Інституційні механізми розвитку зовнішньоекономічних зв'язків

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Місце інституцій в системі зовнішньоекономічних зв'язків АПК України

1.1 Теоретичне обґрунтування діяльності інституцій в АПК

Доведено, що неухильне ускладнення механізму світового ринку, яке відбувається під впливом глобалізації світової економіки, зумовлює глибинну і масштабну трансформацію зовнішньоекономічної діяльності України в цілому й АПК зокрема. При цьому переваги експортно-імпортного потенціалу стосовно можливостей зростання рівня розвитку зовнішньоекономічної діяльності повною мірою можуть бути реалізовані лише за умови змістовного осмислення найважливіших наукових поглядів на адаптацію. Принципово, що у сучасних умовах для кожної країни та її галузей є потреба в якісно новому методичному підході до оцінки власного місця у загальносвітовій системі господарських взаємозв'язків, до розуміння свого значення як невід'ємної складової частини світогосподарської системи, до з'ясування рівня досконалості механізму адаптації як такої.

Геєць В.М. наголошує, що нерозвиненість та відсутність ринкових інститутів, що визначають ефективність функціонування ЗЕД АПК, і є одними з найважливіших чинників формування аграрного ринку. Для успішного розвитку аграрної економіки країни, регіону, необхідний аналіз сучасного стану, а також державний моніторинг формування й розвитку інститутів аграрного ринку з метою виявлення невідповідності технічних, технологічних та економічних чинників існуючому інституційному середовищу, що призводить до збільшення ризиків і невпевненої поведінки підприємців. Це, є основним чинником підвищення трансакційних витрат, що вимагають зміни існуючих інститутів.

Осташко Т.О. [112, с. 122] стверджує, важливим завданням формування та розвитку аграрного ринку України є вдосконалення ринкових інституцій через розвиток інфраструктури сільськогосподарського ринку. Недосконалість нормативно-розпорядчої та інституційної бази щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції має наслідком важкодоступність та малоефективність поточних програм компенсаційної підтримки та пільгового кредитування сільськогосподарських підприємств, оскільки їх реалізація часто супроводжується корупційними виявами, зволіканням, а тому не сприяє підвищенню ефективності діяльності суб'єктів господарювання.

Інституції у свої працях в різні часи досліджували такі вчені, як Д. Норт, Е. Елгар, Р. Коуз, В. Геєць, А. Гриценко, А. Даниленко, К. Кривенко, В. Тарасович, А. Самійленко, Ю. Лопатинський, М. Хмелевський, А. Чухно, О. Яременко, О. Шпикуляк та інші. Так, зокрема Мочерний С.В. вважає, що «інститути - це суспільні блага, якими щоденно користуються багато індивідуумів… Інститути полегшують процес обміну, вони є невід'ємною частиною процесу ухвалення рішень, яка робить індивідуальні рішення позитивними». На думку Д. Норта [110, с. 34], під «інституціями» слід розуміти закони, правила, звичаї, норми, а під «інститутами» - організації, тобто державні органи, політичні партії, профспілки тощо. Для Д. Норта перші - це правила, які визначають спосіб «гри», другі ж - суто актори, межі компетенції яких - лише формування стратегії та майстерність. За головну особливість інституцій Д. Норт пропонує брати їх здатність визначати та обмежувати сукупність варіантів виборів індивідів, а за головну функцію - зменшення невизначеності шляхом встановлення постійної структури людської взаємодії, або іншими словами «інституції» - це правила, механізми, що забезпечують їх виконання, і норми поведінки, що структурують повторювані взаємодії між людьми [110, с. 88].

На нашу думку, при функціонуванні ЗЕД аграрної економіки як складної багаторівневої соціальноекономічної системи були втрачені так звані чинники, без яких система різко знижує ефективність зв'язків, що управляють, і що, у свою чергу, призводить до ослаблення цільової функції всіх елементів її складових. На рис. 1.1 представлена модель інститутів, які формують ЗЕД агропромислової сфери.

Рис. 1.1. Основні формувальні інститути сфери ЗЕД АПК

Ларіна Я.С. [103, с. 84] наполягає на необхідності поділу категорії «інститут» на «інститути» та «інституції»; хоча в іншій частині цього ж дослідження висловлює іншу думку, називаючи інститутами корпорації, державу, які є організаційно сформованою системою правил. На наше переконання, саме такий підхід є найбільш прийнятним і як зазначалося вище, правильним є розуміння інституцій як правил, а інститутів - як організовано оформленої сукупності останніх. Також необхідно зазначити, що інституції формують інститути, а інститути забезпечують підтримання інституцій. Проаналізуємо думки різних авторів, які аналізують категорію «інституція». Дослідження питання еволюції інституцій дає підстави стверджувати, що це дозволить інтегрувати досвід попередників у сучасну теорію інституцій, яка фактично обслуговує функціонування організації як економічної системи, що існує на благо суспільства і задоволення потреб індивідів, підприємств, держави. Інститути - це ключові елементи будь-якої економічної системи, і тому головне завдання економіста полягає у вивченні інститутів і процесів їх збереження, відновлення і змін [141].

