Початок роззброєння та скорочення ядерних озброєнь СРСР та США

Обмеження, що накладалися Договором на морський компонент стратегічних сил, були незначними в порівнянні з тими, які були передбачені для наземних ракет або стратегічної авіації. У Договорі були трохи змінені правила підрахунку пускових установок балістичних ракет морського базування, а також була накладена заборона на розгортання БРПЛ, оснащених більш ніж 14 боєзарядами.

У Протоколі до Договору, поряд із забороною на розгортання мобільних пускових установок, утримувалася заборона на розгортання крилатих ракет морського й наземного базування, а також на випробування й розгортання таких крилатих ракет, оснащених декількома бойовими блоками. Крім цього, сторони погодилися протягом терміну дії Протоколу не випробовувати й не розгортати балістичні ракети повітряного базування.

Система перевірки Договору не відрізнялась від уже вказаної у ОСО - 1.

У цілому, Договір ОСО-2, хоча й ставив певні рамки для кількісного нарощування стратегічних сил, не міг повною мірою вирішити проблему якісного вдосконалювання озброєнь. До моменту підписання Договору як США, так і СРСР в основному закінчили процес переходу до систем, оснащених РГЧ ІН. Крім цього, у процесі переговорів обидві сторони зробили все можливе для того, щоб зберегти існуючі в них на той момент програми модернізації стратегічних сил. У той же час, Договір ОСО-2 дозволив зробити подальший розвиток наступальних озброєнь більше стабільним і передбачуваним процесом. І зважаючи на помітне ускладнення наприкінці 70-х років радянсько-американських відносин , підписання Договорів ОСО-1, ПРО та ОСО-2 стало дуже великим досягненням.

Істотне погіршення радянсько-американських відносин не дозволило довести процес ОСО-2 до вступу Договору в силу. Після введення радянських військ в Афганістан у грудні 1979 р. адміністрація США відкликала Договір із сенату, що розглядав питання про його ратифікацію[7,C.109].

Проте, оскільки сторони не заявили про намір відмовитися від ратифікації Договору, США й СРСР продовжували в цілому дотримувати його положення. Виключеннями стали відмова Радянського Союзу від скорочення загальної кількості носіїв до 2400, дозволених Договором, а також оголошення ракети "Тополя" модернізацією ракети РТ-2П. Сполучені Штати згодом також порушили положення Договору ОСО-2. В 1986 р., у ході реалізації програми розгортання оснащених крилатими ракетами бомбардувальників, США перевищили встановлений у Договорі межа на кількість носіїв із РГЧ ІН.

Тобто, можна сказати, що хоча Договір не набрав сили де - юре , де - факто він діяв, стримуючи безконтрольну гонку ядерних озброєнь.

В загальному, розробка і підписання Договорів ОСО-1, ПРО та ОСО-2 стали можливими внаслідок ядерного паритету між СРСР та США у 70-х роках, визнання цього факту і усвідомлення загрози, яку несе неконтрольована гонка ядерних озброєнь існуванню не тільки найпотужніших держав, а й всього людства.

Розділ ІІІ. Програма модернізації озброєнь кінця 70-х років

В той час, як було досягнуто перших домовленостей в галузі скорочення стратегічних наступальних озброєнь, як СРСР, так і в США проводилася активна модернізація ядерних озброєнь. Основними рисами модернізації стратегічних сил СРСР і США, що проводилася в другій половині 70-х років стали, з одного боку, збільшення противосилового потенціалу засобів доставки, а з іншого - прагнення знизити вразливість стратегічних носіїв.

В 1977 р. в США було ухвалене рішення про оснащення частини розгорнутих ракет Mіnuteman ІІІ могутнішими боєголовками, що значно збільшувало противосилові можливості цих ракет. Розгортання нових боєзарядів, якими в підсумку були оснащені 300 ракет, було почато в грудні 1979 р. Крім цього, Сполучені Штати приділяли значну увагу забезпеченню невразливості створюваної ракети MX. До числа нових програм, які були здійснені в США, ставилося створення нової ракети морського базування C-4, розгортання якої на човнах Poseіdon було почато в 1979 р. Надалі планувалося розгортання цих ракет на підводних човнах Trіdent, перша з яких - „Огайо” увійшла до складу флоту в 1982 р.

В 1977 р. у США було ухвалене рішення про припинення програми створення бомбардувальника B-1 і початку розміщення крилатих ракет на бомбардувальниках B-52.

