Міжнародні міграційні процеси

У 1995 р. чисельність емігрантів з України становила 420 тис. чол. (у 1994 р. -- 550 тис. чол.). До країн далекого зарубіжжя прямував кожний п'ятий емігрант. Упродовж 1994--1998 рр. найбільша кількість вихідців з України, за даними Держкомстату, вирушила в Росію (798,0 тис.), Ізраїль (101,6 тис.), СЩА (69,0 тис.), Німеччину (49,7 тис. чол.).

За матеріалами преси та оцінками експертів, за кордоном сьогодні працює від 1 до 3 млн. українських громадян, переважна частина яких влаштовується на роботу нелегально.Загальна чисельність емігрантів з України до цього часу точно не відома, оскільки спеціальної статистики не ведеться. Більше того, не відома кількість емігрантів, які виїжджають за кордон на постійну або тимчасову роботу. Спробувати працевлаштуватися за кордоном в період поїздки за особистим запрошенням прагне половина тих, хто отримує дозвіл на виїзд. Їх можна віднести до категорії напівлегальних іммігрантів, оскільки, діставши право на виїзд у ту чи іншу країну, вони не мають при цьому дозволу на отримання роботи, але в нелегальний спосіб усе-таки отримують її.

Загалом у найближчій перспективі є підстави очікувати безпрецедентного відпливу за кордон продуктивної робочої сили з усіх регіонів України, що загрожує підривом трудового потенціалу багатьох сфер виробництва, науки, культури, освіти, медицини.

Головні чинники масової еміграції:

* велика різниця в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні й країнах Заходу;

* відсутність перспектив професійного зростання для багатьох здібних людей;

* економічна нестабільність у країні й невизначеність шляхів виходу з неї;

* відсутність безпеки громадян.

На жаль, нам не вдасться уникнути не тільки виїзду простої робочої сили, а й «відпливу умів», причому в багатьох випадках безповоротного. Економічні й професійні мотиви «відпливу умів» полягають у незадоволенні спеціалістів не тільки матеріальним станом, а й своїм статусом у суспільстві, низьким соціальним престижем, неможливістю сповна реалізувати творчі можливості. Нині міжнародна міграція робочої сили перетворилася на суттєвий економічний, соціальний та гуманітарний фактор розвитку як країн походження, так і тих, що приймають. Кожна з сторін, яка бере участь у процесі обміну трудовими ресурсами, намагається здобути для себе конкретну користь. Що стосується України, то її в найближчий період чекає, найімовірніше, доля країни--постачальника робочих рук на європейський і світовий ринок праці. Але і в цій якості вона може отримати низку економічних вигід:

по-перше, знизити рівень безробіття і пом'якшити таким чином соціальну напруженість у суспільстві;

по-друге, значну частину заробітної плати емігранти переказуватимуть на батьківщину, що поповнить валютний фонд країни (кошти, що пересилаються іммігрантами на батьківщину, становлять, за різними оцінками, 25--ЗО млрд дол. США);

по-третє, розроблені МОП рішення дають Україні право ставити питання про отримання компенсації за підготовку робочої сили від країн -- можливих користувачів її трудових ресурсів.

Крім того, міждержавні трудові міграції -- важливий чинник надходження в країну нових технологій, досвіду роботи, перебудови професійної та кваліфікаційної структури зайнятості, швидкого й ефективного пристосування до умов світового ринку.

Проте цілком очевидне й те, що масовий відплив продуктивної робочої сили, особливо вчених і спеціалістів, завдасть Україні значних економічних, інтелектуальних та моральних збитків. Виїзд кваліфікованих кадрів, молодих спеціалістів негативно вплине на професійну структуру працездатного населення, погіршить його статевовіковий склад. Еміграція, як правило, супроводжується вимушеним розривом, нехай і не остаточним, сімейних зв'язків, їх послабленням. Міграційна політика України має спиратися на міждержавні угоди з країнами--потенційними користувачами нашої робочої сили. Такі угоди, крім правової й соціальної захищеності співвітчизників за кордоном (маються на увазі ті, хто збереже українське громадянство), повинні передбачати планомірний, цілеспрямований відбір наших земляків, їх професійну підготовку й перепідготовку на місці, до виїзду за кордон, застережу вати умови проживання і, як уже зазначалося, компенсацію за підготовку кадрів нашою державою (витрати на виховання, освіту, оздоровлення та ін.). Важливою функцією молодої української дипломатії має стати захист інтересів громадян України за кордоном, незалежно від того, в якій країні вони перебувають. Необхідно створити спеціалізовані біржі праці -- для посередництва з наймання українських громадян на роботу за кордоном. Такі біржі брали б на себе функцію підбору робочих місць, укладання контрактів, гарантували б додержання угод стороною, що приймає. Міграція -- це двосторонній процес. Експортуючи власну робочу силу, Україна неминуче імпортуватиме іноземну робочу силу. Впровадження у виробництво закордонних технологій, освоєння «ноу-хау», створення СП, їх участь у приватизації спричинять приплив із-за кордону бізнесменів, менеджерів, комерсантів та інших фахівців. Можливі канали припливу іммігрантів:

