Літописи козацької доби

Найбільші літописи козацької доби: "Літопис Самовидця", "Літопис Григорія Грабянки", "Літопис Самійла Величка". Визначення типологічної і образно-символічної специфіки українського фольклору. Відображення образу України в козацько-старшинських літописах.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 27.06.2013
Размер файла 71,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Літописи козацької доби

1. Найбільші літописи козацької доби

1.1 Літопис Самовидця

Важливим зразком цього жанру був «Літопис Самовидця». До 1846 р. він зберігався у рукописних списках. У тому році один варіант літопису був опублікований О. Бодянським у московських «Чтениях». При підготовці публікації О. Бодянський використав чотири рукописнисних списки: П. Куліша, доведений до 1668 р.; М. Костомарова, одержаний від харківського вчителя Третьякова, доведений до 1690 р.; список в російському перекладі, що зберігався в бібліотеці московського «Общества истории и древностей российских», список київського урядовця Юзефовича. У цьому виданні літопис закінчувався описом подій 1734 р.

У 1878 р. Орест Левицький видав нову редакцію літопису, для підготовки якої використав ще два нововідкритих списки: Іскрицький та Козельський. Перший у свій час належав бунчуковому товаришеві Петру Іскрицькому, другий був у списку полкового осавула Якова Козельського, а потім у родині філософа Я. Козельського.

Я. Дзира вважає, що найближчим до оригіналу є список Іскрицького. Оригінальний список (авторський) не зберігся.

О. Левицький вважав, що справжній текст «Літопису Самовидця» описує події з 1648 до 1702 р. Події 1703-1734 рр. дописані пізнішим дописувачем. З цією думкою ніби погоджуються всі дослідники.

М. Петровський, М. Грушевський та інші дослідники вважали, що автором літопису був козацький старшина Роман Ракушка-Романовський. Цей висновок виводиться насамперед із самого тексту. Самовидець бачив «конотопське чудо» 1652 р., був присутній при облозі Смоленська 1654 р., брав участь у поході військ Юрія Хмельницького 1662 р., у Чорній Раді 1663 р., спостерігав за боєм військ Брюховецького з армією С. Яблонського під Білою Церквою 1665 р.; 1669 р. перебував у Новгороді-Сіверському, коли гетьманом вибрали Д. Многогрішного, тощо. Як відомо з інших джерел, старшина, який був свідком згаданих подій - це насамперед Роман Ракушка-Романовський. Однак це не є прямим свідченням.

«Літопис Самовидця» цінний тим, що описи багатьох подій у ньому зроблені дуже реалістично. Автор намагається говорити тільки правду і дуже обережно ставиться до різних слухів. Оригінальною є версія Самовидця про те, як Б. Хмельницький впоїв переяславського Ілляша Орменчика для того, щоб забрати в нього привілей Владислава IV; переконливо зображено хід Корсунської битви; детально сказано про посольство Адама Киселя на Різдво Христове 1649 р., коли Б. Хмельницькому посли дали «привілей на волості, і булаву, і бунчук, корогв, бубни, знаки військові від короля…. бажаючи припинити ту війну», коли у гетьмана були посли від короля угорського, царя московського, господаря волоського, мултянського, та ін. [12]

Негативне відношення у Самовидця було до союзу Б. Хмельницького з татарами. Він коментував про союз так: «Як нестатечна приязнь вовку з бараном, так і християнинові з бусурманином». Автор з сумом описує шкоду, завдавану козацькій державності різноманітним свавіллям. Радзивіл розбив Небабу, його Чернігівський і Ніжинський полки через те, що козаки забули про обережність, готовність, а «забагато бавилися п'янством».

Рішення Переяславської ради, коли було підписано статті про перехід під царську московську руку, автор зображує через те, що козаки не хотіли більше бути підданими короля і не тримати при собі татар.

Взагалі, автор постійно висловлював негативну позицію щодо орди. «Хан… зі всіма ордами кримськими, біловодськими незліченними силами витягнув до Хмельницького на спустошення християнства».

Образно подано походи Б. Хмельницького та обрання гетьманом Юрія Хмельницького; домагання Виговського дозволу на час військових походів брати для себе «з рук і двора» Ю. Хмельницького булаву та бунчук, тобто символ влади.

До найстрашніших наслідків війни належить і опис так званого конотопського чуда, де 1652 р. було вбито старосту Сосновського з дружиною і дітьми «осіб четверо, і там же в тім замку конотопському» вкинено в колодязь. Це вчинили на Трійцю, а на Воздвиження Чесного Хреста в колодязі, де було 10 сажень, піднялася вода і винесла на верх всі тіла.

Описано, як старшина «вистинала чернь» за те, що нападала на купецькі вози з горілкою.

Літопис доповнює відомості про соціальні верстви і прошарки тодішнього суспільства. В ньому виступають такі категорії, як старостове, бурмистрове, і райці, шляхта, слуги замковиє, жиди й уряди міські, дрягунія, жолніри, посполите люде, гултяйство, ксьонзи, а також броварники, винники, могилники, будники, наймити, пастухи.

Звичайно, найпереконливішими видаються сцени, описані Самовидцем саме як очевидцем, наприклад пожежа в церкві святого Миколая в Ніжині, де відправлялася служба над тілом Івана Золотаренка. Внаслідок пожежі «згоріло людей живих чотириста й тринадцять». Автор двічі повторив, що був овидцем події. «Усе місто смерділо от того трупу паленого». І додав: «бо й сам там був і набрався страху немалого».

Очевидною ознакою «Літопису Самовидця» є те, що перед нами - твір абсолютно світський. На відміну від літератури, створеної церковними книжками церковнослов'янською чи близькою до неї мовою, «Літопис Самовидця» написаний світською українською книжною мовою, близькою до народнорозмовної.

1.2 Літопис Григорія Грабянки

Другим за часом написання вважається «Літопис Григорія Грабянки», козацького старшини, який у 1730 р. став гадяцьким полковником. Літопис був написаний церковнослов'янською мовою, завершений 1710 р. Допускають, що автор переслідував мету зробити твір доступним для всього слов'янського світу, щоб завоювати його прихильність до української автономістичної ідеї в межах Російської держави.

Твір Грабянки є цілеспрямованою компіляцією, ідейно підпорядкованою певному завданню - розкриттю і показу на широкому тлі однієї найголовнішої теми - визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського панування.

Мету написання свого твору Грабянка визначив у вступі, який він назвав - «Оголошення читачу, для якого вся ця історія починалася писати», тобто які причини збудили у автора інтерес до написання «Дії превеликої брані».