До програм, здійсненим у другій половині 70-х років у СРСР, відноситься створення модернізованих ракет УР-100НУ й МР УР-100УТТХ, які були поставлені на бойове чергування в 1978-1979 р. У вересні 1979 р. на бойове чергування була поставлена оснащена 10 боєзарядами ракета Р-36МУТТХ. Положення Договору ОСВ-2, очевидно, трохи обмежили масштаб розгортання нових ракет, оснащених РГЧ ИН, але в цілому надавали СРСР можливість завершити переозброєння стратегічних сил. Комплекси наземного базування, які підлягали ліквідації -"Темп-2С" й орбітальний варіант Р-36 будь-якому випадку повинні були виводитися з бойового складу. Створення ж нових ракет "Тополя" і РТ-23, робота над якими була почата в 1976-1977 р., Договором фактично не обмежувалося. В 1976 р. до складу флоту увійшов перший ракетоносець проекту 667БДР (Delta ІІІ), оснащений ракетами із РГЧ ИН. Крім цього в 1977 р. був закладений перший ракетоносець проекту 941 (Typhoon), оснащений твердопаливними ракетами Р-39 (SS-N-20), а в 1979 р. була почата розробка нової рідинної ракети морського базування Р-29РМ (SS-N-23), що згодом була розгорнута на підводних човнах проекту 667БДРМ.

На кінець 70-х років припадають роботи з оснащення бомбардувальників Ту-95 крилатими ракетами. Перші іспитові пуски крилатих ракет Х-55 з бомбардувальника Ту-95 відбулися в 1978 р., а в 1981 р. було розпочато виробництво бомбардувальників Ту-95МС, які повинні були нести по 6 крилатих ракет (згодом Ту-95МС оснащувалися 16 ракетами). Крім цього, у СРСР велася робота над створенням бомбардувальника Ту-160.

Серед інших подій кінця 70-х років особливу важливість являло собою рішення блоку НАТО про розміщення на території Європи 108 ракет середньої дальності Pershіng ІІ й 464 крилатих ракет наземного базування. Розміщення цих систем повинне було стати відповіддю на початок в 1976 р. розгортання радянських ракетних комплексів "Піонер" (SS-20). Оскільки ракети, розміщені на території країн НАТО, могли бути використані для ураження цілей на значній частині європейської території СРСР, їхнє розміщення не без підстав сприймалося Радянським Союзом як спроба обійти обмеження Договору ОСВ-2. Однак США і їхні союзники наполягали на тому, що відмова від планів розгортання цих ракет може бути зроблена тільки в обмін на ліквідацію комплексів "Піонер".

У цілому, початок 80-х років був охарактеризований значним погіршенням радянсько-американських відносин, проявами якого стали припинення переговорів про обмеження стратегічних озброєнь та інтенсифікацією програм модернізації стратегічних сил.

В 1981 р. адміністрація США оголосила про те, що не буде домагатися ратифікації Договору ОСВ-2. Крім цього, у жовтні 1981 р. було оголошено про поновлення програми створення стратегічного бомбардувальника B-1B, а також про рішення приступити до розгортання ракет MX у шахтних пускових установках і почати розміщення крилатих ракет морського базування на підводних човнах.

Одна із причин, по якій розпочата США програма модернізації стратегічних сил була сприйнята в Радянському Союзі з більшим занепокоєнням, полягала в тому, що вона у великому ступені знецінювала зусилля, прикладені СРСР для досягнення паритету зі Сполученими Штатами й забезпечення можливості нанесення відповідно-зустрічного й відповідного удару. Радянський Союз до початку 80-х років в основному закінчив розгортання основних елементів системи попередження про ракетний напад, а також системи бойового керування й зв'язку.

В 1982 р. СРСР оголосив про відмову від застосування ядерної зброї першим, що свідчило про те, що варіант відповідно-зустрічного або відповідного удару серйозно розглядався як основний варіант дій стратегічних сил.

Із цього погляду програми США сприймалися в Радянському Союзі як спроба придбання потенціалу першого удару, що роззброює. Переоснащення ракет Mіnuteman ІІІ, що значно збільшило їх противосилові можливості, а також передбачуване розгортання дуже точних ракет MX означали, що США здобувають можливість знищення високозахищених шахтних пускових установок. Крім цього, розробка ракети Trіdent ІІ (D-5), що по точності не поступалася MX, означала, що можливістю вражати высокозахищені об'єкти будуть володіти й ракети морського базування. Противосилові можливості балістичних ракет морського базування являли собою потенційно дуже серйозну проблему, тому що радянська космічна система попередження не була призначена для виявлення пусків цих ракет. Виявлення могли уникнути й крилаті ракети морського базування, які також мали високі противосилові можливості[5,C.59].

Ще одну серйозну проблему являло собою розгортання ракет середньої дальності й крилатих ракет на території Європи. Радянський Союз мав всі підстави думати, що ці ракети, які володіли малим підлітним часом і винятково високою точністю, зможуть бути використані для нанесення першого удару по ключовим об'єктам системи керування й зв'язку або для знищення країни.

Іншою програмою, що викликала серйозну заклопотаність Радянського Союзу, стала Стратегічна оборонна ініціатива, про початок робіт над створенням якої було оголошено в березні 1983 р. Намір Сполучених Штатів побудувати широкомасштабну систему протиракетної оборони території країни, що включала б у себе елементи космічного базування, сприймалося в СРСР як підтвердження того, що США прагнуть порушити у свою користь сформований в 70-і роки зразковий баланс можливостей стратегічних сил.

