Регіональний розвиток України в контексті євроінтеграції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Ефективне існування України в геоекономічному й геополітичному середовищі передбачає активну її взаємодію з іншими державами, передусім на регіональному рівні. Цей вид інтеграції є необхідним складником і лежить в основі інтеграції країни у світовий простір. Бо реалізуючи активну зовнішньоекономічну політику саме на регіональному рівні, Україна взаємодіє з країнами, які зацікавлені у співпраці з нею, налагоджує взаємовигідні економічні й політичні зв'язки з безпосередніми сусідами на правах рівного партнера. Це забезпечує захист політичної та економічної безпеки України, відповідність зовнішньоекономічної політики її національним інтересам; підвищує авторитет України й закріплює її становище на світовій арені.

Одним з існуючих сьогодні напрямів регіональної інтеграції України у світовий економічний і політичний простір є розвиток відносин нашої країни з Європейським Союзом (ЄС) з подальшим вступом до цієї структури.Сучасні тенденції світового розвитку ставлять перед Україною нові проблеми та потребують від неї активної участі в їх рішенні.

Характерною рисою сучасного світового соціально-економічного розвитку є бурхлива динаміка інтеграційних процесів у світі та Європі зокрема. При цьому навіть ті країни, які не входять до складу інтеграційних об'єднань, неминуче відчувають на собі їх відчутний вплив. На європейському континенті таким інтеграційним угрупованням є Європейський Союз, розширення якого приведе до того, що за 3-5 років Україна матиме з Євросоюзом спільний кордон. Це відкриє нові можливості для поглиблення співпраці, та водночас і змусить відповідати на нові виклики.

Європейська інтеграція - це магістральний напрям розвитку, як окремих країн-членів ЄС, так і континенту вцілому. Європейська інтеграція і членство в Європейському Союзі є стратегічною метою України тому, що це є найкращим способом реалізації національних інтересів, побудови економічно розвинутої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовій системі міжнародних відносин. Для України європейська інтеграція - це шлях модернізації економіки, подолання технологічної відсталості регіонів та країни загалом, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, створення нових робочих місць, підвищення конкурентної спроможності вітчизняного товаровиробника, вихід на світові ринки, насамперед на ринок ЄС.



1. Суть інтеграційного процесу

У системі зовнішньополітичних пріоритетів України особливе місце посідає співробітництво з ЄС.Євроінтеграція нашої держави відкриває нові перспективи співробітництва з розвиненими країнами континенту, надає можливості економічного розвитку, зміцнення позицій України у світовій системі міжнародних відносин. Євроінтеграція - процес взаємозближення і утворення взаємозв'язків з Європою. З моменту набуття Україною незалежності у 1991 році Європейський Союз та Україна динамічно розвивають відносини один з одним. Україна - це держава, яка є пріоритетним партнером ЄС. Прагнення України до об'єднаної Європи - є закономірним наслідком відновлення країною державної незалежності та реакцією на інтеграційні процеси. Членство в Європейському Союзі - це рух держави до стандартів демократії, шлях модернізації економіки, подолання технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, підвищення конкурентної спроможності вітчизняного виробника, вихід на європейський ринок. Тому для України це є стратегічною метою державної політики. Поступова інтеграція до ЄС - важлива складова процесу реформування економіки нашої країни. Згідно з Програмою інтеграції України до Європейського Союзу така співпраця повинна сприяти здійсненню у країні системних реформ, а також забезпеченню сприятливих для України умов у контексті розширення ЄС. Україна отримає сусіда, що володіє одним з найбільших світових ринків збуту та послуг. Крім того, ЄС прагнутиме створити навколо себе зону стабільності й процвітання, котра зацікавлена в заможній і екологічно безпечній Україні. Тому наша дипломатія розраховує на технічну допомогу й кредитні ресурси, які надасть ЄС, щоб українці швидше запроваджували в себе європейські стандарти життя. Прогнозують також активну інтеграцію наших транспортних, енергетичних та комунікаційних систем у європейські.

Цілі міждержавної економічної інтеграції

Головною метою інтеграції є нарощування обсягів та поширення асортименту товарів та послуг на основі і в результаті забезпечення ефективності господарської діяльності.

Більшість інтеграційних об'єднань, що виникають та розвиваються у сучасній світовій економіці, мають виконати ряд завдань, головними з яких є:

- Використання переваг економіки масштабу. Досягти цього можна завдяки розширенню розмірів ринку, зменшенню трансакційних витрат та використання інших переваг на основі теорій економіки масштабу.

- Вирішення завдань торгової політики. Регіональні угрупування дають змогу створити більш стабільне і передбачливе середовище для взаємної торгівлі, мають можливість переговорної позиції країн в рамках багатосторонніх торгових переговорів у СОТ.

- Сприяння структурній перебудові економіки. Досягається завдяки використанню країнами, що будують ринкову економіку або здійснюють глибокі економічні реформи, досвіду провідних розвинених країн, що є членами об'єднання.

- Підтримка молодих галузей виробництва. Інтеграційне об'єднання дуже часто розглядається як спосіб підтримати місцевих виробників за рахунок виходу на більш широкий регіональний ринок.

- Створення сприятливого зовнішньополітичного середовища. Важливою метою більшості інтеграційних угрупувань є зміцнення взаєморозуміння і співробітництва країн, що беруть участь у політичній, соціальній, військовій, культурній та інших позаекономічних областях; забезпеченні економічної і політичної консолідації та міжнародної воєнної безпеки.

- Можливість регулювання соціально-економічних процесів на регіональному рівні. Мета такого регулювання - усунення національних перепон на шляху взаємних обмінів і взаємодії національних економік, забезпечення сприятливих умов господарюючим суб'єктам, розкріпачення конкуренції.[9]

2. Навіщо Україні ЄС?

Чому бажаючих вступити до ЄС так багато?

