Іван Богун: історичний портрет

На початку третьої декади травня гетьман виступив з Чигирина в похід. На допомогу йому прибули татари (близько 15-20 тис. осіб на чолі з Кази-Гіреєм і Карач-беєм. Разом з ними Б. Хмельницький з'явився до Тарасівки, а 27 травня подався до Умані, пославши поперед себе сина Тимоша з частиною українців і татарами Карач-бея. Оскільки сили доводилося формувати таємно, то в його розпорядженні перебували Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський і Жаботинський полки, згодом приєднались козаки Уманського полку. Всього українсько-кримське військо налічувало 27-35 тис. осіб.

Польське військо на чолі з польським гетьманом М. Калиновським розташувалося біля гори Батіг, що поблизу сучасного села Четвертинівка на Вінниччині. М. Калиновський спорудив табір настільки великим, що його важко було захистити і 100 тис. жовнірів, а військо нараховувало лише близько 30 тис. осіб. Окрім цього, він із великого недбалістю поставився до укріплення табору валами і шанцями, адже не мав наміру захищатись у таборі. М. Калиновський прагнув використати його як плацдарм для атаки кримсько-українського війська під час переправи ним через Південний Буг. Як засвідчують джерела, Б. Хмельницький вдався до хитрості: звернувся до польного гетьмана з листом, прохаючи його залишити обоз і звільнити шлях сину Тимошу, котрий поїхав сватати доньку молдавського господаря. Цього листа Б. Хмельницький написав з дороги, але підписав «з Чигирина, і М. Калиновський був певний, що гетьман залишився в ньому».

Батозька битва, яка тривала два дні, була класичним зразком застосування військової тактики на оточення і зміцнення ворога. Вранці 1 червня українсько-татарські підрозділи з'явилися як на лівому, так і на правому берегах Бугу. В польському таборі зчинилась велика тривога. М. Калиновський кинув проти нападників три кінні полки, яким вдалось відтіснити їх на 3,5-4 км від табору. Однак, підійшли нові українсько - кримські підрозділи й у жорстокому бою не лише зупинили поляків, а й змусили їх відступити. Вже в перший день битви ворог зазнав значних втрат.

2 червня розпочалися вирішальні бої, в яких особливо відзначилась українська кіннота на чолі з І. Богуном. Ворожі укріплення були здобуті. Українці ввірвалися до табору. Опір польського війська був зламаний. Спроби польського командування організувати оборону не мали успіху. Учасник Батозької битви М. Длужевський під свіжим враженням пережитого 3 червня писав до коронного канцлера, князя Лящинського: «…2 червня, близько полудня, нас атакував сам Хмельницький, з такими великими силами, що ми не змогли протриматись й години… Козаки так захопили табір, що наше військо було буквально стерте з лиця землі».

Дійсно, польська армія перестала існувати. Загинув М. Калиновський та багато магнатів і родовитої шляхти. Такого розгрому не зазнала жодна польська армія протягом ХУІ-ХУШ ст.

Вражаюча перемога звільнила козацьку Україну від наслідків Білоцерківського договору та привела до одержання нею фактичної незалежності, оскільки тепер вона не була зв'язана жодними договорами з іншими державами, які ставили б її в залежність.

У 1653 р. І. Богун знову опинився у вирі бойових дій. Вже в березні, його підрозділи виступили проти армії коронного обозного С. Чарнецького. Воєнні дії розпочалися ще в останній третині лютого. Польські корогви атакували Погребище, Прилуки, Красне та інші міста Брацлавщини, але були відкинуті. Через місяць у поступ перейшло 12-14-тисячне військо під проводом, вже згаданого С. Чарнецького. Мета походу полягала в тому, аби кривавими розправами залякати місцеве населення і демонструвати українське військо. Проти польського полководця, Б. Хмельницький вирішив виставити І. Богуна, що правда із значно меншими силами. Маючи велику чисельну перевагу, польські підрозділи спустошили Погребище, Прилуки, Кальник, Ягубець та інші міста й села. За визнанням С. Твардовського, «ніколи до цього часу не було пролито залізом стільки крові у тім краї, а ні спалено стільки міст і сіл, як тоді. Бо майже всю Брацлавщину вкрив попіл…».

Щоб спинити просування ворога, І. Богун стягнув сили Кальницького полку до Монастирищ, «збираючись протипоставити Чарнецькому вал, рови і властиві йому хитрощі». За задумом полковника, піхотинці й міщани повинні були стримувати штурмові колони нападників, а він, вийшовши з кіннотою через потаємний хід у поле, мав напасти на них ззаду. С. Чарнецький кинув на штурм міста всі свої сили. Жовніри оволоділи передмістями, зробили проломи у паркані й відчайдушно дерлися на вал. Ось як описав подальші події польський історик В. Коховський: «…всі сподівались, що місто ось-ось буде захоплене, як раптом несподіваний випадок «погасив» запал обложників. Чарнецький, даючи накази, носився серед свистячих куль, без шапки й без шолома; стріла уразила його, пройшовши обидві щоки, майже смертельно…». Сталося сум'яття, ним і скористався І. Богун, який заздалегідь підготував кіннотників до атаки. Завдавши з тилу удару, українці посіяли серед жовнірів паніку.

Це була тактична хитрість І. Богуна. У ході сутички з ворогом полковник сміло використав замішання серед польського війська, вивів кілька сотень найкращих кіннотників за межі міста. А потім, як про це пише Г. Граб'янка, нарядив їх у татарський одяг і з гуком, на зразок ординського, зайшов до поляк з тилу. То, вважаючи, що козакам на допомогу поспіли татари, в паніці відступили від Монастирищ, «й з України повтікали»^.

