Сучасні економічні проблеми найменш розвинених країн і шляхи їх подолання

Надмірна опора на грошово-кредитну політику як джерело макроекономічної стабільності обмежує ефективність грошово-кредитної політики за межами завдань стабілізації цін через недостатню розвиненість фінансових установ і відсутність життєздатних ринків фінансових установ і відсутність життєздатних ринків облігацій. Як правило, НРК стикаються з проблемою структурно високих реальних процентних ставок, які не сприяють економічному зростанню, яке стимулюється інвестиціями. Для більшості цих країн стискання кредиту є не тільки наслідком глобальної кризи, скільки хронічним станом.

Грошово-кредитна політика повинна фокусуватися на підтримці орієнтованої на інвестиції бюджетно-фінансової політиці, і одним із шляхів забезпечення цього може бути налагодження більш тісної співпраці центральних банків з іншими державними відомствами у справі розробки та заохочення програм загального економічного розвитку їхніх країн.

Ще однією ключовою мірою підтримки стратегії, орієнтованої на нарощування інвестицій, є управління обмінним курсом і - як наслідок - рахунком операцій з капіталом в платіжному балансі. Нинішня ортодоксальна концепція плаваючих курсів, яка зазвичай поєднується з фокусуванням грошово-кредитної політики на боротьбі з інфляцією, призвела до посилення нестійкості обмінних курсів і нерідко підривала внутрішні зусилля, спрямовані на макроекономічну стабілізацію. Управління обмінним курсом, наприклад, з використанням режиму керованого плавання або коректованої прив'язки, вимагає ресурсів і ефективних інструментів політики. Але в той же час це розширює вибір заходів макроекономічної політики. Якої-небудь єдиної моделі управління обмінним курсом, застосованої до всіх НРК, не існує, але при цьому досягнуто консенсусу в питанні про те, що такі крайнощі, як виключно плаваючий курс або повністю фіксована прив'язка, не приносять бажаних результатів. Управління обмінним курсом, наприклад, з використанням режиму керованого плавання або коректованої прив'язки, дозволить: 1) підтримати фінансово-бюджетну політику за допомогою сприяння недопущення знецінення валюти через гіпертрофовані страхи перед інфляцією; 2) спрямувати зусилля на зменшення нестійкості курсу в умовах зовнішніх потрясінь; 3) зосередити увагу на стабілізації обмінного курсу на такому рівні, який допоміг би зміцнити конкурентоспроможність експорту, особливо нової продукції, і підтримати диверсифікацію економіки .

2.3 Постановка завдань аграрної політики

НРК у першому півріччі 2008 року випробували на собі серйозне потрясіння, пов'язане з різким зростанням цін на продовольство і на енергоресурси. У період з кінця 2007 року до середини 2008 року ціни на непаливну продукцію зросли приблизно на 50%, а ціни на сиру нафту - майже на 40%. Це зростання цін зіштовхнуло мільйони людей у прірву голоду і злиднів, спровокувавши масові бунти і соціальні заворушення в багатьох бідних країнах. З тих пір ціни різко впали. Крім того, Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ФАО) повідомила про те, що місцеві ціни на продовольство в більшості країн Африки на південь від Сахари і в багатьох країнах Азії і Центральної Америки в першому кварталі 2009 року всі ще були вище, ніж роком раніше.

Тим не менше продовольча криза 2008 нагадала про нестійкий стан поставок продовольства в різні частини світу, в тому числі і в НРК, і це становище протягом багатьох років погіршувалося. Для НРК продовольча криза на практиці є не короткостроковою, а хронічною проблемою, наслідком низьких рівнів інвестицій в сільське господарство або таких, що постійно знижуються, та фундаментальних помилок у політиці. Ефективна стратегія росту і розвитку, заснована на формуванні нових порівняльних переваг та виробничого потенціалу, не може принести успіху без підвищення продуктивності сільського господарства. У разі відсутності значного надлишку сільськогосподарської продукції продовольча безпека буде залишатися хиткою, а диверсифікація національної економіки за рахунок розвитку обробної промисловості та інших секторів буде підриватися зростанням цін на продовольство і витрат на заробітну плату.