За всю історію Європейського Союзу не погодилася вступити до його складу тільки Норвегія, уряд якої підписав угоду з ЄС. Проте проведений у цій країні референдум мав негативні наслідки, адже чимало норвезьких рибалок були переконані, що після вступу своєї країни до спільноти отримають жорстку ЄСівську квоту на вилов риби, а грошова компенсація не матиме постійного характеру.

Однак на сьогодні Норвегія є єдиним винятком із цих правил.

Усі інші країни, вступивши до ЄС, жодного разу не заявили, що хочуть вийти з нього. Тож питається: чому тут «медом намазано»? Відповісти на це запитання ще в 1992 році намагався італійський дослідник, який тривалий час пропрацював у євроструктурах Paolo Cecchini. Він розрахував, що усунення бар'єрів, які впливали на торгівлю всередині ЄС, може призвести до додаткового зростання ВВП на 0,2--0,3%, ліквідація перешкод у виробництві додатково збільшить цей макропоказник на 2,0-2,4 %, економія від масштабу й інтенсифікація конкуренції, підвищення ефективності бізнесу й зменшення монопольних прибутків -- ще на 2,1-3,7%. Загальний ефект додаткового прирощення ВВП становитиме, отже, 4,3-6,4%. Тобто переваги є очевидними, а витрати?

Я добре пам'ятаю, як нервували польські фермери під час вступу до ЄС, який висунув доволі високі вимоги до організації аграрного виробництва. В усіх свиней, приміром, відтепер на вусі мав бути електронний чіп. Чому так суворо? Тому, що санітарна безпека -- найважливіша за все (європейці дуже добре пам'ятають епізоотію коров'ячого сказу, який вирував у Європі десятиріччя тому, відтак харчова безпека для громадян ЄС завжди багато значить).

Ще однією перевагою європейської інтеграції є можливість використати структурні фонди Євросоюзу для власних потреб (з 2007 року Європейський фонд регіонального розвитку, Європейський соціальний фонд і Фонд згуртування перерозподіляють значну частину коштів на реалізацію своїх програмних цілей). Цікаво, що чимало засобів масової інформації, особливо російських, постійно демонструють, як програли країни-новачки, як вони страждають і бідкаються через своє рішення про вступ. Політики нерідко долучаються до цього. Чи правда це, чи ні?

Як показало завершене нещодавно в Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана дослідження трансакційних витрат у процесі євроінтеграції, найбільший ефект під час вступу мають саме новачки, натомість у середньо- та довготерміновій перспективі переваги отримуватимуть старі члени спільноти, які в умовах активної флоридизації населення (таке собі «прогресивне» старіння нації, коли питома вага в демографічній структурі країни осіб віком 65+ є більшою за вікову групу 0--15 років), хоч як це парадоксально, зацікавлені у «подаваному» припливі населення.

Проте сучасні карикатуристи нерідко зображують ЄС такою собі дійною коровою, маючи на думці саме нових членів чи кандидатів на вступ. Досить показовою наразі можна вважати Туреччину, країну, яку одні постійно критикують за неготовність до вступу, другі -- за «неєвропейські вірування», треті -- за переважно азійське розташування. У двох останніх випадках ця країна мало що може змінити, проте у першому -- багато що. Та чи варто? У 2005 році експерти Єврокомісії підрахували, що в разі приєднання Туреччини до ЄС щорічні компенсації турецьким фермерам мають становити не менш як 25 млрд. євро, натомість весь бюджет структурних фондів ЄС на сім років (2000--2006 рр.) дорівнював 213 млрд. євро. Інакше кажучи, така «теоретична інтеграція» могла б «з'їсти» 175 млрд. євро за сім років, що, природно, є неприпустимим, адже решті членів ЄС майже нічого не перепало б.

Україна: вступати чи не вступати?

Є декілька причин нерозуміння громадянами України потреби в інтеграції:

по-перше, поки що залишається радянський стереотип «ЄС ось-ось розвалиться». Скільки часу він ще розвалюватиметься, я казав на початку статті;

по-друге, наша пропаганда, а точніше її відсутність, не може пояснити, чому варто інтегруватися до ЄС і чому бажаючих вступити до нього значно більше, ніж він може прийняти;

по-третє, насмілюся стверджувати, що «повзуча інтеграція» вже розпочалася. Чимало наших заробітчан працюють у ЄС, чимало заощаджень вони та їхні родичі в Україні зберігають не в доларах США, а в євро (можливо, з часом на нас чекатиме синдром Чорногорії, яка не входить до ЄС, натомість має євро за офіційну грошову одиницю);

по-четверте, Україні варто здійснити комплексне дослідження (у грошовій формі) можливих переваг за системного зближення з ЄС;

по-п'яте, варто частіше ідентифікувати себе з європейською цивілізацією, до якої ми сміливо себе маємо відносити, особливо під час отримання шенгенських віз та відстоювання честі й гідності громадян України в державах ЄС. Ми не гірші від Бразилії й Гондурасу, які мають безвізове з ним сполучення.[18]

Єврокомісія: Україна не відповідає умовам ЄС

Четвер, 10 лютого 2011, 16:16

Посол ЄС в Україні Жозе Мануель Пінту Тейшейра вважає, що ситуація в Україні не відповідає мінімальним умовам для того, щоб обговорювати питання її членства в ЄС.

Про це він повідомив на круглому столі "Очікувані результати створення поглибленої всеосяжної вільної економічної зони між Україною і ЄС".

"Зараз Україна не відповідає тому, що ми вважаємо мінімальними умовами для обговорення питання членства", - сказав Тейшейра.

Посол зазначив, що для вступу в ЄС 27 країн-членів союзу повинні прийти до консенсусу, що Україна відповідає необхідним політичним умовам: консолідація демократії, дотримання прав людини, верховенство права.

Зі слів Тейшейри, підписання договору про зону вільної торгівлі між Україною і Євросоюзом є першим і дуже важливим кроком у напрямку можливого членства України в ЄС.

Як повідомлялося, ЄС сподівається, що Україна подолає проблеми в сфері дотримання нею демократичних принципів.

