Економічний розвиток країн Асоціації держав Південно-Східної Азії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Змiст

• Вступ
• 1. Місце країни у світовій економіці
• 1.1 Криза і антикризові програми у країнах Східної Азії
• 1.2 Зміни у світовій економіці
• 1.3 Перебудова світу у зв'язку із зростанням ролі нових індустріальних країн
• 2. Форми господарської діяльності
• 2.1 Японія
• 2.2 Китай (Китайська Народна Республіка)
• 3. Східно-азіатська модель державного регулювання економіки
• 3.1 Особливості Японської моделі державного регулювання економіки
• 3.2 Особливості управління державним сектором економіки в Китаї
• 4. Банківська система та фінансовий капітал
• 4.1 Банківська система Сінгапуру
• 4.2 Банківська система Брунею
• 4.3 Банківська система Японії
• 5. Чинники і динаміка економічного розвитку
• 5.1 Разом узяті, країни АСЕАН являють собою найпотужніший економічний блок
• 5.2 Ринок АСЕАН не однорідний
• 5.3 Макроекономічна стабільність - основа розвитку АСЕАН
• 5.4 АСЕАН - новий центр споживчого попиту
• 5.5 Країни АСЕАН активно залучені в глобальну торгівлю
• 5.6 У регіональній інтеграції країн АСЕАН є складнощі
• 6. Зовнішньоекономічні зв'язки
• 7. Економічні зв'язки з Україною
• Висновки
• Список літератури

Вступ

Південно-Східна Азія сьогодні - один з найбільш динамічно розвиваючихся регіонів світу, вага і вплив якого весь час зростає. Неабиякою мірою це пов'язано з тим, що країни цього регіону об'єднані в одну з найбільш успішних регіональних організацій у світі - Асоціацію країн Південно-Східної Азії (АСЕАН). Успішному об'єднанню піддалася досить значна частина Азії, яка знаходиться на стику Азії та Австралії і Тихого і Індійського океанів. Розташовані тут країни Південно-Східної Азії займають стратегічно важливе положення на міжнародних комунікаціях. Площа суші держав - засновників АСЕАН перевищує 5 млн. кв. км., охоплює частину континентальної Азії та ряд прилеглих до неї архіпелагів і характеризується винятковою роз'єднаністю. Філіппінський архіпелаг складається з більш 7 тис. Островів, головними з яких є Лусон і Мінданао, Індонезійський архіпелаг включає в себе близько 3 тис. островів, у тому числі Калімантан, Суматру і Яву. Навіть крихітна острівна республіка Сінгапур має ряд дрібних островів-супутників. Малайзія включає в себе Західну Малайзію, розташовану на Малаккській півострові, і Східну Малайзію, розташовану на півночі о. Калімантан. Розташовані на материку держави Індокитаю мають монолітну територію і володіють за винятком Лаосу зручними виходами до портів як Тихого, так і Індійського океанів. У географічному відношенні не можна визнати угруповання країн АСЕАН компактної зоною, і ця обставина ускладнює налагодження співпраці в рамках цієї організації.

Крім природних національних відмінностей між державами асоціації національна строкатість характерна і для населення окремих країн. Процес утворення націй у регіоні аж ніяк не можна вважати завершеним. В Індонезії він має тенденцію до освіти не однієї, а кількох націй. Для Малайзії, Філіппін і Бірми характерна надзвичайна строкатість національного складу населення, і численні національні меншини, особливо китайське меншість. Всі вони небезуспішно оскаржують і політичне, і економічне лідерство національної більшості. Відповідно великі і мовні відмінності навіть у межах окремих країн, не кажучи вже про зону всієї асоціації. Різні і релігійні переконання населення. У Малайзії та Індонезії це переважно іслам, хоча в Індонезії має ходіння також індуїзм і християнство. У Таїланді панівною релігією залишається буддизм тхера-вади, як втім, і в Бірмі, Камбоджі і Лаосі, а на Філіппінах - християнство з відомим поширенням ісламу на півдні країни. Окремо стоять В'єтнам із широко розповсюдженим буддизмом махаяни і мільйонами християн - католиків на Півдні, а також Сінгапур, де взагалі важко виділити основну релігію.

З усіх країн що входять до АСЕАН тільки Таїланду в минулому вдалося хоча б формально уникнути колоніального закабалення, решта ж країни довгий час перебували під колоніальним гнітом. Індонезія була колонією Нідерландів, Малайя, Бірма і Сінгапур - англійськими колоніями, В'єтнам, Лаос і Камбоджа французькими. Філіппіни були колонією спочатку Іспанії, а потім США. Якщо завоювання політичної незалежності Малайей (стала незабаром Малайзією), Сінгапуром і Філіппінами відбувалося мирними засобами, то в Індонезії, як і у В'єтнамі, Лаосі та Камбоджі боротьба за політичну незалежність прийняла форму збройної боротьби. Одне це вже припускає нерівнозначність історичного та політичного досвіду зазначених країн, характеру їх взаємин з колишніми метрополіями та їх розуміння сучасних міжнародних, у тому числі регіональних процесів.

Сьогоднішня успішна інтеграція настільки різних країн, зростання ваги і впливу в світі - це результат політики, яку вони спільно виробляли і проводили в 60-80-ті роки XX століття, коли власне і був закладений фундамент їх сучасного процвітання. У зв'язку з цим, мета цього дослідження полягає в тому, щоб виявити механізм, за допомогою якого з розрізненого і роздирається внутрішніми конфліктами і підозрами регіону, держави з'явилися явними аутсайдерами в міжнародних справах, склався один з найбільш стійких і успішних регіональних союзів, позицію якого враховують великі держави.

Тема курсової роботи актуальна, оскільки дозволяє зрозуміти, як і на основі яких ідейних уподобань формувалася зовнішня політика і відбувалося позиціонування АСЕАН у світі. Актуальним представляється і аналіз висунутих в 60-80ті роки XX століття зовнішньополітичних ініціатив, які вели до згуртування і консолідації країн регіону, так як ці ідеї та ініціативи продовжують найбезпосереднішим чином і сьогодні впливати на сучасну політику.

1. Місце країни у світовій економіці

Південно-Східна Азія, як особлива економічна зона, характеризувалася динамічним розвитком. Темпи економічного зростання країн цього регіону в післявоєнний період були одними з найвищих у світі. Хоча, і це цілком зрозуміло, за зовнішньою сприятливою картиною приховувалася глибока диференціація за темпами економічного Розвитку окремих країн Південно-Східної Азії.