Своїм твором Грабянка ставить за мету показати народ український як рівний серед усіх народів, «описаних в книгах давніми історіографами римськими і польськими, Кромером, Бєльським, Стрийківським, Гвагнігом, Коховським, також німецьким Пуфендорфом і Гібнером складеними, а нині по повелінню Петра першого, імператора Всеросійсього на слов'янську мову переведених». Він ставить перед собою завдання чіткіше, ніж його попередники, показати історію боротьби народу за свою землю, яка населена «ясно землемірами на мапах світу, відбивши на них воєводства Київське, Чернігівське, Брацлавське і подільське, де течуть ріки Дністер, Буг, Горинь, Дніпро, Десна і Сурож аж до Чорного моря».

Отже, автор чітко окреслив предмет свого знання. В своєму творі Грабянка ставить за мету описати події минулого на землях України. До кінця XVII ст. українські історики і діячі літератури в дуже рідких випадках відрізняли землі українські і білоруські. Довготривале перебування цих земель в складі Великого князівства Литовського а Польщі майже стерло поняття про межі і різницю між Україною і Білоруссю. На поч. XVIII ст., як бачимо з писань освічених кіл України, це поняття існує. Незважаючи на поділ України за Андрусіївським договором 1667 р. і Вічним миром 1686 р., продовжує існувати тверда думка про Україну як цілісне географічне, територіальне і етнографічне поняття, поняття про єдиний народ, що проживає від Дністра до верхів'я Десни з заходу на схід і від Чорного моря до верхів'я Дніпра - з півдня на північ.

Зміст літопису передає його поширений заголовок: «Події превеликої, з вини поляків кривавої й небувалої брані Богдана Хмельницького, гетьмана запорозького з поляками, за найясніших королів польських Владислава, потім і Казиміра, яка в 1648 році почала виправлятися і за літ десять по смерті Хмельницького незакінченої. Із різних літописців і з діаріуша на тій війні списаного. В місті Гадячу, працею Григорія Грабянки зібрано і ствержено самобутніх старожилів свідченнями. Року 1710». [13]

Загалом літопис обіймає час від стародавності до 1709 р., падіння І. Мазепи і вибору на гетьманство І. Скоропадського. Але головна і найбільша частина твору присвячена війні під проводом Б. Хмельницького. Текст про цю війну займає 123 сторінки (з усіх 157). Наприкінці подається лише реєстр подій без подробиць. На початку йде роз'яснення, що козацький народ походить від скіфів-хозарів. Далі коротко передано історію Русі, її завоювання поляками, перетворення з царства в князівство, а останнього - у воєводство. Розповідається про Петра Конашевича-Сагайдачного, а з періоду після Б. Хмельницького - про Івана Брюховецького, І. Самойловича. Гетьман Б. Хмельницький зображений як національний герой.

Ставлення автора до І. Виговського неприхильне, таке воно і до І. Золотаренка, І. Брюховецького; до М. Пушкаря, В. Сомка, І. Самойловича, С. Палія - позитивне. Гадяцька угода осуджується. Ворожою є постава автора до турків і татар. Орієнтацію на союз з Московією схвалює, але не без застережень. В одному місці московський режим устами Б. Хмельницького названо «ігом московського самодержавства». П. Дорошенка автор осуджує як безбожника, винного у сплюндруванні України; І. Мазепа для літописця - злохитрий.

Загальне політичне спрямування твору - захист автономії України, виважене обґрунтування її специфічних особливостей, прав, традицій та інтересів.

Одним з найголовніших джерел для Грабянки послужили попередні козацькі літописи, хроніки, різного роду щоденники, або діаріуші, а також твори польських письменників та істориків - Кромери, Бєльського, Стрийковського, Гран'їні, Коховського, а особливо Твардовського. Нарешті, Грабянка використав офіційні акти - привілеї, листи, договори, різні матеріали гетьманської канцелярії.

Основному текстові літопису Грабянки передують два вірші - «Похвала віршами Хмельницькому від народу Малоросійського» і «Вірша на герб Малоросійський». Перед першим віршем мусив бути в книзі портрет Богдана Хмельницького, перед другим - герб війська Запорізького - козак, озброєний мушкетом.

Обидва вірші є ніби епіграфами до військової історії козацтва, написати яку поставив за мету автор. «Действие презельной брани» Григорія Грабянки ми можемо назвати історією козацьких війн від часів появи козаків до 1664 р. у вигляді окремих історичних повістей, оповідань, а далі, до 1708 року, у вигляді рік за роком викладеного короткого переліку важливих історичних подій, на зразок останіх записів у літопису Самовидця. Записи про кінець XVII і початок XVIII ст., особливо короткі нотатки про Північну війну, зроблені ймовірно, автором на підставі власних спостережень і живих свідків подій.

У 1723 р., в зв'язку з ув'язненням в Петропавлівській фортеці, Грабянці довелося залишити справу дальшого описання історії України часів Петра І після виступу Мазепи і поразки шведів під Полтавою. Грабянка довів виклад своєї історії лише до 1708 року.

1.3 Літопис Самійла Величка

У заголовку сформульовані мета й основний зміст «Літопису Самійла Величка», написаного 1720 р., а вперше виданого у 4-х томах в 40-60 рр. XIX ст. (4-й том вийшов 1864 р.). Його повна назва така: «Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зиновія Богдана Хмельницького, гетьмана військ Запорозьких вісім літ точилася, а близько двадцяти літ тяглася з іншими державамиу поляків, якою він, Хмельницький, при всесильній Божій помочі з козаками і татарами із тяжкого лядського іга вибився і під великодержавне пресвітлого монарха російського Олексія Михайловича добровільно піддався».

Літопис Величка є однією з найцінніших пам'яток української історіографії і літератури військово-повістевого жанру XVIII ст. Він зберігся лише в єдиному екземплярі, який під час продажу з аукціону відомим збирачем літописів Лаптіним був куплений М.П. Погодіним і подарований ним для друку Київській Тимчасовій Комісії для збору давніх актів, що надрукувала цей твір. [16]

Самійло Величко був освіченою людиною невідомого походження. З юних років (у 1689 р.), за його висловом, «в кільканадцять літ будучи», він почав служити при дворі генерального писаря В. Кочубея. Служив він не лише в домашніх справах, а й був обізнаний з секретним листуванням гетьманського уряду з московським царем та іншими іноземними державами. В 1705 р. після п'ятнадцяти років служби Величка перевели до генеральної канцелярії, де, за його свідченням він був «не останім у писарських справах». У 1708 р., як він пише, йому доля «заплатила нещастям»; він потрапив в опалу. Його було усунено з посади, як гадають деякі дослідники, після страти його патрона В. Кочубея.

