював роль церкви та духівництва в політичному та культурному розвитку країни, тому він обирає за домінанту своєї діяльності підтримку православної духовності і культури на всіх теренах України. Гетьман Мазепа був великим меценатом культурних починів і будов в Україні. Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, зокрема архітектури. В добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України. Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України. Це було українське бароко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи.

Список використаних джерел та літератури

1. Військові кампанії доби Івана Мазепи в документах/ Український інститут національної пам'яті, Чернігівський історичний музей ім. В. В. Тарновського; упоряд. С. Павленко. - К., 2009.

2. Гетман Иван Мазепа: Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. Вип. 1: 1687-1705 гг. - СПб., 2007.

3. Величко С. Літопис. - Т.2. - К., 1991.

4. Листи Івана Мазепи 1687-1691. - Т. 1. - К., 2002.

5. Листи Івана Мазепи. - Т.2: 1691-1700. - К., 2010.

6. Універсали Івана Мазепи (1687-1709). - Ч. 2/ упоряд. І. Бутич. - К., 2006.

ІІ. Література

7. Андрусяк М. Політика Мазепи. - К., 1959.

8. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - К., 1991.

9. Апанович О. Гетьмани України і козацькі отамани Запорозької Січі. - К., 1993.

10. Д. Бантиша-Каменського “История Малой России”.- М., 1822.

11. Барвинський В. Гетьман Іван Мазепа. - К., 1991.

12. Білкун І. Міф про Мазепу. - Чернігів, 1998.

13. Більченко П. За що ж таки боровся гетьман Мазепа.- К., 1997.

14. Борщак І. М. Іван Мазепа: Людина й історичний діяч.- К., 1992.

15. Бойко О. Історія України. - К., 2005.

16. Будзиновський В. Гетьман Мазепа. - К., 1993.

17. Витан П. Іван Мазепа. - К., 1997.

18. Голобуцький В. Гетьман Мазепа і запорозькі козаки. - К., 1993.

19. Голобін В. М. Політична діяльність гетьмана Івана Мазепи. - Івано-Франківськ, 2009.

20. Грушевський М. Нариси історії українського народу. - К., 1990.

21. Горобець В. Політичний устрій українських земель другої половини XVII-XVIII століть: Гетьманщина, Запоріжжя, Слобожанщина, Правобережна Україна.- К., 2000.

22. Демченко К. Мазепа - гетьман України Північна війна та її наслідки для України. - Полтава, 1992.

23. Журавльов Д. В. Мазепа: людина, політик, легенда. - Харків, 2012.

24. Журавльов Д. В. Іван Мазепа. - Харків, 2009.

25. Іван Мазепа та його доба. Історія, культура, національна пам'ять: Матеріали міжнародної наукової конференції/ Національний університет "Києво-Могилянська Академія"; Ред. В. Брюховецький. - К., 2008.

26. Ковалевська О. О. Збірник "Мазепа": реконструкція видавничого проекту 1939-1949 років, Національна академія наук України. - К., 2011.

27. Крип'якевич І. Історія України. - Львів, 1990.

28. Костомаров Н. И. Гетман Иван Степанович Мазепа.- К., 2005.

29. Костомаров Н. И. Мазепа. - М., 2004.

30. Карпенко М. Гетьман Іван Мазепа як будівничий Української держави. - Суми, 1999.

31. Крупницький Б. Д.. Гетьман Мазепа та його доба. - К., 2001.

32. Литвин В.М. Історія України.- К., 2011.

33. Луців В. Гетьман Мазепа і його співпрацівники.-К., 1963.

34. Маслійчук В. Козацька старшина Слобідських полків другої половини XVII- першої третини XVIII століття.- Харків, 2003.

35. Мельник Л.Г. Лівобережна Гетьманщина періоду стабілізації (1669-1709 рр.). - К., 1995.

36. Мицик Ю. Іван Мазепа. - К., 2007.

37. Наливайко Д. С. Поема Джорджа Байрона "Мазепа" у контексті європейського романтизму. - К., 2006.

38. Оглоблин О. П. Гетьман Іван Мазепа та його доба.-Львів, 2001.

39. Павленко С. О. Іван Мазепа: биография отдельного лица. - К., 2003.

40. Павленко С. О. Зображення гетьмана І. Мазепи: (кінець XVII - початок XX століть). - Чернігів, 2010.

41. Павленко С. О. Міф про Мазепу. - Чернігів, 1998.

42. Павленко С. О. Оточення гетьмана Мазепи: Соратники та прибічники. - К., 2005.

43. Павленко С. Іван Мазепа як будівничий української культури. - К., 2005.

44. Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р. - К., 2008.

45. Пасічник О. Гетьман Мазепа або слов'янська трагедія: Народна трагедія-хроніка на 2 частини. - К., 2001.

46. Радишевський Р. П. Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого барокко. - К., 2006.

47. Рендюк Т. Г.. Гетьман Іван Мазепа: Українські і румунські шляхи. - Чернівці, 2009.

48. Салій К. Іван Мазепа і Українська Православна Церква кінця XVII- початку XVIII століття. - 1999.

49. Соловйов С. История России с древнейших времен. - М., 1961.

50. Сергийчук В. Кого предал гетман Мазепа.- К., 2006.

51. Субтельний О. Мазепенці: український сепаратизм початку XVIII ст. - К., 1994.

52. Смолій В. А. Правобережна Україна у другій половині XVII-XVIIIст.-К., 1992.

53. Смолій В. Формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби. Друга половина XVII-XVIII ст.- К., 1985.

54. Станіславський В. Політичні відносини Запорізької Січі й Кримського ханства напередодні Полтавської битви . -К., 1998.

55. Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVII ст.-К., 1994.

56. Таїрова-Яковлєва Т. Мазепа. - М., 2007.

57. Тарле Е. Северная война й шведское нашествие на Россию.- М., 1958.

58. Чухліб Т. В. Шлях до Полтави: Україна і Росія за доби гетьмана Мазепи. - К., 2008.

59. Шевчук В. О. Просвічений володар. Іван Мазепа як будівничий Козацької держави і як літературний герой. - К., 2011.

60. Шеретюк В.Православна церква Правобережної України у контексті політичних відносин Росії і Речі Посполитої кінця XVII-XVIII ст.- К., 2002.

61. Яворницький Д. Історія запорозького козацтва. - Т.3. - К., 1991.

62. Ямчук, П. М.. Бароковий універсум Мазепи: культурний аспект. - Умань, 2005.

Размещено на Allbest.ru