Сільське господарство також займає важливе місце в програмах країн Південно-Східної Азії. Крім аграрних реформ, здійснення яких йде вкрай повільними темпами, уряди більшості країн намагаються підняти продуктивність сільського господарства проведенням низки заходів, які, не змінюючи сформованої структури сільського господарства, вносять до неї часткові поліпшення. У багатьох країнах (Бірмі, Індонезії, на Філіппінах і ін.) Створюються спеціальні банки сільськогосподарського кредиту. Уряди низки країн субсидують нові посадки експортних культур і впровадження поліпшених сортів в селянських господарствах (в Малайї і на Борнео засаджено близько 280 тис. га селянських земель добірними каучуконосом). Такі ж програми розпочаті в Камбоджі, Таїланді та ін. Країнах. З метою збільшення площі оброблюваної землі уряди деяких країн виплачують грошову винагороду за освоєння нових земельних ділянок.

Основна частина перевезень здійснюється водним транспортом (морським і річковим). У гірських районах для перевезень використовується в'ючна худоба. Мережа залізних і шосейних доріг розвинена надзвичайно слабо. У Лаосі немає жодної залізниці; в Камбоджі лише одна, що зв'язує її з Таїландом; на Філіппінах ж.-д. та автомобільним транспортом забезпечена лише невелика частина країни (острів Лусон); в Бірмі є одна основна ж.-д. магістраль з відгалуженнями до портових центрiв; в Індонезії протяжність залізниць становить 7 тис. км.

Країни Південно-Східної Азії мають потужну експортну базу, майже всі вони добре забезпечені природними ресурсами, що становить одне з важливих умов їхнього економічного розвитку. Саме тому вони стали найбільшими (а іноді - монопольними) експортерами окремих товарів. Наприклад, зона АСЕАН в 1990 р давала майже 80% світового виробництва натурального каучуку, 60% олова і копри 90% пряжі, більш ніж 50% кокосових горіхів, третину пальмової олії та рису. Тут є значні запаси нафти, міді, вольфраму, хрому, бокситів, дуже великі запаси цінної деревини, які в основному експортуються.

Економічний потенціал країн Асоціації зростає не тільки за рахунок розвитку видобувної промисловості чи аграрного сектора, а насамперед за рахунок створення розвинутої обробної промисловості, яка представлена ??традиційними для азіатського регіону видами виробництва - текстильним, швейним, а також сучасними високотехнічними галузями - електронної, електротехнічної, хімічної промисловістю, машинобудуванням і виробництвом устаткування і обладнання. Наприклад, Малайзія і Таїланд виробляють і експортують автомобілі, а Індонезія освоює випуск літаків.

1.1 Криза і антикризові програми у країнах Східної Азії

Країни Східної Азії з другої половини 2008 р виявилися втягнутими в глобальну фінансову кризу. Багато хто з них негайно приступили до вироблення заходів антикризового регулювання, взявши за основу досить успішний досвід боротьби з кризою, що вибухнула в Південно-Східній Азії в 1997-1998 рр. Але причини, глибина і масштаб нинішньої глобальної кризи були такі, що крім країнових програм знадобилася координація спільних дій країн Східної Азії, яка відсунула на другий план їх міжкраїнові конфлікти і суперечності.

Китайське керівництво, починаючи з осені 2008 р, неодноразово озвучувало больові точки своєї кризи і заходи антикризового регулювання. У січні 2009 р на Всесвітньому економічному форумі в Давосі прем'єр Держради КНР Вень Цзябао, зокрема, заявив: «Криза вплинула на економіку КНР. Скоротився зовнішній попит, що призвело до деякого зниження темпів економічного зростання, збільшення безробіття, тому ми зробили активні заходи з розвитку внутрішнього попиту ».

Китайський прем'єр озвучив на Давоському форумі розроблений керівництвом план «десяти заходів», спрямованих на збереження стабільного економічного зростання, скорочення податкового тягаря на банки та підприємства, з тим, щоб вони могли більш ефективно використовувати фінансування, звернув увагу на вжиті заходи з оздоровлення, реструктуризації та модернізації структуроутворюючих галузей промисловості. Вень Цзябао озвучив ряд заходів з підтримки населення, у тому числі збільшення пенсій, допомоги по безробіттю та ін. В цілому, за словами Вень Цзябао, він був задоволений нинішнім станом китайської економіки. За його прогнозом, Китай може продовжувати швидко розвиватися завдяки оперативній корекції планів макроекономіки, а також оперативної реакції на поточні світові проблеми.

Пізніше, в березні 2009 р в онлайновій конференції з користувачами китайського сегменту Інтернету Вень Цзябао висловив думку, що світова фінансова криза ще не досягла свого дна, і її вплив продовжує поширюватися. Разом з тим прем'єр підкреслив, що стимуляційний пакет, прийнятий китайським урядом в кінці 2008 р в сумі 585 млрд дол. США, спрямований на підтримку національної економіки, вже приніс первісний ефект і позитивно позначився на підтримці ряду галузей.

За висновками китайських аналітиків, негативний вплив світової кризи на Китай найбільше проявився в реальній економіці, а не в її фінансовому секторі, як у більшості інших країн, який після більш ніж десятирічних реформ залишається порівняно стійким, зберігаючи здатність витримати удари світової кризи. Проте Народний банк Китаю в лютому 2009 р опублікував доповідь, де вказав на больові точки кризи у фінансовій сфері: небезпека виникнення дефляції, зростання бюджетного дефіциту до 950 млрд юанів (139 млрд дол.) В 2009 р, небезпека фінансових ризиків в зв'язку зі скупкою КНР величезної маси американських казначейських цінних паперів.

За даними на листопад 2008 р, Китай є найбільшим в світі утримувачем американських казначейських цінних паперів на суму 681,9 дол.

Серед інших великих проблем, пов'язаних з впливом світової кризи на Китай, відзначалася гостра ситуація, яка склалася на ринку нерухомості. У 2008 р 40 провідних ТНК, пов'язаних з будівництвом житла, через кризу зазнали збитків на суму 70 млрд дол. США. Обсяги введеного в експлуатацію житлового фонду скоротилися за рік більш ніж на 20%. Найбільш складна ситуація складається в Пекіні, де обсяг продажів житла в 2008 р «обвалився» на 54%. В інших мегаполісах країни також спостерігається різке падіння попиту на нерухомість. Головною причиною житлової кризи стала невідповідність ціни і попиту: ціни на житло в Китаї перевищують рівень купівельної спроможності населення.

