Політико-географічні та геополітичні проблеми країн Південно-Західної Азії

Рис.17. Розселення курдів у країнах макрорегіону.

Це четвертий за чисельністю народ Південно-Західної Азії після арабів, персів і турків. Точна чисельність курдів у Туреччині, зважаючи на фактичну відмову уряду цієї країни визнавати таку національність, може бути оцінена тільки приблизно. Експертні оцінки говорять про 20 - 23% населення країни, що може становити до 16 - 20 млн ос. [19]. В Ірані проживають південні курди населяють регіони Ілам і Керманшах (келхурі, фейлі, леки, гураном, авромані, сорані; де також багато і азербайджанців) і Західний Азербайджан (сорані і курманджі), а також прилеглі до них райони останов Хамадан і Зенджан. Курдські поселення також розкидані практично у всіх інших регіонах Ірану. В Іраку також проживають три курдських групи :південні курди з гураном, сорані (в районі Кіркука і Сулейманії) і курманджі (в районі Мосула), що населяють східні та північно-східні райони країни. Лише частина етнічної території іракських курдів включена в автономне утворення Іракський Курдистан зі столицею в Ербілі. Усього в Іраку проживає понад 5600000 курдів . У північній Сирії проживає 1,8 - 2 млн курдів, переважно курманджі.

Починаючи з ХІХ століття було здійснено кілька спроб створення незалежної курдської держави (вперше у 1840) . Проте ворожі відносини із турками, іранцями, азербайджанцями, байдужість «великих світових гравців», жорстка політика офіційної влади Туреччини, Ірану, режиму С. Хуссейна завадили створенню держави. Заважала і відсутність внутрішнього консолідуючого фактора ( або особистості).

Зараз національно - визвольний рух перемістився знову до Туреччини, яка з метою Євроінтеграції проводить демократизацію суспільних інституцій. Провідною організацією стає аж до наших днів Курдська Робітнича Партія (КРП). Cпочатку вона вирізнялася своїм лівим спрямуванням, маючи багато схожого з комуністичною партією Китаю. Але зараз сфера її діяльності виходить далеко за межі політичної боротьби. Вона фактично є урядом Курдистану, контролює війська - загони «пешмерг», має політичні та соціальні структури і утворення серед діаспори по усьому світі.

Навіть в «пешмергу» створюються жіночі бойові загони . Це сам по собі революційний факт для ісламських країн! В 1990 р легалізовано використання курдської мови лише на внутрішньому просторі. Раніше вона була заборонена. Але навіть зараз офіційна турецька влада відкидає сам факт існування курдів, іменуючи їх «гірськими турками». На даний час ведуться нелегальні радіопередачі курдською мовою, так як офіційні під забороною. Міжнародна спільнота (завдяки тиску діаспори) захищає права курдів в гуманітарної сфері.

Іракські курди заручилися підтримкою США. Саме в регіоні проживання курдів розмістили свої військові сили Сполучені Штати. Курдистан визнає владу Багдада лише остільки, оскільки бажає сам [5] . Так, з 2 вересня 2006 діє заборона вивішувати в Курдистані прапор Іраку, який курди вважають символом арабського шовінізму. Наразі Іракський Курдистан має, окрім парламенту і уряду, власні збройні формування «пешмерга» (до 80 тис. чоловік, з важкою зброєю, бронетехнікою і танками), власну службу безпеки, організовану за допомогою ізраїльських інструкторів («Асаїш»), кілька супутникових каналів, чотири університети . У 2005 році побудований під Ербілем аеропорт забезпечив йому повітряний зв'язок із зовнішнім світом (другий аеропорт існує в Сулейманії).

Важливим фактором існування і незалежності курдів є економічний чинник, а саме нафта. Вважається, що нафтові запаси Іракського Курдистану -- шості у світі за величиною і нараховують 45 млрд барелів. Курдами вже укладено ряд угод про видобуток нафти із західними компаніями. Особливі надії покладаються на розвиток туризму, як міжнародного, так і внутрішнього, так як Курдистан, завдяки своїм природним особливостям, був в «мирні» часи улюбленим місцем літнього відпочинку для жителів південних напівпустельних районів. Прагнучи привернути інвестиції, новий уряд Курдистану ухвалив закон, що надає іноземним інвесторам 10-річні податкові канікули. Нині Іракський Курдистан є єдиною стабільною і відносно благополучною зоною в Іраці. Американці розглядають його як свій плацдарм у регіоні. Серед курдської еліти поширена думка, що з огляду на можливий розвал Іраку слід готуватися до проголошення незалежності.

Схожі тенденції і в сирійських курдів. Поки в країні тривають бої за владу між президентом та опозицією,основні курдські політичні угруповання у домовилися про формування об'єднаних озброєних загонів для протидії атакам бойовиків опозиції у населених курдами північно-східних районах країни. Це рішення затвердили «Народна рада Західного Курдистану і Національна рада курдів Сирії на переговорах, які проходили в Іракському Курдистані.

Рішення про об'єднання курдських збройних формувань у Сирії було прийняте після серії зіткнень, що сталися останнім часом між курдами та ісламістськими бойовиками опозиційної Сирійської вільної армії (СВА) у місті Рас Аль-Айн біля кордону з Туреччиною.

В результаті запеклих збройних сутичок з обох боків в цілому загинуло більше 40 осіб. Напружена ситуація в цьому районі продовжує зберігатися. Ісламістські бойовики підтягують підкріплення до міста, яке обороняють близько 400 бійців курдського ополчення.

В свою чергу, Туреччина проводить військові операції на території Іраку, користуючись внутрішньою нестабільністю в цій державі. За останні 6 років таких було 53. За 32 роки загинуло 40 тисяч осіб. Але є два зовнішньополітичні фактори на користь Курдистану. Перший - інтереси США. Америка не стільки зацікавлена в курдській державності, скільки в послабленні Ірану . Ну і, звісно, «нафтовий» інтерес. США хоче доступу для своїх компаній на закритий Близькосхідний ринок родовищ нафти.

Також підтримку, значно більш таємну виявляє до Курдистану Ізраїль. Тель - Авів, як ніхто, зацікавлений у послабленні мусульманських країн, особливо Туреччини та Ірану. За деяким даними, ізраїльська розвідка проводила навчання загонів «пешмерг». Звісно, отримуючи власну вигоду - розширюють свою розвід мережу, отримують достовірні дані з Ірану та Туреччини, в перспективі матимуть союзника серед країн ісламістського табору. Адже незважаючи на те, що курди - в переважній більшості мусульмани, вони не розділяють загальної ворожості до Ізраїлю.

