Економічна характеристика країн Третього світу. Нові тенденції розвитку

48

Міністерство освіти і науки України

Житомирський інженерно-технологічний інститут

Курсова робота

на тему:

„Економічна характеристика країн Третього світу. Нові тенденції розвитку”

Керівник _________________

Рецензент_________________ Захищена на кафедрі з

оцінкою____________

До захисту допущено „____”_________2006р.

„____”_________2006р.

Підписи членів комісії

Підпис рецензента ___________________

_________________ ___________________

Житомир 2006р.

ПЛАН

Вступ - ст. 3

1. Сучасна характеристика країн третього світу - ст.4

1.1 Місце країн, що розвиваються у світовій економіці - ст. 4

1.2 Соціально-економічна диференціація країн, що розвиваються - ст. 7

2. Грошово-кредитні системі країн третього світу - ст. 11

3. Економічні стратегії країн Третього світу - ст. 14

3.1 Особливості стратегій розбудови ринкової економіки - ст. 14

3.2. Стратегія „економічного дива” в нових індустріальних країнах та Туреччині - ст. 17

3.3 Латинська Америка у 80-90-х роках - ст. 31

4. Відносини України з країнами Третього світу - ст. 41

Висновок - ст. 44

Список літератури - ст. 47

ВСТУП

Кінець XXст. проходить під знаком трансформаційних процесів. Відбуваються зміни соціально-економічних систем у країнах колишнього соціалістичного табору, здійснюється радикальна перебудова економік країн, що розвиваються, особливо тих із них, які віднесено до групи нових індустріальних країн. Трансформаційні соціально-економічні процеси, що повною мірою стосуються української економіки, зумовили посилення уваги економістів, політиків, журналістів, широкої громадськості до тих специфічних рис, що характерні саме для нестабільних економічних систем.

У світовій та вітчизняній економічній науці такі системи вивчаються давно. Однак основну масу робіт присвячено аналізу досвіду окремих країн чи регіонів. Слід зазначити, що підходи та висновки у дослідженні багатьох аспектів даної проблеми часто діаметрально протилежні.

Країнам з централізованим плановим господарством та розвиненим ринковим економікам властиві стабільність економічної структури, розробленість механізмів формування і реалізації економічної стратегії, розвиненість інституційної інфраструктури, а внаслідок цього - високий рівень економічної безпеки. На відміну від зазначених економік, нестабільні мають суттєві характерні особливості, що зумовлені чинниками нестабільності: різкою зміною політичної та економічної систем, природними чи суспільними катаклізмами руйнівної дії тощо. Такі особливості призводять передусім до структурної неврівноваженості економік, труднощів і перешкод у створенні та впровадженні заходів економічної стратегії, до наростання загроз економічній безпеці. Деякими дослідниками навіть пропонується вживати термін "патоекономіка" (патологічна економіка) [19, с.5] для характеристики науки, що вивчає кризові та перехідні соціально-економічні процеси і стани. Тому видається вкрай необхідним застосування особливих заходів в економічній політиці держави.

Досвід українських економічних реформ продемонстрував малоефективність підходу до економічних трансформацій в Україні на методологічних засадах, властивих розвиненим ринковим економікам, та переконав у необхідності зміни реформаційної парадигми. Це зумовлює методологічну та практичну цінність досліджень досвіду економічної стратегії у нестабільних економіках для української економічної науки. Очевидно, що аналіз нестабільних економік та розробка політики стабілізації вимагають застосування специфічної теоретико-методологічної бази, відмінної від тієї, що звичайно використовується у розвинених економіках.

У курсовій роботі детально проаналізовано особливості економічного розвитку у країнах, що розвиваються (або як їх ще називають - країн Третього світу), з особливим акцентом на нові індустріальні країни.

Слід зазначити, що пряме запозичення форм і методів, характерних для інших економічних систем, не тільки неефективне для української економіки, а й небезпечне. У даному випадку йдеться про застосування концептуальних підходів та методів економічної стабілізації та переходу до тривкого економічного зростання, що дозволять сформулювати власні, властиві саме українській суспільній системі трансформаційні засоби, визначити стратегічний напрям та конкретні шляхи соціально-економічних перетворень.

1. Сучасна характеристика країн третього світу

1.1 Місце країн, що розвиваються у світовій економіці

Підсистема країн, що розвиваються, включає 4/5 усіх країн світу. У них проживає більш 80% населення Землі. Економічний стан країн, що розвиваються, їхні проблеми безпосередньо позначаються на великій частині людства. До цієї підсистеми відносяться всі азіатські країни, крім Японії, Південної Кореї й Ізраїлю, усі країни Африки, крім ПАР, а також країни Латинської Америки. Їх характеризують надзвичайно різноманітний вигляд, різні умови і рівні соціального й економічного розвитку. Разом з тим існує ряд ознак, що поєднують країни, що розвиваються, в особливу групу держав. Спільність цих ознак має соціальні, економічні й історичні корені.

Один з найважливіших критеріїв виділення країн, що розвиваються, в окрему світову підсистему - їх слаборозвиненість і відсталість.

Слаборозвиненість виражається в якісній неоднорідності і системній невпорядкованості суспільства, що складається з різних економічних і неекономічних інститутів сучасного і традиційного типів, а також перехідних проміжних інститутів[19].

Відсталість відбиває стан господарства цих країн, що характеризується низьким рівнем розвитку продуктивних сил. Історично відсталість виражається у виді відставання в розвитку одного типу суспільства від іншого в момент колонізації країн Азії, Африки і Латинської Америки. За деякими оцінками, співвідношення ВВП на душу населення між метрополіями і колоніями в той період було дорівнює приблизно 2:1 на користь Заходу. Колонізатори, захопивши колонії і підкоривши їх потребам метрополій, перетворили відставання в хронічну відсталість країн, що розвиваються. У 1950 р. у Третьому світі були райони, де рівень життя було нижче, ніж у 1800 р., наприклад у Китаї. По оцінках у цілому в 1950 р. рівень життя в країнах, що розвиваються, був такий же, як у 1800 р., чи, у кращому випадку, тільки на 10-20% вище.