У вересні 2008 року Україна і ЄС домовилися про укладання нової посиленої угоди на принципах асоціації, що буде містити в собі створення зони вільної торгівлі.



3. Відносини Україна-ЄС

Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як головуючої в ЄС, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.

Політика України щодо розбудови відносин з Європейським Союзом впроваджується на основі Закону України від 1 липня 2010 року «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». Відповідно до статті 11 Закону однією з основоположних засад зовнішньої політики України є «забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС».

Разом з цим, намір України розбудовувати відносини з ЄС на принципах інтеграції був проголошений набагато раніше. Так, у Постанові Верховної Ради України від 2 липня 1993 року «Про основні напрями зовнішньої політики України». Україна вперше заявила про власні євроінтеграційні прагнення. У документі закріплювалося, що «перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах за умови, що це не шкодитиме її національним інтересам. З метою підтримання стабільних відносин з Європейськими Співтовариствами Україна укладе з ними Угоду про партнерство і співробітництво, реалізація якої стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом - до повного її членства у цій організації».[8]

У подальшому стратегічний курс України на європейську інтеграцію був підтверджений та розвинутий у Стратегії інтеграції України до ЄС, схваленій Указом Президента України 11 червня 1998 року, та Програмі інтеграції України до ЄС, схваленій Указом Президента України 14 вересня 2000 року. Зокрема, у Стратегії набуття повноправного членства в ЄС проголошено довготерміновою стратегічною метою європейської інтеграції України.

Підтримка курсу на інтеграцію до ЄС традиційно надається й на рівні Верховної Ради України, зокрема відповідні положення містяться в Постанові Верховної Ради України з приводу рекомендацій парламентських слухань про співробітництво України та ЄС, ухваленій 28 листопада 2002 року, Заяві Верховної Ради України від 22 лютого 2007 року з приводу підготовки до початку переговорів щодо нової угоди між Україною та ЄС, а також Постанові Верховної Ради України з приводу рекомендацій парламентських слухань про стан та перспективи розвитку економічних відносин України з ЄС та Митним союзом, ухваленій 19 травня 2011 року.

3.1 Політика Європейського Союзу щодо України

Політика ЄС щодо України базується на розвитку відносин, який, до підписання Угоди про асоціацію, визначається Угодою про партнерство і співробітництво.

Протягом останніх кількох років Євросоюз розглядав Україну як пріоритетну державу у рамках Європейської політики сусідства, започаткованої у 2004 році. В основі ЄПС було покладено принципи поглиблення політичної співпраці та економічної інтеграції між ЄС та країнами-партнерами. Ця політика була поширена на країни Східної Європи, Південного Кавказу та Південного Середземномор'я, таким чином уніфікуючи підходи ЄС до розвитку відносин з країнами цих регіонів. Враховуючи відсутність в ЄПС перспектив набуття членства в ЄС, Україна на політичному рівні заявила про неприйнятність та невідповідність цієї політики своїм євроінтеграційним прагненням.

Під тиском України та інших країн-східних сусідів ЄС, а також у відповідь на започаткування «Союзу для Середземномор'я», у 2008 році Європейський Союз висунув ініціативу поглибити відносини зі своїми східними сусідами на основі нових принципів, взявши як приклад формат відносин з Україною - принципи політичної асоціації та економічної інтеграції. Ініціатива отримала назву Східного Партнерства (СхП) і була започаткована у травні 2009 року на Саміті «СхП» в Празі. У СхП не йдеться про надання країнам-учасницям статусу кандидатів на вступ до ЄС. Східне Партнерство - це новий багатосторонній форум для діалогу ЄС зі своїми сусідами у вигляді регулярних самітів та зустрічей міністрів закордонних справ, роботи тематичних платформ на рівні експертів, а також платформа для підтримки спільних проектів між ЄС, його державами-членами та країнами-партнерами у сфері інфраструктури, обміну досвідом та економічної інтеграції.[1]

3.2 Договірно-правова база та інструменти співробітництва

Чинною правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво (УПС) від 14 червня 1994 р. (набула чинності 1 березня 1998 р.), яка започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань. Укладення УПС дозволило встановити регулярний двосторонній діалогу між Україною та ЄС на політичному та секторальних рівнях, впровадити впорядкований режим торгівлі між обома сторонами на основі принципів ГАТТ/СОТ, визначити пріоритети адаптації законодавства України до стандартів та норм Європейського Співтовариства (acquis communautaire) у пріоритетних секторах української економіки. У рамках УПС визначено 7 пріоритетів співпраці між Україною та ЄС: енергетика, торгівля та інвестиції, юстиція та внутрішні справи, наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу, охорона навколишнього середовища, транспортна сфера, транскордонне співробітництво, співпраця у сфері науки, технологій та космосу.

На основі УПС розвивається політичний діалог Україна-ЄС у формах щорічних зустрічей на найвищому рівні - Саміт Україна-ЄС - за участю Президента України, Президента Європейської Ради та Президента Європейської Комісії; засідань Ради з питань співробітництва за участю Прем'єр-міністра України, Високого Представника ЄС із закордонних справ та безпекової політики, міністра закордонних справ головуючої в ЄС країни; Комітету та галузевих підкомітетів з питань співробітництва Україна-ЄС; Комітету парламентського співробітництва; зустрічей політичного діалогу на рівні міністрів закордонних справ; засідань в рамках секторальних діалогів; регулярних консультацій на рівні робочих груп. Щороку здійснюється обмін візитами на високому та найвищому рівнях.