Рис.18 . Прогнозовані межі Курдистану

Проблема курдів є більш складною та заплутаною, аніж здається на перший погляд. Усі складові даного протистояння входять у сферу різних геополітичних інтересів, часто ворожих та взаємно неприйнятних один одному. Зважаючи на чергове наростаюче напруження між Туреччиною та КРП, вирішення цієї проблеми обіцяє бути непростим.

Інша проблема Туреччини - на сході, де живуть приєднані на початку ХХ ст. православні греки. Вони не так активно проявляють свої настрої і не у такій радикальній формі. Та все ж їх дій стали активнішими після зближення Туреччини із країнами Близького Сходу. На північному заході традиційно проживають вірмени. Але їх кількість за останнє століття значно зменшилась. Причиною тому була планомірна політика влади проти вірмен. Це етнічні чистки, які більшість країн (крім Туреччини та її союзників) вважають геноцидом. Вони відбувалися у 1894 - 1896 та повторилися у 1906 роках. Опісля - насильницьке переселення тих, хто ще залишився із східної Анатолії в Месопотамію (1915). Зараз серйозною етнічною проблемою офіційної влади є курди.

В Ірані ситуація схожа до Турецької. Тут теж багато етносів примусово об'єднують та намагаються асимілювати в перському. Крім Курдів, існує проблема азербайджанців. На північному заході їх проживає більше, ніж у самому Азербайджані - від 7 до 10 млн. осіб, тоді, як на Історичні й батьківщині - 6. Вони теж активно домагаються збільшення своїх прав, аж до від'єднання від Ірану і приєднання до історичної Батьківщини. Офіційний Баку теж усіляко підтримує азербайджанців Ірану. Поставало навіть питання перейменування Азербайджану в «Північний Азербайджан» претензіями на створення « Південного Азербайджану» та подальше їх об'єднання. «Нафтові успіхи» і економічний підйом дають можливість Азербайджану співпрацювати з іранськими азербайджанцями у культурній сфері, попри перешкоди офіційного Тегерану. Задля підвищення самосвідомості та само ідентифікації. На кордоні Ірану та Афганістану може виникнути нова держав - Белуджистан, населення у цьому регіоні здавна до самостійності. [кордони Р. Петерс ] Менша проблема вірмен. Їх менше, і своїх прав вони добиваються не так радикально. Тут потрібно враховувати історичні обставини - вірмени більше конфліктують із Азербайджаном та Туреччиною. А також ментальні особливості вірмен - вони не такі радикальні.

В Ізраїлі два регіони намагаються від'єднатися і створити незалежну державу - Палестину. Це Сектор Газ та Західний Берег р. Йордан. В Ізраїлі регулярно влаштовують теракти ісламісти, які прагнуть незалежності для цих регіонів. Офіційна влада проводить жорстку політику щодо них, яка кілька разів переростала, фактично, у воєнні дії. Зараз ситуація дуже загострена і багато експертів прогнозують відновлення активних військових дій. Варто зазначити, що незалежність Палестини визнали чимало держав - мусульманські та опозиційні «Заходу»; її надали статус «держави спостерігача» в ООН переважною більшістю голосів [ ]. Проти були - Ізраїль та його традиційні союзники. Вона на шляху до повноправного членства. Успіхи Західного Берега більш значні, аніж Сектора Газа. Ізраїль провадить економічну блокаду Гази. Традиційно їм допомагав Єгипет - морськими та сухопутними шляхами. Але після революції, зміни влади та нестабільності в цій країні - допомога перестала надходити. Три роки тому розгорівся скандал, коли Туреччина намагалася передати гуманітарну допомогу на своєму судні . Але воно було зупинене Ізраїльськими прикордонниками. В результаті загинули 9 турецьких активістів. Це погіршило як Ізраїльсько-Турецькі відносини, так становище Сектора Газа.

Ця проблема - одна із най важливіших і одна з таких, що найважче розв'язати. Враховуючи історико-культурні, етнічні, релігійні та ментальні особливості можна із упевненістю стверджувати, перспективи вирішення далеко не «райдужні». Взаємні претензії, звинувачення та непоступливість майже повністю відкидають можливість мирного урегулювання.

Війни, конфлікти, бунти, етнічні суперечки негативно впливають на суспільний розвиток Близького Сходу, зводячи нанівець усі економічні показники та зрушення.