Відсталість привела до розширення первісного розриву в рівнях економічного розвитку. У середині 90-х років поточного сторіччя розрив між двома групами країн склав 20:1, а в 1985 р. - 19,2:1.[27]

Отже, відсталість країн, що розвиваються, має два аспекти - історичний і сучасний, зв'язаний з низьким рівнем розвитку. Загальноекономічне відставання доповнюється диспропорційністю усього відтворювального процесу, виявляється в дезінтегрованості господарських секторів, у конкретних формах відставання.

Відсталість країн, що розвиваються, породжує специфіку їх соціальних і економічних проблем. Рішення кожної з них - забезпечення економічного росту, зайнятості, розподілу і т.д. - припускає особливі підходи, що відмінні від використовуваних у промислово розвинутих країнах.

Відсталість країн, що розвиваються, визначає їхня залежність від промислово розвитих держав Заходу. Економічний розвиток колоній визначався не нестатками останніх, а нестатками метрополій, що вивозили сировину з них. Потреби метрополій у сировину визначали динаміку економічного розвитку колоній, тобто імпульси економічного розвитку йшли з західних країн. Положення мало змінилося в останні десятиліття. У 1989 р. у річному огляді ЮНІДО відзначалося: "Є серйозні ознаки того, що країни, що розвиваються, протягом визначеного часу будуть скоріше в ролі сприймаючих світові структурні зрушення, чим генератором власних на базі внутрішньої динаміки індустріалізації". [37]

Залежний розвиток виявляється в зовнішньоекономічних відносинах країн, що розвиваються. Відстала структура економіки, низький рівень продуктивних сил, їх традиційно аграрно-сировинна спеціалізація, колоніальне минуле обумовили зовнішньоекономічну орієнтацію країн, що розвиваються, на індустріальні держави Заходу. Їхні зовнішньоекономічні зв'язки розвиваються переважно по лінії Південь-Північ. Низький рівень продуктивності праці приводить до невідповідності індивідуальних витрат країн, що розвиваються, суспільно необхідним міжнародним. Це веде до втрати цими країнами в процесі обміну частини прибавочного продукту, що об'єктивно відбивається в пропорціях і динаміку світових цін.

Несприятливі умови конкуренції нерідко використовуються транснаціональними компаніями, що глибоко проникнули в економіку багатьох країн, для нав'язування державам, що розвиваються монопольних цін, що відхиляються вниз при закупівлі і вгору при продажі від загальносвітових.

Так відбувається на тих ринках, де домінування чи змова транснаціональних корпорацій дозволяє їм ламати механізм конкуренції й отримувати додатковий прибуток.

У підсумку залежність виявляється у відносинах домінування і підпорядкування, що в останні десятиліття реалізуються економічно. Вона охоплює багато видів зв'язків між індустріальними країнами і країнами, що розвиваються, впливає на політику, ідеологію, культуру. Це, однак, не означає, що центри капіталізму керують процесами розвитку країн Третього світу. Ступінь залежності кожної конкретної держави може мінятися - слабшати чи підсилюватися. Багато в чому це обумовлено станом світового господарства, характером економічної і соціальної політики країн, що розвиваються, сприятливому розвитку "філіальної", або національної економіки.[27]

Країни, що розвиваються, відрізняються від промислово розвитих соціальною структурою суспільства. Розподіл на класи не завжди профілює їхню соціальну структуру. Соціальні організми особливо афро-азіатських країн містять у собі різні утворення - класові, некласові (етнічні, релігійні, кастові й інші спільності) і позакласові (пауперизовані прошарки, що втратили регулярний зв'язок із суспільним виробництвом). Становлення товарних відносин у цих країнах супроводжувалося поширенням декласування. Це зв'язано з тим, що при затяжній трансформації представники нижчих укладів виштовхувалися зі звичного економічного середовища, позбавлялися традиційних джерел існування. Взаємодія між усіма цими утвореннями складна і хитлива. Некласові і позакласові елементи соціальної структури накладають відбиток на суспільний розвиток у цілому. Необхідність забезпечення економічного прогресу при величезній убогості і голоді приводить до періодичних різких загострень соціальної обстановки, що знаходить вираження в скасуваннях політичної демократії, у репресіях зверху й у різних варіантах дій знизу - у виступах низів аж до прояву екстремізму, погромів і індивідуального терору.

Країни, що розвиваються, на відміну від західних держав ще не перебороли общинний тип соціальності, що висходить до родового ладу. Він визначається особистісним характером соціальних відносин, зв'язками, заснованими на спорідненні, сусідстві, роді, племені і т.д. У цілому ряді країн Третього світу не сформувалося розгалужене і міцне цивільне суспільство - соціально організована структура, що складається із самодіяльних організацій добровільного членства. Як відомо, інститути цивільного суспільства виконують у соціальному житті структуроутворюючу роль. У країнах, що розвиваються, становлення сучасного господарства і ріст державного апарата значно обганяють формування інститутів цивільного суспільства. Елементи цивільного суспільства, що виникли на самостійній основі, ще не утворюють цілісної і єдиної системи. Цивільне суспільство ще не вичленилось з державних структур. Дотепер переважають вертикальні соціальні зв'язки при слабких горизонтальних.

Соціальність общинного типу домінує в традиційних секторах. Прагнення удержати общинні принципи соціальності підсилюється, коли руйнується ізольованість традиційних соціальних перетворень. Дані явища відзначаються в африканських, азіатських і латиноамериканських державах.

Країни, що розвиваються, відрізняються від країн Заходу не тільки за соціально-економічною структурою, рівню економічного розвитку. Суспільні структури цих країн розвивалися в рамках різних локальних цивілізацій і містять у собі різне соціокультурне наповнення.

Таким чином, сукупність проблем відсталості, залежності, багатоукладності дає загальну картину країн, що розвиваються. Економіка країн, що розвиваються, відрізняється від промислово розвитих капіталістичних країн як ступенем розвитку, так і моделлю виробництва і розподілом матеріальних благ.

Задачі подолання відсталості і залежності значною мірою цементують зв'язок усередині світу, що розвивається, і створюють загальні напрямки економічної і соціальної політики, виявляють джерела, зміст і межі їхньої єдності.

1.2 Соціально-економічна диференціація країн, що розвиваються.

