Перспективи створення Світового уряду в умовах глобалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Перспективи створення Світового уряду в умовах глобалізації

Вступ

Актуальність обраної теми визначається тим, що останні події у світі - світова економічна криза та геополітичні зміни - змушують кожну людину задуматися про причину їх виникнення. Європою давно вже не бродить привид комунізму, а західний лібералізм втратив привабливість та впливовість, на зміну цим зникаючим ідеологіям ще наприкінці ХХ століття висунутий новий всесвітній ідеологічний проект, ім'я якому - глобалізація. Глобалізація - це нова якість взаємозв'язку та взаємозалежності людства, створення наднаціональних та позанаціональних організацій, інституцій та новоутворень.

Складаючи з окремих фрагментів новин загальну мозаїку того, що відбувається навколо, можна дійти висновку, що за усіма цими негараздами та різкими як позитивними, так і негативними змінами, котрі вриваються зараз у життя практично кожної людини, стоїть єдина влада держав-гегемонів.

В останні десятиліття людство вступило в нову епоху всесвітньої історії. Її головна ознака - корінний, планетарний переворот в телекомунікаційних засобах спілкування. Прискорення часу, яке постійно обговорюється і знаходить свої конкретні й видимі підтвердження в досі незнаних темпах розвитку науки, масовому впровадженні комп'ютерних технологій, феноменальних відкриттях генетики, формуванні інформаційного суспільства, водночас вилилося у появу зброї та інших засобів, призначених для масового знищення людей. Війни з кожною новою епохою стають дедалі більш жорстокими і кривавими, постійно урізноманітнюючись у формах. Вже далекими від утопії сприймаються прогнози про можливість заволодіння зброєю масового знищення терористичними організаціями, що може спричинити важко передбачувані наслідки для населення нашої планети. При цьому відповідні угрупування фактично позбавлені більш-менш серйозного контролю з боку держав і міжнародного співтовариства націй. Сучасні держави та існуюча хаотична міжнародна система демонструють свою нездатність об'єднати зусилля для боротьби з реальними загрозами виживанню людської цивілізації.

Таким чином, тема Світового уряду є актуальною як ніколи, адже діяльність цієї глобальної корпорації чинить не лише долю держав на політичній арені світу, а й впливає безпосередньо на життя, близьке й далеке майбутнє кожного мешканця планети Земля.

Мета дослідження: спрогнозувати міжнародні відносини в рамках близького майбутнього у контексті діяльності Світового уряду з огляду на стрімкі глобалізаційні процеси.

Реалізація мети дослідження вимагає вирішення наступних завдань:

1. Дослідити джерельну базу та визначити основні концепції поняття «Світовий уряд».

2. Дати загальну характеристику доктрині Світового уряду в контексті лібералізму та виявити її філософське підґрунтя.

3. Використовуючи аналітико-прогностичний метод, дослідити проблеми та перспективи світового врядування.

Об'єкт дослідження: Світовий уряд як головний суб'єкт міжнародних відносин.

Предмет дослідження: проблеми Світового уряду.

Наукова гіпотеза: становлення Світового уряду як феноменального явища на арені міжнародних відносин є неминучим наслідком глобалізації і передбачає створення у світі єдину наддержаву.

Методологічну базу роботи в основному складають теоретичні методи дослідження - аналіз, синтез, узагальнення (для підбиття підсумків), систематизація, дедукція. Найбільш використовуваний емпіричний метод дослідження - опис. Також частково застосовано політичний аналіз.

В третьому розділі основу становитиме аналітико-прогностичний метод дослідження.

Структурно курсова робота складається зі вступу, основної частини, що містить 3 розділи, висновків, списку використаних джерел інформації, загальним обсягом 39 сторінок.

Розділ 1. Теоретична база дослідження світового уряду та його діяльності

Сьогодні історична наука повинна розглядати всі найважливіші події з точки зору нової парадигми: найважливіші історичні події запрограмовані, впроваджувались і продовжують впроваджуватись у життя згідно з програмою дій Світового уряду з однією метою: встановити новий світовий порядок і світове панування.

Актуальність досліджуваної теми почала набирати обертів з другої половини ХХ століття і продовжує на сьогоднішній день. Це зумовлено рядом якісних змін, що відбулися у світі впродовж останніх десятиліть, основоположною серед яких є феномен глобалізації. Деякі дослідники, розглядаючи дану проблематику, неодноразово згадували 1991 рік - рік величезного геополітичного потрясіння ХХ століття, викликаного зникненням з карти світу Радянського Союзу.

Глобалізацію бажано розглядати через такі сфери її впливу як:

· матеріально-виробнича;

· ідеологічна;

· міжнародно-правова;

· науково-технічна;

· соціально-культурна;

· воєнно-стратегічна.

Проте як і будь-яке явище, що має місце у світі, глобалізація має як позитивні, так і негативні сторони. До позитивних відносимо наступне: відбувається зближення країн та народів, піднімається загальний рівень життя людства, створюється єдиний ринок з вільною конкуренцією без кордонів, зменшується кількість озброєних конфліктів, а також створюється єдиний інформаційний простір. Проте таке позитивне бачення наслідків процесу глобалізації заплямовується наступними тезами: відбувається стирання культурних особливостей народів, розмиваються національні кордони, що в майбутньому може призвести до втрати державами свого суверенітету, здійснюється пряма експлуатація робочої сили з країн третього світу, за рахунок відкритості кордонів росте рівень світової злочинності, а необдумане використання природних ресурсів може призвести до екологічної катастрофи.

Таке неоднозначне тлумачення явище процесу глобалізації змушує істориків, журналістів та інших дослідників шукати джерело виникнення усіх вищеперерахованих процесів та відповідь на питання про те, хто ж все-таки дає вирішальний поштовх для подібного розвитку подій.

Після Другої світової війни події розвивалися по двох напрямках: кожна з двох систем та їх учасники прагнули встановити власний варіант світового порядку. Протиборство часів холодної війни завершилося поразкою однієї із систем. Переможці почали діяти за відомою схемою диктату щодо переможених. Однак цей диктат виявив радикальні відмінності від усього, що мало місце в попередній історії.

