Політико-географічні та геополітичні проблеми країн Південно-Західної Азії

Размещено на http://www.allbest.ru/

3

ЗМІСТ

Вступ

1. Теоретико-методичні засади дослідження політико-географічних і геополітичних проблем

1.1 Поняття про політико-географічні і геополітичні проблеми

1.2 Методика дослідження

2. Чинники формування політико-географічних і геополітичних проблем Південно-західної Азії

2.1 Геополітичне та геостратегічне положення

2.2 Природно-ресурсний потенціал

2.3 Демографічний потенціал

2.4 Військово-економічний потенціал

3. Просторовий аналіз політико-географічних і геополітичних проблем

3.1 Проблеми політичної структури

3.1.1 Фракційність еліт

3.1.2 Поширення демократії

3.1.3 Брак політичних інституцій

3.2 Проблеми політичної свідомості

3.2.1 Масове невдоволення населення

3.2.2 Недовіра до уряду

3.3 Проблема політичних відносин

3.3.1 Етнічні протистояння

3.3.2 Територіальні суперечки та збройні конфлікти

3.3.3 Боротьба за ресурси

3.3.4 Тероризм

4. Південно-Західна Азія в актуальних процесах глобалізації і регіоналізації

4.1 Участь Південно-Західної Азії в міжнародних організаціях

4.2 Напрямки співпраці з Україною

5. Безпека життєдіяльності і охорона праці

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми мого дослідження полягає у наростаючій важливості країн Південно-Західної Азії. Своїм потенціалом цей регіон зацікавлює «великих гравців» глобальної політики. Свою вагомістю та унікальністю змушує зважати на себе та виважено приймати рішення. Це надзвичайно своєрідний у культурному, етнічному, історичному, економічному плані. Південно-Західна Азія - це конгломерат із різних культур, релігій та етносів, пов'язаних із природно-ресурсним потенціалом, що в результаті дає неймовірно велике поле для досліджень.

Об'єкт дослідження - країни Південно-Західної Азії.

Предмет дослідження - актуальні політико-географічні та геополітичні проблеми Південно-Західної Азії.

Мета дослідження - розкрити суть політико - географічних та геополітичних проблем регіону, висвітлити їх причини, природу, можливі наслідки для розвитку країн Південно-Західної Азії. Звідси випливають такі завдання дослідження:

- Дослідити чинники розвитку країн Південно-Західної Азії;

- Виявити проблему правлячих режимів та ставлення населення до них;

- Проаналізувати взаємозв'язок між різними негативними соціальними явищами та стабільністю держав;

- Дослідити етнотериторіальні проблеми регіону;

- Виявити зв'язки України з регіоном.

В першому розділі я наводжу теоретико-методичні основи дослідження, вказую використані при роботі методи, розкриваю суть політико - географічних та геополітичних проблем. В другому - зазначено про чинники, що впливають на розвиток країн Південно-Західної Азії. В третьому - вказані основні політико - географічні та геополітичні проблеми регіону, що завдають найсуттєвішої шкоди розвитку регіону. В четвертому - висвітлено зв'язки регіону із Україною, співпрацю у різних сферах діяльності.

Наукова новизна отриманих результатів дослідження полягає у наступному:

- виявлено головні політико-географічні та геополітичні проблеми регіону;

- проаналізовано процеси поширення демократій у країнах Південно-Західної Азії;

- досліджено роль природо ресурсного чинника для розвитку країн макрорегіону;

- виявлено роль Південно-Західної Азії країн в системі міжнародних політичних зв'язків.

На основі роботи опублікована стаття на тему «Геополітичні аспекти курдської проблеми».

1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ І ГЕОПОЛІТИЧНИХ ПРОБЛЕМ

1.1 Поняття про політико-географічні і геополітичні проблеми

У науково - довідковій літературі термін «проблема» трактується як «складне теоретичне або практичне питання, що потребує вивчення, дослідження, розв'язання». (Тлумачний словник Української мови за Калашника).

Таким питанням може бути і побутова ситуація, що потребує активних дій і є чинником для певного виду діяльності людини, з метою ліквідувати наслідки і запобігти майбутньому виникненню. Це певного роду явище або процес, що має здатність спонукати до дій спрямованих на ліквідацію цього явища чи процесу.

Також проблема може нести і науковий зміст. Вона є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її застосування для вирішення певного роду завдань. А також визначення обмеженості її використання для отримання нових знань. «Проблема - це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття». [32]

Проблема є вираженням потреби розвитку науки чи наукової теорії, вона вказує на різницю між отриманими знаннями, та об'єктивною дійсністю. Вона є одночасно і методом отримання нових знань, і стимулом до їх пошуку. Це вихід з сфери вже вивченого у сферу того, що ще належить вивчити. Як пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, але воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями може містити також і хибні. [32]

Отож можемо виокремити такі складові проблеми:

- визначення того, що є невідомим і потребує дослідження;

- формулювання питання, що відображає основний зміст проблеми та обґрунтування його правильності й важливості для науки;

- виокремлення окремих завдань, послідовність їх вирішення та методи, що при цьому застосовуються.

Проблему можна трактувати як форму мислення,що відбиває і виражає у вигляді сформульованих питань певну невідому даність та стимулює до подолання і ліквідації цього невідомого.

Наукова проблема - це таке питання, відповідь на яке не міститься в існуючій системі знань, але є вагомим для цієї ж системи. Функції наукової проблеми закладені власне у її сутності:

- повинна визначати невідомість у площині об'єктивної дійсності ;

- чітко відображати коло питань, що потребують вирішення ;

- повинна зумовлювати дії, спрямовані на ліквідацію цієї невідомості ;

- виявляти оптимальні дії, пов'язані із подоланням.

Не кожне питання може бути науковою проблемою. Для цього воно має відповідати певним вимогам.

- чіткість формулювання. Одна з найголовніших вимог, адже від змістового навантаження, втіленого у формулюванні, залежить і хід майбутнього вирішення, і спосіб подолання, і саме знаходження чи незнаходження бажаного результату.

- важливість. Проблема повинна мотивувати до пошуку шляхів вирішення. Це може здійснити те питання дослідження і розв'язання якого є дійсно значимим.

- Об'єктивність. Саме об'єктивні, а не суб'єктивні чинники повинні впливати утворення і постановку проблеми [24].

