Економічний та валютний союз

Після того як було досягнуто франко-німецької угоди відносно ЕВС, процес практично неможливо було загальмувати. Тим самим він нагадував попередні моделі, що застосовувалися в Європі для ухвалення рішень. Італія зайняла підтримувальну позицію і забезпечувала в основному інтелектуальну підтримку. Голандія значною мірою поділяла економічний скептицизм німців, однак її простір для маневру був істотно обмежений. Бельгія і Люксембург завжди були палкими прихильниками процесу, хоча Бельгія водночас була досить стурбована тим, що жорстке застосування критеріїв конвергенції може витіснити її за межі привілейованої групи через наявність дуже великого державного боргу. Данія вже бачила себе в європейській валютній зоні, хоча її політики зовсім не були переконані в тому, що населення затвердить вступ країни до валютного союзу та протокол «опт-ауту». Головною проблемою інших (південних) країн було встановити зв'язок ЕВС з найсерйознішими бюджетними трансфертами і одночасно уникнути інституціоналізації двох або більшої кількості рівнів у Співтоваристві. Обох цілей згаданим країнам вдалося досягти лише частково, і в основному -- першої, а не другої. Ірландія отримувала вигоду від трансфертів і відчувала себе більш захищеною, ніж її південні колеги, тобто могла сподіватися на одержання «квитка на вихід у фінальний етап» однією з перших. Вона б, очевидно, віддала перевагу тому, щоб інший острів -- той, який відокремлює її від континенту,-- також приєднався до програми, оскільки більша частина її торгівлі припадає на Велику Британію.

Що ж до самої Великої Британії, то вона залишилася єдиною країною, в якій уряд, сам по собі внутрішньо розколотий, висловив явні сумніви щодо можливості й доцільності створення ЕВС як на політичному, так і на економічному грунті. Після 1979 р. ситуація трохи змінилася. Усвідомлюючи свою ізоляцію, уряд консерваторів доклав зусиль, аби залишитися за столом переговорів, і доручив процес їхнього проведення Маргарет Тетчер. Було зроблено низку альтернативних пропозицій, таких як, наприклад, «твердий екю», які однак не справили особливого враження на інших партнерів. Зрештою Велика Британія зарезервувала для себе «опт-аут», згідно з положеннями Договору.

Керівники центральних банків, участь яких мала вирішальне значення для успішного впровадження проекту ЕВС, активно залучалися до роботи, починаючи з першого етапу, передусім шляхом участі в роботі Комітету Делора, а згодом у написанні статутних документів ЄЦБ. На них також було покладено відповідальність за повсякденне управління роботою ЄВС. Натомість зацікавлені групи, що діяли в межах окремих країн, парламенти та широка громадськість у процесі згаданих переговорів практично не відіграли ніякої ролі. Винятком з цього правила була Британія, і це може бути поясненням тих глибоких розколів, що сталися в цій країні завдяки ЕВС. Для переважної більшості інших європейських країн ЕВС перетворився на політичне питання лише після підписання ними тексту Договору; таким чином, реакція населення в цих країнах виявилася неприємним сюрпризом для більшості політиків.

Довгий перехід: уряди, ринки та суспільства

Маастрихтський договір європейські суспільства та міжнародні ринки зустріли без особливого захвату. Агонієподібний процес його ратифікації збігся в часі з негараздами на обмінних ринках, і два цих явища забезпечили одне одному взаємну підтримку. Тривалий період стабільності обмінних курсів у 1992 р. в умовах сильного ринкового тиску завершився. Частково причиною цього стало збільшення німецьких запозичень для фінансування витрат, пов'язаних із об'єднанням. Того ж року розпочалися спекуляції, пов'язані з наявними двосторонніми курсами. Вони швидко набрали розмаху і призвели до безпрецедентних трансфертів коштів між різними валютами і різними країнами. Безперервні зміни відсоткових ставок і великі інтервенції Центрального банку на обмінних ринках загалом так і не змогли вирішити цієї проблеми. Результатом стала низка переглядів обмінних ставок і відмова двох валют від участі у МВВК, що зрештою змусило його учасників у серпні 1993 р. відмовитися від колишніх вузьких коридорів коливань. Центральні банки, і передусім Банк Англії, зазнали великих втрат. Це справило також негативний вплив на реальну економіку та весь процес європейської інтеграції (Gros and Thygesen, 1998).

