Утворення в Англії станово-представницького органу

Діяльність цього "доброго" парламенту вказує на нову особливість національної опозиції проти зловживань корони [6:125]. Дотепер завдання опору падало на баронів і вирішувалось повстаннями феодальних власників; але тепер безладне керування було справою більшості знаті, що діяла в союзі з короною. Тільки Громади мали можливість мирно провести якісь зміни. Колишня відраза нижньої палати до втручання в державні справи відразу зникла під тиском обставин. Чорний Принц, який був смертельно хворий і який бажав через усунення Джона Гонта забезпечити спадком свого сина, прелати з Вільямом Уайкгемом на чолі, які прагнули знову зайняти свої місця в королівській раді й зупинити плани пограбування церкви, однаково бачили в палаті знаряддя проти адміністрації герцога. Спираючись на таких союзників, Громади у своїх діях зовсім не виявили колишньої боязкості й непевності. Лицарі графств разом з городянами напали на королівську раду. Спікер Громад, сер Пітер де ла Мар, указав на невміле ведення війни, важкість оподаткування й зажадав звіту у витратах. Але обвинувачення, пред'явлені уряду, змусили замовчати навіть герцога, і парламент приступив до обвинувачення й осуду двох міністрів, Латімера і Лайонса. Сам король здитинів і був повністю під владою своєї фаворитки Аліси Перрерс; її вигнали й віддалили від двору ще декількох слуг короля. Скарги королівства були викладені в 140 клопотаннях. Громади вимагали щорічного скликання парламенту, вільних виборів для лицарів графств, на обрання яких тоді часто заперечувала корона; вони протестували проти самовільного оподаткування й ущільнення папою вільностей церкви; вони просили про заступництво торгівлі, про дотримання "робочих законів" і про обмеження прав привілейованих ремесел.

Після смерті Чорного Принца його малолітній син Річард був принесений у парламент і визнаний спадкоємцем. Але ледь Палати були розпущені, як Ланкастер повернув собі владу. Його пихате роздолля відкинуло всі обмеження закону. Він усунув з ради нових лордів і прелатів. Він повернув Алісу Перрерс і опальних міністрів. Він оголосив "добрий" парламент незаконним і не допустив внесення його клопотань у звід статутів. Він ув'язнив Пітера де ла Мара і конфіскував майно Вільяма Уайкгема. Напад на цього прелата розцінювався як напад на все духівництво. Відкрито обговорювалися нові проекти секуляризації, і в числі їх прихильників ми знаходимо Джона Вікліфа.

Отже, в це період роль і функціонування парламенту в значній мірі визначалися військовими невдачами і небажанням нести політичну відповідальність Громадами.

2.3 Повноваження парламенту

Про те, які функції виконував парламент частково згадувалося вище, але якщо конкретно виділити найголовніші з них, то можна побачити, що:

Найважливішими повноваженнями англійського парламенту вважалися його права в сфері фінансів. Ще наприкінці ХІІІ ст. він підтвердив своє право встановлювати і стягати податки і різні грошові збори. Протягом усієї доби феодалізму в Англії це його право було об'єктом постійних зазіхань з боку королівської влади. Врешті-решт парламент розширив ці свої повноваження настільки, що почав вирішувати всі питання фінансування державної діяльності.

Велике значення мали і законодавчі повноваження парламенту. Його виключне право на прийняття законів історично виникло з права подавати королю петиції. Спочатку англійський парламент, як і інші європейські станово-представницькі установи, не стільки брав участь у законотворчості, скільки ставив перед королівською владою питання про видання нею бажаних для нього законів. Для цього парламент подавав королю відповідну петицію. Якщо король погоджувався з викладеними в петиції аргументами, то видавав закон (статут). Однак король своєю владою іноді робив зміни в змісті вимог, що містилися в петиції.

На початку ХVІ століття така практика була відкинута. Пропозиції парламенту набули форми готових законопроектів, які король міг тільки затвердити або відхилити, але не змінювати. Такі законопроекти стали називатися біллями. Тим самим було визнано, що законотворчість є функцією виключно парламенту. Водночас було вироблено поняття закону (статуту) як акту, що приймався палатами, затверджувався королем і мав найвищу силу серед усіх актів державної влади.

Парламент намагався контролювати і сферу державного управління. Для цього наприкінці ХІV ст. він запровадив процедуру імпічменту, за якою урядовці, включаючи радників короля, могли бути притягнені до юридичної відповідальності. При цьому парламент сам провадив слідство й виносив присуд, тобто виступав як судова установа. Звичайно у такий спосіб вирішувалися справи, пов'язані із зловживанням урядовцями своїм службовим становищем.

До цього треба додати, що палата лордів набула в ті часи значення вищого суду країни. Вона не тільки розглядала справи, порушені в порядку імпічменту, а й була судом першої інстанції у справах її власних членів, що вчинили тяжкі злочини. Палата виступала також як вищий апеляційний суд. Ця особливість державного розвитку Англії має не лише історичне значення. Вона знайшла своє відображення в організації та діяльності сучасного британського парламенту.

Парламент втручався і в зовнішньополітичні справи. Зокрема, він намагався застерегти свою участь у вирішенні питань війни і миру [10:15-17].

3. Збереження парламенту в умовах абсолютної монархії

3.1 Парламент і Ланкастери

англія парламент представницький орган

Протягом декількох років після повстання 1381 р. рада, тобто правляча кліка знаті, на чолі якої стояв Джон Ґонт, іменем короля Річарда здійснював у країні фактичне панування. Однак крайня непопулярність Гонта, що стала зрозумілою в час повстання серед всіх шарів населення, а також інтриги вельмож, що суперничали з ним, підірвали його авторитет. Незабаром навколо короля стала гуртуватися опозиційна партія, яка намагалась вирвати владу в Гонта. Групування це було в значній мірі засноване на особистих зв'язках, воно складалося із друзів короля, а також тих, хто вважав себе обділеним клікою Гонта. В нього входив ряд представників молодих аристократів, таких як граф Оксфорд, і тих родин, які недавно одержали дворянство, як Майкл де ла Поль - купець міста Гулль. Розділилися також і симпатії лондонських купців. Продавці мануфактури, тобто ті, хто був пов'язаний з торгівлею вовною й сукном, підтримували Джона Гонта, а ті, хто мав справи з харчовими продуктами, підтримували короля. Можливо, що такий розподіл сил обумовлювався тою обставиною, що королівська партія була проти продовження війни із Францією, у якій торговці вовною, природно, були зацікавлені більше, ніж хто інший [15:332].

