Літописи козацької доби

У всіх трьох літописах ми зустрічаємо списки чи перерахування полків. Так, у Самовидця знаходимо вказівки на 24 територіальних полки: Київський, Білоцерківський, Животівський, Зінківський, Ічнянський, Іркліївський, Кальницький, Канівський, Корсунський, Лисянський, Стародубський, Лубенський, Миргородський, Могилівський, Ніжинський, Паволоцький, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Уманський, Черкаський, Чернігівський, Чигиринський, Гадяцький. За часів гетьманування Б. Хмельницького кількість полків коливалася від 16 до 20. В 1650 р. існували такі полки: Київський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Паволоцький, Уманський, Брацлавський, Кальницький (після 1653 р. Вінницький, у 1660-х об'єднаний з Брацлавським), Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський [30, с. 398], тоді як інші зазначені автором літопису полки були або тимчасовими, або військовими. Короткий час існували також Могилівський (Подільський), Туровопінський, Білоруський (Чауський, Бихівський) полки. Правобережну Україну автор називає «тою стороною», а Лівобережжя - «сей бік», «Задніпря». Остання назва рідко зустрічалася у XVII-XVIII ст., що говорить про її локальне походження; вживалась вона, напевне, на Сіверщині, звідки родом автор.

В 1710 р., як зазначено в назві літопису, була написана праця гадяцького полковника Григорія Граб'янки «Действия презельной брани…». Свою працю Г. Граб'янка написав ще не займаючи посади полковника, яку він обійняв у 1730 р., а сидячи на досить низьких урядах (полкового сотника чи осавула, точно не відомо). З усіх трьох літописів твір Г. Граб'янки здобув найбільшої популярності, яку утримував протягом цілого століття до створення «Історії Русів». Напевне, не тільки серед літератури, що дійшла до нас, але і взагалі серед історико-політичної літератури даної епохи він найбільше відповідав потребам старшини. Саме тому він стільки разів переписувався, доповнювався (відомо більше 50 списків літопису - 35 короткої і 16 довшої редакцій), і був основою для створення інших популярних компіляцій, як «Краткое описание Малороссии» [9, с. 215-232].

В літописі Г. Граб'янки назва «Україна» зустрічається 127 разів, але поряд з нею вживаються також назви «Малоросія» - 21 разів і «Русь» - 29 разів. Якщо перші дві назви вживаються тільки по відношенню до українських земель, то назва Русь вживається двох значеннях: Київська Русь; всі українські території у складі Речі посполитої. Наприклад:»… Батий… року 1248 прийшов і на Русь…» [10, с. 22],»… року 1128 був гетьманом на Русі» [9, с. 89] - мова йде про Київську Русь; «Козаки. Полское Королевство и Русь отъ всякихъ имъ наносимихъ Татарами озлоблений крепко защищали»,»… а всіх останніх на Русі з польською шляхтою у правах та вільностях об'єднав…»,»… непускали наїздів турків і татар на Русь і Польщу» [10, с. 26] - мова йде про православну частину Речі Посполитої.

В літописі частіше вживається назва Україна, під якою автор розуміє території Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Як відомо, Григорій Граб'янка при написанні свого твору використовував один зі списків Літопису Самовидця, тому тексти літописів, починаючи з 1648 р., майже ідентичні, а відповідно і образ України в обох працях подібний, з єдиною різницею, що у Г. Граб'янки він більш повний. Як і у Самовидця, у Г. Граб'янки Волинь і Поділля не входять до складу України:»… Поділлям та Україною…», «Поділля і вся Україна». Окремо говорить автор і про Волинь, наприклад:»… Орди, почувши о готовності войска, на україну не входили:», «Коронний гетьман… дозволив татарам пограбувати Волинь…» [9, с. 161]. Даний фрагмент тексту красномовно свідчить, що Волинь для автора не була українською землею, описувані події стосуються 1685 р., коли Правобережна Україна за винятком Києва належала Речі Посполитій, але навіть при тому, що і Україна і Волинь входили до складу однієї держави, автор не ототожнює їх. Це говорить про те, що в даному випадку назва Україна вживається в літописі для означення історичної території, а не «козацької держави», бо на 1685 р. на Правобережжі Гетьманщини вже не існувало.

