Тоді спритний Нікіта Алексеев вирішив звернутися безпосередньо до турецької влади, від якої був залежний Константинопольський патріарх. Коли недавно обраний патріарх Діонісій приїхав до м. Адріанополя, щоб нову його посаду затвердив Великий візир Османської імперії, там уже був московський посланець і встиг домовитись із турецьким володарем. Великий візир, будучи непоганим політиком, хотів зберегти добрі стосунки з Москвою і нейтралізувати Росію у війні Туреччини з Польщею, Австрією та Венецією, а тому наказав патріархові Діонісію задовольнити прохання Москви. Лише після цього у травні 1686 р. Діонісій видав грамоту про передачу Української церкви під юрисдикцію Московського патріархату, взявши за це від московського посла доброго хабара - 200 золотих червінців і 120 чорно-лискучих соболів. Однак невдовзі через цей неканонічний вчинок Діонісій був позбавлений патріаршого престолу, але церковну автономію Україні так і не повернули. (Детальніше див.: Никольский H. Патриаршество в России // Энциклопедический словарь о-ва "Бр. А. и И. Гранат и К°". - Изд. 7. - Т. 31. - М., [1915]. - С. 376-378; Огієнко І. І. Українська церква. - К., 1993. - С. 157-194).), поступово почалася боротьба проти української вимови текстів у церквах під час богослужінь. Священикам наказували вимовляти церковнослов'янські тексти по-російському, тобто г як [g], ї. як [je], а не [і]; и як [і], а не [ы]; е як [je], а не [е], пом'якшувати приголосні перед голосними е, и й навіть "акати" ("Памілуй мя, Боже, па вє-лікай міласті тваєй...", хоч церковнослов'янська мова акання ніколи не знала!), "дабы никакой розни и особого наречия не было". Шалений наступ на все українське посилився за царювання Петра I. У 1720 р. він видав указ, щоб усі книги з українських друкарень "исправления ради и согласия с великороссийскими" надсилали до Синодальної контори, а для нагляду над друкарнями призначали цензорів, які мали стежити за тим, чи виконуються настанови цього указу. Однак російській світській і церковній владі ще довго довелося змагатися з українським впливом на церковнослов'янську мову. Протягом XVIII ст. вимова церковнослов'янських текстів була, нарешті, зрусифікована не тільки в Росії, але і в Україні. Така вимова на російський лад в українських церквах, що визнають зверхність Московського патріархату, триває й нині. Лише в деяких словах (наприклад, Господь, господин, Галилея, Голгофа та ін.) вимова українського задньоязикового h замість російського g залишилася в усіх православних церквах України, Росії і Білорусі. Значною своєрідністю відзначалося становлення російської мови, що було зумовлене особливостями формування російського етносу. У другій половині XII - першій половині XIII ст. на території сучасної Європейської Росії сформувалися дві групи діалектів: новгородський, псковський та ростово-суздальський, з одного боку, і менш виразний (з багатьма локальними відмінностями) діалект Верхньої і Середньої Оки та межиріччя Оки і Сейму - з іншого. Північна діалектна група мала такі найхарактерніші особливості: а) окання (тобто відсутність акання); б) проривна вимова задньоязикового g; в) цокання і чокання (нерозрізнення приголосних ц і ч у північно-західній частині північноросійського діалекту) під впливом сусідніх прибалтійсько-фінських мов, які, на думку дослідників, виникли в VII ст. н. е.: бойка "бочка", мец "меч", нацальник "начальник", ноць "ночь", цетыри "четыре", муцити "мучити", хоцу "хочу"; жречь "жрец", пятничя "пятница", младёнча "младенца", отъча "отьца", в ручё "в руне", двачатъ "двадцать" та ін.; г) зближення у вимові приголосних з - ж, с - ш, яке почалося, найвірогідніше, ще в VI-VII ст.: вразда "вражда", друзйна "дружина", грёсныи "грешный", васими "вашими"; гвожди "гвозди", Герашим "Герасим", жернд "зерно", помажати "помазати", осталошь "осталось", ожерче "озерце" та ін.; ґ) наявність сполучень гл, кл на місці давніх dl, tl: мыгло (< mydio) "мыло", діал. клещ "лящ" (< tiesc) та ін.; д) тверде закінчення -т у 3-й особі дієслів: носит, пишет, знает, носят, пишут, знают; чимало специфічних лише для цих говорів слів тощо. Південний діалект відзначався: а) аканням; б) фрикативною вимовою задньоязикового