Боротьба між двома цими партіями, що тривала кілька років, досягла свого апогею в 1386 р., коли королівському канцлерові графові Суффолку було пред'явлене обвинувачення в державній зраді (Impeachment). Пред'явлення такого обвинувачення було новиною в парламентській процедурі. В якості обвинувачів виступила палата громад, а суддями була палата лордів. За задумом така процедура повинна була стати методом обмеження королівської влади, тому що цим шляхом можна було проводити атаку на королівських довірених; це був також примітивний метод встановлення відповідальності міністрів перед парламентом. Після пред'явлення Суффолку обвинувачення була створена контрольна комісія лордів-спостерігачів (Lords Appellant) за традиційним зразком аналогічних комісій, що створювалися баронами в часи їхніх конфліктів з короною. Від своїх попередниць вона відрізнялася більш тісним зв'язком з парламентом, перед яким вона несла пряму відповідальність за всі свої дії [6:121].

На короткий період лордам-спостерігачам вдавалося утримувати владу у своїх руках, але в 1389 р. Річард здійснив державний переворот і захопив владу. Протягом всієї історії Англії майже не було періоду, у подіях якого було б так само важко розібратися, як у подіях, що пішли за цим переворотом. Пояснюється це й тим, що нам зовсім невідомі спонукальні мотиви, за якими діяли партії, і тим, що цей період відрізнявся складністю переплетення відносин, яка виникала від ворожнечі, що носить особистий характер, і від переходу учасників боротьби то на одну, то на іншу сторону. Однак у Франції, як і в інших місцях це був період зростаючого королівського абсолютизму, і в нас є підстави припускати, що Річард, діючи по заздалегідь наміченому плані, прагнув установити в країні диктаторську владу.

У перші роки після державного перевороту він увесь час намагався прихилити до себе палату громад, і та, у свою чергу, досить успішно співпрацювала з ним. Цей період має важливе значення, тому що палата громад уперше почала тепер виступати як політична сила, незалежно від представників великої знаті. Причини такого союзу короля й палати громад легко зрозуміти. Король захопив владу всупереч бажанням основної частини знаті й тепер уже не міг дозволити собі втратити і підтримку джентрі. Це був у той же час період, коли ніякий уряд не міг існувати без фінансової підтримки сильної партії з лондонських купців, і Річард зумів забезпечити своїм друзям контроль над лондонським Сіті.

Ненадійне було також і становище дрібних землевласників. З одного боку, їх присаджували зі своїми вимогами селяни й наймані робітники, з іншого - їм загрожувало зростаюча могутність і сваволя великих земельних магнатів, які прагнули поглинути їх. На цій основі й виник досить хиткий союз, кожна зі сторін якого прекрасно розуміла, наскільки залежить від неї інша сторона, і намагалася витягти з обстановки, що створилася, якнайбільше вигоди для себе.

Незабаром, однак, у потік опозиції Річардові влилася ще зустрічна течія; викликано це було нерозважливою роздачею їм земель корони й жорстокістю, з якою Річард придушував найменшу протидію до своєї влади. Вигнання Генріха Болінброка, сина Джона Гонта, і захоплення його маєтків після смерті Гонта стривожили навіть тих представників знаті, які ще були налаштовані приязно або нейтрально. Купецтво король відштовхнув від себе незаконними податками й тим, що уряд не зумів призупинити піратство. У цій обстановці Річард зробив крок, який ніколи ще не отримував правильного тлумачення. Він скликав парламент лише із своїх прихильників, підтасувавши голоси на виборах, і, щоб зробити гарантію успіху ще більш міцною, призначив місцем його засідання Шрусбері, далеко від Лондона, у якому були можливі бунтівні виступи. Король тиснув на цей парламент за допомогою армії уельських лучників. Річард домігся від парламенту довічного права збору мит і змусив його передати свої повноваження комітету, який знаходився під особистим контролем Річарда. Протягом року здавалося, що влада короля непохитна, однак вона трималася тільки на його уельських найманцях, і, коли в 1399 р. Генріх Болінброк приїхав і став вимагати повернення своїх конфіскованих маєтків, Річарда вже ніхто не підтримав [11:189].

Вдруге шляхом збройного перевороту король був скинутий парламентом. Цього разу парламент пішов ще далі, ніж при скиненні Едуарда: тоді Едуардову владу успадковував його син без усяких суперечок; тепер парламент обрав короля, який не повинен був у зв'язку зі спадкоємним правом одержати корону після Річарда; своїм обранням він був зобов'язаний тільки збройному перевороту й голосуванню в парламенті.

Новий король Генріх IV примушений був, відповідно, підлещуватися до джентрі і середніх станів городян, і на протязі всього середньовіччя парламент не був таким впливовим, як у період правління цього короля. Для того, щоб заручатися підтримкою палати громад, необхідно було спробувати покінчити з анархією великих феодалів. Однак своїм королівським титулом Генріх був у значній мірі зобов'язаний їхній підтримці, а замість цього вони розраховували одержати ще більшу свободу дій. У результаті в 1403 р. спалахнуло загальне повстання прикордонних лордів на Півночі й Заході під керівництвом графа Нортумбрійського й Мортімера, графа Марчського, який у родинних зв'язках був до Едуарда III ще ближчий, ніж сам Генріх. Повсталих підтримували шотландці, а також уельсці, що підсилилися при керівництві Оуена Глендоуера, і які вже протягом цілого покоління користувалися незалежністю. І тільки недовіра, яку відчували один до другого ці союзники, і грубі військові помилки, які вони постійно робили, дали можливість Генріхові розгромити їх у битві біля Шрусбері [11:205].

В останній період свого правління він показав хист дипломата, вправно ухиляючись від постановки всіх небезпечних запитань, і завдяки цьому зумів уникнути серйозної опозиції. До земель корони він додав маєтки герцогства Ланкастерського, і, таким чином, у нього не виникало необхідності занадто часто вимагати гроші, у яких йому очевидно б відмовили. У його правлінні ввійшло у звичай, щоб парламент при утвердженні різних податків вказував їх призначення. Прибутки з королівських маєтків йшли на утримання королівського двору. Ввізні мита (tonnage and poundage) витрачалися на утримання флоту й берегових укріплень, які були тепер значно покращені. Надходження від мит з торгівлі вовною використовувалися для витрат із захисту Кале, а інші податки - на потреби загальних оборонних заходів королівства.