Окреслені відмінності полягають у тому, що переможці цього разу прагнуть створити системно однорідний ринково-демократичний світ. Тим паче що для цього існує цілісна мережа аргументів, головний серед яких полягає у тому, що «світ не вигадав нічого кращого за ринок і демократію». Але з тоталітаризмом та його наслідками переможці почали боротися з позиції сили та моральної переваги. [26]

Отже, на цивілізаційному зрізі загострилася проблема поведінки як переможених, так і переможців.

Шлях до нової системи цінностей виявився значно складнішим, ніж передбачалося. Замість ринкових відносин у більшості випадків спостерігаємо домінування фінансово-економічних та енергетичних кланів і тіньової економіки, замість представницької демократії справді європейського зразка - політичне засилля тих же кланів, відсутність верховенства закону у поєднанні з крахом ідеї громадянського суспільства. У цій ситуації переможені починають вважати себе обманутими: новий суспільно-політичний лад, який їм запропонували переможці, не складається. Звідси - прагнення останніх натиснути, змусити, підштовхнути, а у відповідь у стані переможених часто-густо бачимо непорозуміння, розгубленість і навіть протидію.

Переможці закономірно вважають своїм покликанням встановлення порядку за своїм світосприйняттям. Оскільки перемога мала глобальне і водночас системне значення, це, на погляд західної цивілізації, і, насамперед США, просто змушує їх перенести у практичний вимір ідею нового світового порядку, котрий мав би влаштуватися на євро-американський взірець.

В західних концепціях та моделях забезпечення національних інтересів і реалізації стратегій розвитку перехідних суспільств, що являють собою новий світовий порядок, є ряд важливих результатів досліджень, найсуттєвішими з яких можна вважати наступні:

· Наявності розходжень між західними політологами й вченими економістами в оцінках реформ в перехідних суспільствах, насамперед пострадянського типу;

· Кардинальні розходження між позиціями сучасних західних аналітиків, з одного боку, й експертами та управлінцями міжнародних валютно-фінансових організацій;

· Помітні суперечності у засадничих підходах Світового банку та Міжнародного валютного фонду, а з іншого боку - ключових управлінських структур Європейського Союзу.

Геополітика -- це особлива інтелектуальна парадигма, що охоплює відразу і визначений вид відносини до світу, і разом з тим рід занять, орієнтований на класичні для нього взірці, що ставить перед собою характерні лише для нього проблеми та володіє специфічною технікою їх вирішення.[10] В умовах нестримної глобалізації геополітика як великих, так і малих держав постійно змінює свої орієнтири. Кінець минулого і початок нового століття відзначається стрімким розвитком глобалізації - багатогранного процесу, що характеризується якісними змінами у сучасному світі. Вражають всеохопність, темпи і масштаби глобалізації. Очевидно, що вони найбільш відчутні в економічній сфері, де рівень розвитку сучасних технологій уже призвів до появи транснаціональних корпорацій - своєрідного світового уряду, який планує, регулює і розподіляє основні природні, технічні і людські ресурси.

Глобалізація стала могутнім чинником перерозподілу сил на міжнародній арені. Інтеграційні політичні процеси ведуть до появи нових утворень.[22] Сьогодні чітко простежується тенденція до формування Європейського, Північноамериканського, Південносхідноазійського, Євразійського, Ісламського, Латиноамериканського, Африканського та Індуїстського політичних утворень. Вони перебувають на різних стадіях формування, але всі претендують на роль наднаціональних утворень, щоб виступати самостійними суб'єктами світової політики.[5]

Небувалих темпів набрала інформаційна глобалізація. Розвиток Інтернету, сучасних комп'ютерних мереж неминуче витіснятиме традиційні ЗМІ й матиме вирішальний вплив на формування свідомості.

Глобалізація вважається неминучою. Однак не можна не бачити загроз, які вона несе. Головною суперечністю глобалізації уже став величезний розрив між найбільш розвинутими державами й рештою людства. При цьому прірва стає дедалі глибшою, що на практиці може спричинити до маргіналізації так званих «бідних країн». [1]

Ідея глобалізації є насамперед американською і впроваджується вона США з метою встановлення свого порядку на планеті. Для цього мобілізовано зусилля всього західного світу, де місце лідера посідає Америка.

Разом з глобалізацією, звісно, виникають і глобальні проблеми. Термін «глобальні проблеми» вперше з'явився на Заході в 60-их роках XX ст. Коли говорять «глобальний», то звичайно мають на увазі складність питання, яке охоплює всю земну кулю і потребує негайного вирішення. До основних ознак глобальних проблем відносять:

· планетарний загальносвітовий характер, що стосується інтересів усього людства;

· невирішення цих проблем загрожує людству регресом;

· потребують негайного вирішення;

· потребують колективних зусиль з боку всієї світової спільноти. Виокремлюють декілька аспектів глобальних проблем, а саме: гносеологічний, онтологічний та емпіричний.

Таким чином, глобальною проблемою нині стає створення нової системи цінностей, здатної дати мету життю сучасної людини та пояснити сенс її існування, стати основою погляду на єдиний взаємозалежний світ. Останній характеризується не стільки опозицією «глобальне-локальне», скільки всезагальною опозиційністю локальних культур одна одній. Звідси -- нове розуміння самих глобальних проблем. Якщо за часів «холодної війни» глобальні проблеми визначилися, зокрема Леві-Строссом, як ті, дискусія щодо способів вирішення яких призводить до розмежування між капіталізмом та соціалізмом, то тепер глобальні проблеми існують як такі, що для свого вирішення потребують діалогу не лише різних країн, а й різних культур. Необхідність діалогу локальних культур, що є засобом вирішення глобальних проблем, спричинює нове розуміння політики, а саме: політика -- це інструмент спілкування різних національних культур, наука про існування людей у їх неповторності. Таке розуміння політики береться за основу нового світового порядку, створення якого не лише є умовою вирішення існуючих глобальних проблем, а й умовою максимально корисного використання політичних процесів глобалізації. Отже, політичний аспект глобальних проблем існує як пошук шляхів встановлення нового світового порядку.