г; в) формами займенників у род. і знах. відмінках мене, тебе, себе (а не меня, тебя, себя), м'яким закінченням -ть у 3-й особі дієслів: носить, пйшеть,, знаеть, носять, пишуть, знають; г) відсутністю цокання і шепелявої вимови свистячих приголосних з, с та ін., а також місцевою лексикою. У процесі піднесення Московського князівства, яке з другої чверті XIV і до першої чверті XVI ст. зуміло об'єднати в єдиній державі всі північноросійські і північно-східну половину південноросійських князівств, провідну роль став відігравати ростово-суздальський діалект, до складу якого входив і московський говір. З XIV ст. на стику північних і південних російських діалектів почали формуватися "перехідні" се-редньоросійські говори, які поєднали у своїй структурі південні риси (акання, відсутність цокання) з північними (вибухова вимова задньоязикового g, твердий звук т у 3-й особі дієслів та ін.). Разом з тим на всій території розселення російської народності (і тільки в її межах!) з XIII ст. виникають нові мовні риси, не властиві українцям і білорусам. У галузі фонетики такими новотворами стали: зміна так званих слабких зредукованих г, ь у сполученнях з плавними р, л (типу кръвавыи, глътати, гръмъ-ти) в о, е (рос. кровавый, глотать, греметь, але укр. кривавий, глитати, гриміти, білор. крывавы, глытацъ, грымёцъ}, розвиток зредукованих і, у(ы) в е, о (у так званій сильній позиції): sija -> шея, liji -> лей, myji -> мой, ryji -> рой, molodyjb -> молодой; у галузі моорфологи відбулася втрата кличного відмінка, повсюдна заміна з, ц, с задньоязиковими ґ, к, х у відмінкових формах (на ноге, в руке); з'явилися нові загальноросійські слова (крестьянин, деньга, пашня, деревня та ін.). З розвитком середньоросійських говірок ростово-суздадьський діалект поступово втрачає своє значення, а провідну роль починає відігравати говір Москви. У північноросійському за походженням московському говорі, який в основному зберіг північноросійські риси в галузі приголосних (у консонантизмі), з'являються південноросійські риси (зокрема, акання) у вокалізмі. Московське просторіччя поступово стає середньоросій-ським за своїм характером і загальноросійським за своєю функцією. Це просторіччя справило істотний вплив на розвиток загальнонародної мови в період утворення російської нації (в XVII ст.). На особливості загальнонародної російської мови помітний відбиток наклав збіг своєрідних історичних умов, коли формування російської народності та Ті мови відбувалося синхронно зі становленням російської централізованої держави. Крім цього, процес "збирання" російських земель навколо Москви поєднувався з прагненням московських правителів об'єднати всі православні народи в одну імперію. Після завоювання турками Константинополя (1453 р.) і падіння Візантії у Москві виникла ідея переходу центру православ'я до Москви ("Москва - третій Рим"), для здійснення якої докладали всіх зусиль як церковні діячі, так і світська влада. Через це православна церква в Московщині з самого початку займала дуже міцні позиції, а церковнослов'янська мова відіграла там значно більшу роль, ніж в Україні та Білорусі. Ця мова була по суті єдиною літературною мовою в молодій Московській державі (хоч і з певними зв'язками з живим народним мовленням, зокрема, у діловому стилі). Церковнослов'янські елементи через органи державного управління й церкву широко проникають навіть у московське просторіччя. На основі московського просторіччя і ділової писемної мови, щедро збагаченої церковнослов'янськими елементами, що набули загальнонародного характеру (наприклад, слова з неповноголосними сполученнями типу время, сладкий, з жд замість російського ж типу невежда, вражда, прежде, з щ замість ч. типу освещать, вращать та ін.), в середині ХУІІІст. в Росії розвивається єдиний усно-розмовний різновид літературної мови, який, поширюючись, усе помітніше проникає і в писемність, а також витісняє діалекти і поступово стає єдиним засобом усного спілкування. У писемній літературній мові Московської держави спочатку продовжувалися традиції Київської Русі. Однак поступово зростає розходження літературної мови з розмовною, яка з часом зазнавала значних змін. Інтенсивний розвиток суспільно-політичного, економічного