Обрання в парламент було тепер уже не тяжким обов'язком, а скоріше привілеєм, і усередині графств ішла боротьба за збереження провідної ролі на виборах за джентрі. Клас вільних селян-фермерів, що піднімався, почав брати активну участь у виборах у суди графств, і в 1429 р. був виданий закон, що обмежує виборче право. У законі з відвертістю повідомлялося про його цілях. Беручи до уваги, говорилося в цьому законі, що у виборах «за останній час брало участь велика кількість людей різних станів... з яких більшість були людьми невеликого статку або взагалі незаможними, і при цьому кожний з них претендував на право голосу, рівне, оскільки мова йде про такі вибори, голос самих гідних лицарів і есквайрів» [6:124], право участі у виборах буде надаватися надалі тільки «тим, хто має власні збереження, цінністю не менше ніж сорок шилінгів річного доходу без всіх податків» [там же]. «Сорокашилінгові» фригольдери зберігали монополію на виборах графств, аж до видання закону про виборчу реформу 1832 р. У містах вибори не проводилися одноманітно, кожне місто проводило їх у відповідності зі своїми місцевими звичаями. Після закону 1429 р. в 1445 р. вийшов ще один закон, який вимагав, щоб у парламент обирали тільки людей дворянського походження.

Махінації при виборах і заповнення парламенту людьми, бажаними правлячим колам, здійснювалися й раніше, але тепер, коли було скорочено число виборців, а анархія XV в. усе збільшувалася, тиск на парламент став звичайним явищем. Великі лорди з'являлись у Вестмінстер з бандами своїх поплічників, і парламент виродився в слухняне знаряддя баронської групи, що перебував на цей момент у влади. Палата ж громад втратила єдину свою масову базу, яка могла б уможливити протидію тиску цих банд.

Ці зміни були відзначені прийняттям спеціального білля про державну зраду (Bill of Attainder) замість попередньої процедури обвинувачення (Impeachment). За цим біллем контролююча парламент група могла пред'явити своїм супротивникам обвинувачення й винести їм вирок на законній підставі без якої-небудь процедури суду [13:286]. Протягом війни Троянд усяка переміна в правлінні супроводжувалася щораз повним знищенням переможених.

У цій боротьбі парламент втратив майже всяке практичне значення. Однак вже той факт, що він продовжував існувати, що він був ареною всяких політичних махінацій і використовувався різними угрупованнями як знаряддя для досягнення своїх цілей, свідчив про те, яке міцне й важливе місце зайняв парламент у житті країни. Усюди в Європі подібні установи занепадали, тому що там не було досить сильного середнього стану, щоб підтримувати їхню життєздатність. В Англії ж середній стан - джентрі й купці - був досить сильним, і сторони, що боролися, намагалися отримати їх у якості союзників. Вже сама піддатливість цієї установи була вагомим аргументом проти ослаблення його влади, і до кінця XV ст. ця влада, принаймні в теорії, була велика як ніколи. У результаті буржуазія зберегла парламент як зброю, готову до її послуг у будь-який момент, коли вона була досить сильна, щоб цю зброю використати.

3.2 Абсолютна монархія Тюдорів

Генріх VII, засновник нової монархії, був у повному розумінні слова символічною фігурою. Королівство він завоював за допомогою зброї, а зміцнив свою владу скаредністю, хитрістю, дипломатією й дворушництвом. У нього були здібності полководця, але війни він ненавидів і уникав їх, тому що війна коштувала грошей. У нього були здібності комерсанта, і він управляв своїм королівством і експлуатував його так само раціонально й всебічно, як нові землевласники-капіталісти експлуатували свої маєтки. Ця людина була живим втіленням всіх чеснот і пороків первинної буржуазії, що процвітала під захистом тюдоровського режиму й чиїй підтримці його режим був зобов'язаний своєю міцністю.

Правління Генріха VII почалося при ряді несприятливих для нього обставин - сильна опозиційна партія, досить незначні права на престол, які до того ж відкрито критикувались, і безладдя, що не припиняються, у країні, звичні для всього періоду війни Троянд. Однак ці обставини компенсувалися деякими позитивними факторами. Співвідношення сил між короною й знаттю дуже змінилося на користь корони не тільки тому, що багато знатних прізвищ були фізично винищені в період війни й землі багатьох перів Англії перейшли в руки дрібніших власників, ще й тому, що численні конфіскації земель переможених істотно збільшили маєтки й доходи корони.

Але насамперед варто сказати, що Генріхові надавали підтримку купці, сукнороби, міські ремісники, тобто всі ті, хто цінував порядок і мир, найбільше боявся відновлення громадянської війни. Важливо відзначити, що поряд із середнім міським станом підтримували корону й ті, кого ми зможемо називати тепер сільською буржуазією. Завдяки цій підтримці Генріх міг неухильно викорінювати всяку можливість виникнення опозиції й заклав фундамент деспотизму, що проіснував ціле сторіччя. Сила монархії Тюдорів полягала в тім, що буржуазія - купці міст і більш прогресивна частина дрібного джентрі в селі - була в XVI ст. досить сильна, щоб забезпечити панування будь-якому уряду, що дало б їй можливість багатіти, і в той же час не була ще настільки зміцнілою, щоб прагнути до встановлення своєї безпосередньої політичної влади, як це було в XVII ст. [3:142].

Перед Генріхом постали дві важливі проблеми: по-перше, підірвати військову міць старої знаті й, по-друге, зробити такі накопичення, які зробили б корону незалежною у фінансовому відношенні. Про те, наскільки успішно розв'язав він другу проблему, можна судити за тим фактом, що за двадцять чотири роки свого правління йому довелося скликати парламент тільки сім разів, причому в останні тринадцять років - тільки два рази. Його першим кроком, спрямованим до ослаблення знаті, стало видання закону про заборону свит. Це було підкріплено монопольним правом корони на використання артилерійських знарядь, які були значно вдосконалені в другій половині XV ст. і тепер могли розтрощити будь-яку середньовічну міцність. Він розширив також юрисдикцію Королівської ради, створивши установу, що стала згодом відомою під ім'ям «Зоряної палати»; вона мала право залучати до свого суду злочинців, які були занадто могутні і не визнавали юрисдикції місцевих судів. А завдяки створенню Північної й Уельської рад компетенція королівського бюрократичного апарату поширювалася й на самі непокірливі області країни. Ці суди, що мали справу головним чином зі знаттю, були дуже популярні, і завдяки їхньому впливу стали поступово відновлюватися звичайні місцеві судові органи, які прийшли майже в повний занепад за час попередніх десятиліть.