політичний географічний демократія міжнародний

3.3.2 Територіальні суперечки та збройні конфлікти

Регіон зазнавав суттєвого впливу від конфліктів та воєн протягом свого історичного розвитку. В Південно-Західній Азії завжди відбувались конфлікти. Відбувались вони і сучасну епоху, навіть попри розвиток та намагання світової спільноти та міжнародних організацій забезпечити мир у світі. А з початком нового століття, Південно-Західна Азія стала чи не найгарячішим макрорегіоном разом із Африкою в плані конфліктів. Впродовж 2001-2010рр. було зафіксовано п'ять крупних збройних конфліктів. Крім зменшення у 2002р., коли спостерігалося два конфлікти, кожного року на Близькому Сході стабільно фіксувалося по три конфлікти. Ті ж самі три конфлікти - в Іраку, Ізраїлі (Палестинські території) і Туреччині (Курдистан) - точилися з 2004р. по 2010р.; причому, два останні - кожного року. Близький Схід став єдиним, крім Азії, регіоном, де було зафіксовано міждержавний конфлікт - між США і їх союзниками та Іраком. Інші чотири конфлікти точилися всередині держав: два - з приводу влади і два - території. Внаслідок конфлікту в Іраку загинуло понад 35 тисяч осіб. Конфлікт Ізраїлю та Палестинської автономії тягнеться ще з середини минулого століття. За цей час загинуло понад 15000 осіб. Конфлікт курдів із Туреччиною та, в меншій мірі, Іраном часовими рамками виходить ще в середину ХХ століття. Число загиблих становить 25900 осіб [43]. Причиною розв'язання цих конфліктів була влада. У випадку із курдами - ще і територія. Але внаслідок недосконалого поділу кордонів взаємні територіальні претензії є майже у всіх країн Південно-Західної Азії. І тому є висока імовірність, що в майбутньому вони переростуть у форму відкритого протистояння. Зокрема, Ліван має претензії до Сирії щодо її приморської території між Ліваном та Туреччиною. Ліван має проект «Великого Лівану», який би об'єднував землі які в ході історичного розвитку так чи інакше були пов'язані з Ліваном. Аналогічний проект існує і в Йорданії, який би об'єднав землі, що колись їй належали. «Велика Йорданія» повинна би об'єднати частину Саудівської Аравії, де прикордонні зони історично тяжіють до неї. Взагалі, до Саудівської Аравії найбільше територіальних претензій, адже ця країна володіє найбільшою територією і є чимало незадоволених такою ситуацією. Ці зміни передбачають розпад королівства, як держави. Внаслідок втрати територій, які відійдуть: на півночі - до Йорданії, а на півдні - до Ємену. Що ж до решти територій, то на них претендують не існуючі держави, а такі, які потенційно виникнуть. В їх існуванні зацікавлені певні впливові в макрорегіоні релігійні кола. Землі на сході мали б відійти до Арабської шиїтської держави, на заході - до Ісламської священної держави. Арабська шиїтська держава - нова країна, що включить південні райони Іраку, провінцію Аль-Катіф (КСА), південний захід Ірану (акваторія Перської затоки), емірати ОАЕ з переважанням арабів-шиїтів. Ісламська священна держава теж потенційна нова держава. Вона включить території в районі мусульманських святинь Мекки і Медини, які розташовані в Саудівській Аравії. В ОАЕ немає територіальних, проте на їх землі претендує гіпотетична арабська Шиїтська Держава. Не мають претензій також і Бахрейн, Катар, Кувейт, Оман та Ємен. До них теж немає зазіхань. Але є внутрішня конфронтація всередині Ємену, в якому запущено механізм розпаду. Претензії на території є в місцевих груп, що борються за вплив та територію. Територіальні претензії на початку 90 х років минулого століття мав Ірані і навіть відбувалися активні воєнні дії. Але зусиллями міжнародної спільноти конфлікт вдалося погасити і зберегти територію Кувейту. До Бахрейну і Катару внаслідок їх острівного положення та невеликої площі претензій немає. Аналогічна ситуація склалася і навколо Оману. Найбільші територіальні претензії існують навколо Ірану, Іраку, Туреччини та Ізраїлю.

Ірану загрожує втрата території, яка відійде до нових держав: на північному заході - до Курдської держави, на південному заході - до Арабської шиїтської держави, на південному сході - до Белуджистану. Адже в Ірану дуже строкатий етнічний склад та багато незадоволених існуючою політикою офіційної влади щодо них. Стримувана напруга наростає і, в разі неприйняття відповідних рішень з боку влади, рано чи пізно виллється у формі протистоянь або відкритої війни за незалежність. Існує ймовірність втрати території на північному заході, яка може відійти до Об'єднаного Азербайджану, який хоче реалізувати власний проект «великої держави». Офіційний Баку заявляв про проект перейменування країни у «Північний Азербайджан» з натяком на те що повинен ще існувати і Південний і їх варто об'єднати. Приєднання частини території Афганістану в районі Герату теж можливе, але найменш імовірне, враховуючи ситуацію в Афганістані. Невідомо, що там відбуватиметься після виводу американських військ у 2014 році і чи зможе країна існувати країна взагалі, а не піде «сомалійським» шляхом.

Іраку прогнозують розпад країни на анклави: сунітський, курдський, шиїтський. Збереження структур іракської держави в межах західних і центральних сунітських районів (провінція Анбар, частина провінцій Салах-ед-Дин, Діяла, Найнава) з ймовірним наступним приєднанням до Сирії. Найімовірніше, відбудеться перетворення північних провінцій Курдистану в частину незалежної Курдської держави. А також перетворення південних провінцій з шиїтським населенням в частину Арабської шиїтської держави. Імовірність такого сценарію дуже висока, зважаючи на ситуацію в Іраку - економічна, політична та соціальна нестабільність; зацікавлення Курдської громади у від'єднанні.

До Туреччини територіальні претензії висловлюють радикальні грецькі та вірменські кола, які підсилюються релігійними та історичними особливостями. Стамбул - Константинополь - є особливим місцем для православних християн і неодноразово лунали заяви від різних представників вищого православного духовенства про повернення міста християнам. Вірмени мають чітку позицію в тому, що їм повинні належати землі східної Анатолії. Навіть гора Арарат, що є священною для вірмені і є символом народу - знаходиться на території Туреччини. Територіальні претензії є в Курдів, які прагнуть створити незалежну державу.

В Ізраїлі теж ситуація схожа, проте особливістю є те, що від'єднання прагне мусульманська частина населення. Мусульмани прагнуть створити незалежну державу на цих землях Палестину і досягають певних успіхів. Ця невелика територія є особливою і сакральною для представників трьох релігій - християн, іудаїстів та мусульман. В певні історичні періоди вона переходила під контроль різних груп. І кожна заявляє про своє священне історичне право на володіння нею. Зараз Палестина просувається до своєї мети - їх визнано державою спостерігачем в ООН вагомим числом голосів. Але військовий та економічний потенціал Ізраїлю не дозволяють їм поки що досягти свого. Превагою палестинців є високий природній приріст та міграція мусульманського населення, які є набагато вище ніж єврейського.

В регіоні може виникнути ще одна держава - Белуджистан. Ця країна потенційно включить південно-східні райони Ірану, південні райони Афганістану з етнічно однорідним населенням белуджів. Проте для цього відсутні економічне та соціальне підґрунтя і зацікавлення міжнародної спільноти.

3.3.3 Боротьба за ресурси

Боротьба за природні ресурси завжди була виправданням війни, а перерозподіл ресурсів - насамперед території, на яких вони знаходяться - на користь переможців часто був результатом врегулювання конфлікту. Із завершенням «холодної війни» кількість конфліктів зменшилася, зменшилась кількість «ідеологічних воєн», але збільшилась кількість конфліктів, умовами виникнення яких були ресурси. Поступово ті чи інші види ресурсів стали основною причиною воєн.

