Політико-географічні та геополітичні проблеми країн Південно-Західної Азії

Більшість населення сповідує іслам різних напрямів: сунізм (переважна частина ісламських країн), шиїзм (Іран, частково Ірак, Азербайджан, Ємен), ваххабізм -- Саудівська Аравія, хариджизм (ортодоксальний іслам) -- Оман [40].

Таблиця 6. Релігійний склад населення країн Південно-Західної Азії

Власне, регіон є батьківщиною ісламу. На його території містяться святі для кожного мусульманина міста -- Мекка та Медина.

Рис. 10. Однорідність релігійного складу населення.

Євреї Ізраїлю сповідують іудаїзм -- офіційну релігію в державі, хоча законодавче це не підтверджено. Проте вплив рабинату на внутрішнє життя ізраїльського суспільства дуже великий. Приблизно 1/2 населення Лівану -- представники місцевих християнських церков католицького і православного напрямів; близько 15 % населення Сирії - також. Християни є практично в кожній країні, хоч їх кількість постійно зменшується.

Таблиця 7. Чисельність християн в країнах Південно-західної Азії

Джерело [30]

Ще століття тому християн на Близькому Сході було до чверті населення регіону. У 2010 році ця цифра становила вже не більше 5% - приблизно від 12 до 15 млн. чоловік. Так, якщо в Сирії на початку XX століття християн було до третини населення, то тепер їх не більше 9-10%. У Лівані в 1932 році було 55% християн, за даними 2005 року - до 34%. Як швидко йшов процес дехристиянізації регіону видно по Палестині: У Віфлеємі християн після Другої світової війни було до 85%, в 2010 році залишилося 12%; в Назареті також переважало християнське населення, тепер там їх не більше 24%. В Єрусалимі число християн впало з 53% в 1922 році, до нинішніх 2%. Якщо наприкінці англійської влади в Палестині, християн було 10%, то тепер їх на землях Палестинської автономії, включаючи сектор Газа, не більше 1,5.

Помітними є тут міграції людей, спричинені традиціями, соціально-економічними, політичними умовами тощо. У Південно-Західній Азії дотепер існує багато кочівників-бедуїнів (араби пустель) і кочівників-горців (курди у Туреччині, Ірані, Іраку . За різними оцінками їх нараховується від 10 до 20 млн осіб.

Чимало давніх міст регіону виникли ще до нашої ери в оазисах і на перехрестях караванних шляхів. Вони багаті на пам'ятки середньовічної мусульманської архітектури. Вважають, що на території сучасного Ізраїлю знаходилося найдавніше місто на Землі -- Єрихон (виникло ще у IV тис. до н.е. поблизу гирла р. Йордан).

Рівень урбанізації загалом невисокий і становить у середньому 65 % : у Кувейті -- 97 %, Катарі -- 92, Ізраїлі -- 91, ОАЕ -- 90, в Ємені -- 34, в Омані -- 13 % (один із найнижчих показників у світі). Найбільшими агломераціями регіону є: Тегеран (12 млн осіб), Стамбул (10 млн), Анкара (4 млн), Багдад (3,8 млн). Міста-мільйонери -- Ер-Ріяд (2,6 млн осіб), Джидда (2,6 млн), Дамаск (2 млн), Ізмір (2 млн), Бейрут (1,8 млн), тощо.

Майже половина населення проживає в сільській місцевості, здебільшого компактними селами.

Зайнятість населення. Переважна частина місцевого населення зайнята у сферах управління, торгівлі, фінансів або живе на відсотки з капіталу. Більшість економічно активного населення (особливо до 80--90 % у виробничій сфері) багатьох нафтовидобувних країн регіону (крім Ізраїлю, Ірану, Іраку, Туреччини) становлять іммігранти з бідних арабських країн, яких приваблюють заробітки, що у 10--15 разів перевищують рівень оплати праці на їх батьківщині.

Останніми десятиріччями помітне збільшення кількості іноземних робітників і в галузях сфери послуг. Напружена зовнішньоекономічна ситуація впродовж десятиріч, майже постійні воєнні конфлікти в багатьох країнах регіону позначилися на демографічній ситуації, спричинивши масові міграції. Низький життєвий рівень (бідність, неписьменність, поширення хвороб, епідемій тощо) характерні для значної частини населення регіону.

2.4 Військово-економічний потенціал

Військові конфлікти в Південно-Західній Азії зажди були надзвичайно важливим чинником. І саме у цьому регіоні його дія проявлялася інтенсивніше, аніж в будь - якому іншому. Це той регіон, де зароджувались найстаріші цивілізації та основні світові релігії. За багато років війни стали невід'ємним чинником у житті Південно-Західної Азії. Це були і війни Османської Імперії, Британської метрополії з колоніями, війни між племенами та етносами, між народами та країнами, ці війни тривають і досі. Регіону і його жителям притаманна войовничість та суперництво [2]. Це відбивається на геополітичній ситуації у Південно-Західній Азії. Військова сфера та економка тісно пов'язані між собою. Агресивна воєнна риторика притаманна багатьом політичним лідерам країн регіону. Особливо Ірану, Сирії, Ізраїлю, Йорданії; активно мілітаризуються ОАЕ. Високий рівень терористичної активності висока імовірність виникнення конфліктів на Близькому Сході зумовлює необхідність збільшення витрат на озброєння[46].

У 2011р. військові витрати зросли на 7 % порівняно з 2010 р. і становили 100. За період 1998-2011 рр. витрати зросли на 62 %. Такі тенденції торкнулись і країн Південно-Західної Азії, які ідуть в авангарді світового ринку зброї. Це продемонстровано у таблиці.

Таблиця 8. Військові витрати країн Південно-західної Азії у 2011 р.

Джерело [46]

Такі країни, як Ірак, Іран, Ізраїль, ОАЕ та Саудівська Аравія є лідерами в регіоні Близького Сходу з кількості витрат на озброєння. Важливо, що в цих країнах також високе навантаження військових витрат на економіку.