Після Полтавської битви Величко жив на Полтавщині у маєтках Кочубея і помер не раніше 1728 р. Цим роком помічена інша його велика праця, що залишилася в рукопису, - «Космографія» (866 сторінок), написана під диктовку, оскільки Величко під кінець життя був сліпим.

Свої історичні погляди Величко виклав у передмові до літопису, названій «Передмовою до чительника». Тут ще більше, ніж у Грабянки, надано історії великого загальноосвітнього, науково-пізнавального значення. Разом з тим автор ставить перед собою загальноповчальне, нормалізуючи завдання на зразок того, як це робив давній руський літописець, що не раз висловлювався про користь велику людям від «книжного читання».

З перших сторінок свого твору і далі Величко вступає як палкий патріот своєї вітчизни, «істинний Малия Росії син», як не раз він називав себе. [18]

На відміну від своїх попередників він не бере на віру звісток про ті чи інші факти, що ставали відомі йому, а співставляє і перевіряє. Це не було ще критичним ставленням істориків до джерела в науковому розумінні, але вже характеризувало великий поступ в розвиткові історичної науки. Інша справа, наскільки їм удавалося досягти мети в цьому напрямкові, тобто добитися встановлення достовірності і правдивості історичного факту.

Літопис Величка являє собою великий за розміром і, на перший погляд, важливий за використаними джерелами твір. Тому він довгий час серед істориків XIX ст. вважався вірогідним джерелом. Йому довірялися Костомаров, Куліш і навіть російський історик Соловйов. Проте вже в другій половині XIX ст. ця думка про вірогідність джерел, на яких Величко побудував свій твір, була змінена науковою критикою.

У своїй передмові до «чительника» Величко вказав на те, що нібито в основу свого літопису він поклав діаріуш Самійла Зорки, секретаря Хмельницького. В багатьох місцях літопису він подав ряд відомостей про Зорку, про документи, які нібито належали йому, тощо. Нарешті, оповідаючи про смерть і поховання гетьмана Богдана Хмельницького у 1657 р., він вклав до вуст своєму Самійлові Зорці велику риторичну промову, яка нібито була виголошена Зоркою над труною Хмельницького. [17]

Пізніші дослідники взяли під сумнів існування у Б. Хмельницького секретаря Зорки і взагалі існування такої особи. Крім літопису Величка, це ім'я серед козацької старшини, канцеляристів і взагалі серед будь-яких політичних діячів часів Хмельницького та пізніше в документах не зустрічається. Від розв'язання цього питання залежало багато інших питань про вірогідність даних літопису Величка, зокрема письмових пам'яток - гетьманських універсалів, різного роду листувань, промов тощо, внесених Величком у свій літопис, як таких, що нібито унаслідувані ним від Зорки.

З другої половини XIX ст. в істориків з'явилося два погляди на питання про існування гетьманського канцеляриста Зорки, а відтак і на питання про вірогідність джерел, на яких побудував свій літопис Величко. До істориків, що вважали Самійла Зорку як особу історично вірогідну, а джерела, які йому приписує Величко, за цілком певні, належали М. Костомаров, М. Максимович, О. Левицький, В. Антонович, історик літератури, автор цікавої праці про українські літописи К. Заклинський. На подібних позиція стояли історики XX ст. - Д. Багалій, що виклав свій погляд у «Нарисах української історіографії», П. Клепацький та ін.

Скептично до свідчення про Зорку та вірогідність джерел літопису С. Величка поставилися Г. Карпов, І. Крип'якевич, В. Іконников.

Найпереконливіше показав сутність цього питання і суперечки навколо нього М. Петровський у своїй праці «Псевдо-діаріуш Самійла Зорки». Він проаналізував літопис Величка з точки зору найновіших історичних джерел, знайдених дослідниками в архівах протягом другої половини XIX і першої третини XX ст., і прийшов до висновку, що нові дані не дають ніяких підстав визнавати існування Зорки і наявність його діаріуша, на який так щедро посилається Величко.

Перший том обіймає події 1648-1659 рр., другий - 1660-1687 рр., третій - 1687-1700 рр., четвертий том не завершений. З погляду об'єктивності та детальності відображення історичних подій третій том найцінніший. Автор знав ці події як канцелярист генерального писаря В. Кочубея та службовець Генеральної канцелярії. Загалом літопис С. Величка, як історичний твір на фоні інших козацьких літописів вважається слабшим. Автор зібрав дуже багато цікавих фактів і матеріалів, але не зумів дати їм належної наукової інтерпретації, описав події дещо плутано, небачив логіки розвитку історичного процесу. Однак автор має свою ідейну концепцію, крізь яку чітко проступає соціальна позиція автора: він чітко бачить завдання своєї праці у захисті автономії України в складі Московської держави.

При описі національно-визвольної війни С. Величко спочатку ніби перегукувався (давав свою інтерпретацію) з поемою польського поета С. Твардовського «Війна домова». Але пізніше літопис набув самостійного значення. С. Величко прославляє Б. Хмельницького, осуджує І. Виговського, подає пункти Ю. Хмельницького, не знаючи, що вони були сфальсифіковані царським урядом. Івана Сірка апологізує, Івана Мазепу називає Макіавеллі, бабієм, хоч його дії інтерпретує об'єктивно. До посполитих низів, різних будників, винокурів, дейнеків ставлення автора неприхильне, як до таких, що хотіли «примазатись до козацтва». До монархів ставлення поштиве.

Незважаючи на порівняно нижчий науковий рівень літопису С. Величка, ніж літописів Самовидця і Грабянки, йому судилася доля дуже читабельного твору. Встановлено, наприклад, що Тарас Шевченко досконало знав це джерело і щедро користувався ним при написанні своїх поем і віршів на історичні теми. Відомий літературознавець Ярослав Дзира стверджував, що такі твори Т. Шевченка, як «Чигирине, Чигирине», «Великий льох», «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» та інші мають історичною фактологічною основою літопис С. Величка. Т. Шевченко черпав з літопису не тільки уявлення про минуле України, а й брав з нього і висвітлення постатей окремих гетьманів, і багато іншого, аж до окремих образів, порівнянь, метафор.