В іншому джерелі - «Літописі» Самійла Величка, теж зазначається про вихід І. Богуна із міста. Правда, С. Величко дещо інакше інтерпретує цю подію. Заради об'єктивності, наводимо його свідчення, хоча більшість джерел промовляють на користь вище викладеної версії. За літописцем, І. Богун не дочекався завершення бою, а залишивши в порохових димах своє військо, вибрався з Монастирищ і подався до Б. Хмельницького. А військо без свого керівника боролося до переможного кінця, поклавши тисячі жовнірів пана Чарнецького. Невдовзі «у смерть переможене польське військо, покинувши свої вози з усіма достатками й великою здобиччю, побігло від Монастирищ».

Проаналізувавши вище згадані джерела, варто зазначити, що І. Богун дійсно виходив із міста, проте він не «подався до Б. Хмельницького», як пише С. Величко, а скориставшись панікою завдав з тилу сильного удару, завдяки чому українці здобули перемогу.

Успіхи І. Богуна створили сприятливі обставини для переходу українського війська в контрнаступ. Саме 1653 рік став вирішальним у ході національної визволеної революції, протягом якої І. Богун брав найактивнішу участь у боротьбі проти гніту Речі Посполітої.

Невдовзі після цих подій І. Богун разом з Тимошем Хмельницьким і керованим ним 8-тисячним військом, за наказом українського гетьмана здійснив похід до Молдови. Під час нього була розгромлена армія ставленика «Валахії і Семиграддя» Штефана Георгіци. Причому ворожому війську налічувалось майже вдвічі більше воїнів, ніж у Т. Хмельницького, але семиградський генерал, «дуже сконфузився і ганебно втік». Варто зазначити, що у відносинах між Т. Хмельницьким і І. Богуном на той час мали місце певні непорозуміння. Так одного разу, без всякої причини - «за одне тільки слово, сказане Богонум на раді, Тиміш затяв шаблею в плече Богуна і задав йому таку рану, що той під час цілого походу мав руку зав'язану». У цих подіях, у Молдавії, І Богун показав свої високі полководницькі здібності. Він завжди знаходив вихід з найбільш скрутного становища, коли козацькі війська потрапляли під удар переважаючих сил ворога. Завдяки цьому він зумів після кількох битв у Молдавії повернутись з козацькими полками на Україну.

На початку липня Т. Хмельницький з 6 тис. військом знову виступив у похід у Молдавію. Після перших успіхів він, 21 серпня, потрапив під Сочавою в облогу від 25-30-тисячного війська, якому на допомогу прибуло близько 5-6 тисяч польських жовнірів. 12 вересня Тиміш зазнав важкого поранення й через кілька днів помер. Усе ж українці й далі успішно відбивали ворожі приступи та добились підписання умов капітуляції. На початку другої декади жовтня українські вояки залишили Сочаву, «вийшовши звідти достойно з розгорнутими прапорами, барабанним боєм і почесною гвардією вивозили тіло Тимоша».

На той час І. Богун знаходився на Україні і продовжив боротьбу під проводом Б. Хмельницького проти Польщі, яка знову розпочала воєнний похід на Україну (осінь 1653 р). Польське командування сконцентрувало свою армію в районі Жванця. Вона складалась з 30 тис. жовнірів і 8 тис. посполитого рушення. З боку союзників до середини жовтня надійшли незначні сили - 2 тис. угорців і 1 тис. молдаван. Польська армія розташувалася під жванецьким замком між ріками Дністер і Жванчик, зайняли таким чином дуже вигідну для оборони позицію. Табір укріплювався валами й ровами, через Дністер будувався міст для підвозу продовольства і фуражу з Буковини. Проти поляків Б. Хмельницький виступив з 30-40 тис. армією. Враховуючи ненадійність союзників (на боці гетьмана виступили кримські татари) Б. Хмельницький відмовляється від плану завершення кампанії вирішальною битвою і робить ставку на повне оточення й блокування ворога, сподіваючись, що голод і холод приведуть короля й канцлера до капітуляції. У разі переговорів, якщо б вони розпочались, мав домогтися такого договору, який би визначав повну незалежність козацької України.

У цих подіях брав участь І. Богун - очолив з'єднання української кінноти, що діяло в тилу противника. Водночас він мав завдання стежити за татарською ордою, щоб не почали грабувати місцеве населення. Недалеко від татарського табору спеціально для цього був поставлений Вінницький полк.

Воєнні дії розпочались 11 жовтня поразкою корогви, яка охороняла у Матківцях переправу через Дністер від татар. Наступного дня, недалеко від Кам'янця, було розгромлено ще дві корогви. З кінця місяця активізувалися дії українсько-кримського війська по оточенню ворожого табору. Становище обложених з середини жовтня різко погіршилось, а з листопада стало нестерпним. Король та його оточення почали усвідомлювати неминучість катастрофічних наслідків подальшої облоги, тому настирливо шукали вихід з критичної ситуації. Польський уряд, з кінця жовтня, надсилає листи до кримської верхівки з пропозицією за «велику казну» залишити гетьмана. Іслам-Гірей повідомив про це Б. Хмельницького і запевнив у своїй вірності союзу з ним. Проте кримський хан не дотримав своєї обіцянки. 3 грудня, неподалік Нового замку (Кам'янець) почалися кримсько-польські трактати. На переговори було запрошено українське посольство (полковники М.П. Лушкар, І. Богун, Г. Сахнович й, очевидно Д. Джеджалій) на чолі з І. Виговським. 5 грудня було укладено усний договір між польською та татарською сторонами, що передбачав припинення воєнних дій і згоду Речі Посполитої виплачувати упоминки.