по-перше, повернення на батьківщину частини тих українців, котрі живуть і працюють у Росії, інших країнах, що утворилися на теренах колишнього Союзу. Ця проблема потребує вирішення на міждержавному рівні;

по-друге, рееміграція патріотично налаштованих представників далекого зарубіжжя, які проживають у Північній та Південній Америці, Австралії та інших країнах світу;

по-третє, запрошення за потреби на роботу спеціалістів і робочих кадрів з різних країн Європи, Азії, Америки за ліцензіями. Поки що Україна використовує працю іноземних робітників у тих галузях виробництва, де через важкі умови праці відчувається нестача робочих рук. Це металургійна, швейна, суконна, взуттєва, машинобудівна та деякі інші галузі.
В середині 90-х років кількість іноземних громадян, які працювали на підприємствах України, становила близько 23,0 тис. чол. Крім того, за неофіційними даними, нині в Україні мешкає понад 500 тис. нелегальних іммігрантів;

по-четверте, в'їзд біженців, які рятують своє життя, а також повернення раніше депортованих народів (кримських татар, німців). Що стосується повернення на батьківщину кримських татар, то цей процес відбувається активно: в Крим уже повернулося 170 тис. татар, а загалом очікується понад 300 тис.

Таким чином, інтеграція України у світовий ринок праці передбачає всебічне врахування тенденцій розвитку сучасної міжнародної трудової міграції, її форм та особливостей, механізму її державного регулювання.

Розділ 2. Глобальні виміри міжнародних міграційних процесів та механізми їх регулювання

Міграційні процеси в Європі.

Протягом останніх століть статус країн імміграції мали США, Канада, Австралія і Нова Зеландія. Але фактично багато країн Європейського Союзу зараз уже можна віднести до країн імміграції, серед яких, передусім, Німеччина, Великобританія, Нідерланди, Норвегія, Швеція тощо. Сьогодні в Європі спостерігається наявність досить значної питомої ваги європейців у першому поколінні. На 2002 рік 41% усіх іммігрантів у країнах ЄС за своїм походженням були не європейцями [22, с. 22]. На початку 1980-х років в усіх країнах Західної Європи спостерігалось зменшення обсягів міграції, яке після 1985 р. змінилось різким зростанням рівня міграції. Демократичні зміни в Центральній і Східній Європі, розпад Радянського Союзу спричинили масові потоки шукачів притулку, нелегальних мігрантів та повернення етнічних мігрантів [23, с. 139]. У п'яти європейських країнах (Бельгія, Великобританія, Німеччина, Нідерланди, Швеція) середньорічне сальдо міграції збільшилось з негативного показника у - 13 тисяч осіб у 1980-1984 рр. до 456 тисяч і до 784 тисяч відповідно в 1985-1989-х та 1990-1994 роках [24, с.11].

Кількість звернень до країн ЄС про надання притулку зросла на 487% за 1986-1991 рр. і становила майже 700000 заяв на рік [25, с. 153]. У західноєвропейських країнах кількість прохань про притулок зросла з 66,9 тисячі в 1983 році до 694 тисяч у 1992 році. У період 1983-1989 рр. серед прохань про надання притулку 30% були подані вихідцями з розвинених країн (переважно з країн Східної Європи та Радянського Союзу), 70% - вихідцями з країн, що розвиваються (Іран, Шрі-Ланка, Туреччина). Наприкінці 1980-х рр. до 20% зросла кількість прохань від вихідців з Польщі та Румунії [26, с. 11].

Запровадження країнами Західної Європи більш жорстких умов в'їзду призвело до зростання кількості нелегального перетину кордону. Нелегальна міграція з метою працевлаштування стає ще однією хвилею іммігрантів до Європи.