Щодо північних і східних меж України в уяві Граб'янки, то вони співпадають з уявленнями Самовидця. Так само як і в Літописі Самовидця, Григорій Граб'янка говорить, що Стародубщина межувала з Литвою:»… на Стародубщину за Мглин, аж до Литовського кордону…» [9, с. 84]. Проте на відміну від автора Літопису Самовидця, Г. Граб'янка згадує також і Московські кордони, тим самим засвідчуючи, що на момент написання літопису вони вже були чітко визначені. Так, описуючи заселення українцями Слобідської України, він вказує:»… За кордон у Велику Росію і селитися містами. Ото від тоді беруть свій початок Суми, Лебедин, Харків, Охтирка…» [10, с. 86]. Спираючись на наведені вище уривки, ми прийшли до висновку, що територіально літописна Україна у Самовидця і Г. Граб'янки ідентична. Проте маємо зауважити, що назва Україна за своїм значенням у Літописі Самовидця є сталою, і ніяк не змінюється, а в Літописі Григорія Граб'янки ми бачимо динамічний образ України, тому накреслений щойно нами територіальний образ стосується лише періоду до 1667 р, тобто тієї частини літопису, що була скомпільована з Літопису Самовидця.

Як зазначалося, поряд з назвою Україна в Літописі Г. Граб'янки починає вживатися назва Мала Росія, при цьому вживання її припадає на початок літопису і на його третю частину після 1667 р. Так, із 21 вживань цієї назви 16 приходяться саме на частину тексту літопису після 1667 р., яка становить приблизно У твору. Під 1667 р. містяться такі рядки:»… Покликали його (Дорошенка) з України також і на Малоросійське гетьманство» [15, с. 138]; тут автор розділяє за значенням терміни Україна і Малоросія, прив'язуючи перший до Правобережжя, а другий до Лівобережжя. На думку автора, поділ на Підросійську і Підпольську сторони Дніпра відбувся після встановлення на Правобережжі гетьманом Дорошенка, про що він свідчить в своєму літописі: «Оце відтоді і повелося, що кожен берег Дніпра мав свого гетьмана. Один приймав гетьманство з рук царської величності (під його владою було і Запоріжжя), а другий - від короля польського у Чигирині настановлявся.» З цього моменту чітко прослідковується, що для означення Лівобережжя автор вживає назву Малоросія (малоросійське гетьманство, малоросійське військо і ін.), а для означення Правобережжя - назву Україна. Після цитованого запрошення Дорошенка на Малоросійське гетьманство назва Малоросія вживається 16 разів, із них 15 в значенні Лівобережжя, в одному випадку не зрозуміло про які саме території йдеться; назва Україна після цієї ж події вживається 20 разів, із них 13 у значенні Правобережжя, у трьох випадках мається на увазі вся Україна (Гетьманщина) і в чотирьох випадках не зрозуміло, про які саме території йдеться. Тож можемо впевнено сказати, що згідно з уявленнями Граб'янки, в другій половині 1660-х рр. Україна фактично розділилася на Україну і Малу Росію, що було закріплено Андрусівським договором, і вже наступне покоління, що прийшло на зміну учасникам Визвольної війни, сприйняло цей факт і мислило себе як малоросійський-козацький народ, а Малоросію як частину Великої Росії. Значення малоросійський-козацький вжито не випадково, Г. Граб'янка сам говорить про українців, як про «народ малоросійський прозваний козаками» [8, с. 15].