Рис. 11. Військові витрати країн Південно-західної Азії

У регіоні діють декілька військових дестабілізуючих чинників, які можна поділити на зовнішні загрози, міждержавні та внутрішні. Прикладом зовнішньої загрози є втручання США, які використовують військово-повітряні та військово-морські бази в Кувейті, Катарі, Бахрейні, ОАЕ та Омані [29]. Сполучені штати постійно намагаються забезпечити собі контроль над регіоном та над його природно - ресурсним потенціалом. Проте це їм не вдається, адже, незважаючи на наявність партнерів у регіоні, у них є низка країн з відверто ворожим ставленням. Їх конфронтація переростає у загальну напругу в регіоні.

До міждержавних загроз відносяться арабо-ізраїльське питання, міжарабські конфлікти, загроза тероризму, постійні звинувачення країн регіону в підготовці терористичних актів та тренуванні терористів. Ці загрози спричинені постійною напругою та нестійкими міждержавними відносинами в регіоні [42]. Важливим фактором регіональної небезпеки є розробка Іраном програми збагачення урану та його заяви про власне виробництво ядерної зброї. Економічні санкції, запроваджені, хоч і завдають Ірану певних проблем, не можуть змусити керівництво відмовитись від своїх ядерних намірів.

До внутрішніх загроз слід віднести політичну та соціальну нестабільність усередині самих країн, релігійні та етнічні конфлікти, суперечності, які існують у межах суспільства, між владою та народом, або усередині самої влади [10].

Незважаючи на всю свою мілітаризованість, країни Південно-Західної Азії важливі своїм економічним потенціалом. Економічні системи країн регіону проходять етап змін та трансформацій; причому і еволюційним, і революційним шляхом. Більшість країн регіону завдяки забезпеченості природними ресурсами мають потужну експортну базу й активну зовнішню торгівлю. До 1973 р., тобто до періоду самостійного розвитку, Західна Азія була периферією світового господарства зі слабким економічним розвитком на базі відсталих форм і методів господарювання. Промислова розробка нафти почалася за участю іноземного капіталу й іноземної робочої сили, що і стало вагомим поштовхом для «економічного стрибка» країн регіону. Це був перший етап розвитку світового ринку нафти. Він функціонував в умовах високого попиту на нафту, що випереджав зростання ВВП світового господарства. Розвиток країн Ближнього Сходу в цей період проходило під впливом панування колоніальної й неоколоніальної експлуатації. Націоналізація нафтової промисловості більшістю країн і функціонування ОПЕК (організація країн-експортерів нафти, створена в 1960 р.) почали змінювати їхнє соціально-економічне положення. Наступив період розвитку й зміцнення державного сектору в економіці країн Південно-Західної Азії. Держави прийняли великі стратегічні програми розвитку національного господарства, здійснювали заходи щодо залучення іноземного капіталу [34]. Стратегія промислового розвитку країн регіону включала трансформацію та оптимізацію існуючої структури виробництва на основі індустріалізації та диверсифікацій галузей промисловості, створення базових галузей - нафтохімічної, металообробної, будівельної, формування агропромислового комплексу.

Сучасний етап розвитку регіону відзначений наступними особливостями:

- високий темп приросту населення - 2,8% на рік;

- зовнішня й внутрішня міграція, обумовлена в основному високим рівнем безробіття, наявність дешевої робочої сили в регіоні;

- соціально-політична нестабільність у країнах Західної Азії.

Залежно від розвитку галузевої структури господарства можна виділити 2 групи країн Південно-Західної Азії:

Перша - країни з різкою перевагою первинного сектора (більше 70%), у якому домінує видобувна промисловість, а частка сільського господарства невелика - 1 - 3 %; така структура дозволяє цим країнам мати великий обсяг ВВП на душу населення, що базується в основному на експорті нафти.

Друга - країни, у структурі яких промисловість і сфера послуг займають приблизно однакову частку в економіці: Кувейт (53 і 46%) і Об'єднані Арабські Емірати (57 і 40%). Економіка цих країн характеризується високою ефективністю функціонування.

Країни Західної Азії є відкритими зовнішньому світу (частка експорту регіону 28,5% від усього азіатського експорту, а імпорту -27%). Хоча й наявний рівень протекціонізму дозволяє захищати власний ринок та нівелювати зовнішні негативні фактори. Основні експортні товари: нафта, нафтопродукти, газ, продукція хімічної й легкої промисловості, сільського господарства. Негативним моментом зовнішньої торгівлі є сильна залежність багатьох країн регіону від світового ринку

Вагому роль у країнах Західної Азії відіграє рух іноземного й регіонального капіталу. Становлення нафтової й газової промисловості в регіоні було пов'язане насамперед з іноземним капіталом великих нафтових компаній. Пізніше він став проникати й в інші галузі. На цей час приплив приватного іноземного капіталу не перевищує 1% загального обсягу інвестицій у країни, що розвиваються. У міру розвитку економіки країн регіону зростала і їхня частка в прибутках закордонних компаній. Особливістю країн Південно-Західної Азії є вкладення значного капіталу фінансових структур арабських країн Перської затоки - (більше 350 млрд.) - переважно в позичковій формі за межі регіону. Нафтодолари - це долари, якими володіють особи, що не є громадянами США, а також держави, які одержують доходи від експорту нафти. Цей капітал утворився в період сприятливої кон'юнктури на світовому ринку нафти для країн - експортерів в 1973 р., коли ціна на нафту зросла більш ніж в 4 рази. Він був розміщений переважно в доларах у західних фінансових установах, кошти від вивозу активно використовуються для розвитку соціальної сфери - охорони здоров'я, освіти й комунальних послуг. Це дозволило багатьом країнам Західної Азії скоротити відставання від розвинених країн й істотно підвищити добробут своїх громадян. Особливих успіхів у цьому домоглися Саудівська Аравія й Кувейт.

РОЗДІЛ 3. ПРОСТОРОВИЙ АНАЛІЗ ПОЛІТИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ТА ГЕОПОЛІТИЧНИХ ПРОБЛЕМ

3.1 Проблеми політичної структури

3.1.1 Проблема консолідації еліт

Цей показник показує наскільки групи осіб, які мають вплив на суспільство чи його частину та ворогують між собою. Найчастіше рівень цього показника є наслідком етнічного та релігійного складу населення, соціального розшарування, внутрішньої політики ат наслідком історичних особливостей розвитку держави. Величина цього показника свідчить про те, наскільки керівні, чи просто впливові, групи стараються забезпечити свої інтереси, нехтуючи при цьому державними. Це, ясна річ, шкодить суверенітету держави, безпеці самому його існуванню. Адже часто метою певних груп є повалення існуючого ладу та пере форматування існуючих кордонів.

