Очаків у міжнародних відносинах ХVІІІ ст.

Польськомовний фонд Національної бібліотеки України імені В. Вернадського надає історичні джерела та літературу, в яких містяться різні оцінки військовим подіям під фортецею Очаків, де брав участь І. Мазепа в 1709 р. «Пам'ятники Кристофа Завіши» - воєводи мінського (в 1666-1721 рр.) є його мемуарами, в яких автор описує стосунки Карла XII та гетьмана І. Мазепи під час відступу від Полтави до Очакова у 1709 р. Автор зазначає, що король програв баталію під Полтавою в Україні, залишившись з декількома сотнями кінного війська, з І. Мазепою, гетьманом запорозьким, і незначною кількістю генералів. Шведський король з І. Мазепою пішов через прикордонні очаківські степи до Бендер, оточений малою купкою людей. Князь О. Меншиков із 30 тис. воїнів переслідував Левенгаупта й нагнав його аж біля Дніпра [55, с. 171].

Переслідувані царським урядом, проголошенні після «мазепинських подій» 1708-1709 рр. зрадниками, запорожці змушені покинути межі Січі. Частина з них під керівництвом отамана Я. Богуна знайшла притулок у володіннях кримського хана. З дозволу останнього у 1711 р. утворили неподалік сучасного м. Цюрупинська Херсонської області (в урочищі Олешки, південніше впадіння Інгулу в Дніпро) Олешківську Січ, яка проіснувала до 1728 р. Олешківськім козаки отримали від Османської Туреччини, яка надала їм протекцію, право займатися рибними і звіриними промислами по всіх ріках та урочищах аж до м. Очакова. Однак їм заборонялося «мандрувати» в турецькі області. Олешківська Січ мала володіння «ниже Кизикермена в семи милях имеет свое положение, над речкой Конскою, в рочище Олешка, по сю сторону Днипра; а в ней ныне куреней 38, а людей всегда в оной может быть с полторы тысячи; а другие запорожцы кочуют куренями по рекам Бугу, по Великому Ингулу, по Исуни, по Саксагани, по Базавлуку, по Малой и Великой Камянках и по Суре, которые реки суть по ту сторону Днепра; а по Сю сторону по рекам - же Протовчи, по Самаре и по самом Днепре по обеим сторонам, взявших от границы по самой устье Днепра и Бугу; а по оным всем кочевьям и по других малых речках может их, запорожцев, считаться многия тысяча людей … » [48, c. 93].

Чергова війна Росії з Туреччиною тривала у 1735-1739 рр. Слід зазначити, що тоді управління козацькою державою здійснювало так зване «Правління гетьманського уряду». Коли восени 1735 р. російське командування вирішило організувати похід у межі Кримського ханства, у складі армії під командуванням київського генерал-губернатора та начальника Української укріпленої лінії генерал-лейтенанта М. Леонтьєва перебували й лівобережні козацькі полки.

1 жовтня 1735 р. армія виступила від р. Оріль у напрямі на Крим, а 12 жовтня того ж таки року підійшла до Перекопа. Але несподівані сильні морози, падіж коней від нестачі фуражу завадили успішному походу, і 16 жовтня біля урочища Гіркі Води М. Леонтьєв зібрав військову раду, на якій було вирішено повертатися в Україну [51, с. 26].

Наприкінці 1735 р. російський уряд розпочав підготовку до широкомасштабних дій у Приазов'ї. Передбачалось нанесення ударів по Азову, який знову опинився в руках турків, і Криму. 12 квітня 1736 р. Росія оголосила війну Туреччині. Козацькі полки, в тому числі й Чернігівський, увійшли до складу Дніпровської армії. 17 травня 1736 р. російська армія підійшла до Перекопа. Козацькі полки за наказом фельдмаршала Б. Мініха мали залишатися у резерві. 20 травня вони відтіснили татарську кінноту від Перекопа, а 22 травня росіяни захопили фортецю Ор-Капи, в якій було розміщено 1000 лівобережних козаків. 25 травня російська армія рушила вглиб Кримського півострова, але через спеку, брак їжі й води просувалася дуже повільно. Татари підпалили степ і постійно непокоїли локальними нападами. 16 червня 1736 р. армія Б. Мініха підійшла до Бахчисарая. Кримський хан відійшов у гори. Але, зруйнувавши Бахчисарай та Султансарай і втративши від хвороб і нестачі води більше третини війська, російська армія повернула назад.

У серпні 1736 р. лівобережні козаки розійшлися по домівках. Проте у січні-лютому 1737 р. татари здійснили набіги на Лівобережжя. Українська укріплена лінія не була для них серйозною перешкодою. Для продовження боротьби з турецько-татарськими військами було сформовано дві армії. До складу армії під командуванням фельдмаршала П. Лассі входило 9000 лівобережних козаків. 30 червня 1737 р. російська армія підійшла до Очакова, і 2 липня його було взято штурмом, однак, за умовами мирного договору він залишився у складі Туреччини. Успішно тривали військові дії й на морі: у 1736 р. було проведено Кінбурнську, а у 1737 р. - Очаківську кампанії, під час яких козаки на човнах контролювали водний простір навколо фортець [5, с. 118].

Потім армія рушила на Бендери, але татари підпалили степ, і, залишившись без корму для коней, Б. Мініх повернув армію в Україну. Згідно з наказом Б. Мініха командуванням Української укріпленої лінії у лютому 1738 р. з метою проведення розвідувальних дій у степ постійно відправлялись партії козаків. При цьому головну військову силу становила кіннота, а піхота забезпечувала сторожову охорону на порубіжному суходолі і частково використовувалася під час походів на чайках, учасники яких здійснювали глибокі рейди до межиріччя Південного Бугу і Дністра, досягали Дунаю, проникали в район Очакова, Акермен, Бендер. Взимку 1738-1739 рр. лівобережні козацькі полки, в тому числі і Чернігівський, перебували в Усть-Самарську під орудою Б. Мініха для розвідувальної служби [51, с. 37].

Загалом у 1738 р. у російській армії було задіяні 1627 козаків Чернігівського полку. З них 859 входило до складу армії Б. Мініха, 159 знаходилось у фортеці Азов і 609 - на Українській оборонній лінії. Слід відзначити, що того ж таки року Чернігівський полк мав ще додатково вислати 110 козаків, причому у зв'язку з цим Генеральна військова канцелярія навіть дозволила у випадку відсутності такої кількості козаків спорядити у похід посполитих. У 1739 р. Чернігівський полк виставив 1738 козаків - 800 до армії Б. Мініха і 938 для охорони кордонів. Загалом протягом війни 1735-1739 рр. було задіяні 12179 чернігівських козаків [5, с. 118].