Генріх не тільки послабив стару знать, але й почав створювати нову, яка безпосередньо залежала від корони, аристократію із представників верхівки середніх станів. Такі прізвища, як Сесілі, Кавендіші, Розселі, Бекони і Сеймури, були креатурами Тюдорів. Батьком того самого герцога Нортумберленда, що, як ми бачили, став катом повстанців у Норфолці, був юрист Дадлі, один із провідників фінансової політики Генріха.

На Дадлі, так само як і на канцлера, архієпископа Мортона, покладена була головна відповідальність зі збору грошей, які Генріхові були потрібніші, ніж все інше. Для цієї мети застосовувалися найрізноманітніші засоби. Парламенти змушували узгоджувати податки на потреби війн, вести які Генріх не мав ні найменшого наміру; величезними штрафами обкладалися правопорушники зі знаті, відновлювалися старі закони, купецтво платило за королівське заступництво важкими примусовими позиками й пожертвуваннями. Завдяки всім цим мірам, а також найсуворішій економії Генріх залишив після своєї смерті майже 2 млн. фунтів стерлінгів - колосальна цифра, яка дорівнювала, принаймні, сумі звичайних для того часу надходжень у скарбницю за п'ятнадцять років [13:286].

Генріх витрачав гроші трохи щедріше тільки на будівництво кораблів. Він, як говорить Бекон, «любив багатство й не міг допустити, щоб торгівля ослабла». Про значення, якого він надавав розвитку мореплавства в Англії, свідчить той факт, що він надзвичайно рідко продавав витяги із правил Навігаційних актів, хоча це й могло б служити гарним джерелом доходу. Політика видачі субсидій на будівництво судів, розпочата Генріхом VII, тривала й при інших Тюдорах; поступово встановився постійний розмір цих субсидій: 5 шилінгів на кожну тонну для всіх нових кораблів водотоннажністю в 100 і більше тонн [6:150].

Саме ця худорлява розважлива людина, а не його люблячі показний блиск спадкоємці, заснувала на міцному фундаменті монархію Тюдорів і поставила Англію в один ряд із централізованими національними державами Європи. Франція, Іспанія й неміцне об'єднання південногерманських держав, що групувалися навколо Габсбургів, почали поступово приймати близькі до сучасної форми. Можна сказати, що з їхнім підйомом виникає і європейська політика, на відміну від політики феодальної. Нові держави піклувалися насамперед уже не про збереження внутрішньої міцності, не про те, щоб призупинити відцентрові сили, носієм яких була феодальна знать; вони почали боротися одна з одною за перевагу в Європі. І якщо Англія в середні століття стояла ніби особняком у Європі, тільки час від часу наносячи удари по континенті, то тепер вона стала частиною Європи і в більш буквальному значенні була залучена в загальний вир політичної боротьби між європейськими країнами.

Хоча Тюдори й спиралися на буржуазію, як на свого головного союзника, але послугами парламенту вони користувалися мало. Парламенти скликалися час від часу, для того щоб вотувати податки, і в особливих випадках, коли в них була необхідність (наприклад, для легалізації розриву з Римом). Але парламенти не проявляли великої незалежності, не виявляли жвавого інтересу до чого-небудь, і проти довгих перерв між їхніми сесіями не було ніяких протестів. Проте конституційні парламентські форми належним чином дотримувалися, і саме тому, що з боку парламенту Тюдорам не було чого побоюватися, теоретично його влада навіть зросла. В 1589 р. сер Томас Сміт заявив:

“Найвища й абсолютна влада в англійському королівстві закладена в парламенті... Парламент скасовує старі закони, видає нові, віддає накази про те, що вже відбулося, і про те, що ще повинно відбутися, змінює права й власність окремих людей, узаконює позашлюбних, установлює форми релігії... засуджує або виправдує тих, кого государ притягує до суду. Одним словом усе, що коли-небудь, могли робити римляни в коміціях по центуріях або трибах, все це може відбуватися й в англійському парламенті, який представляє все королівство й має силу у всім королівстві, як на чолі його, так і в членах” [6:152].

Парламент при Тюдорах ніби набирав сил для великих битв англійської революції. Безпосередня влада буржуазії здійснювалася значно рішучіше городянами Лондона, розташування яких Тюдори незмінно намагалися зберегти. Лондон, велике і непокірне місто, завжди представляв силу, з якою уряду, що не мав постійної армії, не можна було не рахуватися.

Вирішення питань поточного керування покладено було на королівських радників. Феодальна «Велика рада» у міру розвитку парламенту була відсунута на задній план і після Генріха VІІ не скликалася. Робоча рада продовжувала існувати у формі невеликого кола вибраних королем радників, а іноді й зборів великих баронів. Право корони призначати радників на свій вибір зустріло в XV ст. протидію з боку знаті, яка домоглася права участі в раді, однак Генріх затвердив за собою право самому вибирати своїх радників. Він набирав їх із широкого кола державних чиновників, уникаючи представників великої знаті, і не встановлював при цьому постійного складу ради. При Генріхові VIII найбільш близькими уповноваженими короля були спочатку Уолсі, а потім Кромвель, але в 1540 р. формально затверджена була таємна рада, що складалася з вищих посадових осіб уряду. Ця рада трохи нагадувала сучасний кабінет міністрів, але тільки відповідальна вона була не перед парламентом, а перед королем, сам же король не зобов'язаний був ні радитися із цим органом, ні виконувати його поради.

Рада мала ряд комітетів для спеціальних цілей, деякі з них постійно працювали у Вестмінстері, інші роз'їжджали по країні. Комітети охоплювали своєю діяльністю всі деталі керівництва, і, таким чином, рада з усіма її відгалуженнями не тільки була зародком кабінету міністрів, але й містила у собі перші елементи бюрократії [10:122].