Для Г. Граб'янки Україна - це вже сформована держава, він говорить про неї нарівні з Польщею. Про це свідчать чисельні фрагменти з літопису: «У вас є Польща, а Україна нехай козацькою буде…» - як бачимо, тут висловлюється претензія на незалежність України; далі автор вже говорить про Україну й Польщу нарівні «Поки житимуть Україна і Польща» [11, с. 115]. В багатьох інших випадках Граб'янка говорить про Україну, як про самостійну державу:»… визволителем України…», «І думаєш, що збережеш Україну?», «Погрожував розширити межі (України) до Сяну і Вісли.» і т. п. Сама ж Україна постає живою і мальовничою, чого тільки варте порівняння: «Бо й справді у тих великих степах немає ні доріжки, ні сліду, як у морі» [12, с. 164], де український степ порівнюється з безкрайнім морем. Місцевість України у Граб'янки жива, а ландшафти реальні, літописець вживає такі означення місцевості, як поле, чисте поле, степ, «під бором коло озера», «гори й долина», «у яругу, прямо у хащі й болото», «їх селяни в лісі ловили» та ін. У Літописі Г. Граб'янки не вистачає лише одного: красномовних, меланхолійних описів місцевості, які присутні в Літописі С. Величка.

Говорячи про ті чи інші події, Граб'янка завжди вказує, в якій частині України вони відбувалися. Так, розповідаючи про Палія, він вказує, що той стояв на Поліссі; розповідаючи про Самусеве гетьманство, він вказує, що той зробив своєю резиденцією Вінницю на Подністров'ї. Тобто, уяві автора притаманним був не адміністративно-територіальний устрій, а народний, історичний, кожна з подій в нього прив'язана до котроїсь території, чи то до Подніпров'я, чи Волині, чи Полісся. В уяві автора Україна поділялася не на адміністративно-територіальні одиниці, як то повіти чи воєводства, нав'язані державою, які він майже ніколи не вказує, а на усталені, вироблені часом і традиційні історико - географічні області.

Майже увесь літопис розповідає про події, які відбувалися в Подніпров'ї, і лише зрідка фігурують інші історичні області. Це можна пояснити тим, що на той час основні події відбувалися саме на Подніпров'ї, де знаходилися резиденції гетьманів. Тоді ж, коли і на інших територіях відбувалися якісь вагомі події, автор обов'язково їх згадує. Так, в літописі згадуються Волинь, Полісся, Поділля, Забужжя, Подністров'я, Запоріжжя, Слобожанщина, Підгір'я.

Як і автор Літопису Самовидця, Г. Граб'янка надає перевагу полково-сотенному устрою перед поділом на воєводства і повіти для означення територій. В кінці літопису Граб'янки серед додаткових документів подано реєстр полкових міст і полковників, де їх нараховується 34, а саме Чигирин, Корсунь, Канів, Черкаси, Біла Церква, Паволоч, Лисянка, Торговиця, Брацлав, Вінниця, Могилів - Подільськи, Кальник, Животов, Кам'янець-Подільський, Київ, Переяслав, Іркліїв, Кропивна, Миргород, Полтава, Зіньків, Гадяч, Лубни, Прилуки, Ічня, Ніжин, Остер, Чернігів, Сосниця, Стародуб, Бихів, Овручов і Турів. Проте в даному випадку автор літопису має на увазі військові полки і не вказує, які із них були територіальними.

Літопис Самійла Величка було закінчено близько 1720 р. Він дійшов до нас в оригіналі і одному списку. Причину такої малої кількості списків, порівняно з Літописом Граб'янки, вбачають у громіздкості і змістовній перенавантаженості праці, через що мало хто брався її читати і переписувати (за обсягом праця С. Величка більше ніж в десять разів переважає праці Самовидця і Г. Грабянки, які приблизно однакові за обсягом). Достовірно відомо, що Величко помер 1728 р., рік народження визначають приблизно - 1670. Він походив з козацького роду, але не значного, тому що, як доводить це Л. Клепацький, після звільнення з в'язниці жив у маєтностях Кочубеїв, а значить, не мав своїх. Хоча, можливо, вони були конфісковані після його арешту. До 1705 р. С. Величко служив у генерального писаря В. Кочубея, а з 1705 по 1708 рр. працював у генеральній канцелярії. У 1708 р. Величка з невідомих причин було ув'язнено і лише в 1715 р. його звільнили. Вік Величко доживав у маєтностях Кочубеїв селах Жуки і Диканька під Полтавою, де і написав свої праці [17, с. 5-7].