Характерною рисою країн третього світу виступає наростаюча нерівномірність соціально-економічного розвитку. Процес економічної диференціації підсилився в 80-90-і роки. Він розвивається по різних напрямках - рівням економічного розвитку; народногосподарським структурам, положенню у світовому господарстві. Нерівномірність соціально-економічного розвитку частково успадкована від колоніального періоду.

Поява нових індустріальних країн. Розширення промислового виробництва в метрополіях при недостатній забезпеченості деяких з них мінеральними ресурсами стимулювало розвиток відповідних видобувних галузей у колоніях. Відносно невисокий зміст металів, особливо кольорових, вимагало організації їхньої переробки на місці, щоб уникнути великих транспортних витрат. Так, Японія до Другої світової війни створила в Кореї великі металургійні і хімічні виробництва, продукція яких вивозилася в метрополію. Напередодні Другої світової війни Корея перевершувала всі азіатські країни, разом узяті, по обсягу виробленої продукції хімії і чорної металургії.[34]

У 1938 р. на 13 колоній, залежних країн і територій (Аргентина, Бразилія, Гонконг, Єгипет, Індія, Колумбія, Малайзія, Мексика, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Корея) приходилося 73,3% продукції обробної промисловості всієї залежної периферії, у 1949 р. - 70,1%.

У 50-60-і роки з'явилося ще 10 країн (Венесуела, Індонезія, Іран, Марокко, Нігерія, Пакистан, Перу, Пуерто-Рико, Саудівська Аравія, Чилі), питома вага яких у промисловому виробництві країн, що розвиваються, почала швидко рости і досяг у 1973 р. 17,2%. В наступні роки в силу політичних потрясінь у ряді перерахованих вище країн темпи промислового виробництва всієї групи сповільнилися і їхня питома вага не змінилася.

У 70-і роки підвищилася частка латиноамериканських країн. Цей ріст відбувався на тлі досить великої нерівномірності їхнього економічного розвитку, і визначався декількома країнами, насамперед Бразилією і Мексикою. Середньорічні темпи ВВП Бразилії в 60-70-і роки досягали 7,1%, Мексики - 6,2%. На початку 80-х років на території цих країн вироблялося понад 3/5 ВВП регіону, а на початку 50-х років - трохи більше 2/5.[27]

Подібні тенденції в цей період були характерні для країн Ближнього і Середнього Сходу, частка яких збільшилася з 15 до 19% ВВП країн Третього світу. Таке прискорення розвитку порозумівалося нафтовим бумом 70-х років. В інших регіонах за винятком далекосхідних країн економічний ріст виявився уповільненим.

У ході промислового розвитку виділилася група нових індустріальних країн (НІК). У 70-80-і роки для них були характерні більш високі темпи господарського розвитку, що перевищують аналогічні показники інших країн третього світу і промислово розвитих країн. Ведучою галуззю економічного розвитку майже всіх НІК стала обробна промисловість. Основною статтею експорту практично всіх НІК стали товари обробної промисловості. У 15 країн вони перевищують 50% їхнього експорту.[38]

В економічному розвитку для більшості з них характерні тенденції, властиві зрілій капіталістичній економіці. Йде процес концентрації виробництва і капіталу, формується фінансовий капітал. У найбільш розвитих країнах утворилися транснаціональні корпорації. Особливо чітко це проявилося в Південній Кореї, Тайвані, Сінгапуру, Бразилії, Мексиці, Аргентині. Латиноамериканські НІК мають більш могутній економічний потенціал у порівнянні зі східно-азіатськими. Але в азіатських НІК сформувався більш широкий круг джерел фінансування розвитку. У цій підсистемі світу, що розвивається, створювалися переважно трудомісткі підприємства по випуску масової споживчої продукції. У латиноамериканських НІК основний упор був зроблений на розвиток матеріалоємних і капіталомістких галузей в обробній і видобувній промисловості. У силу ряду факторів у 80-і роки латиноамериканські НІК виявилися в кризовому стані: тягар боргів перевищив можливості їхнього погашення.

У 80-і роки з'явилися друге і третє покоління нових індустріальних країн, у їхньому числі Малайзія, Таїланд, Індонезія, Індія, Філіппіни.

Регіональні розходження. Зміни в темпах індустріалізації викликали різнопланову динаміку економічного росту різних регіонів світу, що розвивається, це привело до зміни їхнього положення в даній підсистемі й у світовому господарстві в цілому. У 80-і роки значно підсилили свої позиції Східна і Південна Азія, головним чином у результаті швидкого економічного підйому східно-азіатських країн. Скоротилася у світовому виробництві частка Західної Азії. Однак, незважаючи на зниження частки країн Західної Азії, азіатські держави в цілому за роки незалежності значно укріпили свої позиції у світовому господарстві. Якщо в 1960 р. на них приходився 1% валового міжнародного продукту (ВМП), то в 1997 р. - 13,6%. Позиції Латинської Америки ослабнули.

Важливі зміни відбулися в положенні окремих країн. У 1996 р. три з десяти найбільших економік світу відносилися до країн, що розвиваються - КНР, Індія, Бразилія. Обсяг їх ВВП, підрахований на основі паритету купівельної спроможності валют, був вище, ніж у Канади. По цих підрахунках КНР вийшла на друге місце у світі, уступаючи тільки США.[23] Зміна економічного становища окремих регіонів і країн визначається багатьма факторами. Це розходження в масштабах національного господарства, наявності мінеральних ресурсів, у підходах до здійснення стратегій розвитку, в умовах міжнародної торгівлі, у демографічній ситуації, тягарі зовнішньої заборгованості. Нові індустріальні країни розвивалися різними шляхами, використовуючи різні моделі розвитку. Високі темпи росту досягалися за рахунок високої норми нагромадження, використання сучасних технологій, високої продуктивності праці. Ці функції росту здійснювалися при сполученні ринкових ініціатив, державного регулювання і підприємництва. Досвід східно-азіатських країн показав, що урядові бюрократи можуть розміщати ресурси настільки ж ефективно, як і приватні ринки.