Світова криза завдала відчутного удару експортному сектору економіки КНР, оскільки більше 60% китайського експорту припадає на США, ЄС і Японію, тобто країни, найбільш сильно постраждали від світової фінансової кризи. Дані Китайського митного управління свідчать, що в листопаді 2008 р вперше з 2001 р було зафіксовано скорочення обсягів експорту на 2,2% по відношенню до показника 2007 г. Тому Китай планував переорієнтувати частину експорту на нові ринки в країнах, що розвиваються, які в меншій мірі були схильні до впливу світової кризи.

Торгівля Китаю з країнами, що розвиваються показує впевнене зростання. Так, наприклад, за 11 місяців 2008 р товарообіг між КНР та Індією збільшився на 41,6% і досяг 48,8 млрд дол. Для порівняння: американо-китайська торгівля зросла за цей період на 11,6%. Висновок про стійке положення економіки Китаю, незважаючи на зазначені вище «больові точки», підтримує більшість світових політиків. Їхні аргументи зводяться до того, що, по-перше, фінансові компанії Китаю не брали участь у спекуляціях на світовому фінансовому ринку, отже, краще захищені від впливу ззовні.

По-друге, в 2008 р зростання ВВП склало 9%, що в кілька разів вище, ніж аналогічний показник в інших країнах Сходу і Заходу.

По-третє, у Китаю найбільші у світі золотовалютні резерви, які на березень 2009 р досягли 19537 трлн дол. США.

По-четверте, на частку Китаю, за офіційними китайськими даними, в 2008 р припадало близько 20% світового ВВП. За цим основні макропоказники КНР утримує третє місце в світі, поступаючись Японії та США.

По-п'яте, Китай продовжує залишатися найбільшим фінансовим спонсором США, оскільки 60% валютних резервів припадає на американські активи, у тому числі держоблігації. Фактично Народний банк Китаю, розташовуючи такими величезними активами, може «скупити» кризову американську банківську систему. Аналітики з Уолл-стріт говорять, що теоретично це можливо, але Білий дім не допустить, щоб Пекін отримав контроль над американськими банками, так як частка Китаю в їх активах не може і не повинна дійти до критичної позначки в 50,1%. Тому сьогодні і в майбутньому мова може йти лише про продаж американських активів в обсязі не вище цього показника.

Глобальна криза завдала відчутного удару по економіці Тайваню, основу якої складає високотехнологічний експорт, в результаті чого Тайвань вступив в етап спаду і рецесії: у IV кварталі 2008 р ВВП скоротився на 8,36% (у III кварталі - на 1,05 цента) .

На тлі зростаючого безробіття на Тайвані відчутно падає внутрішній попит, посилюється дефляція, падає курс національної валюти. У лютому 2009 р курс тайванського долара впав по відношенню до американського долара до найнижчого рівня з 2003 р, тобто до 34,65: 1 дол. США. Тайвань, як і САРС Сянган, має для КНР особливо важливе значення як один з головних інвестиційних партнерів материкового Китаю, так і з далеким прицілом на можливе його приєднання за статусом особливого адміністративного району, модель якого успішно спрацювала відносно Гонконгу (Сянган) і Макао (Аумень). Пекін відкрив кредитну лінію в 130 млрд юанів (близько 19 млрд дол.) Для тайваньських компаній, що ведуть бізнес в материковому Китаї.

1.2 Зміни у світовій економіці

Давайте розглянемо таблицю, наведену нижче. У ній зазначені частки ВВП основних країн і груп у світовій економіці.

Табл. 1.2.1-Частка основних країн і груп у світовому ВВП, %

	1990 р.	2000 р.	2010 р.	Прогноз на 2018 р.
Світовий ВВП	100	100	100	100
Розвинені країни	80	79.9	65.7	58.5
США	26.7	31.4	23.4	22.2
Індія	1.5	1.5	2.6	2.7
ЄС	31.5	26.1	25.6	22.1
Новi індустріальні країни Азії	4.8	6.8	14.9	20.4
5 головних країн АСЕАН	1.3	1.5	2.5	3

Само собою, цю таблицю можна інтерпретувати по-різному. Наприклад, частка країн Азії у світовому ВВП становила 4,8% в 1990 році, збільшилася до 6,8% до 2000 р і до 14,9% до 2010 р, а до 2018 року, за прогнозами МВФ, досягне рівня 20,4%. Виходячи з цього, можна говорити про збiльшення ролі країн Азії у світовій економіці.

1.3 Перебудова світу у зв'язку із зростанням ролі нових індустріальних країн

Перше з цих напрямків полягає в тому, що частка семи найбільш розвинених країн світу (США, Японія, Англія, Німеччина, Франція, Італія, Канада) у світовому ВВП становила 65,4% і 66% в 1990 і 2000 роках відповідно і з тих пір скоротилася до 50,5% в 2010 р, а до 2018 року складе 44,7%. Нові індустріальні країни, частка яких становила 20% у 1990 р і 20,1% у 2000 р, до 2010 року виробляли вже 34,3% світового ВВП, і ця цифра зросте до 41,5% до 2018 року. Виходячи з цього, виникає питання - як в такій ситуації зміниться світовий політичний і економічний порядок?

У зв'язку з цим останнім часом стало практично загальновживаним скорочення БРІК, що позначає чотири країни з високими темпами розвитку (Бразилія, Росія, Індія, Китай), а також поняття світ «Великого нуля», яке ввів Ян Бреммер, засновник і президент аналітичної компанії Eurasia Group, що позначає такий світовий порядок, при якому немає групи вирішальних держав на зразок G7 або G20, - все це грунтується на вищеописанiй інтерпретації. І хоча в останні роки темпи зростання нових індустріальних країн сповільнилися, це зростання продовжиться, і коли в 2020-ті роки їх частка у світовому ВВП перевершить частку держав G7, почнеться суперництво між країнами Великої сімки і країнами, що розвиваються.

2. Форми господарської діяльності

Господарство країн субрегіону представлене різноманітними галузями. Провідними галузями важкої промисловості є чорна і кольорова металургія та хімічна промисловість (Китай, Японія). У машинобудівному комплексі переважають підприємства, що спеціалізуються на виробництві побутової техніки та радіоелектроніки, автомобілів і суден (Японія, Південна Корея, Китай, Тайвань). У хімічній промисловості особливо виділяються виробництво мінеральних добрив, засобів побутової хімії, фармацевтичної промисловості та полімерних матеріалів (Китай, Японія). Велику роль відіграє й текстильна промисловість, зокрема виробництво шовкових та бавовняних тканин.