Мирові судді були також тісно пов'язані з радою, яка спрямовувала і ретельно контролювала їхню діяльність. Інститут світових суддів, що обиралися із числа дрібних землевласників, існував, принаймні, із часів Едуарда III; вплив яких ріс в міру ослаблення знаті, що тепер позбавлена була можливості виступати з політичною опозицією королівської влади. Мирові судді мали силу, тому що вони були представниками класу, що піднімався, і тому, що рада охоче створювала їм усіляку підтримку. Їх називали «тюдорівськими слугами для всіх справ», їхні функції були набагато ширшими, ніж тепер. Крім керівництва на засіданнях суду вони повинні були встановлювати розміри заробітної плати, збирати податок на користь бідних, стежити за приведенням до життя закону про бідних, проводити ремонт доріг і регулювати торгівлю і промисловість [13:432].

Рада не переставала засипати їх усілякими директивами й вони, по суті, перетворилися у виконавчий орган державного апарату, неоплачуваних державних громадянських службовців із широкими, хоча й досить розпливчастими повноваженнями й обов'язками. Відповідальність, покладена на суддів, сильно збільшила політичну вагу сквайрів на місцях і збагатила їх досвідом, який вони в недалекому майбутньому використовували вже у своїх власних інтересах.

За сучасними масштабами тюдорівський уряд був малоцінним. У нього, по суті, не було постійної армії, якщо не рахувати гарнізони за межами Англії або на шотландському кордоні, а бюрократія оплачувалася невисоко. Однак за масштабом середньовіччя він був досить цінною установою, і незабаром їй вже було замало колишніх джерел доходу, які мало змінилися із часів середньовіччя. Генріх VIII на початку свого правління мав у своєму розпорядженні колосальні грошові суми, які залишив йому батько, однак він незабаром їх розтратив. Марнотратність, якою він славився, не була просто його особистою. слабістю, а обумовлювалася ще й політичними міркуваннями. Європейські королі цього періоду прагнули залучити феодалів до двору й, перетворивши їх у придворних, і послабити тим самим як політичних суперників. Для цієї мети необхідно було щедро витрачати гроші, і королі й вельможі змагалися у марнотратності, яка ставала з кожним днем все нестриманішою. Якщо могутність феодальної знаті вимірялася чисельністю їх озброєної свити, то про нащадків їх судили за пишнотою одягу й пишноти помешкань. Хоча така лінія дії й була політично виправдана, вона все-таки обходилася дуже дорого, і Генріхові, у якого всяка політична необхідність перетворювалася звичайно в справжню манію, здавалося, було приємно марнувати багатства корони. На додачу війни, до котрих приводила політика рівноваги сил, вимагали великих витрат, не приносячи у той же час ніякої користі. І, нарешті, у більш пізній період цього століття завдяки напливу золота й срібла з Америки почали рости ціни, прибутки ж не збільшувалися пропорційно цьому росту [6:143].

Незабаром Генріхові стала загрожувати фінансова криза. Він не міг скоротити свої витрати й тому повинен був вишукувати нові джерела доходу. Першим таким джерелом став грабіж монастирських земель (1536-1539), але ці землі розглядалися швидше як прибуток, а не як капітал, і значна частина їх була розпродана за кілька років. Останнім і найзгубнішим засобом, до якого вдався Генріх, було знецінення грошей. Засіб цей щораз давав скарбниці тимчасовий прибуток, однак підняття цін, що випливало потім, ще більше погіршувало становище, і всю операцію доводилося повторювати. В 1527 р. з 11¹/₂ унцій срібла і 11¹/₂ унцій сплаву чеканилося 37 шилінгів. До 1551 р. з 3 унцій срібла і 9 унцій сплаву недорогоцінного металу чеканилося 72 шилінга. За час життя одного покоління цінність грошей була знижена в сім разів. Це гальмувало розвиток торгівлі, ціни швидко росли, і реальна заробітна плата знижувалася. Нові люнети стали притчею. Латімер в 1549 р., читаючи проповідь, навіть у присутності короля й ради не зміг стриматися, щоб відкрито не зробити іронічного зауваження, що шилінг ледь можна проміняти на старий грот. «Чистоти срібла я не можу бачити...» [6:154].

До середини століття практика знецінення грошей остаточно спустошила широкі прошарки народу і це все менше влаштовувало купецтво й землевласників. Одним з перших актів уряду Єлизавети було вилучення з обігу всіх грошей в 1560 р. Приблизну вартість срібла в них оплачували новими монетами, і уряд одержав навіть прибуток від цієї операції. Цей захід не понизив цін, але стабілізував їх на існуючому високому рівні. Ця стабільність, що мала місце наприкінці періоду привласнення і пограбування церков, визначає певний щабель у консолідації позицій англійської буржуазії до початку ери озброєної боротьби з Іспанією за інтенсивнішу експлуатацію світового ринку.

3.3 Єлизавета І Англійська і парламент

По відношенню до свого парламенту Єлизавета обрала позицію поблажливої переваги.

Королева Єлизавета парламенти не любила, і це було видно. Її батько, брат і сестра скликали парламент двадцять вісім разів за тридцять років, які передували сходженню на престол Єлизавети, вона ж скликала його дев'ять разів в перші тридцять років і лише тринадцять разів за весь час сорокап'ятирічного правління. Її небажання скликати збори було загальновизнано і не заперечувалося. Поведінка парламентаріїв примушує припустити, що відсутність ентузіазму у королеви розділялася багатьма, і спостерігалося помітне небажання брати участь в реальній роботі обох палат. Присутність в Палаті Общин завжди падала у міру продовження сесії. У роботі парламенту 1559 р. брало участь всього лише 219 членів парламенту, 54 відсотки, від загальної кількості. Не дивлячись на спробу збільшити відсоток учасників, зробивши перекличку, кількість присутніх знизилися до 33 відсотків до 24 квітня і до 28 відсотків через тиждень. Під час сесії 1563 р. кількість присутніх коливалася від 64 відсотків від загального числа до 31 відсотка. До 1571 р. добросовісні парламентарії так розсердилися на своїх колег-нероб, що встановили штраф 4 пенси в день на користь бідних для тих, хто пропускав початкові молитви в 8.30 ранку. Це не допомогло: у 1581 р. сім разів робили перекличку, щоб зловити відсутніх, і була введена нова система штрафів за відсутність на всій сесії - 20 фунтів для представників графств і 10 фунтів для вибраних від міст [9:189].