Таблиця 9. Фракційність еліт країн Південно-Західної Азії

Таблиця демонструє, що існує практично рівномірний розподіл за цим показником, проявляється чіткий перехід від найнижчих показників, до найвищих.

Рис.12 . Фракційність еліт країн Південно-Західної Азії

Дані свідчать, що найбільше прагнуть роз'єднання певні групи впливу у Іраку, Ємені та Ірані. В Іраку дана ситуація є наслідком етнічного складу населення країни. Північ країни, населений курдами, фактично незалежний. Населення там живе за своїми законами і центральний уряд не має на них суттєвого впливу. Незадоволені ситуацією і прихильники радикального ісламізму та ісламські фундаменталісти. Але виснаження десятирічним конфліктом та присутність військ Сполучених Штатів забезпечують певний рівень стабільності і не дозволяють розгорітися внутрішньому конфлікту. Схожа ситуація також і Ірані. В цій полі етнічній країні є багато незадоволених існуючим станом речей. Адже центральний уряд придушує усі сепаратистські рухи та течії, причому доволі жорсткими методами. Вся владна вертикаль - централізована і тому місцеві громади не мають реального законного політичного впливу. Це призводить до того, що громадяни - представники етнічних та релігійних меншин об'єднуються в місцеві угрупування та організації та автономізуються від місцевої влади. Чимало хочуть змінити державний устрій та кордон. Це і представник потужної та чисельної курдської громади; белуджі - народу, що проживає на траскордонних регіонах Ірану та Афганістану. Це чисельна азербайджанська та вірменська громади. Ці нацменшини всіляко в більшій чи меншій мірі отримують допомогу та підтримку з-за кордону, адже бажання дестабілізувати ситуацію в Ірані є в багатьох країн - опонентів. Проте жорстка централізована політика, система влади, не дозволяють цього зробити. В країні пропри наявність опозиційного потенціалу та невдоволення масових протестів та конфліктів немає.

Зовсім інша ситуація в Ємені. Країні фактично почався розпад на дві частини. Варто, щоправда, згадати і історичний аспект. Ще донедавна, а саме до 1990 року існувало дві держави - Єменська Арабська Республіка та Народна Демократична Республіка Ємен. Західна частина - ЄАР була капіталістичного спрямування, а східна - НДРЄ - соціалістичною. Проте окрім економічних розбіжностей існували розбіжності і на релігійному підґрунті. Численні конфлікти у 1970 - 60 х рр. виснажили обидві держави [19]. А в кінці вісімдесятих на прикордонних територіях було знайдено деякі поклади нафти. Це, а також, крах біполярної світосистеми, стало стимулом для примирення та об'єднання. Проте внутрішні протиріччя повністю подолати не вдалося. На початку двотисячних вони відновилися знову, каталізатором цьому стали і економічні проблеми та масова бідність населення. Почались протиріччя на релігійному підґрунті між сунітами та шиїтами [39]. Зараз процес настільки неконтрольований, що без зовнішнього втручання його зупинити практично не можливо. Країна знову ділиться на два табори, центральна влада не є дієздатною, в країні відбувається перерозподіл сфер впливу. Ця ситуація не викликає інтересу у міжнародної спільноти через низку чинників - відсутність значних покладів нафти, незначну геополітичну роль країни, відсутність інших ресурсів.

У Сирії та Лівані різні релігійні еліти теж прагнуть роз'єднання.

Найбільш зконсолідовані еліти у багатих країнах - ОАЕ, Катарі, Бахрейні. Хоч і в Бахрейні є певні конфлікти. Шиїтська більшість прагне зміни правлячої верхівки. Яка є сунітською та яких меншість. Відбувались протести, на які відбулась миттєва реакція влади - розпочались переговори. ОАЕ - країна з унікальним державним устроєм. Це конгломерат із семи міст - еміратів [4]. Та попри це, між ними немає різкої конфронтації. Адже в країні високий рівень життя та однорідний склад населення, що зменшує імовірність протистоянь між соціальними групами.

3.1.2 Поширення демократії

Практично в усіх країнах регіону країнами існують авторитарні режими (за винятком Ізраїлю, Туреччини - демократичні країни та Іраку, що став на шлях реформ). І, практично у всіх цих країнах, наявне незадоволення правлячим режимом. У 2012 році, стверджує Freedom House, в Південно-Західній Азії найдемократичнішою державою був Ізраїль - повна демократія. Частково демократичними країнами були Ліван та Туреччина.

Кожній країні макрорегіону, зрозуміло,притаманна своя власна специфіка політичного життя, проте, низка спільних ознак дозволяє виділити загальні риси політичного устрою. Сутність політичного устрою полягає в тому, що глава держави формує внутрішньо- і зовнішньополітичний курси країни, незалежно від системи правління - монархічної або республіканської. Парламент - «фасадний» орган влади, який лише затверджує прийняте рішення глави держави. Винятком є політична система Лівану, який відноситься до типу парламентських республік. А також вищезгаданих Туреччини та Ізраїлю. Згідно з Ліванською конституцією парламент не тільки займається ухваленням законів, але й обирає президента країни, затверджує склад уряду, закони і бюджет.. Адже з моменту набуття арабськими країнами незалежності в середині ХХ ст., в переважній більшості цих країн у владній структурі утвердилися правлячі династії, які не бажають втрачати владу. Зокрема, президент Сирії Башар Асад успадкував цю посаду від свого батька Хафеза Асада, який правив країною тридцять років.

Незначна політична активність партій в суспільно-політичному житті пояснюється особливостями соціальної структури традиційного арабського суспільства (існування потужних правлячих династій, племен та кланів), в якому політичні партії виступають опорою глави держави і не відіграють значної ролі в політичних процесах. А в деяких країнах, таких як Саудівська Аравія чи ОАЕ політичні партії заборонені взагалі. На противагу партіям, має вплив так званий “політичний іслам” на ухвалення політичних рішень. Тому що звернення до релігії характерні як для найбільш патріархальних і консервативних режимів, так і для прибічників світської і реформаторської орієнтації.