Історична концепція, якою пройнятий літопис Величка, близька до концепції автора літопису Самовидця. Проте ці пам'ятки значно відрізняються одна від одної. Наприклад, у концепції Величка чіткіше виявляється поняття про народ та народність. Якщо Самовидець і значною мірою Грабянка під українським народом розуміють головним чином козацтво, до якого включається також і старшина, то Величко визначає народ, як ціле українське суспільство. В літопису Величка велике місце у визвольній боротьбі і у суспільному житті надано посполитим та взагалі простому народові, хоча діяльність гетьманів, козацтва і старшини, як і в інших істориків XVII-XVIII століть, займає центральне місце.

У Величка чіткіше, ніж у будь-кого з попередників і сучасників окреслене поняття України і українського народу. Ці назви у нього виступають як цілком визначені територіальні і національні народні категорії. Україна цьогобічна і тогобічна у нього - чітке поняття території обох боків Дніпра, населеної українським, менше зустрічається малоросійським і лише в окремих випадках - козацьким народом від верхів'я Північного Дінця до верхів'їв Случі, Горині і Прип'яті зі сходу на захід та від Чорного моря до верхів'я Дніпра з півдня на північ.

Осібно у Величка стоїть Галичина під назвою, поширеною в XVI-XVII століттях, князівство Руське з найголовнішими містами - Львів, Галич та ін. Ці землі також з Волинню, він відрізняє від України Малоросійської, хоча населення їх називає своїм народом.

Історію України Величко, на відміну від більшості істориків XVII-XVIII ст. подав не ізольовано, а в зв'язку з найголовнішими історичними подіями у Польщі, Росії, Швеції, Угорщині, Молдавії, Валахії, Туреччині, Криму і деяких західноєвропейських державах. Він прагнув показати історію України на тлі світової історії і поставити героїчне минуле українського народу поруч з історією сусідніх народів і держав.

Отже, всі три літописи написали козацькі старшини, в них зобразили ті події, про які чули і бачили. Але на мою думку най вірогідніший це літопис Самовидця, тому що він жив в той період про який і описував, і приймав участь у Визвольній війні Б. Хмельницького. Літописи зображували історичні події, стани суспільства, побут, фольклор. Не дарма вони визнані найкращими писемними пам`ятками історії України доби Барокко.

2. Фольклоризм козацьких літописів

Нині здійснена значна робота зі збирання, опису, систематизації, узагальнення, визначення типолологічної та образно-симовлічної специфіки українського фольклору та окремих його жанрів (думи, замовляння, казки, малі форми фольклору та інші), яких є досить багато в козацьких літописах. Активно досліджувалися творчі взаємини міфу, фольклору й літератури, зокрема на принципах структурно-семіотична теорії тексту аналізована специфіка взаємозв'язку міфу, фольклору, літератури (вже класичні праці К. Леві-Строса, Н. Фрайя, Р. Барта, Г. Грабовича, Ю. Лотмана, Б. Успенського, Є. Мелетинського, В. Топорова та ін.). На разі все більшої актуальності набуває дослідження усної народної творчості і авторської літератури у контексті досліджень культури, в якій фольклоризм відіграє значиму роль. Як зазначає Тамара Гундорова «…література, починаючи з XVIII ст. неустанно рухається до мас, втрачає свою співвіднесеність з релігійною свідомістю, слідує за часом, стає засобом пізнання дійсності, освоює технологічну оптику і несе задоволення та розвагу». І, на разі, йдеться вже не стільки про принципи зіставлення художніх систем літератури й фольклору, а передовсім про особливу природу літературної творчості, що засновується на фольклорі. І ключовим, цьому контексті, періодом є доба Бароко, XVII-XVIII ст. як час переломний для функціонування фольклору і авторської літератури, та як час творення образу державної нації, дискурс якого живить і нашу сучасну свідомість.

Особливого значення набуває й осмислення ролі козацьких літописів, зокрема Григорія Граб'янки та Самійла Величка, як у процесі динаміки «неустанного руху до мас» (скажімо на рівні мови, сюжетів, образів), так і в контексті формування національної ідентичності та творення образу національної історії. На мою думку, цілком актуальним є погляд на літописання зазначеного періоду через призму сучасних досліджень Анатолій Макаров, осмислюючи специфіку українського Бароко як культури козацького духу, наголошував на «величезній повазі українських митців до художнього генія народних мас, у поширеній серед українців схильності до ототожнення національного з народним навіть з етнографічно-локальним, у мистецтві».

Відтак, дослідження козацького літописання з увагою до фольклорних джерел та літературного, авторського осмисленням історичних подій, постає в контексті сучасних фольклористичних - ширше гуманітарних - досліджень.

Для сучасної української гуманітарної думки - зокрема для історичної науки - у зв'язку зі складними суспільними і культурними процесами, характерним є аналіз складових національної культури, моделей світогляду національного буття, генези образу народу та його самоусвідомлення.

Нині ідентичність постає як актуальний процес безперервного самотворення, результати якого постійно виносяться на апробування у міжсуб'єктивний простір, де ці образи, продукти приймаються чи відкидаються. Фольклор і його вплив на літературу у різних проявах фольклоризму - є саме тим простором, де образи творяться, і де вони можуть проходити апробацію. Важливою для дослідження є думка П.Рікера про наративну природу ідентичності як «оповіді про життя», що розгортається у часі. І усна народна творчість, і авторська література про події XVII-XVIII ст. є «оповіддю про життя», і кожна людина, будучи реципієнтом цих оповідей, «проживає» по-своєму цю «оповідь про життя».

Складно назвати інший період історії, що викликає постійний інтерес в Україні та поза її межами, як історія запорозького козацтва, війна під проводом Богдана Хмельницького, перемоги козацьких ватажків-характерників та драматичні наслідки Переяславського договору, що й посідає важливе місце в літописах. Окрім них, цим подіям присвячені твори образотворчого мистецтва, драматургії, музики, усної народної творчості, авторського художньої літератури різних жанрів, які постали і фактично синхронно з подіями, й одразу після них, і продовжують творитися досі.

Але нині звернення до славного історичного минулого має ознаки осмислення та переосмислення ідентичності народу в нових суспільно-політичних та культурних умовах, переосмислення та прочитання державницького міфу. Натомість, у час творення літописів і Григорія Граб'янки, і Самійла Величка, і Самовидця завдання були дещо іншими - через опис минулого забезпечити легітимність сучасному. Тобто, забезпечити українському козацтву право влади над українським землями, частини спадщини Рюриковичів.

Відтак, історичні події стали тією основою, яка, з одного боку, визначає усну пам'ять та самоідентифікацію в ході подій, а з іншого - саме в літописах, - твориться «козацький міф», який є предметом осмислення і дискусій від М. Грушевського та В. Липинського до Г. Касьянова та інших сучасних дослідників.