Сільське господарство є провідною галуззю більшості країн. У його галузевій структурі переважає рослинництво, яке відзначається високою працемісткістю та екстенсивністю. В аграрних відносинах сформувалися високотоварний та дрібнотоварний сектори. Перший спеціалізується на вирощуванні експортних культур (чаю, бавовнику, джуту, цукрової тростини, гевеї, спецій, кокосової пальми, тропічних фруктів), другий постачає продукцію на внутрішній ринок (рис, пшеницю, просо, сою, батат).

Розміщення сільськогосподарських культур залежить від кліматичних умов та типів ґрунтів. У мусонних областях на червоноземах, жовтоземах та чорних тропічних ґрунтах зосереджені основні райони землеробства Азії. З зернових культур тут вирощують рис та пшеницю, переважно для власних потреб. Країни Азії дають 90 % світового збору рису, під яким зайнято понад 50 % ріллі. Під пшеницею площ вдвічі менше. Світовими лідерами за зборами рису та пшениці є Китай та Індія. З технічних культур тут вирощують та експортують чай (понад ³/4 світового виробництва, найбільші плантації в Індії, Китаї, на Шрі-Ланці),бавовник (Китай, Індія, Пакистан), джут (Бангладеш, Індія, Пакистан), цукрову тростину (Індія, Таїланд, Китай, Індонезія), тютюн (Китай), прянощі (Індія, Малайзія, Шрі-Ланка, Індонезія, Філіппіни, Таїланд). Для власного споживання вирощують сою та бульбо-плідні культури. У континентальних областях на чорноземах та сіроземах пустель на зрошенні культивують пшеницю (Казахстан, Росія, Іран) та бавовник (Узбекистан). Для власного споживання сіють просо тасорго. Саудівська Аравія відома вирощуванням кави-мокко, Афганістан, Пакистан, Іран -- опійного маку. Середземноморські області з коричневими ґрунтами спеціалізуються на вирощуванні винограду, цитрусових, олив, садівництві (Туреччина, Сирія, Ізраїль). З зернових переважає пшениця. Для екваторіального типу клімату характерним є вирощування багаторічних дерев. На країни Південне-Східної Азії припадає понад.90 % виробництва натурального каучуку світу, який одержують з соку гевеї (Малайзія, Індонезія, Таїланд) та копри -- сушеної м'якоті кокосового горіха (Філіппіни). Тут є також плантації кави (Індонезія, Камбоджа, В'єтнам).

Основним типом господарств у високотоварному секторі є плантації, які в минулому належали іноземним власникам, а нині, як правило, є власністю державі. Сільське господарство орієнтується здебільшого на рослинництво. Винятком є лише Монголія, де провідне місце посідає тваринництво. Основними культурами в субрегіоні є рис і пшениця. Крім того, тут також вирощують зернобобові, овочі і фрукти. Абсолютним лідером з вирощування сільськогосподарських культур серед країн Східної Азії є Китай. Однак країни субрегіону не забезпечують повністю своїх потреб і певну частку сільськогосподарських культур, зокрема зернових, імпортують. Тваринництво має різну спеціалізацію в країнах субрегіону й орієнтується переважно на свинарство, скотарство, вівчарство, птахівництво. Цікавим є той факт, що спеціалізація тваринництва великою мірою залежить і від релігії, яка сповідується в тій чи іншій країні.

Тваринництво має в основному допоміжне значення, крім тих територій, де умови для розвитку рослинництва несприятливі. Найчастіше розводять невибагливих до кормів овець. За їх поголів'ям вирізняються Китай, Індія та Туреччина. Основною галуззю промисловості для більшості країн є добувна. Обробна промисловість багатьох країн Азії представлена кустарно-ремісничими підприємствами, які виробляють килими, тканини, тощо. Одержали розвиток також великі підприємства легкої та харчової промисловості. Обробна промисловість переважає лише у деяких державах, зокрема у Японії, Китаї, Казахстані, Ізраїлі, КНДР, НІК. Багатопрофільна промисловість, яка представлена електроенергетикою, металургією, машинобудуванням, хімічною промисловістю, має місце у небагатьох країнах, таких як Японія, Китай, Індія, Республіка Корея, КНДР, В'єтнам, Казахстан. На продукції точного машинобудування та легкій промисловості спеціалізуються нові індустріальні країни. Для промисловості Ізраїлю характерна висока частка війкової галузі, точного машинобудування (медична електроніка, електротехніка, авіабудування), хімічної та алмазообробної промисловості. В країнах Перської затоки останнім часом почали розвиватися нафтопереробка та синтез мінеральних добрив.

Транспорт регіону розвинений слабо (крім Японії, Республіки Корея, східної частини Китаю та Індії). Основним його видом у більшості країн є залізничний. Проте є держави, де залізниці зовсім відсутні: Афганістан, Оман, ОАЕ, Кіпр, Ємен, Бутан, Мальдіви, Лаос. Переважають ґрунтові дорогі, на яких часто використовується гужовий та в'ючний транспорт. У нафтодобувних країнах швидкими темпами розвивається автомобільний транспорт. За протяжністю залізниць та автодоріг у регіоні вирізняються Індія, Китай та Японія. Морський транспорт забезпечує зовнішні переве-зення приморських країн. Найбільшим морським флотом серед країн Азії відомі Японія, Китай, Філіппіни, Сінгапур та Республіка Корея, а ван¬тажообігом морського транспорту Японія та Китай. Авіаційний транспорт є новим для багатьох азіатських країн. До найбільших аеропортів світу належать японські літовища у Токіо та Осаці.

В окремих державах зростає роль невиробничої сфери. Крім Японії, яка є найбільшим осередком банківської справи світу, значними фінансовими та торгівельними центрами стали Ліван, Сінгапур та Сянган. Курортне господарство дає значну частину прибутків Кіпру, Туреччині, ОАЕ, Ізраїлю, Таїланду.

Основними рисами господарства країн Південно-Східної Азії є невпинне зростання частки промисловості і туризму у створенні ВВП, швидкий розвиток тих галузей, які випускають наукоємну продукцію, що орієнтована на експорт, проведення ефективних аграрних реформ, розвиток національної освіти, що орієнтована на підготовку власних конкурентоспроможних кадрів. Кілька країн субрегіону: Сінгапур, Індонезію, Філіппіни, Малайзію - відносять до нових індустріальних країн. Бруней є країною - експортером нафти. За показником ВВП на душу населення в субрегіоні більше половини бідних країн. За прогнозами МВФ, показник ВВП на душу населення в країнах Південно-Східної Азії буде в цілому зростати, хоча темпи зростання в країнах, як і в інших субрегіонах Азії, також різні (табл. 2). Пояснюється це різною кількістю населення в країнах субрегіону, наявністю експортних ресурсів, господарською спеціалізацією країн, світовою фінансовою кризою.