Іншою особливістю країн макрорегіону (за винятком Туреччини, Ізраїлю та певних нацменшин в Іраку, Ірані та Сирії) є усвідомлення себе частиною арабської нації, підкреслення своєї цивілізаційної єдності, спільності історичної долі, мовної і культурної спорідненості. На інституційному, політичному рівні усвідомлення ідентичності арабськими країнами закріплене в існуванні і діяльності Ліги арабських держав, Союзу арабського Магрибу, Ради співпраці арабських держав Перської затоки. Очевидним залишається і визначальний вплив військових на політичне життя арабського світу.

Враховуючи наведені вище особливості політичного устрою, стає зрозумілим, чому соціальні ресурси держав Південно-Західної Азії до сьогодні характеризувалися проблемами консолідації населення, а громадянське суспільство внаслідок своєї слабкості - браком впливу на політичне життя. Однак, останні революційні події, які охопили низку арабських країн, свідчать про зміну векторів в політичному устрої більшості держав. Пробудження соціальної та політичної активності арабських суспільств в Ємені, Сирії, Йорданії, Іраку, Бахрейні набули сьогодні особливо гострого характеру і яскраво продемонстрували вагомість консолідації населення. Схоже, що демократизація арабських країн піде “знизу”, у випадку, якщо не буде придушена армійською елітою і не “розчиниться” в ісламістських гаслах.

Для держав із демократичним типом правління тип політичного режиму є перевагою, адже вони є повноцінними учасники світових процесів. Для них імідж демократичної держави сприяє приходу іноземного капіталу, інвестицій, капіталовкладень це, безумовно, позитивно відбивається на економіці країн. З Ліваном не усе так просто, ця країна - одна з найбідніших у регіоні. Ця країна на шлях демократичних перетворень стала не так давно і все ще не подолала внутрішні протиріччя.

У всіх інших 10 країнах авторитарні режими. І тому повалення існуючого режиму прагнуть певні політичні сили у Ірані, Лівані, Саудівській Аравії, Сирії, Бахрейні, Ємені, Омані та Йорданії.

Рис. 13. Типи політичного режиму

Але ми мусимо враховувати ментальні особливості досліджуваного регіону. Південно-Західна Азія особливе соціокультурне формування. І автократичні форми правління є природними, характерними для цих країн. Багато в чому завдяки ісламу, законам шаріату. Ці закони історично формувались у аналогічному середовищі і авторитарні методи правління (не лише державного) ним схвалюються. Населенню така форма правління подобається і у деяких країнах воно зовсім не хоче цього змінювати. Недоліки арабського громадянського суспільства також мають історичні причини, які виходять за рамки політики сучасних правителів. До створення колоніальних режимів наприкінці 19 століття в арабських країнах, згідно з законам шаріату, не існувало автономних і самоврядних приватних організацій. Протестуючі сили, які вже усунули диктаторів в своїх лідерів арабських країнах або становлять загрозу них, вимагають більше свободи, чесних виборів і боротьби з корупцією. І практично у всіх країнах прокотилася хвиля протестів з вимогою демократичних змін. Це явище відоме, як «Арабська весна».

Рис. 14. Країни у яких відбувались протести в період 2010 - 2013 рр.

Серед них такі країни, як Бахрейн, Ємен, Оман, Саудівська Аравія, Сирія. Зараз у Сирії відбуваються кровопролитні сутички між владою та опозицією. Ситуація потребує міжнародного втручання та контролю.

Останньою країною, де виникли протести - стала Туреччина. Формально через плани влади забудувати історичну частину Стамбула розпочались мітинги в цьому місті. На наступні дні вони переросли в заворушення по всій країні, де активісти проявляли свою незгоду з політикою правлячої партії, яка впроваджує тенденції ісламського фундаменталізму в своєю діяльністю. Ці протести об'єднали чималі різноманітні народні маси, влада застосовує силу проти демонстрантів, є жертви та велике число постраждалих - кількість їх вимірюється сотнями.

Але внаслідок процесів, що відбуваються в макрорегіону постає інша проблема. А саме те,що опозиція не є інституціолізованою. Серед опозиціонерів майже не існує чітких вимог окрім відставки діючої влади. Натомість детальних пропозицій подальших моделей розвитку країни, в тому числі реформування соціальної сфери, внутрішньої політики опозиційні організації не пропонують. Вони є стихійними та «вуличними». І мають малий потенціал щодо конструктивної роботи. Тобто рухи направлене проти чогось, а не за щось. Вони не пропонують конкретної та якісної альтернативи. Для цього їм бракує досвіду. Більше того, заяви окремих організацій (наприклад, «Братів - мусульман») щодо розірвання мирного договору з Ізраїлем ставлять під загрозу стабільність на Близькому Сході в цілому.

Та все ж авторитарні режими відходять у минуле. І рано чи пізно вони зміняться. Близькосхідні суспільства мають пройти цей шлях. Єдине питання, що залишається відкритим - яким буде характер цих змін; еволюційним чи революційним?

3.1.3 Брак політичних інституцій

Це одна із проблем політичної структури держав Південно-Західної Азії. В ході історичного розвитку в цих державах традиційно існували авторитарні форми правління та існують до тепер. Їх функціонування тісно пов'язане із жорсткими методами управління та прийняття рішень. Ці процеси відбуваються на сучасному функціонуванні державного апарату країн Близького Сходу. Досі на арабській політичній арені переважають авторитарні режими особистої чи корпоративної (технократів, військових) влади незалежно від форми політичної системи - монархічної або республіканської. Їх існування зумовлене історико-культурними та мусульманськими традиціями, що освящають подібного роду режими, відсутністю плюралістичної свідомості, уявленнями про главу держави як про «батька нації». Характерною рисою політичної еліти Арабського Сходу початку XXІ ст. є задача зміцнення існуючої системи влади і передача її або в спадщину, або по принципах «керованої демократії», коли результати виборів найчастіше легко прогнозовані, а головне - мають другорядне значення, тому що не приведуть до істотної зміни політичного курсу в країні. В умовах хиткості політичної системи роль стабілізуючого фактора відіграють армія і спецслужби. У ряді країн вони служать міцною опорою політичної еліти, а в деяких випадках - самі її і складають. В арабських країнах з монархічною формою правління процес передачі влади проходить у цілому без потрясінь. У 1999 р. на зміну «патріархам» близькосхідної політики короля Йорданії прийшов його син - Абдалла ІІ .