З огляду на завершення у березні 2008 року 10-річного терміну дії УПС, 5 березня 2007 року Україна та ЄС розпочали переговорний процес щодо укладення нової угоди між Україною та ЄС. На період до укладення нової угоди чинність УПС щороку автоматично продовжується за взаємною згодою сторін. Після завершення вступу України до Світової організації торгівлі 18 лютого 2008 року були започатковані переговори в частині створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, що відкриває шлях до лібералізації руху товарів, капіталів та послуг та широку гармонізацію нетарифних інструментів економічного регулювання. 9 вересня 2008 року на Паризькому Саміті Україна та ЄС досягли політичної домовленості про укладення майбутньої угоди в форматі Угоди про асоціацію, яка будуватиметься на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції. Результати переговорного процесу фіксувалися в щорічних спільних звітах про прогрес в переговорах, які схвалюються сторонами на самітах Україна-ЄС. У ході 15-го Саміту Україна-ЄС в Києві 19 грудня 2011 сторони оголосили про завершення перегорів по майбутній Угоді про асоціацію.

У зв'язку із завершенням Плану дій у березні 2009 році під час Паризького Саміту Україна-ЄС у вересні 2008 року було прийнято рішення про підготовку Порядку денного асоціації, який був схвалений 16 червня 2009 року і набув чинності у листопаді 2009 року. Документ має на меті забезпечити підготовку умов та сприяння імплементації положень майбутньої Угоди про асоціацію. З метою забезпечення координації виконання Порядку денного асоціації був створений Спільний комітет старших посадових осіб. Перша доповідь Комітету про прогрес в реалізації документа була схвалена під час засідання Ради з питань співробітництва Україна-ЄС 15 червня 2010 року.[1]

3.3 Допомога ЄС Україні

Європейський Союз є найбільшим донором України. Починаючи з 1991 року, загальний обсяг допомоги, наданої Україні з боку ЄС в рамках програми ТАСІS, макрофінансової та гуманітарної допомоги, складав понад 1 млрд. євро.

У 2007 році ЄС реорганізував та об'єднав програму ТАСІС та інші супутні програми технічної допомоги ЄС, доступні для України, у новий Європейський Інструмент сусідства та партнерства - European Neighbourhood and Partnership Instrument. Фінансування в рамках Інструменту надається всім країнам в рамках ЄПС. Бюджет ЄІСП на фінансову перспективу ЄС 2007-2013 рр. становить приблизно 12 млрд. євро, з них для України виділяється 494 млн. євро в рамках Національної індикативної програми допомоги ЄІСП.

Окрім ЄІСП, з 2007 року Україна отримала доступ до нових форм технічної допомоги ЄС. Зокрема, додаткова підтримка для здійснення реформ у сфері адаптації законодавства та зміцнення інституційної здатності надається у вигляді експертних консультацій в рамках спеціального механізму Technical Assistance and Information Exchange - TAIEX, що застосовувався для сприяння передвступних переговорів країн-кандидатів. Крім цього, технічна та експертна допомога може надаватися індивідуальними державами-членами в рамках проектів "twinning". 22 листопада 2010 було також підписано Протокол до Угоди про партнерство і співробітництво про доступ України до програм ЄС.

Принципово новими інструментами допомоги стали Інвестиційний Механізм Сусідства (Neighbourhood Investment Facility), бюджет якого становить 700 млн. євро на період 2007-2013 рр. та Механізм підтримки державного управління (Governance Facility) з річним бюджетом 50 млн. євро. Кошти Інвестиційного Механізму надаються на правах позик і супроводжують позики міжнародних фінансових інституцій країнам-партнерам для підтримки економічних реформ та інфраструктурних проектів. Фонди Механізму підтримки державного управління надаються країнам-партнерам для підтримки заходів з реформування системи державного управління.

Із започаткуванням у 2009 році Східного Партнерства обсяги технічної допомоги ЄС для України, як і для інших східних сусідів ЄС зростатимуть. Окрім скерування частини фондів ЄІСП у розмірі 250 млн. євро на період 2010-2013 рр. для потреб східних сусідів, додаткові 350 млн. євро будуть надані цим країнам у період 2013-2020 рр.

Також активно розвивається Cпівробітництво України з Європейським Інвестиційним Банком в напрямі спільної підготовки та реалізації пріоритетних проектів у секторах, де Україна має найбільші потреби.

Досвід співпраці з ЄІБ є найуспішнішим у таких сферах як енергетика та енергоефективність, транспорт та муніципальна інфраструктура.

З 25 березня 2011 р. в Україні працює Постійне Представництво Європейського Інвестиційного Банку.

Співробітництво відбувається на основі Рамкової угоди між Україною та ЄІБ Загальна сумма фінансування - 1090,5 млн. євроід 14.06.2005.

Починаючи з 2007 фінансового року, на Україну поширюється дія Інструменту співробітництва з ядерної безпеки (далі - ІСЯБ). Згідно Регламенту Ради (Євратом) від 19.02.2007 № 300 цей інструмент впроваджується на основі положень відповідної стратегії та індикативної програми. Для кожної країни - учасниці програми формуються програми дій, які визначатимуть цілі, очікувані результати, процедури управління і загальну суму запланованого фінансування у сфері ядерної безпеки. Загальний бюджет фінансування ІСЯБ на 2007 - 2013 рр. становить 524 млн. євро, з яких індикативною програмою 2007-2009 передбачено виділення 217 млн. євро, які фінансуються ЄК на даний час, а індикативною програмою на 2010 - 2011 рр.- 80 млн. євро.[1]



4. Ключові принципи регіональної політики ЄС

Суть питання полягає в реалізації саме головних принципів европейської реґіональної політики з урахуванням специфіки держав Європи, зокрема ЦСЕ та України. Так, згідно з класифікацією регіональної політики ЄС визначено такі базові критерії:

- субсидіарність;

- децентралізація;

- партнерство;

- програмування;

- концентрація;

- адиціоналізм;

- координації;

- еластичності.

Принцип субсидіарності ЄС і межі його застосування в Україні

Принцип субсидіарності вимагає, щоб рішення у державі приймались на нижчому можливому рівні, і верхні ланки управління вдаватись до будь-яких дій тільки у тому разі, якщо ці дії будуть ефективніші за відповідні дії нижніх ланок . Принцип субсидіарності є одним з наріжних каменів законодавства Європейського союзу і базовою вимогою Європейської хартії про місцеве самоврядування . Теза про неможливість європейської інтеграції без впровадження субсидіарності доводиться величезною кількістю досліджень, і її можна вважати аксіомою.