С. Величко був надзвичайною людиною для свого часу, характерною його рисою була всеохоплююча цікавість, він намагався не проминути жодної книги, що бувала на Україні, любив подорожувати. Так, у передньому слові до «Космографії», яка переписувалася під його керівництвом, він говорить: «Звідомився ж я про таке, про що й впродовж цілого віку довгочасного життя, мандруючи по всіляких найдальших землях та країнах, дізнатися б не зміг». Під «найдальшими землями та країнами» автор має на увазі Волощину, Польщу і Московію, в яких він побував перебуваючи на службі у Кочубея.

Обізнаність козацької старшини в географії світу обмежувалася добрим знанням сусідніх країн, як то Кримське Ханство, Молдова, Румунія, Польща, Росія, та посереднім знанням Європи і Близького сходу. За свідченням З.І. Хижняк, у Києво-Могилянській академії з початку ХУІІІ ст. географію вже викладали за підручником «Питання з давньої і нової географії» німецького вченого Йогана Гібнера, який являє собою космографію [5, с. 62-63]. Ми знаходимо згадку про історіографа Гібнера у літописі Г. Грабянки; це свідчить про те, що за його працями навчалися і в 70-80-х рр. XVII ст. Тож українці вже з кінця XVII ст. почали переходити від біблійної географії до реальної, вони поєднували в своїй свідомості «жахливу силу забобонів, віру в чудеса, в надприродній світ» і одночасно сприймали наукові і географічні відкриття, ці люди поєднували традиціоналізм і цікавість до нового, це були «люди барокко», які підготували українську культуру до доби Просвітництва.

В літописі С. Величко використовує три назви для означення українських земель - Україна (163 рази у першому томі, 248 разів у другому томі), Малоросія (85 разів у першому томі, 265 разів у другому томі) і Русь (загалом 39 разів). Там, де Величко користується іноземними джерелами чи українськими документами, переважає назва Україна; коли ж Величко веде розповідь від себе, переважають означення Малоросія, українська Малоросія, малоросійська Україна. Назву Русь автор використовує дуже рідко, і переважно в запозичених матеріалах; так, 9 з 39 вживань цієї назви зосереджено у цитаті з поеми Бучинського-Яскольда «Чигирин». А інші приходяться, як правило, на викладені автором в довільній формі універсали і листи.

Які ж саме землі Величко розумів під назвами Україна і Мала Росія?

В цитованих Величком універсалах Б. Хмельницького перераховуються всі землі населені українцями: «Вони (поляки) завоювали війною… наші зі стародавніх часів землі та провінції козако - руські, савроматійські від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільня і Смоленська. Мав наш край довгі і просторі кордони, включаючи землі Київську, Галицьку, Львівську, Холмську, Белзьку, Подільську, Волинську, Перемисльську, Мстиславську, Вітебську й полоцьку» - але при цьому автор не називає їх Україною, для нього це минувшина, а Україна, в якій він живе, існує в реальному часі.

За уявленнями С. Величка, Україна існувала в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, що відповідає уявленням Г. Граб'янки і Самовидця, тож ми можемо визнати, що в розумінні козацької еліти і, можливо, усього козацтва Україна існувала саме в межах згаданих воєводств. Тут ми можемо навести багато прикладів з літопису: «Хмельницький. прибув з Бродів на Україну. спізнався з добрими козацькими молодцями і від'їхав. на Низ до Запорізької Січі» [33, с. 33], - Броди знаходяться неподалік Львова, тобто територія Галиччини для автора не була Україною, далі з України Хмельницький рушив на Запоріжжя, яке лежало на Низу, а не на Україні. В іншому місці з літопису до Польщі віднесено найбільші міста Волині і Поділля: «Тоді не лише близькі до України міцні під Польщею міста були поруйновані й занепали, як то Константанів, Бердичів, Збараж і Львів, але від козацької зброї… мусили тремтіти і терпіти чималий ущербок навіть найміцніші фортеці та замки під Польщею, як Кам'янець-Подільський, Бар, Нестервар, Замостя, Люблін, Броди, Слуцько, Олика та багато інших зі своїми уїздами та повітами». Таким чином, можемо підсумувати, що для Самійла Величка звичним було уявлення про Україну у складі Чернігівщини, Київщини й Брацлавщини. Україна і Малоросія для автора - тотожні назви, свідченням тому є вживання автором таких зворотів, як «малоросійська-україна» чи «українська-малоросія», де вони зливаються в єдине значення.