Із зростанням світової конкуренції за ресурси багато країн починають розглядати доступ до них як справу національної безпеки, а конкуренцію за ресурси - як потенційне джерело конфлікту. Як наслідок, у стратегіях національної безпеки дедалі більша увага надається природним ресурсам різного типу, а силами безпеки та арміями почали враховуватися ресурсні питання у сценаріях майбутніх конфліктів. Відповідно, зростаюче розуміння значення ресурсів у питаннях конфліктів і безпеки змушує уряди, суспільство та міжнародні організації до відповідного реагування. Головним питанням при цьому є визначення місця та форми застосування ринкових механізмів у покращенні використання ресурсів, попередженні і врегулюванні конфліктів. Глобалізація і новий рівень попиту на ресурси розширили можливості для незаконного продажу ресурсів польовими командирами, збройними угрупованнями та навіть державними діячами, що створює живильне середовище конфлікту [6]. Тому найперша реакція передбачає запровадження жорстокіших торговельних правил і заборону незаконної торгівлі найбільш чутливими товарами. [42]

Особливістю Південно-Західної Азії, в даному випадку, є те що регіон багатий на енергетичні ресурси. І тому важко втримати на над ними контроль. Ситуація склалась таким чином, що над ними є геополітичний контроль. В 7- х, коли утворилась ОПЕК, контроль над ними перейшов до цієї організації з метою недопущення США до покладів нафти та газу в регіоні. Тому США всіляко намагається змінити ситуацію. А також контролюючи джерела енергоносіїв, США буде мати можливість впливати на розвиток цілих держав, включаючи свого основного політико-економічного суперника - Китай. Для якого важливим є стратегічне партнерство із країнами Південно-Західної Азії. Навіть той факт, що США має достатньо власних природних ресурсів для задоволення потреб, не може змусити Америку припинити закупівлю енергоносіїв на зовнішньому ринку. США прагне залишатися гравцем на ринку нафти і газу для того, щоб не послаблювати свого впливу на світові процеси.

І, власне, під місіями США та сприянню демократичним процесам, які назвали «примусовою демократизацією» вбачають бажання захопити нафтові поклади. США під приводом війни з тероризмом збільшують свою військову присутність в регіоні. Звісно, це викликає опір та спротив у політиків та релігійних фундаменталістів. Як наслідок - зростання антипатій до демократії та зростання антиамериканських і радикальних ісламістських настроїв.

3.3.4 Тероризм

Дуже важлива проблема - тероризм. Без жодних упереджень можна стверджувати про його особливе місце у житті Близького Сходу. І справа не в стереотипі, що всі терористи - мусульмани. Але тероризм став підґрунтям для багатьох рішень щодо регіону. І в самому регіоні через тероризм загинуло багато мирних жителів та завдано непоправної шкоди.

Таблиця 10. Терористичні акти в країнах Близького Сходу

Джерело [17]

В Південно-Західній Азії в 2010 оці було здійснено 3416 терактів. І від сумарно постраждало понад 14 тисяч осіб - більшість із них було поранено - 12781, 3750 - вбито і найменше захоплено в заручники - 1206 осіб.

Рис. 19. Розподіл смертності від тероризму за приналежністю виконавця теракту

На теракти, здійснені ними припадає 69 відсотків усіх смертей, що були наслідком дій терористів. Їх кількість за останні роки неухильно збільшується, і лише 2010 р порівняно із 2009 р є невеликий спад.

Рис.20. Кількість жертв ісламських екстремістів.

Чому так відбувається? Для терористів їхні дії не просто війна. Тут дуже важливу роль відіграє політична та релігійна складова. Це боротьба за новий світовий порядок, заснований на законах шаріату - альтерглобалізм. Вони хочуть нав'язати світу свої «правила гри». Тому то терористи, в переважній більшості, вихідці з небагатих ісламських країн, де релігія все ще займає важливе місце в житті суспільства. Це можливо в таких країнах, як Ірак, Йорданія, Іран, Оман, Ємен, Сирія. Зараз вони, в певній мірі, добилися свого. Адже тероризм на міжнародному рівні визнали «загрозою світовому порядку». Міжнародні організації та інституції почали приділяти значну увагу цьому питанню. Арабський тероризм - найнебезпечніший та найбільш значний у світі. З ним не зрівняються жодні інші. Терористи мають сформовану мережу виготовлення зброї, підготовки «кадрів», широкі можливості для диверсій.

Таблиця 11. Глобальний індекс тероризму

Джерело [17]

За глобальним індексом тероризму не останні позиції у світі займають країни Південно-Західної Азії. І тут відбивається загальна закономірність, що найвище значення показника в країнах з нижчим рівнем розвитку.

Рис. 21. Розподіл показника глобального індексу тероризму

Найвідомішим та найнебезпечнішим угрупуванням є, звичайно, Аль - Каєда. В дослівному перекладі - «База». Це міжнародна терористична мережа, заснована Осамою бін Ладеном наприкінці 80-х. її основі закладено під час війни в Афганістані. Перші члени мережі пройшли підготовку під час війни Радянського Союзу. На початку 90 - х діяла переважно в Північній Африці. Після приходу до влади у Афганістані талібів в 1996 році, центр діяльності перемістився туди. В мережу входять організації та підрозділи на території Іраку, Ємену, Саудівської Аравії, Лівії, Пакистану, Узбекистану, Оману, Малайзії, Алжиру та інших країн. В серпні 1998 року здійснили атаки на посольства Сполучених Штатів у Кенії і Танзанії, внаслідок чого загинуло 200 осіб, майже п'ять тисяч зазнало поранень. Найгучніші теракти - знищення Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку 2001 р. Та вибух декількох автомобілів в іракському окрузі Язіді 2007 р., коли загинуло 700 осіб.

Лідер організації Усама бін Ладен загинув 2 травня 2011 р. Під час штурму військовими та органами спецслужб США його схованки в м. Абботтабад, Пакистан.

Ще одне небезпечне угрупування - ХАМАС. Це ісламський рух та політична партія, активні на території Палестини. Початок діяльності припадає на 1987 р. Основою стала єгипетська організація Брати - мусульмани. ХАМАС був противагою ліворадикальної Організації визволення Палестини на чолі з Ясиром Арафатом. Рух підтримував ізраїльський уряд. Однак у середині 1990-х років організації помінялися ролями: ОВП відмовилася від терористичних методів, ХАМАС почав їх опановувати. Головна мета - знищити Ізраїль та сіоністів, збудувати на території Палестини ісламську державу.

Збройну боротьбу веде підрозділ Бригади Аль-Касама, учасниками якого є близько 40 тис. Палестинців. Від них загинули близько 300 ізраїльських військових та мирних жителів.

ХАМАС навіть має дитячий сайт, на якому розповідають про подвиги дітей-шахідів.