Таблиця 1

Частка регіонів країн, що розвиваються, у світовому і внутрісистемному ВВП [38]

Розходження в рівні економічного розвитку стали драматичними серед різних груп країн і регіонів. Якщо в промислово розвитих країнах Заходу розходження в рівнях доходу на душу населення скоротилися за останні піввіку, то на периферії світового господарства збільшилися. Диференціація господарського розвитку привела до ерозії політичної єдності країн, що розвиваються.

Таблиця 2

Тенденції динаміки ВВП на душу населення (міжнародний дол.1980 р.)[38]

Як видно з табл. 2, за винятком країн Азії у всіх інших регіонах відбулося збільшення розриву в рівнях розвитку. Відносний показник рівня розвитку країн Тропічної Африки, Латинської Америки скоротився з 1950 р. у два рази. Підвищення економічного рівня Азії в значній мірі досягнуто за рахунок країн Східної Азії, де середній доход на душу населення перевершив відповідний показник Латинської Америки, країн Близьких Схід, а в 50-х роках він уступав показникам країн Африки.

Ряд країн у другій половині XX сторіччя досяг темпів економічного розвитку, що не мають аналогів для відповідної стадії господарського розвитку: Бразилія, КНР, Таїланд, Тайвань, Індонезія, Індія. Це привело до великої розмаїтості господарського розвитку країн світової периферії в 1960-1990 р. - від -2,7% у рік до +6,9% приросту ВВП на душу населення. Одні країни домоглися вибухового росту, інші - переживали різкий занепад.[38]

2. Грошово-кредитні системи країн, що розвиваються.

Серед великого розмаїття економічних моделей країн Третього світу (країн, що розвиваються) можна виокремити певну спільність процесів формування їх грошово-кредитних систем. Розвиток і сучасний стан грошово-кредитних систем зумовлені колоніальним минулим та помітною економічною відсталістю переважної більшості цих країн.

Грошово-кредитні системи країн, що розвиваються, перебувають у зародковому стані та включають такі основні елементи:

§ два сектори грошової системи;

§ центральну банківську установу;

§ іноземні комерційні банки, які, як правило, фінансують виробництва, що працюють на внутрішній ринок і на експорт;

§ місцеві комерційні банки, банки розвитку;

§ мережу неформальних кредитних установ, яка обслуговує сільських і неформальних міських виробників, часто на лихварських умовах.

У більшості країн, що розвиваються, грошова система складається з двох секторів.

Перший - організований сектор грошової системи та організований грошовий ринок. Він, як правило, невеликий, часто контролюється ззовні; максимальний рівень номінальних процентних ставок має жорстке законодавче обмеження. У такий спосіб держава регулює ціну грошей. Організований грошовий ринок обслуговує переважно фінансові потреби середніх і великих місцевих та іноземних підприємств у сучасному індустріальному секторі.

Другий сектор - великий, але хаотичний і неорганізований грошовий ринок, неконтрольований, незаконний і часто лихварський. До цього сектора змушене звертатися населення з низькими прибутками.

Така структура грошової системи лише відбиває дуальну економічну структуру багатьох слаборозвинених країн. Крім того, вона є наслідком тенденції, характерної для країн, що розвиваються, - обслуговувати потреби заможної еліти, нехтувати потреби бідних прошарків.

Основною причиною нестабільності національних грошових одиниць є слабка їх контрольованості державою. Спроможність урядів країн Третього світу регулювати масу грошей в обігу обмежується, по-перше, відкритістю їх економік, до-друге, нестабільністю такого важливого для економіки джерела внутрішніх фінансових ресурсів, як прибутки в іноземній валюті. Виміряти розмір грошової маси дуже важко, ще складніше для центральної банківської установи контролювати її.

Внаслідок нестабільності національної грошової одиниці, що є також результатом неефективного контролю, більшість країн, що розвиваються, стикаються з проблемою валютного заміщення. Ефект валютного заміщення виникає, коли іноземна валюта править за альтернативний інструмент вимірювання вартості та нагромадження (наприклад, долари США у північній Мексиці).

Кредитні системи країн з нерозвиненими ринками забезпечують необхідні фінансові послуги: мобілізацію заощаджень, розміщення кредитів, обмеження ризику, страхування та управління валютними коштами. Крім того, їх використовують для грошово-кредитного регулювання держави з метою подолання макроекономічної нестабільності, характерної, наприклад, для багатьох країн Латинської Америки (висока інфляція, великий бюджетний дефіцит і торговий дефіцит). Кредитна система є основним інструментом здійснення політики стабілізації.

Спроможність центральних банків розвинених країн ефективно виконувати адміністративні й регулюючі функції зумовлена тим, що ці країни мають високо інтегровану цілісну економіку, складну й розвинену фінансову систему, освічене, професійно навчене й добре інформоване населення.

Особливістю державного регулювання грошово-кредитних систем країн, що розвиваються, є сильний політичний вплив і контроль з боку центрального банку за процентними ставками, валютними курсами, ліцензуванням імпорту тощо.

Основні завдання центрального банку у регулюванні грошової системи - зміцнити довіру місцевих громадян та іноземних торгових партнерів до національної валюти як життєздатної стабільної одиниці розрахунку; переконати в надійності національної грошово-кредитної системи.

Центральні банки багатьох країн Третього світу обмежено контролюють надійність валют цих країн. Це зумовлено передусім такими факторами, як здійснення урядом фіскальної політики та великий бюджетний дефіцит, який повинен фінансуватися або за допомогою друкування грошей, або за допомогою іноземних і внутрішніх позик. Дефіцит неминуче призводить до збільшення інфляції і втрати довіри до місцевої валюти.

Для переважної більшості країн Третього світу характерно те, що центральні банки не мають необхідної гнучкості й незалежності для виконання макроекономічних та регулюючих функцій, властивих центральним банкам розвинених країн.

Розвиток кредитної системи цієї групи країн породив низку проміжних та специфічних форм фінансових установ, що виконували функції центрального банку. Проміжною формою між валютним управлінням і центральним банком є центральна банківська установа, фінансова діяльність якої перебуває під суворим контролем уряду. Прикладом перехідних форм є банки британських колоніях і протекторатах (Фіджі, Беліз, Мальдіви й Бутан). Масштаби такої діяльності залежать від спроможності законодавчих органів впливати на непослідовну політику керівних кредитно-грошових установ.