Під світовим порядком розуміється такий устрій світу, який має забезпечити основні потреби держав-націй, регіональних асоціацій, міжнародних організацій та інститутів.[8] Згідно з Карлом Ясперсом, світовий порядок -- це прийнятий усіма устрій, що виник внаслідок відмови кожного від абсолютного суверенітету. Якщо міжнародний порядок задовольняє потребу держав у забезпеченні їх суверенітету, то світовий порядок -- основоположні потреби людства, що нині пов'язані з його адаптацією до процесів глобалізації. Існують три підходи до вирішення проблеми встановлення нового світопорядку:

· створення світового уряду;

· гегемонія однієї держави, що виконує зі згоди решти держав, функції світового уряду;

· децентралізоване управління, що ґрунтується на горизонтальній координації дій між державами та недержавними суб'єктами світової політики.

Актуальність першого підходу зумовлена відсутністю єдиного механізму регулювання процесів глобалізації, внаслідок чого локальні економічні, політичні та культурні відмінності усуваються зусиллями окремих суб'єктів, що спричинює загрозу балканізації. Однак існування політичних інститутів, які мали б загальносвітову легітимність неможливе в умовах домінування культурної ідентичності як засобу легітимації влади. Звідси -- певна «штучність» світового уряду, позбавленого легітимного інституту влади на зразок національної держави, а тому й -- достатньої моральної і фізичної сили для насильного здійснення контролю над поведінкою окремих держав. Другий підхід є зверненням до ключової ланки міжнародних відносин -- національної держави, що розглядається як єдино можливий спосіб розв'язання суперечності між необхідністю колективного контролю над індивідуальною поведінкою національних акторів і слабкістю сил колективізму світової спільноти.

У межах другого підходу визначається велика державність та досліджується феномен великодержавності загалом. Велика держава -- це національний актор, зовнішньополітична дія якого впливає на стан усієї системи міжнародних відносин, що здатна спричинювати наслідки у найвіддаленіших регіонах. її ознаками є: глобальні можливості; глобальна зацікавленість; відчуття глобальної загрози; глобальний контроль.[2]

Розрізняють два типи великої держави: класичний, або велика держава типу імперія, і новітній, або велика держава типу лідер. їх емпіричними аналогами є, відповідно, Росія і США. Велика держава типу імперія орієнтується на сфери впливу, тобто країни чи регіони, які мають значення для збереження великодержавного статусу, дають змогу впливати на поведінку інших національних акторів і знаходяться під загрозою з боку великої держави-конкурента.

Класична велика держава є абсолютно екстенсивною. У зовнішньому плані це означає глобальний контроль над усім середовищем, у внутрішньому -- домагання зберегти внутрішню монолітність.

Велика держава типу лідер -- це держава, яка своєю національною могутністю та ідейною харизмою проголошує та захищає привабливі універсальні принципи і виконує функції лідера, орієнтуючись не на сфери впливу, а на світовий порядок. Принципи останнього використовуються великою державою типу лідер в якості наддержавної, об'єктивної легітимації власних зовнішньополітичних дій. Апеляція до універсальних цінностей слугує також вищим аргументом для підтримки власних інновацій. Інколи ж така держава не тільки звертається до вищих принципів заради власної легітимації, а й виступає їх творцем. Так, США стали першою великою дершення існуючих глобальних проблем, а й умовою максимально корисного використання політичних процесів глобалізації. Отже, політичний аспект глобальних проблем існує як пошук шляхів встановлення нового світового порядку.

Деякі політики вважають бездоказовою думку про наявність центрів, які виношують ідеї світового панування. Ключовим фактором, що впливає на сучасні глобалізаційні процеси, є діяльність Світового уряду. Не вдаючись у жахливі подробиці, які малюють нам численні теорії змови, треба визнати, що ця наддержавна структура цілком ефективно виконує роль штабу "Нового світового порядку". Однак у своїй діяльності ця організація орієнтується на інтереси нечисленної еліти, об'єднаної етнічною спорідненістю й ініціюванням у ложах деструктивного спрямовання. Ця обставина потребує якнайшвидшого виправлення.

Одним із дослідників міжнародних відносин, котрий, користуючись ідеями «соціального біхевіоралізму», став основоположником «теорії конфліктної поведінки», був К. Болдуінг. Він ввів в науковий оберт цілу систему відносин, що в наступні покоління розробників теорії міжнародних відносин, і в першу чергу дослідників міжнародних конфліктів, вже вважаються цілком природними. Серед них особливе місце займає поняття «біхевіорального простору», що позначається як визначення сукупністю «цінностей та змінних» «стану біхевіоральної одиниці на певному проміжку часу». Перетин біхевіоральних просторів кожної із взаємодіючих сторін створює особливе «поле», що характеризується як власною розстановкою сторін взаємодії,так і своєю конфігурацією «векторів їх дії». К. Болдуінг визначив сукупність умов міжнародного життя, диференційовано виділених для кожного із суб'єктів, за допомогою параметризації міжнародного середовища. Принцип формування цих особливих умов для кожного із них пов'язаний, насамперед, з параметрами процесів квантування локальних оптимумів міжнародних інтеракцій в конкретному просторово-часовому континуумі міжнародного середовища.

Параметризація - це виділення деякої сукупності властивостей явища, величину змін котрих по визначеним показникам можна виміряти. Соціальний просторово-часовий континуум міжнародного середовища - це множина соціально-історичних подій, що розглядається з боку тих її якостей, що визначаються відношеннями взаємодій одних подій на інші. І, хоча в цілому відносини між суб'єктами характеризуються своєю мінливістю та багатогранністю, все ж таки причинно-викликана цілеспрямованість дій суб'єктів, що практично виражається у встановленні між ними визначених зв'язків, здатна перетворити ці сукупності відносин в деяку багатогранну цілісність, в комплект взаємодій - інтеракцію. Таким чином, виходячи з даного кута погляду на явище міжнародних відносин, для К. Болдуіна світовий уряд, з перспективою на перетворення в єдиний світовий уряд, - це ніщо інше як логічний перехід одного стану суб'єктів міжнародних взаємодій в інший, тобто цілком закономірна еволюція міжнародних відносин, що не є феноменом, а лиш свідчить про цілеспрямований розвиток подій.