На території Південно-Західної Азії діє також Робітнича партія Курдистану. Хоча їх методи екстремістські та в певній мірі диверсійні, вони себе не вважають, втім як деякі країни. Заснована 1978 р. В Туреччині як партія студентів-комуністів. Із 1984 р. Веде збройну боротьбу за створення держави Курдистан на землях, де мешкають етнічні курди, - біля кордонів Туреччини, Ірану, Сирії, Іраку. Військові бази організації розташовано переважно на півночі Іраку, але цілями бойовиків стають турецькі сили безпеки, чиновники та нелояльні до партії мешканці регіону. Гроші збирають через пожертви й наркоторгівлю.

Із початку збройних конфліктів загинуло 37 тис. Осіб, орієнтовно чотири мільйони осіб стали біженцями. Уряд Туреччини 1999 р. Захопив та стратив керівника партії Обдуллі Оджалана.

В інформаційну добу терористи мають більше можливостей для своєї діяльності. Своїми, правильними на їх думку, діями вони завдають непоправної шкоди державам та суспільству загалом. Тут йдеться не лише про завдані матеріальні збитки, зруйновану інфраструктуру, шкоду економіці зокрема, а і про сотні людських жертв. Терористи своїми діями відлякують інвесторів, створюють негативний імідж державі, загострюють ситуацію у країні, створюють соціальне напруження. Щодо деяких країн можуть бути застосовані воєнні дії, втручання іноземних військ. Яскраві підтвердження цьому - Іран, Кувейт, Ірак [12].

Тероризм сам по собі передбачає руйнування, деструктивність, знищення, тому це негативне явище потребує міжнародного урегулювання та спільних заходів для його знищення.

4. ПІВДЕННО-ЗАХІДНА АЗІЯ В АКТУАЛЬНИХ ПРОЦЕСАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ І РЕГІОНАЛІЗАЦІЇ

4.1 Участь Південно-Західної Азії в міжнародних організаціях

Глобальні економічні процеси, що відбуваються у світі сприяли у створенню нових умов економічної та політичної діяльності. Два паралельні процеси - глобалізації та регіоналізації призвели утворень різних інтеграційних структур. Із поширенням Інтернету й інших засобів комунікацій раніше закриті суспільства дістали можливість залучитися до світової мережі виробництва й обміну [44].

Через свою конфронтацію із Заходом держави Південно-Західної Азії не особливо активно беруть участь у міжнародних організаціях та не задіяні надто активні у процесах політичної глобалізації. Найбільше представництво у міжнародних організаціях має Туреччина - 11, на другому місці - Саудіська Аравія - 10; по 9 Ізраїлю та Йорданії ; 8 у Ірану. Що ж до участі в процесах політичної глобалізації, то за індексом КОФ лідером регіону станом на 2011 рік є Туреччина - 14 у світі; гірші показники у Йорданії - 37 місце. Більше жодна країна Південно-Західної Азії не потрапила в першу п'ят десятку.

Таблиця 12. Індекс політичної глобалізації

Показники з таблиці підтверджують, що країни макрорегіону не особливо активно беруть участь у процесах політичної глобалізації. Причин цьому - декілька. В багатьох міжнародних організаціях чільну роль відіграють Сполучені Штати, які є ворогом для певних держав регіону, а також в знак протесту проти військових операцій США в регіоні [13]. Також з багатьма організаціями є ідеологічні розбіжності, що не сприяє їх співпраці і немає доцільності в участі держав у цих організаціях.

Саудівська Аравія - єдина країна Південно-Західної Азії, яка входить в організацію «Велика двадцятка», або G-20 (формальніше - Група Двадцяти Міністрів Фінансів та Керівників Центральних Банків). Це є група міністрів фінансів та керівників центральних банків 20 економік: 19 з найбільших економік світу та Європейського Союзу. Загалом, економіки G-20 становлять 90% світового ВНП, 80% світової торгівлі (включаючи внутрішню торгівлю у ЄС) та дві третини населення світу. Рішення про організацію міжнародного форуму «Група двадцяти» (G-20) було прийнято на зустрічі міністрів фінансів і голів центральних банків країн «Групи восьми» у Вашингтоні 25 вересня 1999 року. Ідея створення "Групи двадцяти" обумовлена прийнятим на зустрічі лідерів "великої вісімки" в Кельні в червні 1999 року рішенням встановити "неформальний механізм для діалогу з ключових питань економічної і фінансової політики між системоутворюючими країнами світу з метою досягнення стабільного і стійкого зростання світової економіки на благо всіх країн". Членами "двадцятки" є ключові держави у кожному із регіонів світу. Австралія, Аргентина, Бразилія, Великобританія, Німеччина, Індія, Індонезія, Італія, Канада, Китай, Корея, Мексика, Росія, Саудівська Аравія, США, Туреччина, Франція, ПАР, Японія і Європейський союз. Постійними учасниками зустрічей "двадцятки" є МВФ, Європейський центральний банк і Світовий банк.

Зростання цін на нафту і газ створило можливості для економічного піднесення країн - нафтоекспортерів, водночас потребувало від них принципово нових видів та стандартів якості співпраці. Це було причиною до утворення ОПЕК. Організація Країн Експортерів Нафти (ОПЕК) була створена на конференції в Багдаді 10-14 вересня 1960. Спочатку до складу організації ввійшли Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія й Венесуела [51]. До цих п'ятьох країн, що заснували організацію, пізніше приєдналися ще вісім: Катар (1961), Індонезія (1962), Лівія (1962), Об'єднані Арабські Емірати (1967), Алжир (1969), Нігерія (1971), Еквадор (1973-1992), Габон (1975-1994). В 2007 р. до організації приєдналася Ангола і повернувся Еквадор. В 2008 р. Росія заявила про готовність стати постійним спостерігачем. Основними цілями ОПЕК, які були ухвалені на першій конференції і записані згодом у Статут ОПЕК, є: координація та уніфікація політики держав-членів щодо нафти; визначення найефективніших індивідуальних і колективних засобів захисту інтересів держав-учасниць; пошук засобів забезпечення стабільності цін на світових ринках та попередження раптових і небажаних коливань цін; забезпечення стійких доходів країн-виробників нафти, ефективного постачання країнам-споживачам; справедливий розподіл доходів від інвестицій у нафтову промисловість; охорона навколишнього середовища [51]

Рішення ОПЕК реалізуються за допомогою спеціального апарату і структури. її структура була визначена Статутом, прийнятим на II конференції ОПЕК в 1961 році, і складається з таких органів, як:

-- Конференція;

-- Рада керуючих;

-- Секретаріат.