Табл. 2.1-Продукція сільського господарства країн Південно-Східної Азії

Бруней	рис, маніока (тапіока), банани; буйволи.
В'єтнам	рис-сирець, кукурудза, картопля, каучук, соя, кава, чай, банани; домашня птиця, свині; риба.
Індонезія	рис, маніока (тапіока), арахіс, каучук, какао, кава, пальмова олія, копра; домашня птиця, яловичина, свинина, яйця.
Камбоджа	рис, каучук, кукурудза, овочі.
Кокосові острова	овочі, банани, папайя, кокосові горіхи.
Лаос	солодка картопля, овочі, кукурудза, кава, цукрова тростина, тютюн, бавовна; чай, арахіс, рис; буйволи, свині, велика рогата худоба, домашня птиця.
Малайзія	півострів Малайзія - каучук, пальмове масло, какао, рис; Сабах - каучук, ліс, кокоси, рис; Саравак - каучук, перець, ліс.
М'янма	рис-сирець, кукурудза, насіння соняшнику, цукровий очерет, бобові культури; тверді породи дерева.
Папуа - Нова Гвінея	к ава, какао, кокоси, пальмова серцевина, чай, каучук, солодка картопля, фрукти, овочі; свійська птиця, свинина.
Сінгапур	каучук, копра, овочі; птах, яйце, риба, овочі, орхідеї, декоративні рибки.
Таїланд	рис, маніока (тапіока), каучук, кукурудза, цукровий очерет, кокоси, соєві боби.
Філіппіни	рис, кокоси, кукурудза, цукровий очерет, банани, ананаси, манго; свинина, яйце, яловичина; риба.

2.1 Японія

У галузевій структурі виробничої сфери переважає обробна промисловість, особливо її новітні галузі, які базуються на передових технологіях: точне машинобудування, хімічна промисловість та кольорова металургія. Розвивається біотехнологія. Промисловість країни працює на імпортній сировині. Основу електроенергетики складають теплові електростанції, які виробляють 58 % електроенергії. Широкого розвитку набула атомна енергетика - в країні близько 50 атомних реакторів дають 28 % електроенергії. Частка гідроенергетики скоротилася до 12 %. Японія приділяє велику увагу розвитку альтернативних джерел енергії: геотермальних та сонячних електростанцій, які вже виробляють близько 2 % електроенергії.

Чорна металургія -- одна з старих галузей промисловості країни.

Протягом останніх десятиліть Японія залишалася світовим лідером за виплавкою сталі та її великим експортером. Лише останнім часом її випередив Китай. Комбінати обладнані найновітнішим обладнанням. Кольорова металургія стрімко розвивається у зв'язку з зростанням попиту на її продукцію у літакобудуванні, ракетобудуванні та електроніці. Старими галузями є мідна та свинцево-цинкова, новими -- алюмінієва та титанова. Японія -- великий експортер рідкісних металів (кадмію, селену, телуру, індію, германію, талію, ренію), які одержує з відходів.

Машинобудування є осередком японської економіки. Країна дає 15 % світового виробництва машин та кілька тисяч їх найменувань. Експорт машин у 9 разів перевищує їх імпорт. У складі машинобудівних фірм працюють наукові та конструкторські підрозділи. Нині в японському машинобудуванні зростає роль кваліфікованих кадрів і стрімко скорочується значення сировинного чинника. Широко застосовується роботизація підприємств. Основні галузі японського машинобудування є найбільшими в світі: електроніка та робототехніка, автомобілебудування, суднобудування, верстатобудування, тракторобудування. Головні центри машинобудування сформувалися в агломераціях Токіо, Осаки та Нагої.

Хімічна промисловість Японії розвиває фармацевтичну, парфумерну, лакофарбову галузі, хімію органічного синтезу (Нагоя, Кавасакі, Йокогама, Токіо). Суттєве значення зберігають легка та харчова промисловості. У портах розвиваються галузі, що працюють на імпортній сировині (бавовняна та вовняна). Японська шовкова промисловість використовує власну сировину та посідає II місце в світі після США. Харчова промисловість дає рибні консерви, зелений чай, цукор, тютюнові вироби на інше. Лісова промисловість заснована на раціональній безвідходній переробці імпортної деревини.

Роль сільського господарства невелика. Воно дає 2,2 % ВВП країни і забезпечує 3/4 потреб населення у продовольстві. Його основою є дрібні господарства, а головною галуззю -- рослинництво, яке відзначається високою інтенсивністю. Майже 50 % ріллі зайнято рисом, ще 25 % овочами. Розвинене садівництво та виноградарство. Країна повністю забезпечує свої потреби у рисі, овочах і фруктах. З технічних культур зросли ділянки під цукровими буряками та чаєм. Тваринництво є новою для Японії галуззю, яке розвивається на імпортних кормах (особливо кукурудзі). Головними є свинарство та птахівництво. Новим напрямом є молочне скотарство. Старими традиційно важливими галузями залишаються шовківництво, рибальство та видобуток перлин.

В Японії розвинені всі види транспорту, крім річкового та трубопровідного. У внутрішніх перевезеннях вантажів домінують автомобільний та морський транспорт, а пасажирів -- залізничний. Зовнішні зв'язки здійснюються за рахунок морських перевезень. Основу морського транспорту складають понад 1000 портів, з яких 8 універсальних портів-велетнів (найбільший -- Кобе).

У територіальній структурі економіки спостерігаються нерівномірності у розміщенні господарських об'єктів. 80 % промислової та половину с/г продукції виробляється у Тихоокеанському промисловому поясі, який займає лише 1/3 території, але концентрує 2/з населення країни. За його межами знаходиться Периферійна зона, в якій переважає лісозаготівля, добувна промисловість та туризм.

2.2 Китай (Китайська Народна Республіка)

Сучасний Китай є індустріально-аграрною країною, в якій одержали розвиток космічна та атомна промисловості, електроніка та нафтохімія. Але обладнання багатьох підприємств залишається застарілим, більшість робіт у сільському господарстві не механізовано, майже у половині сіл немає електрики. З одного боку, темпи приросту промислової та с/господарської продукції настільки високі, що за виробництвом основних товарів Китай входить до першої «десятки» країн світу. Але з іншого, через величезну кількість населення країна посідає останні місця за виробництвом продукції та часткою ВВП на душу населення.