В умовах стрімких змін протягом останнього часу в усіх сферах людського життя базується нова концепція історичного розвитку земної цивілізації. Тому всі події розглядаються у світлі нової парадигми, поступово розкриваючи програму дій світової змови та її кінцевої мети: знищення християнської цивілізації, об'єднання всіх народів у єдиний конгломерат, встановлення єдиного світового порядку, панування Світового уряду на Землі. Вчені у своїх поглядах з приводу досліджуваної в даній роботі проблеми розділилися і стоять по різні сторони барикад: прибічники сценарію нового світового порядку виправдовують його необхідність, спираючись на ряд як об'єктивних, так і суб'єктивних причин, а решта - закликають людство до боротьби за свободу і рівність населення, з огляду на їх невід'ємне право самостійно творити власне майбутнє.

Розділ 2. Доктрина Світового уряду в системі розбудови сучасного глобального управління

2.1 Світові війни ХХ століття - потужний поштовх до реалізації доктрини нового порядку

Дослідження проблем трансформації влади в сучасному світі передбачає адекватне уявлення політикуму та наукового співтовариства про особливості функціонування системи глобального управління, ролі та місця у цьому процесі Світового уряду. У загальному вигляді проблема полягає в тому, що свого часу в рамках ліберальної ідеології виникло та розвилося вчення про Світовий уряд, яке по мірі становлення системи глобального управління почало відігравати помітну роль. Водночас питання про відповідність сучасної доктрини Світового уряду канонам ліберальної ідеології, роль та місце цієї доктрини в системі сучасного глобального управління залишаються малодослідженими.

Таким чином,необхідно дослідити основні етапи еволюції ліберальної доктрини Світового уряду; визначити її місце та роль у формуванні сучасної системи наднаціонального управління; окреслити детермінанти еволюції цієї доктрини та визначити суб'єкти її дослідження.

Починаючи з ХVІІ ст., після ствердження в Європі принципів Вестфальської системи, цілий ряд мислителів ліберального напряму почали активно висувати ідею встановлення світової гармонії й вічного миру. Пропонувалися різноманітні способи запобігання війн та несправедливості в міжнародних відносинах і створення для цього різноманітних наднаціональних органів керування (європейських і світових конфедерацій або загальних рад).[24]

Не випадково саме ліберали на противагу консерваторам фактично висунули теорію Світового уряду, розраховуючи таким чином створити «устрій для повного контролю над навколишнім середовищем людини». Якщо консервативна доктрина припускає, що конфлікт між людиною й середовищем шляхом зміни самої людини, то ліберальне рішення передбачає зміну навколишнього середовища, що виправдовується необхідністю ощасливити людину.

Вважається, що найбільш аргументовано в той час неминучість і корисність створення єдиного центру управління світовими процесами обґрунтував І. Кант. Відповідно до його поглядів, у міжнародній політиці домінує «право найсильнішого». Німецький філософ розглядав цей стан як нічого не вартий та нерозумний. У цій сфері, вважав він, люди повинні «мати мужність використати свій власний розум». У короткому есе «До вічного миру» він відстоює уявлення про всесвітню «Лігу націй», що має регулювати взаємні відносини незалежних держав за універсальними принципами розв'язання конфліктів і мирного співіснування. При цьому Кант вважав, що принцип національного суверенітету має залишатися священним.

Міцний поштовх до реалізації доктрини Світового уряду дали Перша та Друга світові війни, які продемонстрували зростаючий технологічний потенціал військових засобів розв'язання міжнародних конфліктів. Були здійснені спроби створити такі міжнародні та наднаціональні інститути, як Ліга Націй і Організація Об'єднаних Націй.[16] Однак дані утворення, демонструючи повагу до принципу національного суверенітету, відчули серйозні обмеження та складності в питаннях проведення ефективної політики. Подібна ситуація стимулювала другу хвилю інтересу ліберальних політиків управління, а також про співвідношення даного явища з поняттями національного суверенітету й ліберальної демократії.

Після Другої світової війни майбутній світовий устрій, на думку багатьох тодішніх ліберальних економістів, мав гарантувати світу неприпустимість подібного масштабного збройного конфлікту. Причину війни вбачали у здатності держав «бути вищим суддею своїх дій і керуватися лише своїми актуальними інтересами», тобто здійснювати національний суверенітет. Відповідно, усвідомлення цієї небезпеки приводить мислителів до висновку, що економічне планування має бути «міжнародним» і здійснюватися якоюсь наднаціональною владою. Далі вважалось, що міжнародне планування у значно більшій мірі, ніж планування в масштабах однієї країни, буде неприкритою диктатурою, розгулом насильства й свавілля, що здійснюватиметься невеликою групою, яка нав'язуватиме всім іншим своє уявлення про те, хто до чого здатний і хто чого гідний. Це буде втіленням німецької ідеї Grossraumwirtschaft - великомасштабного централізованого господарства, яким спроможна буде управляти лише раса панів - Herrenvolk.[17]

Як наслідок - деякі вчені застерігали своїх нащадків від створення Світового уряду, здатного здійснювати світову гегемонію, що найбільш імовірно в тому випадку, якщо його функції виконуватимуться одною наддержавою. Найбільш оптимальною формою створення Світового уряду, вважали вони, є «Федеративний союз», який припускає передачу міжнародному уряду лише певних повноважень, у той час як у всіх інших відносинах окремі держави продовжують відповідати за свої внутрішні справи.[9] Тільки за цих умов міжнародні відносини вдасться врегулювати відповідно до принципів демократії, однак, вважає Ф. Хайєк, представник ліберальної економіки, «федерація - це демократія з дуже обмеженою владою».

В умовах «холодної війни» тема Світового уряду почала виконувати функцію потужного ідеологічного інструменту впливу на умонастрої правлячих еліт національних держав, і, в першу чергу, наддержав - США й СРСР. Наприклад, стала активно мусуватися теза про здатність еліт цих держав спільними зусиллями встановити світову гегемонію. Лідери США й СРСР, монопольно володіючи ядерною зброєю, могли б виконувати роль світового уряду, для чого наддержавам необхідно перебороти взаємну недовіру сторін. Іншим можливим сценарієм утворенням Світового уряду можна було назвати поступове перетворення національного уряду США або СРСР на світовий.[3]

Подібну точку зору зайняли актори відомої монографії «Від всесвітнього закону до глобального світу» Г. Кларк і Л. Сонн, які стверджують, що Світовий уряд виникне як інструмент, що забезпечує повне вирішення проблеми безпеки людства шляхом об'єднання збройних потенціалів провідних країн світу й більш рівномірного поділу життєвих ресурсів серед народів.