Проблема є основою кожного наукового дослідження. Саме тому важливо чітко, ясно, коректно сформулювати проблему. Проблема - це свого роду межа між знанням і незнанням. Вона виникає тоді, коли колишнього знання стає недостатньо, а нове ще не прийняло розвинутої форми. Правильне і коректне формулювання є інколи не менш важливим за саме вирішення.[24] Воно, фактично, впливає на характер і суть дослідження. Вирішення проблеми - означає подолання бар'єру між відомим та невідомим, є процесом усвідомлення та набуття нової інформації, переходом до нового рівня знань.

Процеси діяльності, пов'язані зі вирішенням певних проблем відбуваються у рамках певних сфер суспільства. Кожна з яких володіє своєрідною специфікою. Політична сфера суспільства - це сфера суспільного буття, що охоплює всі прояви і реалії функціонування політичного життя. Водночас, хоч кожна із цих сфер є достатньо самостійними, також є взаємозалежними та взаємопов'язаними із іншими. Політична сфера - в деякому сенсі є ланкою, яка зв'язує усі інші. Політична сфера суспільства включає в себе відносини народів, націй, соціальних груп, наддержавних утворень, партій та рухів. Включає і діяльність, пов'язану із організацією державної, політичної, влади, з визначенням її цілей, завдань та засобів, забезпеченням їх функціонування політичними і правовими нормами.

Рис. 1. Структурно-функціональна схема політико-географічних та економічних проблем

Вона включає в себе все, що пов'язано з політикою, але чільне місце посідають види і форми політичних відносин та діяльності, організаційні структури, політичні та правові норми. Вони лежать в основі політичного функціонування суспільства. Найбільш повним вираженням політичної сфери є політичне життя суспільства. Тобто, частина суспільного життя, пов'язана із політичною діяльністю людей, структур, держав. Це своєрідна діяльність населення щодо виявлення, узгодження та реалізації їхніх соціально-політичних інтересів у процесі формування та подальшої реалізації політичної влади в суспільстві. Перебіг політичного життя підпорядковується кільком принципам:

- вплив політики на економіку і навпаки. Причому політичне життя виступає певного роду нормативним інструментом економічної сфери. І навпаки, в залежності від ступеня розвитку, економіка є стримуючим або стимулюючим фактором для розвитку політики.

- посилення глобалізацій них процесів у світі . Вони зумовлюють поштовх для якісного розвитку політичної сфери у суспільствах країн, що розвиваються.

- поширюються масові рухи та виступи, які неоднозначно впливають на політичне життя по всій планеті. В певних регіонах масові рухи призводять до покращення рівня життя та пришвидшення темпів розвитку. В інших - навпаки, виступають деструктивним фактором, що гальмує розвиток суспільства в цілому та певних його сфер зокрема.

- встановлюються контакти між людьми (соціальними групами) внаслідок нових видів комунікацій. Ці процеси теж сприяють пришвидшеному розвитку політичного життя в певних країнах і мають відповідні наслідки.

Перебіг політичного життя відбувається із змінами у суспільстві. І наявні суспільні проблеми переносяться у політичну площину. Із відповідними змінами, трансформаціями та особливостями. Політичні проблеми пов'язані із геопросторовими особливостями організації політичного життя суспільства та територіальними аспектами політичних відносин, що склалися між соціальними групами, націями та етносами; державними і наддержавними інституціями та утвореннями. Оскільки, політична сфера функціонує у географічному просторі - можемо стверджувати про існування політико-географічних проблем. Політико-географічні проблеми - це проблеми функціонування географічних об'єктів у системі політичних данностей. Таких як держав, центрів сили, вогнищ конфліктів ( міжетнічних чи міжконфесійних ). Вони є наслідком генетичних аспектів взаємодії об'єкта зі своїми властивостями із оточенням. [37] Вони спричинені залежністю політичних процесів від їх просторового розташування, обумовлені розмірами, економіко-географічними, кліматичними та іншими певними природними чинниками. [37] Політико-географічні проблеми вказують на географічне вираження політичного буття.

Рис. 2. Структурно-функціональна схема політико-географічних проблем.

Політико-географічні проблеми впливають на усі сфери суспільного життя, стаючи певного роду каталізатором чи уповільнюючим фактором розвитку певної території.

Геополітичні проблеми, в свою чергу, пов'язані із функціонуванням політичної сфери, її геопросторовою організацією. Геополітичні проблеми стосуються певного об'єкта (що має власне положення ) в контексті взаємодії із його оточенням. Вони є наслідком положення об'єкта у внутрішньодержавній і (або) зовнішньодержавній системі. [38]

Для кращого розуміння наводимо схему геополітичних проблем.

Рис . 3.Структурно - функціональна схема геополітичних проблем.

Геополітичні проблеми - це ті проблеми, які впливають на формування національних інтересів і пріоритетів. Вони пов'язані із характером відносин з іншими країнами, всією зовнішньою політикою та мають географічний вимір як суттєвий параметр. Наявність географічного виміру означає важливість для явищ, об'єктів і процесів, що розглядаються, географічних розмірів, віддаленості, напрямків взаємодії, взаєморозташування, місцеположення тощо.

Для деяких країн - це проблема вибору зовнішньополітичного вектора, який у глобалізованому світі посідає особливе значення. Дуже часто геополітичні проблеми є наслідком внутрішньополітичних тенденцій та проблем певної країни. Вони стосуються геополітичного положення держав відносно світових центрів сили.

1.2 Методика дослідження

Методологія (від грец. Methodos спосіб, метод і logos - наука, знання) це вчення про правила мислення при створенні науки, проведенні наукових досліджень. Під методологією науки переважно розуміється вчення про науковий метод пізнання або система наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір засобів, прийомів і методів пізнання. Інколи методологія науки розглядається як теоретична основа деяких спеціальних, часткових прийомів і засобів наукового пізнання. Метою методології є дослідження методів, прийом і засобів наукового пізнання та доцільності їх застосування. Вона функціонує на двох рівнях. Конкретно-наукова методологія зі своїми методиками має справу з технічними прийомами, приписами, нормативами, формулює принципи, методи конкретно-наукової діяльності, описує і обґрунтовує їх. Другий рівень -- загальнонаукова методологія як вчення про принципи, методи і форми знання, що функціонують у багатьох науках, які відповідають їх предмету і об'єкту дослідження. Це, наприклад, методи емпіричного дослідження: спостереження, вимірювання, експеримент; аналіз, синтез, індукція, аналогія, дедукція тощо, а також такі форми знання, як поняття і закони, гіпотези і теорії. Методологія спрямована на вивчення, удосконалення і конструювання методів. Поняття «методологія» має два основних значення: по-перше, це -- система певних правил, принципів і операцій, що застосовуються у тій чи іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві тощо); по - друге, це -- вчення про цю систему, загальна теорія метода.