Середньо- і довгострокові проблеми сільського господарства в НРК є значними:

1) відсутність уваги до нього протягом цілих десятиліть призвело до зниження або стагнації його продуктивності;

2) посилюється демографічний тиск на наявні запаси продуктивних земель;

3) на доступність земель для виробництва продовольства посилюється також тиск таких факторів, як зміна клімату і стимули для перемикання на виробництво та експорт біопалива.

Ці проблеми можна вирішити ефективно тільки в тому випадку, якщо значна роль у процесі розвитку буде відведена державі. На противагу цьому, головний акцент в рамках неоліберального підходу до розвитку сільського господарства з 1980-х років робився на зменшенні ролі держави і на посиленні ролі приватного сектору. Організації зі збуту сільськогосподарської продукції були приватизовані, сільськогосподарські субсидії - скорочені або скасовані, а функції держави були зведені до надання суспільних благ, таких як науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи і певні інвестиції в інфраструктуру. Загальні наслідки цих реформ виявилися неоднозначними. Продуктивність сільського господарства в багатьох НРК перестала зростати або знизилася.

Сільське господарство є у вищій мірі складним сектором, і міждержавні відмінності в правах на землю, кліматичних умовах, якості грунтів, соціальних структурах і т.п. виключають можливість вироблення будь-яких єдиних приписів для політики всіх НРК. Тим не менше можна відзначити ряд спільних моментів. Наприклад, земельні права і системи володіння і користування землею значно різняться, але з точки зору загального управління ключовий принцип зводиться до того, що права на землю повинні бути гарантованими, прозорими і повинні забезпечуватися законом. Якщо ці умови будуть створені і права володіння і користування не обмежуватимуться невиправдано короткими термінами, економічна цінність землі зростатиме і один із серйозних факторів стримування зростання продуктивності буде усунутий. При цьому повинна рішуче припинятися незаконна експропріація землі, оскільки ця проблема є спільною для НРК. Можна виділити шість ключових стратегій, які повинні лежати в основі державної діяльності в НРК, спрямованої на розвиток сільськогосподарського сектора:

1) Визначити пріоритетні види діяльності на місцевому та регіональному ринках;

2) Надати підтримку виробникам у справі додержання вимог ринку; 3) Розширити доступ до ринків товарів та факторів виробництва для сільського населення;

4) Заохочувати розвиток асоціацій виробників і кооперативів, які мають спільні інтереси;

5) Визнати різноманітність сільськогосподарського виробництва і взяти на озброєння субсекторальний підхід до державного втручання, програмами інвестиційної діяльності або розвитку;

6) Розробити стратегії забезпечення стабільності з самого початку здійснення будь-якої програми інвестиційної діяльності та розвитку. НРК необхідно підвищити продуктивність сільського господарства та диверсифікувати свою економіку для забезпечення можливостей зайнятості в несільськогосподарських секторах і налагодження міжсекторальних зв'язків. Для цього буде потрібна нова модель розвитку, спрямована на нарощування виробничого потенціалу, зміцнення міжсекторальних зв'язків між селом і містом і на переключення з моделі зростання, заснованої на цінах на сировинні товари, на модель зростання «наздоганяючого типу». Це означає перемикання з статичних на динамічні порівняльні переваги і активне застосування досягнень науки і техніки в усіх галузях економічної діяльності.