Сучасна західна наука прагне пояснити феномен об'єднання людства в глобальне суспільство з єдиним Світовим урядом та іншими атрибутами цілісного суспільства винятково обставинами раціональної доцільності. Як правило, увага акцентується на здатності глобальної влади ефективно вирішувати завдання планетарного масштабу, управляти світовою економікою й згуртовувати людство в єдине ціле. При цьому всі дослідники, що пишуть на цю тему, за рідкісним винятком, відсувають на задній план або зовсім ігнорують той факт, що ідея глобального суспільства, хоча насправді в її основі знаходиться не стільки прагнення різних народів до об'єднання - таке прагнення з'являється надзвичайно рідко, - скільки прагнення певних сил Заходу мати пануюче становище на планеті, організувати все людство у своїх конкретних інтересах, а не в інтересах якогось абстрактного людства.

Якщо раніше протягом усього розвитку людської цивілізації глобалізацій ні процеси носили скоріше горизонтальний характер і спрямовувалися на створення єдиного економічного, політичного й культурного простору, то сучасний етап глобалізації, що відмітився з другої половини ХХ ст., характеризується посиленням вертикальних тенденцій, які відображають процес соціальної стратифікації єдиного глобалізованого світу.

Як уже раніше зазначалося, ядром глобалістського шару виступає глобалістська еліта, яка, власне кажучи, і є локомотивом глобалізації світових управлінських процесів. Глобалістська еліта, а, іншими словами, глобальне над суспільство, виникло як явище другого рівня, що височіє як надбудова над звичайними суспільствами й фактично підпорядковує останні в головних аспектах їхньої життєдіяльності.[18] Це глобальне над суспільство помилково приймають за світову фінансово-економічну еліту, хоча остання є всього лише складовою частиною першого. Крім представників грошового механізму глобальне над суспільство включає представників еліт, які забезпечують керування й контроль на усією діяльністю. В цілому глобальне над суспільство має досить складну структуру, яка ще не оформилася досить чітко.

Російські дослідники М. Калашніков і Ю. Крупнов зробили спробу відповісти на питання про можливу чисельність глобалістської еліти, зазначивши, що на рубежі тисячоріч чисельність світового над суспільства складала 50-8- млн. чоловік. Депутат європарламенту, італійський публіцист Дж. Кьєза дійшов висновку, що на початку ХХІ ст. глобальне над суспільство складалося з 80-100 млн. представників правлячих еліт, включаючи членів їхніх родин.

2.2 Філософська основа доктрини інституту глобальної влади

Будь-яка доктрина, в тому числі доктрина такої наднаціональної корпорації як Світовий уряд має філософську основу.

Відомо, що влада втілює в собі принцип організованого порядку життя у людському співтоваристві, який підтримується комплексом норм і правил. Її метою є протидія деструкції, кризі, занепаду, нейтралізація напруженості і конфліктів у суспільстві, забезпечення його стабільності та прогресивного розвитку.

З формуванням глобального суспільства постає питання про можливість владних відносин на цьому рівні суспільної організації та про їх специфіку, зумовлену особливостями глобалізації.

Традиційно сфера міжнародного життя вважалась такою, де за відсутності монополії на застосування легітимного насильства не можуть існувати відносини влади, навпаки, взаємодія між суб'єктами будується на принципах міжнародної анархії. Слово "анархе", що означає свободу від панування, з античних часів вживалось у негативному значенні, і тому прагненням багатьох політиків і мислителів у різні часи було приборкати анархічну стихію міжнародного життя, що врешті-решт коріниться у схильності людини підкоряти собі інших людей.

Як вважає А.Вендт, "влада може існувати де завгодно, форми її можуть бути різними, але основа - це влада організованого насильства. Найважливіша проблема політики - як вона розподіляється і регулюється". У суспільстві, в якому відсутня центральна влада, головна функція права полягатиме у сприянні встановленню верховенства сили й ієрархії.

Так, проблема владного впорядкування суспільного життя полягає в регулюванні насильства, однак важко погодитись з ототожненням влади з організованим насильством як таким. Під владою загалом розуміється здатність її суб'єкта нав'язати свою волю іншим, управляти їх діями як насильницькими, так і ненасильницькими, але завжди легітимними, методами. Влада не може не відчувати потреби в обґрунтуванні й виправданні порядку, що нею встановлюється, і навіть найжорсткіші тоталітарні режими претендують на легітимність своєї влади. Саме цим влада відрізняється від панування, яке містить у собі конотацію нелегітимності, інакше - несправедливості.[19]

З проблемою легітимності пов'язано традиційне неприйняття ідеї глобальної влади. Хоча сила і насильство завжди були неодмінними атрибутами міжнародних відносин, але легітимне зовнішнє насильство наштовхувалось на монадологічний принцип полісного, імперського, національно-державного світосприйняття, яке заперечувало будь-яку можливість санкціонування обмежень їх вільної й самодостатньої дії. Держава вважалась єдиним джерелом права на насильство, і не бажала делегувати це право нікому іншому.

Для наявності глобальної влади необхідна як передумова спільна воля, відповідно до якої вона діятиме. Саме у цьому традиційно вбачається головна перешкода встановленню глобальної влади чи світового уряду. Як вважає російський філософ К.Гаджієв, "світовий уряд може бути лише втіленням єдиної світової волі або єдиної волі всього світового співтовариства, що формується у процесі зведення інтересів, цінностей, норм всіх країн і народів до деякого єдиного знаменника. Все це, у свою чергу, передбачає не тільки свого роду ідейну і соціокультурну реформацію, а й радикальну зміну самої природи людини". Якщо в традиційних монархіях ця воля ще могла якось персоніфікуватись за відомим принципом "Держава - це я", то виявити її у глобальному суспільстві, звісно, набагато важче, тим більше встановити механізми такого зосередження. Власне, саме поняття волі міжнародного чи світового співтовариства, як і його спільного інтересу, є надто абстрактною категорією, щоб на ньому могла триматись реальна влада, тим більше - глобальна.

