Іван Богун: історичний портрет

3. Політичні погляди І. Богуна

Для багатьох І. Богун залишається хоробрим воїном-козаком. І мало хто знає, що більшу частину свого життя він віддав активній політичній боротьбі, яка була не менше небезпечною й ефективною, ніж його військова діяльність, і не менше потребувала мужності і сміливості. І хоча ця сторінка його біографії залишається практично невідомою, спробуємо висвітлити головні аспекти політичних уподобань вінницького полковника.

Важко сказати, як саме формувалися політичні погляди І. Богуна у молоді роки, адже джерела змальовують його керівником невеликого військового загону котрий нічим особливим не виділявся від інших отаманів, які діяли на Дону. Проте, після 1645-го року І. Богун, маючи військові успіхи попередніх років, постає як козак з Кодака, що зайняв видне і визначне місце серед отаманів, котрі діяли на широкому просторі південних степів між володінням Московщини, Криму та Речі Посполитої. І. Богун знаходився на королівській службі в такому стратегічно важливому для Польщі місці як Кодак. Але вона складала лише частину його життя, поєднуючись з активною участю у набігах та нападах, характерних для теренів «Великого кордону». У цих походах та зіткненнях, без сумніву, формувалися військові здібності майбутнього полковника. Також не менше значення мав досвід спілкування з широким та «строкатим» колом людей, коли у невеликі рухомі загони збиралися особи різного соціального становища. При тривалості таких занять між реєстровими козаками та іншими членами загонів повинна була появитися ціла система зв'язків, котра сприяла згуртуванню козаччини перед початком національно-визвольної боротьби.

Слід зазначити, що в період «Хмельниччини» більше проявилася військова діяльність І. Богуна, аніж політична, хоча він відіграє важливу роль у політичних зносинах. Так, як свідчить історик В. Голобуцький, І. Богун приймав активну участь у таємних нарадах, які проводив Б. Хмельницький. Наприкінці 1647 року (можливо у жовтні), пише В. Голобуцький, «відбулася так звана рада у діброві поблизу Чигирина… де Б. Хмельницький і його чотири найближчі соратники - М. Кривоніс, М. Пушкар, І. Богун і М. Борохович - обіцяли повернути козацькі права всім тим, хто був позбавлений їх».

«Оттогді-то припало йому (Хмельницькому) з правої руки

Чотири полковники:

Первий полковниче - Максиме Ольшанський,

А другий полковниче - Мартине Полтавський,

Третій полковниче - Іван Богуне,

А четвертий - Матвій Бороховичу.

Оттогді-то вони на славну Україну прибували,

Королевські листи читали,

Козакам козацькі порядки давали».

Та не дивлячись на це, ми не зустрічаємо його ні в битвах під Жовтими Водами, ні під Корсунем, ні під Пилявою. Немає його і серед відважних отаманів, багато з яких прославилися влітку 1648 р. Безперечно одне: І. Богун восени 1648 р. виступав активним прихильником Б. Хмельницького і розходиться зі своїм колишнім соратником С. Забуським (невдалий претендент на гетьманську булаву влітку 1649 року, був відомою особою, що діяла на території від Північного Донця до Дону), котрий до того часу вже перейшов на бік поляків.

І. Богун не бере участі ні в Зборівській битві (серпень 1649 р.), ні в підписанні Зборівського миру. Проте у Реєстрі Війська Запорозького 1649 р. його згадано серед старшин Чигиринського полку. Варто зазначити, що після підписання Зборівського договору І. Богун не брав участь у повстанні незадоволених політикою Б. Хмельницького. Він не став в опозицію до гетьмана. Т. Яковлєва стверджує, що полковник прагнув скористатися деякими статтями Зборівської угоди, щоб закріпити свою полковницьку владу, проте не вказує якими саме. За угодою 1649 р. між українським гетьманом і польським королем Яном ІІ Казимиром кількість реєстрових козаків офіційно обмежувалася 40 тис. осіб, селяни-учасники повстання - мали повернутися у підданство до своїх панів, православна шляхта одержала прерогативу займати всі урядові посади в Київському, Чернігівському та Брацлавському воєводствах, передбачалось також звільнення території Правобережжя та Лівобережжя від збройних сил Польщі. Влада тут фактично перейшла до Війська Запорізького, репрезентованого Б. Хмельницьким і козацькими старшинами. Які саме статті хотів використати І. Богун ми не знаємо, тому цю думку не підтримуємо. І вважаємо постать кальницького полковника одною з найчистіших у своїх намірах і прагненнях серед 80 видатних осіб національно-визвольної боротьби. Він метою своєї діяльності вбачав боротьбу за незалежність України, і жодного разу не використав якісь вигідні обставини у власних цілях для розквіту своєї кар'єри. Це спостерігається протягом своєї політично-військової діяльності полковника.

У 1650 р. велися активні переговори між українським гетьманом, польським королем, кримським ханом, російським урядом про подальшу долю Україну. Тоді І. Богун доволі часто перебував поряд з Б. Хмельницьким, і не лише мав певний вплив на нього, а й деякою мірою «визначав політику в країні». Про це, зокрема йдеться в листі від 12 серпня 1650 р., сенатора і київського воєводи А. Кисіля польському королю з приводу його переговорів із Б. Хмельницьким: «Здавалося би все було до ладу, раптом щось нове;… всьому завадив один бунтівник, якийсь полковник Богун, і моїй близькості з запорозьким гетьманом так помішав, що я ледве зміг знову її поновити». Як бачимо, І. Богун був задіяний у подіях, коли вирішувалося дуже важливе питання: яка адміністрація виявиться більш діяльною в Україні - українська чи польська. Спроби поляків провалилися, що видно з подальших подій, коли національно-визвольна революція досягла найвищого піднесення (лютий 1648-червень 1652 р.). У квітні 1651 р., як зазначила Т. Яковлєва, непорозуміння між Б. Хмельницьким та І. Богуном, викликані різким неприйняттям один одного як військових керівників, призвели до того, що несподівано після перемоги під Вінницею (березень 1651 р.), командування військами, що переслідували поляків, покладалося «на бездарного Демка» (Демко Лисовець).

Проте вже на початку червня 1651 р. І. Богун знову виконує безпосередні доручення свого гетьмана. У найскрутніший момент битви під Берестечком, коли через зміну політики союзника - кримського хана Іслам-Гірея ІІІ і захоплення ним у полон Б. Хмельницького, коли українське військо опинилося в оточенні противника, козаки обрали І. Богуна наказним гетьманом. Завдяки його мужності та винахідливості оточення було прорвано і козацьким підрозділам вдалося відступити до м. Біла Церква.