На жаль, все це відбувалося тоді, коли в державах-членах відбувався процес ратифікації ДЄС, найважливішим елементом якої була саме побудова повноцінного ЕВС із зазначеними термінами завершення процесів і детальними положеннями. Невелика перевага відповідей «ні» на першому датському референдумі, проведеному у червні 1992 p., подіяла як каталізатор зростання нової хвилі «євроскептицизму», і процес ратифікації ДЄС виявився тривалим і болісним. Це, своєю чергою, дало додатковий поштовх до спекулятивних нападів на централізовані обмінні курси в межах МВВК. Європейські суспільства і міжнародні ринки, очевидно, поставилися до ініціатив своїх урядових лідерів дуже скептично.

Перехід до нового етапу розвитку ЄВС, який відбувався вимушено і всупереч бажанню урядів, був спричинений поєднанням різних чинників. Одним із них була тривала надмірна оцінка деяких валют. Вереснева криза 1992 р. була значною мірою кризою довіри, яка вдарила передусім по слабких валютах, курс яких загалом вважався надто завищеним. Відповідні уряди невдовзі були змушені визнати свою поразку: фунт стерлінгів та ліра вийшли з МВВК, тоді ескудо пережили серію девальвацій, аби залишитись в його межах.

Однак ринкову нестабільність подолати не пощастило, і під її удар потрапила низка інших валют. Ступінь довіри стрімко падав, і стадний інстинкт (англосаксонських спекулянтів, як стверджували французькі

політики!) призвів до тиску в напрямі утворення постійно зростаючого ринку. Дослідження, опубліковане в той час МВФ, свідчило: «Дисципліна, яка спостерігається на ринках капіталу, не є непорушною і далеко не завжди застосовується неперервно й послідовно. Хай там як, ринки зрештою визначилися з тим, які ситуації шкодять їхній стабільності, і після цього стало ясно, що, враховуючи лише їхній обсяг, цілком можна внести необхідні корективи» (IMF, 1993).

Національні органи влади самі позбавили себе політичного інструменту, до якого вони часто вдавалися в минулому, аби захистити обмінні курси. Засоби контролю за рухом капіталів були відсутні, тоді як на ринках розпочалися масивні трансферти коштів. Після вересневої кризи 1992 р. деякі країни тимчасово відновили контроль за рухом капіталу. Реагуючи на кризу, деякі економісти зажадали запровадження заходів, покликаних «підсипати трохи піску в механізм міжнародних фінансів»: введення податку на обмінні операції з іноземною валютою або встановлення вимоги щодо обов'язкового безвідсоткового депозиту для банків, що мали відкриті позиції у сфері обміну іноземної валюти (див., наприклад, Eichengreen and Wyplosz, 1993). Однак подібні пропозиції не відображали загальної тенденції. Не завжди було зрозуміло, наскільки люди готові до таких заходів, оскільки останні були або небажані (сприяли викривленню ринку), або надто складними для практичного втілення (враховуючи глобалізацію), або, можливо, і те і друге разом. Здається, роль міжнародних фінансових ринків була визнана невід'ємною реалією життя, хоча й не завжди приємною. Однак боротися проти неї вважалося на загал політично некоректним.

В умовах асиметричної системи виникали серйозні проблеми політичної координації. За період кризи ринки дедалі більше доводили неспроможність обмежувальної монетарної політики в період глибокого економічного спаду і швидкого зростання безробіття. Після об'єднання Німеччини тягар стабілізації ліг майже цілком на монетарну політику, тоді як бюджетні дефіцити продовжували зростати. Бундесбанк був змушений підняти короткотермінові відсоткові ставки і утримувати їх на високому рівні, тоді як рівень безробіття в Західній Європі в цілому стрімко зростав.

Те, що було добре (або принаймні, за тих обставин, неминуче) для Німеччини, не влаштовувало решту Європи. Система фіксованих обмінних курсів у поєднанні з традиційно центральною роллю DM означала, що інші країни не можуть знизити свої власні відсоткові ставки, звісно, якщо вони не готові йти на загальний перегляд централізованих ставок або вийти зі складу системи. Негативне ставлення до загальної переоцінки -- загальновизнаного евфемізму, що використовувався для позначення процедури девальвації інших валют порівняно з DM,-- обґрунтовувалося за допомогою так званих економічних основ (зрештою, ті декілька країн, шо брали участь у вузькому коридорі МВВК мали нижчі показники інфляції, ніж Німеччина). На карту було поставлено досить багато, а саме престиж і довіра до урядів. Це, очевидно, особливо чітко відчували у Франції, де прагнення забезпечити «конкурентоспроможність через дезінфляцію» вимагало значних витрат, зважаючи на збільшення рівня безробіття (Blanchard and Muet, 1993).