До специфічних форм кредитних установ можна зарахувати центральний банк у невеликих країнах, що входять до валютної або митної спілки - наднаціональний центральний банк. Прикладом валютних спілок із системою регіональних центральних банків може бути Західно-африканська валютна спілка (зона франка).

Виходячи із завдань забезпечення прискореного розвитку економіки комерційні банки країн Третього світу повинні відігравати набагато активнішу роль у підтримці нових виробництв і фінансуванні існуючих, ніж банки в розвинених країнах. Вони повинні бути джерелом капіталу й одночасно нагромаджувати знання про комерційну діяльність і діловий досвід. Саме через нездатність комерційних банків до такої діяльності в багатьох країнах Третього світу виникли нові фінансові установи - банки розвитку.

Банки розвитку - це спеціалізовані державні та приватні установи, що на середньо і довгостроковій основі надають кошти для створення й розширення промислових підприємств. Їх виникнення в багатьох країнах Третього світу пов'язане з тим, що існуючі банки переважно надають кредити на комерційні цілі (комерційні й ощадні банки), зокрема центральний банк контролює і регулює грошову масу. Крім того, комерційні банки надають кредити на таких умовах, які не прийнятні для підприємств, що створюються, або для фінансування великих проектів. Частіше вони надають кошти „надійним” позичальникам (відомим підприємствам, багато яких належить іноземцям або які очолюють впливові сім'ї).

Щоб сприяти зростанню виробництва в економіках, яким бракує фінансового капіталу, банки розвитку, шукаючи способи залучення коштів, даються до двох основних джерел: дво - і багатосторонніх кредитів національних агентств з надання міжнародної допомоги на взірець Агентства міжнародного розвитку США і міжнародних організацій типу Всесвітнього банку; позик у власного уряду.

У країнах, що розвиваються, дрібні виробники та підприємства зайняті багатьма видами економічної діяльності. У сфері малого бізнесу зайнято від 40 до 70% робочої сили, яка забезпечує третину випуску національного продукту. Здебільшого це некорпоративні, не ліцензовані й незареєстровані підприємства дрібних фермерів і виробників, ремісників, торгових агентів, індивідуальних торговців, що діють у неформальних міських і сільських секторах економіки. Їх попит на фінансові ресурси має особливий характер і не вписується в норми звичайного банківського кредитування. У таких випадках звичайні комерційні банки не мають відповідної підготовки і не бажають задовольняти потреб позичальників. Оскільки йдеться про невеликі суми (менше 500 дол.), а адміністративні й поточні витрати майже такі самі, як і для великих кредитів, і оскільки лише деякі неформальні позичальники можуть надати необхідне забезпечення, що є гарантією для позик у формальному секторі, комерційні банки не зацікавлені в таких операціях. Більшість комерційних банків у країнах, що розвиваються. навіть не мають відділень у сільській місцевості, невеликих містах або на околицях великих міст. де багато видів неформальної діяльності.

Через це дрібні позичальники звертаються за грошима насамперед до друзів, а вже потім, як запасний варіант, - до місцевих професійних лихварів, у ломбарди і до торгових агентів.

У країнах, що розвиваються, набувають розвитку більш ефективні види неформального фінансування, які в деяких випадках замінюють лихварів і ломбарди. Вони включають місцеві ощадно-кредитні об'єднання і схеми групового кредитування на принципах ротації. Такі ощадно-кредитні об'єднання існують у Мексиці, Болівії, Єгипті, Нігерії, Гані, у Філіппінах і Шрі-Ланці, Індії, Китаї і Південній Кореї. Механізм такого кредитування передбачає, що група з 40 -50 чоловік вибирає скарбника, якому кожний член об'єднання передає певну суму заощаджень. Створений фонд на основі ротації розподіляють між членами об'єднання у вигляді безпроцентних позичок. У країнах, що розвиваються, багато людей із низьким рівнем прибутку віддають перевагу саме цим формам заощадження та позичання.[16]

3. Економічні стратегії країн Третього світу

3.1 Особливості стратегій розбудови ринкової економіки

Країни, що розвиваються, являють собою цікавий об'єкт для досліджень форм і методів стратегії економічної стабілізації та характеризуються великою різноманітністю останніх. До того ж у цих державах результати економічних реформ були неоднакові, на відміну від успіху реалізації таких стратегій у розглянутих вище країнах.

Ринкова економіка є для теперішнього етапу розвитку людства найуніверсальнішою формою економічної координації. Через це економічні системи країн, що розвиваються, історично було побудовано під значним впливом ринкових чинників. Однак у цих країнах, на відміну від тих, що змушені були здійснювати економічну відбудову, розвиненої ринкової системи не існувало взагалі. Тому стратегічною метою виступає розбудова ринкової економіки на соціально-економічному фундаменті, сформованому часто докапіталістичними формаціями. Таким чином, ринковій системі, що створюється, не властиві джерела нестабільності. Вони носять трансформаційний характер, будучи успадкованими історично або виникаючи внаслідок суперечностей між соціально-економічними умовами та потребами етапів перетворень. Тобто, такі економіки, як і розглянуті у попередньому розділі, не мають вбудованих стабілізаційних механізмів і потребують проведення спеціальної стратегії стабілізації та створення умов для економічного зростання.

Країни, що розвиваються, особливо на ранніх стадіях економічної розбудови, знаходяться у специфічному становищі. У нестабільності їхніх економічних систем закладено значний позитивний потенціал - можливість вибору, якого позбавлені розвинені економіки. Отже, від адекватності, послідовності й комплексності стратегії побудови ринкового середовища залежить довготермінова соціально-економічна ефективність намічених перетворень. Вирішальна роль у цьому процесi належить державі, завданням якої є спрямування стихiйно дiючих ринкових законiв у конструктивне русло.

Низький початковий рівень розвитку та зародковий стан ринкової організації зумовлюють поєднання у стратегіях країн цієї групи як напрямів, характерних для ринкових економік, так і специфічних. До останніх відносяться передусім індустріалізація, імпортозаміщення, розбудова грошово-фінансової сфери та стабілізація валюти, реформа системи соціального захисту, підвищення культурно-освітнього рівня населення тощо. Такі заходи, особливо на початкових етапах, здійснюються переважно адміністративними засобами.