2.4 Дії НРК у сфері промисловості

Показники розвитку промисловості в більшості НРК низькі у порівнянні з іншими країнами. Реформи ринкового типу, що проводилися під час боргової кризи початку 1980-х років, значною мірою так і не змогли виправити цей структурний недолік. Внаслідок цього одним з елементів нерівномірного і нестійкого зростання в багатьох НРК протягом останніх трьох-чотирьох десятиліть були незбалансований розвиток, стагнація або спад обробної промисловості. У більшості НРК великомасштабна вітчизняна промисловість практично відсутня, тобто обробний сектор складається в основному з підприємств легкої промисловості та інших трудомістких видів діяльності, організованої на базі малих підприємств, у тому числі в неформальному секторі, на якому нерідко зайнято 20 або навіть менше людей. У середньому на низькотехнологічну продукцію з низьким ступенем обробки в період 2005-2006 років припадало понад 90% всього експорту обробної продукції НРК (включаючи харчові продукти, напої, предмети одягу і текстильні вироби); на середньо-та високотехнологічну експортну продукцію обробної промисловості припадає менше 2 % сукупного експорту готової продукції.

Для пожвавлення зростання тих видів діяльності НРС, які характеризуються зростанням віддачі і швидким технологічним прогресом, необхідно здійснити структурні зміни процесу розвитку. Не всі види економічної діяльності є генераторами такого зростання. Наприклад, для сировинного сектору та сільського господарства, як правило, характерні зниження віддачі за умови даних масштабів діяльності, низька продуктивність і низькі показники формальної зайнятості. Різні види економічної діяльності забезпечують різні механізми передачі знань. Видами діяльності, які виступають генераторами динамічного зростання, як правило, є ті види, які здатні освоювати інновації та нові знання. Дуже важливо стимулювати перетворення економіки НРК з економіки, в якій домінують галузі з віддачею, що знижується, або з незмінною віддачею (сільське господарство), в економіку, що забезпечує зростаючу віддачу (обробка і переробка), як це було зроблено в Малайзії, Республіці Корея, Швеції, Китайській провінції Тайвань і Фінляндії.

Промислова політика, спрямована на розвиток, переслідує досягнення наступних цілей:

- Формування динамічних внутрішніх порівняльних переваг в області виробництва та експорту все більш складного і сучасного комплексу товарів і послуг; - Модернізація виробничого потенціалу в сенсі впровадження інновацій для збільшення доданої вартості. Вирішальне значення має концепція вдосконалення («більш ефективне виробництво більш якісної продукції») або освоєння видів діяльності, які вимагають більш високої кваліфікації; - Нарощування потенціалу, зменшення соціальної маргіналізації та скорочення масштабів убогості в рамках політики в області доходів і «на ринку робочої сили», фінансово-бюджетної політики, політики розвитку підприємництва і технологій;

- Створення умов для повної зайнятості і зростання на основі сумісного поєднання орієнтованої на зростання макроекономічної політики та секторальної мезополітікі з урахуванням міжсекторальних зв'язків; - Створення умов для переходу від аграрного до постаграрного суспільства; - Поліпшення поставок всіх державних товарів та послуг з метою підвищення продуктивності праці;

- Сприяння диверсифікації діяльності на базі природних ресурсів; - Зміцнення потенціалу на рівні підприємств (освоєння нового). Необхідно також зазначити, що шляхи промислового розвитку в кожній окремо взятій НРК не можуть бути ідентичними через різні місцеві умови, тому однакових шаблонів не існує. Реалізація промислового розвитку відбуватиметься залежно від конкретних умов певної країни, від розвиненості ринкових інститутів, від потенціалу держави у справі управління економічними перетвореннями. У будь-якому варіанті необхідно буде знайти баланс між державою і ринком, оскільки державна політика безпосередньо впливає на індустріалізацію.

2.4.1 Адаптація промислової політики розвитку до потреб НРК

Мета промислової політики розвитку, що пропонується, полягає у формуванні вітчизняних фірм різних розмірів і в збільшенні ємності існуючих ринків. Вона також орієнтується на заохочення підприємництва, забезпечення доступу до нових технологій, розвиток людських ресурсів, загальну професійну підготовку. Державне втручання в рамках цього підходу реалізується в плані ініціативної технологічної політики з метою створення виробничого та технологічного потенціалу на рівні підприємств. На рівні підприємств державі необхідно здійснювати інвестиції в нарощування технологічного потенціалу та створювати умови для стимулювання освоєння нових знань. Створення цих умов і є ключовою функцією промислової політики, орієнтованої на розвиток.