З початку 80-х рр. XX ст. китайська економіка вступила в період глибокого реформування. Це передбачає широке застосування елементів ринкової економіки паралельно з державним плануванням. Звужується сфера єдиних державних цін, дозволена робота невеликих приватних та колективних підприємств, широко залучається іноземний капітал. Особливе місце посідають вільні економічні зони (БЕЗ). Вони мають власні законодавства та кордони, тобто є своєрідними «державами у державі». Під час реформ були розв'язані першочергові проблеми: забезпечення народу продуктами харчування та одягом. Темпи економічного зростання складають близько 7 %. Питома вага промисловості у ВВП зросла до 60 %, а сільського господарства зменшилася до 20 %.

Паливно-енергетична промисловість одержала значний розвиток. Нафтопереробка представлена переважно невеликими підприємствами (Шанхай, Тяньцзінь, Далянь, Пекін). Електроенергетика зростає високими темпами. За загальною кількістю виробленої електроенергії Китай вийшов на III місце в світі, поступаючись лише США та Росії. У країні переважають теплові електростанції. На них виробляється близько 80 % електроенергії. Гідроенергетика дає менше 20 % електроенергії. Близько 2 % енергії дають атомні електростанції, найбільші з яких працюють біля Шанхаю та Сянгану. З нових джерел енергії Китай використовує кілька невеликих припливних станцій та геотермальну на Тибеті. Розглядається можливість використання енергії Сонця та вітру.

Чорна металургія базується на значних покладах власної сировини, тому концентрується переважно у Північно-Східному (Аньшань, Фушунь, Шеньян) та Східному районах (Баошань, Ухань). Кольорова металургія одержала розвиток на південному сході біля родовищ руд кольорових металів. Виплавляються вольфрам, мідь, свинець, цинк, алюміній тощо.

Машинобудування випускає різноманітну продукцію, хоча має невисокий рівень технічного оснащення та низьку продуктивність праці. Виробництво машин поки що задовольняє власні потреби на 75 %. Основним залишається важке машинобудування (Шеньян). Одержало розвиток залізничне машинобудування (Пекін, Далянь, Чанчунь, Шеньян), верстатобудування (Шанхай, Пекін), автомобілебудування (Чанчунь), суднобудування (Шанхай, Далянь), тракторобудування (Лоян). За роки реформування економіки особливого значення набуло точне машинобудування. Китай вже займає перші позиції в світі за випуском телевізорів, пральних та швейних машин, радіоприймачів, годинників, фотоапаратури, відеомагнітофонів, відеокасет. Точне машинобудування набуло особливого розвитку у Шанхаї та Пекіні.

Хімічна промисловість Китаю вирізняється особливим розвитком основної хімії, зокрема синтезом мінеральних добрив (Далянь, Шанхай, Нанкін) та соди (Далянь, Тяньцзінь). На основі нафтопереробки значними районами хімії полімерів стали міста Північного Сходу та Шанхай. Легка промисловість країни залишається важливою частиною виробництва. 25% виробленої продукції цієї галузі експортується. Найбільшого розвитку набула текстильна промисловість. На власній сировині розвиваються бавовняна, шовкова та вовняна промисловості (Шанхай, Пекін, Тяньцзінь). Китай також відомий своїми порцеляною, килимами, циновками, керамікою, вишивкою та малюнками по шовку, різьбленням по дереву та каменю.

Країна має потужне сільське господарство, в якому переважає рослинництво. Близько половини ріллі зрошується. Китай вийшов на перше місце в світі за виробництвом рису, пшениці, бавовнику, тютюну, ріпаку, овочевих та баштанних культур. Тваринництво поступається рослинництву за своїм значення через слабку кормову базу. На сході тваринництво має допоміжний характер. Тут концентрується 40 % світового поголів'я свиней. У передмістях швидко розвивається птахівництво. Старими традиційними галузями китайського тваринництва залишаються шовківництво та бджільництво. Останнім часом із залученням іноземного капіталу одержало розвиток розведення на морських узбережжях креветок, молюсків та водоростей. На заході країни в горах розводять овець, кіз, яків, коней, верблюдів.

Враховуючи велику площу Китаю, розвиток транспорту для нього має велике значення. У внутрішніх перевезеннях основна роль належить залізницям, які перевозять ѕ усіх вантажів та більше половини пасажирів. Річкове сполучення має важливе значення на річці Янцзи. Після реконструкції працює Великий канал. Швидко розвивається автотранспорт. Прокладені автотраси у важкодоступні райони. Зберігаються велосипедний та гужовий транспорт. У зовнішніх перевезення провідна роль належить морському транспорту. Велике значення має повітряний.

3. Східно-азіатська модель державного регулювання економіки

У сучасному світі існує безліч змішаних економік, де держава функціонує в положенні партнера і конкурента приватних фірм, з одного боку, з іншого - несе відповідальність за нормальне функціонування ринку і підтримку правопорядку в економіці в цілому. Роль держави не обмежується виконанням функцій "нічного сторожа", а передбачає більш широке поле діяльності. Державне регулювання в ринковому господарстві - цілеспрямований вплив держави на мікро - і макроекономічні процеси розвитку економіки в цілях підтримки її стабільності або зміни в потрібному суспільству напрямку. Виділяють різні сторони - практичну і наукову.

Практичний досвід - це сукупність конкретних заходів з реалізації державного регулювання. Теоретичний аспект - систематичне наукове дослідження мотивів, дій, заходів, націлених на формування найбільш ефективного розвитку національної економіки. Виходячи із сутності, визначаються цілі державного регулювання. Аналізуючи стрімкі темпи зростання економіки країн Східної Азії, експерти Світового банку ретельно і досить всеосяжно досліджували систему і ефективність політики втручання урядів країн цього регіону в розвиток економіки своїх держав. Підсумок реферованого дослідницького досвіду в узагальненому вигляді сформулював резюме наступній політико-економічної конструкції: певні види і способи державного втручання - це кращий шлях стимулювання економічного підйому, ніж ортодоксальна (класична) теорія вільних ринкових відносин.

Перша з чотирьох чорт "східно-азіатської моделі" - це те, що економіка цих країн починала свій шлях розвитку при диктаторських або жорстких політичних режимах.