Козацькі зимівники розташовувалися над Бугом і безпосередньо межували з землями, де кочували едисанські татари. Російський уряд надавав значення військовим прикордонним стосункам у районі фортеці Очаків, оскільки від них значною мірою залежало дотримання мирних угод між Росією і Туреччиною. У 40-х рр. XVIII ст. відносини між запорозькими козаками та едисанськими татарами мали досить конфліктний характер, хоча з боку представників військової адміністрації фортеці Очаків робилися спроби взяти їх під контроль. У першій половині 40-х рр. XVIII ст. козаки прикордонних зимівників багато разів нападали на едисанських татар і грабували їхню худобу, майно. З турецько-татарської сторони також нападали на козацькі прикордонні форпости.

У результаті конфліктів між супротивниками на очаківському кордоні наприкінці 40-х рр. XVIII ст. назріло питання про розгляд скарг між турецько-татарською та козацькою сторонами. З цього приводу велися переговори під час засідань Слідчої комісії з квітня по травень 1749 р. у Січі.

У 50-х рр. XVIII ст. локальні конфлікти на кордоні навколо фортеці тривали і російський уряд посилив нагляд за стосунками козацтва та турецько-татарської сторони на очаківському кордоні. Також була посилена діяльність козацької агентури в Очакові. На той час російський уряд вжив заходи по зміцненню російсько-турецького кордону. Зокрема в 1754 р. були встановлені військові караули на Дніпрі, а гетьман К. Разумовський посилив контроль на очаківському кордоні. Згідно з угодою між турецькою та козацькою сторонами козакам заборонялося переправлятися через очаківській кордон без відповідних паспортів [56, с. 11-12].

Таким чином, у 30-ті рр. XVIII ст. Російська імперія активізувала свою експансію в Причорномор'ї й вступила у війну з Османською імперією (1735-1739 рр.), в ході якої був використаний і досвід воєнного козацького мистецтва. Б. Мініх, видатний російський полководець, зробив його частиною своєї військової стратегії і тактики. Під час Кінбурнської (1736 р.) та Очаківської (1737 р.) кампаній козацькі військові підрозділи на човнах контролювали водний простір навколо турецьких фортець Кінбурн та Очаків, а окремі козаки виконували функції перекладачів, проводили військову розвідку. Козацтво супроводжувало російську армію в південних степах під час її походу під фортецю Очаків, брало участь у штурмі цієї фортеці, а також в операції по захопленню сераскир-паші. Завдяки тісній взаємодії Б. Мініха з козацьким керівництвом Кінбурнська та Очаківська операції були вдало проведені в ході російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Військово-морські операції в гирлі Дніпра та на водному просторі навколо очаківської фортеці під час Кінбурнської операції, а також морські розвідки від Очакова до Криму на чорноморських островах багато в чому сприяли невдалому наступу Туреччини проти російської армії.

У 30-50 рр. XVIII ст. прикордонні сутички між козацькою та турецько-татарською сторонами поблизу фортеці Очаків мали локальний характер, що пояснювалося насамперед певною слабкістю фортеці, відбудованої турецьким урядом лише у 1743 р.

Розділ 2. Очаківські землі у другій половині ХVІІІ ст.

2.1 Очаків у торгівельних відносинах Північного Причорномор'я

До середини XVIII ст. Північне Причорномор'я залишалося володінням Кримського ханства, і тільки північні й північно-східні райони входили до складу Запорозької Січі [13, c. 7-10]. Очаків, який був важливим опорним пунктом усіх турецьких володінь від Дніпра і Південного Бугу до Дніпра, відомих в історії під назвою Одеського степу. На той час тут досить жваво розвивалася торгівля. Дніпром і суходолом купці добиралися до Очакова, де продавали бараняче сало, шкіру, риб'ячий клей, дрова, точильний камінь, а купували сіль, вина, синець, персидський сап'ян та інші товари [18, c. 615].

Січ була військово-адміністративним центром великого козацького територіально-державного утворення, до складу входили окремі округи, що називалися паланками - це адміністративно-територіальна одиниця для управління певною територією козацьких вольностей. На правому березі Дніпра знаходили три паланки: Інгульська, Кодацька, Бугогардівська. На лівому березі - п'ять: Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська, Прогноївська. Територія паланок не була однаковою: Протовчанська - 4000, Інгульська - 9781, Козацька - 12092, Бугогардівська - 20984 кв. км. Остання на півночі межувала з Річчю Посполитою, а на півдні - з турецькими володіннями, центром яких був Очаків [33, c. 11].

Адміністративно-територіальними центральними паланок були слободи і містечка, які були водночас й оборонними пунктами. Постійно перебував невеликий гарнізон (гард), знаходилися резиденція начальника гарду - полковника та паланкової старшини - наказного полковника, осавула, писаря, підосавула. З 1735 р. центром Бугогардівської паланки був Гард (Гардове, нині Богданівна Доманівського району). Остання виконувала адміністративно-фінансові й військові функції, відала податками і судочинством. У паланках постійно перебували козацькі команди, які забезпечували сторожу порубіжжі. Гард був водночас і митницею, де за переправу платили «мостове». Тут пролягав торговельний шлях, був великий базар, шинок, ремісничі лавки, значні рибні промисли. У центрі Гарду знаходилася похідна церква Пресвятої Богородиці [20, c. 5].

Козаки, що мешкали у зимівниках, називалися сиднями чи гніздюками. Вони приписувалися до одного з 38 куренів, що традиційно зберігалися на Січі. З них складалося поспільство, що забезпечувало продовольством січових козаків. У разі потреби їх залучали до військової служби, як правило, до сторожової і спорудження військових об'єктів.

У певні періоди така козацька сторожа функціонувала постійно. Це були спеціальні роз'їзди, опиралися на укріплені форпости які півкільцем охоплювали землі Січі від Гарду на Південному Бузі, уздовж Інгулу і Інгульця до їх гирла, а звідти понад Дніпром до Надпоріжжя. Друга лінія їх проходила понад р. Ореллю на схід. Це були досить тривалі опорні пункти, що налічували десятки, а то і сотні козаків із значною розбудовою житлових і господарських об'єктів. Важливими засобами для забезпечення запорозьких земель від нападів ворога були бекети, споруджені вздовж порубіжжі редути спеціально змонтовані для сигналізації про наближення ворога. Вони були своєрідними заїжджими дворами з капітальними казармами і стайнями, а все дворище обносилося дерев'яним парканом [20, c. 7-10].