Між Німеччиною та іншими країнами виник явний політичний конфлікт, а в ЄВС не було необхідних механізмів його розв'язання. Відсоткові ставки в Німеччині (та решті європейських країн) у період рецесії залишалися на надто високому рівні, внутрішня опозиція дефляційній політиці у деяких країнах і далі зростала, тоді як оператори ринку покладали дедалі більші надії на загальну переоцінку валют, у такий спосіб ставлячи під сумнів можливість подальшого сталого існування обмінних курсів і/або відповідної політики. Ця проблема була невід'ємною складовою фундаментальної проблеми асиметрії в ЄВС (Tsoukalis, 1997).

У серпні 1993 р. уряди держав -- членів ЄС оголосили про розширення коридора коливань у межах МВВК до 15 відсотків із збереженням старого 2,25 -- відсоткового коридору лише для операцій обміну «DM -- голандський гульден». Цей механізм був геніальним винаходом, який давав змогу завдати поразку ворогові (уданому випадку -- ринку). Ринки виграли, оскільки вони стали могутнішими, а уряди виявилися неспроможними скористатися гнучкістю системи, яку вони самі створили. Під час кризи 1992 -- 1993 pp. виявилися всі обмеження політики координації на європейському рівні.

Розглянуті події зовсім не передбачали якогось значного успіху проекту ЕВС. У той час мало хто зважився б спрогнозувати, що заключний етап формування ЕВС розпочнеться у визначений термін, 1 січня 1999 p., і що в ньому братимуть участь аж одинадцять країн. Це стало можливим лише завдяки драматичній трансформації політичного та економічного клімату. Шлях до ЕВС було прокладено завдяки безперервній взаємодії між урядами, ринками та суспільствами. Уряди працювали як на національному, так і на європейському рівні (субнаціональний рівень у випадку монетарної політики практично не використовувався), тоді як фінансові ринки функціонували в міжнародних масштабах, і тільки суспільства лишалися непорушно національними.

У процесі переходу до ЕВС більшість урядів, діючи самостійно або через європейські інституції, виявляла велике прагнення досягти цієї мети і не лише на словах, а й на ділі. Кількома послідовними складами Європейської ради були ухвалені важливі рішення, у тому числі план переходу до єдиної валюти після того, як розпочався заключний етап. Згідно з цим планом, євро та ті національні валюти, що братимуть участь у заключному етапі, співіснуватимуть до липня 2002 p., після чого євро має перетворитися на єдиний законний засіб платежу. Банкноти і монети у євро повинні надійти в обіг у січні 2002 р. До того часу приватні економічні агенти матимуть змогу використовувати євро у своїх фінансових трансакціях, тоді як органи державної влади здійснюватимуть поступовий перехід від національних валют до нової європейської валюти в процесі формування нового державного боргу. Протягом другого етапу європейський валютний інститут, термін існування якого був обмежений лише другим етапом формування ЕВС, виконав великий обсяг аналітичної роботи і технічних приготувань для роботи ЄЦБ та функціонування єдиної валюти.

В умовах сильного тиску з боку Німеччини Європейська рада на своєму Амстердамському саміті в червні 1997 р. ухвалила Пакт про стабільність та зростання. Цим Пактом було передбачено забезпечити реальне наповнення процедури визначення надмірного дефіциту, узгодженої раніше в Маастрихті, а також зробити її значно строгішою. Крім того, у Пакті містилися відповідні посилання на зростання та зайнятість, однак вони не були пов'язані між собою. Пакт про стабільність та зростання був і залишається дуже контроверсійним документом, хоча він цілком узгоджується з економічною доктриною, що панувала в той час і була відображенням значного акценту на фіскальну консолідацію (Allsopp and Vines, 1998).

Активність на європейському рівні постійно підтримувалася політичними заявами, у яких відзначалася неминучість ЕВС, а також відповідною макроекономічною політикою, спрямованою на задоволення критеріїв конвергенції. У цьому розумінні абсолютно вирішальною була роль, яку відіграв канцлер Коль. Перехід до ЕВС охарактеризувався важливими змінами в урядах різних держав -- членів. Самі ці зміни говорять дуже багато про ступінь та міжпартійний характер політичної волі в більшості держав -- членів ЄС і, отже, про надійність усього проекту. Темпи інфляції й далі загалом падали і досягли рівнів, яких не досягали вже протягом кількох десятиліть.