Таким чином військові дії припинились, що і врятувало польську армію від цілковитого розгрому. Польський король поспішно зібрав свої війська і без затримки рушив до Варшави, а Б. Хмельницький з основними силами повернувся до Чигирина. Значна частина української армії (у тому числі підрозділи І. Богуна) були відправлені гетьманом на Брацлавщину та Волинь для захисту місцевого населення від татарів. І. Богун залишився на території Брацлавщини і на початку січня 1654 р. його підрозділи біля М. Шаргорода завдяки удару татарській кінноти, яка поверталась в Крим через Україну з великим ясирем. Тоді було звільнено чимало невільників.

На початку весни 1654 р польські підрозділи в черговий раз спробували захопити Брацлавщину. Це сталось після того, як правлячі кола Речі Посполитої довідались про прийняття козацькою Україною московської протекції (січень 1654 рік). На захист українських земель від ворога виступили віддані батьківщині козацькі полки, серед яких і Кальницький на чолі з І. Богуном. В другій половині березня в наступ на Брацлавщину перейшло 18-20 тис. військо під проводом С. Потоцького. Він проводився в двох напрямках: головні сили мали завдати удару по їх східних районах, а корогви брацлавського воєводи П. Потоцького - по Подністров'ю. Після їх об'єднання планувалось опонувати м. Умань, таким чином далі піти на Київ

Знищуючи «вогнем і мечем» окремі поселення П. Потоцький прибув до обозу С. Потоцького. Останній зайняв Кальник, Дамів і Городок, намагаючись розгромити сотні Кальницького полку, які під проводом І. Богуна відходили до Умані. І. Богун, усвідомлюючи чисельну перевагу ворога та здійснений ним обхідний маневр, вимушений був залишити Кальник. По дорозі під Івангородом від ледве не потрапив до полону. Захопивши після штурму 2 квітня Ягубець, наступного дня поляки підійшли до стін Умані, оборону якої й очолив І. Богун. Він виявів міщан і військо з двох частин міста і зазначився у третій, при замку маючи понад 3-4 тисячне військо. Облога тривала кілька днів. Польний гетьман переконавшись у неприступності міста, змушений був відступити. Протягом цього часу було знищено щонайменше 20 міст. Та на початок травня польські корогви, під натиском надісланих Б. Хмельницьким підрозділів, залишили Брацлавщину.

Козацька Україна переживала важки часи, що обумовлювалось погіршенням зовнішніх відносин Б. Хмельницького та кримського хана. Оскільки кримську еліту злякала військово-політична потуга українсько-московської конференції, вона після певних вагань пішла на зближення з Польщею. Усвідомлюючи небезпеку для держави: комбінованого удару із заходу - польської, а з півдня - кримської армій, гетьман наполегливо добивається від Москви надіслання військової допомоги. Але російська сторона вперше, проте не востаннє, знехтувала державними інтересами України.

Коронний гетьман С. Потоцький, скориставшись пасивністю українсько-московського командування, у жовтні перейшов у наступ. Польське військо оволоділо Бушею, Мурафою, Красним і Чернівцями. Зайнявши після короткочасного спротиву Тиманівку, С. Потоцький вирішив оволодіти Брацлавом, де перебувало кілька полків, надісланих сюди Б. Хмельницьким, під проводом В. Томенка, а також Брацлавський і Кальницький полки (ним керував І. Богун). 8 і 13 грудня відбулись запеклі бої за місто. Польські підрозділи змушені були відступити. Однак, становище брацлавської залоги залишалось важким. Полковники розуміли, що в разі прибуття під стіни Брацлава всієї ворожої армії їм не вистояти, тому 18 грудня, спаливши замок і міст, разом з міщанами подались до Умані.

Б. Хмельницький, 23 січня 1655 р. діждавшись підходу 10-12-тисячного війська воєводи В. Шеремєттєва, поспішив до Умані, де й перебувало 8 тис. козаків на чолі з І. Богуном. Загальна кількість українсько-московської армії становила 40-42 тис. осіб. Зі свого боку, польське командування, об'єднавшись 8 січня з ордою, вирішило продовжити похід до Умані.

26 січня поляки розпочали штурм міста, який тривав до вечора. Та і Богун належним чином підготувався до оборони. Окрім спорудження оборонних укріплень: насипів валів, влаштування бійниць, глибинного підкопування ровів і т.д., полковник наказав полити водою вали навколо Уманської фортеці, завдяки чому і без того могутню споруду перетворив на неприступну (вдарили великі морози). Польські воєначальники дали високу оцінку оборонним спорудам, які були створені в Умані під керівництвом Івана Богуна. Вони назвали місто голландською Бредою, яка вважалась тоді зразком військово-інженерної майстерності. Польське командування кинуло всі сили міські укріплення, маючи намір вдертися в замок, проте змушено було відступити. Переконавшись у неможливості штурмом здобути місто, поляки вирішили завдати гарматних ударів. Проте вони стояли далеко, тому їх ядра ледве долітали до міського валу, по якому скочувались у рів, де розривались, більше шкодячи польському війську, що знаходилося близько міського рову.