Конференція -- вищий орган, збирається двічі на рік у Відні. У ній беруть участь делегації країн - учасниць (голова, міністр нафти або енергетики, радники і спостерігачі). Конференція визначає основні напрямки політики ОПЕК, шляхи і засоби їх практичного здійснення та приймає рішення щодо доповідей і рекомендацій, поданих Радою керуючих, а також про бюджет. Генеральний секретар ОПЕК головує на конференції, яка, як правило, привертає увагу не тільки преси, але і провідних діячів на світовому ринку нафти. Всі рішення і резолюції Конференції приймаються одноголосно, кожна країна має один голос. Рішення ОПЕК мають обов'язковий характер після їх ратифікації відповідними органами країн-членів.

Рада керуючих -- виконавчий орган, який виконує рішення конференції, готує річний бюджет, затверджує доповіді Генерального секретаря, визначає порядок денний конференції, призначає заступника Генерального секретаря, затверджує пропонованих секретаріатом керівників департаментів.

Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем виконує поточну роботу під керівництвом Ради керуючих. До складу Секретаріату входить дослідницький відділ, департамент інформації, Агентство новин ОПЕК, Економічна комісія

У перші роки діяльності завданням ОПЕК було обмеження прибутків нафтових монополій і підвищення частки своїх доходів. У центрі уваги постійно знаходилась проблема цін. Розробка єдиної нафтової політики спочатку натрапила на значні перешкоди, спричинені різними позиціями членів ОПЕК. Незважаючи на спільні цілі, кожна з країн намагалась у межах Організації проводити власну політику. Але з плином часу ОПЕК поступово здобувала досвід, почала розробляти довготермінові програми дій, спрямовані на корінні зміни становища нафтодобувних країнах.

Наявність у регіоні Перської затоки капіталу, який шукає можливості для інвестицій, і, водночас, наявність країн з нижчим рівнем економічного розвитку стали поштовхом для утворення Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ). Серед завдань - модернізація економік країн, які відстають в економічному розвитку в межах регіону. Це відбувається шляхом економічної допомоги та стимулюванням до проведення реформ. Організація утворена у січні 1981 року, невдовзі після саміту Організації "Ісламська Конференція" (ОІК) в Саудівській Аравії, її лідери офіційно оголосили про створення Ради співробітництва арабських держав Перської Затоки. Ідея створення організації належала Саудівській Аравії, що об'єднала в Раді шість держав Аравійського півострова з подібними політичними інституціями, соціальними умовами та економічним рівнем розвитку: Саудівську Аравію, Кувейт, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Бахрейн та Оман. Ще років за десять до створення РСАДПЗ у регіоні робилося кілька аналогічних спроб сформувати альянс приблизно з такого ж складу держав - учасниць. Його в різні часи пропонували незалежно один від одного, шах Ірану і президент Іраку. Але менші держави Затоки щоразу вбачали в тодішніх ініціативах іранського та іракського лідерів спроби нав'язати їм гегемонію та протекціоналізм, тому з прохолодою сприймали пропозиції. Початок війни між Іраком та Іраном у вересні 1980 року підтвердив їхні побоювання і зміцнив переконання у необхідності створення власного союзу. Іраксько-іранська війна водночас змусила малі держави регіону ще раз усвідомити свою вразливість і прискорити процес створення альянсу, зокрема збоку Саудівської Аравії. Сусідня Народна демократична республіка Ємен (Аден) перетворилася в зону підвищеної активності лівих сил. Там, за переконанням Саудівської Аравії, діяли центри з підготовки терористів. Водночас Північний Ємен (Сана) на початку 1980 року придбав значну кількість радянського озброєння і запросив до країни понад 300 військових радників. Радянський Союз, активно розігруючи єменську карту, заохочував об'єднання НДРЄ та ЄАР. Тогочасні засоби масової інформації обох країн рясніли політичними деклараціями та риторикою з приводу "зближення обох частин однієї Батьківщини" та їх об'єднання. Незважаючи на те, що таке об'єднання на той час було майже нереальним, Саудівська Аравія вбачала загрозу навіть у його гіпотетичній можливості.

Таким чином, на роль "поліцейського" в регіоні не міг претендувати ані революційний Іран, ані Туреччина, яка "дискредитувала" себе серед арабських країн Затоки через співпрацю із США. Перші роки свого існування РСАДПЗ відзначила підвищеною активністю. У 1981 році Міністерська рада уповноважила Султанат Оман підготувати дослідження з проблем національної безпеки, а Кувейт -- з регіональних економічних питань. У тому ж році були на вищому рівні проведені конференції в травні (Абу Дабі) та листопаді (Ер-Ріяд), далі -- в листопаді 1982 року (Бахрейн), листопаді 1983 року (Доха, Катар) тощо.

На сьогодні сумарне населення країн-членів РСАДПЗ становить понад 25 млн. осіб, сукупний ВНП перевищує 210 млрд дол. США, запаси нафти -- 53,5 млрд тонн. Щорічні прибутки країн РСАДПЗ від продажу нафти і газу досягли в 1995 році 71 млрд дол. США, а в 2000 році -- 114 млрд доларів США.

На території макрорегіону найвпливовішими міжнародними організаціями є Ліга Арабських Держав та Організація Ісламська конференція.

ЛАД бере з підписання договору "Про дружбу та союз" між Саудівською Аравією та Іраком 2 квітня 1936 року. Наступним кроком на шляху до зближення арабських країн було підписання 7 травня 1936 року "Договору про дружбу" між Єгиптом і Саудівською Аравією, яким вперше встановлено дипломатичні відносини між цими двома країнами. Пізніше до організації приєдналися усі арабські держави. Для забезпечення ефективного виконання і реалізації визначених завдань і функцій у ЛАД були створені три головні органи, якими є Рада Ліги, Постійні комітети і Генеральний секретаріат. Усі вони забезпечують виконання "Угоди про колективну безпеку", що була ратифікована в 1950 році. Крім головних органів, Ліга створила спеціалізовані установи з метою об'єднання економічної і соціальної політики, щоб таким чином відокремити себе від політичного впливу країн-членів. У системі Ліги існують урядові ради з питань охорони здоров'я, туризму тощо.

ЛАД створено такі інститути та організації:

-- Арабська організація з питань освіти, науки і культури (ALECSO), створена в 1964 році; штаб-квартира в Тунісі;

-- Арабська організація праці (ALO), створена в 1965 році;

-- Організація арабських країн -- експортерів нафти (ОАРЕС), створена в 1968 році; штаб-квартира в Кувейті;

-- Рада арабської економічної єдності (AEUC), створена в 1964 році; штаб-квартира в Єгипті;

-- Арабська агенція з атомної енергетики (ААЕА), створена в 1982 році; штаб-квартира в Тунісі;

- Арабський валютний фонд, заснований у 1975 році; штаб-квартира в Об'єднаних Арабських Еміратах.