У 1767 р. запорозькі бекети зосереджувалися на 20 постах, які мали 3708 сторожових козаків і серед яких на Миколаївщині - на «Лисій Гірці», урочищі Богдановому - Богдановий поріг (Костянтинівка, нині м. Южноукраїнськ), Секретарка (заставка Секретарка, Кривоозерського району), Синюхін Брід Первомайського району; Кашперо-Миколаївська (Миколаївка) Баштанського району, де проходив кордон між запорозькими й турецькими землями при злиття річок Громоклії та Інгулу у середині XVIII ст.

Прогноївська паланка була заснована у 1735 р. біля соляних (гнилих) озер на Кінбурнському півострові, що і дістали назву «прогної». Запорожці вважають їх своєю власністю. Для захисті промисловиків, що добували сіль та охорони переправи через Бузький і Дніпровський лимани (Микитин перевіз), якою користувалися торговці, прямуючи до Очакова, вони облаштували тут паланки. Особливістю її була відсутність зимівників і торгівлі: на озброєний козацький гарнізон покладалася розвідка за пересуванням кримчаків, оскільки через Кінбурн і Очаків кримський хан тримав зв'язок з Буджацькою ордою [16, c. 88].

Вагоме місце в економіці запорожців відігравала торгівля. Січовий був центром транзитної торгівлі, де продавалися заморські і європейські товари, що привозилися водними і сухопутними шляхами із Криму, Туреччини, Близького Сходу. Зокрема, з Очакова доставляли рушниці, пістолі, порох, кулі, свинець, конопляні віжки, башлики, вуздечки, свити, сукно, сап'ян, шовкові тканини, вино, оливу [16, c. 91].

Розвиток запорозької торгівлі у XVIII ст. був позначений специфічними особливостями та суперечностями у транзитній, зовнішній та внутрішній торгівлі. Вони конкретизувались напрямками торговельних рухів, товарообігом та прибутками, які отримувало Військо Запорозьке.

Найбільш традиційною для Вольностей була транзитна торгівля, від якої Запорожжя отримувало прибуток, коли ще не вироблялося достатньої кількості продукції для зовнішньоторговельного обігу та не було прошарку купців. Вона проводилась по північно-південному та західно-південному напрямках, кожний з яких характеризувався специфікою товарів. Одним з центрів транзитної торгівлі була фортеця Очаків. Розвитку транзиту сприяла існуюча на той час мережа торговельних шляхів, яка сформувалась ще у XVII ст. Крім тієї частки товарів, які залишались у Запорожжі, Кіш отримував прибутки і від перевозів, володіння якими було закладено у традицію козацтва.

З другої половини XVIII ст. російський уряд запровадив контроль над південно-північним напрямком транзитної торгівлі, який особливо посилився після проведення митної реформи. Він проявлявся у регламентуванні товарів, які проходили до Туреччини й Криму та перебуванні на Микитинському перевозі перекладача, який призначався Колегією іноземних справ і видавав білети тим, хто їхав у південному напрямку, маючи на меті контроль за переміщеннями купців на російсько-турецькому кордоні. Надалі встановлювався контроль і над зборами з перевозів.

Зовнішня торгівля Війська Запорозького розвивалась по напрямках: південному, північному, західному. Спільним для них був запорозький експорт: риба, худоба, хутра. Збільшення зовнішньоторговельного обігу сприяло тому, що серед запорожців, всупереч усталеній традиції, формується прошарок купецтва. Його кількісний склад порівняно з російським та українським можна простежити, проаналізувавши проходження товарів через Переволоченську та Кременчуцьку митниці у 1764-1767 рр., - джерела зафіксували 69 випадків проходження 58 запорозьких купців, 25-22 українських і три російських купця [28, c. 12].

У внутрішній торгівлі виділяється торгівля власне у Січі та на території паланок. На території Січі продавали товари, які надходили до Запорожжя в результаті здійснення транзитних та зовнішньоторговельних операцій. Кіш надавав дозвіл на торгівлю у межах Вольностей. Податок, яким обкладались купці, що торгували в будках був значною статтею прибутків Коша. Ще одним прибутком було позичання грошей купцям. В результаті торговельних операцій у деяких козаків накопичуються чималі капітали і вони все частіше здійснюють позики. Наприклад, у 1768-1769 рр. купці та мешканці Гетьманщини заборгували січовикам 3692 крб.

Одразу по переході запорожців під російську протекцію уряд почав видавати розпорядження, які регулювали торгівельний рух на цьому напрямку. Але торговельні механізми з Росією залишались недосконалими. Численні мита, які брались з товарів на українських та російських територіях, стали найголовнішою проблемою в економічних стосунках Росії, як із Запорожжям, так і з іншими суб'єктами імперії. Уряд був зацікавлений у тому, щоб Запорожжя стало частиною загальноросійського ринку. Тому з початку 40-х рр. ХVІІІ ст. розпочалось створення більш сприятливих умов для ведення торгівлі. Імператорською грамотою від 16 вересня 1742 р. дозволялось запорожців, які провозили товари для власних потреб, вільно пропускати через форпости без сплати мостового та погребельного зборів, а мито з товарів брати на загальних підставах. Всі здобутки у митній політиці знайшли підтвердження у грамоті Єлизавети Петрівни від 23 серпня 1744 р. [28, c. 13].

З метою запобігання контрабанді та спрощенню процедури проходження товарів через внутрішні кордони Російської імперії, уряд у 1754 р. провів митну реформу. Головна її мета - скасування внутрішніх митниць. На кордоні Нової Січі з іншими суб'єктами Російської імперії постали нові митниці: Переволоченська, Царичанська, Кременчуцька, Бахмутська. Отже, запорозька торгівля продовжувала розглядатись як закордонна. Законодавство у цій галузі залишалось недосконалим. Оскільки Січ опинилась за межами митних кордонів Російської імперії, виникли ускладнення у південній торгівлі, бо роль Запорожжя як транзиту залишалась великою.

Ініціативу у вирішенні цього питання взяв на себе Кіш. Проблема новоутворених митниць повинна була стати однією з головних під час роботи депутації 1755 р. Частково на запорозькі клопотання уряд відреагував вже навесні, коли указом від 10 квітня підтверджувались сенатськими розпорядження 23 та 24 березня 1755 р. щодо звільнення від мита деяких товарів.

Характерним для цього періоду розвитку російсько-запорозьких економічних відносин було намагання уряду контролювати запорозький імпорт-експорт та знати товарообіг. У листі гетьмана кошовому від 10 квітня 1755 р. є запит щодо сум щорічного привозу припасів, кількості хутра та риби, які вивозились до Гетьманщини. Приписом 17 січня 1756 р. К. Розумовський наказав скласти відомості про експорт та імпорт, а також щорічні збори індукти та евекти. Указ від 10 серпня 1756 р. містив пункт про безмитну торгівлю. Отже, запорожці вирішили питання щодо звільнення від мита товарів першої необхідності.