Однак сучасне постіндустріальне суспільство, що тримається на інтенсивному розвитку і впровадженні у соціальну практику технологій формування свідомості, вже не має потреби у наявності спільної волі як результату узгодження суперечливих національних та інших інтересів. Ця спільна воля може бути сформована сучасними маніпулятивними технологіями. А тому легітимність може бути продуктом технологічної цілераціональної діяльності. Знеособленість новітніх технологій робить легітимність глобальної влади деперсоналізованою, абстрактною (в цьому розумінні глобальна влада ніколи не може бути харизматичною).

В сучасних умовах досягнення легітимності ґрунтується на інформаційно-інтелектуальному ресурсі. Необхідно ставити знак рівності між знанням і владою, але сьогодні від знання залежать інші ресурси влади - сила і багатство. Застосування знань дає найбільш якісну владу, що передбачає можливість досягнення мети мінімальними засобами. Акумуляція інтелектуального потенціалу й можливостей продукувати і застосовувати технології формування свідомості не тільки створює наймогутніший ресурс влади, а й стає полюсом тяжіння для інших учасників глобального суспільства.[20,21]

Безперечно, звернення до зовнішньої, тим більше міфосимволічної, легітимації можливо лише як результат певних попередніх зрушень у ставленні держав до зовнішніх обмежень власного суверенітету. Визнання того, що міжнародне право, міжнародні організації, режими, неофіційні правила відповідають національним інтересам, змушує держави погоджуватись на встановлення певних загальних стандартів поведінки. Легітимація міжнародних норм у державоцентристському міжнародному співтоваристві стала першим джерелом трансформації відносин панування у владні відносини. світовий уряд глобальний влада

Елементи глобальної влади проявились вперше як здатність встановлювати універсальні стандарти, і нехай попервах їх не завжди дотримувались - сам факт їх встановлення створював певний авторитет міжнародним інституціям. До речі, символічність і аморфність міжнародних норм є важливим джерелом їх розширювального тлумачення в інтересах претендентів на глобальну владу, що переконливо підтверджують дії нинішньої єдиної наддержави. Разом з тим очевидно, що влада не може триматись лише на авторитеті та існувати без механізмів попередження і покарання порушень встановленого нею права. Тут постає проблема співвідношення санкцій та спільної волі співтовариства як необхідної умови їх застосування.

Дійсно, якщо державна воля на своєму рівні нездатна забезпечити реалізацію спільної волі за допомогою переконань і умовлянь, то навряд чи можна було навіть теоретично сподіватись, що, розділивши свої функції з іншими, наддержавними, інституціями, вона краще зможе узгоджувати конфліктні інтереси. Ще більш сумнівний вигляд має здатність глобальних владних інститутів самотужки створити і реально задіяти механізми агрегування суперечливих інтересів учасників міжнародного життя. Практика регулювання міжнародних конфліктів, особливо практика "покарання порушників міжнародного права" останніх років, переконливо свідчить, що міжнародні санкції не мають надійної легітимної основи в спільній волі держав. Це суперечить державоцентристським принципам організації міжнародної взаємодії, що вимагають, крім іншого, згоди всіх держав, насамперед, всіх сторін, утягнутих у спір, як необхідної умови міжнародного регулювання.

Отже, у сфері міжнародних відносин спільна воля перестає розглядатись як сукупність індивідуальних узгоджених воль учасників міжнародної взаємодії. Спостерігається намагання монополізувати право на уособлення цієї спільної волі певними обмеженими міжнародними інституціями: спочатку НАТО, а потім - навіть напівофіційною міжнародною антитерористичною коаліцією. Це свідчить про розгортання боротьби за перевизначення легітимності, без чого не можна утвердити владу в глобальному суспільстві.

Усе це безпосередньо пов'язано з сучасними процесами формування нової, заснованої на силі інтелекту, суперсимволічної "системи створення системи матеріальних цінностей", що, за словами Е.Тоффлера, тягнуть за собою драматичні зрушення у розподілі влади. Він відзначає, що "нова система створення матеріальних цінностей повністю залежить від миттєвого зв'язку і поширення даних, ідей, символів і символізму". Нова реальність змінює правила "гри у владу", законодавцем яких стає той, хто володіє ресурсами символічного виробництва легітимності.

Виникає питання про суб'єкт глобальної влади. Сьогодні, мій погляд, можна говорити лише про наявність суб'єкта гегемонії та суб'єкта панування. Глобальна влада ще не є інституціоналізованою, незважаючи на наявність розгалуженої універсальної системи міжнародних організацій. В структурно-функціональному плані ООН, звичайно, є найбільш придатною для того, щоб стати основою інституціоналізації глобальної влади. Але вона не контролює джерела формування легітимності глобальних владних дій, оскільки не контролює глобальний інформаційний простір і виробництво технологій формування свідомості. Безумовне домінування США у сфері інформаційних технологій і масових комунікацій створює для них перевагу в реалізації претензій на глобальну владу, але проблема у тому, що вони не можуть здійснювати її інституційно-універсальним чином, бо персоніфікують у собі. Саме цим зумовлені постійні прагнення США заручитись підтримкою з боку Ради Безпеки ООН при здійсненні власних "поліцейських" операцій. Прагнення поєднати ресурси глобальної гегемонії з владним потенціалом ООН характеризують світову політику США, незважаючи на їх останні демонстрації нехтування цією інституцією. У сучасному світі боротьба за владу вимагає, по-перше, організації, а, по-друге, досконалих технологій.

Впродовж світової історії відбувалась поступова концентрація управління продуктивними силами людства. При цьому спостерігається тенденція до побудови глобальної соціальної системи, що спирається на світовий поділ праці, підпорядкований єдиному міжрегіональному центру управління. Саме міжрегіональний, а не глобальний, адже є регіони, які не інтегровані у цю систему.