Таблиця 1.1. Підходи до визначення терміну «інституція»

Дослідник	Визначення категорії
Норт Д.	Інституції - «правила гри в суспільстві або точніше, придумані людьми обмеження, які спрямовують людську взаємодію в певне річище…, вони структурують стимули в процесі людського обміну - політичного, соціального і економічного»
Богданов А.	Інституції - «система взаємозв'язаних індивідуально-психічних форм, які сприяють суспільне корисним трудовим діям»
Кондратьєв М.	Інституції - колективні ідеї, колективні інстинкти, відносини виробництва, розподілу і обміну рідкісних господарських благ
Веблен Т.	Інституції - стійкі звички мислення, притаманні великій спільноті, особливі способи існування суспільства, які утворюють специфічну систему суспільних відносин
Коммонс Дж.	Інституція - колективна дія з контролю лібералізації і розширення індивідуальної дії
Гамільтон У.	Інституція - нав'язування певної моделі поведінки, що накладається на діяльність людини
Вільямсон О.	Інституційна структура включає «основні політичні, соціальні і правові норми, що є базою для виробництва, обміну і споживання»

Якубенко В.Д. [148] стверджує, що в інституціоналізмі терміни «інститут» та «інституція» досить часто різняться. При цьому під інституцією розуміють певні звички та звичаї, заведений у суспільстві ментальний порядок, тобто неписані правила, які формуються «знизу», від макрорівня, а під інститутом - закріплення звичаїв на макрорівні у формі права та організації». Таким чином, як уже зазначалося, предметний базис інституціоналізму вельми складний, оскільки дана наукова парадигма пропагує еволюціоністський підхід до методології досліджень економічних явищ, враховуючи минуле і сучасність. Паралельно наведеним науковим постулатам потрібно згадати такий зовсім новий науковий напрям інституціоналізму як інституціональна архітектоніка, який займає значне місце у публікаціях вітчизняних науковців, таких як В.М. Геєць, А.А. Гриценко [32, c. 121] та інші: «Інституціональна архітектоніка - це структура інститутів, яку складають правила, норми, стереотипи, установи й інші соціальні утворення в їх співвідношеннях із суттю і загальним естетичним планом побудови цілісної соціальної системи». Цей вислів ще раз підтверджує пропаговану нами тезу, що інституції - це правила, норми, а інститути - організаційно оформлені структури і системи, які забезпечують дотримання цих правил. Отже, інституції втілюються в інститутах, а інститути потребують інституцій для забезпечення адекватного потребам суспільства розвитку соціально-економічних формацій.

В Україні продовжується формування інституціонального середовища розбудови ринкового механізму функціонування економіки: створюються правові й економічні інститути ринкового спрямування, які слід класифікувати за сферою життєдіяльності та галузевою приналежністю. Економічними інституціями та інститутами вважаємо сформовані правила, норми традиції - інституції; утворення, такі як власність, економічна ментальність, а також організаційно-правові структури, установи, організації - інститути, що консолідують і спрямовують взаємодії індивідів в економіці. Інститути економіки і ринку забезпечують формально-функціональне оформлення суспільного буття в частині визначення обмежень поведінки учасників. Природа і функціональна змістовність ринку інституціональна за структурою, що дає підстави вважати його інституціональною системою, яка дотримується принципів комплексності, саморегулювання і конкуренції, а це вимагає регулювання, щоб збалансувати інтереси виробників, споживачів, держави.

Якість інститутів зумовлена багатьма факторами, зокрема вона є функцією від показників якості людського і соціального капіталу, а також показника діяльності в тому чи іншому господарському порядку груп спеціальних інтересів [56]. Функціональність інститутів, на переконання В.В. Вольчика і С.В. Ракша [29], економічних інститутів зокрема, залежить від їх якості, яка у свою чергу впливає на економічні показники. Означена думка є цілком слушною, адже функціональна ефективність економічних інститутів консолідується навколо результатів розвитку суспільства й індивіда, які ці інститути повинні забезпечити. Наприклад, чим ефективніше використовується інститут власності з позиції існуючих правил його реалізації, тим вищий рівень дохідності від її набуття; чим раціональнішим є інститут ціни і ціноутворення, тим справедливіше розподіляються доходи між учасниками маркетингового ланцюга.

Рис. 1.2. Структура економічних інституцій та інститутів ринку

В цілому як і ідейний, класичний інституціоналізм, економічний його сегмент залишається все ще не сформованим до кінця методологічно, особливо щодо питання функціонування ринку. Проблема саме економічних інститутів та інституцій сьогодні знаходиться в стані дискусії науковців, що підтверджує актуальність і важливість цього питання.

Аграрний сегмент економіки особливий, оскільки, як зазначає Ю. Лопатинський [104, с. 8], «специфіка сільського господарства у його багатофункціональності, що визначає роль аграрного сектору в піраміді галузей національної економіки як фактора продовольчої безпеки, з одного боку, та джерела доходів, сфери зайнятості й середовища проживання селян - з іншого». Вважаємо, що суспільство створюючи економічний базис, історично визначило інституціональну структуру ринку, яка забезпечує упорядкованість суспільно-економічного життя, ринкового механізму зокрема, що опосередковано структурами або інститутами, інституціями у формі «правил гри», обмежень та стимулів, які структурують відносини. Аграрний ринок як сукупність взаємопов'язаних структур і утворень потребує інституційного забезпечення, зокрема інститутів та інституцій, які формують інфраструктуру просування товару від виробника до споживача - біржі, заготівельні та збутові кооперативи, оптові ринки, торгові доми, елементи системи моніторингу й оцінки якості продукції, функція яких полягає в опосередкованому впливі на ринковий товарообмін, регулюючи його здійснення.

В Україні розвиток аграрного ринку має специфічний характер, оскільки інституції та механізми сформовані, але вони недієздатні і неефективні. У зв'язку з цим існуюча інституціональна система може вважатися кризовою, а механізми регулювання ринку ситуативно-ефективними і недієздатними. Як зазначає М.Я. Дем'яненко [47], аграрна галузь з об'єктивних умов розвитку потребує державної підтримки або навіть захисту через механізм політики протекціонізму. Під останнім розуміється сукупність інституцій, інститутів, економічних та нормативно-правових заходів державного впливу на процеси у розвитку сільського господарства. Специфіка сільськогосподарського виробництва потребує виваженої державної політики протекціонізму. Теоретичні передумови такої підтримки полягають у тому, що з об'єктивних причин сільськогосподарські товаровиробники в ринкових умовах виявляються неконкурентоспроможними як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках. Тому сільськогосподарське виробництво потребує державної політики протекціонізму.