Остаточно врегулювати питання щодо звільнення необхідних товарів від мита відправилась ще одна депутація у 1759 р. Указом 25 січня 1760 р. дозволялось безмитно провозити для власних потреб харчові та питні припаси, одяг та взуття. Таким чином, до кінця існування Січі продовжували діяти митні пільги, а велика кількість товарів, призначених для продажу в Січі, звільнялась від мита.

Серед питань, що стосувались торговельних відносин Січі та російського уряду слід відзначити заборону останнього торгувати запорожцям за кримські мідні гроші. У січні 1756 р. кошовий Г. Федоров у донесенні до Київської губернської канцелярії вказував про проблеми у розрахунках з очаківськими купцями. Відзначалось і погіршення якості монети. Російський уряд в екстракті 10 квітня 1756 р. дозволяв вивіз мідних грошей та ввіз золотих та срібних. Накопичення мідної монети заважало торговельним зв'язкам Січі, як з Кримом, так і з Росією та Гетьманщиною [28, c. 13].

Таким чином, Російська імперія створювала умови для проходження товарів територією Запорожжя, прагнучи наблизити січову торгівлю до умов, які були притаманні російському ринку. Маючи власний інтерес, уряд вживав заходи по вдосконаленню митної системи. Проведена у 1754 р. в Росії митна реформа дозволила створити більш ефективну систему, спрямувати товаропотік на декілька митниць, але вона не відповідала тим сподіванням, які покладало на неї Військо Запорозьке. Його торгівля продовжувала розглядатись як закордонна. Від цього втрачала як Росія, оскільки Запорожжя не стало частиною загальноросійського ринку, так і Кіш через існуючі перешкоди. До того ж високою залишалась роль Запорожжя як транзитного центру. Тому за нетривалий час уряд ознайомився зі станом справ у Січі і почав вирішувати багато торговельних питань на користь останньої.

Захищаючи торговельні інтереси держави уряд регулював товаропотік між різними регіонами країни. Запорожжя, у свою чергу, неодноразово обмежувалось у свободі торгівлі, насамперед там, де були спільні шляхи та однаковий експорт.

Поступове посилення російських позицій на південному напрямку мало наслідком контроль уряду над частиною запорозьких перевозів. В подальшому ті механізми, які застосовувались Військом Запорозьким для отримання прибутків від транзиту товарів були використані російським урядом. У XVIII ст. російський уряд намагаючись зміцнити фінанси країни проводив таку монетарну політику, результатом якої передбачалось накопичення високоякісної монети на території країни. Саме тому видавались укази стосовно заборони торгувати за мідні гроші. Це негативно впливало на торгівлю з Кримом.

Незважаючи на це, Очаків був одним із центрів козацької торгівлі південного напряму у XVIII ст.

2.2 Очаків у турецько-татарських політичних відносинах другої половини ХVІІІ ст.

У другій половині XVIII ст. найважливішими завданнями зовнішньої політики російського уряду було визволення земель Північного Причорномор'я, ліквідація постійної турецько-татарської загрози і забезпечення міцної борони південних українських і російських земель. Виходу до Чорного моря, а з нього - до Середземного моря, в Південну й Західну Європу настійно вимагав також розвиток економіки, інтереси розширення торгівлі з західноєвропейськими й східними країнами. Часті набіги кримських татар перешкоджали заселенню й господарському освоєнню земель Південної України. Щоб торгувати з країнами Західної Європи, товари з України доводилося возити до портів Балтійського моря. При цьому ключове місце в стратегічних планах займала фортеця Очаків - своєрідний рубіж між українськими і турецько-татарськими землями.

С. Рудницький зауважував, що вплив центральноазіатського сусідства на історичний розвиток був поміж усіма політико-географічними впливами для території й народу України безумовно найвпливовішим, і можливо, найсильнішим. Від самих початків його історії цей вплив тяжить, наче змора, на українському народі, «немов упир, п'є азіатський кочовий світ цілі століття його живу кров». Татарське лихоліття не почалося у тринадцятому столітті, воно морило Україну від сірої давнини: кіммерійці, скіфи, гуни, хозари, печеніги, половці, турки, татари - всі вони страшною чергою проходили протягом двох тисяч років через степи й луги України і заливали її безмежним горем війни. Український народ змушений переносити всі ці побої виключно на своїх плечах [43, с. 100].

Історики вважають, що татарські напади на українські землі з метою людоловства і грабіжництва розпочалися з 1482 р. і набрали форми перманентних татарсько-українських конфронтації, які за своєю тривалістю переважали мирні перепочинки. У цих воєнних конфліктах не було ворожнечі, бо головною їх метою була нажива. Адже, торгівля людьми була найприбутковішою справою на порубіжжі, тому у цьому промислі брали участь мешканці з обох боків кордону [47, с. 53].

Татарські набіги у ХVІ-ХVІІ ст. здійснювалися практично кожного року, полишаючи за собою кілька десятків зруйнованих сіл, забираючи кілька тисяч невільників і стільки ж замордованих людських жертв. Всі тоді відчували, що татарські набіги були дошкульними, а кількість знищених осель сягала сотень тисяч, а кількість «ясиру» десятків тисяч [43, с. 101]. За підрахунками істориків, в період з 1469 по 1514 рр. татарами було здійснено сім набігів на Україну, рахуючи тільки найбільші, з 1516 по 1593 рр. - вісім, а з 1605 по 1633 рр. - сімнадцять. І хоча набіги татарських кочівників припинилися вже в другій половині ХVІІІ ст., але їх сумні наслідки відчутні й донині. «З політичного ослаблення, спричиненого пів тисячолітнім татарським лихоліттям, не може український народ і до нині оговтатися», - зауважував С. Рудницький [43, с. 101].

З геополітичної і гео-економічної точки зору, безпосереднє сусідство степових кочівників шкодило Україні не тільки через постійні грабіжницькі набіги, але й також через перерізання найважливіших шляхів сполучення між Україною та іншими культурними землями світової людської спільноти. Адже, печеніги, половці, татари захопили побережжя Чорного моря з гирла Дунаю, Бугу, Дністра, Дніпра й гальмували та зупиняли всяке сполучення України зі світовими культурними центрами цивілізації, зокрема Візантійської держави й Середземного басейну взагалі. Таким самим способом кочівники перекрили Україні важливі великі торгівельні шляхи сухопутного сполучення України з Середньою Азією, Персією, Індією, Китаєм [43, с. 102].