Це був критичний момент в історії «Хмельниччини»: гетьман у татарському полоні, поразка під Берестечком…Ситуацією намагаються скористатися не тільки поляки, а й ті, хто мріяв про гетьманську булаву. Б. Хмельницький в універсалі, написаному в полоні, наказує І. Богуну мобілізувати загони в районі Білої Церкви. Але він починає незалежну активну діяльність, збирає розрізнені загони козаків, руйнує мости, переправи і відрізає полякам шлях. Ось як оцінював дії І. Богуна сучасник: «Найбільш запеклі заворушення і бунти свавільних холопів відбуваються, звичайно, на Брацлавщині внаслідок підбурювання Богуна».

І. Богун бере активну участь у переговорах під Білою Церквою (вересень 1615 р.). Проте його підпис під договором 28 вересня відсутній. Негативне ставлення до Білоцерківської угоди зрозуміле - вона практично зводила нанівець усі досягнення чотирьох років боротьби і знищувала козацьку державу, де-факто створену Зборівським договором. Відтоді активізується опозиційна діяльність полковника щодо гетьманської політики (до кінця 1652 р. І. Богун перебував в опозиції до Б. Хмельницького). Проте зазначимо, що на нашу думку не було ніякої неприязні до Б. Хмельницького, як стверджує історик Т. Яковлєва. Проблема поставала лише на рівні розбіжностей у політичних поглядах, невдоволення гетьманською політикою. Цим самим вінницький полковник явно показує небажання підкорятися польському урядові.

Про те, що І. Богун вирішив виступити проти Б. Хмельницького навіть із зброєю в руках, довідуємося із «статейного списку» російських послів О. Прончищева та А. Іванова у Варшаві (січень-квітень 1652 р.). Там же роз'яснюються причини такого рішення полковника: «…в Бряславському воєводстві черкаський полковник Богун збирає військо. А другий полковник, Полтора Кожух, військо ж збирає за Дніпром. І хотять битися з Хмельницьким за те, що Хмельницький помирився з поляками під Білою Церквою». Гетьман за такі протиправні дії не вдався до каральних санкцій щодо І. Богуна (через брак відомостей у джерелах важко точно сказати чому). Адже саме в цей час гетьман карає на смерть миргородського полковника М. Гладкого та інших старшин і козаків за заколот проти його влади. Швидше за все І. Богуна врятувала не його слава, авторитет, а те, що він не претендував на гетьманську булаву, на відміну від вище названого полковника.

Ще одним ударом для Української держави стали наслідки Жванецької кампанії (1653 р.). Адже вони не передбачали не тільки визнання їх незалежності, а й навіть права на автономію. Засвідчили вони і безперспективність союзу з Кримським ханством, а тому дуже гостро порушили питання про пошук нових союзників для збереження досягнутих завоювань та возз'єднання всіх етноукраїнських земель у межах єдино держави.

За конкретно-історичних обставин середини ХVІІ ст. військово-політичну допомогу можна було отримати від Росії чи Порти, прийнявши протекцію когось із їхніх володарів. Трагедія України полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцнитися лише під протекторатом одного із сусідів; не було жодної можливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного періоду. Більшість старшин віддавала перевагу російському варіанту. Тому 18 січня 1654 р. в Переяславі відбулася козацька рада, що ухвалила рішення прийняти протекцію царя. Усвідомлення неспроможності власними силами відстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й домогтися возз'єднання українських земель у межах єдиної держави змусило Б. Хмельницького і старшину покластися на гарантії В. Бутурліна.

Ідея царського протекторату, скріпленою взаємною присягою царя і гетьмана, не могла мати в тодішніх обставинах ворогів на Україні. Але присяга безпосередньо цареві зустрічала скрізь завзятий опір. Не було в Переяславі представників Запорізької Січі. Не приїхав у Переяслав Іван Сірко. Не присягнув уманський полковник Йосип Глух. Також не прийняв ідеї Переяславської ради полковник Іван Богун. Адже, як писав до польського короля обозний А. Потоцький, Іван Богун - із тих козаків, для яких «найвища державна рація - щоб не бути ні під вашою королівською милістю, ні під царем». Бачимо, у цих подіях знову виділився І. Богун, який став головною особою опозиції, яка ішла з трьох сторін: від рядового козацтва, від козацької старшини і від духовенства. І. Богун боровся проти договору, з Переяславської ради вийшов і присяги цареві разом з однодумною собі частиною козацької старшини таки не склав. «Історія Русів», твір, що його справді не можна назвати історичним джерелом, але такого значення, як політичного документа, що віддзеркалював збережені стоп'ятидесятилітньою традицією погляди патріотичної української спільноти, заперечити не можна, вкладає вуста полковника Івана Богуна ось такі слова, що відносяться до українсько-московського союзу: «В народі московському панує найнеключнишоє рабство і невільництво у найвищій мірі і що в них, крім Божого і царського нема власного і бути не може, і люди на їх думку, роджені на світ ніби то для того, щоб нічого в ньому не мати, а тільки бути рабами… Коротко сказати, з'єднатися з таким неключним народом є те ж, що скочити з огню в полум'я». Із цих слів, знову ж таки підкреслюється небажання І. Богуна бути під протекцією Росії.