«Літопис Григорія Граб'янки та Самійла Величка в контексті літописання кінця XVII - початку XVIII століття - представляє стислу характеристику літописання як вагомої складової культури, за висловом Анатолія Макарова, - «озброєної національної єдності». «Десь за часів Самойловича й Мазепи починається доба мілітаризації українського життя й української культурної свідомості /…/ мілітаризм «благородний», оборонний, насичений співчуттям до народу, щирим патріотизмом». На думку В. Шевчука, козацьке літописання - основа історіографічного мислення українців «зв'язано з характером державотворенням тієї доби». Фактичною основою літописів стали події XVII ст. та початку XVIIІ ст. Специфікою творення літописів був їх переважно компілятивний характер. Так, Григорій Граб'янка вказує, що поряд із вітчизняними джерелами («Повістю минулих літ», «Синопсисом»), використовує іноземні - латиномовні «Польські аннали» офіційного історіографа польських королів Веспасіана Каховського (3 томи вийшли у Кракові 1683, 1688 та 1698 рр.), поему польського поета Самійла Твардовського «Війну домову» (Куліш, 1681 р.), а також спогади сучасників подій, які мають значні ознаки усної колективної пам'яті, збереженій у фольклорі. Аналогічною джерельною основою позначений і літопис Самійла Величка. Це дає підстави дослідникам, зокрема Л. Махновцю, М. Грицаю, Я. Дзирі, В. Шевчуку, наголошувати перш за все на літературній, а не історично-документальній специфіці літопису, який і творить образ історії XVII ст. та початку XVIIІ ст.

Таке «народне» уявлення про історичні події та заприявлення його в тексті літопису, зумовило тезу І. Франка про дві галузі науки - історичну та фольклористику - між якими «не можна потягнути докладної границі». Адже Григорій Граб'янка («Действия презельной и от начала поляков кровавой небывалой брани Богдана Хмельницкого… с поляками… Року 1710») й Самійло Величко («Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…»), легітимізуючи право старшини, широкого козацтва на частину земель Рюриковичів, мають потребу і підстави звертатися перш за все до усної пам'яті народу, бо офіційні писані джерела (польські, пізніше російські) такої суспільної позиції, не виявляли. Так, Самійло Величко, фактично спираючись на «Війну домову» С. Твардовського, представляє в своєму «Сказанні…» цілком оригінальний новотвір. Ключову роль в якому відіграє авторська інтепритація подій, народна образність, яка стає основою власне Величкових образно-стильових прийомів (коментування небесних знаків в ході війни Хмельницького, наслідування прийому епічної трикратності в описі битви під Батогами, використання мотиву народної пісні «Чи не той то Хміль»). Козацькі автори-літописці творять літописи за формою в традиціях тогочасної книжної літератури (офіційність мови, стильова барокова гра з посиланнями на інші книжні джерела, уведення до тексту літопису «документів», інших літературних творів, наприклад епітафій них панегіриків, тощо). Та й ідея, місія цих літописів, про що йшлося вище, - цілком офіційна, старшинська, державницька. [4]

Водночас, образно-символічний рівень літописів (образи Героя, Козака, Степу, України), сама модель творення історичної оповіді із значними елементами гіперболізації, узагальнення, міфологізації, сприяють творенню образу історичних подій. Відтак, ми маємо ситуацію не прямого запозичення чи перетікання фольклору в книжну літературу, не відтворення автентичного фольклору (за визначенням типів функціонування фольклору в сучасній культурі С. Грици). Літописи представляють специфічний тип фольклоризму, спрямованого на творення образу історії та формування ідентичності.

У літописах здійснено зіставлення подієвого, сюжетного змісту творів історико-героїчного змісту (історичних пісень, дум, переказів і легенд) та літописів: зокрема думи - «Хмельницький та Барабаш» (в чотирьох варіантах записів 1814, 1853, 1870 та 1874 рр.), «Про перемогу під Корсунем», «Б. Хмельницький та В. Молдавський», «Про Білоцерківський мир»; народні перекази - «Про Сіркову війну на Крим»; легенди - про розмову між паном Потоцьким і його кошовим Хмельницьким біля Бродської фортеці, оповіді про сарану, про сатира та інші.

Тексти козацьких літописів (Григорія Граб'янки і Самійла Величка) піддають переосмисленню змістовий, сюжетний рівень фольклорних творів. Прикладом того, що Самійло Величко, у процесі творення літопису як пам'ятки барокової, сповненої державницької ідеї, є інтерпретація оповідей про три знаки природи, які з'явилися напередодні війни Хмельницького. Констатація явищ природи, з подальшим тлумаченням алегоричних їхніх значень, вказує власне на специфіку фольклоризму цього періоду та цього твору. Алегорія - традиційний художній прийом книжної літератури, який бере початок в українській традиції від візантійських «Фізіологів» (книга про властивості реальних і фантастичних тварин, птахів, дерев, мінералів із тлумаченням їх у символічно-алегоричному християнському дусі). Однак пояснення їх мало народний характер, за означенням М. Драгоманова, селянський - всі знаки мали віщувати, що «збудеться тоді божественне писання» і беззаконство та злодіяння перетворять сильних. [10]
Автори літописів послуговується одночасно і народними джерелами, й історичними документами, поєднуючи їх, інтерпретуючи у контексті заявленої мети літопису. Наприклад, взаємини Хмельницького і Барабаша в літописі Самійла Величка. З тексту літопису складається враження, що Барабаш не був зацікавленим в зустрічі з Хмельницьким, оскільки вони мали різні політичні інтереси. Натомість, як в думі, зміст якої доволі детально відтворено в літописі, Барабаш намагається переманити Хмельницького на свій бік.

Тексти літописів дають підстави стверджувати, що автори, творячи державницький міф України, реалізуючи козацьку державницьку ідею, реалізують жанрово-стильову настанову Бароко. Однак активно послуговуються фольклорними сюжетами, описами історичних подій і фактів, і мають можливість виражати узагальнене народне осмислення історичних осіб та подій, творити національний образ історії.

В літописах названі образно-символічні домінанти не переносяться безпосередньо із фольклору, а зазнають трансформацій, зберігаючи при цьому традиційну семантичну основу. Так образ Героя реалізується не дотично до кожного гетьмана, а лише з метою максимальної відповідності кодексу лицарської честі і репрезентує народні інтереси. На цьому наголошував і М. Драгоманов у коментарях до пісень та дум про Хмельниччину. Наприклад, образи Семена Палія, чи Івана Сірка - чільні в народних переказах, думах і піснях, у літописах значно поступаються масштабом представлення, порівняно із Дорошенком чи Тетерею.