Здійснення такої політики має бути націлене на швидке створення великого числа підприємств, що займаються комерційною інноваційною діяльністю, тобто постійно впроваджують нові для країни процеси і продукцію. Сучасна форма промислової політики передбачає налагодження зв'язків між наукою, технологією й економічною діяльністю через освіту, дослідження і підготовку робочої сили в рамках комплексної стратегії розвитку. Такі взаємозв'язки не можуть бути створені будь-яким урядовим указом, для цього потрібні інститути, ресурси та потенціал. Успішна промислова політика в передових країнах має довгу історію, що налічує майже півтора століття. Проте єдиної моделі взаємин між державою і ринком не існує. Кожна країна повинна проводити свою політику і знаходити ті інститути та інструменти її здійснення, які є оптимальними для її національних умов і яка є очікуваною для населення. Тому всі кроки держави повинні бути продуманими з точки зору їх ефективності у конкретному національному контексті, в якому історія, культура і національні економічні умови роблять істотний вплив на можливості росту і розвитку. Через зовнішні фактори, відсутність інститутів, ефекту масштабу та інші збої ринкового механізму ринки поодинці не можуть служити опорою координації процесів накопичення капіталу, структурних перетворень та технологічної модернізації, сумісних зі стійким ростом і розвитком. Разом з тим НРК можуть використовувати багатий арсенал інструментів для промислового розвитку, включаючи преференційний режим, що знаходить відображення в стимулах або підтримці розвитку певних видів потенціалу, цілу гаму податкових та інвестиційних стимулів, а також важелі торговельної політики (тарифні та нетарифні бар'єри), субсидії, гранти або кредити. Уряди можуть сприяти цьому процесу шляхом зміцнення їх вітчизняних фінансових інститутів - державних банків розвитку (як БНДЕС в Бразилії) або приватних кредитних установ (як банк «Грамін» в Бангладеш).

2.5 Створення потенціалу держави розвитку в НРК

Для НРК як кваліфіковані кадри, так і фінансові ресурси є дефіцитним явищем. Тому розвиток технічного потенціалу держави відбуватиметься з плином часу, а не за один день Можливо спрямування зусиль на вдосконалення кількох важливих державних установ, а не великомасштабних інституційних перетворень. Найважливішою умовою успішності зазначених перетворень є те, щоб ініціаторами цих реформ були не країни-донори НРК, а сама країна. Саме тому доцільне проведення невеликого числа інституційних реформ, які впишуться в національний контекст. Сліпе копіювання моделей, що застосовувалися східноазіатськими новими індустріальними країнами, що досягли успіхів, буде таким же безуспішним, як і копіювання моделей, що застосовуються розвиненими країнами. Ці реформи будуть успішними, якщо їх підсумки та результати відповідають пропонованим до них політичним вимогам, якщо політичний потенціал відповідає технічному, якщо технічні здібності відповідають вимогам реформ.

Стратегічний поступальний підхід повинен бути націлений на формування потенціалу управління, необхідного для ослаблення дії чинників, що стримують розвиток виробничого потенціалу. Разом з тим важливо створити установи, які здатні забезпечити спільне бачення завдань і їх координацію.

З політичної точки зору визначальною характеристикою успішної держави розвитку є наявність керівництва, орієнтованого на забезпечення розвитку. Якщо таке керівництво відсутнє, створити потенціал держави розвитку неможливо. Якщо еліта, що знаходиться при владі, прагне до особистого збагачення і збереження власних привілеїв, а не до забезпечення національного розвитку, структурні перетворення та економічний розвиток виявляються неможливими. Керівництво, націлене на розвиток, доб'ється найбільших успіхів, якщо воно укладе своєрідний соціальний пакт, на основі якого широкі верстви суспільства будуть надавати підтримку проекту розвитку. При цьому повинні враховуватися інтереси як сільського, так і міського населення. Тому політика розвитку має включати в себе як аграрну політику, орієнтовану на розвиток, так і промислову політику, націлену на розвиток. Коли взаємини між діловою та політичною елітами приймають форму активного співробітництва, спрямованого на досягнення цілей стимулювання інвестицій і освоєння технологій, а також на підвищення продуктивності праці, тоді починається безпосередня реалізація стратегії розвитку. Саме в моменти фінансової кризи настають сприятливі умови для формування позитивних коаліцій зростання між урядами та вітчизняними діловими колами.