Це становить проблему для розвитку суспільства загалом та реалізації кожного громадянина, як особистості, зокрема. Тому рішення ( а частіше - просто його «воля») не ставиться під сумнів та не обговорюється. За непокору часто може бути фізична розправа. Ці рішення часто є неправильними та ірраціональними. Важливу роль в історичному плані відіграло і те, що країни регіону потребували після здобуття незалежності сильної централізованої влади, здатної мобілізувати необхідні для розвитку ресурси.

З огляду на це стає зрозумілим, чому у багатьох держав Південно-Західної Азії відсутні навіть зачатки громадянського суспільства. Показово, що в майже кожній третій арабській країні політичні партії заборонені і, відповідно, вибори не проводяться. Далеко не всюди є й профспілки, не кажучи вже про неурядові організації. Адже відсутність плюралізму, фактична заборона інакодумства, призвели до того, що кожне, навіть незначне, рішення повинне прийматися вищим керівництвом. А власна ініціатива нікому не потрібна та інколи навіть карається. Правда, у ряді держав у політичні системи були принесені певні західні демократичні засади у вигляді закріплених у конституціях основних прав і свобод людини, виборів президентів і парламентів, можливості заснування опозиційних партій. Проте усі ці інститути із самого початку носили «фасадний» характер і реального впливу на політику, як правило, не справляли.

Звертаючись до більш широкого аналізу ситуації, що склалася, чимало дослідників небезпідставно вважають, що фундаментальна складність здійснення процесів модернізації в мусульманських державах Південно-Західної Азії значною мірою пов'язана з роллю ісламського фактора. Принципова відмінність ісламу, як релігії та своєрідної цивілізації, полягає в тому, що він являє собою цілісну систему світогляду і норм поведінки, яка регламентує сприйняття людиною Бога, світу і самого себе. Ісламська релігійна доктрина містить не лише релігійно - та моральні принципи, але й настанови соціально - економічного та політичного характеру. Тобто, іслам за своєю суттю є набагато ширшим явищем, ніж власне релігія. Він використовується не лише в сакральних потребах, й у державницьких, суспільно - правових та навіть економічних. Суворий монотеїзм ісламу визначає принцип життя мусульманської спільноти «умма», в якій мирське і священне є нероздільними.

Проте життя змусило мусульманський світ вступити, хоч і з суттєвим запізненням, на шлях комплексної модернізації [47]. У надрах арабського суспільства поступово визрівала глибока системна криза, яка знаходила свій прояв у посиленні внутрішньої соціально - політичної напруги, загостренні економічних проблем, поглибленні соціальної поляризації та протиріч між інтересами правлячого класу та народних мас [25]. Усе це вимагало невідкладного здійснення необхідних перетворень у різних сферах життя суспільства. До того ж, починаючи з початку двотисячних років, помітно посилився тиск на арабські держави з боку США та їх західних союзників із вимогами прискорення модернізації та реформування.

За цих умов проблема адаптації країн Південно-Західної Азії до вимог постіндустріального етапу розвитку та до процесів глобалізації набувала суттєво важливого значення. Разом з тим здійснити таку адаптацію без модернізації не лише економічної, а й політичної було неможливо. Це усвідомлювали і керівники арабських держав. У травні 2004 р. на туніському саміті Ліги арабських держав (ЛАД) було прийнято документ «Шлях розвитку, оновлення і реформ», в якому було викладено арабське бачення шляхів модернізації. У ньому висловлювалась рішучість здійснити соціально-економічні, політичні і культурні реформи в арабському світі. Особливу увагу учасниками саміту було приділено підвищенню ролі жінки в арабському суспільстві. Адже в наш час Південно-Західна Азія досі залишається регіон, в якому жінки мають дуже мало прав - помітно менше, аніж чоловіки. І ставлення до них залишалось незмінним практично з середньовіччя.

Декларуючи необхідність проведення реформ, арабські лідери виходили з того, що ці зміни вже назріли, підтримані широкими верствами населення і відповідають загальносвітовим тенденціям. Це не було їх особистою ініціативою чи усвідомленою потребою, а необхідністю, продиктованою умовами. Разом з тим, наголошувалось, що намічені перетворенні відповідають культурним і релігійним традиціям регіону, покликані сприяти усталенню арабської ідентичності та арабської єдності і будуть здійснюватися з урахуванням специфічних умов і можливостей кожної окремо взятої країни. Зазначалось також, що реформи базуватимуться як на загальносвітовому досвіді, так і традиціях арабського суспільства. Було очевидно, що тим самим лідери арабських держав прагнули утвердити незалежність своєї політики, її національний характер. Не викликало сумнівів і те, що ухвалений на туніському саміті ЛАД документ був своєрідною відповіддю арабських лідерів на американську ініціативу з реформування близькосхідного регіону, з якою незадовго до того виступив тодішній президент США Дж. Буш і яка була дуже критично сприйнята в арабському світі.

Рис.14. Державний устрій країн Південно-Західної Азії

Між тим нагальна необхідність модернізації арабських країн була очевидною не лише для США, а й для інших розвинених держав, які усвідомлювали усю серйозність ситуації, що склалась у цьому регіоні. У результаті на саміті «Групи восьми», що відбувся у червні 2004 р. на острові Сі-Айленд (США), було ухвалено документ «Партнерство заради прогресу і спільного майбутнього з регіоном Розширеного Близького Сходу та Північної Африки» (РБСПА), в якому була зафіксована готовність «великої вісімки» надавати сприяння країнам регіону на шляху реформування й модернізації.[6]

В авангарді країн, що починають кроки серйозних перетворень, йдуть невеликі арабські монархії Перської затоки - Бахрейн і Катар.