У більшості країн з ринковою економікою основою такої політики є: підтримка прибутковості сільськогосподарських товаровиробників і стабільності економічної ситуації в галузі забезпечення продовольчої безпеки і підтримка сільськогосподарських товаровиробників на зовнішньому ринку; упередження негативних процесів міграції трудових ресурсів і т.д. Але при цьому, в національній аграрній економіці мають місце інституційні утворення регуляторного змісту, проте їхні функції-результати не завжди узгоджені з іншими учасниками, а механізми функціонування недосконалі. Більшість з них створюють занадто надмірні інституціональні обмеження, що формує передумови неефективності ринкових структур.

Ефективна реалізація принципів інноваційності в аграрному секторі, на нашу думку, потребує від учасників інституціонального середовища нових якостей, зумовлених підвищенням рівня їх соціальності. У процесі встановлення інституціональних умов інноваційного розвитку необхідно враховувати, що на ефективність інститутів розвитку впливають цілі, завдання і стратегії розвитку національної економіки та інноваційної політики, що й визначає такі детермінанти ефективності впливу інститутів розвитку на економічне зростання.

На думку Кобець Є. А. [93, с. 14], реалізація кластерних механізмів забезпечення інноваційного розвитку аграрного сектора економіки базується на визначенні взаємозв'язків між учасниками кластеру та між кластерами і організації взаємодії, які призведуть до створення адекватного інноваційного середовища. В цілому використання в управлінні кластерною взаємодією наукового системного інтегратора забезпечує створення привабливого інвестиційного клімату, підвищення попиту на інновації, збільшення темпів комерціоналізації інновацій тощо.

Таблиця 1.2. Роль учасників інституціонального середовища інноваційного розвитку аграрного сектора

Лопатинський Ю.М. [104, с. 36], розглядаючи інституціональну систему аграрного розвитку, вводить поняття «інституціональна аграрна матриця», яка на його думку являє собою сукупність інститутів та інституцій, які забезпечують і регламентують функціонування аграрного сектору та його структурних складових з урахуванням їхньої специфіки, а також сприяють трансформації сектору в напрямі зростання його ефективності. На наше переконання, означена гіпотеза цілком прийнятна, але, з іншого боку, має дещо «рамковий характер», не враховуючи економічних і правових механізмів регулювання аграрного ринку, що вельми важливо в умовах національного аграрного розвитку, який вважається трансформаційним. Практика аграрних реформ в Україні довела необхідність докорінної перебудови всієї системи економічних відносин, яка охоплює виробництво, розподіл, обіг і споживання сільськогосподарської продукції. О.Г. Шпикуляк [146, с. 115] виділяє два елементи інститутів, які формують механізм розвитку ринку:

- ринкові - закони ринку, виробники, споживачі, інфраструктура, професійні та міжпрофесійні об'єднання;

- державно-владні - нормативно-правова база, владні структури загальнодержавного й місцевого рівнів.

Інституціоналізація ринку є об'єктивною реальністю суспільного буття, але основою структурування господарських взаємодій і стимулів агентів виступають економіко-соціальні інститути. Вони структурують людську взаємодію, опосередковуючи ринкові обміни, контрактацію і трансакції, що є аксіомою, яка покладена в основу мотивів поведінки економічних суб'єктів, але не слід недооцінювати значення інститутів регулювання ринку, які констатують методологію його функціонування. Аграрний ринок в Україні потребує розбудови системи ринкових інститутів, стійких систем існуючих суспільних правил і звичаїв, які структурують соціальні взаємодії. Галузевий аспект інституціональних трансформацій у вітчизняній економіці нерозривно пов'язаний із загальносуспільними змінами соціально-економічного розвитку, тому дослідження піднятої проблеми щодо аграрного ринку вимагають від нас їх показу.

На думку Зінчука Т.О. [84, с. 80], що національна економіка все ще не отримала чітких і надійно захищених «правил гри», які впорядковують поведінку ринкових агентів. Інституціональна матриця залишається вкрай недосконалою, в окремих сферах загальні правила до цих пір не вироблені; в інших присутні правила, які явно протирічать одне одному; а ще в інших - закони не працюють, бо ніщо не примушує з ними рахуватися. Підтверджень останнього вислову ми маємо сьогодні багато по відношенню до аграрного ринку, особливо в частині виконання законодавчих норм з регулювання міжгалузевих відносин і підтримки дохідності аграрного виробництва. Подібна ситуація і з дотриманням положень різнонаправлених урядових програм і концепцій, а причина, на нашу думку, у відсутності стійких традицій ринкової поведінки учасників, так званий інституціональний вакуум. Мається на увазі те, що стара інституціональна система зруйнована, але не створена ефективна ринкова, адаптована до вітчизняних реалій. Окрім економічних чинників інституціонального забезпечення існують гуманітарні, серед яких науковці виокремлюють інститут довіри.

На переконання В.М. Гейця [32, с. 91], інститут довіри має широке коло складових, серед них довіра до інститутів держави від законодавчої і виконавчої до місцевих і судової влад, політичних утворень. Саме довіра до держави є найбільш слабким фактором інституціонального середовища розвитку аграрної сфери. Дослідження підтверджують тезу, що селянин довіряє лише самому собі і сподівається у вирішенні проблем переважні на власні сили, тому й трансформації відбуваються повільно. Вітчизняна аграрна сфера є складним конгломератом утворень, але все ж таки перспективний її поступ вимагає значних інституційних змін, які залежать як від внутрішніх, так і зовнішніх чинників, виробничого спрямування в тому числі. Таким чинником є особлива роль України у вирішенні проблем національної і світової продовольчої безпеки. Як зазначає І. Крючкова [100, с. 94], Україна відчула на собі світову продовольчу кризу, а аналіз міжнародних ринків показує, що ціни на продовольство зросли э вкрай нестабільними, а запаси скоротилися майже удвічі. За таких умов Україна має відновити роль світової житниці.