Ця система є універсальною, абстрактною і знеособленою. В цьому розумінні вона реалізує принципи державної організації у міжнародному житті. Як в процесі розвитку державності величезна адміністративно-бюрократична організація поступово завойовувала певну автономію в самостійному визначенні курсу суспільного розвитку, так і нова, породжена державами, міжнародна бюрократія стає ще більш самостійною.[4] На відміну від державної влади, вона не має монополії над засобами насильства, тим більше не має самостійних джерел фінансування. Тому вона повністю залежить від кредиту довіри з боку учасників глобального суспільства. Саме тому в глобальному суспільстві боротьба за владу - це, насамперед, боротьба за визнання легітимності політичної дії суб'єкта міжнародних відносин.

Сьогодні легітимність вже не пов'язується з додержанням правових чи моральних рамок політичної дії. Виникає конфлікт легальності і легітимності. Як у будь-який трансформаційний період суспільного життя, у боротьбі за владу легальність приноситься у жертву легітимності. Але вперше для відшукання легітимності держава звертається назовні. Нинішня її поведінка повністю суперечить не менш революційній епосі XVIII ст., коли пролунали відомі слова: "Французька Республіка не має потреби у визнанні, як не має потреби в ньому сонце".

Нині ж держави відчувають все більшу залежність від міжнародної бюрократії та акумульованого нею ресурсу легітимності, і все частіше потребують звернення до неї з найрізноманітніших питань внутрішнього життя. Вони прагнуть компенсувати слабкість внутрішніх правових засад підтримання національного порядку зверненням до зовнішньої сили, що де-факто не зв'язана правом. Починаючи від запрошень спостерігачів на вибори до національних представницьких органів усіх рівнів і закінчуючи міжнародною експертизою норм національного законодавства. Звернення до міжнародних інституцій посилюється відповідно до закономірності: "чим менше ми здатні загнуздувати свої внутрішні стихії, тим більша імовірність їх загнуздання і придушення ззовні всупереч нашій волі і бажанням".

Тим самим внутрішня потреба у зовнішній легітимації, в основі якої лежить слабкість держави, стає важливим чинником інтеграції держав у глобальну структуру, де вони стають лише елементами складного механізму. Глобалізація, ослаблюючи ресурси національних держав щодо здійснення правового впорядкування внутрішнього життя і міжнародних відносин, торує шлях до перетворення міжнародної бюрократії у глобальну владу.[6]

Важливим аспектом взаємозв'язку глобалізації та владних відносин є також питання про доцільність такої інституції, як світовий уряд. Як зазначає в уже згаданій праці "Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних країн" відомий знавець проблем трансформації соціально-економічного розвитку Гжегож Колодко, чимало найпалкіших ентузіастів "повної глобалізації задаються питанням, чи шлях до неї не веде також до створення своєрідної світової держави зі світовим урядом. Звичайно, в сучасному світі подальший прогрес певних суто економічних процесів може не тільки загальмуватися, а й взагалі виявитися нереальним без відповідних наднаціональних рішень і структурних політичних реформ у масштабі майже усього світового співтовариства. І все ж для подальшого прогресу і справедливого розподілу плодів глобалізації потрібен не світовий уряд, а світова політика, а також координація регіональних та національних політик. Йдеться про інституційну надбудову, яка уможливить бажані інтервенційні дії та координацію різних аспектів фінансової, торговельної, екологічної та соціальної політики.

Звісно, міжнародні інституції не мають власних джерел фінансування, позбавлені територіальної основи (здатності самостійно контролювати певні території), але вони мають головне в умовах постіндустріального, інформаційного і символічного в своїй основі суспільства - ресурс легітимності, що поповнюється зсувами соціальної ідентичності. Транснаціоналізація соціальних зв'язків, що фрагментує ідентичність і лояльність громадян національних держав, стає наймогутнішим чинником того, що світове суспільство все більш схиляється довіряти глобальним, а не національним силам. Багато з військових операцій є показовими у тому сенсі, що інформаційні технології забезпечили необхідним ресурсом легітимності навіть не інституціалізоване міжнародне об'єднання, а напіввіртуальну коаліцію.[5] І саме цей ресурс легітимності є джерелом перерозподілу сили між національними і глобальними акторами на користь останніх. Вже йдеться про наділення міжнародних організацій правом створювати і утримувати власні збройні контингенти та інші легітимні інструменти насильства.

Таким чином, можна зробити наступні висновки і припущення. 1) Ідея досягнення «світової гармонії» та «вічного миру» за рахунок створення наднаціонального демократичного органу світового управління глибоко вкорінена в ліберально-демократичного органу світового управління глибоко вкорінена в ліберально-демократичну ідеологію та має понад трьохсотлітню інтелектуальну традицію. Надалі, в першій половині ХХ ст., потужним поштовхом до реалізації доктрини Світового уряду стали Перша та Друга світові війни, які поставили під загрозу саму здатність сучасної людської цивілізації вижити в умовах прогресу військових технологій та озброєнь. 2) У другій половині ХХ ст. тема Світового уряду почала виконувати функцію потужного ідеологічного інструменту впливу на умонастрої правлячих еліт національних держав, і у першу чергу таких наддержав, як США і СРСР. Внаслідок реалізації теорії конвергенції правляча еліта СРСР демонтувала свою державність, а правлячі кола США навпаки підсилили здатність своєї країни здійснювати світову гегемонію, перебираючи на себе певні функції функції Світового уряду. 3) Феномен ствердження в сучасному світі інститутів глобальної влади, скоріш за все, полягає не стільки в сфері об'єктивної потреби світового порядку, скільки в суб'єктивній потребі частини світового істеблішменту, тобто глобалістської еліти, зафіксувати своє домінуюче становище в системі глобальної владної ієрархії.

Філософське підґрунтя вищеохарактеризованої доктрини має досить неоднозначний характер і сьогодні головним чином у даному питанні виступають процеси перевизначення легітимності, в основі яких лежить зсув лояльності з національного на транснаціональний рівень суспільного життя, що є основою формування владних відносин у глобальному суспільстві. Глобальна влада, що може стати надбудовою глобальної суперсимволічної економіки, матиме в своїй основі символічний ресурс владарювання.[15] Якщо вона стане реальністю, це буде принципово нова соціально-технологічна реальність.

Розділ 3. Дослідження феномену становлення нового світового порядку за допомогою аналітико-прогностичного методу

Беручи до уваги теоретичне підґрунтя досліджуваної у курсовій роботі проблематики, стає очевидним, що людство стоїть на порозі нового світового порядку, що призведе до перерозподілу сил на світовій арені та становлення єдиного Світового уряду.