Суттєвою особливістю країн, що розвиваються, є низький вихідний рівень стратегій економічних суб'єктів. Тому неможливо доручити їм реалізацію значної частини завдань економічної координації, як це відбувається у розвинених країнах. В умовах ринкової недостатностi, коли дієвість інструментів непрямого регулювання є низькою, значна надiя покладається на безпосереднє виконання державою пiдприємницьких функцiй. Як правило, державна власнiсть зосереджується в галузях, що займають провідні позиції у процесі суспільного відтворення і тих, що потребують пріоритетного розвитку. Зокрема, у 1970-1980рр. частка державних компанiй у видобутку нафти країн ОПЕК зросла з 2% до 80% [31, c.49]. На початок 80-хроків держпiдприємства становили понад 60% від загальної кількості підприємств у обробнiй промисловостi Алжиру, Єгипту, Сирiї, Iндiї, Пакистану, Мексики [20, с.107]. Понад 90% банкiвського капiталу Iндiї також належало державi [20, с.155]. Основними мотивами розвитку державного сектора були стабiлiзацiя цiн, мобiлiзацiя заощаджень, концентрацiя валютних надходжень, експлуатацiя природних ресурсiв. Особливим видом державного пiдприємництва є корпорацiї розвитку, що здiйснюють кредитування, iнформацiйне обслуговування компанiй тощо. У міру вдосконалення стратегій приватних економічних суб'єктів частка державної власності може зменшуватися.

Через незавершеність економічної структури та значну залежність від зовнішніх ринків надзвичайного значення набуває включення даних країн у свiтове господарство. У процесі інтеграції вони опиняються перед проблемою невiдповiдностi національних економічних систем iнтернацiональним продуктивним силам. Це виражається у неадекватностi економiчної полiтики, що проводиться на вимогу мiжнародних фiнансових органiв та розвинених держав, до внутрiшнiх потреб країн, що розвиваються. Можуть посилюватися також зовнiшньоекономiчні дисбаланси, зумовлені недосконалою структурою економiки. Як свiдчить досвiд, країни, що знайшли оптимальний шлях включення у свiтову економiку, реалізували полiтику, що вiдповiдає їхнім реальним потребам та можливостям, у 70-80-хроках досягли значних успіхів, за рядом показникiв зрівнялися з найрозвиненiшими країнами свiту. У решті країн відбувається збільшення внутрішніх та зовнішніх економічних суперечностей.

На думку автора, з точки зору аналізу ефективності стратегій стабілізації та економічного зростання в країнах, що розвиваються, найбільший інтерес становлять регіони Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Економічна політика держав, що належать до кожного з цих регіонів, має багато спільних рис. Латиноамериканська та азіатська концепції є різними методами розв'язання однієї ключової проблеми - економічної стабілізації, і порівняльний аналіз методів та наслідків стабілізаційних стратегій у цих групах країн дозволить з'ясувати складові національного успіху.

Після другої світової війни країни Латинської Америки пройшли стадії кейнсіанських експериментів стимулювання попиту, монетаристських лібералізаційних реформ з метою пошуку оптимальних шляхів реалізації стратегії імпортозаміщення. Проте малорозвинене сільське господарство і форсована індустріалізація на тлі обмеженого за місткістю внутрішнього ринку та недостатнього обсягу національного капіталу призвели до формування малоефективних виробничих структур, до збільшення обсягів імпорту та погіршення платіжних балансів. Несистемне державне втручання у поєднанні з корупцією і бюрократизмом в органах державної економічної влади не сприяли досягненню цими країнами стабільного економічного зростання. На відміну від латиноамериканських країн, у нових індустріальних країнах (НІК) Південно-Східної Азії (до яких прийнято включати Гонконг, Iндонезiю, Малайзiю, Сингапур, Пiвденну Корею, Тайвань, Таїланд, Філіппіни [42]), середнiй темп економічного зростання з 1965р. становив 5,5% за рiк. У цих країнах побудована або будується високоефективна, конкурентна, орієнтована на експорт економіка.

Серед країн, що розвиваються, виділяють також підгрупи країн-членів ОПЕК, держав Центральної Африки. Однак у країнах-членів ОПЕК економічна політика має значну свободу завдяки багатим запасам ресурсів, що користуються високим попитом на світових ринках. Стабілізація та економічне зростання в такому типі економічних систем здійснюються переважно за допомогою саме цього чинника і не є наслідками спеціальних стратегічних заходів. У країнах Центральної Африки та деяких інших (за низьким рівнем економічного розвитку їх відносять навіть до "четвертого світу") через несформованість інституційної системи державної влади, велику залежність від зовнішніх чинників навряд чи можна говорити не лише про економічну стратегію, а й про цілісну економічну систему як таку. Слід зазначити, що політика стабілізації та структурних змін, що проводилася у таких країнах останнім часом Міжнародним валютним фондом, на думку експертів журналу "The Economist", надто часто призводила до економічної стагнації та потребує радикального перегляду [38].

3.2. Стратегія „економічного дива” в нових індустріальних країнах та Туреччині

Стратегії економічної стабілізації та зростання У нових індустріальних країнах є, на думку автора, одними з найцікавіших для дослідження. Розглянуті західноєвропейські країни та Японія здійснювали відновлення економіки, маючи високий початковий рівень. Країни, що розвиваються, не досягли на сьогодні помітної та тривкої стабілізації економічних систем, перехідні економіки також знаходяться лише на початку шляху до створення сучасної ринкової економіки. Основні нові індустріальні країни (НІК) - Гонконг, Південна Корея, Сингапур і Тайвань - за повоєнні роки перейшли від відсталої, напівфеодальної суспільно-економічної системи до сучасної високотехнологічної конкурентоспроможної економіки. У 1970-1980рр. середньорiчнi темпи зростання ВВП по НIК становили 9,4% проти 5,8% по країнах, що розвиваються [18, с.46]. Характерно, що цим країнам властивий низький рівень інфляції, що у середньому за 1961-1990рр. становила 7,5%. У Південній Кореї за 1961-1980рр. вона становила близько 18%, з 1980р. відбулося її зниження, у Тайвані - 6,2%, в Гонконзі - 8,8% [42, p.12]. У 1980-1992 рр. зростання середньодушового ВВП становило у Пiвденнiй Кореї 7,1%, Тайванi - 6,1%, Таїландi - 5,8% [34].