Ночами І. Богун організував вилазки, в результаті яких козаки винищували багато польських жовнірів. Оскільки козаки успішно відбивали атаки ворога, польське командування змушено було зняти облогу міста й вирушити назустріч українсько-російській армії Б. Хмельницького і В. Шереметєва (27 січня), яка поспішала на допомогу І. Богунові.

Українські розвідувальні роз'їзди не помітили цього маневру противника, тому його поява увечері 29 січня неподалік від Охматова виявилась несподіванкою для Б. Хмельницького. Тому гетьман, через брак часу не зміг належним чином підготуватись до бою. Польська піхота і кіннота пробились до табору і захопили 21 гармату. Розгорівся жорстокий бій, але завдяки дивовижній стійкості духу і хоробрості українців, жовніри відступили. 1 лютого українсько-російський табор подався до Охматова. Спроби поляків розірвати його зазнали невдачі, й після значних втрат вони змушені були відступити. Отже, кровопролитна битва переможця не виявила, жодна зі сторін не мала сил проводити наступальні операції.

Наслідком невдалої зимової кампанії українсько-російських військ стало жахливе спустошення Брацлавщини (спалено близько 60 міст і містечок, 1000 церков). Про становище західної частини Брацлавщини один із польських письменників писав так: «З тієї багатої землі, з того раю, що плавав у молоці і меду, втекло колишнє сонячне життя… Ціла країна оповита була невгасимою тугою, як мла широка і непроглядна». Та не зважаючи на це, ворогам не вдалось зламати національно-визвольний дух патріотів Української держави.

Помітно виокремлюється з подій 1652-54 рр. постать І. Богуна, як борця за ідею незалежності свого народу. Перш за все він проявив себе як великий організатор оборонних боїв при Монастирищах та Умані, завдяки чому вороги так і не зуміли захопити добре укріплені оборонними спорудами міста. А також цей мужній, безстрашний воїн-козак проявив себе як талановитий полководець, керуючи підрозділами української кінноти, що завдали польській армії ударів і здобули перемогу.

Іван Богун - видатна постать епохи Гетьманщини. Особа яскрава і своєрідна, сповнена внутрішньої сили, непохитності і відваги. Він вражав уяву сучасників, пізніше - істориків та письменників. Народна пам'ять із покоління в покоління зберігала і передавала думи і розповіді про нього. У джерелах постійно зустрічаються згадати про блискучі перемоги отримані ним у національно-визвольній боротьбі. Нікому не вдавалось виражати свої власні думки, як це робив І. Богун. Мабуть, тільки Іван міг помірятись славою із самим Б. Хмельницьким. І лише І. Богун - один з небагатьох - не прагнув використати свою популярність для отримання гетьманської булави. Благородний шляхтич і відважний лицар-козак, він став легендою ще за життя.

Як не дивно, але всі захоплені відгуки про І. Богуна були написані поляками-сучасниками і потомками тих, з ким він усе життя вів непримиренну боротьбу. Ось наприклад, характеристики, далі І. Богуну польським істориком В. Коховським: «сміливий, розумний і щасливий, «надзвичайно популярний, такий, що вміє, як ніхто інший, вдало діяти», «сильний і хитрий, як лис», «людина відважна і завзятлива». Але найбільш поетичний відгук про Богуна належить полякові - історику ХІХ ст. Л. Кубалі, який вважав, що в цій людині поєдналися відвага лева, хитрість змія, обережність лиса і легковажність вітру.

Проте незважаючи на часті згадки в джерелах та відгуки сучасників тих подій наші знання про І. Богуна досить обмеженні. А якщо говорити про його полководницькі риси, то це питання в історіографії окремо не вивчалось. Тому то завдання окреслення характерних рис у військовій діяльності вінницького полковника І. Богуна є досить складним.

Аналізуючи військову діяльність І. Богуна, участь у багатьох битвах спостерігається певна тактика введення боїв, а також оборонних операцій. За допомогою, якого І. Богун набував відвойовуючи незалежність своєї батьківщини та особистим рисам характеру він виокремився серед своїх сучасників, як талановитий воєначальник, видатний полководець національно-визвольної революції.

Характеризуючи риси полководницького таланту І. Богуна перш-за-все слід відзначити блискучість проведення оборонних кампаній. Зокрема оборона міст Вінниці, Монастрищ, Умані. Завдяки своїй хитрості, інтуїції він здатний був передбачити ту чи іншу ситуацію, що він вже забезпечувало успіх українським збройним силам. Так, наприклад, коли С. Лянцкоронський вирушив до Вінниці, щоб захопити місто, І. Богун, завдяки вправним розвідниками, вже дізнався про наступ польських військ і приготувався до оборони - на річці, у переддень, були прорубані ополонки, які притрусили соломою. Вже тоді І. Богун, передбачивши події, розрахував на те, що поляки, домагаючи навмисно виведені українські підрозділи як приманку, потраплять у ці ополонки. І так дійсно сталось. За одну ніч ополонки затягнуло тонкою кригою. Коли польські кіннотники вискочили на річку, більшість із них опинилась в водяній безодні, з іншими ж розправились «богунівці». Сам С. Лянцкоронський ледве врятувався від цієї «бані». Окрім цього було укріплено місто і сусідній монастир, біля якого було створено 3 лінії укріплень. А результатом стала перемога підрозділів І. Богуна (при підтримці кількох полків надісланих гетьманом Б Хмельницьким) над польським військом.

Ще одним яскравим прикладом винахідливості полковника стало те, що при обороні Умані він наказав полити водою вже споруджені вали, завдяки чому, коли вдарили морози, уманська фортеця, перетворилась у неприступну для польських підрозхділів.