Уже в березні 1654 р. ми бачимо, як полковник організовує оборону проти наступу польської армії, успішно захищає Умань. Коли, довідавшись на початку третьої декади лютого про прийняття козацькою Україною царської протекції, правлячі кола Речі Посполитої зосередили зусилля на таких напрямках: організація проти неї воєнного походу; проведення диверсійних актів, спрямованих на розкол серед козацтва, і швидко почали втілювати в життя ці задуми. Ще в січні 1654 р. польські підрозділи вдерлися на територію Брацлавщини. Велику увагу уряд Речі Посполитої та командування її армії приділяли проведенню акцій, спрямованих на розкол національно-патріотичних сил, залучення на свій бік не лише старшини, а й козацтва, селянства і міщанства. Так, Станіслав і Петро Потоцькі під час походу на Брацлавщину, постійно розсилали універсали до козаків, селян і міщан, обіцяючи милосердя в разі їх повернення в підданство короля. Довідавшись про розбіжності у підходах І. Богуна та Б. Хмельницького до укладення договору з Московією, польський уряд вирішив переманити талановитого полководця на свій бік, через посередництво шляхтича Павла Олекшича. Який у листі до Івана Богуна писав: «Хмельницький, що був вашим товаришем, тепер став вашим паном». Поляки запропонували І. Богуну все: гетьманську булаву, шляхетство і староство, тобто владу і багатство. Але той негайно переслав листи до Б. Хмельницького. Та І. Богун не був би Богуном, якби обмежився таким демаршем. За висловом в літописі С. Величка, він «задумав витівку», удавши, що переходить на бік поляків запросив Потоцького приїхати до нього, розраховуючи, що поляки прийдуть незначними силами і йому вдасться їх розбити. Пастка мала спрацювати у районі Брацлава. На жаль, чи в полку у Богуна, чи в найближчому колі Б. Хмельницького знайшовся зрадник і задум не вдався. Це факт ще раз підкреслює позицію І. Богуна, що Україні не слід приєднуватися ні до Польщі, ні до Росії, а утверджуватися як самостійній державі.

Взимку-влітку 1656 р. Польща, що перебувала в скрутній воєнній ситуації, почала мирні переговори з Москвою і Чигирином. Росія, що прагнула заявити претензії Швеції і разом з тим побоювалася зростання її впливу, схилялася до миру. Б. Хмельницький, який був категорично проти цього, починає сепаратні переговори зі Швецією і Трансільванією. Яку позицію займав І. Богун у цій ситуації? Він перебував в опозиції до гетьмана. 18 червня 1656 р. папський нунцій у Варшаві повідомив у Ватикан: «Поширені в тих краях листи, що між козаками відбувався розкол і одна їх частина нібито вибрала якогось Богуна, славного воїна, собі в командири». Цього разу опозиція І. Богуна має яскраво виражений політичний характер. Він не прагне гетьманської влади, хоч, зважаючи на його популярність серед козаків, такі домагання могли стати досить серйозними.

В цей самий час гетьман вирішує взяти участь у спільному швецько-трансільванському поході проти Польщі. Наказним гетьманом призначено А. Ждановича, на допомогу якому приходить І. Богун. Як пояснити той факт, що І. Богун, запеклий ворог поляків, влітку 1656 р. виступає за мир з ними, а вже в січні 1657 р. бере участь у поході проти них? Напевно, на відміну від Б. Хмельницького, він був здатний більш реалістично оцінювати ситуацію, не піддаючись сліпій ненависті. Чи він переконався в правоті Б. Хмельницького, чи просто підкорився його наказу, чи вважав союз зі Швецією і Трансільванією найбільш вигідним для України? очевидно - останнє. Як відомо, похід закінчився поразкою. Б. Хмельницький наказав, щоб Антон Жданович та інші воєначальники були страчені. Але гетьман помирає, і через деякий час на Чигиринській раді обирають гетьманом І. Виговського (вересень 1657 р.).

Старшинський корпус, на який спирався Б. Хмельницький впродовж свого десятилітнього гетьманування, звичайно розділяють на козацьке й шляхетське крило, ніби принципово протиставлені. Насправді, довкола гетьмана зійшлося не два, а три угрупування лідерів, які більш-менш злагоджено взаємодіяли лише під тиском його авторитету. Смерть Б. Хмельницького поклала край цій єдності, виштовхуючи на поверхню доти затамовані суперечності.

Перша з цих груп являла собою реєстрову (старинну) старшину Війська Запорізького, об'єднану почуттям станової солідарності незалежно від того, чи з козацького, чи з шляхетського кореня велося її родове походження. Власне, до цієї групи входив І. Богун разом із Ф. Джеджалієм, Ф. Лободою, Ф. Вапняком. М. Пушкарем, І. Федоровичем, та іншими. Другу групу старшини протягом 1648 р. створили шляхтичі, котрі до війни персонально з козацьким світом не були: С. Кричевський, І. Виговський, А. Жданович, С. Мрозовицький (Морозенко) та ін. Більшість із них перейшла на бік Б. Хмельницького відразу після перших перемог, керуючись почуттям національної солідарності, яке в переломну мить виявилося дужчим за обов'язок лояльності до Речі Посполитої. Третю групу старшини, яку революція винесла на верхівку влади в українському війську, становили вихідці з міщан, козаки, інколи селяни - Я. Сомко, М. Небаба, М. Кривоніс.

Таким чином, уже при гетьмані Б. Хмельницькому в козацькому середовищі склалося кілька впливових старшинських угрупувань:

– старшина корінних козацьких полків, ядро якої складав клан гетьмана;

– покозачена шляхта, що зайняла старшинські уряди;

– старшини - вихідці із Запорізької Січі;

– старшини - вихідці із інших станів (міщан, селян).

Б. Хмельницькому вдалося тримати й направляти ці угрупування для досягнення однієї мети - створення Української держави. Як же сталося, що родина Хмельницьких втратила владу? Причин цьому декілька й головні серед них - це значне зміцнення у Війську Запорізькому шляхетського угрупування; І. Виговському вдалося знайти спільну мову з І. Богуном, Ф. Джеджалієм. По суті, було здійснено державний переворот, політичні наслідки якого втягнули Українську державу у вир Руїни.

Ці обставини вплинули на подальшу діяльність І. Богуна. І. Виговський добре знав непримиренність полковника до польського впливу і знав його прагнення до встановлення незалежності козацької України. Все це, звичайно, не подобалося гетьманові. Але він боявся виступити прямо проти І. Богуна, щоб не збільшити число своїх противників. Отже, на той час І. Богун належав до найближчого оточення гетьмана. Він підтримав його в боротьбі за вихід Козацької України зі складу Російської держави. Проте незабаром засудив пропольську політику І. Виговського. Як це сталося?

Наприкінці 1657 - поч. 1658 р. в Українській державі фактично розпочалася громадянська війна. Першими проти володаря булави повстали запоріжці та козаки Полтавського полку, керовані полковником М. Пушкарем. Супроти опозиції гетьман надіслав І. Богуна на чолі козаків-охотників, полковника над іноземними найманцями Івана Сербина, Яцька Черкаса, мешканця говтвянського. На повсталих І. Богун дивився, мабуть, як на загрозу Гетьманщині. Тому і взяв участь у битві під Полтавою (червень 1658 р.) і, очевидно, зробив велику послугу І. Виговському в розгромі військ М. Пушкаря.