До інших трьох відносяться: експортна орієнтація промислового виробництва; розвиток приводить до початку демократизації; економічна свобода. Звідси народився вираз: "спочатку економіка, потім демократія". Батько сінгапурських реформ Лі Куан, аналізуючи успіхи КНР, сказав: "Китайці спочатку зробили перебудову, і тільки потім прийшла гласність. Вони зробили це саме в цій послідовності, а не навпаки, у чому була найбільша помилка росіян ". Політика державного управління економікою в східно країнах час від часу зазнає вельми істотні зміни, коригування основних, базових напрямків розвитку економіки. Зокрема, Південна Корея у 60-ті роки перейшла від стратегічного курсу на всіляке заохочення експорту до розвитку важкої та електронної промисловості в 70-і роки. У 80-і роки "центр ваги" перемістився в бік розвитку технологій та розбудови більш слабких областей. Слід зазначити, що майже всі східно-азіатські уряду всіляко підтримували і широко розповсюджували пільгове кредитування та податкові преференції окремим галузям, при цьому всіляко заохочувався експорт. Всі країни Східної Азії, за винятком Гонконгу і Сінгапуру, на первісній стадії розвитку покладалися на імпортні бар'єри для захисту своєї промисловості, тобто протекціонізм був стрижнем зовнішньоекономічної політики. Навіть до початку 80-х років більшість галузей промисловості Південної Кореї було захищено поєднанням тарифних і нетарифних бар'єрів. На Тайвані ще 1980 понад 40% імпорту обкладалося протекціоністськими тарифами, що перевищують 31%.

Індонезія, Малайзія і Таїланд в перші роки розвитку дотримувалися лінії на заміщення імпортних товарів власними промисловими виробами. Уряду згаданих країн найчастіше використовували комплексні політичні заходи для збільшення інвестицій в людський і фізичний капітал. Державні витрати на освіту в країнах Східної Азії не перевищували подібні асигнування в інших країнах. Однак азіати основну частину коштів спрямовували на розвиток початкової та середньої освіти з метою підготовки кваліфікованої, "білокомірцевої" робочої сили, а не на потреби університетів та інститутів. Але і вища освіта не обділене увагою. "Подивіться на кількість і якість інженерів, яких в даний час готують китайці", - вказує Лі Куан. В останні 25 років частка інвестицій приватного сектора в валовий внутрішній продукт країн Східної Азії була майже в два рази вище, ніж в інших країнах, що розвиваються. Заслуговують на увагу деякі види втручання держави у формі податкових пільг, субсидій і дешевих позик, що необхідно ретельним чином вивчити і таким же чином технічно абсорбувати і викори...стовувати в Киргизстані. Найбільшого успіху втручання урядів держав Східної Азії досягло в двох аспектах економічних реформ:

- сприяння зростанню експорту;

- в цільових кредитах.

Більшість країн проводило політику енергійного стимулювання експорту шляхом надання субсидій, створення сприятливих умов для залучення іноземних кредитів та інвестицій. Упор на зовнішні ринки сприяв піднесенню продуктивності промисловості, підйому приватного підприємництва. Певною мірою важливе значення надавалося маніпуляціям урядів з процентними ставками. Зокрема, держава втручалася у фінансово-кредитну систему і розподіл коштів, з тим, щоб знизити вартість капіталу для вітчизняних компаній і фірм, надати пільгові цільові кредити для мали пріоритетність галузей економіки. З метою зведення до мінімуму витрат державного втручання урядами країн Східної Азії були створені відповідні механізми і структури для контролю за преференційними галузями в рамках їх виробничої діяльності. На думку експертів Світового банку, Східна Азія дала світові деякі уроки. Найважливіший з них полягає в тому, що основи економіки:

- стабільність управління макроекономікою,

- інвестиції в людський фактор,

- відкриті ринки

- надання цінами можливість відображати недоліки економіки - є найважливішими для успіху.

Аналізуючи вельми складну "азіатську" конструкцію державного управління ринковою економікою, не можна не згадати і про роль ідеології, традицій, певних морально-етичних цінностей і характеристик, притаманних народам країн Східної Азії, що має важливе значення в позитивному і негативному розвитку держави і суспільства. Найбільш складні ідеологічні та політичні "насадки", як, наприклад, "конфуціанський капіталізм", ідеї Сухарто, Махатхира (руху Негара), вимагають, звичайно, більш ретельного, більш глибокого вивчення і осмислення.

3.1 Особливості Японської моделі державного регулювання економіки

Економічна основа розвитку Японії і нових індустріальних країн Східної і Південно-Східної Азії на початкових етапах практично однакова. Частково трансформована японська модель прийнята в інших країнах, що йдуть по шляху Японії. Але ці шляхи не можна вважати абсолютно ідентичними, так як окремі країни володіють різним економічним потенціалом і рівнем розвитку. Господарський розвиток Японії базується на чотирьох принципах:

- Жорстоке державне регулювання, тобто мобілізація всіх ресурсів для вирішення пріоритетних завдань;

- Яскраво виражена експортна орієнтація економіки для створення потужного фонду накопичень та інвестицій (у нових індустріальних країнах дуже високий експортний господарства);

- Широке залучення іноземного капіталу (в першу чергу для розвитку науково-технічного прогресу);

- Створення великих національних монополій, які мають можливості для постійного поліпшення якості продукції та конкурентної боротьби на зовнішніх ринках.

Перераховані принципи не є "винаходом" східно-азіатських країн, вони апробовані в багатьох країнах з ринковою економікою. "Чисто" східно-азіатський інструмент в даній моделі - широке використання психологічних (поведінкових) традицій населення, що сформувалися в складних природних і історичних умовах, на базі філософських, релігійних і моральних цінностей, таких як:

- жорстка дисципліна;

- виняткова працелюбність;

- дивовижна акуратність;

- наполегливість, терпіння;

- мінімальні потреби;

- яскраво виражене відчуття колективізму (противагу західному індивідуалізму);

- відданість роботодавцю;

- підпорядкування і повагу старших;

- розуміння свого місця;

- бажання вчитися.

Формування сучасної моделі господарювання відбувалося в умовах специфічного розвитку. До основних рис японської моделі відносяться:

- високий рівень державного впливу на основні напрями національної економіки. Спочатку держава підтримувала виробництво танкерів, потім малолітражних автомобілів, а з 70-х років - виробництво електроніки і комп'ютерів. Такий підхід дозволив Японії до середини 70-х років уникати глибоких криз і забезпечувати динамічний розвиток економіки;

- складання 5-річних планів зміцнення і розвитку сил самооборони, які розробляються з 1957 р. Перед тим як відбулося "японське диво", був складений 30-річний стратегічний план виведення економіки з кризового стану і створення високоефективних виробництв. У Європі та США, коли 20 років тому вибухнула енергетична криза, були розроблені державні плани розвитку енергетики. У їх здійсненні брали участь фірми, але загальним процесом виконання цих планів керувало держава шляхом використання прямих інвестицій, визначення податкової і цінової політики, політики заробітної плати;

- широке поширення довічного найму робітників на фірмах; об'єднання їх спільними інтересами; залучення працівників до управління та прийняття рішень;

- незначна відмінність на рівні заробітної плати, яке становить семнадцатікратний розрив між главою фірми і службовцями;

- соціальна спрямованість моделі. Держава веде боротьбу проти соціальної нерівності, стежить за дотриманням соціальних прав громадян у разі хвороби, безробіття, відходу на пенсію. Обов'язки з вирішення соціальних завдань працюють багато в чому покладаються на корпорації та об'єднання.