Те ж саме відбувалося і у верхній палаті: на початку кожної сесії відвідуваність була постійна, але надалі вона швидко падала, і іноді в залі засідань були присутніми всього півдюжини перів. У 1563 р. сесія почалася в присутності майже 50 чоловік з максимального числа 80, але в кінці відвідуваність впала до 34. У подальших сесіях первинна присутність впала приблизно до 45, хоча її рівень в кінці сесії залишався постійним - приблизно 30-35 перів і єпископів. Звичайно, одна справа була присутність, а інша - реальна участь. Відомо, що в кожному парламенті виступало тільки 10 відсотків з числа його членів, хоча, можливо, в 1601 р. ця кількість подвоїлася. Довга дискусія про монополії на сесії 1601 р., схоже, підвищила рівень інтересу. У десяти зареєстрованих голосуваннях брало участь в середньому 47 відсотків парламентаріїв, хоча відвідуваність варіювалася від 66 відсотків від загального числа, коли обговорювався закон про ріллю, до 17 відсотків з питання про закон про банкрутство - з чого можна зробити висновок, що в парламенті були значно більше землевласників, ніж лихварів [9:190].

Так чому ж Єлизавета скликала засідання парламенту, якщо ні народ, ні вона цього не хотіли? Пакерінг пояснив це на відкритті засідання в 1593 р. Він вибачився за те, що їх викликав, але це було необхідно у зв'язку із загрозою національній безпеці: можливість вторгнення з боку католицької Іспанії і можливість зради з боку незадоволеної меншини змусили королеву попросити про додаткове оподаткування. Звичайно, їй так само не хотілося просити грошей, як і не хотілося просити про скликання: «Її Величність говорить, що ніколи ще не було на землі монарха, якому б більше не хотілося звертатися за чим-небудь до своїх підданих, ніж їй» [9:191] - але звертатися доводилося.

І вона зверталася. У дванадцяти сесій парламенту зі всіх тринадцяти вона просила асигнувань на витрати уряду. Виключення - сесія 1572 р., яка була спішно скликана з приводу політичної кризи, і друга частина субсидії, дозволеної в 1571 р., ще не була зібрана. Отже Єлизаветі потрібні були засідання парламенту, коли їй потрібні були податки - але податки доводилося обґрунтовувати. На кожній сесії, окрім як в 1571 р., представник королеви (всі чоловіки) «співав» одну і ту ж пісню: протестантська релігія в небезпеці, оборона королівства обходиться дорого, і королева, при всьому своєму крайньому співчутті, вимушена просити грошей. Обов'язкова промова була досить легкою на початку правління. Лорд-канцлер Бекон міг в 1559 р. звалити на Марію небезпеку вторгнення, недостатність доходів держави і ненадійність оборони - але Єлизаветі все ще не хотілося висувати вимоги. Вона підучила Бекона говорити: «Якби не йшлося про вашу безпеку і про збереження держави, Її Величність скоріше поставила б на карту своє життя (яке Господь до цих пір зберігає), чим наважилася б потурбувати своїх підданих якою-небудь неприємною справою або чимось, що для них буде тяжке і небажане» [12:38]. Але виходу не було.

Згодом просити гроші стало важче. Парламентаріїв слід було переконувати, що у них мудра і уміла правителька, яка вже зробила все, що потрібне, і не її провина, що зараз не вистачає грошей. У 1563 р. Бекон звалив провину за відсутність грошей на важливі військові походи до Шотландії і Франції, а потім, в подальші вимоги. До 1571 р. заяви про законну необхідність виявилися дещо застарілими, і Бекон доводив, що субсидію потрібно виділити частково в подяку за досягнення королеви - за відновлення Священного писання (хоча він, зокрема, ратував за радикальніше рішення); мир понад десять років (він пропустив ті війни, якими виправдовувалися попередні податки); за те, що вона була милосердною королевою (він забув про жорстокі страти після повстання 1569 р.) - і частково через невідкладні фінансові потреби в результаті північного повстання (у якому Єлизавета була цілком винна), військової підтримки шотландських протестантів (знову мир), підготовки проти вторгнення (але хто спровокував Іспанію?) і падіння митних зборів унаслідок руйнацію торгівлі (у чому повністю винні були Єлизавета і Сесіл) [9:195].

Єлизаветі потрібні були податки, і швидко: для неї ідеальним був парламент, який давав їй гроші і роз'їжджався.

Королева не хотіла, щоб парламент працював над новими законами - їх вже і так було занадто багато - або щоб він обговорював важливі питання: «Не витрачайте свій дорогоцінний час на нові і цікаві винаходи, ті, які, якими б славними вони не здавалися при першій появі, все-таки виявляються утомливими в обговоренні і двозначними при завершенні [13:194]. Лорди і дворянство потрібні були не у Вестмінстері, а в своїх графствах, і ідея була ясна - заткніться, заплатіть і закругляйтеся. Але у деяких членів парламенту були інші ідеї і інші інтереси. Хоча небагато що говорить про те, що бували вимоги скликати парламент, а вже якщо він скликався, його намагалися використовувати в особистих інтересах. Були загальні законопроекти, що проштовхувалися зацікавленими групами, такими як лондонські ремісничі гільдії або провінційні корпорації, які хотіли прийняти новий закон в своїх інтересах, і були суто приватні законопроекти, які зазвичай стосувалися власності окремих осіб і представляли спроби розібратися в двозначностях і спорах. Така діяльність пишно розцвіла при Єлизаветі і привела до розрухи в законодавстві.

Отже, існував конфлікт інтересів: королеві потрібні були короткі сесії, які швидко б пропускали через парламент урядові справи, особливо законопроект про субсидії, але деякі члени парламенту хотіли, щоб враховувалися інтереси їх округів і окремих осіб.

Але тонкі натяки не діяли, і виникла необхідність серйознішого втручання. Коли в 1573 р. парламент засідав вже місяць і все ще не приймав остаточно закону про Марію Стюарт, Єлизавета виснажувала і руйнувала Палату Общин. Вона передала послання, що «Її Королівська Величність хоче, щоб Палата займалася цими і іншими важливими справами, відклавши всі місцеві законопроекти» [12:420], і щоб законопроект про Марію пройшов два читання в наступні дні. У 1581 р. Єлизавета теж хотіла прискорити проходження справ в парламенті: спікер Попем допоміг їй, попросивши парламентаріїв не виступати під час першого читання і заощадити час, відмовившись від «непотрібних пропозицій або зайвих суперечок». Засідання парламенту створювали труднощі не тому, що вони були проти урядових справ, а тому, що деякі члени парламенту і пери проштовхували свої власні справи. Отже, поставала проблема управління: не забороняти критику, але провести законопроект через парламент з 550 членами обох палат, де у кожного свої інтереси, своя зарозумілість і своє власне переконання, що тільки він один розбирається в обговорюваному питанні.