Ще задовго до цього І. Богун супроводжує гетьмана і під час важливої зустрічі з російським воєводою М. Зюзіним у лютому 1658 р., коли була зроблена спроба подолати розкол, що намітився у російсько-українських взаєминах. Весною І. Виговський посилає І. Богуна до Москви. Існує лист гетьмана до нього від 29 березня. Гетьман писав: «Маю надію, що моя, як і вашої милості, невинуватість виявиться цілковито приїздом вашим щасливим і приїздом до його царської величності». Головна мета посольства - переконати Москву у вірності їй гетьмана і створити несхвальну думку про повстанців. Інший член посольства - Г. Лісницький, всупереч наказу І. Виговського, просив царя прислати в Україну воєвод, що й було зроблено. Г. Лісницький був готовий поступитися автономією заради стабілізації внутрішньої ситуації. Однак поява воєвод викликала рішучий протест. Наприклад, І. Богун почав кричати: «Нам воєвод не треба, приїхали до нас наших жінок і дітей переписувати». І, звернувшись до чигиринського воєводи Скуратова, додав: «Ти до нас у Чигирин воєводою їдеш, нездоровим від нас виїдеш». У питанні про воєвод позиція І. Виговського та І. Богуна співпадає. І це принциповий момент. Мова йде про те, щоб не допустити обмеження гетьманської влади і зберегти автономію, закріплену «березневими статтями» 1654 року.

Після розгрому повстанців і загибелі М. Пушкаря І. Виговський зі своїми прибічниками С. Богдановичем-Зарудним, Г. Гуляницьким, П. Тетерею пішли на угоду з урядом Речі Посполитої з метою спільної боротьби проти Російської держави - Гадяцький договір 16 вересня 1658 р., за яким Україна переходила під владу польського уряду.

Наскільки це далеко відступало від планів і намірів Б. Хмельницького дуже влучно пояснював В. Липинський: «Надалі скріпляючим цементом будови Великого князівства Руського мав бути не устрій козацький, не глибоко захоронене в народних масах Військо Запорізьке, а шляхетський устрій за польською моделлю і під впливом польських держаних інтересів сформований. Немає нічого дивного, що козацтво в гадяцькому трактаті доходило до ролі поліції, що гетьман і українська шляхта тільки для ока просили 60-тисячний козацький реєстр, а по суті, поступаючись у цьому польським бажанням, в окремій декларації погоджувалися на 30 тис. козаків і значно більшу увагу надавали 10-тисячному найманому війську, яке мало стати підпорою їхньої влади».

Звичайно, що дана угода катастрофічно погіршила політичне становище в Україні. На Лівобережжі спалахує полум'я громадянської війни. Лідери опозиції - переяславський полковник Т. Цицюра, ніжинський полковник В. Золотаренко, чернігівський полковник І. Силич та інші - поспішили заявити про своє підданство царю Олексію Михайловичу. В середині вересня в українські землі вступила армія О. Трубецького, котрий при сприянні місцевої козацької адміністрації на початок жовтня відновив контроль над Лівобережжям.

Вкрай несприятливо для І. Виговського складалися події й на Правобережжі, де старшинська опозиція - генеральний осавул І. Ковалевський, полковник І. Богун, кошовий І. Сірко та інші - вирішили передати булаву Ю. Хмельницькому. І. Богун відмовився підтримати рішення, підписане в Гадячі, а тому 1659 р. організовує з вище названими особами рішучий опір гетьманському війську і його спільниками - кримським татарам. В результаті запеклих боїв протягом весни-літа останні були розгромлені, а сам І. Виговський у вересні змушений був шукати притулок у Польщі.

Ми бачимо Івана Богуна непримиримим противником московських воєвод, які були для нього символом обмеження гетьманської влади й утвердження феодально-бюрократичних порядків. Не менш негативно він ставився і до опозиції в особі М. Пушкаря. Це дозволяє нам зарахувати І. Богуна до лідерів прихильників сильної Гетьманщини. Саме тому він зближується з І. Виговським як лідером «державницької партії». Пошук найкращого шляху розвитку Української держави (а не прагнення особистих вигод) змушував І. Богуна досить часто змінювати зовнішньополітичну орієнтацію. Він підписує договір зі Швецією (16 жовтня 1657 р.), тривалий час підтримує І. Виговського, але влітку 1659 р. переходить на промосковські позиції, вважаючи Москву найменшим злом.

Отже, Івані Богун відмовився підписати Гадяцьку угод і разом з Іваном Сірком організував повстання проти І. Виговського. Юрій Хмельницький став тим знаменом, навколо якого згуртувались І. Сірко та І. Богун. Новий гетьман одразу ж заявив, що буде «намагатися заспокоїти… свавілля задніпровське». Тобто всупереч традиційній думці, Ю. Хмельницького вибрали не послідовники М. Пушкаря, а протилежні їм сили. Хто був лідером правобережних полковників? У всіх їхніх документах зустрічається ім'я І. Богуна, а один факт свідчить, що саме йому належала головна роль. Ще 6 жовтня І. Виговський, за свідченням І. Груші давав йому розпорядження: піймавши «Богуна - бунтівника, наказати посадити його на палю».

Генеральна рада в Росаві (23-24 вересня) - блискучий дипломатичний крок старшини. Правобережні полковники вибрали свого ставленика - Юрія Хмельницького, повністю залежного від них. Цим самим вони зробили неможливим обрання як гетьмана Безпалого, так і будь-кого іншого з лівобережних старшин. Їхній розрахунок повністю виправдався - росіяни вважали за краще вести переговори з Ю. Хмельницьким, ніж завойовувати Правобережжя силою. Таким чином перемогло угрупування І. Богуна.

Чому саме І. Богун, противник російських воєвод як символу обмеження гетьманської влади, пішов на мир із Москвою? Він досить часто міняв політичну орієнтацію - підписував договір зі Швецією, довго підтримував І. Виговського. Намагання домовитися з Польщею і небажання польської шляхти прийняти статті, вигідні для України, примусили його влітку 1659 р. вибрати Москву, як найменше зло. Бо Україна не могла обійтися без зовнішньої допомоги в умовах тривалих повстань і реальної загрози вторгнення російських, польських і татарських військ.