14 лютого 2001 року в ході референдуму була схвалена Національна хартія, що визначила основні напрямки політичних і соціально-економічних перетворень у Бахрейні. Відповідно до неї, передбачено створення двопалатного парламенту і незалежної судової влади, надання цивільних прав підданим і їхня рівність перед законом поза залежністю від статі, соціального походження і релігійної приналежності. Рівно рік по тому 14 лютого 2002 р. Хамад Бен Іса на підставі Хартії вніс зміни в Конституцію 1973 року й оголосив себе королем (до цього глава держави іменувався еміром). У 2002 р. король Бахрейну Хамад Бен Іса Аль Халіфа видав новий закон про пресу, який багато хто назвав «найбільш ліберальним в арабському світі».

У сусідньому з Бахрейном Катарі навесні 2003 р. переважна більшість жителів проголосувало за першу Конституцію після одержання країною незалежності в 1971 р. У підтримку документа проголосували 96 відсотків учасників референдуму. Відповідно до прийнятої катарцями Конституції, у країні створюється парламент - Консультативна рада. До неї входять 45 членів, дві третини із який обираються на виборах, а одна третина - призначається еміром. У Конституції зафіксований поділ повноважень між виконавчою, законодавчою і судовою владою. Проте владу в країні здійснює сунітська меншість. Цим незадоволені шиїти, переважно незаможні верстви населення. Що вилилось у протести. Підтримувані шиїтами з Ірану, протестувальники вимагали зміни державного ладу. Це змусило Короля Хамада Іса аль-Халіфа піти на певні поступки в питанні лібералізації державного управління.

В інших державах Південно-Західної Азії ситуація не краща, а то й гірша. В Ірані, попри наявність президента, є посади з більшими владними повноваженнями. Главою держави є Вищий керівник - Аятола. Це духовний лідер країни. Він визначає загальну політику країни. -- верховний головнокомандувач збройними силами Ірану, керівник військової розвідки. Вищий керівник призначає людей на ключові пости в державі: голів судів, керівника поліції і командуючих всіма родами військ, а також шестеро із дванадцяти членів Ради вартових Ісламської Революції. Вищий керівник обирається Асамблеєю експертів і підзвітний їй.

Другою за значимістю посадовою особою в Ірані є президент. Президент є гарантом конституції і главою виконавчої влади. Рішення з ключових питань приймаються тільки після схвалення Вищого керівника. Президент призначає членів Ради міністрів і координує роботу уряду. Десять віце-президентів і 21 міністр уряду затверджуються на посаду парламентом. Хоча президент призначає міністрів оборони та розвідки, кандидатури повинні бути заздалегідь схвалені Вищим керівником. Президент обирається прямим всенародним голосуванням на чотирирічний термін. Кандидати в президенти повинні бути попередньо схвалені Радою вартових. Рада вартових Конституції Ірану складається з 12 членів, 6 з яких призначає Вищий керівник. Решта 6 членів призначаються парламентом за поданням голови Верховного суду. Рада вартових стверджує кандидатів на ключові пости, в тому числі кандидатів у президенти, члени уряду і парламенту. Основний обов'язок Ради -- перевірка законопроектів на відповідність ісламському праву. У випадку якщо є розбіжності з шаріатом, законопроект відправляється на доопрацювання. Крім того, Рада має право накласти вето на будь-яке рішення Меджлісу. Ці органи і контролюють усю владу в Ісламській Республіці Іран. Ці нечисленні структури доволі закриті, консервативні, та стабільні у своєму складі. На них впливу населення практично не має. І саме це становить проблему розвитку країни - обмеженість їх поглядів та рішень.

Ірак - за конституцією - федеративна парламентська демократична представницька республіка. Наразі, країна перебуває на стадії формування ефективного державного апарату після падіння режиму С. Хуссейна та бойових дій на її території. Іде формування нового державного устрою та типу правління. Зазначений процес ускладнюється незадовільними умовами. Згідно з розподілом повноважень між гілками влади, Ірак - парламентська республіка. Парламент (нижня палата) - Рада представників Республіки Ірак (275 депутатів). Обирається загальним таємним голосуванням за пропорційною репрезентативною системою. Також є посади президента та прем'єр - міністра. Загалом, партійна карта Іраку дуже різноманітна. Поруч з новоствореними спеціально для участі у перших в новітній історії країни виборах партіями, за голоси виборців змагалися партії з досвідом кількох десятиліть політичної та опозиційної боротьби, включаючи збройну. Провідну роль у створенні та діяльності іракських партій відіграє особистість лідера. Спільною рисою більшості політичних партій Іраку є формування їхньої електоральної бази за етнічною ознакою (плем'я, релігійна секта).

Йорданія, Кувейт, ОАЕ, Саудівська Аравія, Оман - конституційні монархії. В них попри наявність законодавчих органів, політичні партії заборонені. Повнота влади належить виконавчій гілці. В Саудівській Аравії та Йорданії - королю, в Кувейті - еміру, Омані - султану, в ОАЕ - раді семи шейхів. Законодавчі органи - підконтрольні виконавчій владі, частина з них обираються, частина призначається. Проте вони залишаються залежними від виконавчої влади. Винятком є Кувейт, де опозиція має реальний, а не задекларований вплив. Опозиція, хоч і шляхом блокад та бойкотів, але все ж може протистояти режиму, і повертати події на свою користь.

Сирія, Ємен - президентські республіки. Але, попри наявність більшої кількості державних органів влади, ефективності не більше. В Сирії іде громадянська війна між владою та опозицію; Ємен - фактично розпався на дві країни.

Найкраща ситуація із системою органів державної влади в Туреччині, Ізраїлі та Лівані.