Дефіцити бюджету також різко зменшилися, передусім у Італії, тому в деяких країнах, завдяки дружній допомозі з боку творчо налаштованих бухгалтерів, відповідні критерії конвергенції були виконані вчасно. На рис. 6.3 показано зміни урядового дефіциту та урядового боргу у відсотках від ВВП для ЄС11 за період між 1991 та 1998 pp. Можна побачити, що суттєве скорочення спостерігалося лише в останні два роки, які передували початку заключного етапу формування ЕВС, а для задоволення релевантного маастрихтського критерію спостерігається ривок буквально «в останню хвилину». Що стосується державного боргу, то він зростав аж до 1996 p., сягнувши загалом рівня у 77,2 відсотка від ВВП ЄС11 (порівняно з 60 відсотками, затвердженими у Маастрихті).

Успіхові проекту значною мірою сприяли поліпшення економічного середовища приблизно в 1995 р. та економічне піднесення в Європі, викликане причинами експортного характеру. Це допомогло скоротити урядові дефіцити і стримати «хижацький дух» ринку. Враховуючи екзогенний характер піднесення, дехто, можливо, дійшов висновку, що навіть Бог віддає псревагу ЕВС. Принаймні так думали до 1998 p., коли на небосхилі знову почали збиратися чорні хмари рецесії.

У результаті ринки також поступово почали довіряти ідеї ЕВС, і це сприяло утворенню «доброчесного кола»: зменшення інфляції та дефіциту бюджету привело до стабільності обмінних курсів і скорочення номінальних та реальних відсоткових ставок як за коротко так і за довготерміновими операціями, що, в свою чергу, сприяло подальшому скороченню інфляції та бюджетних дефіцитів. На рис. 6.4 показано зміни довготермінових відсоткових ставок протягом 1990-х pp. для репрезентативної вибірки країн з ЄС11, країн з дуже різною з погляду відсоткових ставок історією. Для трьох південноєвропейських країн скорочення довготермінових відсоткових ставок у період з 1991 до 1998 року було абсолютно безпрецедентним.

У різних суспільствах Західної Європи ступінь переконаності та ентузіазму стосовно ЕВС був неоднаковим. Це можна зрозуміти, оскільки ідея ЕВС у багатьох країнах пов'язувалася з проведенням дефляційної політики в часи високого безробіття, що навряд чи сприяло її перетворенню на об'єкт любові з боку європейських громадян. Однак опитування громадської думки регулярно реєстрували беззаперечну кількісну перевагу прихильників ЕВС, яка в міру наближення "часу «D»" поступово збільшувалася (див. рис. 6.5). Зміни в таких країнах, як Німеччина та Нідерланди, котрі починали з дуже низьких рівнів громадської підтримки ідеї ЕВС, мали вельми драматичний характер. Цей приклад може також бути цікавим уроком того, як політики іноді досягають успіху, формуючи громадську думку, замість того щоб її відстежувати. Якби, наприклад, німецький уряд сприйняв результати ранніх опитувань громадської думки надто серйозно, увесь проект ніколи б не було матеріалізовано. На рис. 6.5 також видно, що ЕВС найбільшою підтримкою населення користувалась у тих країнах, де існувала сильна проінтеґраційна більшість і/або висока схильність до інфляції та нагромадження боргу. Яскравим прикладом такої країни з майже одностайною підтримкою ЕВС є Італія. До тієї самої категорії належать Ірландія та Греція. З іншого боку, існувала низка країн, де на початковому етапі домінувало негативне ставлення. Не дивно, що саме в цих країнах уряди вирішили не брати участі в ЕВС.

У травні 1998 p. після безпрецедентного періоду грошової стабільності та конвергенції, тривалістю кілька десятиліть, Європейська рада погодилася з тим, що 11-ти країнам слід дозволити брати участь у заключному етапі формування ЕВС, який розпочався, як і планувалося, з 1 січня 1999 р. Серед цих країн були Австрія та Фінляндія -- дві з трьох країн -- учасниць Європейської асоціації вільної торгівлі, які приєдналися до ЄС у 1995 р. Спроба обмежити участь, принаймні на початку, невеликою групою країн, що належать до старого ядра Європи, провалилась (див., наприклад, Schauble and Lamers, 1994). Серед чотирьох країн, що не ввійшли до складу одинадцяти учасниць заключного етапу, Велика Британія, Данія та Швеція проходили за категорією «можуть, але не бажають», а Греція -- «бажає, але поки що не може». Такий поділ членів ЄС на учасників і неучасників останнього етапу формування ЕВС викликав гострі дискусії щодо того, як створити спеціальний форум міністрів країн-учасниць, уникнувши небезпечного відчуження від країн -- неучасниць останнього етапу. З цією метою було створено Раду Єв-ро-11, яка збирається на засідання окремо від Екофіну.