На цьому етапі з Ю. Хмельницьким активно співпрацювали О. Гоголь, М. Ханенко, П. Дорошенко. Серед його прибічників були й І. Богун, Г. Лісницький, М. Суличич та ін. Проте, коли Ю. Хмельницький присягнув царю на другій Переяславській раді (коли російські воєводи змінили статті 1659 р. так, що вони були значним кроком назад порівняно з 1654 р.) полковники О. Гоголь, М. Ханенко, І. Богун звичайно негативно відреагували на це. Незадоволення І. Богуна стало відомо полякам. С. Потоцький писав королю, що «полковники Уманський і Богун повністю віддані вашій королівській милості і тепер не поїхали присягати в Переяславль». А І. Виговський, який нещодавно хотів посадити І. Богуна на кіл, пише про нього королю вже зовсім інше: «Полковник паволоцький змушений був відійти від нас…».

У роки Руїни І. Богун послідовно шукає найкращий шлях для України. Далекоглядний і хитрий політик, як і полководець, він прагнув до мирного розв'язання ситуації, але ніколи не йшов на компроміс, виступаючи проти угод і гетьманів, які підписали їх, якщо вважав такі несприйнятливими для України.

Серед відданих Ю. Хмельницькому військ він зі своїми загонами був і восени 1660 р., безпосередньо перед подіями в Чуднові. Як відомо, в результаті цієї битви російські війська потрапили в полон, а Ю. Хмельницький присягнув Речі Посполитій. Чудновський договір, який значно поступався навіть перед остаточним варіантом Гадяцького, аж ніяк не міг сподобатися І. Богуну, і він знову стає на шлях боротьби. Це один з маловідомих і спірних періодів його життя. Ймовірно, 1662 року після тривалого переслідування, польській владі вдалося захопити І. Богуна і кинути до в'язниці Марієнбург (нині м. Мальборк, Польща). У 1663 р. король Ян ІІ Казимир Ваза звільнив його, розраховуючи на участь І. Богуна у військовому поході на Лівобережну Україну.

І. Богун повертається в Україну і незабаром його призначають наказним гетьманом для походу на Москву. Однак з перших днів походу він намагається завдавати шкоди полякам, зриває їх воєнні плани. Лівобережні міста охоче здавалися І. Богунові. Так, Д. Бантиш-Каменський вказував, що «…ненависть народу до І. Брюховецького, любов війська до Богуна і могутність П. Тетері слугували Яну Казиміру важливою підпорою». Серед прибічників П. Тетері був знаменитий і шанований в козацьких колах полководець І. Богун, який «…зі своїми козаками і татарами, де яке місто отримав, то всі що підкорилися, і до нього пристали і тим збільшувались сили і підкоряли інших». Навіть польські воєначальники в своїх листах визнавали цій факт і вказували, що завдяки І. Богуну в перші місяці капітулювали козацькі залоги в Вороннові, Баришполі, Гоголеві, Заволочі, Острозі, Ромнах, Борзні, Коропі. У відповідь на безчинства польських і татарських військ українське населення виступило на боротьбу із загарбниками. З початку 1664 р. облога кожного міста давалася полякам з величезними труднощами. В цей же час проявилася ще одна тенденція, що стала вирішальною для результатів військової кампанії. В рядах союзних полякам правобережних полків, керованих П. Тетерею та І. Богуном, починає наростати невдоволення і поширюються анти польські настрої. Частина козаків відкрито заявила про своє небажання воювати на боці польського короля, коли стало очевидно, що боротьба ведеться не проти Москви і І. Брюховецького, а проти самого українського народу. Підтверджуючи наростання антипольських і антигетьманських настроїв у козацькому війську, польський полковник С. Маховський писав до П. Тетері, що козаки відкрито погрожували йому розправою. А польський хроніст В. Коховський вказував: «Козаки, що були з королем також збиралися до бунту, король їх ледве втихомирив, стративши полковника Дунка». Можливо він мав на увазі І. Богуна, який став на чолі патріотично настроєних правобережних козаків, невдоволених діями поляків.

Ще 30 січня 1664 р. І. Богун відмовився брати участь у штурмах Глухова, а потім розпочав таємні переговори з московським командуванням про спільні дії проти польських військ. Він повідомляв захисників Глухова про час штурмів, показував найзручніші місця для вилазок, передавав порох, тощо. Таємно від польського командування надсилав на допомогу захисникам Глухова невеликі загони своїх козаків. Ці дії наказного гетьмана стали відомими полякам. На думку Т. Яковлєвої, його було вбито під час арешту 17 лютого 1664 р.

Поляки були приголомшені, коли дізналися про справжні наміри І. Богуна. «Богун - найбільш злобна людина на світі!» - пише король у листі до своєї дружини. Короля можна зрозуміти, адже він в 60-х роках обсипав І. Богуна своїми милостями - наділив маєтками, дав високі військові посади. Але, як бачимо, все це виявилося для І. Богуна несуттєвим. У вирішальний момент він знову виступив на захист України. завдяки цьому провалився польський похід 1663-1664 рр., король після цього практично не міг вже розраховувати на допомогу правобережних козаків. Остання спроба Польщі відродити свою могутність силовим шляхом завершилася невдачею.

Завершуючи дослідження даної проблеми ще раз наголошуємо на тому, що політичні погляди І. Богуна дуже часто змінювалися. В залежності від зовнішньополітичних чинників, та ця людина ніколи не притримувалася якихось власних матеріальних вигод, чи одержання цілковитої влади. Його цікавило тільки одне, заради чого він і все своє життя боровся, - досягнення українськими землями незалежності. Це був політик, безкомпромісний у своїй відданості ідеї служити Україні. Власне, тому мабуть, І. Богуна вважають однією з «найчистіших у помислах» особою Гетьманщини.

богун політичний військовий похід

4. Формування військового мистецтва вінницького полковника

У період Української національної революції 1648-1676 рр., розвинулось воєнне мистецтво українського козацтва, основоположником якого виступає «…найліпший у народі верховний начальник, а у війську безприкладний вождь» Богдан Хмельницький. Він зумів об'єднати козацьку старшину в ім'я спільної мети - визволення Батьківщини від іноземного панування. Талановиті особистості - вправні організатори, полководці, виступили елітою українського народу, яка включала кращих представників реєстрового і запорозького козацтва, української шляхти, а також міщанства і талановитих одиниць із селян.

Сподвижники Б. Хмельницького у кровопролитних битвах, керуючи українськими військами, були справжніми знавцями воєнної справи. Одним із них, починаючи з 1650 р., став Іван Богун - чи не найлегендарніша особа періоду національно-визвольної боротьби. Адже жодному іншому діячеві Гетьманщини, крім нього, не вдалося утримувати полковницький пірнач протягом 15 років і здобути стільки блискучих перемог.