Самійло Величко спромігся витворити цілісний образ України. В нього спочатку розгортається простір, в якому вже потім розміщуються події. Величко надзвичайно цінить Україну, любить її, слухаючи «розповіді старих людей», читаючи «козацькі літописання», він бачить стару Україну, до Визвольної війни Б. Хмельницького і Руїни, й жалкує за нею. Ось як з красномовно він описує Україну: «Роздивившися, побачив я покриті мохом, очеретом і зіллям, просторі тогобічні україно-малоросійські поля й розлогі долини, ліси й великі сади, красні діброви й річки, стави й занедбані озера. І це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали й проголошували поляки раєм світу - був він перед війною Хмельницького немовби друга обітована земля, що кипіла молоком і медом. Бачив я, окрім того, в різних місцях багато людських кісток, сухих і голих - їх покривало саме тільки небо». Щоб описати місце - потрібно дещо про нього знати. Не секрет, що у кожного з нас вже є певне уявлення майже про кожне місце на планеті. Інша справа, що уявлення про місце буває повним і неповним, «однобоким», почерпнутим із книг, із розповідей, чи із власного споглядання місця. Куди б ми не їхали - ми обов'язково знаходимося під впливом свого шляху, важкого чи простого, «механічно» оцінюємо доступність, відчуваючи ефект шляху. Наше розуміння місця є результатом перш за все нашої подорожі. І лиш потім (і «до того») - результат вивчення карти чи довідника. Даний опис з Літопису Величка є саме враженнями від побаченого, він явно виграє поряд з іншими образами конкретних місць завдяки враженням, ефекту, що його справила подорож на автора літопису. В 1702 р. С. Величко приймав участь у військовому поході і проходив через Правобережну Україну.

Характеристика Півдня у Величка подібна до тієї що ми бачили у Граб'янки, але більш проста, він характеризує його як поле, змережане чисельними річками, балками і долинами: «Переходячи по тих степах через усілякі польові річки, що течуть до Дніпра, числені балки й долини…».

На відміну від літописів Самовидця і Г. Граб'янки, в «Сказанні…» Величка зустрічаємо й інший погляд на територіальні межі України, яку С. Величко запозичив з «Скарбниці» І. Галятовського, де до України також приписано Західну Україну:»… Турки… здобули тоді в Україні Львів, Броди та інші міста, а християнські польські військах боронили. Про це свідчить згаданий отець Галятовський у своїй книжечці «Скарбниця», в чуді 26, на сторінці також 26. А що написав Львів, Дубно, Броди та інші тамтешні міста Малою Росією, то зробив це не вигадавши, а взявши з тої-таки «Скарбниці» премудрого мужа отця Галятовського, який… ясно називає перелічені міста Малою Росією» Як бачимо, С. Величко, аби зняти з себе відповідальність за зміст наведеної цитати, але в той же час вважаючи його цікавим, подає посилання на джерело. Взагалі для Величка є характерним виклад тексту з посиланнями на джерела. Цитуючи С. Твардовського, при тому, що погляди останнього розбігаються з уявленнями самого Величка, він вказує, що ця інформація взята з Твардовського.