Методика - це вчення про особливості і застосування окремого методу чи системи методів.[38]

В порівнянні з методологією методика вирішує тактичні проблеми - розробляє певні алгоритми дослідницької діяльності в конкретних умовах, з конкретним об'єктом дослідження, використовуючи певну систему засобів, тощо. Вона містить опис сукупності методів, системи прийомів і засобів, що застосовуються для дослідження різних явищ. Методика відповідає на запитання: «Як, яким способом провести дослідження?». Її основна функція - організація самої дослідницької діяльності. Тому вона повинна мати такі характеристики: правильність, оптимальність, контроль за дослідницькою маніпуляцією та за дотриманням умов і правил проведення наукових пошуків, ведення документації, таблиць тощо.

Методика дослідження повинна ґрунтуватися на таких наукових положеннях, які визначають напрям дослідження та шляхи його реалізації, відповідати об'єкту наукового пошуку, що дає можливість вирізнити ті його сторони й якості, вивчення яких є метою дослідження.

Метод (від грецької metodos) у широкому розумінні слова -- «шлях до чогось», шлях дослідження, шлях пізнання, теорія, вчення, свідомий спосіб досягнення певного результату, здійснення певної діяльності, вирішення певних задач. Він виступає як сукупність певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він виступає як сукупність певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він є системою приписів, принципів, вимог, що орієнтують суб'єкта у вирішенні конкретної задачі, досягненні певного результату у певній сфері діяльності. Метод -- це інструмент для вирішення головного завдання науки -- відкриття об'єктивних законів дійсності. Метод визначає необхідність і місце застосування індукції й дедукції, аналізу і синтезу, абстракції, формалізації, моделювання, порівняння теоретичних та експериментальних досліджень[24].

Будь-яка наука має свої методи пізнання. Як і в усіх науках їх можна згрупувати у три групи: філософські, загальнонаукові методи [36].

Розглянемо конкретні методи, які використовувались під час дослідження.

Картографічний метод - це складання тематичних карт і картографічних моделей з метою одержання нового знання шляхом їх аналізу. Картографічне моделювання складається з двох етапів.

Перший - це складання карт, зокрема тематичних. Відповідно до потреб використовують різні види картографування: значковий, крапковий, ізоліній, ареалів, спосіб кількісного та якісного фонів.

Другий - це використання карт для одержання нової інформації. Є такі способи аналізу карт: опис, графічний, математико - картографічний [38].

За допомогою картографічного методу велика кількість статистичного матеріалу покладено на карти та проаналізовано геопросторову організацію політико-географічних проблем. Під час дослідження розроблені такі карти: типізація політичного режиму, картограма розселення курдського населення в країнах макрорегіону, прогнозовані межі Курдистану, картограми рівня фракційності еліт в країнах макрорегіону, масового невдоволення населення, недовіри до уряду, етнічних протистоянь та конфліктів, щільності населення, забезпеченості водними ресурсами, навантаження військових витрат на економіку країн.

Статистичні методи. У суспільній географії статистика дозволяє вивчати явища у територіальному, галузевому, компонентному, функціональному та інших аспектах. Статистичне спостереження, зведення і групування здійснюються управліннями статистики різних рівнів [37]. Побудова статистичних таблиць, графіків і гістограм здійснюється як управліннями статистики, так і безпосередньо дослідниками.

Статистичний метод, який базується на аналізі даних. Застосування статистичного методу означає одержання первинних статистичних матеріалів, використання статистичних довідників, особливо ООН, UNCTAD, Handbook of Statistics, СІПРІ, міжнародних організацій і країн світу, обробку і аналіз усіх цих матеріалів у відповідності з поставленою метою. Під час дослідження опрацьована велика кількість статистичного матеріалу, яка є дуже важливою джерельною базою для вивчення. Наприклад розроблені графіки:

- динаміки індексу політичної глобалізації. Політичний вимір глобалізації (Ігп) відображає політичну вагу і вплив будь якої країни на світові процеси і зміни та дозволяє оцінити масштаби розширення її участі в цих процесах і змінах. В вимір кількісно оцінюється з використанням таких спільних індикаторів, як: членство країни у міжнародних організаціях та участь країни у місіях Ради Безпеки ООН. При цьому в системі KOF додатково використовується індикатор - кількість іноземних посольств в країні, а в системі СЕІР - кількість ратифікованих міжнародних угод [52]. Найбільш відомі дві системи кількісного і якісного вимірювання глобалізації. Першу розробив Швейцарський Інститут дослідження бізнесу (KOF Konjunkturforschungsstel der ETH Zurich), другу - Міжнародна організація Carnegie Endowment for International Peace (CEIP) [54]. Обидві системи дозволяють щорічно розраховувати кількісну оцінку - індекс глобалізації (Іг). За першою системою (далі системою KOF) цей індекс розраховується для 123 країн світу, за другою (далі системою CEIP) - для 62.

Індекс глобалізації дозволяє оцінити масштаб інтеграції будь якої країни у світовий простір і виконати порівняння різних країн за цим показником. Індекс глобалізації за системою KOF визначається зо формулою:

Іг = 0.34*Іге + 0.37*Ігс + 0.29*Ігп, де:

- Іге -- економічний субіндекс ; - Ігс -- соціальний субіндекс; - Ігп -- політичний. За системою СЕІР цей індекс визначається чотирма вимірами: - економічним (Іге); - персональним (Ігп); - технологічним (Ігт) та політичним (Ігп) і обчислюється як сума вказаних складових з рівними ваговими коефіцієнтами.

Політичний вимір глобалізації (Ігп) відображає політичну вагу і вплив будь якої країни на світові процеси і зміни та дозволяє оцінити масштаби розширення її участі в цих процесах і змінах. В обох системах вказаний вимір кількісно оцінюється з використанням таких спільних індикаторів, як: членство країни у міжнародних організаціях та участь країни у місіях Ради Безпеки ООН. При цьому в системі KOF додатково використовується індикатор - кількість іноземних посольств в країні, а в системі СЕІР - кількість ратифікованих міжнародних угод.