Інакше кажучи, світова проблема за умов адекватності змін економічних і соціальних інститутів аграрної сфери може стати поштовхом у вирішенні існуючих внутрішньодержавних проблем, прискоривши перехід від стану трансформації до сталого розвитку, забезпечивши більш високий рівень конкурентоспроможності. Хоча як показує сьогодення, поки що нічого подібного не сталося. Серед головних проблем, які обмежують ефективність інститутів та механізмів регулювання аграрного ринку національної економіки потрібно виділити відсутність конструктивного менеджменту; недоформованість ринкової інфраструктури перш за все щодо розбудови ефективних механізмів просування продукції від виробника до споживача - кооперативні канали збуту, біржова торгівля; часте переформатування змісту законодавчої бази. Це фундаментальні проблеми, які заважають урахуванню інтересів усіх учасників ринку. Питання інституцій та механізмів регулювання аграрного ринку нами розглядається з позицій оцінки їх впливу на розвиток економіки виробництва, кон'юнктуру ринку, споживання і ефективність аграрного бізнесу. Дана проблема за методологією вирішення досить складна, а гіпотеза може здатися навіть суперечливою, але за актуальністю - злободенна і своєчасна.

Головна спрямованість регуляторного механізму у забезпеченні продовольчої і економічної безпеки, стабілізації ринків підтримки доходів виробників і купівельної спроможності споживачів. Як зазначає П.І. Іванцов [86], «регульований ринок відповідає неоліберальній концепції ринкових відносин, яка передбачає поєднання принципів самоорганізації і державного втручання у певних межах в ринковий механізм. Ступеню втручання держави надається велике значення з тим, щоб цей фактор не став перешкодою для розвитку виробництва». На думку Зіновчука Т.О. [84, с. 82], що, наприклад, аграрна політика ЄС сформувалася з урахуванням того, що сільське господарство є дотаційною галуззю. Це означає, що без державної підтримки здійснювати виробничий процес в умовах відкритого та незахищеного ринку неможливо. У системі регулювання ринку та аграрного розвитку необхідно дотримуватися загальноприйнятих і перевірених практикою постулатів, в основу покладено методологію регульованого аграрного ринку. Механізми й інститути регулювання формуються державою і ринком у контексті відповідної моделі аграрної політики.

Важливий висновок з цього приводу зробив Семів С.Р. [128, с. 48], який стверджує, що якщо ринкові структури в аграрному секторі країн із розвиненою ринковою економікою складалися еволюційним шляхом у процесі їх історичного розвитку, то в Україні формування відповідних ринкових структур відбувається у надзвичайно обмежений з історичного погляду період часу і у надзвичайно складних макроекономічних умовах. Дане твердження вірне, але крім еволюційності утвердження ринкових відносин в окремих сегментах економіки і особливо у сільському господарстві спостерігається фактично несприйняття цієї моделі, оскільки господарі перебувають у демотиваційному вакуумі, відсутній економічний інтерес господарювання.

На нашу думку, існуюча інституціональна система аграрного розвитку ринку не забезпечує головного - економічного інтересу жити на селі, працювати в аграрній сфері. У національній аграрній економіці має місце досить багато інституцій регуляторного змісту, при цьому їхні функції-результати не завжди узгоджені з іншими учасниками, а механізми функціонування недосконалі. Зокрема, функціонально-рольові характеристики утворень у системі інституцій регулювання визначені законодавче, але більшість із них створюють занадто надмірні інституціональні обмеження, що формує передумови неефективності ринкових структур. У табл. 1.3 представлений економічний сегмент інституціональної системи та економічні інституції регуляторного спрямування.

Таблиця 1.3. Структури розвитку та регулювання аграрного ринку в Україні та їхні функції

Інституція	Характеристики та функції
Торгові доми	Збір інформації стосовно реального стану локального ринку аграрної продукції; надання покупцям документації відносне наявності товару з якісним сертифікатом і гарантією навантаження; формування лотів сільськогосподарської продукції у межах адміністративних районів шляхом виставлення на торги, узгодження цін та інших умов забезпечення збирання, зберігання та відвантаження сільськогосподарської продукції покупцям
Міністерство аграрної політики України і його регіональні управління	Втілення в життя державної політики в частині регулювання і розбудови ефективного аграрного ринку; регулювання зберігання, поповнення і використання державних резервів продовольства, аграрної продукції та сировини; сприяння процесам приватизації, модернізації і техніко-технологічної реконструкції сфери виробництва продовольства, сільськогосподарської сировини, їх переробки, зберігання і гуртової торгівлі; закупівля на біржовому ринку України сільськогосподарської продукції у стабілізаційний фонд, здійснення товарних і фінансових інтервенцій з метою регулювання цін та оптимізації попиту і пропозиції, забезпечення нормативного виконання термінових біржових угод щодо обсягів стабілізаційного фонду; дослідження та прогнозування кон'юнктури аграрного ринку.
Українська аграрна біржа, регіональні біржі	Організація торгів великими гуртовими партіями сільськогосподарської продукції, форвардними та ф'ючерслими контрактами стандартних сертифікованих біржових складів; створення і організація роботи сертифікованих біржовик складів; опрацювання і надання Міністерству аграрної політики інформації з біржових торгів через мережу філій та представництв витратно-цінового моніторингу; організація з регіональними біржами спільних спеціалізованих і міжрегіональних торгів; державне регулювання та контроль цін, експорту сільськогосподарської продукції, внутрішнього виробничого та ресурсного балансу через єдиний біржовий механізм. Регіональні біржі здійснюють організацію гуртових форвардних торгів середньогуртовими партіями сільськогосподарської продукції відповідно до єдиних біржових правил; взаємодіють із аграрною біржею, торговими домами у просуванні біржового товару

Наприклад, Аграрний фонд як складова інституційного забезпечення є провідником політики держави щодо розвитку та регулювання аграрного ринку. Хоча повноваження Аграрного фонду і Держрезерву, зокрема в частині інтервенційної політики, чітко не розмежовані, з моменту створення цієї структури їй поки не вдається запрацювати на повну визначену Законом України «Про державну підтримку сільського господарства України» потужність. Головна причина цього у відсутності достатнього бюджетного фінансування, що мінімізує ефекти для ринку.