Для позначення сторін Дніпра Величко майже не вживає означень Лівобережжя і Правобережжя, пишучи «той берег» (правий) і «цей берег» (лівий), тому що на лівому березі жив сам Величко. В Літописі згадуються такі історичні області, як Волинь, Поділля, князівство Руське, Полісся, Підгір'я, Покуття, Побужжя. Автор не локалізує їх, вважаючи загальнозрозумілими. В авторському тексті згадуються також воєводства Київське, Брацлавське Чернігівське, деякі повіти.

Величко теж дає перелік полків, але, як і Самовидець, не вказує їхніх меж: «Під час лядської комісії з козаками, яка була після війни з козацькими гетьманами Острянином та Гунею на Масловому Ставу у 1638 р., коли постановили над козаками замість гетьманів лядських комісарів, найменовано й постановлено було шестеро козацьких полків з їхньою старшиною. А саме: Черкаський, Корсунський, Канівський, Чигиринський, Білоцерківський та Переяславський.

На початку війни Хмельницького з поляками у 1648 році учинилося обіруч Дніпра 20 козацьких полків. А саме: на тому боці Дніпра 10 - Чигиринський, Каневський, Черкаський, Корсунськкий, Богуславський, Білоцерківський, Паволоцький, Кальницький і Уманський, Подільський. На цьому боці Дніпра 10 - Київський, Переяславський, Чернігівський, Стародубський, Ніженський, Прилуцький, Лубенський, Миргородський, Гадяцький і Полтавський.» Бачимо, що дані про полки неточні. З 1650 по 1654 рр. на Україні було 17 територіальних полків і 3 військових. Крім того, Величко нараховує не 20, а 21 полк, тобто перелічує полки свого часу, долучивши до них полк Подільський, якого при ньому вже не було. Богуславський полк утворився за Мазепиного гетьманування. Стародубський полк було виділено з Ніжинського в 1663 р. Лубенського полку не було ще в 1657 р. - ця територія входила до Миргородського полку. Утворено Лубенський полк за Виговського. Взагалі складається враження, що перед нами чернетка до таблиці полків, старшини і полковників.

Розглянувши кожен літопис окремо, перейдемо до аналізу виділеного матеріалу. Потрібно сказати, що образ України в літописах досить насичений, в ньому присутні як стійкі, сталі компоненти, так і нечіткі, одиничні. Стійкими складовими образу України є поле, або степ, і море; вони незмінні і однаково важливі для всіх трьох авторів літописів. Степ і море символізують безкраїсть, свободу дії. Козацтво славилося саме своїм умінням орієнтуватися в цій місцевості, використовувати її собі на користь. Поряд з цим, в літописах присутні і нестійкі, розмиті частини образу, переважно це особливості ландшафту - річки, ставки, болота, ліси, чагарники, балки, яруги. Сьогодні, напевно, жоден українець не зможе уявити Україну без її гірської частини - Карпат. Але якщо звернутися до текстів літописів, то побачимо, що Карпати не фігурують там жодним чином, так наче їх не було взагалі, хоча козаки неодноразово бували на Поділлі, у Молдові, Румунії, Південній Польщі. З ментального світу українця ХУІІ ст. випадали величезні простори (гори, країни) - не через те що він не знав про їх існування, просто ці простори не асоціювалися з жодним із елементів його життя, побуту.

Козацтво орієнтувалося не по сторонах світу, а по містах і країнах. Так, для орієнтації на близьких відстанях використовувалися міста-орієнтири - загальновідомі, старі міста, говорячи: це сталося там-то, неподалік від такого-то міста і т.ін. Орієнтуючись у далеких відстанях, козаки вживали назви держав: наприклад, це сталося на території такої-то держави, чи поряд з такою-то державою.

Уявлення авторів козацько-старшинських літописів про Україну як територію не однакові. Так, для С. Величка більш звичним є вживання для означення українських територій назви «Мала Росія», Самовидець використовує лише назву «Україна», а автор літопису Г. Граб'янки з початку літопису більше використовує назву «Україна», але з 1667 р. він вживає назву «Україна» для означення Правобережжя, а назву «Мала Росія» - для позначення Лівобережжя. Проте для всіх трьох авторів було характерним уявлення про Україну в складі Чернігівщини, Київщини й Брацлавщини. Отримані результати дають можливість внести деякі корективи в уявлення про зміни значення назви «Україна».