- динаміка демократій і автократій за 1974-2010 рр., за даними Freedom House;

- розроблені графіки розвитку економіки країн Південно-Західної Азії, їх динаміку 1980-2009 рр. та за країнами, за даними ЕКЛАК ООН;

- розроблені таблиці порівняння показників;

- кількість населення у країнах Південно-Західної Азії за 2011 р, тис осіб;

- динаміка кількості населення країн Південно-Західної Азії, 1950-2011 рр;

- динаміка ісламізації регіону;

- огляд конфліктів в Південно-Західній Азії, посилаючись на дослідження міжнародних конфліктів на кафедрі політичних наук, Університету Гейдельберга. Їх щорічник Барометр конфліктів;

Також у роботі ми використовуватимемо метод статистичних індексів, зокрема індекси кількісних величин. Індекси - це відносна величина, яка характеризує явища в просторі або часі.

Метод історичної ретроспективи був використаний для: простеження історичного шляху становлення інтеграційних систем в Південно-Західної Азії і виокремлення конкретних прикладів політичних процесів для історичної еволюції регіону.

Метод, який використовується для обчислення ІРЛП. Методологія розрахунку ІРЛП постійно уточнюється і вдосконалюється. Індекс ІРЛП, як зведений показник, розраховується як середньозважений декількох індексів. ІРЛП обчислюється на основі трьох показників: довголіття, досягнутого рівня освіти, що вимірюється як комбінація індексу грамотності дорослого населення та індексу сукупної частки учнів у початкових, середніх та вищих навчальних закладах; рівня життя, вимірюваного на основі реального ВВП на душу. При розрахунках ІРЛП для кожного із зазначених трьох показників встановлені фіксовані мінімальні і максимальні значення. Для перекладу будь-якого показника, скажімо x, в індекс, значення якого укладено між 0 і 1 (це дозволить складати різні показники), використовується наступна формула:

х-індекс= х - min(x) / max(x) - min(x),

де min (x) і max (x) є мінімальним і максимальним значеннями показника x серед всіх досліджуваних країн. Таким чином, індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП) певної країни представлено середнім арифметичним від трьох показників.

«Індекс протестності» - список країн, де незабаром можливі масові акції насильницької зміни влади. В основу індексу лягли три критерії: соціальна несправедливість, схильність населення до бунту і виражена у відсотках доля витрат на харчування в кінцевих витратах домогосподарства. Перший з них визначається по Індексу сприйняття корупції, який розрахувала Transparency International, Індексу розвитку людського потенціалу, підготовленому Програмою розвитку ООН, і Коефіцієнту Джіні, що відображає міру розшарування суспільства по рівню доходів. Другий критерій виводять з середнього віку населення, рівня безробіття і ВВП на душу населення.

Коефіцієнт Джині -- показник нерівності розподілу деякої величини, що приймає значення між 0 і 1, де 0 означає абсолютну рівність (величина приймає лише одне значення), а 1 позначає повну нерівність. Найбільш відомим коефіцієнт є як міра нерівності доходів домогосподарств деякої країни чи регіону. Коефіцієнт Джині для доходів домогосподарств є найбільш популярним показником економічної нерівності в країні. Коефіцієнт Джині найпростіше визначити за допомогою кривої Лоренца, що зображує частку величини y, що зосереджується на x% популяції з найменшим значенням цієї величини.

Згідно з методологією під час розрахунку індексу Freedom House використовується метод експертного аналізу і зарахування балів політичним системам з оцінкою багатьох критеріїв, що включають дві компоненти свободи - політичні права і громадянські права, тобто вимірюється рівень їх реалізації. Під політичними правами дослідники розуміють можливість індивіда брати участь в політичному процесі. Сьогодні “Дім Свободи” виділяє 10 політичних прав, найголовнішими серед яких є здатність виборців наділяти своїх представників владою, незалежність населення від військових, “зовнішньої влади”, економічних олігархів. А також 15 громадянських прав - свобода зборів та демонстрацій, рівність громадян перед законом, доступ до незалежної судової системи, рівність перед “силами безпеки”, свобода бізнесу.

Використовують дві шкали - первинну і вторинну. Залежно від кількості первинних балів виставляють вторинні бали. Згодом бали додають і розподіляють країни за рівнем демократії і свободи: 1-2,5 - вільна країна, 3 - 5,5 - частково вільна країна та 5,5 - 7 - країна з відсутністю свободи. Ці показники є дуже важливими для визначення процесів ощирення демократій для досліджуваного макрорегіону.

РОЗДІЛ 2. ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИКО - ГЕОГРАФІЧНИХ І ГЕОПОЛІТИЧНИХ ПРОБЛЕМ ПІВДЕННО - ЗАХІДНОЇ АЗІЇ

2.1 Геополітичне та геостратегічне положення

Значний внесок у розроблення теорії та методології геополітичного положення зробили українські вчені М. Пістун, О. Топчієв, О. Шаблій, М. Книш, Б. Яценко, В. Грицевич. Вони наголошують на його важливості та значимості, позаяк це є однією із складових такої фундаментальної категорії, як географічного положення.

Глобальне геополітичне і геостратегічне положення макрорегіону - це його просторове відношення до глобального світу, яке відображається через систему політичних і військово-стратегічних атрибутів, зокрема, центрів сили, військово-політичні блоки, ядерні держави, суб'єкти глобальної структури влади.

Б. Яценко зазначає, що найскладнішою є оцінка політико-географічного положення, бо воно потребує врахування даних усіх видів положення. На думку вченого, політико-географічне положення держави - це її геопросторове положення відносно політичних даностей, які справляють на неї суттєвий вплив [27]. В. Грицевич запропонував методику визначення кількісного значення. Автор розглядає суспільно-географічне положення як поле, яке пропонує моделювати математичною функцією від цього місця [9].

Геополітичне положення - складна категорія, що визначається набором відношень із іншими країнами та наддержавними утвореннями, що мають значний політичний та соціальний вплив. Це розташування країни, стосовно інших держав, виходячи з політичних, економічних, воєнних та стратегічних інтересів. Воно є складовою частиною геополітичного розвитку певного об'єкта (держави чи регіону), виступає наслідком геополітичної ситуації та певною мірою визначає геополітичні інтереси того чи іншого об'єкта [16]. Геополітичне положення має вагоме значення, впливає на виникнення і розв'язок певних економічних, соціальних і політичних проблем об'єкта. Геополітичне положення має значну географічну складову і тісно пов'язане із географічним положенням. Географічне положення визначається як відношення певного об'єкта до географічних данностей, що лежать поза ним і справляють чи можуть справити на нього суттєвий вплив. Це відношення О.І. Шаблій називає геопросторовим (тобто просторовим у межах земної поверхні)[37]. При розгляді геополітичного положення доцільно розглядати проаналізувати і природні об'єкти ( ріки, моря, океани, гірські системи), адже вони можуть мати значний вплив.