Європейська рада узгодила ставки перерахунку для всіх валют, що беруть участь у заключному етапі. Вона також після тривалих і дещо скандальних суперечок між Францією та іншими країнами стосовно визначення кандидатури першого президента ЄЦБ запропонувала кандидатури інших членів виконавчої ради ЄЦБ. На пост президента ЄЦБ було зрештою призначено колишнього управляючого Центральним банком Нідерландів Віма Дуйзенберґа. Таким чином, у січні 1999 р. ЕВС став реальністю, хоча лише кілька років тому мало хто міг би собі це уявити, а євро та ЄЦБ об'єднали (з великою помпою?) світ міжнародних фінансів.

Незважаючи на докладну розробку договору й ретельну підготовку, що передувала переходу на заключний етап формування ЕВС, деякі фундаментальні питання так і лишилися без відповіді. Маастрихтський пакет був результатом політичних переговорів, тому в ньому чимало загальних наслідків створення валютного союзу було свідомо залишено на розробку в процесі подальших переговорів. Євросоюз як територія функціонування єдиної валюти далекий від ідеалу. Тут відсутні адекватні механізми коригування, такі, як гнучкість робочої сили та значні бюджетні трансферти, що могли б діяти як ефективні замінники обмінного курсу. Архітектори ЕВС спроектували будівлю явно постмодерністську за своїм характером: централізована валютна політика тут функціонує на тлі виокодецентралізованої фіскальної політики і ще децентралізованішої політичної системи. Таке поєднання не має прецедентів у історії, тому навряд чи може бути стабільним у тривалій перспективі.

У процесі проведення централізованої валютної політики ЄЦБ неминуче доведеться приділяти значно більшу увагу економічним тенденціям у Німеччині та Франції, ніж у Ірландії або Португалії. У перші роки існування ЕВС, доки буде формуватися власна репутація цієї нової інституції, вона може намагатися перевершити Бундесбанк у своєму прагненні протидіяти інфляції, особливо в часи високого безробіття. Якщо економічні цикли країн, що входять до європейської зони, лишатимуться несинхронізованими, витрати «єдиної для всіх» валютної політики можуть виявитися неоднаковими. До того ж невирішеним лишилося питання паралельних заходів для координації економічної політики або забезпечення компенсаційних бюджетних трансфертів. Зв'язок між валютним та економічним союзом уже тривалий час обговорюється економістами. Автори звіту Макдауела (1977 p.), відображаючи домінантну на той час доктрину кейнсіанства, стверджували, що країнам знадобиться істотно більший спільний бюджет; автори звіту Падоа-Шиопа (1987 p.), аналізуючи обмеження монетаристичного консенсусу, були значно обережніші в цьому питанні. Бюджет ЄС залишається дуже обмеженим, і стабілізаційна функція в ньому не відображена. До того ж у більшості держав -- членів ідея збільшення спільного бюджету не користується особливою підтримкою.

В умовах валютного союзу існують значно серйозніші підстави для забезпечення гнучкішої фіскальної політики, аби вона могла стати інструментом коригування на національному та регіональному рівнях.

З іншого боку, існує ризик утворення «проблеми зайця», коли національні або навіть регіональні органи влади, функціонуючи під егідою союзу, чудово розуміють, що ринки не можуть забезпечити ефективного обмеження на надмірні урядові витрати (або недооподаткування). Деякі положення Договору та розроблений на їхній основі Пакт про стабільність та зростання спрямовані передусім проти подібних «зайців» у майбутньому валютному союзі. Однак їхню ефективність і політичну здійсненність ще належить випробувати.

Поза рамками інституційної структури, створеної для управління єдиною валютою, опинилося й політичне питання про те, хто і як визначатиме макроекономічні пріоритети ЄС у цілому (Allsopp and Vines, 1998; Eichengreen, 1998). Поки що механізму для цього не створено. Загальні рекомендації щодо координації національної політики, які Еко-фін затверджує щороку, є надто загальними, аби хоч трохи істотно вплинути на національні економічні стратегії.