Підсумовуючи наведений аналіз, можна визначити такі межі застосування європейського принципу субсидіарності в Україні:

1. Принцип субсидіарності не повинен застосовуватись до сектору безпеки України (за окремими виключеннями).

2. Зменшення повноважень Президента України у рамках впровадження принципу субсидіарності не повинне торкатись його зовнішньополітичних функцій.

3. Застосування принципу субсидіарності не повинне вести до федералізації України.

4. Бюджетна субсидіарність не повинна спричиняти нерівність регіонів України за ступенем людського розвитку.

Принцип децентралізації.

Одвічною дилемою реґіонального розвитку є перерозподіл владних повноважень, ресурсів, бюджету, надання диференційованих дотацій із спільного бюджету та фондів ЕС на користь менш розвинутих реґіонів з метою досягнення певного вирівнювання економічного розвитку та досягнення політичної стабільности. Отже, поряд із субсидіарністю, саме децентралізація, як перерозподіл повноважень реґіонів з метою їх ефективного використання та заохочення реґіональних ініціатив, оптимізації практичного вирішення питань саме на реґіональному рівні, а також розмежування функцій та повноважень між різними рівнями управління ЕС, становлять дві головні основи реґіональної політики ЕС. Важливість цих двох принципів безперечна. Адже їх реалізація (що є метою ефективної” европейської інтеґрації) посилює відповідальність на місцевому рівні та активізує локальні ініціативи. В цьому контексті посилення місцевої компетенції важливо і з точки зору послаблення (чи зниження) надмірного впливу національного рівня. Важливо, щоб ці рівні стали прозорими. В інноваційних програмах реальні суб'єкти реґіонального розвитку мають об'єднувати свої зусилля, а вже в фінансуванні центральні чи наднаціональні рівні мають пріоритет у підтримці реґіонального розвитку.

Принцип партнерства.

Фактично, партнерство є співробітництвом між суб'єктами різних рівнів (Евросоюз, держава, реґіон) територіально-адміністративних одиниць з часу визначення мети до завершення реалізації конкретного проекту. Цей принцип базується на тій умові, що діяльність та розвиток реґіонів може здійснюватися лише тоді (власне тоді ж реалізується і принцип субсидіарности), коли суб'єкти співробітництва постійно та послідовно співпрацюють з метою досягнення спільної мети. Вертикальний сегмент цього співробітництва відображає також і головну умову, специфіку взаємозв'язків, а саме: Евросоюз та держави-члени мають визначити цілі та розробити стратегічні плани розвитку спільно з реґіонами із якнайширшим залученням громад, місцевих ініціатив, економічних та політичних суб'єктів реґіонів. Співпраця у площині реґіон-реґіон, як розвиток транскордонного співробітництва, та співпраця локальних територіальних одиниць, громад також є важливим сегментом вертикального співробітництва.

Важливим аспектом партнерства (власне реалізації цього принципу) є реалізація як ініціатив нижчих рівнів, так і втілення в життя координації з боку суб'єктів реґіональних та національних рівнів (певна річ, враховуючи їх функції). Співпраця у площині реґіон-реґіон, як, приміром, розвиток транснаціональних просторових зв'язків, транскордонне співробітництво реґіонів та співпраця локальних територіальних одиниць, громад також є важливим сегментом вертикального співробітництва. Адже саме реґіон, реґіональний рівень є пріоритетним напрямом Европейського Союзу щодо сприяння просторовому розвитку своїх реґіонів. Утім, вищезазначені дії не можуть бути здійснені без розробки, якнайширшого залучення до процесу реалізації суб'єктів локального рівня, виконання та контролю стратегічної програми з боку суб'єктів на місцевому рівні.

Принцип програмування.

Під програмуванням слід розуміти розробку на основі партнерства стратегій розвитку з урахуванням пріоритетних довгострокових та короткострокових цілей. У реґіональній політиці Европейського Союзу принцип партнерства визначає пріоритет інвестування не окремих проектів чи дій, а програм, які мають глибинний вплив на розвиток усього реґіону. Стратегія територіального програмування базується на чітко розробленій системі цілей, бо слід ураховувати як інтереси “знизу” реґіонів, громад у контексті сприяння просторовій ефективности, так і доцільність врахування загальнонаціональних пріоритетів “згори” як сприяння розвитку національної економіки.

Програмування також передбачає визначення дій, виконавців, джерел фінансування, моніторингу, вирахування ймовірних позитивних та негативних впливів на соціо-економічний розвиток реґіону взагалі та довкілля, зокрема.

Таким чином, програмування - це цілеспрямований процес послідовного виконання певних кроків від визначення мети до повної реалізації проекту, що також створює умови для більшої прозорости джерел, їх координації у просторі і часі та їх моніторингу.

Принцип концентрації, адиціоналізму.

Реалізація принципів концентрації та адиціоналізму означає, що фінансові ресурси, які надає ЄС окремим державам-членам чи суб'єктам територіального, реґіонального розвитку, мають бути доповнені за рахунок місцевих джерел. По суті, ці два принципи мають взаємодоповнюючий характер і головною умовою ставлять кооперування та ефективне використання ініціатив; пошук та розвиток власних джерел фінансування програм реґіонального розвитку. Загальноприйнято, що 50 відсот. того чи іншого проекту фінансує держава-член ЄС, а внесок депресивних реґіонів становить мінімум 20 відс. Отже, весь тягар додаткового фінансування лягає на національні бюджети. Ефективна реалізація принципів концентрації та адиціоналізму в реґіональній політиці Европейського Союзу має подвійну мету, що передбачає: посилення та концентрацію наявних ресурсів задля сприяння реалізації визначених цілей реґіонального розвитку; виявлення таких територіальних одиниць, які мають однакові чи подібні проблеми (низьку частку доходів, великий рівень безробіття тощо), що важливо для створення статистичної бази найвідсталіших реґіонів.[3]

Принцип координації

Принцип координації стосується 3 груп питань:

1) інтегроване використання всіх доступних фінансових інструментів;

2) координації Європейською комісією регіональних політик країн-членів;

3) прагнення до гармонійного розвитку європейського простору;

Інтегроване використання всіх фінансових інструментів регіональної політики ЄС безпосередньо пов'язане з принципом концентрації засобів. У цьому випадку йдеться про зосередження на пріоритетних цілях і координацію використання насамперед 3 Структурних фондів, а також їх гармонізацію з усіма іншими фінансовими інститутами, як, наприклад, позики Європейського інвестиційного банку.