Спочатку (від перших письмових згадок про Україну до початку ХУІІ ст.) назва «Україна» вживалася лише в територіальному значенні для позначення середнього Подніпров'я. Поширення і усталення назви «Україна» у значенні української держави і українського народу відбулося у ХУІІ ст., в період максимального розвитку козацтва. Потрібно сказати, що в другій половині ХУІІ ст. існувала тенденція поширення назви «Україна» і на Західну Україну. Проте через смерть Хмельницького, який не встиг «розширити межі України до Сяну і Вісли», і через Руїну, вона не закріпилася на західноукраїнських землях [8]. На Західній Україні назва «Русь», як самовизначення, збереглася до початку ХХ ст. На території Гетьманщини слово «Русь» також було поширеним - і як назва українських земель, і як самовизначення, але головним носієм його були залишки полонізованої еліти, духовенство і міщанство. Назва «Малоросія» виникла в ХІУ ст., і закріпилася за Україною, з середини ХУІІ ст.: спочатку у значенні всієї України (Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства), від Андрусівського перемир'я 1667 р. у значенні Лівобережжя, а з кінця ХУІІІ ст., після поділів Польщі, і у значенні Правобережжя з Волинню і Поділлям. Але ми стверджуємо, спираючись на результати нашого дослідження, що назва Малоросія з середини ХУІІ ст. використовувалася лише в офіційних документах, а остаточно закріпилася за Лівобережною Україною з початку ХУІІІ ст. і то лише серед еліти суспільства (старшини, духовенства, міщан). В Літопису Самовидця використовується лише назва «Україна», з чого ми робимо висновок, що спільнота людей, серед якої жив і діяв Самовидець, користувалася також лише цією назвою для позначення Гетьманщини. Граб'янка і Величко представляють наступне покоління після Самовидця, при цьому Граб'янка є представником місцевої еліти (гадяцький полковник), а Величко - столичної, центральної (службовець Генеральної канцелярії). На їх прикладі ми можемо простежити темпи сприйняття українцями назви «Малоросія». Так, у Граб'янки з початку літопису домінує назва «Україна», а з 1667 р., в якому на його думку відбувся поділ Гетьманщини, для позначення Правобережжя вживається назва «Україна», а для позначення Лівобережжя назва «Малоросія». Тоді як у Величка ми бачимо повне семантичне злиття назв «Україна» і «Малоросія». Тож можемо підсумувати, що ХVІІ ст. стало ключовим моментом у змістовному оформленні звичної для нас назви Україна. Саме в цей період відбувається заміна загальної назви «Русь» на назву-самовизначення - «Україна». Назва «Русь» використовувалася переважно для визначення православної частини Речі Посполитої, тоді як назва «Україна» використовувалася для визначення козацької частини «Русі» - Київщини, Чернігівщини і Брацлавщини. Назва «Україна» з другої половини ХVІІ ст. домінує в джерелах, що мають козацьке (світське) походження.

Заміна церковних, християнських визначень територій, держав, народів на світські, народні є загальноєвропейською тенденцією. ХVІІ ст. - це століття барокко, головною ідеєю якого було поєднання ренесансної, античної культури (науковості) і середньовічної (схоластики, теологій), і саме науковість, світськість переважила християнську культуру середньовіччя. Так, саме в цей період поступово входить у вжиток вчене слово «Європа». Гуманітарне слово «Європа» заступає церковне поняття «християнський світ», за яким тисячі років використання, шість століть христових походів, емоційність і благозвучність. Близько 1620 року слово «Європа» кидається у вічі як незвичне, а вже близько 1750 року вираз «християнський світ» - це лише архаїзм. Сам сенс його змінився, воно перестало бути еквівалентним «Європі» [34, с. 1]. Тож усталення назви «Україна» за територією Гетьманщини у другій половині XVII ст. є частиною загальноєвропейського процесу націотворення.