Підсумовуючи зазначимо, що інституціональна система відіграє важливу роль у забезпеченні сталого функціонування господарства та ЗЕД АПК зокрема. Тому вона вимагає всебічного дослідження та наукового обґрунтування формування. Донедавна вважалося, що для формування життєздатної ринкової економіки, у т.ч. аграрної сфери, цілком достатньо ліквідувати механізми контролю, властиві адміністративно-плановій системі, здійснити приватизацію державного майна, розвивати різні форми власності та господарювання, давши тим самим простір ринковим механізмам господарювання, а також провести стандартні заходи стабілізації й лібералізації економіки. Реально ж, після демонтажу старих інститутів, реформи не змогли так само швидко сформувати такий каркас ринкової економіки, щоб гарантувати стійкість всієї системи господарювання, поступальний соціальний розвиток суспільства.

1.2 Інституційне забезпечення зовнішньоекономічної діяльності підприємств вітчизняної агропромисловій сфери

Поглиблення світових трансформаційних явищ та загострення міжнародної конкуренції зумовлюють необхідність постійного перегляду й корегування державних механізмів реалізації зовнішньоекономічної політики. Створення належного рівня економічної безпеки, розбудова країни як правової держави безпосередньо пов'язана з підвищенням ефективності інституціонального забезпечення діяльності державних органів, що спрямована на своєчасне виявлення, запобігання та нейтралізацію реальних і потенційних загроз національним інтересам у сфері зовнішньоекономічних операцій. Посилення конкурентних позицій вітчизняних аграрних підприємств на внутрішньому та зовнішньому ринку є пріоритетним завданням розвитку аграрного ринку в Україні та розбудови конкурентоспроможної національної економіки. Будь-які намагання здійснити ефективні кроки у цьому напрямі неможливі без формування відповідного інституціонального середовища та інституційної бази.

На нашу думку, до ефективних інститутів забезпечення ЗЕД підприємств вітчизняної агропромисловій сфери слід віднести, перш за все, фундаментальні інститути, формування яких розпочалося трохи більше десяти років тому, в період кардинальної трансформації економічної системи. До таких інститутів належать:

- інститути землекористування і землеволодіння;

- інститут власника і, як наслідок, неефективність функціонування ринкових організаційно-правових форм; неефективність, а часом і відсутність інститутів державного регулювання і державної підтримки, яка, у свою чергу, має забезпечувати й гарантувати збут і прибутковість сільгоспвиробників зі змінною кон'юнктури ринку.

Першочергові напрями формування та розвитку основних інститутів, які формують ЗЕД АПК, наведені на рис. 1.3. Слід зауважити, що держава як система інститутів в особі відповідних органів та інституцій, «правил гри», обмежень має бути регулюючим органом і суб'єктом зовнішньоекономічних відносин на ринку сільськогосподарської продукції, який покликаний спрямовувати життя економічних суб'єктів й АПК у взаємовигідне русло [146, с. 40]. Можна навести багато прикладів, зокрема з вітчизняної практики, коли неефективність інституціональної перебудови призводить до диспропорції в економіці та у зовнішньоекономічній сфері. Інститути й інституції формують передумови і створюють механізми регулювання соціально-економічних процесів ринкової поведінки, доходів, витрат, цін тощо. У суспільстві й ринку агропромислової продукції наявна видова система інститутів, які структурно виокремлено на основі функціонального призначення.

На обсяги, динаміку та ефективність ЗЕД вітчизняних суб'єктів АПК впливає діяльність як вітчизняних, так і зарубіжних інституцій. Тому зупинимось детальніше на інституційному забезпеченні експортно-імпортної та інвестиційної діяльності у сфері АПК України. Активізація міжнародного економічного співробітництва підприємств АПК України, особливо в європейському напрямі, передбачає обґрунтування та систематизацію правових аспектів їх ЗЕД, особливо у частині законодавчого забезпечення.



Рис. 1.3. Основні напрями формування і розвитку інституцій ЗЕД АПК

Загалом вітчизняне законодавство у сфері ЗЕД базується на дотриманні критеріїв економічної безпеки та національних інтересів, а також враховує вимоги СОТ та ЄС щодо правового забезпечення міжнародних економічних зв'язків. Як зазначає Семів С.Р., правове забезпечення міжнародних зв'язків сільськогосподарських підприємств можна умовно поділити на 5 великих груп:

1) міжнародні угоди України про співробітництво з зарубіжними країнами та інтеграційними об'єднаннями;

2) міжнародне законодавство та законодавство зарубіжних країн, з економічними суб'єктами яких співпрацюють підприємства АПК;

3) директиви, рекомендації та інші правові акти міжнародних та наднаціональних організацій, діяльність яких стосується сфер міжнародної діяльності вітчизняних підприємств АПК;

4) закони України, які регулюють різні аспекти ЗЕД;

5) вітчизняні нормативні документи, що регламентують міжнародне співробітництво, укази, розпорядження Президента України, розпорядження, директиви кабінету міністрів, окремих міністерств і відомств, органів державного управління на регіональному рівні щодо окремих аспектів ЗЕД.