Існування в переважній більшості країн лівоцентристських урядів може зрештою призвести до збільшення тиску в бік забезпечення ефективнішої координації фіскальної політики на рівні ЄС і макроекономічної політики в цілому. Це вимагатиме передусім зміцнення Ради міністрів економіки та фінансів Євро-П, щоб забезпечити політичну противагу банкірам, на яких французький уряд покладає надто великі сподівання, а також поглиблення реального діалогу між цією Радою та ЄЦБ. ЕВС зрештою міг би стати європейською відповіддю на глобалізацію та внутрішню нестабільність фінансових ринків шляхом відновлення ефективності макроекономічної політики, яка на національному рівні безповоротно втрачена (див. також: Tsoukalis, 1998).

Зрештою, ЄС і надалі лишається порівняно замкненим з погляду торгівлі економічним утворенням і цим дуже нагадує Сполучені Штати. Зовнішня торгівля ЄС15 у товарній частині (за винятком торгівлі між членами союзу) і досі лишається на рівні зафіксованому близько 35 років тому,-- менш як 10 відсотків ВВП. Таким чином, деякі елементи кейнсіанства у контексті ЕВС можуть відродитися . Такий поворот подій не був передбачений авторами ДЄС і погано узгоджується з нині діючою економічною доктриною -- lapensee unique, як її називають французькі критики (Fitoussi, 1995).

Комітет у валютних справах Європейського парламенту в 1998 -- 1999 pp. намагався встановити регулярний діалог з ЄЦБ, аби забезпечити елемент політичної підзвітності і створити можливість політичних дискусій у зв'язку з фундаментальними макроекономічними рішеннями. Однак після того, як було запроваджено єдину валюту, такі питання, як підзвітність та політична противага технократичним керівникам центральних банків, і досі перебувають на етапі попереднього обговорення.

Паралельне проведення у 1990 -- 1991 pp. двох МУК мало на меті підкреслити зв'язок між ЕВС та політичним союзом. Однак ДЄС майже не містить вказівок стосовно політичного союзу, а Амстердамський договір ніяк не забезпечує зміцнення центральної політичної влади у ЄС. Формування Центрального банку, позбавленого відповідного політичного впливу, спонукало деяких аналітиків до розробки катастрофічних сценаріїв розвитку подій не лише для ЕВС, а й також для ЄС у цілому, на той випадок, якщо економічний спад охопить одну або більше великих країн зони євро або якщо ЄЦБ не зможе адекватно відреаґувати на популістські вимоги щодо реалізації більш експансіоністської політики (Feldstein, 1997). Європейські політики вирішили відкласти до найближчої майбутньої рецесії перевірку того, наскільки ЕВС зможе діяти як каталізатор подальшого політичного об'єднання і чи зможе валютна політика бути відокремленою від політичної влади.

Валютний союз тягне за собою наслідки для широкого спектра інших політичних сфер, окремі з яких ще навіть не вписуються в рамки структури ЄС, тоді як інші вже є суб'єктами систем ЄС. Однією із сфер потенційних переливів є регулювання фінансових ринків, особливо через швидку реструктуризацію цього сектора, частково внаслідок переходу до єдиної валюти. Питання гармонізації податків або запобігання шкідливим суперечностям у податковій сфері на порядку денному ЄС поступово виходять на перший план. Податки на капітал, який є мобільнішим транскордонним фактором, ніж робоча сила, викликають особливу стурбованість уряду Німеччини. Фіскальні стимули до залучення інвестицій також перебувають у центрі дискусій між прихильниками гармонізації та захисниками принципу національної фіскальної автономії. Імовірність утворення корпорацій та проведення фінансових злиттів у загальноєвропейських масштабах після запровадження єдиної валюти впливає на політику ЄС у сфері конкуренції. Відсутність обмінного курсу як політичного інструменту на національному рівні та істотних внутрішніх бюджетних трансфертів, які б виконували роль демпферів, призводить до того, що тягар коригування припадає на ринки праці. Таким чином, наголос зміщується в бік підвищення гнучкості на ринках праці та в галузі соціальної політики, незважаючи на те, що визначення самого поняття гнучкості може змінюватися в досить широких межах.