3.2 Особливості управління державним сектором економіки в Китаї

В даний час промисловий сектор Китаю складають приблизно 8 млн. підприємств, з яких 114 тис. є державними, 1,6 млн. - "колективними", близько 6 млн. - індивідуальними (не більше ніж з 7 найманими працівниками) і 70 тис. - "інші" (включаючи приватні фірми з більш ніж 7 найманими працівниками, спільні, а також повністю іноземні підприємства).

Державні підприємства дають 29% промислової продукції, колективні - 39, індивідуальні - 16 та інші - 17%.

На початку нового тисячоліття китайська влада оголосила про формування "сучасної системи підприємств". Реформа державних підприємств передбачає створення системи сучасних корпорацій. У контексті "соціалістичної ринкової економіки з китайською специфікою" був опублікований закон про компанії, метою якого є відділення функцій уряду від функцій бізнесу при збереженні і збільшенні державних активів.

Головним завданням реформи державних підприємств є модифікація їх структури з метою підвищення ефективності.

В даний час управління китайськими державними підприємствами зазнає важливі організаційні зміни. Ці зміни стосуються насамперед багаторівневої системи управління. На національному, провінційному, муніципальному та районному рівнях типова система управління складається з трьох рівнів: "організації верхнього рівня", яка являє собою державу як власника, зазвичай через певну виконавчу структуру; "організації середнього рівня", яка наділяється повноваженнями з боку верхнього ешелону управління; і самих державних підприємств.

Іншим важливим явищем реформи в даній сфері є трансформація державного підприємства у велику групу виробничих компаній.

На національному рівні Державна рада (або Кабінет) діє як "власник у вищій інстанції" від імені китайського народу. Адміністративними важелями Державної ради для виконання функцій власника є Національне адміністративне бюро державної власності (НАБГС). Крім НАБГС виконавчі органи вищої ланки на муніципальному рівні створено бюро з управління державним майном (БУГИ). Головною функцією органів вищого управління незалежно від їх місця розташування є проведення в життя цілей і завдань управління майном.

Середня ланка зазвичай представлено управлінськими компаніями державного майна провінційного і муніципального рівнів (ГІПМУ), які діють за аналогією з сучасної холдинговою компанією. Нарешті, нижньою ланкою є самі державні підприємства (ДП).

В даний час система управління державними підприємствами зазнає істотні зміни. Крім Національного адміністративного бюро державної власності (НАБГС) на провінційному і муніципальному рівнях створено бюро з управління державним майном. Крім того, робляться спроби створити щось на зразок системи холдингів (ГІПМУ). Створюються поради директорів.

Приватизація державних підприємств здійснюється дуже обережно, і головною її метою є підвищення ефективності економіки. У майбутньому передбачається створення такої системи державних підприємств, яка б повністю відповідала вимогам сучасної економіки і володіла рівнем конкурентоспроможності, порівнянним з світовим. Ймовірно, китайська влада бажають створити систему управління економікою, порівнянної з японською і південнокорейської, хоча ще рано говорити про ступінь такої порівнянності. Справа полягає в тому, що всі три країни перебувають на дуже різних рівнях економічного розвитку і кожна з цих країн має (при всій схожості) разючої специфікою управління економікою як на мікро-, так і на макрорівні.

Самі китайські економісти визнають, що система реформування державних підприємств у Китаї знаходиться ще на самому початковому рівні. Китайські державні підприємства залишаються досить низькоефективними, хоча і грають найважливішу роль в економіці.

Китайські економісти уважно вивчають досвід російської приватизації, намагаються знайти позитивні моменти в цьому досвіді, але в цілому відкидають російський шлях, вважаючи його деструктивним. Дійсно, при всій низької ефективності державного сектора китайські державні підприємства залишаються становим хребтом народного господарства країни, гарантом планомірного розвитку економіки. Не дивно тому, що на нинішньому етапі навіть термін "приватизація" навмисно ігнорується в китайській друку, хоча на практиці китайська влада прагнуть створити високоефективну економіку з переважною часткою недержавного сектору.

4. Банківська система та фінансовий капітал

Економічне зростання країн Азії в останнє десятиліття було вражаючим: середній щорічний приріст реального ВВП в період з 1980 р по 2010 р склав 7,3% (у середньому по світу - 2,9%). Швидке зростання в регіоні було підкріплене політикою сприяння експортно-орієнтованої індустріалізації, мобілізації заощаджень на високому рівні.

Експортно орієнтований напрям роботи азіатської економіки підтверджується тим фактом, що продукцію азіатських виробників можна зустріти практично у всіх країнах світу: Росії, США, Канади, Мексики, Куби, Домінікани, Бразилії, державах Європи та Євросоюзу (Болгарії, Великобританії, Іспанії, Німеччини, Греції , Італії, Польщі, Франції, Хорватії, Чехії, Чорногорії, Австрії та Швейцарії), а також країн Азії (Австралії, Індії, Таїланді, Сінгапурі, В'єтнамі, Індонезії, Малайзії, Філіппінах, Ірані, Китаї), країнах Африки (Тунісі, Єгипті , Лівії), держав Кавказького регіону (Південної Осетії, Абхазії, Вірменії, Азербайджані, Грузії), країнах Балтійського регіону (Естонії, Латвії, Литві, Фінляндії), країнах колишнього СРСР (Білорусі, Україні, Молдові, Казахстані, Киргизстані, Таджикистані, Узбекистані ), Ізраїлі, Туреччині і регіонах Росії (Москві, Санкт-Петербурзі, ДагестанеРФ, Інгушетії, Чечні РФ, Північної Осетії). Крім того, на світові ринки азіатські країни експортують від простих до високотехнологічних товарів. На даний момент не тільки виробники азіатських марок автомобілів (Тойота, Мазда, Хюндаї-Кіа і Ніссан), але і марки європейських і американських виробників авто (Форд, Шевроле, Фольксваген, БМВ, Опель, Рено і Ауді) виробляють свої моделі на заводах розташованих в азіатських країнах, а для вітчизняних автомобілів (ВАЗ, УАЗ) виробляють запчастини. Таким чином, до 2010 року на азіатський регіон довелося 32,3% світового ВВП, де частка Японії перевищує 42%. Зайняли свою нішу в світовій економіці і азійські біржі.