Разом з тим без підтримки міжнародної громадськості реалізувати проект розвитку, розроблений у самій НРК, буде практично неможливо. Але при цьому дотримання міжнародних угод і основних умов, які встановлюються при наданні допомоги, а також активна роль донорів не повинні заважати реалізації стратегії розвитку. Формування вітчизняних коаліцій може бути зірвано, якщо допомога буде більшою мірою орієнтуватися на інтереси донорів, аніж на розвиток вітчизняного бізнесу. Хоча політика, що проводилася в минулому, була явно сфокусована на розвиток приватного сектора, приватний сектор в більшості НРК залишається дуже слабким. Тому важливо, щоб допомога, яка надається, сприяла формуванню внутрішніх коаліцій зростання. Слід також додати, що обмеженість внутрішніх фінансових ресурсів також означає, що підтримка донорів буде необхідна для створення потенціалу держави розвитку. В даний час 20% допомоги, що надається НРК, направляється саме на підвищення потенціалу урядів. Цю допомогу необхідно переорієнтувати з проведених інституціональних реформ для забезпечення управління на заохочення управління процесом розвитку і побудову структур, здатних забезпечити розвиток в НРК.

Висновки

У даній роботі були розглянуті сучасні економічні проблеми найменш розвинених країн світу. Проаналізувавши стан економіки НРК за різними показниками, можна стверджувати, що економічне становище НРК є досить важким, особливо тепер, під час світової фінансово-економічної кризи. Це викликано як історичними, так і економічними та політичними причинами. За останні десятиліття в НРК відбулися серйозні якісні зміни: припинили існування більшість диктаторських режимів, у ряді країн розбудовується ринкова економіка. Разом з тим комплексна криза в регіоні не тільки не пом'якшилася, а й набрала системного характеру.

Соціально-економічна модернізація НРК обтяжена успадкованою від колоніалізму економічною відсталістю країн, відсутністю достатнього власного потенціалу -- коштів, кваліфікованої робочої сили, технологій, внутрішнього ринку та ін.; додаткові труднощі створює стрімке зростання населення. Рівень життя в НРК залишається одним з найнижчих у світі. Більша частка населення живе за межею бідності. Інфраструктура розвинена погано, що є і наслідком, і причиною економічної слабкості країни. Економіка зосереджена на таких галузях, як сільське господарство, тваринницство, а такоє гірничодобувна промисловість. Частка імпорту у цих країнах перевищує частку експорту, що пов'язно з нерозвиненістю багатьої галузей економіки. Країни здійснюють закупівлю більшої частини промислової продукції та продуктів харчування у інших країн.

Сьогодні на частку НРК припадає 11 % населення Землі й лише 5% світового виробництва. У перші півтора десятиліття політичної незалежності, завдяки сприятливій кон'юнктурі на світових ринках сировини, а також значному обсягу зовнішніх кредитів на хвилі національного підйому у більшості країн були досягнуті певні економічні успіхи. Проте, незважаючи на енергійні заходи з лібералізації інвестиційного клімату, обсяг зовнішнього капіталу, що надходив у регіон, досі залишається недостатнім. З посиленням процесів глобалізації й лібералізації міжнародний капітал дістав більш широкий спектр можливостей для розміщення інвестицій і виявляє дедалі селективніший і вимогливіший підхід до чинників, що впливають на інвестиційні рішення. Проведення ж ліберальної політики щодо залучення іноземного капіталу нині розглядається як неодмінна, але недостатня умова капіталовкладень.