Геополітичне положення Південно-Західної Азії визначається його геостратегічним, геоекономічним, сировинним та демографічним значенням. Цей регіон став провідним у суперництві між провідними світовими центрами сили. А після подій 11 вересня 2001 року регіон став основним об'єктом боротьби з міжнародним тероризм.

Країни Південно-Західної Азії безпосередньо межують із Європейським Союзом та НАТО. Причому, Туреччина є членом НАТО з 1952 року та кандидатом на вступ до ЄС. Регіон межує із Росією та її країнами - сателітами, переважно мусульманськими, що входили Радянський Союз. Регіон розташований у безпосередній близькості (через невеликий проміжок мусульманських центральноазіатських держав) із такими потужними а важливими країнами, що розвиваються, як Китай та Індія. Щоправда певну трудність для співпраці складають природні фактори - гірські системи, пустелі. Безпосередньо регіон межує із Африкою - її мусульманською частиною (Магрибом). Африка залишається найменш розвинутим регіоном, але дуже перспективним. Південно-Західна Азія має вихід до двох водних басейнів - Середземного моря та Індійського океану. Ці водойми є важливими торговельними шляхами, і за військовий та економічний контроль над ними точиться непримиренна боротьба між різними державами та об'єднаннями. Щодо членства у різноманітних організаціях країн регіону, то Ізраїль, в силу історичних обставин, не веде партнерських відносин із жодною країною регіону. Проте, дуже тісно і плідно співпрацює із Європейським Союзом та НАТО. 12 країн ( за винятком Туреччини та Ізраїлю є членами організації Ліги Арабських Держав. Цей альянс, хоч і не є настільки вагомим, як ЄС чи НАТО, але є найвпливовішим об'єднанням мусульманського світу. Менш впливовою є Організація Ісламська конференція, що об'єднує 13 держав Південно-Західної Азії ( за винятком Ізраїлю). Важливо, що 6 країн регіону входять до ОПЕК (Організації Країн Експортерів Нафти ). Це достатньо впливова та потужна фінансова організація, створена з метою стабілізації цін на нафту. Входять до неї такі держави Південно-Західної Азії, як Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська

Аравія, ОАЕ та Катар.

Рис. 4. Модель геополітичного положення Південно-Західної Азії

В цьому контексті важливо вказати і на геостратегічне положення регіону. Південно-західна Азія - важливий стратегічний вузол, складова частина комунікаційної лінії, яка надає вихід через Пакистан та Афганістан до Індійського океану, та через Іран до Перської затоки. За останні роки близькосхідний регіон набув першочергового стратегічного значення для міжнародного суспільства. Окрім того, що в цьому регіоні зосереджена більша частина світових запасів вуглеводнів, існуюча тут політична та соціальна нестабільність, ріст міжнародного тероризму, відповідальність за який найчастіше покладається на представників ісламського світу, робить Південно-Західну Азію надзвичайно важливим регіоном, від розвитку економіки, політичної та соціальної стабільності якого залежать економіка та стабільність практично усього світового співтовариства, особливо в умовах сучасної глобалізації [15].

Південно-Західна Азія на сьогодні є важливим носієм стратегічних енергоносіїв, через що і став об'єктом зовнішньополітичної експансії провідних держав світу, а саме США, Росії, та ЄС. На території даного регіону було створено безліч нафтовидобувних та переробних пунктів, які співпрацюють з американськими транснаціональними корпораціями. Різке збільшення об'єму видобутку вуглеводнів і загострення внутрішньополітичної ситуації в країнах Близького Сходу спричинило військово-стратегічну присутність США в регіоні та істотно змінило геополітичну ситуацію.

Геостратегія взаємодії підсилюється загостренням проблем підтримки стабільності в регіоні, а в економічній сфері - створенням транспортних коридорів, трубопроводів, розв'язанням проблеми водних ресурсів [28]. Таким чином з огляду на велику геостратегічну значущість регіону в ньому перехрещуються інтереси глобальних економічних потуг і низки великих держав, зокрема США, Об'єднаної Європи, Російської Федерації, Китаю. Західні (і не тільки) компанії, а відтак і уряди відповідних країн, безпосередньо зацікавлені в контролі над природними багатствами Близькосхідного регіону чи принаймні в участі у прибутках від їх експлуатації. Реалізація масштабних транзитних транспортних проектів сприяє переорієнтації країн Близького Сходу на економічну співпрацю із представниками краї Заходу.

Переплетення стратегічних інтересів регіональних і провідних глобальних держав, поява нових центрів сили веде до утворення тут потенційного вогнища гострої міжнародної конкуренції й напруженості, впливає на стійкість розвитку регіону, військову рівновагу в державах Центральної Азії [17]. Історичний досвід показує, що багаті на нафту регіони в далекому й недавньому минулому нерідко ставали зонами тривалих й інтенсивних конфліктів, а в проміжках між ними регіональна ситуація часто була досить нестійкою [26].

2.2 Природно-ресурсний потенціал

Природно-ресурсний потенціал (ПРП) території -- це сукупна продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання, яка виражається в їхній сукупній споживній вартості. Виділяють такі групи ресурсів: мінеральні (паливно-енергетичні й металеві корисні копалини, нерудна сировина, сировина для металургійної промисловості, гірничо-хімічна сировина, будматеріали), водні (поверхневий стік, підземні води), земельні, лісові, фауністичні (мисливські, рибні, медоносні ресурси), природно-рекреаційні.

Природно - ресурсний потенціал Південно-Західної Азії дуже неоднозначний. Певних видів природних ресурсів є значні запаси, а деяких - обмаль.

Водні ресурси. Один із ключових ресурсів, необхідних для життєдіяльності людини - вода. Південно-Західна Азія належить до найбільш посушливих районів світу. Велика частина території багатьох країн регіону зайнята пустелями і напівпустелями. Так, в Єгипті пустелі покривають понад 90 % території, в Йорданії - 85 %, у Саудівській Аравії, Кувейті та - ОАЕ близько 95 %, у Судані понад -70 %, у Сирії - 70 %, в Ізраїлі - 60 % [1].