Відтак можна зробити до розділу висновок, що в українських землях у XVII ст. не було сильної державної влади, як української так й іноземної, проте по всій Україні поширюється замість етноніма «Русь» - етнонім «Україна». Так, в літописі Самовидця слово «Україна» трапляється 60 разів, а «Русь», «Мала Росія» жодного. Саме з цих джерел відомо кількість козацьких полків. Цікаво, що Самійло Величко Правобережжя і Лівобережжя називає «той берег» і «цей берег». Є описані всі етнічні землі України і яка влада була на місцях.

Висновки

літопис козацький фольклор український

Отже, до наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи - Самовидця (про події 1648-1702 років, вірогідний автор - Роман Ракушка-Романовський), Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648-1700 років).

В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 років, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав.

Серед літераторів XVII ст. чимало таких, спадщина яких дуже переконливо відображає громадську думку про важливі політичні події епохи, а також про соціальні проблеми. Серед таких авторів - Лазар Баранович, Іван Величковський, Петро Попович-Гученський, Данило Гратковський, Климентій Зиновіїв. Мав місце розвиток драматургії (Якуб Гаватович). Були популярними анонімні оповідання на мандрівні сюжети.

Козацькі літописи ніби завершують літописний етап української Історіографії. Історичні твори наступного часу, наприклад, «Історія Русів», за жанровими особливостями відкривали новий етап у розвитку української Історичної думки, зокрема нового методу передачі історичних знань: не через констатацію подій та її інтерпретацію, а через аналіз і узагальнення всієї суми історичних знань, доступних досліднику.

Список літератури

1. Балабушевич Т.А. Територіальні межі правобережних козацьких полків (друга половина XVI - початок XVIII ст.) // Проблеми історичної географії України. - К., 1991.

2. Величко С. Літопис / Відп. ред. О.В. Мишанич. - Т. 1. - К., 1991.

3. Величко С. Літопис / Перекл. з книж. укр. мови В. Шевчук. - Т. 2. - К., 1991.

4. Грушевский М.С. Об украинской историографии XVIII в.: Несколько сообщений // Известия АН СССР. - Сер. 7: Отдел общественных наук. - Л., 1934. - №2.

5. Грушевський М.С. Історія України-Руси. - Т. 1. - К., 1991.

6. Джерела з історії України. Літопис Самовидця / Видання підгот. Я.І. Дзира. - К., 1971.

7. Дорошенко Д. Нарис історії України. - Л., 1991.

8. Заяць А.Є. Динаміка чисельності міських поселень волинського воєводства XVI - першої половини XVII ст. (1566-1648) // Історико-географічні дослідження на Україні. - К., 1992.

9. Клепацький П.Г. Літопис С. Величка. - Полтава, 1926.

10. Крикун М. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в XV-XVIII ст. Кордони воєводств у світлі джерел. - К., 1993.

11. Лащенко Х.Г. До історичної географії Запорожжя часів Нової Січі: шляхи, броди i переправи як елементи єдиної системи сполучень // Південна Україна XVIII-XIX ст.: Зап. наук.-дослід. лаб. історії Південної України ЗДУ. - Вип. 3. - Запоріжжя, 1998.

12. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. - К., 1992.

13. Макарчук С. Україна і українці: поява, поширення та утвердження назв // Другий міжнародний конгрес україністів. - Львів, 1994.

14. Півторак Г. Міфи й правда про трьох братів зі спільної колиски (про походження українців, росіян та білорусів). - К., 1998.

15. Стрелецкий В.Н. Парадигмы геопространства и методология культурной географии // Гуманитарная география. - Вып.1. - М., 2004.

16. Трубчанінов С.В. Історична географія України: Навчальний посібник. - Кам'янець-Подільський, 2003.

Українське козацтво. Мала енциклопедія. - К., 2002.

17. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - К., 1997.

Размещено на Allbest.ru