Щодо оборони Монастирищ, то тут теж не обійшлось без властивих йому хитрощів. І. Богун спочатку заманив С. Чорнецького в Монастирище. А потім вдався до тактичного маневру: передягнувши частину козаків у татарській одяг, він наказав їм наступати, а сам з рештою кінноти вдарив з іншого боку. Подумавши, що до козаків при йшло татарське укріплення, поляки залишили обоз і кинулись тікати. Про панічну втечу з Монастирищ польської армії розповів польський історик Є. Твардовський: «Колись хтось у такій метушні крикнув «орда, орда іде, - пани, як ошпарені кинулись тікати, залишивши не тільки місто з усією здобиччю, а навіть свої вози і вантажні, поранених і хворих, так що за ніч сім миль пробігли».

Характерною для І. Богуна при захисті міст була так звана вилазка із укріплень, аби дізнатись про становище у польському таборі. Переважно це робилось у ночі І. Богун, не рідко ризикуючи своїм життям виїжджав на розвідку. Так 12 березня 1651 року він виїхав із Вінниці довідатись чи не наближається до них допомога. І мало не поплатився життям, бо наштовхнувся на кілька польських корогв. Та завдяки мужності він залишився живий.

Беручи активну участь у багатьох битвах проти польської армії І. Богун здобув величезний досвід у будівництві оборонних укріплень. Під його керівництвом козаки споруджували такі оборонні вали та фортеці, які при військовій техніці біли майже неприступними.

Та окрім того, що І. Богун був гідним захисником міст, майстром спорудження оборонних укріплень, він проявив себе ще й як талановитий полководець. Слід зазначити, що формування його військових якостей розпочалось ще задовго до початку боротьби проти польських поневолювачів. Адже молоді роки І. Богуна пов'язані походами на Дон, куди запорожці приходили допомагати донським козакам у боротьбі з кримськими татарами. Джерела змальовують на той час І. Богуна керівником невеликого військового загону, котрий особливо не виділявся від інших отаманів, які діяли у цьому краї. Проте з цих подій розпочинається відлік військового зростання, формування тактики, прийомів ведення військових дій, а також зародження рис несамовитого прагнення до свободи, незалежності та справедливості. Так, наприклад, у 1644 р. на Дону діяла велика кількість загонів «черкас з Говтви, Миргорода і Полтави, яких привертали торговельні шляхи, що вели з московської території на Дон (по ним ішла громова і продуктова платня козакам тощо). Для закону І. Богуна відрізнялись від інших - він напав на військовий загін, а не на торговий корабель (20 травня 1643 р). А причина нападу полягала у тому, що на Козацькому перевозі було збудована містечко «для обереганья от татар». Але існування такого містечка обмежувало свободу у цьому місці. Тому і не дивно, що І. Богун намагався його зруйнувати.

Починаючи з цього часу, понад 25 років І. Богун вів безперервну боротьбу проти польських і татарських завойовників. Знаючи про постійну небезпеку, він завжди носив сталеві лати, які не брали кулі. Татари називали його «демір адам» (залізна людина). Для них І. Богун був сильною і страшною особою. В джерелах є згадки про те, що він знав татарську мову і вільно розумів розпорядження татарських військових керівників, які здобувались під час битв. Проте кальницький полковник часто воював з татарами разом проти поляків, коли Б. Хмельницький залучався підтримкою хана. Зокрема, так було при штурмі Руської брами Кам'янця-Подільського (травень 1651). Під час боїв І. Богун виявив особливо великі здібності. Проте козаки змушені були відступити, а згодом наказний гетьман зняв облогу Кам'янця за наказом Б. Хмельницького. На той час І. Богун вже був наказним гетьманом Б. Хмельницького, що засвідчує велику довіру гетьмана до свого помічника. Б. Хмельницький завжди доручав йому найвідповідальніші завдання на фронтах визвольної боротьби бувши впевнений, що він з ними успішно впорається.

На останньому етапі Берестецької битви І. Богун теж був наказаним гетьманом. В умовах суцільного ворожою оточення, загативши болота, вивів значну частину обложних українських підрозділів. Завдяки І. Богуну, вони вийшли з оточення, і тому Б. Хмельницький досить швидко відновив кількісно діюче військо. І. Богун також заздалегідь запланував виведення гармат. Цей факт свідчить про вміле керівництво та організацію військової справи.

Варто зазначити, що досить часто І. Богун виступав керівником кіннотних підрозділів, які відігравали важливу роль у наступальних операціях. Спочатку бій розпочинали завжди малі відділи кінноти, тоді на цілій лінії табору наставав бій. Проте коли виступали загони ворога з великою чисельністю, тоді козацька кіннота йшла в наступ лавою.

І хоча польська кіннота значно переважала українську, проте це не гарантувало їй перемогу. Яскравий приклад тому - Татарська битва 1-2 червня 1652 р. Коли 2 червня розпочались вирішальні бої, особливо відзначилась українська кіннота на чолі з І. Богуном. Внаслідок чого ворожі укріплення були здобутті.

Авторитет І. Богуна на козацькій Україні невпинно зростав. Звичайно, в житті і діяльності І. Богуна було ряд особливих рис: його тверда і непохитна вдача не подобалась багатьом полковникам часів національно-визвольної революції. Дехто із них негативно сприймали також і його дуже близькі стосунки з народними масами, на які він завжди спирався. Його любив народ і недолюблювали козацькі старшини, які встигли розбагатіти в той лихий для України час.