Ізраїль - парламентська республіка. Вищим законодавчим органом є однопалатний парламент - кнесет,який складається із 120депутатів.Вибори до кнесету загальні,прямі при таємному голосуванні. Кнесет - основна арена політичної боротьби партій в період між виборами. Партійні фракції в кнесеті відіграють головну роль в процесі підготовки парламентських рішень. Лідери основних партій правлячої коаліції, сформувавши свій кабінет Міністрів й отримавши більшість у кнесеті,здійснюють усі основні державні функції: формулюють загальні цілі державної політики; контролюють виконавчу й законодавчу влади та формують вищий прошарок політичної (правлячої)еліти. Обраний прем'єр - міністр набагато мало залежний від партійного апарату. Він теоретично може майже безконтрольно 4 роки керувати країною. Але у Ізраїлі існує значне обмеження персональної влади того чи іншого політика вищого рангу у вигляді громадської думи. Влада правлячої партійної еліти в Ізраїлі усе ж таки діє не безконтрольно. Політичне й персональне життя вищих партійних бюрократів - постійно піддається пильній увазі суспільства, особливо якщо цей політик очолює партію чи кабінет Міністрів. Формально прем'єр-міністр не є главою держави. Глава держави - президент, якого обирає Кнесет на п'ять років таємним голосуванням. Згідно із чинним законодавством президент практично не має великих владних повноважень,він служить одним із символів держави й виконує представницькі функції. Особливе місце в партійній й державній системі Ізраїлю займають релігійні партії,чиї лідери,безумовно,дуже впливають на ізраїльське суспільство. Релігійні лідери користуються величезним авторитетом та майже абсолютною владою в своїх партіях, але й в середовищі віруючих послідовників. Вони беруть активну доля в політичному житті країни й широко представлені у всіх владних структурах.

Туреччина теж є президентською республікою. Законодавча функція у Туреччині належить однопалатному парламенту (меджлісу) - Великим національним зборам Туреччини (ВНЗТ) із 550 депутатів. Виконавча влада здійснюється президентом та Радою міністрів. Глава держави - президент республіки. Згідно з конституцією він уособлює єдність та неподільність країни і нації. Президент наділений широкими повноваженнями в сфері виконавчої, законодавчої і судової влади. У законодавчій сфері він наділений повноваженнями скликати на позачергове засідання меджліс, розпускати його і призначати нові загальні вибори, затверджувати прийняті парламентом законопроекти і публікувати їх, а при необхідності повертати їх на доопрацювання у меджліс, виносити на референдум законопроекти, пов'язані з внесенням поправок до конституції, звертатися до конституційного суду з вимогою переглянути закони і постанови, якщо вони суперечать конституції. У сфері виконавчої влади президент має такі повноваження: призначає прем'єр-міністра і приймає його відставку, за представленням прем'єра призначає міністрів, направляє турецьких послів до іноземних держав і приймає представників іноземних держав, акредитованих у Туреччині, затверджує міжнародні договори й угоди, затверджує постанови уряду, оголошує амністію деяким категоріям ув'язнених, призначає начальника генерального штабу, членів Ради державного контролю. Конституція Туреччини передбачає створення за президентом установ, які фактично не відповідають перед законодавчою та виконавчою владою: Ради національної безпеки і Ради державного контролю.

Ліван - парламентська республіка. Діє конституція від 23 травня 1926 р. з наступними змінами (останні - в 1999 р.). Глава держави - президент, який обирається парламентом терміном на 6 років і не може бути переобраний на другий термін підряд. Президентом може бути тільки християнин-мароніт. Він наділений широкими повноваженнями: правом законодавчої ініціативи, розпуску парламенту і т.д.

Законодавча влада належить Палаті депутатів, яка складається з 128 депутатів. Депутати обираються шляхом прямого і таємного голосування терміном на 4 роки за принципом представництва від релігійних общин. Голова парламенту обирається від мусульман-шиїтів.

Виконавча влада належить президенту і уряду (Раді міністрів), який він призначає. Посаду прем'єр-міністра може обіймати лише мусульманин-суніт.

Політичні партії у Лівані, хоч і дозволені, але на відміну від країн Заходу, не відіграють провідної ролі у політичній системі країни. Серед 128 депутатів ліванського парламенту не більше 40 перебувають у тій чи іншій політичній партії. Більшість партій користуються підтримкою окремих релігійних громад або утворені навколо тих чи інших політичних лідерів, керівників кланів і впливових сімей.

Оскільки, Ліван є країною із найрізноманітнішим релігійним складом, для збереження стабільності, та задоволення прав представників усіх релігійних громад, в країні діє саме такий розподіл владних повноважень за релігійним принципом.

 Ці три країни найтісніше співпрацюють із ЄС, тому органи влади в них найбільше відповідають провідним Європейським аналогам. Це забезпечує кращі умови розвитку та стабільність всередині країн.

Проблемою є те, що процес поступової політичної модернізації в арабських країнах нерідко наштовхується на серйозні перешкоди. В останні роки влади арабських країн зштовхнулися зі складною задачею збереження своєї національних безпеки. Хвиля терактів, що прокотилася по арабських країнах у 2002-2003 р. (вибухи в Тунісу, Марокко, Саудівської Аравії) і викликане цим ускладнення загальної ситуації в регіоні змушує правлячі кола арабських країн «закрутити гайки», ставлячи під державний контроль діяльність деяких ЗМІ і громадських організацій.

Фактор зовнішньої погрози в питаннях забезпечення національної безпеки на сучасному етапі грає усе велику роль. Після розпаду СРСР у 1991 р. країнам, що знаходилися в сфері впливу Радянського Союзу, стала нав'язуватися американська модель бачення світового устрою, у якому США грають «першу скрипку». Найчастіше такі ідеологічні акції здійснюються за допомогою агресивної економічної експансії, насадження американських соціокультурних цінностей, нарощування військової присутності в зоні кризи, що штучно нагнітається. Також збільшення своєї військової присутності в тім чи іншому регіоні чи силові акції ( не завжди легітимні виходячи з існуючого сьогодні міжнародного права), нерідко є попросту утручанням у внутрішні справи. Як основний аргумент США все частіше висувають теза про недостачу демократичних свобод, як джерелі всіх проблем. Офіційний Вашингтон заявляє що, більшість країн Близького Схід страждають від дефіциту свободи і саме в цьому криються причини, що породжують тероризм. Причому, як правило, мова йде про ті країни, що не хочуть йти у фарватері американської політики [21].

Тим часом саме політика США є тим каталізатором, що пускає в хід найбільш радикальні сили на Арабському Сході. Підтримка Вашингтоном відверто силових акцій Ізраїлю у відношенні арабів, окупація Іраку, агресивна риторика щодо Ірану,ріст числа американських військових баз, насильницьке впровадження за допомогою економічних важелів західних елементів культури - усе це сприймається жителями Арабського регіону як спроба реколонізації. Місіонерська роль, що взяли на себе США і про яку усе голосніше заявляють у період правління нинішньої республіканської адміністрації, сприймається в арабських країнах, як бажання зруйнувати багатовікову систему цінностей регіону, яка виросла на постулатах ісламу і вірності до традицій предків.