Одним із способів управління парламентом була дія на його склад. У членство Палати Лордів не втручалися, окрім як в 1559 р., коли католицьким священикам наказали усунутися і посадили їх у в'язницю, і в 1572, коли чотирьох перів, настроєних проти Сесіла, було узято під варту, а Норфолк вже страчений. Але здійснювалося постійний, якщо і не дуже цілеспрямований, вплив на склад Палати Общин. У 1571 р. очевидною причиною була необхідність зробити так, щоб парламент представляв виборчі округи, а не приватні інтереси - але після повстання північних графств і папської булли про позбавлення влади прохання Ради про «розсудливих, мудрих і доброзичливих» членів було достатньо ясне. Інструкції про спостереження за виборами були безумовно послані місцевим сановникам у Беркшир, Бакінгемшир, Дорсет, Суррей і Уїлтшир. Схоже, що магнати відгукнулися на прохання, назвавши парламентаріями своїх власних родичів і слуг, і Рада була достатньою мірою задоволена, оскільки прохання повторили в 1572 р. - коли членам Ради потрібний був парламент, який підштовхне Єлизавету до страти герцога Норфолкського і позбавлення Марії Стюарт права на престолонаслідування [9:196].

У 1584 р. парламент знову скликали під час кризи, після вбивства Вільгельма Мовчазного і змови Трокмортона проти Єлизавети, коли боялися католицького вторгнення і повстання. Як раніше перів попросили, щоб вони набрали рекрутів в «загін пильності» для Ради, так тепер їх попросили забезпечити вибори надійних членів парламенту. Лорд Кобем, губернатор П'яти портів, отримав інструкцію прослідкувати, щоб вибрані члени «не тільки були б розсудливими і гідними людьми, але і дотримувалися правильних переконань в релігії і щодо справжнього положення в... уряді» [9:197]. Самій королеві не особливо подобалася Палата Общин, вибрана в 1584 г.; вона доручила лордові-канцлерові Бромлі зробити парламентаріям догану за те, що вони обговорювали релігійні справи, хоча вона відкрито це заборонила. Але Рада залишалася діючою, і в 1586 р. розіслав циркуляр у виборчі округи з проханням переобрати членів парламенту 1584 г.: звичайно близько 40 відсотків від членів попереднього парламенту обиралося знову, але в 1586 р. їх опинилося 52.

Інше широке втручання відбулося в 1597 р., коли Рада передала власне прохання королеви, щоб міста вибирали місцевих жителів, а не прийшлих. Його визнали звичайним проявом традиціоналізму Єлизавети, і толку від нього не було.

Здається вірогідним, що офіційне втручання у вибори підсилювало вплив могутніх покровителів, а зовсім не вплив королеви. Указ Ради дав Кобему папірець, щоб було чим розмахувати перед виборцями в Хайде, граф Хантінгдон отримав гарантію для Лестера, а граф Уоркк для Уоріка, щоб вони могли забезпечити обрання власних друзів. І так як багато хто з магнатів, які стежили за виборами, був або членами Таємної ради, або їх друзями, офіційне втручання збільшив вплив окремих членів Ради - і воно ще більше посилювалося їх власною місцевою владою і готовністю інших поступитися їм висуненням кандидатів. Вплив Берлі на вибори здійснювався перш за все через його політичних союзників (таких як Бедфорд) і родичів (таких як Киллігру): він посадив більше десятка своїх людей в кожний з перших чотирьох парламентів при Єлизаветі і не менше двадцяти шести в 1584 р. (коли граф Бедфорд, видно, надав йому повну свободу в західних регіонах) [13:203].

Самими цілеспрямованими збирачами парламентських кандидатур були граф Ессекс і Роберт Сесіл, які змагалися один з одним в 1597 р.

Проблема контролю над парламентом була для Єлизавети проблемою контролю над її Радою: як члени Ради намагалися маніпулювати інформацією, щоб змусити королеву до певної політики, так само вони намагалися маніпулювати парламентом, щоб нав'язати їм свою політику.

Парламентські сесії знаходилися під впливом, якщо не цілком під контролем, членів Таємної ради Єлизавети. Всі вони, особливо Берлі, наказували членів парламенту, наперед планували порядок денний і намагалися управляти засіданнями. За винятком 1597 р., завжди бувало не менше п'яти, а часто вісім, радників в Палаті Общин, а інші засідали в Палаті Лордів. Крім того, спікер був ставлеником Ради, і в Палаті Общин у Ради були свої маніпулятори. Однією з найцікавіших розробок в парламентській історіографії останнім часом є новий погляд на роль лідерів пуританської опозиції на чолі з Нілом. Ретельно проаналізувавши їх листування, їх парламентські замітки і особливо їх роль в комітетах і дебатах, Майкл Грейвз виявив, що Томас Нортон, Вільям Флітвуд, Томас Даннетт, Томас Діггз, Роберт Белл та інші були не керівниками опозиції, але агентами Ради. Вони і група честолюбних юристів заправляли парламентською процедурою, щоб протягнути інтереси і справи уряду при першій можливості. Ці «ділові люди» вносили до Палати Общин ті питання, обговорення яких хотіли члени Ради - і часто це були саме ті питання, обговорення яких не хотіла Єлизавета [9:200].

Завдяки запланованій стратегії Берлі і тактичним маневрам «людей справи», Рада могла керувати Палатою Общин - особливо тому, що Рада так часто вела їх туди, куди багато членів парламенту так чи інакше і самі хотіли йти. Таким чином, парламент зробився дуже зручним засобом для того, щоб чинити тиск на королеву, використовуючи її часто повторюване бажання правити, спираючись на любов свого народу. У 1563 р. саме члени Ради організували кампанію, щоб примусити Єлизавету вийти заміж і (або) призначити спадкоємця. Комісія, що складала петицію Палати Общин до королеви, працювала під головуванням сера Едуарда Роджерса, гофмейстера королівського двору, і до неї увійшли всі вісім членів Таємної ради, набрані в Палату Общин; Томас Нортон, один з «людей справи», провів проект через Палату у повному складі. Правда, можливо, що ініціатива 1563 р. виходила скоріше від фракції Дадлі, чим від всієї Ради, але метою безумовно було натиснути на королеву. У 1566 р. лорд-канцлер Бекон в Палаті Лордів і секретар Сесіл в Палаті Общин організували сумісну делегацію обох палат до королеви з приводу престолонаслідування, і саме Сесіл намітив для Палати Общин захист її роботи. Крім того, саме радники і їх союзники виголошували більшість промов і добивалися ефективної роботи.