Представники королівської влади, враховуючи великий авторитет Івана Богуна серед українського народу, багато разів намагались підкупити його і підмовити проти Б. Хмельницького. Так, довідавшись про розбіжність у підходах І. Богуна та Б. Хмельницького до укладання договору з Московією (кальницький полковник виступав його противником), польський уряд вирішив переманути талановитого полководця на свій бік. У середині березня через посередництво шляхтича Павла Олекшича йому було запропоновано «гетьманство запорозьке, шляхетство й староство», яке «В Україні полюбиться». Однак, І. Богун, як і абсолютна більшість населення Української держави, залишився вірним великої ідеї національного визволення. Булава - з рук польського короля? А Україна отже, в складі Польщі? На таке, ясна річ, І. Богун пристати не міг. Бо ж проти чого тоді той завзято і стільки років воював?

Рішення І. Богуна врятувало становище… Існує версія, що він повідомив Б. Хмельницькому про переговори, що їх пропонує йому С. Потоцький. І виник задум: І. Богун удасть, ніби схиляється до спілки з С. Потоцьким, заманить його армію вглиб Поділля і там з допомогою військ Б. Хмельницького та корпусу росіян розгромить. Пастка мала зачинитись в районі Брацлава. Та на жаль, чи то в полку І. Богуна чи в найближчому колі гетьмана зайшовся зрадник… Тому І. Богун постає перед нам и не тільки хоробрим воїном-козаком, а ще й як політичний діяч, який виборював кращу долю для України. Більшу частину свого життя він віддав активній політичній діяльності, яка була не менш небезпечною й ефективною, ніж військова, і потребувала не менше мужності й сміливості. Та дуже шкода, що ця сторінка його біографії, через брак джерел залишається маловідомою. Та в загальному саме з 1657 р. і до його смерті спостерігається активна діяльність у політичних перипетіях, що відбувалися в козацькій Україні. Звичайно, що він продовжує свою військову кар'єру, бере участь у боях проти польських підрозділів, але ми вже бачимо більш політичне, ніж полководницьке спрямування І. Богуна. Хоча ці дві риси надзвичайно пов'язані між собою.

Підводячи підсумки, можна стверджувати, що І. Богун мав виняткову фізичну силу, гострий розум, відзначався неперевершеною хоробрістю, незламаною, залізною волею. Він ніколи не виявляв жорстокості до переможених. Йому була притаманна шляхетність, навіть вороги називали його «лицарською людиною». І. Богун був непримиренним противником і польської, і московської орієнтації, завжди підтримував ідею незалежної, самостійної України. Нам вимальовується постать людини непересічної, яскравої і в той же час загадкової, незбагненної навіть з погляду сучасності. Це був відважний воїн і політик, безкомпромісний у своїй відданості ідеї служіння Україні. Саме ці якості стали основою для формування рис військової майстерності. Так, у його діяльності були чітко визначені обов'язкові моменти характерні для оборонних операцій до яких додавались обманні маневри, що гарантували перемогу українській стороні. Через свою інтуїцію він знав як правильно вчинити у тілі чи іншій ситуації, завдяки цьому підрозділи української кінноти, на чолі з І. Богуном, завдавали поразки польським військам. Всі свої наміри І. Богун чітко продумував і відшліфовував, адже розумів значущість будь-яких помилок. Тому все залежне від нього він виконував на високому рівні ставивши перед собою мету - звільнення українського народу; будівництво незалежної України.

Висновки

Дослідження життя і діяльності Івана Богуна дає підстави зробити такі висновки.

Джерела дозволяють вивчати військову та політичну діяльність лише з 1641 р. (найраніше звістка про полковника, оскільки дата народження залишається невідомою). Молоді роки І. Богуна пройшли на території басейну р. Північний Донець на службі у польського короля.

Відсутність у джерелах інформації про діяльність І. Богуна у 1648-1649 рр. не дозволяє визначити ні його політичних поглядів, ні військової діяльності. Власне через це історики часто плутають Івана Богуна з іншими особами: І. Федоренком та І. Федоровичем, котрі діяли у цей же час.

На основі аналізу джерел і літератури вважаємо, що І. Богун ймовірніше всього походив із досить розгалуженого козацького роду Богунів. Проте через відсутність будь-якої інформації про його родину дане питання залишається не до кінця з'ясованим.

Вивчаючи питання становлення військового мистецтва І. Богуна схиляємось до думки, що початок його розквіту припадає на 1651 р., коли вінницький полковник брав активну участь у національно-визвольній боротьбі.

Гарні особистісні риси - фізична сила, гострий розум, хоробрість, незламна воля стали основою для формування рис військової майстерності. У його діяльності були чітко визначенні обов'язкові моменти характерні для оборонних операцій; особлива тактика, частково побудована на хитрості та інтуїції була присутня і у проведенні наступальних операцій, керуванні кіннотними підрозділами Все залежне від нього він виконував на високому рівні, не шкодуючи нічого заради поставленої мети - будівництва незалежної України.

Не було поза увагою питання формування та розвитку політичних поглядів І. Богуна. Адже окрім того, що він був талановитим полководцем, увійшов до української історії ще й безкомпромісним політиком. Слід зазначити, що І. Богун досить боляче реагував на кроки українських гетьманів, які могли погіршити становище козацької України. Тому у політичному житті держави займав місце постійного опозиціонера. Зокрема, рішуче виступив проти укладення Б. Хмельницьким Білоцерківського договору (1651 р.), засуджуючи політику поступок Польщі. У1654 р. І. Богун був в числі противників курсу гетьмана на союз з Московією. Після смерті Б. Хмельницького (1657 р.) І. Богун підтримував політику І. Виговського та Ю. Хмельницького на унезалежнення від Московії. Водночас він не сприймав й політики гетьманів, що була направлена на зближення з Польщею та Туреччиною. Так, полковник відмовився підписувати Гадяцький договір (1658 р.), а в 1660 р. виступив проти Чуднівського договору підписаного Ю. Хмельницьким з польським урядом, що передбачав залежність України від Польщі.