У січні 1651 р. кілька російських розвідників сповістили путивльських воєвод С. Прозовського та І. Чемоданова: «Писали де, при них в Чигирин к гетьману из Умани города полковник Багун, да з Бряславля полковник Нечай, да с Нежина полковник же Шумейка, что польские, де, и литовские люди наступают на их черкасские городы и их, черкас, теснят. И у гетмана, де в Чигирине была с полковники и с черкасы против поляков и литовского гетмана Родила». На той час І. Богун підготувався вже як «полковник Войска его королевской милости Запорожского» (Кальник, 10 січня).

Незадовго до цього, з другої половини листопада 1650 р. польський уряд активізував підготовку до воєнних дії проти козацької України. Поляки готувалися раптово напасти на козаків узимку, коли замерзне земля. Сейм ухвалив збільшити чисельність польського війська до 36 тис., а литовського - до 15 тис. осіб. В другій декаді січня король наказав командуванню розпочати наступ.

Польний коронний гетьман (М. Калиновський), маючи тоді головне командування над усім військом, зібрав його під Баром. Як свідчать польські джерела, 19 лютого він, прагнучи не допустити зміцнення оборонних укріплень армії Б. Хмельницького на кордоні, вирушив з-під Бара на Брацлавщину і надвечір став у містечку Станіславові. Там М. Калиновський довідався, що Данило Нечай, полковник брацлавський, перейшов лінію кордону і став у місті Красному. Туди і направився польний гетьман 20 лютого, вирядивши вперед частину війська на чолі з кам'янецьким каштеляном С. Лянцкоронським.

Останній з трьома козацькими хоругвами (черкаського старости М. Киселя, уланівського старости К. Пясочинського і К. Корицького) вдерся у Красне і викликав серед козаків «велике замішання». У літописі Григорія Граб'янки ж читаємо: «Козаки саме святкували м'ясопуст і Нечай напився - Поранений у плече, одійшов у замок і там помер…». Так, дійсно, спочатку Д. Нечай, який був напідпитку подумав, коли його сповістили про прихід вояків, що з'явився з козаками Роман Шпак, сотник з Морафи, але побачив, що це не так, скочив на коня і «спонукав пірначем козаків до оборони». Та не маючи можливості у тій метушні організувати належний опір, мужньо обороняючись, поміг сам, а з ним багато козаків. Після цього польське військо захопило козацькі залоги у містах Морафа, Шаргород та Ямпіль, в яких було порубано чимало людей. Ставши 10 березня близько Сутисків на ночівлю, польний гетьман відправив С. Лянцкоронського з його полком до Вінниці на розвідку. Той в дорозі довідався, що в місті стоїть І. Богун, полковник кальницький, з 3 тис. козаків і поспішив, не зважаючи на великий сніг, щоб захопити й «Богуна неприготованим як то вдалося з Нечаєм». І. Богун, завдяки вправним розвідникам, вже дізнався про наступ польських військ та приготувався до оборони Вінниці. На Південному Бузі, у переддень, були прорубані ополонки. Їх зверху притрусили сіном, аби скоріше замерзли. Взагалі ці Богунові хитрощі стали легендою, яка потім описувалась багатьма письменниками. Було укріплено місто, а крім того й сусідній монастир. З огляду на подальші події, зокрема бої під монастирем, припускаємо, що полковником було створено, біля нього 3 лінії укріплень. Такі, заздалегідь сплановані дії, забезпечити успіх українських підрозділів у подальших боях під Вінницею.

11 березня, козаки, помітивши польські хоругви, почали виходити на річку біля Садківців. С. Лянцкоронський, «запалений успіхом», кинувся на них і легко «розбив». Та це був один із задумів І. Богуна, для того щоб заманити у незручне місце противника. Удаючи втечу, козаки почали відступати, а жовніри, не помітивши обману, кинулись навпростець, аби відрізати їх від монастиря і потрапили в пастку. Крига ламалась, й десятки жовнірів, поміж них і ротмістри Микола Кисіль та Станіслав Мелешко, пішли під лід. У польських лавах почалося сум'яття, українці контратакували противника й змусили його відступити. Згодом жовніри знайшли брацлавського воєводу біля ополонки, з якої тому вдалося вибратись, ледь живим. Польські жовніри відступили з великими втратами під замок і послали гінців до М. Калиновського за допомогою. Він прибув з військом і оточив місто, але не розпочинав ніяких дій, очікуючи артилерію. Козаки і міщани наступного дня запалили будинки і замкнулися в монастирі. Поляки вважали, що там було до 6 тис. козаків, чимало вінницьких міщан і селян з сусідніх сіл. Вони 2 доби відбивали наступ жовнірів, проте С. Лянцкоронський з М. Калиновським «завзялись добути» І. Богуна і не переставали штурмувати монастир.

Тоді українське командування вдалося до переговорів, обіцяючи польному гетьману відати захоплені корогви, коней і гармати. Та М. Калиновський почав вимагати видати полковника І. Богуна, на що козаки не погодились. Поляки обіцяли залишити місто і дати вільний вихід козакам. У такий спосіб М. Калиновський з С. Лянцкоронським задумали оточити козаків, заставити видати старшину і зброю. Та козацька старшина, довідавшись про нього, відмовилась виходити з монастиря.

Скориставшись переговорами, І. Богун вночі з 12 на 13 березня виїхав з 300 вершниками із Вінниці, аби довідатися чи не наближається до них допомога. Сталось так, що якраз кілька польських корогв наштовхнулось у ясну ніч на українців, яких видало незнання паролю. Особлива небезпека загрожувала І. Богунові, якого впізнали по блиску кольчуги, адже кожний жовнір намагався захопити його в полон. Як свідчить В. Кохановський, «Уже Рогальський, прапороносець Калиновського, наздогнав і держаком прапора вдарив його; уже другий з чатарів схопив його рукою, але кінь його знесилився, а в Рогальського почав битися і скинув їздця». І. Богун, втікаючи, потрапив в ополонку, але йому вдалося вибратися з неї, завдяки «незрівнянним властивостям свого коня». І діставшись до монастиря, він продовжив керувати боєм.