М. Драгоманов звернув увагу на те, що кримські татари здійснювали набіги на Україну завдяки потуранню свого сильного північного сусіда і союзника, адже «турки підмовляли татар і допомагали їм займатися цією брудною справою» [25, с. 102]. С. Рудницький до цього додав: «Турецькі та інші торгаші невільниками постачали цим ватагам коней та озброєння, а організовували такі бандитські ватаги, зокрема, по чорноморських пристанях. Коли такий грабіжницький чамбул щасливо верне на побережжя, відкуповують торгаші від нього всю добичу й розсилають українських невільників по всіх торгових центрах могаметанського Орієнту» [43, с. 103]. Полювання на невільників і торгівля ними велась на Чорному морі в набагато більших обсягах, ніж на Індійському чи Атлантичному океанах. Однак, татарське сусідство мало ще той беззаперечний наслідок, що воно дуже «спростило» політико-географічні відносини значних просторів України.

Адже, воно перетворило їх у майже «безлюдну граничну пустош, проте, дуже багату рослинним і тваринним життям. Ця широка пуста полоса, яка розділяла турецько-татарські займанщини від польсько-литовських і московських «окраїн», стала колискою й осідком українського козацтва [43, с. 103]. М. Драгоманов намагався популярно розповісти, «як то наші батьки терпіли й одбивалися від татарських та від турецьких розбишак і як таки одбились». Особливо вчений зробив наголос на козаках, «бо вони найбільше поклали праці, щоб одігнати від нашої землі турок і татар, щоб наш чоловік у своїй землі й хату будував, і поле орав та засівав, і дітей годував, не опасаючись чужого ворога» [22, с 6].

Якщо торкатися «Договору між Цісарем Турецьким і Військом Запорозьким з народом Руським відносно торгівлі на Чорному морі», то можна звернутися до його основних пунктів, а саме:

1) Туреччина дає свободу козацькому війську і народу українському плавати по Чорному і Середземному морях і по всіх ріках до чужих господарів держав християнських з метою торгівлі та обміну різноманітними товарами.

2) Турецький уряд звільняє українських купців від усяких мит і податків, а також їх товари, «які б вони ввозили або вивозили протягом ста років».

3) Султан турецький дозволяє козакам будувати складові приміщення по містах і портах Туреччини, «вести торгівлю і жити зі своєю свободою без жодних податків до згаданих ста років».

4) Резидент Війська Запорожського і народу українського має жити у Стамбулі при слушній пошані та повній безпеці, а також турбуватися про дотримання справедливості щодо покривджених козацьких купців. А Військо Запорозьке повинно прийняти у своєму портовому місті резидента Султанського, який видаватиме паспорти галерам або козацьким суднам .

5) Щоб застерегтися від свавільних людей, які з'являються в морі, Військо Запорозьке зі згодою Султана має побудувати кілька портів нижче порогів до гирла ріки Бугу у Дніпро;

6) Якщо якийсь свавільник із Війська Запорозького з'явиться на морському шляху, то нам ним повинен здійснитися справедливий Суд у присутності турецького резидента, і це не повинно завадити продовженню морських договірних обов'язків.

7) Якщо виникне свавільна загроза з Дону з метою грабунку, то турки і козаки повинні спільно піймати і карати 10 свавільників, аби «море було чисте і вільне».

8) Якщо якась козацька галера у чомусь порушила Закон, старший тієї галери повинен бути покараний, але вона з товаришами та робітникам-моряками має бути вільною, «щоб невинні не терпіли і щоб мир нічим не був порушений».

9) Якщо б судно козацьке розбилося при турецькому березі, всі речі, які можна зберегти, мають бути сховані й віддані спадкоємцям.

10) Закон для козацьких купців має бути таким, як і для турків у всій турецькій державі, і базуватися на справедливості.

11) Цісар турецький не дозволить забирати до жодних потреб ні до жодної послуги ані козацьких суден, ані людей, ані товарів, ані зброї та « гарантувати вільний вхід та вихід зі всім».

12) Якщо якийсь купець помирає в Туреччині чи на морі, чи на суші, його добро буде належати його нащадкам, і не може бути ніким затримане, навіть коли б він щось комусь усно чи письмово записав до смерті.

13) Козацькі купці можуть явно викуповувати християнських невільників у турків, а також турецьких у християн [12, с. 11-13].

З початку XVIII ст. історія Очакова тісно пов'язана з устремлінням росіян на південь, що кінець кінцем призвело до приєднання Криму до Російської держави. Відносини Росії з Кримом розпочалися ще за Івана III, який 1474 р. уклав з Менглі-Гіреєм союз і пообіцяв притулок на випадок потреби.

Взагалі ж доля Криму і його народу вирішувалась не в Бахчисараї -- столиці ханства, а в столицях Росії і Туреччини. Правителям цих імперій було байдуже, що станеться з цим народом, так само байдужою їм була і доля своїх народів. Постійні війни Росії і Туреччини впродовж XVIII-XIX ст. втягували у свою круговерть Крим, що врешті-решт закінчилося приєднанням півострова до Росії.

Підбурювана англійськими дипломатами, Туреччина у 1768 p. почала війну проти Росії. У січні 1768 p. кримські татари проникли в Новоросію і на Правобережжя, але, зустрівши рішучий опір російських військ, відступили. Воєнні дії відбувалися на Дунаї, в Криму і у Закавказзі.

У складі діючої російської армії вели бої проти турків і татар запорожці, гусарські, пікінерські, лівобережні козацькі полки та ін. Вони билися під Очаковом, Кінбурном, Хаджібеєм, на Перекопі і в Криму - брали участь у взятті Кафи (Феодосії) та інших міст. Крім того, Україна була найближчим тилом російської армії, і вона мусила давати військам квартири, провіант, підводи тощо.

10 липня 1774 p. в селі Кючук-Кайнарджі (на південь від Дунаю) між Росією і Туреччиною було укладено мирний договір.

Таким чином, Росія одержала територію межиріччя Дніпра і Південного Бугу до узбережжя Чорного моря, фортеці Керч та Єнікале в Криму, Кінбурн у гирлі Дніпра і Азов у гирлі Дону. Отже, вихід у Чорне море був здобутий. Росія також дістала право укріплювати Азов. Російські торгові судна тепер могли вільно проходити через Босфор і Дарданелли. Туреччина визнала незалежність Кримського ханства.

Дуже важливе значення мали статті договору, спрямовані на захист поневолених Туреччиною балканських народів, що створювало більш сприятливі умови для розгортання ними визвольної боротьби і завоювання національної незалежності. Зокрема, турецький уряд змушений був відновити автономію Молдавії і Валахії.