Як наслідок - регіон бідний на поверхневі води. Більшість рік маловодні і мають тимчасовий стік. Найбільші з них: Тигр і Євфрат. Водопостачання і зрошення земель в засушливих районах Туреччини, Сирії й Іраку дуже залежить від цих рік. Найбільш густу річкову мережу в має Туреччина [33]. Її ріки не судноплавні, але мають важливе значення як джерела гідроенергії. Річкову мережу в Аравії утворюють тимчасові водотоки -- ваді, які повноводні тільки в період дощів. Влітку пересихають або дуже міліють. Лише р. Йордан має постійну течію. Але, як зауважують експерти, в Йордані більше історії, ніж води. Ця ріка задовольняє потреби чотирьох арабських країн -- Сирії, Лівану, Йорданії й Ізраїлю . Політична ситуація в регіоні не дає змоги координувати використання водних ресурсів. Озер практично немає, а ті,що є - в основному безстічні, сильно засолені. Багато з них влітку зовсім пересихають. Найбільші озера -- Мертве море, Резайє, Ван.

При нестачі поверхневих джерел прісної води в регіоні широко використовуються підземні води, які видобувають за допомогою підземних каналів (канатів), а ті, що лежать близько до поверхні -- колодязів. Там, де підземні води виходять на поверхню у вигляді різноманітних джерел, утворюються оазиси. Ще недавно прісну воду в країни Перської затоки на суднах доставляли з Іраку й Індії. Іран робить спроби забезпечити собі незалежність в плані водо забезпечення. Відбулись переговори з Таджикистаном, на яких було узгоджено питання поставок води з цієї країни - близько мільйона кубометрів на рік. Щоправда, практичного втілення проекту не відбулось.

Але для деяких країн, таких як ОАЕ та Кувейт - це, практично, єдиний спосіб для забезпечення водними ресурсами., Один із Об'єднаних Еміратів - Абу - Дабі - безпосередньо залежить від роботи опріснювальних заводів: звідти надходить 98% усієї питної води, що споживається в еміраті [23]. За об'ємом опрісненої морської води ОАЕ знаходяться на другому місці в світі, щодня виробляючи 8,4 млн куб. м чистої води. Завдяки опріснювальним заводам Емірати за споживанням прісної вологи на душу населення займають одне з перших місць у світі - 550 л на добу. За прогнозами, в найближчі 10 років в ОАЕ природні запаси води зменшаться на 16 відсотків. У результаті країна стане другою після Кувейту з найменшою кількістю природних водних ресурсів на душу населення. Тому в ОАЕ почалася реалізація проекту зі створення стратегічного запасу прісної води. Згідно з проектом, великий підземний резервуар розміститься в оазисі Ліва, розташованому в еміраті Абу-Дабі. Запасів прісної води в ньому вистачає для забезпечення потреб населення і промисловості цього найбільшого з семи еміратів країни в цілющій волозі впродовж трьох місяців. Потрібний об'єм води буде закачаний у резервуар на глибину 85 м. Для того, щоб його заповнити, щодня протягом трьох місяців під землю подаватимуть по 40 млн галонів чистої води. Реалізація проекту розрахована на 30 місяців. Цей масштабний стратегічний водний запас Емірати створюють на випадок надзвичайних ситуацій, в результаті яких заводи, розташовані на узбережжі Перської затоки, не зможуть виробляти прісну воду. Наприклад, у разі забруднення акваторії нафтопродуктами. Нині у випадку зупинки еміратських опріснювальних заводів нинішніх запасів прісної води вистачить країні лише на два дні. Проект, що реалізовується в Еміратах, стане першим у світі, що передбачає закачування опрісненої води в підземні сховища.

Одночасно в регіоні використовують інші способи освоєння водних ресурсів. Наприклад, в столиці Саудівської Аравії прісну воду видобувають з допомогою свердловин глибиною 1200^_1500 м. Інші нетрадиційні методи отримання чистої води (переробка стічних вод, вторинне використання вод для зрошення) поки що не досягли промислових масштабів. Застосовувалася навіть практика перетягування через індійський океан льодовиків із Антарктики.



Рис. 5. Забезпеченість водними ресурсами

Карта ілюструє, що забезпеченість водними ресурсами - небезпечно низька. Негативний ефект підсилюється ще й, практично, відсутністю артезіанських басейнів.

Загальний поновлюваний запас води в макрорегіоні складає 2,4 млрд куб. м| в рік, тоді як споживання перевищує 3 млрд куб. м. Існуючий дефіцит компенсується за рахунок видобування води (без компенсації) з ґрунтових і підземних джерел. Дослідження показують, що до 2025 р. більшість країн Південно-Західної Азії зіткнуться з браком чистої прісної води, а до 2050 р. вчені передбачають зменшення в два рази норми споживання води.

Таблиця 1. Наявність води в поверхневих і підземних джерелах деяких країн Південно-Західної Азії (куб. м на одну людину в рік)

Країна	1985 р.	2020 р. (прогноз)
Ізраїль	396	258
Йорданія	484	91
Ірак	6580	2570
Ліван	1850	1000
Сирія	3350	1211
Туреччина	4108	2340
Бахрейн	119	50
Катар	125	46
Кувейт	92	36
Оман	1635	605
Саудівська Аравія	180	56

Джерело [8]

Зараз в Саудівській Аравії на 1 млн. м³ води припадає 4000 осіб, тоді як в країнах Європи -- 350 осіб. В той час, як населення Близького Сходу і Північної Африки складає 5% від населення світу, водні ресурси цього регіону становлять всього 0.9% від світових водних ресурсів, що є найнижчим у світі показником і становить 33% від рівня, 15% від африканського і 5% від латиноамериканського. Більшість країн Близького Сходу, за виключенням Туреччини, мають значно менше ніж 1000 куб. м. води на особу на рік, що за стандартами ООН вважається мінімальною кількістю води, яку потребує людина для своєї нормальної життєдіяльності на рік. У 2050 році в зазначеному регіоні на одну особу припадатиме близько 600 куб. м. на рік.

Таблиця 2. Зростання попиту на воду по окремих країнах Південно-західної Азії на період 1985-2030 рр.

Країна	1985 р.	2000 р.	2030 р. (прогноз)
Ізраіль	1926	2113	3600
Йорданія	499	1075	1700
Ліван	859	1448	3106
Саудівська Аравія	3530	6521	13365
Сирія	6883	8498	14915

Джерело [8]

Рис. 6. Зростання попиту на воду по окремих країнах Південно-Західної Азії на період 1985 - 2030 рр.

Найбільшим потенціальним постачальником води на Близькому Сході може стати Туреччина. Наприкінці 1980-х років уряд країни висунув проект будівництва «Водопроводу миру» у вісім арабських країн. Проект може задовольнити потреби у воді близько 30 млн. осіб.