ХХ століття характеризувалося дуже сильною боротьбою між ідеологіями комунізму, фашизму та ліберальної демократії. Проте очевидним є те,що це епоха завершилась, і розпочалась нова, в якій у формуванні світової політики вирішальну роль грають нові фактори та обставини.

За часів «холодної війни» світ був розділений на ідеологічні групи: «вільний» світ на чолі з США, комуністичний блок, який очолював СРСР, і менш розвинені країни третього світу, де відбувалися більшість подій Холодної війни. Сучасна глобальна політика є більш складною. Вже немає згаданих трьох груп, натомість існує вісім основних цивілізацій -- західна, православна, китайська, японська, мусульманська, індуїстська, латиноамериканська та африканська цивілізації. Країни-лідери, а до них належать США, Росія, європейські країни, Японія, Китай та Індія, представляють різні цивілізації. До лідерів належать також важливі ісламські країни, які (завдяки стратегічному розташуванню, великій чисельності населення та нафтовим ресурсам) мають значний вплив у системі міжнародних відносин.

Якщо говорити про вісім найбільш населених країн світу на сьогоднішній день, то всі вони належать до восьми різних цивілізацій. Якщо ж розглянути сім найбільш економічно розвинених країн, то вони належать до п'яти різних цивілізацій. Якщо говорити про нову світову політику, що формується, то на локальному рівні -- це політика етнічності, а на глобальному рівні -- це політика цивілізацій. І вперше за світову історію глобальна політика є насправді багатоцивілізаційною. На мій погляд, в цьому новому світі відносини між країнами-представниками різних цивілізацій будуть складними, а в певні моменти -- навіть антагоністичними.

Одним з найбільш важливих напрямів світової політики будуть відносини між Заходом та рештою цивілізацій, тому що Захід і надалі намагатиметься нав'язувати свої цінності і культуру іншим країнам. Конфлікти та нестабільна політична ситуація в новому світі будуть спричинені, головним чином, відродженням Китаю та поверненням ісламу. Стосунки Заходу з Китаєм та мусульманськими країнами будуть іноді важкими, а то й зовсім антагоністичними. Розвиток цих конфліктів дуже значною мірою буде залежати від того, до якої сторони приєднаються такі ключові країни «мінливих» цивілізацій, як Росія, Індія чи Японія.

Потенційно найбільш небезпечним також є конфлікт між США та Китаєм. На даний момент існує багато проблем, які роз'єднують ці країни. Але головне питання -- це питання впливу, а саме: яка з країн протягом наступних десятиріч відіграватиме найважливішу роль у формуванні ситуації в Східній Азії? Китай намагається повернути собі провідну роль, яку він мали в Східній Азії раніше. З іншого боку, США завжди протистояли домінуванню якоїсь одної держави чи то в Західній Європі, чи в Східній Азії.[7] Щоб запобігти цьому, США в ХХ столітті взяли участь у двох світових війнах і в Холодній війні. Майбутнє миру в світі значною мірою залежить від врегулювання стосунків між США та Китаєм.

Виклики мусульманського світу суттєво відрізняються від тих, про які ми щойно говорили. Вони походять не з економічного розвитку, а із зростання чисельності населення. Протягом кількох десятиріч для мусульманських країн характерним був дуже високий рівень народжуваності: в середньому він становив 3% на рік, що майже в 10 разів перевищує показник європейських країн. Разом з таким швидким зростанням чисельності населення, відбувалось посилення прихильності мешканців мусульманських країн до ісламу як способу життя.

Зараз у світі відбувається багато етнічних війн. І їх учасниками мусульмани стають частіше, ніж представники будь-якої іншої цивілізації. Я вважаю, що однією з причин є надзвичайно високий рівень народжуваності, який викликав різке зростання чисельності молоді віком 15-25 років. Як свідчить досвід, коли в країні зазначена вікова група становить понад 20% від загальної чисельності населення, то вірогідним є швидке зростання нестабільності, проявів конфліктів та насильства. В більшості мусульманських країн чисельність даної вікової групи вже досягла 20% -- це спричинило зростання ісламської войовничості, рівня міграції мусульман і посилило тиск на країни-сусіди. В США, Європі та Росії чисельність молоді має тенденцію до зниження, в той час, як в мусульманських країнах тенденція зростання зберігається.

Проаналізувавши розподіл сил в минулому столітті, можна стверджувати, що за часів Холодної війни світова система була біполярною, про на разі очевидним є те, що сьогодні існує лише одна наддержава. На мою думку, нинішня міжнародна політична система є водночас однополярною і багатополярною. Для вирішення міжнародних проблем сьогодні потрібні зусилля як однієї супердержави, так і кількох інших провідних держав; і єдина наддержава може прямо вплинути на події через інтереси інших держав.

У цьому одно-багатополярному світі глобальний розподіл сил має чотири рівні. Єдиною наддержавою залишаються США. Далі йдуть найважливіші регіональні держави, кожна з яких відіграє домінуючу роль у своєму регіоні. Потім іде група країн, які можна назвати другорядними регіональними лідерами. До них належать Велика Британія відносно Німеччини та Франції, Україна відносно Росії, Японія та В'єтнам відносно Китаю, Пакистан відносно Індії, Австралія відносно Індонезії, Саудівська Аравія відносно Ірану, Єгипет відносно Ізраїлю, Аргентина відносно Бразилії. Нарешті, четвертий рівень -- це країни, які не ввійшли до перших трьох груп.[11] Якщо говорити про інтереси наддержави в такій одно-багатополярній системі, то вона зацікавлена в поверненні до однополярної системи, щоб самостійно приймати всі рішення. Провідні ж країни світу зацікавлені в багатополярній системі. Тому стабільність існуючої системи значною мірою залежить від рівноваги між цими головними конфліктуючими групами. Така рівновага за своєю природою є нестабільною, і марно сподіватись, що її можна буде втримати. Світова політика відійшла від біполярної системи (що існувала за часів Холодної війни), і відлучається від багатополярної в мовах нестримної глобалізації, рухаючись до однополярного світу з таким урядом, що пануватиме над усіма державами, не знаючи кордонів.