Завдяки реформам Структурних фондів у 1989 р. вперше було визначено спільні завдання і правила їх функціонування. Завдяки цьому - на відміну від попередньої практики використання окремих фондів незалежно один від одного, - починаючи з 1989 р. розподіл коштів усіх Структурних фондів підпорядковано спільним критеріям делімітації зон та регіонів, а також визначено рівень фінансової інтервенції, способу залучення коштів , регулювання та контролювання виплат тощо.

Щодо координації Європейською комісією регіональної політики країн-членів , то її метою була протидія зростанню недобросовісної конкуренції виділення коштів із Структурованих фондів у середині ЄС. У 1979 р. задля координації регіональних політик країн-членів, було запровадження систему контролю виділення коштів, що базувалася на 5 принципах:

1) диференціювання квот допомоги відносно характеру та значення проблем регіонального розвитку;

2) прозорість допомоги, розмір якої визначається перед її виділенням;

3) урахування «територіальної специфіки» - означає, що система допомоги не повинна включати в себе всю територію країни, а розмір виділеної допомоги має відповідати значенню проблеми; делімітацію регіонів і зон варто при цьому чітко визначити, так само, як і розмір виділеної допомоги;

4) узгодження виділення коштів щодо регіональної та секторної допомоги;

5) Моніторинг Європейською комісією перелічених принципів.

Однак потрібно зазначити, що позиція ЄС відносно виділення допомоги країнам-членам є далекою від догматизму і часто пристосовується до національних регіональних політик. Найбільшу увагу Європейська комісія приділяє допомозі громадським організаціям.

Остання група питань принципу координації стосується діяльності Європейської комісії в галузі політики просторового господарювання і плану територіального розвитку ЄС у перспективі 21 століття. З цією метою Європейська комісія - в рамках інноваційної діяльності - розпочала низку перспективних досліджень,а також спільно з Радою Європи організувала спільні конференції, присвячені цій проблемі.

Незважаючи на загальну згоду щодо співпраці країн-членів в галузі просторового господарювання, між ними існують глибокі протиріччя як стосовно самої проблеми, так і щодо правового врегулювання, використання термінології та інструментів. Достатньо згадати, що в таких країнах, як Німеччина або Нідерланди, просторове планування значно випереджає політику регіонального розвитку і завжди було на високому рівні розвитку в той час, як у Франції або Іспанії воно мало другорядне значення відносно політики регіонального розвитку. З метою вирішення цієї проблеми у 1991 р. прийняли рішення про початок створення порівняльних досліджень, результатом яких став порівняльний компендіум політик та систем просторового планування в ЄС.

Принцип еластичності

Принцип еластичності означає врахування Європейською комісією організаційної та інституційної специфіки країн-членів при проведенні регіональної політики. Виходячи з цього принципу Європейська комісія намагається не впливати ні на структуру, ані на організацію територій, оскільки Європейський Союз є об'єднанням суверенних країн, які обирають свій конституційний устрій територіальні і центральні структури відповідно до своїх національних інтересів. Також враховуються внутрішні традиції проведення регіональної політики. Європейський трибунал справедливості від 15 грудня 1971р. підкреслив, що «… у випадку, коли положення договору або регламентів визнають компетенцію країн-членів або визначають їхні зобов'язання щодо застосування прав Співтовариства, проблема, в який спосіб виконання цих компетенцій або реалізація зобов'язань може бути делегована країною-членом визначеним органом, винятково залежить від конституційного устрою країни». Отже територіальні громади не можуть через Європейську комісію впливати на національні уряди, а лише спільно або індивідуально лобіюють свої інтереси.

Комісія також не може втручатись у характер відносин між центральною та територіальною владою, оскільки кожна країна сама визначає свої територіальні та адміністративні структури, а також незалежно роз приділяє свої відповідні компетенції. Маастраханський договір гарантує прийняття інструментами ЄС національної ідентичності кожної країни, в яких безсумнівно, внутрішні організаційні структури є невід'ємним складовим елементом конституційного устрою. Результатом інституційної автономії країн-членів є велика різноманітність територіальних структур і відмінність у статусах регіонів. Принцип еластичності іноді проявляється у випадку інтерпретації критеріїв відбору регіонів підтримки і рівня фінансової допомоги, а також дозволяє використання країнами-членами власних (не гармонізованих із загальносоюзними) статистичних показників, які краще реалізують регіональну специфіку. Комісія не може також втручатися в характер відносин між центральними та територіальними органами влади, стаття 6 з Маастраханського договору гарантує повагу інституцій ЄС до національної ідентичності кожної країни, яка є частиною внутрішньої організаційної структури.[12]



5. Особливості державної регіональної політики в Україні

інтеграційний європейський союз україна

5.1 Мета та принципи регіональної політики України

Державна регіональна політика - це сукупність стратегічних заходів, засобів, механізмів, інструментів та взаємоузгоджених дій органів державної влади та місцевого самоврядування для забезпечення розвитку держави в цілому та сталого збалансованого розвитку її регіонів, відповідно до поставлених цілей: створення повноцінного життєвого середовища для людей на усій території України; забезпечення просторової єдності держави; сталого збалансованого розвитку її регіонів.