Образ козака, який у фольклорі виражає загальнонародний, а не становий образ, у літописах має дворівневе значення та вживання: як низове Запорозьке військо (наприклад в листах до Дорошенка, Самойловича та інших гетьманів в літописі Самійла Величка) і репрезентує найширше коло військового люду; і як синонім українців, цілої суспільності (Гадяцькі пакти з Польщею в літописі Григорія Граб'янки мають назву Пактів з козаками).

Образ-символ степу, який у фольклорі є широковживаним, в літописах насамперед вживається із значенням вольності козацької, Запорізької Січі і низового козацтва.

Натомість образ-символ України, який у фольклорі переважно вживається із семантичним наповненням землі та віри православної, в літописах має чітко виражене державне значення, що поєднує в собі і землю, і військо, і віру, і гетьмана.

Отже, як вважає Іван Якович Франко існують дві галузі науки - історична та фольклорна - між якими «не можна потягнути докладної границі». Так є і в Козацьких літописах, де автори зверталися до усної пам`яті народу та записували її. Використовували також і народну образність творів, особливо Самійло Величко. Відтак, відбувається переплітання фольклору з книжною мовою.

3. Образ України в козацько-старшинських літописах

Прикметною тенденцією розвитку сучасних гуманітарних наук стає дослідження уявлень про географічний простір у різних культурних контекстах, відтворення образів місцевостей і територій, вивчення ставлення місцевих спільнот до природного і соціального середовища, в якому живуть люди - носії певної культури [1, с. 167]. Підґрунтям зростання інтересу до історії просторових уявлень є усвідомлення тієї обставини, що без детального вивчення уявлень людини про географічний простір неможливо зрозуміти механізми взаємодії населення з навколишнім середовищем. Саме сприйняття довкілля визначає просторову поведінку людини, в значній мірі - її господарську і культурну діяльність.

Географічні уявлення доби Середньовіччя і Нового часу були більше, ніж просто географія - як ми її розуміємо зараз. Це був, по суті, цілий світогляд, і структура географічного простору була в той же час і певною ідеологією. Образи простору були одночасно і образами часу, образами зрозумілого і ясного світоустрою. Аж до моменту оформлення географії як науки і винайдення чітких вимірювальних механізмів у картографії структура географічного простору залишалася клаптиковою, і мандрівник немов-би проковтував величезні відстані, описуючи лише свої зупинки у великих містах і селищах [3, с. 13]. Кожна окрема група людей, об'єднана чи то спільністю соціального статусу, чи територією, чи професійним заняттями, формувала власний комплекс образів окремих географічних об'єктів, міст, місцевостей, що взаємодіяли, перепліталися, створюючи неповторну, унікальну картину світу, характерну лише для даної спільноти. В результаті в межах певної культури одночасно існувала величезна кількість ментальних просторів, що в сукупності, в значній мірі узагальнені і спрощені, витворювали спільні для всієї культури уявлення про навколишній світ. Фернан Бродель у праці «Що є Франція? Кн. 1. Простір і історія» саме через плюралізм просторових уявлень, а відповідно і плюралізм способів організації простору, дав таке визначення Франції: «Франція - це різноманіття» [4, с. 56]. Таке ж визначення ми можемо дати будь-якій країні, що об'єднує різноманітні етнічні і соціальні групи людей, різні ландшафти і кліматичні умови - в тому числі й Україні.

В ХУІІ ст. на теренах сучасної України, де була відсутня міцна державна влада, не було чітких кордонів, меж адміністративних одиниць і володінь землевласників, де всі культурні ініціативи завдячували меценатству, - була відсутньою і офіційна «реальна» географія, яка б стандартизувала, впорядковувала суспільні уявлення про оточуючий світ. Але при цьому Русь славилася своєю вченістю завдяки ініціативі православної церкви в галузі освіти. Як свідчив Павло Алепський, що супроводжував антіохійського патріарха Макарія в Росію: «В землі козаків усі діти уміють читати, навіть сироти» [5, с. 27]. А оскільки навчання велося на основі релігійних текстів, в уявленнях українців про організацію простору домінувала біблейська космогонія. Відповідно, характерними рисами українського світогляду ХУІІ ст. були надзвичайна забобонність, віра в існування краю світу, Боже провидіння, чудеса, надприродні явища.

В результаті синтезу реального простору, який людина споглядала щоденно, з місцевими, характерними лише для окремих спільнот, надприродними просторами, в які людина беззастережно вірила, формувався ментальний, народний простір. Крім міфічного був також і офіційний, геометричний простір, на який посилалися в діловодстві Гетьманщини і міждержавному листуванні. Більшість досліджень зосереджується саме на цьому останньому інтегральному, геометричному просторі, що демонструє уявлення всієї культурної спільноти. Тоді як ментальний простір лишається поза увагою вітчизняних, недослідженими є просторові уявлення окремих соціальних станів і груп Гетьманщини і зокрема козацтва.

Існує ще одна обставина, яка робить тему просторових уявлень українців барокової доби особливо привабливою: це була доба за якої усталилася масова практика вживання назви «Україна» замість традиційного «Русь». А збільшення кількості козацтва і території, на яких воно домінувало в ХУІІ ст., дивовижно співпадають з часом закріплення і ареалом поширення назви «Україна».

Прагнучи внести корективи і уточнити сучасне розуміння культурно-географічних процесів на українських територіях другої половини ХУІІ - початку ХУІІІ ст., ми спробуємо дати відповідь на наступні питання: де поширилася і наскільки вживана була назва «Україна» і по відношенню до яких територій і якої частини суспільства вона вживалася; як змінилися світоглядні орієнтири козацтва після успіхів Визвольної війни, в тому числі сприйняття України і сусідніх держав. Дані питання не нові в історіографії, і розробляються вони з початку XIX ст. [6-18] В тій чи іншій мірі проблеми семантики назви «Україна» торкаються усі автори синтетичних праць з історії України М.С. Грушевський, Д.І. Дорошенко, Н.М. Яковенко. Але до сього часу факт поширення назви Україна постулювався, декларувався, констатувався, але не доводився, не аргументувався. Досліджувалася лише технічна сторона проблеми методами історичної географії, що ж до самого образу України, то він взагалі не досліджений. Під образом в даному випадку ми розуміємо елемент свідомості певного суб'єкта чи групи людей (у формі абстрактного поняття чи уявного зображення), пов'язаний з певною територією, а також із знаком чи словом, що позначає цю територію на мові, зрозумілій даному суб'єкту чи спільноті. Образ місця - це не лише його географічна характеристика, це сукупність всіх асоціацій і емоцій, що виникають у людини при згадці чи спогляданні даної місцевості.