Активізація діяльності радикального ісламістського угруповання “Хезболла” - “Партія Бога” у Лівані демонструє зв'язок між дефіцитом водних запасів та рівнем активності радикальних угруповань. Однією із головних причин заворушень у Лівані є низький життєвий рівень мешканців Півдня Лівану та неспроможність уряду розв'язати проблеми економічного розвитку цього регіону, населеного переважно шиїтами, які політично згуртувалися довкола “Хезболли” і вимагають від влади вирішення економічних проблем, у тому числі - реалізації проектів іригації економічно відсталого півдня країни. На Півдні Лівану, що межує з Ізраїлем, протікають три річки Літані, Хасбані і Ваззані, водні ресурси яких є постійним джерелом конфліктів між Ізраїлем і Ліваном, в яких “Хезболла” традиційно виступає захисником ліванських інтересів .

Запаси нафти. Не менш важливим видом ресурсів Південно-Західної Азії є нафта. Основні її запаси зосереджені в межах величезного нафтогазового басейну Перської затоки, який простягнувся більш як на 2500 км² від передгір'їв Східного Тавру до Аравійського моря. Він займає передгір'я Загросу, Месопотамію, східну частину Аравійського півострова і акваторію Перської затоки. Запаси нафти в регіоні - колосальні. Більша частина нафтових родовищ залягає на глибині 1800-3000 м. У басейні Перської затоки відомі близько 200 родовищ нафти, серед яких 12 так званих супергігантів з дійсними запасами нафти понад 1 млрд. т. кожен. В Саудівській Аравії знаходиться найбільше в світі нафтове родовище Гсавар. Його запаси -- 11,9 млрд. т. Другим великим родовищем є Бурган-Ахмаді-Магва, яке займає східне узбережжя Кувейту. Його запаси оцінюються у 8,5 млрд. т.



Рис.7. Запаси нафти в країнах регіону

На початку двотисячних років запаси нафти у регіоні оцінювалися у понад 100 млрд. т. і становили 65% світових запасів рідкого палива. Нафту знайдено у 13 країнах Південно-Західної Азії. На п'ять країн припадає 92% всіх запасів: Саудівська Аравія, Кувейт, Ірак, ОАЕ, Іран.

Таблиця 3. Запаси нафти у країнах світу, 2012

№	Країна	Запаси нафти,	Частка від світових запасів	Постачання нафти	Запаси закінчаться через, років
15	Бразилія	14	1	2,8 (3,2)	18
14	Китай	15	1,1	4,19 (4,7)	10
13	Катар	26	1,9	1,64 (14,9)	45
12	США	31	2,2	10,59 (11,9)	11
11	Канада	32	2,3	3,92 (4,4)	26
10	Нігерія	37	2,7	2,4 (2,7)	42
9	Казахстан	40	2,9	1,61 (1,8)	62
8	Лівія	46	3,4	0,834 (0,9)	77
7	Росія	77	5,6	10,33 (11,6)	21
6	ОАЕ	98	7,1	3,23 (3,6)	94
5	Кувейт	102	7,3	2,75 (3,1)	111
4	Ірак	115	8,3	2,7 (3,1)	128
3	Іран	137	9,9	4,13 (4,7)	88
2	Венесуела	211	15,3	2,47 (2,8)	234
1	Саудівська Аравія	265	19,1	11,75 (13,2)	272

Укладено на основі: матеріали фінансової групи [31]

Найбільші запаси знаходяться у Саудівській Аравії -- майже половина всіх запасів регіону. Саудівська Аравія є основною державою ОПЕК. Експорт нафти становить 95% експорту і 75% доходів країни і 45% ВВП, даючи можливість підтримувати в країні високий рівень життя.

Таблиця 4. Виробництво нафти в країнах Південно-західної Азії

	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007	2008	2009	2010
Іран	3855	3892	3709	4183	4248	4234	4286	4322	4327	4199	4245
Ірак	2614	2523	2116	1344	2030	1833	1999	2143	2428	2442	2460
Кувейт	2206	2148	1995	2329	2475	2618	2690	2636	2782	2489	2508
Оман	959	960	904	824	786	778	742	715	754	813	865
Катар	757	754	764	879	992	1028	1110	1197	1378	1345	1569
Саудівська Аравія	9491	9209	8928	10164	10638	11114	10853	10449	10846	9893	10007
Сирія	548	581	548	527	495	450	435	415	398	375	385
ОАЕ	2620	2551	2390	2695	2847	2983	3149	3053	3088	2750	2849
Ємен	450	455	457	448	420	416	380	345	304	287	264
Інші країни регіону	48	47	48	48	48	34	32	35	33	37	38

Джерело [31]

Потенційні ресурси басейну Перської затоки ще точно не визначені. Його перспективи пов'язують з розвідкою нафти на шельфі Перської затоки. Приріст запасів нафти в 2010 р. склав 11%. А так звана ставка заміщення («replacement rate») - 205%. Тобто в середньому нові запаси вуглеводнів з'являються в 4 рази швидше, ніж споживає людство (приріст 1%/рік). При нинішньому рівні видобутку і використання ресурсу планеті вистачить ще на 46 років.

Приблизно третя частина доведених світових запасів газу зосереджена в країнах Південно-Західної Азії, що належать до нафтогазоносного басейну Персидської затоки. У басейні відкрито 90 газових (у тому числі 11 морських) родовищ. Основна частина запасів газу приурочена до нафтових басейнів - нафтові поклади містять великі газові шапки [7]. У Ірані переважна частина доведених запасів газу припадає на вільний газ; запаси попутного газу -- приблизно 3,4 трлн м³. В Катарі розташоване морське газове родовище Норт з доведеними запасами 6,76 трлн м³; геологічні запаси перевищують 10-12 трлн м³. У Об'єднаних Арабських Еміратах (ОАЕ) запаси газу виявлені в основному в Абу-Дабі, а також в еміратах Шарджа, Дубай і Расах-ель-Хайма. У Саудівській Аравії, де природний газ ніколи не був цільовим об'єктом пошуків, третина його доведених запасів припадає на попутний газ родовища Гавар. У Іраку бл. 70% доведених запасів припадає на попутний газ, 20% -- на вільний, 10% -- на газ газових шапок. Основна частина запасів попутного газу містяться в нафтових родовищах Киркук, Айн-Залу, Бутма, Бай-Хассан (на півночі країни), а також в родовищах Румейла-Норт, Румейла-Саут і Зубейр (на півдні). У Бахрейні початкові запаси газу нафтогазового родовища Авалі визначаються в 570 млрд м³. Потенційно, запаси природного газу ще набагато більші, але оскільки вони не настільки економічно важливими, його пошукам не приділяється багато уваги та не вкладаються кошти в їх розробку.