і культурного життя Московщини вимагав оновлення літературної мови, зближення її з усним мовленням. Але це протиріччя було розв'язане на наступному етапі історії російської літературної мови - у період формування російської нації, коли в літературній мові все дужче починає виявлятися тенденція до внутрішньої єдності й відбувається зростаюче зближення літературної мови з народнорозмовною. У російській літературній мові кінця XVII - першої половини XVIII ст. переплелися і взаємодіяли архаїчно-книжні, народнорозмовні, "ділові" ("приказные") елементи, а також досить численні західноєвропейські лексичні запозичення. Це була хоч і виразна й багата, проте строката й нестійка мова, яка потребувала упорядкування й стабілізації. Такі спроби робили А. Кантемир, В. Тредіаковський, М. Ломоносов, Д. Фо-нвізін, О. Радищев, М. Карамзін, О. Грибоедов та ін. Проте єдині загальнонаціональні норми російської літературної мови були вироблені лише у творчості О. Пушкіна, який став основоположником нової російської літературної мови.

"Україна" - це не "окраїна"

Назва нашої країни УКРАЇНА з'явилася в останній чверті XII ст. Уперше в Іпатському списку "Повісті минулих літ", де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 p., сказано: "І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила". Через два роки, у 1189 p., було відзначено, що князь Ростислав приїхав "до України Галицької"(62- Див.: Літопис Руський / За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. - К., 1989. - С. 343, 347.). Походження назви Україна здавна привертало увагу вчених, але однозначного пояснення й досі немає. Одні дослідники пов'язували її зі словами край "найвіддаленіша від центру частина території, околиця", у(= біля) краю, тобто "погранична територія", інші - з іменниками край, країна у значенні "рідний край, своя країна, рідна земля; земля, населена своїм народом". І, нарешті, ще один погляд, за яким назва Україна нібито походить від дієслова украяти (відрізати), тобто первісне значення цієї назви - "шматок землі, украяний (відрізаний) від цілого, який згодом сам став цілим (окремою країною)". Найвірогіднішою й найпереконливішою слід вважати версію, яка пов'язує назву Україна зі словами і край, країна, хоч зв'язок цей не прямий, а значно складніший. Як дослідив український учений В. Скляренко(63-Скляренко В. Звідки походить назва Українаї // "Україна". - 1991. - № 1. - С. 20, 39.), процес стаановлення поняття "Україна" був досить тривалим і мав декілька етапів. Іменник край із значенням "відрізок, шматок; шматок землі" був ще у спільнослов'янській мові (*krajь) і нині відомий багатьом слов'янським мовам. Оскільки слов'янські племена споконвіку мали свої території, які здебільшого відділялися природними рубежами - річками, лісами, болотами, солончаками (отже, ніякої мішанини племен не було), давньосло-в'янське слово край "відрізок, шматок землі" набуло нового значення - "територія, що належить племені", а згодом також і значення "крайня межа території племені, початок (або кінець) території племені, берег". На означення простору в праслов'янській мові вживався спеціальний суфікс -іна (dol + іпа = dolina "долина", niz ++ іпа = nizina "низина"). За цим самим зразком ще в праслов'янський період утворилося і слово країна (kraj + іпа) у значенні "територія, яка належить племені". Разом з іменником край у праслов'янській мові був також іменник украй (*ukrajь), що означав "відрізок від шматка; відділений шматок землі; відділена частина території племені; крайня межа відділеної частини території племені". Уже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (можливо, в антський період) у східних слов'ян від слова украй за допомогою того самого суфікса -іна виникло слово украіна (*ukraina) із значенням "відділений шматок землі; відділена частина території племені". Коли протягом VI-VIII ст. східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою "літописні племена" або "племінні князівства", а згодом утворилася ранньоукраїнська держава Русь, змінилося значення і слів країна та украіна. Слово країна від значення "територія племені" поступово набуло значення "територія феодального князівства", а