Базовим Законом, який визначає принципи ЗЕД та її державного регулювання, є Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. [64]. В подальшому було прийнято цілу низку законів та нормативних актів, які стосувалися питань здійснення різних форм ЗЕД. Одним із перших законів, що визначав правовий режим торговельно-економічних відносин вітчизняних підприємств, зокрема підприємств АПК, був Закон України «Про економічну самостійність Української РСР» від 13 серпня 1990 р. У відповідності з ст. 12 цього Закону, підприємства й організації мають право вступати в прямі господарські зв'язки та співробітничати з підприємствами та організаціями інших держав, створювати з ними спільні підприємства, асоціації, концерни, консорціуми, союзи, інші об'єднання.

Отже, важливими нормативними актами та законами, які регламентують ЗЕД підприємств вітчизняного АПК є:

- Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» [64];

- Закон України «Про місцеве самоврядування» [71];

- Закон України «Про митний тариф України» [72];

- Закон України «Про податок на додану вартість» [77];

- Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» [73];

- Закон України «Про загальні засади створення й функціонування спеціальних економічних зон» [59];

- Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» [78];

- Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» [65];

- Закон України «Про застосування спеціальних заходів по імпорту в Україну» [60];

- Закон України «Про захист економічної конкуренції» [61];

- Закон України «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту» [63];

- Закон України «Про регулювання товарообмінних операцій у сфері зовнішньоекономічної діяльності» [79];

- Декрет Кабінету Міністрів «Про квотування та ліцензування експорту товарів» [38];

- Декрет Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» [46];

- Постанова Кабінету Міністрів «Про ставки митного збору»;

- Постанова Кабінету Міністрів «Про затвердження Порядку стягнення податку на додаткову вартість і акцизний збір у випадку ввезення товарів на митну територію України»;

- Наказ Державної митної служби «Про затвердження Порядку стягнення митних зборів, нарахованих за вантажною митною декларацією» [107];

- Положення про порядок застосування до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності спеціальних санкцій, передбачених статтею 37 закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»;

- Положення «Про управління зовнішньоекономічних зв'язками»;

- Положення «Про валютний контроль»;

- Положення про форму зовнішньоекономічних договорів [118];

- Конституція України [96];

- Господарський кодекс України [33];

- Цивільний кодекс України;

- Митний кодекс України.

Зовнішньоекономічні зв'язки АПК України також регулюється нормативними документами, рекомендаціями та листами таких вітчизняних державних інституцій:

- Міністерство аграрної політики;

- Міністерство промислової політики;

- Міністерство юстиції;

- Міністерство економіки;

- Міністерство закордонних справ;

Торговельні представництва країни в іноземних державах захищають за кордоном права даної країни в галузі зовнішньої торгівлі. При здійсненні зовнішньоторговельних операцій вітчизняні підприємства АПК отримують значне сприяння з їх боку торговельних представництв. Функції та завдання торговельних представництв є наступними [87]:

1) здійснювати зовнішню торгівлю даної країни з країною перебування торговельного представництва;

2) вивчати загальні економічні умови, зовнішньоекономічні зв'язки і кон'юнктуру ринків країни перебування, враховуючи інтереси зовнішньої торгівлі даної країни, і давати відповідну інформацію в Міністерство зовнішньої торгівлі та Міністерство закордонних справ своєї країни, а також зовнішньоторговельним організаціям та іншим заінтересованим організаціям і компаніям своєї країни;

3) представляти інтереси даної країни в галузі зовнішньої торгівлі і сприяти розвиткові торговельних та інших господарських відносин даної країни з країною перебування торговельного представництва;

4) регулювати зовнішню торгівлю даної країни з країною перебування торговельного представництва.

Важливу роль у сучасному розвитку вітчизняного АПК відіграє інвестиційна діяльність. Інституційне забезпечення інвестиційної та інноваційної діяльності підприємств АПК формується за рахунок сукупності державних і недержавних інституцій, які забезпечують наявність правових, організаційних і економічних умов, необхідних для провадження і розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності. До основних актів законодавства, які формують правову основу інвестиційної та міжнародної інноваційної діяльності підприємств АПК України відносяться:

- Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» [79];

- Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» [83];

- Закон України «Про інститути спільного інвестування» [67];

- Закон України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» [48].

- Закон України «Про інвестиційну діяльність» [65];

- Закон України «Про інноваційну діяльність» [66];

- Закон України «Про режим іноземного інвестування» [81];

- Закон України «Про споживчу кооперацію» [82];

- Закон України «Про концесію» [69];

- Закон України «Про загальні засади створення та функціонування спеціальних економічних зон» [61];

У відповідності з постановою Кабінету Міністрів України від 12.11.2008 №1000 через Міністра економіки спрямовується і координується діяльність Державного агентства України з інвестицій та інновацій - спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності. У сфері управління Держінвестицій знаходяться інституції, компетенція яких спрямовується і на інвестиційні процеси у сфері АПК, зокрема [48; 83]:

- Національне агентство екологічних інвестицій України - центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра охорони навколишнього природного середовища. Серед основних завдань - участь у формуванні та забезпечення реалізації державної інвестиційної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища та державної політики у сфері регулювання негативного антропогенного впливу на зміну клімату;

- Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку - здійснює державне регулювання ринку цінних паперів, делегує відповідні повноваження саморегульованим організаціям відповідно до Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»;

- Державна інноваційна фінансово-кредитна установа;

- Український центр сприяння іноземному інвестуванню;

- 11 регіональних інноваційних центрів;

- ДП «Національний центр впровадження галузевих інноваційних програм»;

- Національне агентство України з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів - спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики у сфері ефективного використання енергетичних ресурсів та енергозбереження.

Важливу роль в обслуговуванні ЗЕД АПК України відіграє інформаційно-консультативна інфраструктура. До дорадчо-консультативних органів при Президентові України відносяться:

- Національна рада з інноваційного розвитку України при Президентові України, утворена Указом Президента України від 18.08.2006 №691;

- Консультативна рада з питань іноземних інвестицій в Україні, утворена Указом Президента України від 11.04.1997 №323/97.