Регіональний розвиток - позитивна динаміка процесу соціальних, економічних, екологічних, гуманітарних, етнонаціональних змін у відповідних регіонах, як складова здійснення загальнодержавної стратегії розвитку країни відповідно до сформульованих цілей.

Метою державної регіональної політики є забезпечення високого рівня якості життя людини незалежно від місця її проживання, через забезпечення територіально цілісного та збалансованого розвитку України, інтеграції регіонів в єдиному політичному, правовому, інформаційному та культурному просторі, максимально повного використання їх потенціалу з урахуванням природних, економічних, історичних, культурних, соціальних та інших особливостей, підвищення конкурентоздатності регіонів та територіальних громад.

Державна регіональна політика здійснюється на основі таких принципів:

* конституційності та законності - основи державної регіональної політики, механізми її реалізації відповідно до Конституції України визначаються законами. Акти Президента України та Кабінету Міністрів України з цих питань приймаються на основі законів та на їх виконання;

* верховенства прав людини - пріоритетність прав і свобод людини і громадянина у процесі формуванні та реалізації державної регіональної політики;

* єдності - неодмінності забезпечення територіальної, політичної, економічної, інформаційної, соціо-гуманітарної цілісності території України шляхом більш збалансованого соціального та економічного розвитку регіонів та підвищення їх конкурентоздатності, узгодженості секторальної політики, зокрема грошово-кредитної, податкової, митної, бюджетної;

* комплексності - врахування та просторової узгодженості реалізації усіх складових державної регіональної політики: політичної, соціальної, економічної, екологічної, гуманітарної, етнонаціональної;

* скоординованості - узгодження реформ, відповідних пріоритетів та дій центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, що спрямовані на реалізацію державної регіональної політики і впливають на соціально-економічний розвиток України та її регіонів, загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів, цілей, секторальних політик, транскордонного та міжрегіонального співробітництва;

* децентралізації - перерозподілу владних повноважень на користь органів місцевого самоврядування з передачею їм відповідних ресурсів;

* субсидіарності - надання публічних послуг максимально близько до її безпосереднього споживача з урахуванням можливості якісного їх надання шляхом концентрації для цього матеріальних, фінансових та інших ресурсів на відповідному рівні територіального управління;

* доступності - забезпечення належного та своєчасного надання публічних послуг, простоти та вільного доступу осіб до їх отримання;

* пріоритетності та поетапності - концентрації ресурсів відповідно до встановлених пріоритетів, визначених цілей та етапів реалізації державної регіональної політики;

* програмності - реалізації державної регіональної політики на основі взаємозв'язаних довгострокових стратегій, планів та програм;

* партнерства - забезпечення тісного співробітництва, кооперації та солідарності між органами центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, суб'єктами господарювання, інститутами громадянського суспільства в процесі формування та реалізації державної регіональної політики;

* відкритості - прозорості, прогнозованості, передбачуваності діяльності центральних, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у формуванні та реалізації державної регіональної політики;

* відповідальності - центральні, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування всіх рівнів у межах наданих їм повноважень несуть усю повноту відповідальності за формування і реалізацію державної регіональної політики;

* всебічної державної підтримки розвитку місцевого самоврядування в Україні - формування правової, фінансово-матеріальної та організаційної його самостійності.

Об'єктами державної регіональної політики є територія держави, визначені законодавством її регіони, макрорегіони у складі декількох регіонів чи їх частин, а також інші територіальні утворення, які характеризуються, специфічністю, цілісністю та спільністю розвитку і визначені законодавством для досягнення особливих цілей розвитку територій.

Суб'єктами державної регіональної політики є Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування.

У забезпеченні реалізації державної регіональної політики можуть брати участь асоціації та інші об'єднання органів місцевого самоврядування, організації громадянського суспільства, юридичні та фізичні особи.



5.2 Інструменти реалізації державної регіональної політики в Україні

Ефективна реалізація державної регіональної політики визначається системою заходів правового, економічного, фінансового, організаційного, інформаційного, освітнього та іншого характеру.

Система заходів з реалізації державної регіональної політики базується на оцінці та якісному прогнозуванні та програмуванні розвитку регіонів, основною ціллю яких є визначення пріоритетів регіонального розвитку, забезпечення максимального використання конкурентних переваг та мінімізації негативних факторів, а також узгодження загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів.

Для цього застосовується:

1) у сфері фінансово-економічного забезпечення

* бюджетне планування - коротко-, середньо- та довгострокове;

* бюджетне вирівнювання, що надає можливість гарантування державою соціальних стандартів;

* спрямування цільових трансфертів з державного бюджету місцевим бюджетам на вирішення пріоритетних завдань сталого розвитку регіонів;

* забезпечення стабільних джерел надходжень до бюджету розвитку всіх місцевих бюджетів на довгостроковій основі;

* прямі державні інвестиції на реалізацію проектів, спрямованих на розбудову та модернізацію інфраструктури;

* окремі бюджетні програми стимулювання розвитку регіонів;

* державна підтримка на конкурсних засадах програм та проектів регіонального та місцевого розвитку на умовах спільного фінансування;

2) у сфері підвищення конкурентоспроможності територій та сприяння інноваційному розвитку

* удосконалення регіонального стратегічного планування та робіт з планування територій, узгодження регіональних стратегій розвитку з цими роботами та цілями державної регіональної політики, здійснення бюджетного планування відповідно до стратегічних пріоритетів;

* підтримка проектів підвищення конкурентоспроможності регіонів;

* створення сприятливих умов для проривного зростання найбільш інвестиційно привабливих територій при недопущенні подальшого зростання міжрегіональних диспропорцій;

* сприяння формуванню в регіонах кластерів - об'єднань споріднених підприємств, виробництв, організацій - з метою системного підвищення їхньої сукупної ефективності;

* сприяння залученню зовнішніх та внутрішніх інвестицій;