НРК є неоднорідними за економічними і соціальними показниками. Серед них виділяється група найбідніших країн (Ліберія, Сьєрра-Леоне, Чад, Республіка Конго, Сомалі), які є фінансовими банкрутами зі зрйнованою і криміналізованою економікою та з переважанням деструктивних процесів у політико-державній сфері. Деякі країни (Ефіопія, Еритрея, Мозімбік) докладають великих зусиль, щоб уникнути економічних проблем. Вони демонструють достатньо високі темпи зростання ВВП багато в чому завдяки як внутрішній політичній волі, так і активній підтримці МБРР. Але надзвичайно низький стартовий рівень економічного розвитку, бідні природні ресурси, часті неврожаї, викликані несприятливими погодними умовами, мінливий зовнішній попит на їх сільськогосподарську сировинуЮ політична нестабільність і ін. - усе це робить найближчі перспективи цих країн дуже проблематичними. Третя група - це індустріально-аграрні країни (Нігерія, Зімбабве, Гана, Кенія, Сенегал, Габон, Кот-д'Івуар), які мають більш розвинутий промисловий сектор, що базується на гірничодобувній промисловості та переробці сільськогосподарської сировини. У цих країн протягом декількох років фіксувався приріст ВВП, що пояснюється завищеним попитом на паливно-сировинні ресурси на світових ринках.

Світова фінансово-економічна криза, яка примусила розвинені країни закуповувати сировину у менших обсягах, потребує нових підходів до економіки. В цих нових умовах НРК потрібна стратегія за участю провідних держав і міжнародних організацій, новий підхід політичної еліти в цих країнах для подолання бідності.

На сьогодні спостерігається тенденція до активізації роботи НРК над розробкою власних програм відбудови та розвитку економіки. Такі програми розроблені, наприклад, в Нігерії (до 2010 р.) і в Гані (до 2020 p.). Ці країни намагаються наслідувати економічні моделі нових індустріальних країн Південно-Східної Азії. Так, Гана у своїй програмі досягнення до 2020 року статусу держави з середнім прибутком намагається поєднати підходи Сінгапуру з розвитку людсьх ресурсів і ринків капіталів з долсягненнями Малайзії й Індонезії в сільськогосподарському виробництві, республіки Кореї, Таїланду й Індонезії - у текстильному виробництві. У створених зі підтримки МБРР зонах спільного підприємництва з випуску електроніки і високоточних приладів здійснюється програма комп'ютерної підготовки, створюються науково-дослідні центри.

Останнім часом змінилося положення в сільському господарстві ряду країн: вони стали відмовлятися від традиційного монокультурного господарства. Наприклад, Гана, відома як головний виробник какао-бобів, тепер займається вирощуванням ананасів і виробництвом ананасового соку.

Проблеми слаборозвинених країн полягають у тому, що вони не мають власних резервів для подолання бідності. Відсутність багатих покладів корисних копалин не дає їм можливості одержати прибутки від мінеральної ренти. Якщо ж якісь корисні копалини і є в надрах країн, їхній видобуток залежить під притоку зовнішніх інвестицій. Але тут гальмом для них виступає політична нестабільність і відсутність транспортної інфраструктури. Можна було б розраховувати на приток капіталів для створення трудомістких виробництв, але низький рівень письменності, високий при цьому відсоток функціонально неосвіченого населення стримує розвиток даних виробництв. Світове співтовариство постійно надає допомогу цій групі країн у різних формах, але відсутність механізму її раціонального застосування призводить до розкрадення та розбазарювання цих надходжень.

Вкрай низький рівень накопичення коштів населення і капіталів виробництва унеможливлює інвестування галузей для створення засобів виробництва, підготовки кваліфікованої робочої сили, удосконалення технологій.

Незначні інвестиції, що мають місце, не забезпечують впровадження нових технологій. Низький попит навіть на товари першої необхідності не дає можливості створювати підприємства серійного виробництва.