До дорадчо-консультативні органи виконавчої влади, які забезпечують підтримку процесів іноземного інвестування, належать [48]:

- Комісія з розроблення пропозицій щодо удосконалення системи державного управління в інноваційній сфері, утворена відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 28.11.2007 №1064_р;

- ради з питань залучення іноземних інвестицій при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласній, Київській та Севастопольській міській державній адміністрації, утворені відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28.03.2002 №382.

- комісії з досудового врегулювання спорів з інвесторами при органах виконавчої влади, утворення яких передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2008 №1024;

- Рада інвесторів при Кабінеті Міністрів України, утворена постановою Кабінету Міністрів України від 24.01.2007 №37;

- Комісія з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів, утворена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 06.08.2003 №1219.

На сучасному етапі тісно співпрацюють з підприємствами АПК окремі наукові, громадські та професійні установи, організації та проекти у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності. До таких інституцій доцільно віднести:

- Агентство з раціонального використання енергії та екології «Арена-еко» - самоврядна науково-технічна організація, що надає аналітичні, технічні та інформаційні послуги в сфері використання паливно-енергетичних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища в Україні. Агентство створене в 1994 році за підтримки Національної Академії наук України, Тихоокеанської північно-західної національної лабораторії та Всесвітнього фонду захисту природи. Місією Агентства є сприяння досягненню сталого розвитку економіки України та захисту навколишнього середовища шляхом підвищення енергетичної ефективності промисловості, енергетики, транспорту, комунально-побутового сектору, сільського господарства та інших секторів економіки;

- Центр Державно-Приватного партнерства Української асоціації місцевих та регіональних влад;

- Асоціація приватних інвесторів України;

- Національна академія наук України - вища державна наукова організація України;

- Торгово-промислова палата України та регіональні торгово-промислові палати;

- Українська спілка промисловців і підприємців;

- Рада конкурентоспроможності України;

- Європейська бізнес-асоціація;

- Американська торгова палата в Україні;

- Українська Асоціація Інвестиційного Бізнесу.

Важливо наголосити, що значний вплив на ЗЕД вітчизняного АПК, а також на його інституційне забезпечення, мав вступ нашої країни до СОТ. Ставши повноправним членом СОТ у травні 2008 р., Україна отримала сучасне торговельно-економічне законодавство, яке наближається до європейських вимог. Протокол про приєднання України до Марракеської Угоди про створення СОТ підписано в Женеві 5 лютого 2008 року. 10 квітня 2008 року Верховна Рада України ухвалила закон №250_VI «Про ратифікацію Протоколу про вступ України до Світової організації торгівлі», який 16 квітня 2008 р. підписав Президент. У частині законодавчого забезпечення процесу вступу України до СОТ, Верховною Радою України протягом 2005-2007 рр. було прийнято 49 законів. У 2008 р. було підготовлено пакет з 10 законопроектів в основному технічного характеру [38]. Прийняті закони врегульовують такі сфери, як інтелектуальна власність, вивізне мито на сільськогосподарську продукцію, страхова та банківська діяльність, оподаткування сільськогосподарських підприємств. Правовою Базою СОТ є 28 угод «Уругвайського раунду», серед яких найголовнішими є такі домовленості, що торкаються інтересів вітчизняних підприємств АПК [34]: Генеральна Угода з тарифів та торгівлі, яка визначає єдині норми і принципи міжнародної торгівлі товарами; Генеральна Угода з торгівлі послугами, яка регулює відносини у торгівлі послугами; Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності; Угода про вирішення спорів; Угода про сільське господарство; Угода про застосування санітарних та фітосанітарних заходів; Угода про технічні бар'єри в торгівлі; Угода про правила походження; Угода про процедури імпортного ліцензування; Угода про передвідвантажувальну інспекцію; Угода про пов'язані з торгівлею інвестиційні заходи; Угода про субсидії та компенсаційні заходи; Угода про захисні заходи.

На сферу ЗЕД вітчизняного АПК значний вплив має діяльність європейських інституцій та інститутів, зокрема Європейської комісії та її структурних підрозділів, а також договірна база між Україною та ЄС. Поточна аграрна політика Євросоюзу - це політика ціноутворення, субвенцій, кредитів, товарних резервів, а структурна політика - це політика концентрації, спеціалізації, організаційно-економічної модифікації форм підприємництва, розвитку аграрних регіонів та тощо [17]. Специфіка аграрної сфери виробництва свідчить, що опрацювання єдиної аграрної політики є найскладнішим аспектом функціонування ЄС, де аграрна політика інтегрує наступні основні цілі [17]:

- гарантоване забезпечення споживачів продуктами харчування шляхом виробництва країнами-членами Євросоюзу основних продуктів харчування, чим забезпечується незалежність внутрішнього ринку від коливань світового ринку;

- задоволення продовольчого попиту споживачів за доступними цінами;

- аграрна сфера виробництва визнається основою національної безпеки;

- ціна виступає контрольним компонентом регулювання ринку;

- оптимізація взаємодії аграрних і організаційно-економічних структур та ринкової політики;

- підвищення ефективності виробничо-комерційної діяльності на основі науково-технічного прогресу;

- раціоналізації виробництва, головним чином, за рахунок підвищення продуктивності праці;

- створення аграрникам сприятливих умов життя та стійких прибутків від сільськогосподарської діяльності;

- захист виробників та споживачів сільськогосподарської продукції від зовнішнього впливу, зокрема деградації аграрних ринків.

Найголовнішою Угодою між Україною та ЄС є «Угода про партнерство та співробітництво», яка визначає пріоритетні напрями міжнародного співробітництва. У ст. 60 Угоди зазначається, що співробітництво сторін у сфері сільського господарства і агропромислового сектору спрямоване на модернізацію та структурну перебудову у сільському господарстві та АПК України, розвиток національного і зарубіжного ринку для українських продуктів, досягнення сумісності українських стандартів і технічних правил Співтовариства відносно промислової і сільськогосподарської продовольчої продукції, включаючи санітарні та фітосанітарні стандарти [135].