Подібний розвиток подій може дестабілізувати обстановку в регіоні Арабського Сходу. Адже це здатне породити сильний соціальний протест у широких шарах населення. Тому не викликає великого подиву ріст антиамериканських настроїв, що досягли в останні роки масштабів, які шокують.

3.2 Проблеми політичної свідомості

3.2.1 Масове невдоволення населення

Ця проблема тісно пов'язана із попередньою. Адже недовіра до уряду викликає масове не вдоволення його діями. Це явище також пов'язане із тривалим « застоєм» у соціальній сфері, в побуті; відсутністю реформ та змін; небажанням уряду проводити ці самі зміни; стагнацією економіки. Відповідно, величина цього показника напряму залежить від величини показника, описаного вище.

Рис. 15. Рівень масово невдоволення населення в країнах Південно - Західної Азії

Джерело [17]

Лідери - Саудівська Аравія,Ірак,Ємен. Дещо менше невдоволення діями уряду - Сирії, Ізраїлі та Ірані. В Саудівській Аравії є певні політичні радикальні сили, які прагнуть запровадити жорсткі закони, на основі шаріату. А також добиваються перерозподілу доходів від торгівлі нафтою. В Іраку та Ємені немає консолідованої політичної еліти, певні групи впливу добиваються радикальної зміни ситуації на свою користь. В Сирії народ добивається змін у країні, прагне економічних та демократичних перетворень. В Ізраїлі - мусульманські меншини давно добиваються незалежності; крім того серед єврейського населення існує невдоволення діями уряду. Врешті країн - показник теж достатньо високий. Причини схожі - населення прагне свобод, демократичних перетворень, якісних змін у економіці. Найспокійніше - у Бахрейні, Катарі, Омані та ОАЕ.

3.2.2 Недовіра до уряду

Ця проблема набуває все більшого масштабу. У всіх країнах наростає незадоволеність правлячою верхівкою. Причому, це відбувається у тих країнах, де здавалося б,немає для цього передумов - багатих і стабільних. Найбільше не довіряють уряду в Іраку, Сирії, Ємені, Ізраїлі, Ірані та Саудівській Аравії. Якщо в перших трьох країнах ситуація зрозуміла - політична нестабільність, низький рівень життя, фракційність політичних еліт, конфлікти, певні зовнішні чинники, то в інших трьох дещо інші причини. У Ізраїлі дві частини держави - Західний Берег та Палестина борються за незалежність. Відповідно і ставлення до уряду відповідне. Крім того, єврейська частина населення Ізраїлю незадоволена певними неоднозначними діями уряду, що призвело до позачергових виборів на початку 2013. У Ірані є певна частина населення, що прагне демократичних реформ. Окрім того духовний лідер цієї країни - аятола Хоменаї теж не знаходить спільної мови із президентом Ахмедінеджадом. Різні настрої суспільства, втім, дають один результат - недовіру до уряду.

Рис. 16. Недовіра населення до уряду.

Джерело [17]

У багатій Саудівській Аравії певні радикальні політичні сили прагнуть захопити владу у свої руки з метою встановлення законів шаріату та розподілу доходів від продажу нафти на свою користь. Аналогічна і в Бахрейні - рівень недовіри до уряду близько семи пунктів. Тут також опозиційні сили прагнуть економічних і, особливо, політичних реформ. Населення в значній мірі підтримує ініціативи демократичних реформ. В Йорданії та Туреччині рівень недовіри до уряду не такий високий, але все ж відчутний через наявність у цих країнах релігійних етнічних меншин. Найбільше довіряють своїй владі у Омані, Катарі, Кувейті та ОАЕ.

3.3 Проблеми політичних відносин

3.3.1 Етнічні протистояння

Протистояння між етнічними групами у Південно-Західній Азії - явище поширене та доволі небезпечне. Це одна з ключових проблем макрорегіону. Адже представники низки національностей, етносів та мовних сімей сконцентровані на території таким чином, що сфери їх інтересів перетинаються та конкурують одна з одною. У них є низка взаємних претензій, суперечок та історичних конфронтацій, що нерідко переростають у конфлікти та війни. Більшість народів та етносів не задоволені наявними кордонами і прагнуть їх змінити на свою користь. Деякі народи все ще прагнуть реалізувати ідеї власної незалежної держави. Найбільш гостро це питання постає у Туреччині, Ірані, Ізраїлі, Сирії, Саудівській Аравії та Іраку. Причому у ці країни (за винятком Ізраїлю та Саудівської Аравії) об'єднує «Курдське» питання.

Історично склалося так, що Туреччина - багатонаціональна держава. Протягом свого розвитку тюркський етнос завойовував сусідні. Попри усі намагання, абсолютної асиміляції добитися не вдалось. Народи в більшій чи меншій мірі намагаються добитися незалежності. Щоправда, у 1965 відбувся останній перепис, в якому потрібно було зазначати свою мову та національність. Тому про точну кількість етнічних меншин можна судити приблизно. Зараз в країні проживають курди, вірмени, араби,греки, адиги, кабардинці, інгуші, чеченці, осетини, та інші. Всього приблизно 15 - 20 млн. осіб, а це становить від 20 до 25 відсотків населення країни. За конституцією Туреччини, турками вважаються всі, «хто зв'язаний узами громадянства з турецькою державою». Найчисленнішою меншиною є курди.

Курди - іранський народ, який представляє собою сукупність численних племінних груп, розселених переважно в районах середнього та північного Загроса і у верхів'ях Тигра і Євфрату - в регіоні, званому Курдистаном. В даний час Курдистан поділений між Туреччиною, Іраном, Іраком і Сирією. Загальна площа ареалу розселення становить приблизно 392 тисячі з. км. В даний час курдів налічується від. 30 до 35 млн осіб (у Туреччині -- близько 190 тис., в Ірані -- 125 тис., в Іраку -- 65 тис., у Сирії -- 12 тис.) [19].