Від 12 до 19 березня тривали бої під вінницьким монастирем, коли раптом розвідка принесла звістку М. Калиновському про наближення великого українського війська. З'ясувалось, що воно наступає від Білої Церкви. Не зважаючи на це, М. Калиновський розпорядився ще раз напасти на Богунову фортецю. 21 березня жовніри розпочали штурм. І поки під монастирським укріпленням тривала стрілянина, польський обоз відступав через Буг на дорогу до Браїлова. Українські підрозділи під проводом уманського полковника Йосипа Глуха вже наближались до Вінниці. Назустріч йому була вислана частина польського війська. Все начебто було під контролем польського командування. Але в їхньому обозі почалася паніка. Челядь, що була при возах, почала втікати, грабуючи по дорозі своїх же. Отож, поспішаючи, у паніці поляки з великими втратами відступили від міста. А козаки, вибігаючи на вали кричали їм у слід: «…не гайтеся, далі до Вісли, не тут ваше діло!».

Перемога над польським військом під Вінницею стала можлива при підтримці інших полків, надісланих українським гетьманом на допомогу: Чигиринського на чолі з М. Крисою, Миргородського - з М. Гладким, Полтавського - з М. Пушкарем, Прилуцького - з І. Хорошим, Уманського - з Й. Глухом. Та найбільшу роль у її здобутті відіграв І. Богун. Адже саме тут, у боях під Вінницею, він вперше найбільш масштабно проявив здібності воєначальника. Міщани і шляхта, і все населення міста підтримала його. Успішний захист міста приніс йому славу і авторитет, став початком розквіту військової кар'єри. За свідченням Самовидця, «серед польського війська прокинулась паніка така, як колись під Пилявцями, що полків не можна було стримати від утечі». Саме з опису цих подій починається історична дума «Іван Богун». Очевидно, людська пам'ять зафіксувала й оцінила ці події як одну з найславетніших сторінок біографії визначного полководця:

«У Вінниці на границі,

Під могилою на Бугом - рікою -

Там стояв Іван Богун вільницький

Під обителем - монастирем кальницьким.

Під кальницькою обителю

Богун стояв,

Із туркам-пашами,

Крулевськими ляхами,

Камлицькими князями

Богун воював!

Силу він ляхів - турків стріляв

І шабельками рубав,

На оркан забирав,

В річку Буг їх утопляв»

Надалі боротьба між польськими та українськими військами набула ще більшого розмаху як зазначала Т. Яковлєва, особисті непорозуміння між Б. Хмельницьким та І. Богуном призвели до того, що несподівано після перемоги під Вінницею командування військами, що переслідували поляків, покладалось «на бездарного Демка». Справді, в кінці квітня за наказом гетьмана України козацькі частини, очолювані осавулом Демком Лисовцем, вирушили до міцної фортеці Кам'янця-Подільського, що перебувала у руках М. Калиновського. Завданням Д. Лисовця було заблокувати М. Калиновського у Кам'янці і не допустити цим самим його об'єднання з головними польськими військами. До складу війська Д. Лисовця входив і полк І. Богуна.

7 травня, дізнавшись про наближення українського війська, М. Калиновський почав виводити свою армію з Кам'янця-Подільського. А 9 травня війська Д. Лисовця прибули під саме місто. І. Богун на чолі 3 тис. вояків розпочав бій, що тривав 7-8 годин. Жовніри не витримали такого натиску; відступили. Українці ж тоді вільно зібралися біля табору (кілька тисяч в долині під замком). Все військо і обоз розтягнувся від Зінькова до Медобору і Мукші. Козаки почали готуватися до наступного нападу. Над самою скалою над Смотричем, зі сторони кам'яної башти - з якої не бачили опору противника, пробили понад яром шанці навколо міста, в однім поставили 2 гармати.

10 травня частина війська пішла на Гусятин, інші на Панівці і Чорнокозинці. А піші підрозділи повели наступ на Кам'янець і вже в 11 годині підішли до Руської брами. Тут розпочався бій. Через кілька годин українці відступили. Тоді на допомогу піхоті прибуло кілька сотень української і татарської кінноти на чолі з І. Богуном. Проти них виступило 300 кіннотників і 200 піхотинців з міста, які запалили Карвасари (передмістя). Потрапивши під їхню атаку і сильний гарматний вогонь із замку, українці відійшли. Наступного дня, опівдні, І. Богун очолив новий приступ до міста в районі Руської брами. Керівництво польської залоги заборонило дзвонити й зупинило хід міських годинників, аби козакам не було подано з міста умовних сигналів до штурму. Сам І. Богун закликав до боротьби, «розпалюючи серед управлінських воїнів» бажання перемоги. У жорстокому бою він мало не загинув - гарматна куля вбила під ним коня. З рештою козаки відступили. Протягом цих днів їхні підрозділи зайняли ряд міст і містечок: Панівці, Жванець, Балин, Чорнокозинці, Зіньків, Смотрич та інші. Вночі до наказного гетьмана надійшов новий наказ Б. Хмельницького повертатися, і вранці 12 травня полки зняли облогу Кам'янця.

Велику роль полковник І. Богун відіграв і у подальших подіях. У другій декаді червня розпочалися бої на території Волині між арміями Яна П Казимира (150 тис. осіб) та Б. Хмельницького (100 тис. осіб), союзником якого виступав кримський хан Іслам-Гірей з своєю кіннотою. Збройні сили Речі Посполитої зосередились в районі Берестечка, а українські полки - на західному березі р. Пляшівки, трохи вище с. Солоневе. Татарське військо складалось з 40 тис. осіб. 28 червня відбулися перші сутички. Наступного дня перевага виявились на українсько-татарському боці. Та 30 червня під час запеклого бою татарська армія панічно втекла. Б. Хмельницький спробував особисто зупинити хана, але безуспішно, потрапивши на кілька тижнів до нього в полон.