потім - "територія Русі". Відповідно до цього змінилося значення й слова украіна: замість первісного значення "відділена частина території племені" воно стало означати "відділена частина території феодального князівства", а потім - "відділена частина території Русі". У період феодальної роздрібненості Київської Русі (з XII ст.), коли від неї почали одне за одним відділятися незалежні князівства, слова украіна набуло значення "князівство". Уперше згадану в Іпатському списку "Повісті минулих літ" у країну дослідники розуміли по-різному: як пограничну з Київською землею територію Переяславської землі; як усю Переяславську землю, названу українок) через те, що вона межувала з половецьким степом; як первісну Русь (тобто Київську, Переяславську і Чернігівську землі); як усю Київську Русь. Проте найвірогідніше, що літописець назвав україною саме Переяславську землю, але не тому, що вона межувала з половецьким степом, а через те, що була окремим князівством. Крім Переяславської україни, була ще Галицька україна, Волинська україна, Чернігівська україна, Київська україна та інші україни - самостійні князівст ва. Це видно з того, наприклад, що під 1189 роком той самий Іпатський список повідомляє: князь Ростислав прибув "до україни Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича". У 1213 р. князь Данило "поїхав з братом і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю україну". Те, що слово україна аж до XVI ст. означало окреме князівство, чітко видно із свідчень тогочасних літописів: "Кримський цар... хотів іти на царя і великого князя украйну..., а пішов був на черкаси" (Львівський літопис під 1556 р.); "приходив на цареву і великого князя україну на Сіверські міста із Канева князь Михайло Вишневецький" (Олександро-Невський літопис під 1563 р.). Поряд зі словом україна у східнослов'янських діалектах здавна існувало і слово окраїна "порубіжна територія племені", утворене від окрай "обріз, край" за допомогою суфікса -ина (-іна, -їна). Ці слова чітко розрізнялися між собою: україна - це вся відділена частина території племені (згодом - уся територія феодального князівства), окраїна - лише погранична територія племені (згодом - погранична територія феодального князівства). З другої половини XIV ст. більшість князівств Київської Русі, на основі яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви і Польщі. Від цього часу назва україна почала вживатися і щодо цих двох частин території: землі, підкорені Литвою (Чернігівсько-Сіверське, Київське, Переяславське і більша частина Волинського князівств) іноді називалися литовською українок), а землі, підкорені Польщею (Галицьке і частина Волинського князівства) - o польською україною. З появою козацтвва наддніпрянські землі, де збиралися козаки, дістали назву козацьких у країн, що відображено і в українському фольклорі: наприклад, у народній пісні: "Ой по горах, по долинах. По козацьких українах Сив голубонько літає. Собі пароньки шукає". Протягом XV-XVI ст. у слові украіна відбувався процес зміни наголошування: в лексемах на -ина, (-іна, -їна) суфікс почав перетягувати наголос на себе (пор. батько - батьківщина - батьківщина, горох - горошина - горошина, риба - рибина - рибина, хуртовина - хуртовина; так само Україна - Україна). Цей процес, який не завершився й досі, спричинився до паралельного вживання обох акцентологічних варіантів - Україна й Україна протягом кількох століть. Порівняйте, наприклад, у Т. Шевченка: "Свою Україну любіть"; "...а я Тільки вмію плакать. Тільки сльози за Украйну..."; "В Україну ідіть, діти, В нашу Україну"; "Це той Перший, що розпинав Нашу Україну" та ін. У сучасній українській літературній мові міцно закріпилася форма з новішим наголосом - Україна. На час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654 pp.), як відзначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, від цього часу під Україною стали розуміти цілу країну. Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі (зокрема, на Слобожанщину, яка деякий час мала офіційну назву "Слободская Украина"). Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася й на західний регіон і стала спільною для всієї етнічної території українців. Зміна національного етноніма русин, руський (від Русь) на українець (від Україна) була історично необхідна. Перехід до нового етноніма став своєрідною протидією агресивній політиці царизму, який ставив собі за мету денаціоналізувати українців і розчинити їх в "общерусском море". В умовах, коли Московська імперія з експансіоністських мотивів присвоїла собі історичну назву України - Русь, а для панівного етносу запровадила трохи підправлений від слова руський етнонім русский і поширила його й на мешканців історичної Русі - України, перехід від самоназви русин, руський до етноніма українець завдав істотного удару по імперській ідеї московського самодержавства "єдиного русского народа от Камчатки до Карпат". Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Спочатку суто географічна назва Україна поступово перетворилася в національну ідею, яка об'єднала в одне ціле такі історичні й географічне не схожі між собою регіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Наддніпрянщина, Причорномор'я і - Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття та Закарпаття. " Присвоївши собі давню назву нашого народу, імперська Москва тим самим сподівалася загальмувати, а потім знищити наше прагнення до самобутності(64-Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - С. 117.). Отже, для нас дуже важливим є той факт, що, незалежно від свого походження, слово Україна позначало Козацьку державу, створену Богданом Хмельницьким. Звичайно, ніякою "окраїною" Російської імперії вона не була і весь час претендувала на повну державну самостійність. Саме через це вживання слова Україна в царській Росії було заборонено. І лише тоді, коли царським чиновникам стало ясно, що це слово не можна знищити і стерти з пам'яті українців, було вирішено його дискредитувати. Російські шовіністи стали пояснювати назву нашого краю Україна як "окраїна Росії", тобто вклали в це слово принизливий і невластивий йому зміст. З історією виникнення назви Україна тісно пов'язане правило вживання прийменників на і в при позначенні місця або простору. Як правильно сказати: живу на Україні чи в Україні? Приїхали на Україну чи в Україну? Прийменник в (у) у просторовому значенні вживається тоді, коли йдеться про щось ціле, докладно окреслене, компактне, центральне (наприклад, про країни, міста, населені пункти): в Англії, у Франції, в Угорщині, у Росії, у Польщі, у Литві; у Львові, у Ніжині, в Овручі, у селі. У цих випадках нікому не спадає на думку сказати: на Англії, на Франції, на Угорщині, на Росії, на Львові, на Овручі тощо. Коли ж ідеться про складову частину країни, про якусь її етнографічну територію, про частину міста, віддалені від центру околиці, тоді вживається прийменник на: на Волині, на Поліссі, на Донбасі, на Запоріжжі, на Полтавщині, на Подолі, на Засуллі, на хуторі, на селі (тобто "не в місті"). Щоправда, у деяких випадках і частини країни, і частини міста з огляду на особливі історичні умови могли виступати своєрідними політичними, культурними або адміністративними центрами чи осередками суспільного життя, тому стосовно них також узвичаїлося вживання прийменника в (у): у Квебеку, у Галичині, у Дарниці, у Святошині, але таких випадків порівняно небагато. Оскільки українами спочатку називалися окремі удільні князівства, що відокремилися від цілої держави, а потім і Україна як уся східна частина етнічної території українців перебувала у складі Росії, при просторових визначеннях щодо України здавна закріпився прийменник на. Проте і в народних піснях, і в літературній мові обидва прийменники на і в часто вживалися паралельно: на Україні і в Україні з переважанням тієї або іншої конструкції в окремих письменників або в окремих літературних жанрах і стилях. Нині, коли Україна вже самостійна, суверенна й незалежна держава, немає жодних підстав вживати необґрунтовану й по суті образливу конструкцію з прийменником на. Отже, єдино правильна форма - в Україні. Але виправляти фольклорні та літературні твори, де вживається вислів на Україні, не варто.

Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов / Міфи і правда про трьох братів слов`янських зі "спільної колиски".- Київ.: Видавничий центр "Академія", 2001.- 152с.