Дана робота побудована на аналізі козацько-старшинських літописів, тому що вони найбільш повно й широко відображають уявлення козацтва другої половини ХVII - початку XVIII століть про світ і події в ньому. Можливості таких джерел, як універсали, карти, плани, описи територій - в плані реконструкції ментальності козацької верстви мають певні обмеження, тому що вони створювались переважно діловодними органами Гетьманщини і відображали геометричний простір. Тоді як в Літописі Самовидця, «Действиях презельной брани…» Григорія Граб'янки і «Сказанні…» С. Величка відображено всі важливі для авторів літописів сторони життя і саме в тому ракурсі, як їх бачило козацтво. В літописах ми зустрічаємо переважно якісні характеристики географічного простору, які безпосередньо, без додаткової трансформації, можуть використовуватись в якості елементів образних описів - наприклад, такі характеристики, як тіснота, безкраїсть, прикордонність, безлюдність.

Досліджуючи тексти козацько-старшинських літописів був застосований метод текстологічного аналізу, зокрема при встановленні частотності вживання тих чи інших назв; а також метод герменевтичного тлумачення для розуміння текстів літописів, виявлення значення окремих назв і тверджень.

Праці козацької старшини є першими світськими історичними творами в українській історіографії. Духовенство не так гостро відчувало історичну реальність, як козацтво, тому їхні праці цього періоду («Синопсис» і «Хроніка» Сафоновича) зосереджувались здебільшого на добі Київської Русі, а в богословській і полемічній літературі історичні події XVII ст. майже не відображені. В той же час кожен з авторів козацьких літописів пройшов довгий шлях, який починався зі служби в рядовому козацькому війську, вони увібрали всю практику козацтва, козацький колорит і організували його в певний світогляд, відображений в їхніх літописах. Важливою обставиною є також входження авторів літописів до державних, політичних і воєнних кіл, що забезпечувало широкий кругозір і геополітичну обізнаність.

Щасливою для нас обставиною є також той факт, що літописи вийшли в світ з різницею в 10 років - праця Самовидця на зламі XVII-XVIII ст.; Граб'янки в 1710; а Величка в 1720; що дає можливість простежити певну динаміку світогляду. Так, зміст назв «Русь», «Україна», «Малоросія» в літописах не однаковий, що нам демонструє наведений далі аналіз текстів літописів.

Хронологічно Літопис Самовидця написано першим, і свою назву він отримав тому, що його автор був безпосереднім свідком подій Визвольної війни і доби Руїни. Тож його праця, перш за все, репрезентує світогляд козацтва другої половини XVII ст., тому що на цей час припадає період свідомого життя автора літопису. Два інші літописи представляють козацтво на зламі століть, тобто початок боротьби козацтва за визнання його статусу в Російській імперії Петра І. Цим пояснюється той факт, що в Літописі Самовидця не фігурують такі визначення українських земель, як Русь і Малоросія.

В літописі Самовидця термін Україна вживається близько 60 разів, тоді як терміни Русь, Мала Росія не зустрічаємо жодного разу. Для Самовидця Україна - це територія Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, тобто територій, які ми визначаємо як Гетьманщину.

У Літописі Самовидця Волинь і Поділля виступають як польські території. Так, розповідаючи про унію, автор різко протиставляє Литву і Волинь Україні:»… Бо уже не тилко унія у Литві, на Волині, але и на Україні почала гору брати» [15, с. 51]. З цього видно, що автора обурює факт поширення унії на Україну, а до католизації Волині він ставиться лояльно. На те що автор не відносить Волинь і Поділля до складу українських земель, вказує та обставина, що його не бентежить факт пустошення ордою цих територій: «А гетман Хмельницкій, ставши под Камянцем Подольским, много шкоди начинили: поза Львовом і по Волинню попустошивши и наполнивши ясиром орду, повернул до Чигирина и отпустил орду» [15, с. 64], тоді як пустошення ордами Брацлавщини і Київщини обурюють автора [15, с. 142, 147]. Ще більш яскраво демонструє те, що Волинь, за розумінням автора, не входила до складу українських земель, наступна цитата: «Але орди… на Україну не входили, тилько на том боку Дніпра, на Волиню шкоди починили…» [16, с. 147]. Далі в літописі говориться, що головною причиною успіху татарського нападу на Волинь була «неосторожность войск коронних». Ці слова свідчать про те, що для автора літопису Волинь є частиною Польщі, бо саме польські війська мають її обороняти, а не козаки. Про те, що для автора Літопису Самовидця Поділля не було українським, свідчить той факт, що він неодноразово протиставляє центр Поділля - Кам'янець-Подільський українським землям, посилаючись на нього як на відправний пункт в походах польських військ на Брацлавщину, як ось у такому повідомленні:»… войска короные, скупившися, просто рушили на Україну от Камянця-Подольского» [17, с. 70]. Тож можемо впевнено стверджувати, що для автора літопису Самовидця Україна на західному боці Дніпра існувала у складі Київщини і Брацлавщини.

На півночі українські землі закінчувалися «Сіверією», яку автор також називає «Стародубщиною», з такими головними містами, як Стародуб, Почеп, Мглин, Дроків [7, с. 65]. В літописі вказується, що «Стародубщина» межувала з Литвою: «А литовское войско стало в Стародубовщині, як идет границя Князства Литовского» [7, с. 62]. Спираючись на цю вказівку автора, а також на частину опису нашестя сарани, де Сіверщина вписана до українських територій:»… а иная тут на Україні, коло Ніжина і Чернігова и на Сівери коло Стародуба зазимовала» [7, с. 151], - ми прийшли до висновку, що для автора літопису Стародубщина була крайньою північною територією України.