Період з 1990-х років характеризувався зростанням масштабів та інтенсивності міграційних потоків. Так, кількість мігрантів з країн, що розвиваються, зросла в 1990-х рр. майже до 200 тисяч осіб; з розвинених країн - до 584 (включаючи мігрантів зі східно-європейських країн, звідки значно посилився міграційний відтік у країни Західної Європи) [27, с. 11]. Найбільше звернень надходило у

1992 р. та 1997 р. внаслідок війни в колишній Югославії та виникнення інших збройних конфліктів по всьому світі [28, с. 153]. Проте завдяки заходам, вжитим основними країнами-реципієнтами щодо обмеження прийому прохань про надання притулку, загальна кількість прохань скоротилася в 1994 році до 330,6 тисячі і зберігалась приблизно на такому рівні до 1997 року [29, с.11].

В цей час країни Південної Європи стають новими полюсами імміграційного тяжіння, поряд з Німеччиною. Так, у 1995 році в Італії та Іспанії кількість іноземців, що мали офіційний дозвіл на проживання, становила відповідно 1 мільйон і 500 тисяч осіб. В Італії біля 60% іноземців були вихідцями з країн третього світу, в тому числі 27% - з Африки. В Іспанії мігранти з країн, що розвиваються, становили 53% від загальної кількості іноземців-резидентів, більшість яких походили з Африки та Латинської Америки. Розширюється також географія країн-донорів іммігрантів для даного регіону. Скажімо, в 1991 році в Іспанії найчастіше звертались за дозволом на проживання громадяни Марокко, Аргентини, Перу, Домініканської Республіки. В Італії серед цієї групи переважали громадяни Марокко, Тунісу, Сенегалу, Філіпіни, колишньої Югославії [30, с. 13]. Серед основних ознак останньої декади ХХ ст. виокремлюють також зміну статтєво-вікової та кваліфікаційної структури міграції, зростання кількості біженців серед іммігрантів, зміну географії міграційних процесів (зі Сходу на Захід), а також набуття міграційними переміщеннями глобального характеру й охоплення всіх континентів.

Міграційна політика західних держав стає політикою швидкого реагування й акцентує свої зусилля передусім на короткотермінових завданнях, внутрішньодержавних цілях, імміграційному контролі (система ідентифікації мігрантів за відбитками пальців EURODAC, посилене патрулювання вертольотами й прикордонниками у штатському тощо) [31, с.3]. Цими заходами зменшено можливість легального в'їзду в окремі країни, але вони не зменшили нелегальну міграцію, яка має своїх тіньових замовників в європейських країнах. Статистика останніх років показує, що кількість нелегальних мігрантів у ЄС зросла до 500000 осіб на рік [32, с. 10]. Початок ХХІ ст. в Європі відзначається двома основними демографічними тенденціями:

1. зростанням кількості країн, де зменшується

2. кількість місцевого населення, і зростанням

3. кількості країн з позитивним міграційним балансом.

У результаті цього в багатьох випадках розмір міграційного сальдо визначає рівень зростання чи зменшення населення в тій чи іншій країні. Так, на 2003 р. зростання населення тільки за рахунок імміграції спостерігалось в Австрії, Чехії, Італії, Німеччині, Греції, Словенії та Словаччині [33, с. 141].

Перспектива розширення Європейського Союзу і приєднання десяти нових членів (Латвія, Литва, Естонія, Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Кіпр, Мальта, Словенія) з 1 травня 2004 р. викликала занепокоєння щодо різкого зростання міграційних потоків з нових країн - членів ЄС до країн Західної Європи. Після тривалих дискусій було виокремлено кілька причин, які унеможливлювали масову імміграцію до старих країн - членів ЄС. По-перше, як зазначалось, найбільша імміграційна хвиля до країн Західної Європи вже відбулась, і тепер міграційний тиск буде перенесений на нових країн - членів ЄС [34, с. 276]. Статистика 2003 р. показала позитивний міграційний баланс Чехії, Словаччині, Словенії та Угорщині [35, c. 146]. По-друге, більшість старих країн - членів ЄС запроваджували “перехідний період” для громадян нових країн, що передбачав обмеження свободи пересування на їх територіях протягом 7 років [36, с. 277]. Після розширення Велика Британія, Швеція та Ірландія відкрили робітникам з 8 нових країн - членів ЄС доступ до своїх ринків праці. Австрія, Італія, Нідерланди і Португалія хоча й залишили попередній імміграційний режим, але запровадили квоти для робітників з нових країн - членів ЄС [37, с. 39]. По-третє, передбачалось зменшення економічного підґрунтя для еміграції в результаті різкого зростання рівня життя в нових країнах-членах ЄС після розширення.

Нарешті, аналіз демографічного потенціалу нових країн - членів ЄС свідчив, що вони не можуть бути джерелом масової еміграції до країн Західної Європи в довготривалій перспективі через невпинні процеси старіння місцевого населення та його скорочення [38, с. 277-278].