Непаливні мінеральні ресурси. До найбільших у світі належать запаси й деяких інших корисних копалин: хроміти (Туреччина), калійні солі (Йорданія, Ізраїль), фосфорити (Ірак, Сирія, Саудівська Аравія).

Земельні ресурси . Несприятлива ситуація і з земельними ресурсами. Тому що понад 60% території Південно-Західної Азії -- це землі несільськогосподарського призначення. Частка оброблюваних земель становить лише 15,8%. За винятком Іраку, значні земельні ресурси знаходяться в країнах, які не мають нафти. Найбільшими площами оброблюваних земель володіють Іран, Ірак, Туреччина, Сирія і Ємен. Частка оброблюваних земель в цих країнах коливається від 30 до 35%. Південно-Західна Азія бідна на придатні для землеробства ґрунти. Найбільш родючі ґрунти приурочені до Месопотамської та узбережних низовин. Характерними ґрунтами Нижньої Месопотамії є алювіальні. У Верхній Месопотамії поширені степові сіроземи і каштанові ґрунти, які при використанні штучного зрошення дають високі урожаї. В передгір'ях Месопотамії поширені бурі, червоно-бурі і каштанові ґрунти, а в котловинах зустрічаються чорноземи. Ці ґрунти незасолені. На значних територіях регіону переважають малопродуктивні ґрунти -- сіроземи. Ґрунтовий покрив піщаних і кам'янистих пустель Аравії представлений примітивними ґрунтами, які бідні на гумус і є сильно засолені. На пасовища і луки припадає 14,9% території.

Лісові ресурси. Щодо лісових ресурсів, то ситуація теж подібна. Південно-Західна Азія бідна на лісові ресурси. Частка площ, зайнятих лісами, майже у шість разів поступається світовому рівню і становить 5,5%. Найбільш «безлісий» район -- країни Близького Сходу. Майже «безлісі» -- Бахрейн, Катар, Оман, ОАЕ. Менше 1% лісистість в Саудівській Аравії, Кувейті, Йорданії. Невеликими є лісові угіддя в Іраку, Ізраїлі, Сирії. Найвищий рівень лісистості в Туреччині, де лісами вкрито майже третину території.

2.3 Демографічний потенціал

Важливою передумовою політичного розвитку будь-якої країни є демографічний фактор. У 2010 році У південно-західноазіатських країнах мешкали понад 210 млн осіб. Більше 80 % населення проживає у Туреччині, Ірані, Іраку, Афганістані, Саудівській Аравії. Максимальна чисельність його в Ірані (67,3 млн осіб), мінімальна -- у Катарі (0,55 млн осіб).

Таблиця 5. Щільність населення країн Південно-Західної Азії

№	Країна	Населення, ос.	Щільність населення, ос/км2
1	Бахрейн	656 397	987
2	Ємен	23 701 257	35
3	Іран	71 208 000	42
4	Ірак	31 001 816	71
5	Ізраїль	11 076 289	290
6	Йорданія	6 407 085	58
7	Катар	793 341	69
8	Кувейт	3 100 000	119
9	Ліван	4 224 000	354
10	Оман	3 200 000	13
11	ОАЕ	5 432 746	30
12	Саудівська Аравія	23 513 330	12
13	Сирія	22 505 000	93
14	Туреччина	78 785 548	91

Джерело [45]

Чисельність населення регіону швидко збільшується. Вплив ісламу на життя більшості країн позначився і на демографічних показниках: простежується швидке зростання населення, «демографічний вибух». Показники народжуваності дуже високі -- 20-35 %о на рік. Середні щорічні темпи приросту населення -- 2,8 %. Максимальні значення спостерігаються в Катарі та ОАЕ (5,8 %), Йорданії (4,7 %), Омані (4,5 %), Саудівській Аравії (4,3 %), Ємені (4,2 %), що є одними з найвищих рівнів у світі; мінімальні -- в Кувейті (0,3 %), Туреччині (1,7 %),. Смертність за останні десятиріччя знизилася, а середня тривалість життя зросла. Рівень дитячої смертності в окремих країнах ще дуже високий, наприклад в Іраку та Сирії, що пов'язано із військовими конфліктами.

Рис.8 . Населення країн Південно-Західної Азії

Населення регіону переважно чоловіче . Чоловіки чисельно переважають над жінками -- 53 % населення. У всіх мусульманських країнах діти і молодь у віковій структурі населення становлять 33 %.

У Південно-Західній Азії переважає молоде населення. Кількість літніх людей у регіоні незначна ( 5%), але спостерігається тенденція до її збільшення за рахунок зростання тривалості та якості життя. У чоловіків вона становить 67 років, у жінок -- 71 рік. А внаслідок економічного зростання в країнах регіону, фактично, відбувається, демографічний вибух.

Рис. 9 . Динаміка населення Південно-Західної Азії

Джерело [45]

Розміщення населення доволі нерівномірне. Через особливості природних умов основна маса жителів регіону проживає на узбережжі, у гірських долинах і низовинах, у долинах великих рік -- Месопотамія в Іраку (середня густота населення -- 80--100 осіб/км² і більше). Величезні райони пустель Аравії й Іранського нагір'я заселені слабко (1 особа/км²) або взагалі не мають постійного населення.

Щодо расового складу, то переважна більшість населення регіону належить до південної расової групи великої європеоїдної раси. Виділяється значною пігментацією шкіри, темним, переважно чорнявим хвилястим волоссям, темними (карими та чорними) очима.

Етнічний склад Південно-Західної Азії дуже строкатий і представлений кількома мовними сім'ями: семіто-хамітська сім'я (арабське населення регіону, євреї Ізраїлю); алтайська сім'я (турки, азербайджанці, турки-кіпріоти); картвельська сім'я (грузини) та індоєвропейська сім'я (іранська група -- перси, курди, белуджі; вірменська група -- вірмени; грецька група -- греки-кіпріоти).

Характерною особливістю країн Південно-Західної Азії є те, що у кожній країні проживають національні меншини. Зокрема, понад 50 % азербайджанців світу зосереджено в Ірані (Іранський Азербайджан); курди становлять 20 % населення Туреччини та Іраку, багато їх в Ірані та Сирії; у Лівані 4 % вірмен; у Бахрейні, Катарі, ОАЕ, Кувейті корінне населення становить всього 50--60 %, а решта -- іноземні робітники з інших країн регіону.