Міжнародний вимір ЕВС і євро -- це інше важливе політичне та інституційне питання, яке до початку останнього етапу переходу до єдиної валюти розглядалося доволі однобічно. Існування валютного союзу передбачає наявність лише одного зовнішнього представника, але міністри фінансів великих держав -- членів ЄС звикли відігравати важливу роль на міжнародній арені. На сьогодні Європейська рада дійшла висновку, що країни зони євро на засіданнях «сімки» (або «вісімки», якщо в них братиме участь Росія) представлятимуть голова Ради Євро-11 і президент ЄЦБ разом зі своїми колегами з урядів великих держав-членів (а не замість них). Згідно з цією логікою, окремі національні представництва країн ЄС у міжнародних фінансових організаціях, таких, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), з часом повинні поступитися місцем єдиному європейському представництву. Однак через недостатню леґітимність ЄС та національну вразливість великих держав-членів така зміна представництва виглядає досить віддаленою перспективою. Питання спільного представництва пов'язане з вирішенням питання про те, якою буде зовнішня політика ЕВС і як вона буде визначатися. До початку заключного етапу політичні дискусії в основному були зосереджені на наслідках запровадження єдиної валюти в межах самого ЕВС. Євро буде міжнародною валютою, що діятиме як міжнародний засіб платежу, а також виконуватиме функцію резервної валюти, однак дискусії на тему, що це означатиме на практиці, ще тільки розпочалися (Portesand Rey, 1998; Bergsten, 1999).

Створення ЕВС відкриває перспективу для формування багаторівневого ЄС. У ньому співіснуватимуть три групи країн: «одинадцятка», країни якої безповоротно пов'язали обмінні курси своїх валют з євро; Греція та Данія, валюти яких утримуються в межах нового МВВК і в такий спосіб формально пов'язані з євро, та Британія і Швеція, які ухвалили рішення про незалежне визначення плаваючого курсу своїх валют. Уряд Греції сподівається задовольнити критеріям конвергенції на основі показників 1999 р. і планує приєднатися до «одинадцятки» у 2001 р. Якщо досвід ЕВС виявиться успішним, усім іншим членам союзу буде дуже складно залишитися поза межами цього найважливішого за весь час існування ЄС прояву економічної інтеграції. Крім того, до подальшого розвитку валютного союзу спонукає не така вже й віддалена перспектива розширення ЄС на схід. DM уже сьогодні де-факто функціонує як паралельна валюта в деяких країнах Східної Європи, у тому числі в країнах колишньої Югославії. Починаючи з 1992 p., до DM прив'язана естонська крона, а Центральний банк цієї країни виконує функції валютного департаменту. Починаючи з 1994 p., прив'язала свій літ до американського долара Литва. Латвія у 1993 р. прив'язала свій лат (без запровадження валютного департаменту) до спеціальних прав запозичення у МВФ. У 1997 р. Болгарія затвердила валютний департамент і прив'язала свою валюту до DM. Такі підходи можуть свідомо наблизити країни-претенденти до єдиної валюти, і статися це може набагато швидше, ніж більшість політиків ЄС сподіваються або бажають. Ті німецькі та французькі політики, які розраховували започаткувати ЕВС у складі невеликої однорідної групи розвинутих країн, одного чудового дня можуть зіткнутися з довгою чергою претендентів, що прагнуть увійти до складу цього союзу.

Висновки

європейська валютна система інтеграція

Створення ЕВС -- це важливий крок у напрямі європейської інтеграції. Основні рішення були ухвалені керівниками урядів на самітах Європейської ради, а також на Маастрихтській МУК. Ці рішення, беззаперечно, історичного масштабу були ухвалені в основному на основі політичних міркувань, часто нехтуючи застережними порадами міністрів фінансів та керівників центральних банків. Крім того, ухвалені рішення мали частковий характер: надзвичайно деталізовані в частині критеріїв конвергенції, вони були зумисне невизначеними в інших важливих аспектах. Завдання реалізації цих рішень було покладено на центральні банки, що перебували поза межами безпосередньої політичної підзвітності. Політики вищого рівня й технічні експерти діяли разом, не вдаючись до загальних дебатів щодо довготермінових наслідків своїх рішень або їхнього зв'язку з іншими політичними сферами.

Європейська валютна інтеграція має давню історію. Уже в перших пропозиціях, сформульованих у 1950-х, 1960-х та 1970-х pp. (звіт Вернера) було окреслено загальнішу програму паралельної розробки політики та інституцій, ніж та, яку ЄС затвердив у 1990-х pp. Звуження програми, відображене в ДЄС, певною мірою сприяло полегшенню процесу досягнення згоди, однак ціною стало відкладення «на потім» великої кількості політично делікатних питань, окремі з яких були вибухонебезпечними. Політичний контроль та підзвітність були у деяких аспектах свідомо скорочені шляхом надання ЄЦБ незалежності. Для більшості національних урядів це означало подвійне передання влади у сфері валютної політики: від міністерств фінансів до незалежніших центральних банків і з національного на європейський рівень.