Таке стрімке економічне зростання дозволяє сьогодні говорити про досягнення цими країнами національного економічного успіху. Чинники цього успіху слід, на думку автора, шукати в особливостях економічних стратегій, що дозволили поєднати потреби ефективного включення до світової економічної системи та збереження своєрідності національних суспільно-економічних систем.

Дослідники виділяють чотири "хвилі" економічного зростання у Південно-Східній Азії. Першу "хвилю" представляє Японія, другу - чотири "тигри" - Гонконг, Південна Корея, Сингапур, Тайвань, третю - Індонезія, Малайзія та Таїланд. До четвертої "хвилі" можна віднести "економічне диво" Китаю та В'єтнаму.

Стратегію економічної відбудови в Японії було розглянуто у попередньому розділі. З позицій визначення передумов національного успіху найбільший інтерес становлять країни другої "хвилі". Дослідження досвіду представників третьої "хвилі" дозволяє мати уявлення про стратегії "імпорту економічного зростання". Економіку Китаю буде розглянуто у наступному розділі, присвяченому проблемам перехідних економік.

Традиційно з огляду на феодальне минуле в НІК соціально-економічні перетворення починалися із земельної реформи. Наприклад, у Тайвані така реформа відбулася у 1949-1957рр. Було запроваджено різке обмеження орендної платні, селяни могли купувати державні землі з виплатою протягом 10 років. У 1953р. всі орендовані ділянки було передано у власність селянам, які їх обробляли, з виплатою компенсації поміщикам. Таким чином, на початку соціально-економічних перетворень було здійснено комплекс заходів щодо вирівнювання стартових умов та дотримання соціальної справедливості. Завдяки цьому процес побудови ринкової економіки мав високу легітимність в очах населення, хоча йому були властиві інколи непопулярні методи. Це дозволило урядам НІК висунути тезу про спільну вигоду від економічного зростання. За визнанням аналітиків Світового банку, є достатньо підстав вважати, що багато заходів макро- та мікроекономічної політики нових індустріальних країн були підтримані відносною рівністю доходу і багатства[67, p.26].

Значну роль у відродженні економік НIК другої "хвилі" вiдiграла державна власність. Держава брала безпосередню участь у формуванні виробничої інфраструктури та развитку базових галузей - чорної металургії, важкого машинобудування, нафтохімії. Розвиток державної власності надав процесу побудови ринкової економічної структури чіткої стратегічної спрямованості. Через несформованість приватних економічних стратегій сферу об'єктів та суб'єктів державної економічної стратегії з компенсаційною метою було розширено. Поступово держава обмежувала втручання, яке компенсувалося ринковими механiзмами, що розвивалися, хоча на початку 80-хроків її частка у валових внутрiшнiх iнвестицiях становила у Тайванi 49%, у Таїландi - 38% [26, с.73]. Держава домiнувала в галузях iнфраструктури, комунальнiй сферi, енергетицi Тайваню, Сингапура, Таїланду, Пiвденної Кореї.

У Тайванi багато промислових пiдприємств було створено державою з поступовою передачею у приватну власність. Незважаючи на значне скорочення частки держпiдприємств у 1950-1982рр. з понад 50% до 14%, вони зберегли провідні позиції у ключових галузях. Усi банки країни також належали державi [18, с.23]. У Таїланді в середині 80-хроків держвласність домінувала у виробництві й розподілі електроенергії, водопостачанні, сфері комунальних послуг, транспорті й зв'язку.

На початку 60-хроків уряд Південної Кореї втілював у життя послідовну стратегію побудови ринкової інфраструктури за допомогою регулювання інвестицій, адміністративного втручання в діяльність компаній, жорсткого протекціонізму. В електронній, машинобудiвній, металургiйній промисловості значна частка акцій традиційно належала державі. У 1961-1980рр. вона повністю контролювала кредитну систему країни. Протягом 1963-1972рр. число держпідприємств зросло з 52 до 108. Питома вага державного сектора у 60-хроках у видобувній промисловості становила 62,2%, у сфері виробничих послуг - 70-100% [29, с.391]. У середині 80-хроків 30-50% доданої вартості вироблялося у держсекторі [20].

Завдяки виваженим напрямам державного інвестування в НІК спостерігалася фактична відсутність ефекту витіснення приватних інвестицій державними, що є однією з методологічних засад класичної економічної теорії. У 70-хроках частка державних інвестицій у ВВП НІК знаходилася приблизно на рівні середньої для країн з таким рівнем доходу, а приватних - на 7 пунктів вище. На початку 80-х цей показник збільшився. Лише наприкінці десятиріччя почалося його поступове зменшення. Отже, йдеться про індукуючу роль державних інвестицій у НІК. За 1960-1980рр. частка інвестицій у ВВП Тайваню збільшилася вдвічі, Південної Кореї - втричі, Сингапура - у чотири рази. У 1990-1995рр. частка внутрішніх інвестицій у ВВП зросла: у Південній Кореї з 36,9% до 37,1%, у Таїланді - з 41,4% до 43,1%, в Індонезії - з 30,6% до 37,8% [18, p.95]. Загалом поєднання зростання державних і приватних інвестицій свідчить про оптимальне узгодження у країнах цієї групи стратегій держави та приватних економічних суб'єктів.

Першим і обов'язковим етапом розвитку НIК були iндустрiалiзацiя та політика iмпортозамiщення. На думку ряду дослiдникiв, колосальний успіх цих країн зумовлений саме тим, що у період рiзких структурних зрушень в економiцi розвинених країн, спричинених НТР, НІК уже мали завдяки індустріалізації достатнi промисловi потужностi. Це давало їм можливість виходу на свiтовi ринки та домінування у сегментах, якi щойно утворилися або звiльнилися. Одночасно за рахунок модернізації сільського господарства відбулося різке скорочення його частки у ВВП: з 1970р. по 1991р. у країнах другої "хвилі" з 35% до 19%, а третьої "хвилі" - більше, ніж удвічі.