8 квітня 1783 p. Катерина II підписала маніфест, який оповіщав, що півострів Кримський, півострів Тамань і вся кубанська сторона «прийняті під державу Всеросійську». На території ліквідованого Кримського татарського ханства, яке протягом століть було вогнищем небезпеки для України й Росії, створювалась Таврійська область.

Приєднання Криму до Росії мало велике історичне значення. Назавжди припинилися спустошливі турецько-татарські набіги на південні українські й російські землі, швидше стали розвиватися продуктивні сили Півдня, за короткий час були збудовані великі міста й порти, через які розпочалася жвава торгівля з різними країнами. Приєднання до Росії мало позитивне значення і для самого Криму.

2.3 Очаківські землі у російсько-турецьких війнах

У другій половині XVIII ст. відносини Османської імперії з Росією стають вагомою складовою частиною міжнародних відносин на континенті. Сприятлива для Росії ситуація склалася за правління Катерини II, яка помітно змінила розклад сил у Північному Причорномор'ї.

Війна з Туреччиною 1768-1774 рр. була для Російської імперії набагато успішнішою, ніж попередня. У цей час управління Гетьманщиною здійснювала Малоросійська колегія на чолі з П. Румянцевим [23, с. 62-63]. У 1768-1774 рр. в Україні були розгорнуті дві російські армії. Головні сили - близько 80 тисяч вояків - 1-ша армія генерал-фельдмаршала М. Голіцина. До 2-ї армії під командуванням фельдмаршала П. Румянцева входило близько 40 тис. чоловік, в тому числі 9 тис. козаків. Відчуваючи значну нестачу в живій силі, особливо в кадрах, П. Румянцев переформував свою армію. Залишивши на лінії кордону лише незначні гарнізони для несення караульної служби, з усіх інших частин створив три рухливі підрозділи, кожен з яких діяв лише на певній ділянці. Частину південного кордону з боку фортеці Очаків було доручено контролювати козацьким військовим формуванням Запорозької Січі, які входили до складу 2-ї російської армії.

У системі розбудови козацької армії XVIII ст. важливу роль відігравала прикордонна служба, зокрема на південних рубежах українських земель. У певні періоди козацька сторожа тут функціонувала постійно. Це були спеціальні роз'їзди, які опиралися на укріплені форпости. У XVIII ст. вони півкільцем охоплювали землі Січі від Гарду на Південному Бузі, уздовж Інгулу та Інгульця до їх гирла, а звідти понад Ореллю на схід. Це були досить тривалі опорні пункти, які налічували десятки, а то й сотні козаків із значною розбудовою житлових і господарських об'єктів. Прикордонна козацька служба в районі нижніх течій річок Південного Бугу та Дніпра відіграла важливу роль у захисті російсько-турецького кордону з боку фортеці Очаків. Козацькі прикордонні форпости регулярно підкріплювалися провіантом та зброєю із Січі, поповнювалися новими військовими козацькими формуваннями.

На початку війни 1768-1774 рр. турецька сторона значно укріпила фортецю Очаків, через яку турецький флот безперешкодно забезпечував свою армію необхідними матеріалами та спорядженням коротшим і зручнішим морським шляхом. В ході війни козацькі військові команди, які охороняли турецько-російський кордон з боку фортеці Очаків, застосовували нову тактику, що свідчить про піднесення рівня воєнного мистецтва порівняно з першою половиною XVIII ст. Козацькі бойові операції відрізнялися тривалістю та оперативністю. Українські команди стримували перехід татарських орд від Очакова на контрольовану російськими військами територію. Козацькі роз'їзди навколо Очакова надавали інформацію про перебування татарських орд і турецького флоту поблизу фортеці. Навколо неї тривали збройні конфлікти. Завдяки ситуації, що склалася, турецька сторона не наважувалася порушувати кордон з боку фортеці Очаків.

Під час війни у складі російської армії успішно діяли козацькі полки з Лівобережної України, у тому числі й Чернігівський на чолі з полковником П. Милорадовичем. Значною мірою успіхи російської армії були пов'язані з діяльністю П. Румянцева, який у 1769 р. керував Другою армією, а потім замінив В. Голіцина на посаді командуючого Першої армії. Російська армія здобула переконливі перемоги в урочищі Ряба Могила 17 червня 1770 р. та біля р. Ларга 7 липня того ж таки року [8, с. 12].

Турки і татари відійшли в бік Рені, Ізмаїла та Кілії. Головні сили турецької армії були розбиті 21 липня 1770 р. біля озера Кагул, після чого було зайнято територію Бессарабії. Після Кагульської битви П. Румянцев повів частину війська до Дунаю. Загін князя М. Репніна 23 липня вирушив з села Більбоке на березі Кагульського озера і 26 липня підійшов до Ізмаїла. Було розбито турецьке військо, що стояло біля фортеці, розпочався штурм, і після зустрічі з російськими парламентарями гарнізон Ізмаїла капітулював. 5 серпня 1770 р. цей загін, залишивши в Ізмаїлі частину війська, вирушив на Кілію. Прибувши під стіни міста 10 серпня, загін М. Репніна почав штурм, і 21 серпня Кілія капітулювала [8, с. 22].

Після її взяття М. Репнін виділив загін на чолі з бригадиром Й. Інгельстромом для оволодіння Очаковом. 16 вересня загін дійшов до Акермана. Після тривалої осади та звістки про падіння Бендер і підхід до Й Інгельстрома підкріплень, 27 вересня 1770 р. Акерман капітулював.

У 1771 р. козаки здійснювали рейди під Очаків, прикриваючи головні російські сили, які просувалися вглиб Кримського півострова. Навесні 1774 р. їх зарахували до передового корпусу, який брав участь у блокаді Очакова і Кінбурна. На суходолі козаки вступали у часті сутички з турецькими загонами, а на чайках досягали ворожих фортець і ініціювали в перестрілку з турецькими кораблями [32, c. 111].

Після укладення Кючук-Кайнарджійського миру (1774 р.) Туреччина була значно ослаблена. Здобутки на Причорномор'ї, які отримала Росія, були незначними: до неї відійшли - Азов, Керч, Єнікале та землі між Дніпром і Бугом, фортеця Кінбурн. Кримське ханство за цим договором здобуло незалежність, а Дніпровсько-Бузький лиман і фортеця Очаків залишалися в Османській імперії. Катерина II не полишала планів захопити Очаків, який у листі до Г. Потьомкіна назвала «Кронштадтом півдня». А вже наступна російсько-турецька війна 1787-1791 рр. остаточно розв'язала проблему виходу Росії до Чорного моря, незважаючи на те, що за допомогою французьких інженерів турецький уряд значно укріпив фортифікаційні споруди цитаделі Очаків. Крім того, фортеця отримувала регулярну підтримку військами, які підвозили кораблі турецького флоту. Обороною Очакова командував Гусейн-паша. У Дніпровському лимані, між Очаковом і Кінбурном, стояла турецька ескадра капудан-паші Ескі-Гасана. Радниками у нього були офіцери французького флоту.