Майбутнє НРК та їх місце в світовому господарстві залежить від багатьох обставин. По-перше, від того, як швидко і наскільки ефективно урядам і народам країн вдасться подолати тенденції розпаду та соціального хаосу, а деяким країнам -- перетворити параекономіку в нормально функціонуючу економіку зі сталим розвитком. По-друге, від дій світового співробітництва, що представлені міжнародними організаціями, фінансовими інститутами. По-третє, від появи лідерів, що володіли б авторитетом, здатністю вести за собою суспільство в будь-яких умовах, що розуміли б місцеві реальності з врахуванням глобальних змін. Дотримуючись даних обставин, необхідно приділяти більше уваги розвитку сільськогосподарських районів у сільськогосподарському виробництві, при цьому цінова політика і стимулювання інвестиційної діяльності дрібних фермерів повинна підкріплюватись інституціональними й структурними реформами. Важливо посилити контроль з попередження порушень навколишнього середовища і спустошування земель. Необхідно розв'язати проблеми неефективних державних підприємств і скасувати бюрократичні процедури в державному секторі економіки. Можливе здійснення приватизації у випадках, коли це обгрунтовано з фінансової точки зору й прийнятне в соціальному аспекті. Необхідно підвищити роль соціального захисту та відновити потік фінансових надходжень з державних і приватних джерел в НРК.

ООН визначило стратегічну мету розвитку НРК - створення в них держав розвитку, діяльність яких буде спрямована на подолання бідності і сприяння розвитку національної економіки.

Список використаних джерел

1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учебник. - М.: Юрист, 2001. - 385 с.

2. Друзик Я.С. Мировая экономика на финище века. - Минск, 1996. - 264 с.

3. Економіка зарубіжних країн. За ред. Філіпенка А.С. - К.: Либідь, 1998. - 266 с.

4. Жуков С.В. Развивающиеся страны: сфера услуг и экономический рост. - М., 2004. - 185 с.

5. Кубров В.И. Мировая экономика. - К., 1999. - 287 с.

6. Мировая экономика /под ред В.К. Ломакина. - Москва, 2004. - 258 с.

7. Мировая экономика /под ред. И.П.Николаевой.- Москва, 2000.- 315 с.

8. Мировая экономика: страны, регионы, континенты: Учебное пособие /Под. ред.Я.С.Друзика. - Москва, 2002. - 298 с.

9. Мировая экономика: экономика зарубежных стран. Учебник для студентов экономическиъ специальностей вузов/ [Авдокушин Е.Ф., Бойченко А.В.,Железова Ю.Ф.]; под ред. Колесова В.П. - Москва: Флинта, 2000. - 480 с.

10. Мировая экономика: прогноз до 2020г./Под ред. А.А.Дынкина. - Москва, 2007. - 216 с.

11. Пахомов Ю. М., Лук'яненко Д. Г., Губський Б. В. Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі. -- Київ, 1997. - 214 с.

12. Роузфилд С.С. Сравнительная экономика стран мира: культура, богатство и власть в ХХІ веке. Пер. с англ. - Москва: РОССПЭН, 2004. -

13. Солонінко К.С. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. - Київ: Кондор, 2008. - 4467 с.

14. Солонінко К. С., Урманов Ф. Ш., Ярошенко С. А. Світова економіка і міжнародні економічні відносини. -- Житомир: ЖІТІ, 1998. - 321 с.

15. Страны и регионы мира. Экономико-политический справочник /Под ред А.С. Булатова. - М.: Проспект, 2003. - 289 с.

16. Черников Г.П. Мировая єкономика: Учебник для вузов / [Черников Г.П., Черникова Д.А.]. - Москва: Дрофа, 2006. - 430 с.

17. Шитов В.Н. Африка южнее Сахары. Тенденции и противоречия развития. - Москва, 2006. - 187 с.

18. Шлихтер С.Б., Лебедева С.Л. Мировое хозяйство: Учебное пособие. - Москва, 2004. - 220 с.

19. Экономика зарубежных стран: капиталистические и развивающиеся страны. - Москва: Высшая школа, 1990. - 256 с.

20. Эльянов А. Структурные реформы и дифференциация развивающихся стран. - Москва, 2006. - 165 с.