* сприяння створенню та забезпечення державної підтримки технопарків, технополісів, центрів трансферу технологій, розвитку інноваційної інфраструктури;

* виділення відповідно до законодавства та інфраструктурне облаштування земельних ділянок за рахунок спільного фінансування місцевого та державного бюджетів для розміщення на конкурсній основі інвестиційних проектів;

* стимулювання інноваційної спрямованості розвитку підприємництва, венчурного бізнесу, запровадження ефективного механізму правової, фінансової, організаційної, кадрової та освітньої підтримки перспективних інноваційних проектів;

* підтримка інфраструктури розвитку малого і середнього підприємництва, особливо у сільській місцевості;

* кредитно-гарантійні механізми підтримки суб'єктів підприємництва;

* сприяння широкому впровадженню енергозберігаючих технологій та використання місцевих відновлювальних джерел енергії, в першу чергу біопалива, рослинної сировини, теплових насосів, інших сучасних технологій шляхом державної підтримки відповідних програм;

* розроблення та реалізація державних та регіональних програм відновлення родючості та охорони земель, насамперед через використання сучасних протиерозійних заходів, збільшення виробництва та внесення у ґрунт органічних добрив;

* соціальна, економічна та екологічна реабілітація проблемних територій, поступова реструктуризація економіки з пріоритетним розвитком малоресурсоємних, високотехнологічних, екофільних видів діяльності у цих територіях;

* збереження та ефективне використання природної і культурної самобутності території;

3) у сфері інституційного забезпечення

* запровадження електронного урядування;

* публічно-приватне партнерство;

* формування та підтримка мережі інституцій регіонального розвитку, законодавче визначення статусу та напрямів діяльності агенцій регіонального розвитку на засадах публічно-приватного партнерства;

* реалізація державної регіональної політики на основі партнерських взаємовідносин між центром та регіонами з метою концентрації зусиль та ресурсів для вирішення проблем розвитку регіонів через узгодження державних та регіональних стратегічних пріоритетів на довгострокову перспективу на основі угод щодо регіонального розвитку, програм подолання депресивності регіонів та інших інструментів, що сприяють регіональному розвитку;

4) у сфері інтеграції регіонів та партнерства

* державна підтримка міжрегіональних проектів, спрямованих на вирішення спільних проблем соціально-економічного розвитку регіонів;

* стимулювання міжнародної співпраці, забезпечення пайового державного фінансування програм та проектів розвитку транскордонного співробітництва;

* сприяння розвитку співробітництва в межах європейських регіональних структур;

* сприяння розвитку внутрішнього туризму, культурних обмінів між регіонами, обмінів студентами між навчальними закладами, розташованими у різних регіонах;

* запровадження в навчальні плани загальної середньої освіти програми відвідування школярами різних регіонів України;

* запровадження у системі підготовки та перепідготовки кадрів державних службовців їх обов'язкового стажування в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування в різних регіонах України;

* запровадження в практику міжрегіональної ротації кадрів;

* створення системи підготовки та перепідготовки кадрів для органів місцевого самоврядування на основі загальнодержавних програм;

* забезпечення в навчальних програмах, підручниках та в учбовому процесі гармонійного поєднання завдань з формування місцевого та загальнонаціонального патріотизму;

* підтримка міжрегіональних, культурологічних, етнічних фестивалів, виставок, свят, інших масових заходів, спрямованих на зближення та порозуміння регіональних спільнот;

* підтримка організацій громадянського суспільства, діяльність яких спрямована на забезпечення місцевого та регіонального розвитку та сприяє залученню громадян до процесу міжрегіонального співробітництва та міжрегіональних обмінів;

* співпраця з міжнародними та іноземними організаціями, програмами та фондами, що сприяють регіональному розвитку.[16]

4.3 Напрями та пріоритети сучасної державної регіональної політики

Державна регіональна політика в Україні здійснюється у напрямах:

* формування ефективної системи публічної влади в регіонах спроможної забезпечити сталий розвиток територій;

* сприяння поліпшенню матеріального, фінансового, інформаційного, кадрового та іншого ресурсного забезпечення розвитку регіонів;

* стимулювання міжрегіональної інтеграції, подолання міжрегіонального відчуження та інтеграції регіональних інформаційних, освітніх просторів у єдиний загальноукраїнський простір;

* створення ефективних механізмів представництва на загальнонаціональному рівні інтересів регіонів, а на регіональному - територіальних громад, забезпечення врахування самобутності регіонів та їх конкурентних переваг при формуванні та реалізації державної регіональної політики.

Пріоритетами державної регіональної політики є:

* оптимізація територіальної основи публічної влади з впорядкуванням меж адміністративно-територіальних одиниць, чітким розподілом сфери повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

* створення та підтримання повноцінного життєвого середовища, підвищення якості життя людей, зменшення територіальної диференціації за індексом людського розвитку, формування поліцентричної системи розвитку території держави;

* запровадження критеріїв визначення "проблемних" територій у регіонах та впровадження заходів державного реагування на ситуації що склалися у них;

* запровадження дієвих механізмів державної підтримки міжрегіональної інтеграції, виконання міжрегіональних проектів та програм ефективного використання місцевих ресурсів.

Гармонізація загальнодержавних та регіональних інтересів при формуванні та реалізації державної регіональної політики має здійснюватися через:

* чіткий розподіл компетенції центральних, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

* прозорий і сталий розподіл податкових ресурсів між державним та місцевими бюджетами;

* врахування органами місцевого самоврядування загальнонаціональних інтересів при вирішенні питань місцевого значення;

* запровадження державного контролю за конституційністю та законністю рішень органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Міжнародні аспекти державної регіональної політики

Розробка цілісної і затвердження законодавчим шляхом концепції регіональної політики, підготовленої відповідно до рекомендацій Ради Європи та Європейської Комісії, є загальною тенденцією для більшості європейських держав. Ефективна реалізація таких концепцій сприяла інтеграції держав Центральної Європи до Європейського Союзу.