Катерина II зуміла розв'язати нагальні завдання зовнішньої політики імперії й завершити вихід Росії до Чорного моря. Реалізувати намічені плани мав генерал-фельдмаршал князь Г. Потьомкін. Для досягнення мети під його керівництвом розбудовувався Чорноморський флот, був здобутий Крим. Він командував військами всього південного прикордоння. Російська армія була зміцнена за рахунок запорожців.

На початку травня 1787 р. імператриця відвідала головні міста в яких будувались і спускались на воду кораблі Чорноморського флоту. На початку травня 1787 р. Катерина ІІ перебувала у Херсоні, в другій половині травня у Севастополі, а на початку червня в Кременчуці. Князь Г. Потьомкін був призначений головнокомандуючим Чорноморським флотом. Російську імператрицю супроводжували іноземні міністри, посли, воєначальники. Серед них - римський імператорський посол граф Кобенцель, від французького двору - граф Сегюр, посол Великобританії фіц Герберт, гетьман великий коронний польський граф Браницький, принц де Лінь, граф д'Еспан, генерал австрійський принц де Насау.

Готуючись до війни з Туреччиною на Чорному морі. Катерина ІІ в Херсоні підвищила у військових званнях офіцерів Чорноморського флоту. Капітан першого рангу М. Мордвінов та граф М. Войнович були підвищені в контр-адмірали. Капітани першого рангу П. Алексіано та Ф. Ушаков були підвищені до капітанів бригадного чину. Капітани другого рангу С. Вєльяшев, Г. Голєнкін, П. Пустошкін були підвищені в капітани першого рангу. Віце-адміралу П. Пущину, командуючому Дніпровською флотилією був пожалуваний орден Святого Олександра Невського. Екіпажу на військових морських суднах в Херсоні було наказано відати піврічне жалування [53, c. 294-295].

У жовтні 1787 р. російські війська, очолювані О. Суворовим розгромили турецький десант на Кінбурнській косі. О. Суворов під час цього бою був поранений [18, c. 615]. 17 квітня 1788 р. О. Суворов направив рапорт Г. Потьомкіну про вибір бази кораблів Насау-Зігена. О. Суворовим була вказана пристань Кізлярич на Кінбурнській косі. На цій пристані турки мали стоянку для вантаження солі [1, с. 432].

Насау-Зіген знаходився у свиті імператриці Катерини ІІ, а під час війни 1787-1791 рр. перебував в чині контр-адмірала. 17-18 червня 1788 р. кораблі під командуванням Насау-Зігена розбили турецький флот під Очаковом. 1 липня 1788 р. була нанесена поразка останній частині турецького флоту, яка знаходилась на водному просторі під стінами фортеці Очаків. За військову хоробрість в операціях російського флоту на водному просторі навколо Очакова, Насау-Зіген був нагороджений чином віце-адмірала. 24 липня 1788 р. - орденом Святого Георгія. Цю нагороду адмірал отримав за мужність на Очаківському лимані 7 червня 1788 р. при стримуванні турецького флоту під командою Капітана-паші та одержану над ним знамениту перемогу [29].

Під час воєнної кампанії 1788 р. значна частина козацьких формувань була задіяна у військово-морських силах Росії. Козацькі загони в ході воєнної кампанії того року брали участь у складних і першорядних воєнних операціях. Зокрема у січні-лютому вони патрулювали степовий кордон уздовж Бугу, разом з донськими козаками відзначилися у збройних сутичках з турецькими пікетами під фортецею Очаків. Наявність військово-морських козацьких загонів сприяла тому, що турецький флот не наважувався провадити значних воєнних операцій. У листопаді козацтво брало участь у взятті фортеці на острові Березань, що прискорило й падіння фортеці Очаків. Козацтво було задіяне також під час осади та штурму фортеці у грудні 1788 р.

Штурмом Очакова керували видатні російські полководці М. Кутузов. П. Багратіон, ватажки запорізьких козаків Сидір Білий. Антон Головатий. Вирішальна битва за фортецю Очаків розпочався 6 (7) грудня 1788 р., в день Святого Миколая при 23-градусному морозі. Вирішено було одночасно напасти на нагорний ретраншемент, на Гасан Пашинський замок та на саму фортецю. Г. Потьомкін поділив армію на шість колон: чотири (під командуванням генерала М. Репніна) мали діяти на правому крилі, дві - під начальством генерала від артилерії І. Мелера - на лівому. З інших полків Г. Потьомкін сформував два резерви. Штурм фортеці Очаків тривав сорок п'ять хвилин, незважаючи на запеклий опір супротивника. Після штурму Г. Потьомкін дозволив російському війську три дні грабувати взяте місто [56, с. 13-14].

З 13-тис. турецького гарнізону в полон здався лише 4 тис. чол. на чолі з комендантом трьох-бунчужним пашею Хусейном (у числі полонених було три двух-бунчужних паші і 448 офіцерів). Під час штурму загинуло 8700 турків, в т. ч. 283 офіцера. Ще 1140 чол. з очаківського гарнізону, взяті в полон пораненими, померли в госпіталях і лазаретах. Серед трофеїв були 323 гармати і 180 прапорів. Росіяни втратили убитими 1 генерала (генерал-майор С. Волконський), 1 бригадира (І. Горичев), 3 штаб-офіцера, 25 обер-офіцерів, 936 солдатів. Поранено було близько 5 тис. чол. За здобуття фортеці князь Г. Потьомкін отримав орден Святого Георгія 1-й ст., обсипану діамантами шпагу і 60 тис. руб. Золотими медалями були нагороджені офіцери його армії, солдати, які брали участь у взятті турецької фортеці, отримали срібні медалі на георгіївською стрічці для носіння в петлиці.

За Ясським мирним договором 1791 р. фортеця Очаків відійшла до Росії. В 1792 р. за указом Катерини ІІ на місці зруйнованої турецької фортеці було закладено місто. Крім численного російського війська, тут мешкали козаки, турки, вірмени, греки і молдавани, які жили з торгівлі. Пізніше Очаків заселявся вихідцями з центральних губерній Росії. В 1795 р. його приписали до Вознесенського намісництва, яке через два роки увійшло до складу Новоросійської губернії [18, c. 615-616].