Угода про колективну безпеку й економічне співробітництво підписана 13 квітня 1950 року, пов'язала економічні і стратегічні аспекти діяльності ЛАД. Фактично, вона показала розуміння сторонами, які підписали угоду, важливості спільної захисної та економічної політики. Ця угода передбачає формування Спільної ради із захисту, що прийматиме рішення більшістю в 2/3 голосів, рішення якої повинні бути обов'язковими для всіх держав-членів ЛАД. Ця угода зобов'язує всі країни, що входять у Лігу "в разі нападу на одну чи більше з них, автоматично вживати, індивідуально чи колективно, необхідних заходів, включаючи і використання збройної сили проти агресора, з метою відновлення миру і безпеки".

Після створення Єврейської держави в 1948 році виникла необхідність арабського об'єднання, щоб протидіяти "ізраїльській небезпеці". "Згодом, в тому ж 1948 році, Сирія виступила з пропозицією укласти договір про воєнний і політичний альянс між державами-членами Ліги. Ця угода була ратифікована країнами-членами ЛАД в 1950 році" [14].

Попри усі намагання ефективного функціонування та співпраці, історія показала, що в скрутних ситуаціях і при вирішенні справді важливих питань регіону Ліга стикається з непорозумінням своїх членів. Суттєві розбіжності в позиціях і поглядах політиків країн-членів ЛАД негативно впливають на діяльність та авторитет організації, викликаючи сумніви в доцільності її існування.

Організація Ісламська Конференція - міжнародна міжурядова організація, заснована у 1969 рішенням Конференції глав держав і урядів мусульманських країн у м. Рабаті (Марокко). 1972 прийнятий Статут ОІК. Станом на 2001 членами ОІК є 56 мусульманських держав і 4 держави мають статус спостерігачів. Цілі ОІК: сприяння зміцненню мусульманської солідарності; охорона святих місць; підтримка боротьби всіх мусульман за забезпечення їх гідності, незалежності й нац. прав; підтримка палестинського народу за звільнення своєї території; співробітництво в соціальній, економічній, культурній, науковій, та інше. Найвищий орган ОІК -- Конференція глав держав і урядів, яка скликається раз на 3 роки для обговорення важливих політичних, економічних, релігійних і соціальних проблем та координації політики Організації у цих галузях. Для обговорення поточних проблем діяльності ОІК щорічно скликається Конференція міністрів закордонних справ. Постійним адміністративним органом є Генеральний секретаріат ОІК. Його очолює генеральний секретар. Він,обирається на 2 роки. В рамках ОІК діють постійні комісії і комітети (з питань політики, економіки, наукового і технологій співробітництва, інформації, культури). Місцеперебування -- м. Джидда (Саудівська Аравія).

4.2 Напрямки співпраці з Україною

Враховуючи увесь потенціал та важливість Південно-Західної Азії потрібно вказати зв'язки та співпрацю із Україною. За останнє десятиліття відбулось, хоч і повільне, проте поглиблення співпраці із таким надзвичайно перспективним макрорегіоном.

Низка вагомих чинників спонукає сьогодні нашу країну до значного підвищення уваги щодо належного врахування південно-західно-азійського чинника у зовнішній та внутрішній політиці, у реалізації стратегічних цілей держави. Україна, нарешті, повинна навчитися максимальною мірою використовувати своє транзитне розташування на стику двох світів - християнського Заходу та мусульманського Сходу, в епіцентрі Великого Шовкового Шляху, який з історично поєднував ці світи різноманітними торговельно-економічними і культурницькими зв'язками.

Насамперед, вкрай важливо забезпечити подальшу активну позицію України у вирішенні найважливіших питань, що турбують Ісламський світ - близькосхідний мирний процес, нормалізація ситуації в Іраку, формування нової стабільної системи безпеки на Близькому і Середньому Сході, у Південній Азії тощо, відновити інтенсивний політичний діалог з провідними країнами і лідерами ісламського Сходу. Активізація зовнішньополітичної діяльності України в регіонах Ісламського світу сприятиме реалізації довгострокової зовнішньополітичної стратегії Української держави. Багатостороннє співробітництво України з країнами ісламського світу дозволить нашій державі вирішити такі завдання:

- надасть реальну можливість здійснити диверсифікацію шляхів і джерел надходження енергоносіїв, оскільки ряд країн мусульманського світу, таких як Саудівська Аравія, Ірак, Іран, та інші є найбільшими світовими нафто- та газоекспортерами. На сьогодні із десяти країн, які володіють найбільшими запасами нафти, семеро належать до Ісламського світу.

- забезпечить нову роль України у формуванні нової системи транспортних комунікацій, міжнародних транспортних коридорів у євразійському просторі. Україна внаслідок свого унікального геостратегічного потенціалу здатна виконати важливу роль у створенні надійної системи енергетичної безпеки Європи, в інфраструктурному засвоєнні природного і економічного потенціалу Південно-Західної Азії та Чорноморсько-Каспійського регіону;

- відкриє нові, перспективні ринки збуту багатьох видів української промисловості, воєнно-технічної та сільськогосподарської продукції;

- створить умови для надходження до України значних інвестицій;

Потрібно зазначити, що утвердження України на перспективних ринках Близького і Середнього Сходу, інших стратегічно важливих регіонах ісламського світу створить набагато кращі умови для реалізації курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію [35].

Не можна також забувати і про те, що мусульманський світ значною мірою присутній і в самій нашій державі і його питома вага зростатиме. Нині кількість мусульман в Україні за різними оцінками становить від 1,2 до 2 млн чоловік [5]. Це близько 4% населення України, в тому числі в Криму - понад 12%. Унікальність зв'язків України з Ісламським світом полягає ще й у тому, що на її територію - до Криму - повернулись кримські татари, які свого часу сформувались як етнос саме на теренах України.

Україна зберігає рівновагу партнерських взаємин з усіма країнами регіону, що є особливо важливим з огляду на складні регіональні політичні процеси та їх вплив на глобальну систему безпеки. Таким чином, близькосхідний напрямок зовнішньої політики України став важливою складовою сталого державного зовнішньополітичного курсу та підтвердив статус нашої держави як надійного партнера у сфері підтримки міжнародного миру та безпеки.