Литовські, але жодного разу не вказуються на кордон з Росією. На нашу думку, причиною цього є те, що українці в період Руїни не мали постійних воєнних конфліктів з росіянами, а прикордонні землі були малолюдними, тому Москва була зацікавлена в міграції українців, і потреби у визначенні чітких меж держав не було. Аналізуючи текст літопису, приходимо до висновку, що кордон пролягав десь між Путивлем і Конотопом, бо саме в цих містах зупинялися посли від Гетьманщини і Москви відповідно, а від Путивля - на південь до верхів'їв р. Коломака. Щодо Слобідської України, автор літопису недвозначно вказує, що це російські (московські) території:»… а инніе на кгрунтах московских слободи поосажовали…» [7, с. 62]; але міста, осаджені на цих територіях, він називає українськими:»… Петро Рославец… пойшол на Москву у килькадесят коней, хотячи поддати Сатродуб, жеби зоставал як городи українніе московскіе: Суми и Рибное» [7, с. 123], тобто міста українські (населені українцями), що осаджені на московських теренах і знаходяться під управлінням Москви.

Найбільш складним є питання щодо південних меж України. Автор Літопису Самовидця жодного разу не згадує про їх існування. Той факт, що козаки вільно пересувалися між Україною, Запоріжжям і Низом, говорить про те, що в розумінні автора літопису чіткого південного кордону не було.

Україна для автора Літопису Самовидця - це перш за все люди, про що яскраво свідчить наступне місце з літопису:»… Бо цале отдал Україну, тоест людий тяглих, мещан…» [7, с. 99], де автор, говорячи про Україну, має на увазі її населення. Тоді як Україна, як певний географічний простір, в літописі майже не відображена, вона постає перед нами як творіння людини, певне поняття з визначеним територіальним значенням, Україна - це заселені людьми міста, села, слободи. Образ України у Самовидця ненатуральний, в ньому відсутні ландшафт, клімат, природа. Автор орієнтується в просторі за населеними пунктами, які ми б визначили як міста-орієнтири - це, як правило, великі, старі, загальновідомі міста - Старокостянтинів, Кам'янець-Подільський, Київ, Черкаси, Полтава, Конотоп. При цьому рідкими є посилання на річки, урочища. Укаїна постає одноманітною, в літописі постійно фігурує лише одне означення місцевості - «поле», або «чисте поле», наприклад: «Пошол на Низ ку морю, на поля к Лиману…», «А землею, полем…», «Испоткавшися в полях, у урочища Жолтой води…» [7, с. 49],»… беручися в поля ку Росаві», «осаженноє будучи в степах…» [7, с. 50]. В описах територій відсутні річки, балки, яруги, яким надано величезного значення в українському епосі, а також і в Літописі Граб'янки:»… Що лоза то й козак, а де байрак то по сто і двісті козаків там» [8, с. 25]. Але з іншого боку визначення України як поля натякає на її безмежність, на відсутність меж і кордонів, на необмежені можливості в господарській діяльності.

Україна для автора Літопису Самовидця - це «наша земля», а лівобережних козаків він називає «наші войська», що вказує на прив'язаність до території, гордість своєю землею і співвітчизниками, але при цьому навряд чи ці відчуття можна вважати патріотизмом в сучасному розумінні слова. Автор лояльно ставиться до сусідніх народів, у нього відсутні негативні чи позитивні оцінки сусідніх держав. Знаходимо лише характеристики військ; так, татари - вправна кіннота, якої дуже боялися поляки, але при цьому зрадливі; поляки - колись «славні мужі», тепер втікають з поля бою і не тримають власного слова; високо оцінюється німецька піхота.

В описах подій автор Літопису Самовидця частіше всього посилається не на старі адміністративно-територіальні одиниці (воєводства, повіти), а на історико-географічні назви територій і на полково-сотенний поділ, що вказує на рівень сприйняття козацтвом польської, а пізніше російської адміністрацій. В літописі фігурують такі історико-географічні назви територій, як Брацлавщина, Вишнивеччина, Волинь, Забужжя, Задесення, Задніпря, Подніпров'я, Запоріжжя, Підгір'я, Полісся, Сіверія, Слобожанщина, Низ. Іноді згадуються повіти, наприклад Могилівський, Уманський, але частіше автор лише вказує на повіти не називаючи їх: «Мор був в Корсуні і по інших містах в тих повітах…» [8, с. 64], в літопису є також посилання на воєводства - Київське, Чернігівське, Брацлавське. В той же час автор широко вживає назви полків. Схоже, що в побуті населення Гетьманщини для вказівки на якусь частину України переважно посилалося на полки як територіальні одиниці, тож можемо зробити висновок, що адміністративно-територіальні реформи Б. Хмельницького за малий проміжок часу були сприйняті українцями на ментальному рівні. Нові назви міст, вулиць досить повільно (протягом 1-2 поколінь) сприймаються людьми і побутують водночас зі старими, але в даному випадку бачимо, що сучасник самого Хмельницького надає перевагу саме полково-сотенному поділу при означенні територій.


Подобные документы

  • Історія та особливості створення літописів Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка. Характеристика ролі Богдана Хмельницького в історії України. Відображення його постаті в козацьких літописах. Оцінка в них подій Національно-визвольної війни.

    курсовая работа [63,0 K], добавлен 10.11.2017

  • Літопис - історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками. Найвизначніші козацькі літописи про Україну, їхні джерела та вірогідні автори. Коло соціальних інтересів авторів літопису.

    реферат [58,0 K], добавлен 23.12.2010

  • Поєднання традицій української історичної літератури та зведень літописців княжої доби у Густинському літописі. Захарiя Копистенський - український культурний і церковний діяч. Короткий огляд змісту літопису, його значення як цінного історичного джерела.

    презентация [4,1 M], добавлен 24.11.2015

  • Огляд літописів козацької доби з куту зору українознавства, розробка їх джерельного значення, їх місце у збагаченні знань про Україну, в подальших українознавчих дослідженнях. Роль літописів у з’ясуванні процесу формування української національної ідеї.

    статья [14,5 K], добавлен 09.11.2010

  • Загальна характеристика та історія написання Хроніки Феодосія Сафоновича та літописа "Синопсис", виданого друком з благословення Києво-Печерського архімандрита Інокентія Гізеля. Висвітлення боротьби українського народу проти іноземних загарбників.

    реферат [27,5 K], добавлен 12.02.2015

  • Цінність літописі Самовидця - одного з фундаментальних джерел з історії Східної Європи XVII - початку XVIII ст., зокрема періоду Хмельниччини і Руїни в Україні, написаної очевидцем подій, вихідцем з старшини Війська Запорозького. Стиль і мова оповідача.

    эссе [18,0 K], добавлен 22.05.2014

  • Поширення писемності та створення освітніх закладів в Київській державі. Історико-географічні відомості та їх відображення в тодішніх літописах. Знання з математики, хімії, астрономії та медицини в Київській Русі, напрямки та особливості їх розвитку.

    реферат [25,6 K], добавлен 30.11.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.