Тобто позиція І. Богуна залишається завжди однаковою: Україні не слід приєднуватись ні до Польщі, ні до Росії, ні до Туреччини, а утверджуватися як самостійній державі.

Далекоглядний політик, як і полководець, він прагнув до мирного розв'язання ситуації, але ніколи не йшов на компроміси.

Досліджуючи питання смерті І. Богуна знову ж таки керувались припущеннями, адже як саме, де і коли він загинув залишається невідомим. Тому вважаємо, що його було вбито на раді, скликанній польським королем Яном Козимиром 27 лютого 1664 року. У будь-якому разі постать, яка так багато зробила у боротьбі за незалежність, заслуговувала іншої, благороднішої смерті.

Як бачимо, в біографії Івана Богуна є багато невідомого. Усе це, безперечно, вимагає нових наукових пошуків, об'єктивних оцінок визначного політичного і військового діяча періоду Національної революції, якого вважали «однією з найчистіших постатей в козацькій історії.

Список літератури

1. Національна бібліотека України ім. В. Вернадського. Інститут рукописів. - Ф. 2. - Спр. №15416, 15417.

2. Величко С. Літопис. - У 2-х томах. /Пер. з книжної української мови, комент. В.О. Шевчука. Відп. ред. О.В. Мишанич. - К.: Дніпро, 1991. - Т.1 - 369 с.; - Т.2. - 640 с.

3. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в 3-х т. - Т.1. - М.:АН СССР, 1954. - 582 с.; - Т.2. - 1648-1651 гг. - М.: АН СССР, 1954. - 534 с.; - Т.3. - 1661-1654 гг. - М.: АН СССР, 1954. - 643 с.

4. Документи Богдана Хмельницького (1648-1657) /Упор. І. Крип'якевич та І. Бутич. - К.: АН УРСР, 1961 - 738 с.

5. Документы об Освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. - К. АН УРСР, 1965. - 825 с.

6. Ekspedycyjej kozakiej diariusz od 19 lutego do 24 marca 1651 r. // Relacje wojenne z pierwszych lat walk polsko-kozakich powstania Bohdana Chmielnikiego okresu «Ogniem i Mieczem» (1648-1651) /Opracowal, wstepem i przypisami opatrzyl Miroslaw Nagielski. - Warszawa: Viking, 1999. - S.229-234.

7. Історія України в документах і матеріалах: В 3 т. - Т.3: Визвольна боротьба українського народу проти гніту шляхетської Польщі: приєднання України до Росії (1569-1654 рр.) /Склали проф. М.Н. Петровський і В.К. Путілов. - К.: Видавництво Академії наук УРСР, 1941. - 291 с.

8. Літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки. - К. (б.в.), 1992. - 185 с.

9. Літопис Самовидця. Вид. Піготував канд. філ. наук І. Дзира. - К.: Наукова думка, 1971. - 206 с.

10. Nagielski M. Oplezenie Kamienca Podolskiego przez sily kozacko-tatarskie w maju 1651 roku. Diarius (z) jako Chmielnicki szturmolal do Kamienca Podolskogo - go 1651 r. //Barok. Historia. Literatura. Sztuka. - Wazszawa, 2001: K.VIII. 1 (15). - S.185-197.

11. Oswecima Stanislawia dyaryusz 1613-1651 r.r. Wyd. Wiktor Crermak. - Krakow, 1907. - S.254-273.

12. Алєщєнко М.І. Олександра Яківна Єфименко про Національну революцію в Україні під керівництвом Б. Хмельницького в праці «История Украинского народа» // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський державний університет, 2000. - Т. 4 (6). - С. 18-23.

13. Антонович В. Про козацькі часи в Україні /Післямова М.С. Слабосипицького; Комент. О.Д. Василюк та І.Б. Гирича. - К.: Дніпро, 1991. - 238 с.

14. Апанович О. Воєнне мистецтво Богдана Хмельницького та його сподвижників // Український історичний журнал (далі УІЖ) - 1995 - №4 - С. 33-45.

15. Аркас М. Історія України Русі /Вступ. ст. с. 5-45 і комент. В.Г. Сарбей. - Одеса: Маяк, 1994. - 392 с.

16. Білокінь С. Богун Іван. // Довідник з історії України. (А-Я): Посібник для серед. загальноосв. навч. закл./ за заг. ред. І. Підкови та ін. - К.: Генеза, 1996. - 1136 с.

17. Борисенко В. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст. - 2-е вид.: Навчальний посібник. - К.: Либідь, 1998. - 616 с.

18. Велика історія України від найдавніших часів. У 2-х. т. - Т.2. - К.:» Глобус», 1993. - 400 с.

19. Видатні постатті в історії України (IX-XIX ст.). Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети: Довід. вид. /В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин та ін. - К.: Вища школа, 2002. - 359 с.

20. Газін В. Похід польських військ Яна Казимира на Лівобережну Україну у 1663-1664 рр.: причини провалу // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський державний педагогічний університет. - 1999. - Т. 3 (5). - С. 60-70.