У 50-60-хроках країни другої "хвилі", крiм Сингапура, реалізували полiтику iмпоротзамiщення. Її перші заходи стосувалися споживчих товарiв, хоча залежнiсть вiд iмпорту засобiв виробництва гальмувала й ускладнювала зростання. Розуміючи невідповідність економічних потенціалів національних підприємств тим, що діють на світових ринках, уряди НІК обережно поставилися до збільшення відкритості економік. Розвиток зовнішньої торгівлі відбувався відповідно до пріоритетів промислової політики.

Як правило, на початкових етапах розвитку з метою сприяння національному виробництву застосовувалися бар'єри для iмпорту, а у Пiвденнiй Кореї i Тайванi високий рiвень зовнішньоторговельної протекцiї залишався до початку 80-хроків. Відповідно до завдань промислової політики відбувалося повільне та послідовне зниження рівня протекціонізму. У 60-хроках було лібералізовано імпорт сировини та інвестиційних товарів, у 70-х - комплектуючих, у 80-х - споживчих товарів. У 60-хроках, коли вже було побудовано міцні основи національної промисловості, здiйснено перехiд до експортної орiєнтацiї. У рядi країн для фiнансування iндустрiалiзацiї залучалися iноземнi iнвестицiї, що сприяло прискореному розвитку, покращенню стану економічної системи, хоча стало однією з причин економiчної залежностi країн, майбутнiх проблем платiжного балансу.

Промислова політика в НІК виходила з орієнтації на потенційні порівняльні переваги та зміну спеціалізації країн у міжнародному розподілі праці. Пріоритет надавався галузям, що мали "точки зростання", здатні завдяки розгалуженим економічним зв'язкам надавати інвестиціям мультиплікаційний ефект. Оскільки останній виникає внаслідок дії численних економічних зв'язків, такі точки були властиві переважно галузям, що виробляють складну продукцію.

Було зроблено ставку на залучення до процесу економічної розбудови усіх потенційних економічних суб'єктів. У 70-80-хроках важливим елементом державної стратегiї НІК стала пiдтримка малих та середніх пiдприємств у технологiчнiй, кредитнiй, iнформацiйнiй та iнших сферах. Динамізм таких підприємств, швидке реагування на потреби ринку зумовили їхній швидкий розвиток. Зокрема, у Південній Кореї їхня частка у промисловому виробництві у 1986р. становила 39,4% [29, с.390]. Однак об'єктивно малі й середні підприємства не можуть бути самостійними суб'єктами економічної стратегії через свою значну залежність від зовнішніх чинників. Отже, для забезпечення стабільності побудованої на таких підприємствах економічної системи необхідна певна стабілізуюча структура. Тому однією зі складових стійкості економік НІК сьогодні вважається саме наявність розгалужених субпідрядних схем, зосереджених навколо великих підприємств. До цих схем входить велике число малих фірм, що пов'язані не лише коопераційними зв'язками, а й фінансово, за рахунок лізингу, обміну кадрами, переплетення капіталів. Поширеною є кооперація фірм з банками та володіння останніми акціями своїх дебіторів.

Розуміючи, що стратегічне завдання - підвищення конкурентоспроможності на міжнародному рівні - можливо досягти лише за допомогою дієвих економічних суб'єктів, НІК одночасно сприяють розвитку великих фірм. Зокрема, у Південній Кореї, особливо у 70-80-хроках, активно здійснювалася стратегія сприяння злиттям, укрупненням та розширенням промислово-фінансових груп "чеболь". Їхня кількість протягом 1975-1990рр. збільшилася з 20 до 100, а кількість фірм, що входять до них, у 80-хроках - з 400 до 850. Наприкінці 80-х на частку 30 найбільших "чеболь" припадало близько 10% ВНП, 25% імпорту та 50% експортного виробництва [2, c.92]. В останні роки спостерігалися спроби обмеження їхньої діяльності, проте помітного результату вони не принесли. Позитивною рисою промислово-фінансових груп такого типу є те, що вони створені, на відміну від японських "кейрецу", не навколо банку, а на основі торговельної компанії. Це спрощує їхнє включення до міжнародних економічних процесів, а також робить групи дієвішими та спроможними реалізовувати чітку послідовну економічну стратегію. Важливо й те, що вони беруть на себе значну частину соціальних функцій держави, фінансування наукових досліджень тощо. Завдяки таким особливостям "чеболь" можуть, на думку автора, розглядатися як стабілізатори нестабільних економічних систем.

Стратегія і тактика побудови промислової структури, адекватної потребам ринкової економіки, вироблялися за чітко визначеними стратегічними планами. У Тайвані вони мали чотирирічний термін виконання. Реалізація першого плану розпочалася у 1953р. У Південній Кореї використовувалося п'ятирічне планування. Першу п'ятирічку там було розпочато 1962р. Її мета - індустріалізація, збільшення продуктивності сільського господарства, розвиток базових галузей та імпортозаміщення. Пріоритетами другої (1967-1971рр.) стали розширення експорту споживчих товарів, підвищення рівня самозабезпечення продукцією базових галузей, стимулювання розвитку сільського господарства через збільшення експорту його продукції. Третій план (1972-1976рр.) передбачав досягнення збалансованого зростання, вирівнювання розвитку регіонів, розширення бази важкої промисловості. З четвертої п'ятирічки (1977-1981рр.) закладаються підвалини наукомістких виробництв, пріоритету набуває розвиток машинобудування, електроніки, хімічної промисловості. У п'ятій п'ятирічці (1982-1986рр.) було заплановано поетапну лібералізацію південнокорейської економіки - реалізовано перехід на "плаваючий" валютний курс, лібералізовано зовнішньоекономічну діяльність, посилено кредитно-фінансові обмеження. Врешті, шостий та сьомий плани (1987-1996рр.) були спрямовані на збільшення експортного потенціалу, на структурні зміни, розвиток наукомістких галузей, технополісів, на збільшення відкритості національної економіки. Уряд передбачав видiлити у 1990-1994рр. субсидiї на розвиток наукомiстких галузей на суму 38,8млрд дол. [2, с.95].