У процесі формування ЕВС головну роль відіграли економічні та політичні інтереси окремих країн, передусім Франції та Німеччини. Франко-німецькі стосунки з їхніми постійними зусиллями в напрямі узгодження дуже різних інтересів обох урядів стали рушійною силою валютної інтеграції ще з 1969 р. Німеччина завжди намагалася інтегрувати свою економіку й державну систему в рамки ширших європейських структур. Францією рухали побоювання того, що ЇЇ економіка не зможе конкурувати з німецькою, тому вона рішуче наполягала на закріпленні політичного та економічного балансу, остерігаючись, що міжнародні валютні негаразди можуть поставити під загрозу урівноважену політику ЄС. Побоювання німців, що надто високий курс DM зробить їхню промисловість неконкурентоспроможною, доповнювалися прагненням французів стримати внутрішній інфляційний тиск. Політика Італії, Нідерландів та Бельгії, кожна зі своїх власних причин, були тісно пов'язані з проектом ЕВС. До кінця 1980-х pp. проблеми економічних та політичних взаємин у Європі, а також внутрішні міркування витіснили зовнішні аспекти, які домінували в дискусіях щодо ЕВС у 1970-і роки. Об'єднання Німеччини стало для ЇЇ сусідів додатковим стимулом у їхньому прагненні запровадження єдиної валюти.

Враховуючи політичне значення ЕВС, не дивно, що найважливіші, пов'язані з ним рішення та ініціативи ухвалювалися на найвищому політичному рівні. Переговори стосовно норм управління ЄВС та ЕВС зводили разом міністрів фінансів, керівників центральних банків та дипломатів. Значну і найважливішу частину роботи виконав Валютний комітет, нині перейменований на Комітет з питань економіки та фінансів і покликаний контролювати основу всього процесу. Повсякденне управління було загалом передане в надійні руки корпоративного об'єднання керівників центральних банків. Інтенсивна трансурядова мережа, яка розвивалася в середовищі центральних банків починаючи з 1960-х pp., забезпечила основу для спільних дій і спільних перспектив. Комісія виявилася непостійним гравцем, однак її Голови -- спершу Рой Дженкінс, а згодом Жак Делор -- у найважливіші моменти зробили вирішальний внесок. Однак загалом Комісія мало вплинула на фактичний перебіг переговорів і майже не брала участі в процесах упровадження ЕВС. Хоча розширення макроекономічної координації створило деякі можливості для її залучення як джерела досвіду, Європейський парламент так само, як і досі, відігравав незначну роль. Незначною мірою у процесі формування ЕВС брав участь і Європейський суд. Тісні зв'язки між приватними фінансовими інституціями і центральними банками сприяли формуванню вузького кола причетних до визначення політики, куди доступ стороннім учасникам був дуже обмежений. Національні парламенти та громадськість європейських країн практично не брали участі у

формуванні ЕВС, за винятком тих країн, де питання приєднання до ЕВС лишається спірним і де з цього приводу провадяться референдуми (Данія, Швеція та Велика Британія).

Роль ідей у цій політичній сфері надзвичайно важлива. ДЄС та подальші поправки до неї, зроблені в 1990-х pp., значною мірою відображали домінуючі на той час економічні ідеї і передусім переконання в неможливості забезпечення компромісу між інфляцією та безробіттям. Якщо традиційні економічні погляди зміняться, договорам та інституціям доведеться скласти важкий іспит на гнучкість та витривалість. Найбільші випробування чекають на ЄЦБ, який перебуває в центрі нової інститу-ційної архітектури. Належить з'ясувати, чи зможе він до того часу знайти собі надійного політичного партнера в особі реформованої Екофін. Дебати щодо макроекономічних рішень та балансу між різними інструментами економічної політики перебувають у центрі уваги національної політики ще з часів Другої світової війни. Деякі з цих рішень та інструментів на сьогодні передано на рівень ЄС, однак відповідних інституцій для проведення дискусій у масштабах Європи немає.

Створення ЕВС є високоризикованою стратегією. Існує серйозний економічний ризик, пов'язаний з невідворотною фіксацією обмінних курсів в умовах, коли інші механізми коригування і надалі дуже слабкі, а економічна дивергенція не подолана. Існує також політичний ризик, пов'язаний з дефіцитом леґітимності союзу. У випадку, якщо справи йтимуть не так, як належить, просте рішення знайти буде неможливо. Існує, однак, і інший бік медалі. У випадку, якщо ЕВС виявиться успішним, він, найімовірніше, сприятиме формуванню сильнішого й інте-ґрованішого ЄС як з політичного, так і з економічного погляду.

Размещено на Allbest.ru