Відразу ж після цього, становище української армії стало дуже важким. Вона відійшла оборонним табором до Пляшівки й окопалась біля самих боліт, і лише через них і Пляшівку була можливість відступити. Настали тяжкі дні оборони 1-10 липня. Ф. Джеджалій, наказний гетьман Б. Хмельницького, виявив бажання врегулювати становище мирним шляхом, а можливо він чекав на повернення Хмельницького. Тому козацька старшина, не розділяючи цього погляду, скинула Ф. Джеджалія з посади, а на його місце обрали М. Гладкого. Та й він був зміщений і наказним гетьманом стає І. Богун. Він вирішив відступати через болота та річку Пляшівку. Для зміцнення 3-х переправ були використані вози і все, що потрапляло під руки, навіть сідла. Проте довідався, що С. Лянцкоронський з певною частиною війська пішов за переправи в тил українцям, користуючись своїм гетьманським правом, порадившись з старшиною, І. Богун вийшов з кількома тисячами вершників і з двома гарматами з табору, аби взяти переправи під контроль. Вояки І. Богуна рішуче відтиснули жовнірів С. Лянцкоронського, відкривши шлях для відступу армії з оточення. Ті ж хто залишився у таборі, не знаючи причин виходу І. Богуна з нього, почали підозрювати, що старшина втікає. Тому кинулись до переправ і почали топитися у болотах. Помітивши це, І. Богун негайно повернув назад, прагнучи підбадьорити вояків. Але було вже важко вгамувати втікачів. Частина дослідників твердить, що того дня загинуло в річкових багнюках близько 4-8 тис. осіб. Щоправда, І. Богуну вдалося організувати часткове прикриття втікачів: кілька тисяч козаків героїчно протистояли жовнірам, що увірвалися до табору. Загинув у цьому бою і 80-річний полковник Прокіп Шумейко. Однак, основним силам війська вдалося вирватись із частки; вивезли також майже всю артилерію. Поляки, увірвались до табору і рубали всіх без розбору - чи то вояк, чи жінка, чи дитина. Загін козацької кінноти, мужньо стримуючи напад ворогів поступово відступав, даючи змогу ще багатьом переправитись на другий берег. Останній підрозділ з 300 козаків-добровольців на острові стримував наступ противника. Усі вони поляки в бою, рятуючи військо. Трофеями переможців стали 8 бочок пороху, чимало різної зброї, кілька десятків прапорів. Проте сам факт, що не були втрачені всі гармати, свідчив про вміле керівництво та організацію військової справи. Адже потрібно було заздалегідь запланувати вивезення гармат. Загинуло і розбіглося багато вояків, але в своїй основі українське військо вдалося врятувати завдяки, як вважали сучасники тих подій, вправному керівництву Богуна.

Від Берестечка польська армія, керована коронним гетьманом М. Потоцьким, вирушила на Київщину. Туди поспішила і литовська армія під командуванням Л. Раздзивілла, яка 4 серпня вступила до Києва. А передові полки М. Потоцького дісталися до Любара - границі Київського воєводства - першого неспаленого міста, яке вони побачили. Б. Хмельницькому на той час вже вдалося звільнитися з полону і він розпочав підготовку до нових боїв. Польське командування теж почало впорядковувати свої війська. Тим більше, що спостерігалося піднесення національно-визвольного руху на «Побожжі і Подністрові» - головним чином під проводом І. Богуна, стало вразливим фактором для поляків. Адже проходив процес формування козацьких полків. І. Богун зібрав своїх воїнів під Правковими лісами поблизу Прилук. Але за наказом Б. Хмельницького залишив військові справи на Брацлавщині і попрямував до Білої Церкви, де з початку вересня гетьман зосередив 60-тисячне військо в надзвичайно укріпленому таборі. Спроби польсько-литовських військ 23-25 вересня досягти перемоги зазнали невдачі й М. Потоцький змушений був погодитись на підписання угоди. З другого боку, схильність до її ускладнення з боку частини української старшини, затримка підходу татар, спонукали Б. Хмельницького до припинення воєнних дій. 28 вересня був укладений Білоцерківський договір, статті якого зводили автономію Української держави нанівець. Так, її територія обмежувалась Київським воєводством, чисельність реєстрового козацтва зменшувалась до 20 тис. осіб, козаки Брацлавського і Чернігівського воєводства мали бути переселені в межі королівських маєтків Київського воєводства; шляхті і урядникам дозволялося повертатися до маєтків; гетьман мав підлягати владі коронних гетьманів тощо. Звичайно, що ця угоді не знайшла підтримки населення України.

Як свідчать польські джерела, І. Богун на чолі 15 тис. з'єднання в той час знаходився у Білій Церкві. Проте його підпис під договором відсутній. Очевидно, через те, що той скасував найважливіші ознаки української державності. Відтоді активізується опозиційна діяльність полковника щодо гетьманської політики. Про це довідуємось зі «статейного списку» російських послів О. Прончищева та А. Іванова у Варшаві (січень - квітень 1632 р.): «В Брацлавском воєводстве черкаской полковник Богун збирает войско. А другой полковник, Полтора Кожух, войско ж збирает за Днепром. И хотят биться с Б. Хмельницьким за то, что де Хмельницький помирился с поляками под Белой Церквью…».

На превеликий подив, гетьман за такі протиправні дії не вдався до каральних санкцій щодо І. Богуна (через брак відомостей у джерелах важко сказати точно чому), хоча у травні того ж 1652 р., він наказав стратити миргородського полковника М. Гладкого та інших старшин і козаків за такі виступи. Хоча щодо страти М. Гладкого, за такі дії Б. Хмельницького були виправдані, адже миргородський полковник прагнув захопити владу в свої руки, чого безперечно не можна сказати про І. Богуна. Він чи не єдиний не йшов на жодні поступки, виборюючи незалежності України.

Варто зазначити, що у військових кампаніях 1651 р. І. Богун відіграв важливу роль, ставши помічником Б. Хмельницького у боротьбі за національне визволення українського народу. Він, на чолі українських підрозділів блискуче проводив оборонні та наступальні операції, виявляючи при цьому талант військового діяча. Завдяки йому вороги так і не змогли захопити Вінницю і змушенні були відступити. Відзначився І. Богун також у подіях 1651 р. під Кам'янцем-Подільським, у боях під Берестечком. Отже у всіх важливих битвах 1651 р. він брав активну участь виборюючи ідеали незалежної держави. Та це був лише початок діяльності воєначальника, адже його військовий талант прослуховується згодом у всіх найголовніших військових кампаніях національної революції українського народу під проводом Б. Хмельницького.

На весну 1652 р обстановка в Українській державі стала вкрай напруженою, оскільки населення масово виступало проти умов Білоцерківського договору. Реальною стала загроза вибуху громадської війни. Врятувати ситуацію могло лише скасування умов Білоцерківського договору й відновлення соціально-економічних завоювань народу. Розуміючи це, Б. Хмельницький вирішив розпочати таємну мобілізацію частини полків, щоб завдати ударну по польській армії, маскуючи його заходами початку підготовки до майбутньої війни з Туреччиною (у травні 1652 р. вона була завершена).