21. Голобуцький В. Запорізьке козацтво. - К.: Вища школа, 1994. - 616 с.

22. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11-ти т., 12-ти кн. /Редкол.: П.С. Сохань та ін. - К.: Наукова думка, 1996.

23. Гуржій О. Богун Іван // Енциклопедія історії України: В 5-ти т. /Редкол.: В.А. Смолій та ін. - К.: Наукова думка, 2003. - Т. 1: А-В. - 2003. - 688 с.

24. Гуржій О. Іван Богун // Полководці Війська Запорожського. Історичні портрети /В. Смолій (відп. ред.); Інститут історії України НАН України. - К., 1998 - Книга 1. - 397 с.

25. Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність // УІЖ. - 1998. - №1. - С. 99-111.

26. Гуржій О., Чухліб Т. Переяславська рада: очима істориків, мовою документів. - К.: Вид.-во «Україна», 2003. - 432 с.

27. Гуртовий Г. Волинь - край козацький: Історично - краєзнавчі нариси. - Луцьк: Надстир'я, 2000. - 200 с.

28. Давиденко Я. Переяславська рада 1654 року та її наслідки для України // Наслідки Переяславської ради 1654 року. Збірник статей. - К.: Смолоскип, 2004. - 606 с.

29. Дан О. Козацтво Брацлавщини у боротьбі за свободу і незалежність (1648-1676 рр.). - К.: видавничий дім «Стилос», 2004. - 288 с.

30. Єфименко А.Я. История украинского народа /Сост. и авт. ист.-биогр. очерка В.А. Смолий; Примеч. Н.Н. Яковенко. - К.: Лыбидь, 1990. - 512 с.

31. Історія Русів. /Пер. І. Драча; вступ. ст. В. Шевчука. - К.: Рад. письменник, 1991. - 318 с.

32. Книш 3. Переяславський договір // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) /Редкол. П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. - К.: Смолоскип, 2003. - С. 269-294.

33. Коваленко Л. Іван Богун - полковник Війська Запорожського // Воєнна історія. - 2002 - №5 - 6 - //http: // warhistory.ukrlife.org.

34. Коротка історія Козаччини /Передм. І.І. Глиця. - К.: Україна, 2004. - 236 с.

35. Кравець М. Роль Запорізької Січі у визвольній боротьбі українського народу. - Вінниця, 1999. - 244 с.

36. Кривошея В. Генеологія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. - Вид. 2-ге, доп-не. - К.: Вид-й дім «Стилос», 2004. - 391 с.

37. Крип'якевич І. Історія України. - Львів: Видавництво «Світ», 1990. - 520 с.

38. Крип'якевич І. Б. Хмельницький. - К.: АН УРСР, 1954. - 487 c.

39. Лещук Є. Іван Богун, вірші і пам'ятник // День - №178, 30 вересня, 2005 - С. 6.

40. Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) /Редкол. П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. - К.: Смолоскип, 2003. - 890 с.

41. Липинський В. Україна на переломі 1957-1959. Замітки до історії українського давнього будівництва в ХУІІ столітті. - Філадельфія: Східноєвропейський дослідний інститут ім. В.К. Липинського, 1991. - 326 с.

42. Мицик Ю. Джерела з історії Національно - визвольної війни українського народу середини XVII ст. - Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1996. - 262 с.

43. Мишко Д. Іван Богун (короткий історичний нарис). Держ. уч. пед-не вид. «Радянська Школа». - К., 1956. - 88 с.

44. Нагельський М. Переяславська угода 1654 року в польській історіографії // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) /Редкол. П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. - К.: Смолоскип, 2003. - 290 с.

45. Nagielski M. Barok. Historia. Literatura. Srtuka. - Warszawa, 2001. - S.185-197.

46. Nagielski M. Kampania zimowo-wiosenna 1651 roku hetmana polnego koronnego Marcina Kalinowskiego pzeciwko rozakom - Warszawa, 1998. - S.410-428.

47. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2-х томах. Т.2. Від с. ХVІІ ст. до 1923 року. - 2-е вид. - К.: Либідь, 1993. - 608 с.

48. Полухін Л.М. Кривоніс, Д. Нечай, І Богун - народні герої визвольної війни 1648-1654 рр. - Київ АН УРСР, 1954. - 39 с.

49. Степанков В. Антифеодальна боротьба в роки визвольної війни і її вплив на формування Української держави (1648-1654). - Львів: Світ, 1991. - 196 с.

50. Степанков В. Жванецька кампанія Б. Хмельницького: втоки, хід, політичні наслідки (серпень-грудень 1653 року) // Наукові праці іст. факультету. - Т.2 - К-П: Історичний факультет Кам'янець-Подільського державного педагогічного інституту, 1996. - 264 с.

51. Степанков В. Іван Виговський // Історія України в особах. Козаччина. - К., 2000. - С. 66-69.

52. Степанков В. Українська історіографія 90-х рр. ХХ ст. Про сутність Національної революції 1648-1679 рр., її типологія та хронологічні межі // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки /Українська історіографія на рубежі століть: Матеріали міжнародної наукової конференції, 25-26 жовтня 2001. - Кам'янець-Подільський, 2001. - Т. 7 (9). - С. 135-143.

53. Степанков В. Українська революція ХVІІ ст. у висвітленні істориків Радянської України 20-х - першої половини 40-х років /Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський державний університет, 1998. - Т. 2 (4). - С. 5-20.

54. Стефанів З. Історія українського війська // Київська Старовина - 1992. - №5. - С. 69-83.

Размещено на Allbest.ru