Таким чином, уся територія між Дунаєм і Прутом була завойована російською армією. Друга російська армія під командуванням генерал-аншефа графа П. Паніна 15 вересня 1770 р. здобула Бендери, а потім під командуванням генерал-аншефа князя В.Долгорукого за участю козаків, у тому числі й чернігівських, оволоділа Кримом. Армія П. Румянцева успішно діяла за Дунаєм, за що він і одержав титул Задунайський.

Падіння фортеці Очаків вплинув на хід російсько-турецької війни 1787-1791 рр. В Константинополі не очікували на втрату Очакова, ця перемога російських військ була дуже несподіваним ударом для уряду Туреччини. Звістка про втрату Очакова Туреччиною стурбувала уряди ряду європейських країн. Правителі Англії та Німеччини були вкрай невдоволені успіхами Росії та падінням фортеці Очаків. Франція також вбачала в цьому небажану зміну геополітичної ситуації в регіоні і піднесення Росії. В Європі розуміли, що із взяттям Очакова Константинополь втрачає свої позиції, що в свою чергу могло в майбутньому призвести до війни між Росією та Францією.

Розділ 3. ОХОРОНА ПРАЦІ ТА БЕЗПЕКА У НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ

Вступ

У сучасних умовах офісні приміщення стали великими площами, які розраховані на десятки працівників, комплект комп'ютерної та копіювальної техніки, яка генерує електромагнітні випромінювання від інфрачервоного до радіочастотного діапазону. Крім того, використовується набір техніки для організації повітрообміну, нормалізації мікроклімату тощо. У зв'язку із цим офісні приміщення характеризуються наявністю комплексу факторів, які можуть впливати на формування стану здоров'я працюючих.

Протягом багатьох років постійне поліпшення умов праці зумовило суттєве зниження рівнів несприятливих факторів у робочій зоні; останні по праву були віднесені до факторів малої та середньої інтенсивності. Разом із тим механізація й автоматизація праці зумовили збільшення нервово-емоційної напруженості при зменшенні фізичного навантаження.

Тому мікроклімат в офісних приміщеннях має бути предметом підвищеної уваги. Саме тому сьогодні велика увага приділяється розгляду показників, які впливають на стан здоров'я працівника, на його емоційний та фізичний стан, а також головним чином - на ефективність праці.

Говорячи про сучасну систему надання допомоги постраждалим під час надзвичайних ситуацій слід відзначити, що з кожним роком кількість надзвичайних ситуацій зростає [4; 5]. Причин їх виникнення є досить багато, починаючи в першу чергу від людської діяльності і закінчуючи всіма можливими проявами катаклізмів природи.

У даному розділі дипломної роботи передбачається вирішення наступних завдань:

- проаналізувати та оцінити умови праці на відповідність діючим вимогам і параметрам мікроклімату у приміщенні деканату факутету політичних наук;

- підготувати матеріали з приводу безпеки при масових заворушеннях.

3.1 Аналіз і оцінка умов праці за мікрокліматом у приміщенні деканату факультету політичних наук

У кінці ХХ - на початку ХХІ ст. зі збільшенням ролі сфери обслуговування, доступу до всесвітньої мережі Інтернет більшість людей стають все частіше «прикутими» до своїх робочих місць. І саме умови, які вони матимуть на своєму робочому місці впливатимуть на їх працездатність, настрій, ефективність роботи та психологічний стан.

У приміщенні на самопочуття, стан здоров'я людини впливає мікроклімат виробничих приміщень, який визначається дією на організм людини температури, вологості, рухомості повітря і теплового випромінювання. Виробничий мікроклімат, як правило, відрізняється значною мінливістю, нерівномірністю по горизонталі та вертикалі, різноманітністю сполучень температури, вологості, рухомості повітря, інтенсивності випромінювання залежно від особливостей технології виробництва, кліматичних особливостей місцевості, конструкцій споруд, організації повітрообміну із зовнішнім середовищем [2, c. 181].

Аналізуючи умови праці за мікрокліматом у приміщенні деканату факультету політичних наук (аудиторія 3-104) слід звернути увагу на той факт, що це аудиторія в якій постійно знаходиться провідний фахівець та декан. Досліджуване приміщення кафедри складається із однієї кімнати загальною площею 36 мІ. З технологічного обладнання наявний тільки 2 комп'ютери та копіювальний апарат.

Під мікрокліматом виробничих приміщень розуміють сукупність параметрів у виробничому приміщенні, які діють на людину у процесі праці.

Мікрокліматичні умови виробничих приміщень характеризуються такими показниками:

? температура повітря;

? відносна вологість повітря;

? швидкість руху повітря;

? інтенсивність теплового (інфрачервоного) опромінення;

? температура поверхні [6, c. 304].

У процесі дослідження ми користувалися санітарними нормами мікроклімату виробничих приміщень ДСН 3.3.6.042-99 [9, c. 382].

За ступенем впливу на тепловий стан людини мікрокліматичні умови поділяють на оптимальні та допустимі.

Оптимальні умови мікроклімату встановлюються для постійних робочих місць. Показники температури повітря в робочій зоні по висоті та по горизонталі, а також протягом робочої зміни не повинні виходити за межі нормованих величин оптимальної температури.

Виконання роботи в умовах теплового випромінювання і високих температур викликає різко виражені фізіологічні зрушення в організмі працюючих. Їхня працездатність у таких умовах знижується на 50 %. Фізіологами встановлено, що температура 22°С є тією межею, за якою починається прогресивне зниження працездатності. Так, при підвищенні температури до 26°С вона зменшується на 4 % з кожним градусом, а при подальшому її підвищенні до 30°С ? на 6 %. Під час проведення дослідження температура в деканаті дорівнювала 21°С, тому за даної температури у грудні нами не зафіксовано порушення температурного параметру мікроклімату [1, c. 128].

Теплова рівновага працівника залежить також від вологості повітря, тобто вмісту у повітрі водяних парів. Найсприятливішою для організму є відносна вологість повітря від 35 до 60 %. Якщо вологість менша 35 %, то повітряне середовище характеризується сухістю, яка посилює випаровування води з поверхні шкіри. При підвищенні вологості повітря (понад 60 %) випаровування поту утруднене. Так, при температурі 25°С в умовах дуже сухого повітря організм втрачає через шкіру і легені 75,4 г вологи за годину, а в умовах дуже вологого повітря ? лише 23,9 г/год. Вдалий температурний режим сприяє тому, що відносна вологість повітря в деканаті перебуває в нормі і відхилення відбуваються лише у зв'язку зі змінами кліматичних умов зовнішнього середовища у весняний та осінній проміжок часу [13, c. 23].