Головними статтями Угоди, які стосуються поля економічної діяльності АПК України, є [135]: умови торгівлі товарами; умови діяльності компаній та установ; умови поточних платежів і переміщення капіталів; умови конкуренції; умови стандартизації і перевірки відповідності; умови, що торкаються сільського господарства і агропромислового сектору; умови фінансових послуг; умови митної справи. На заміну Угоди про партнерство та співробітництво готується Угода про асоціацію між Україною і ЄС, що знаходиться зараз на етапі узгодження. Протягом 2007-2009 рр. проведено 13 раундів переговорів щодо підготовки Угоди про асоціацію між Україною та ЄС у рамках 3 робочих груп, у тому числі з економічних, секторальних питань та питань розвитку людського потенціалу. В Угоді передбачено 25 сфер співробітництва, які скеровані на зростання частки України на світовому ринку [135]. Загалом положення Угоди носять декларативний характер і потребують розробки механізмів реалізації окремих напрямів співробітництва.

Підсумовуючи зазначимо, що відсутність єдиної стратегії формування національної політики розвитку ЗЕД АПК й системного підходу щодо функціонування механізмів забезпечення її впровадження зумовлює необхідність модернізації аграрної політики та її інституціонального механізму. Такі реформації потребують упорядкування законодавчої бази, яка б забезпечувала чітке розмежування функцій і повноважень органів державної влади в галузі політики розвитку ЗЕД АПК; її імплементацію до міжнародних стандартів, у тому числі стандартів ЄС; узгодження дії державних органів і налагодження ефективної взаємодії між ними; підвищення якості функціонування механізму; зосередження зусиль на активізації процесу самоорганізації суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності АПК для переведення деяких функцій державного регулювання у сферу реалізації недержавних інституцій.

2. Ефективність розвитку інституційного забезпечення зЕд АПК України

2.1 Особливості та тенденції розвитку зовнішньоекономічних відносин АПК України

Вітчизняний АПК на сучасному етапі - це сукупність виробничо взаємопов'язаних підприємств та обслуговуючих організацій, що функціонують та розвиваються на основі агропромислової інтеграції та відіграють важливу роль у більшості країн світу. Оскільки саме вони виконують важливу суспільну функцію - забезпечення населення продуктами харчування, більшість з яких відносяться до товарів широкого споживання. Й від забезпечення якими в потрібній кількості та високій якості залежить фізичне здоров'я населення, що досить важливо для збереження і покращення його генофонду.

Серед факторів, що впливають на розвиток АПК в Україні, можна виділити: система господарювання, характер виробничих відносин, рівень соціально-економічного розвитку країни, природні ресурси та структура земельного фонду, технічний рівень і стан основних фондів підприємств АПК, забезпеченість трудовими ресурсами, транспортно-географічні умови. Вирішальне значення мають економічні фактори, від яких залежить раціональне використання природних ресурсів, задоволення споживчого попиту населення, участь у міжнародному поділі праці, збереження навколишнього середовища тощо [104].

Нині агропромисловий комплекс України переживає не найкращі часи. Реформи в аграрному секторі просуваються повільно і неефективно. Одна із причин - неспроможність уряду виробити і втілити дієву стратегію реформ, спрямовану на забезпечення тривалої ефективності галузі та підвищення її конкурентоздатності. Зважаючи на значний потенціал країни в цій сфері, існує ряд проблем, що гальмують її розвиток, серед яких: проблема конкурентоздатності вітчизняної продукції АПК на міжнародних ринках, проблема захисту внутрішнього ринку від недобросовісної конкуренції, проблема регулювання структури експорту-імпорту аграрної продукції тощо.

На думку Семіва С.Р. [128, с. 888], основною ж проблемою розвитку зовнішньоекономічної діяльності аграрних підприємств є недостатня конкурентоздатність їхньої продукції на зовнішньому ринку. Прагнучи підвищити показники конкурентоспроможності, українським виробникам необхідно приділити особливу увагу якості своєї продукції та ефективності її виробництва. Слід пам'ятати, що зовнішній ринок розвивається дуже швидко та має постійно зростаючий рівень конкуренції, тому вітчизняним підприємствам з метою завоювання своєї ніші закордоном потрібно активно та безперервно нарощувати свою конкурентоспроможність.

ЗЕД є важливою частиною господарської діяльності всіх учасників ринкових відносин. В умовах планової системи господарювання зовнішньоекономічні зв'язки здійснювалися лише на державному рівні, підприємства ж були позбавлені можливості самостійного виходу на зовнішній ринок. У нових економічних умовах господарювання підприємства агропромислового комплексу нарешті отримали право самостійного здійснення експортно-імпортних операцій. Проте з отриманням можливості експорту аграрної продукції за кордон українські виробники стикнулися з іншою проблемою - розробкою механізмів адаптації, які б сприяли достатній гнучкості в поведінці суб'єктів господарювання на зовнішньому ринку та прийнятті ними ефективних управлінських рішень. Крім того, існують й інші негативні аспекти зовнішньоекономічної діяльності вітчизняних суб'єктів АПК.

На нашу думку, на ЗЕД суб'єктів агропромислового комплексу впливає ряд негативних явищ, таких як:

- низька ефективність функціонування чи навіть занепад цієї галузі порівняно з іншими країнами;

- невідповідність структури українського експорту попиту інших країн на продукцію агропромислового комплексу;

- недотримання переважною більшістю підприємств міжнародних вимог виробництва аграрної продукції;

- низька якість продукції внаслідок того, що її виробляють переважно дрібні приватні підприємства, що, в свою чергу, обмежені в свої фінансових та інформаційних ресурсах;