З релігійних питань радники-реформатори часто співпрацювали з єпископами. Це відносно схоже на правду 1566 р., коли наказ королеви Палаті Лордів припинити обговорення законопроекту про те, щоб додати силу закону «тридцяти дев'яти статтям» (зведення догматів англіканської церкви), викликав офіційне прохання до неї єпископів, щоб вона дозволила закінчити обговорення законопроекту. У 1566 р. Єлизавета добилася свого, хоча вона попередила іспанського посла, що «на неї чинитимуть такий тиск, що вона не зможе відмовити в згоді»[12:433]. Парламент в 1571 р. бачив, як радники, єпископи і маніпулятори в Палаті Общин Змовилися, щоб проштовхнути ряд законопроектів про релігію, особливо законопроект про те, щоб карати тих, хто відмовлявся від святого догмату англіканської церкви. Радикальні пропозиції були відкинуті, коли стало відомо про незадоволеність королеви, але по законопроекту про святий догмат вона зіткнулася з об'єднаною вимогою правлячого класу протестантів на чолі з її власною Радою про жорстокіші дії проти католиків. Вона наклала на проект вето, при тому, що за весь час свого правління вимушена була накладати вето на важливий проект загальнодержавного значення менше десяти разів. Парламент 1572 р. був скликаний, ймовірно, через тиск Ради на королеву. Субсидія не затверджувалася, і це був єдиний парламент за все царювання, який був скликаний в такий пізній термін, що довелося засідати весь липень. У королеви не було причини скликати парламент; скоріше, її хотіли заставити стратити Норфолка і хоч би позбавити права на престолонаслідування Марію Стюарт. Норфолк був засуджений до смерті за зраду 6 січня 1572 р., але Єлизавета не санкціонувала страти; двічі указ про страту відмінявся на розчарування натовпу. Єлизавету умовили погодитися на скликання парламенту (може, вона розраховувала, що страх парламентської атаки зробить Марію згідливішою), і він відкрився 8 травня. Обурення проти Норфолка було підсилене вступними промовами спікера і лорда-канцлера, і герцога стратили 2 червня, не чекаючи петиції про його смерть, яка якраз готувалася. Але питання про Марію залишалося відкритим, і тут знову втрутилася Рада. Об'єднана комісія обох палат, керована членами Ради і «людьми справи», склала два законопроекти; один - петиція про позбавлення Марії цивільних і майнових прав, а другою - законопроект про позбавлення її права престолонаслідування [9:203].

Це був класичний приклад маневрування Єлизавети. Її змусили погодитися на скликання парламенту, але вона не зобов'язана була погоджуватися з його законодавчими актами. Її радники під керівництвом Берлі організували натиск відносно страти Марії. Щоб розрядити цю кампанію і щоб уникнути відкритої сутички між Радою і парламентом з одного боку і самою собою, майже в повній самоті, вона, здавалося, погодилася на виключення з престолонаслідування. Але врешті-решт (тому що дискредитована Марія була їй вигідніше з правом спадкоємства, а не без нього) вона (тільки не називаючи цього вчинку своїм ім'ям) наклала вето на законопроект і призначила перерву в роботі парламенту. Але все таки Марія Стюарт була страчена 8 лютого 1586 року.

На думку сера Джона Ніла, Єлизавета постійно боролася з парламентом, який дуже багато про себе думав, оскільки в ньому верховодили войовничі пуритани. Як показав сер Джеффрі Елтон [15:320], це неправда. Велику частину свого часу на більшій частині засідань парламент робив свою справу, голосуючи за субсидії, які просила королева, обговорюючи і приймаючи законопроекти державного значення, розглядаючи приватні законопроекти, необхідні, щоб розв'язати вузли земельного права і зіткнення конкретних інтересів. Найчастіше не було потрібно нічого, окрім найм'якшого натиску, щоб добитися завершення потрібної справи. Але іноді траплялися неприємності, і з погляду Єлизавети вони були набагато серйозніші, ніж думав Ніл. Бо розбіжності зазвичай траплялися не між урядом Єлизавети і її парламентом, а між самою Єлизаветою і її урядом до парламенту в союзі. Такі труднощі виникали, коли звичайні Єлизаветині прийоми політичного управління виявлялися неадекватними - коли їй не вдавалося розколоти опозицію в Раді, і коли вона не могла знешкоджувати опозицію підкупом, політичною спокусою і емоційним шантажем у себе при дворі. Коли її спроби заткнути рот своїм міністрам в Раді і при дворі провалювалися, необхідно було завдати їм поразки в парламенті: як зброю вона використовувала свою власну особу і власне розуміння своїх конституційних прав.

Найважливішими інструментами Єлизавети були її промови в парламенті, і вона приділяла велику увагу їх написанню, виголошенню і публікації. Хоча її лорди-канцлери і хранителі виступали від імені королеви, вона також готувала і промови для себе. Вона сама писала свої промови і стала кваліфікованим укладачем: помітно, що її промови ставали набагато яснішими і зрозумілішими у міру того, як вона набиралася досвіду і знаходила упевненість. За винятком подібності «річного звіту» в 1576 р., її звернення незмінно були відгуком на якусь парламентську петицію або проблему, часто під тиском членів Ради. Отже зазвичай вона виступала у момент політичної кризи, коли її справедливе обурення повинне було згладжувати ситуацію. Чернетки, що збереглися, показують, що ранні варіанти промов були такими, що вирують від гніву, але за тим вона зменшувала тон. У першому нарисі своєї відповіді парламентської делегації з питання про престолонаслідування в 1566 р. вона звинувачувала парламентаріїв в зраді, але ця образа була викреслена, і, працюючи над текстом, Єлизавета щосили прагнула бути великодушною до свого народу. Вона особливо розсипалася в компліментах і загравала перед Палатою Общин: вона палала гнівом до перів і єпископів, які, як вона думала, повинні знати, що їй краще не суперечити, але Палата Общин представляла її підданих, що любили. Хоча вона зазвичай загрожувала радникам і суворо критикувала непокірні меншини, її звернення до парламентаріїв були рясно прикрашені лестощами і обіцянкою піклуватися про їх інтереси [13:426].