Близькосхідний регіон важливий для України насамперед власним економічним потенціалом, перспективами інвестиційного співробітництва та можливостями співпраці в енергетичній сфері. Поза тим, національні інтереси України у безпековій сфері вимагають участі у подальшій міжнародній кооперації з підтримки миру, безпеки, протидії розповсюдженню зброї масового знищення, тероризму тощо.

Водночас негативно позначилися на результативності політики України у регіоні такі чинники як відчутне загострення напруженості у регіоні протягом зазначеного періоду, ускладнення, пов'язані із різким порушенням балансу сил на Близькому Сході. Мав місце й негативний вплив деяких внутрішньо-українських чинників - хронічна внутрішньополітична нестабільність у самій Україні. На думку експертів, українській дипломатії на цьому напрямку бракувало стратегічного аналізу ситуації, чіткого уявлення перспектив та потенціалу зовнішньополітичного курсу України на Південно-Західну Азію. На період 2004р. Українська держава відігравала доволі помітну роль в регіоні. Цьому сприяла виважені позиції України в регіоні після трагічних подій 11 вересня 2001р. у Нью-Йорку, активні зусилля української дипломатії спрямовані на розвиток співробітництва з країнами Південно-Західної Азії. Обсяг торгівлі України з країнами регіону склав 4,88 млрд.дол. США., прямі іноземні інвестиції (ПІІ) країн регіону досягли майже 132,5 млн.дол. США.

Активний політичний діалог з низкою провідних країн та лідерів регіону сприяли створенню сприятливого політичного фундаменту зростання обсягів торговельно-економічного співробітництва України з країнами Південно-Західної Азії майже у 2,3 рази. Водночас, у структурі українського експорту в регіоні, продовжувала переважати продукція низького ступеню переробки і, відповідно, з низьким рівнем доданої вартості. Співпраця в інвестиційній сфері не відповідала ані потребам України, ані потенційним можливостям регіону.

Україна зарекомендувала себе у регіоні як надійний партнер світових центрів політики й регіональних країн у розв'язанні найгостріших конфліктів у регіоні мирними, політичними засобами та у створенні нової системи регіональної безпеки і стабільності [3]. Україна зберегла і зміцнила свій позитивний імідж у регіоні та забезпечила збалансовані відносини як з арабськими країнами, так й з Ізраїлем.

Разом з тим, негативно позначилися на результативності політики України у регіоні такі чинники як відчутне загострення напруженості у регіоні протягом зазначеного періоду, ускладнення, пов'язані із різким порушенням балансу сил на Близькому Сході. Мав місце й негативний вплив деяких внутрішньо-українських чинників - хронічна внутрішньополітична нестабільність у самій Україні, загострення російсько-українських відносин тощо, що відволікали увагу та ресурси від реалізації питань зовнішньої політики на Близькому Сході.

РОЗДІЛ 5. БЕЗПЕКА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ І ОХОРОНА ПРАЦІ

В умовах сучасності зростають потреби до професійної підготовки працівників, які поряд з своїми компетенціями можуть надійно та безпечно працювати. Державна політика в галузі безпеки та охорони праці ґрунтується на принципі пріоритетності життя та здоров'я працівників перед процесами виробничої діяльності.

Охорона праці - це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних,санітарно-гігієнічних та лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності працівників під час трудової діяльності.

Робоче місце - це зона трудових дій працівника, обладнана для виконання певних операцій виробничого процесу [34]. Опис організації мого робочого місця:

1) Геометричні розміри кімнати: ширина - 4м., довжина приміщення - 6м.,висота - 2,5м.

2) Підлога покрита паркетом.

3) Освітлення змішане. Природне освітлення поступає через 2 вікна, штучне освітлення є в нормі.

4) Вентиляція приміщення є природна, пристроїв місцевої вентиляції немає.

5) Параметри мікроклімату: середнє значення температури у літній період - 22єС, у зимовий період 20єС, вологість повітря в межах норми, швидкість руху повітря - 0,5 м/с.

6) В приміщенні є наявна електрична мережа з напругою у 220 В.

7) Шум та електромагнітне випромінювання в нормі.

8) Джерела шкідливих речовин і пилу розташовані за 12 метрів від приміщення, і значного впливу не мають.

9) Приміщення забезпечене медичними засобами долікарської допомоги.

Санітарно-гігієнічні вимоги до умов праці під час виконання роботи на робочому місці є в нормі - нормативи з освітлення приміщень, параметрів мікроклімату, заходи особистої гігієни.

Під час роботи на комп'ютері можна завдати своєму здоров'ю серйозних ушкоджень, особливо страждають зорова, нервово-психічна та опорно-рухова системи організму, тому слід притримуватись загальних правил безпеки:

- протягом кожної години роботи за комп'ютером повинна встановлюватись регламентована перерва на 5-10 хвилин;

- перед початком роботи за комп'ютером слід переконатись, що монітор має антиблокове покриття, з коефіцієнтом відбиття не більше 0,5 та воно має забезпечувати зняття електростатичного заряду з поверхні екрана;

- клавіатуру слід розташовувати на поверхні столу на відстані 5-25см від краю;

- параметри температури на робочому місці мають бути в межах 18-22єС;

- у приміщенні потрібно здійснювати провітрювання та вологе прибирання кожного дня;

- під час роботи за комп'ютером забороняється залишати комп'ютер без нагляду.

Приміщення, де знаходиться комп'ютер відноситься до пожежонебезпечного приміщення категорії «Б», тому обов'язково потрібно мати вуглекислотний вогнегасник типу ОУ-5 або порошковий вогнегасник призначений для гасіння електрообладнання до 1000 В, та вміти ним користуватись. До вогнегасника забезпечений вільний доступ. У випадку виникнення пожежі необхідно повідомити пожежну охорону, вимкнути електромережу та евакувати з приміщення людей. Електропроводку під напругою слід гасити піском, або покривалом з вогнетривкого матеріалу, коли електропроводка знеструмлена то її можна гасити водою або будь-якого типу вогнегасниками. Протипожежний захист приміщення здійснений відповідно вимог «Правил пожежної безпеки в Україні». Всі організаційні і технічні протипожежні заходи мають на меті не допустити виникнення пожеж з будь-яких причин, а також запобігти поширенню пожеж у разі їхнього виникнення, забезпечити можливість евакуації людей і матеріальних цінностей із приміщення, що загорілось, і якомога швидше ліквідувати пожежу.