Зважаючи на запроваджені обмеження, спостерігаються значні міграційні потоки з Центральної та Східної Європи до старих країн - членів ЄС. Уже за перший рік після розширення Велика Британія прийняла 175 тис. працівників з 8 країн, що приєдналися, Ірландія - 85 тис., Швеція - біля 22 тис. Навіть на території Німеччини у 2004 р. працювали 500 тис. робітників з 8 нових країн - членів ЄС [39, с. 39]. Наявність значної кількості працівників з нових країн - членів ЄС у 15 країнах Західної Європи, особливо в тих країнах, де діє перехідний період, свідчить про велику потребу в робочій силіз Центральної та Східної Європи.

Місце Кореї в міжнародній міграції робочої сили.

Характер міграції безпосередньо залежить від економічної ситуації в країні, відповідно до цього впродовж останніх 50 років країна перетворилася з експортера в імпортера трудових ресурсів. Тривалий час в міжнародній міграції Республіка Корея входила до групи азіатських країн-донорів трудових ресурсів. Протягом 60-х і 70-х років більше двох мільйонів корейських громадян знаходилися за кордоном у пошуках тимчасової роботи. Основні потоки трудової міграції з країни були направлені в держави Західної Азії, що розвивалися. Більше 60% південнокорейських контрактних працівників, що працюють за кордоном, було зайнято в економіці країн Близького і Середнього Сходу. В першу чергу еміграція була пов'язана з низькою вартістю робочої сили, яка у той час забезпечувала успіх економічного розвитку.

З початку 80-х років, і особливо в останнє десятиліття, у зв'язку з погіршенням економічної кон'юнктури в арабських країнах і в результаті стрімкого економічного підйому в Найпівденнішій Кореї трудова міграція за рубіж корейських громадян стала різко знижуватися. Багато корейських працьовитих-мігрантів стали переходити на роботу в південнокорейські будівельні компанії, які активно розширювали свою присутність на світовому ринку праці, в першу чергу в нафтовидобувних арабських країнах. Унаслідок розширення виробництва в національній економіці, збільшення потреби в додатковій робочій силі і різкого підвищення оплати праці більшість південнокорейського населення стали втрачати інтерес до роботи за кордоном.

До Олімпійських ігор 1988 року іноземців в Республіці Корея було небагато. В основному це були американці. Мало помітним явищем була і зайнятість іноземної робочої сили. У подальші роки залучення і використання іноземної робочої сили в південнокорейській економіці стало розширюватися. Вона стала притягуватися на різні підприємства, в першу чергу для виконання брудних, важких і небезпечних видів робіт. В результаті в 1993 році іноземні робочі складали вже близько 25% всіх зайнятих на дрібних і середніх підприємствах. В період 90-х років у зв'язку з виниклим дефіцитом робочої сили окремих галузей промисловості Республіка Корея стала у все більшій мірі перетворюватися на країну, що імпортує трудові ресурси. Тепер Південна Корея привертала іноземні робочі з інших країн, зокрема з деяких НІС, відносно високим рівнем заробітної плати, адже за 1966-1995 роках щорічне зростання заробітної плати в Кореї складало 8,3%.

Не дивлячись на те, що Південна Корея довгий час розвивалася в умовах відносної ізоляції, структурний брак робочої сили в національній економіці зумовив наростаючий потік іммігрантів, що в'їжджають в країну у пошуках роботи. До середини минулого десятиліття кількість іноземців складала приблизно 0,6% від загальної чисельності населення країни. На підприємствах і будівництвах офіційно було зареєстровано понад 90 тис. іноземних робочих, зокрема близько 25 тис. так званих “стажистів”. В основному це були робочі, що приїхали з Китаю, Пакистану і Філіппін.

Міграційні процеси в Пострадянському Просторі.

Розглянемо міграційні процеси в Росії. Відмінними рисами міграційних процесів в Росії 2000-х рр.. стали домінування економічної імміграції, сплеск зовнішніх трудових міграцій, диверсифікація ареалів формування міграційних потоків і місць розміщення іммігрантів, підвищення рухливості населення, що належить до титульним національностям та іншим етнічним групам держав СНД, активізація їх імміграції та тимчасової трудової зайнятості в Росії.

Соціальні наслідки складних взаємин приймаючого населення і іноетнічних мігрантів викликають тривогу. По-перше, соціально-економічна дискримінація, етносоціальна стратифікація і сепарація іноетнічних мігрантів підтримують і відтворюють етнічну ідентичність на шкоду цивільної, стаючи серйозною перешкодою формування громадянського суспільства.