У цих обставинах Радянський Союз в основному продовжував здійснення програм, розпочатих у другій половині 70-х років. Практично єдиною масштабною програмою в області стратегічних озброєнь, рішення про яку було прийнято на початку 80-х років, стала програма створення ракети Р-36М2 (SS-18 Mod 6), що представляла собою чергову модифікацію ракети Р-36М. Всі інші програми-створення ракетоносців проектів 667БДРМ (Delta ІV) і 941 (Typhoon), оснащених крилатими ракетами Х-55, бомбардувальників Ту-95МС і Ту-160, а також розробка ґрунтового мобільного ракетного комплексу "Тополя" (SS-25) і ракет РТ-23УТТХ (SS-24) шахтного й залізничного базування - були розпочаті наприкінці 70-х років.

Отже, одночасно із складним переговорним процесом тривав не менш складний та напружений процес уже не гонки, а оновлення існуючих озброєнь. Цей факт свідчив про те, що вже створена на той час система договорів та угод не має відповідної сили. Потрібні були нові якісні зрушення у розпочатій справі роззброєння.

Розділ IV. Початок ядерного роззброєння : СНО-1

Переговірний процес, що закінчився підписанням Договору ОСО-2 був перерваний після того, як адміністрація США в 1981 р. оголосила про те, що не буде домагатися ратифікації цього Договору. У той же час, Сполучені Штати виразили готовність до початку нових переговорів, метою яких повинне було стати скорочення стратегічних озброєнь. Формально ці переговори були початі в червні 1982 р., однак загальний стан радянсько-американських відносин робив який-небудь істотний прогрес практично неможливим[29,C.76]. Як СРСР, так і США на початку 80-х років продовжували здійснювати свої програми модернізації стратегічних сил, дотримуючись основних обмежень Договору ОСО-2. Висновок нової угоди зажадав би істотних змін у структурі й складі угруповань стратегічних сил, до яких не була готова жодна йз сторін. Основна увага на початку 80-х років було приділена питанню про засоби середньої дальності в Європі, рішення про розгортання яких сприймалася СРСР як спроба обійти щойно досягнуті угоди про обмеження стратегічних озброєнь.

Переговори про ядерні засоби в Європі були початі в жовтні 1980 р. і відновлені в 1981 р. Найбільш істотною проблемою, що унеможливлювала досягнення угоди, стала проблема обліку засобів союзників США по НАТО - Великобританії й Франції. Радянський Союз був готовий скоротити кількість своїх ракет середньої дальності до рівня, що був у НАТО. США наполягали на обліку тільки радянських й американських засобів, виражаючи готовність відмовитися від планованого розгортання ракет Pershіng ІІ й крилатих ракет наземного базування у відповідь на ліквідацію всіх радянських ракет середньої дальності, основну частку яких становили комплекси "Піонер" (SS-20). Переговори про обмеження ядерних озброєнь у Європі були повністю зупинені 23 листопада 1983 р., багато в чому під впливом кризи в радянсько-американських відносинах, викликаного інцидентом з корейським авіалайнером, що відбувся 1 вересня 1983 р.[9,T.3,C.239]. Мотивуючи своє рішення про відхід з переговорів, Радянський Союз посилався на відмову США зупинити початок розгортання своїх ракет середньої дальності. Відхід радянської делегації з переговорів про ядерні засоби в Європі супроводжувався також припиненням переговорів про скорочення стратегічних озброєнь, черговий раунд яких закінчився 8 грудня 1983 р. без призначення дати наступної сесії. Після паузи, що тривала близько року, Радянський Союз і США в листопаді 1984 р. оголосили про готовність розпочати переговори, які охоплювали б питання стратегічних озброєнь, ядерних засобів у Європі, а також питання космічних озброєнь. Остаточне узгодження дати початку переговорів і кола розглянутих на них питань було проведено в січні 1985 р., а перша сесія переговорів була відкрита 12 березня 1985 р. Подальший хід переговорів, а також істотні зміни в радянсько-американських відносинах, що відбулися в другій половині 80-х років, були безпосередньо пов'язані зі змінами в радянському керівництві, які стали наслідком того, що в березні 1985 р. пост Генерального секретаря ЦК КПРС зайняв М. С. Горбачов. Практично відразу після зміни радянського керівництва була почата підготовка радянсько-американської зустрічі на вищому рівні, що відбулася в листопаді 1985 р.[27,C.88]. Незважаючи на те, що в ході зустрічі не вдалося досягти ніяких конкретних домовленостей, сторони визначили коло проблем, потребуючих вирішення. Найбільш серйозним питанням, із приводу якого СРСР і Сполучені Штати не змогли досягти розуміння, стала програма створення систем протиракетної оборони, яка здійснювалася США. Радянський Союз наполягав на припиненні або істотному обмеженні робіт у цій галузі, а Сполучені Штати відстоювали своє право продовжувати розробку протиракетних систем. Однієї зі спроб радянського керівництва докорінно змінити зміст радянсько-американського діалогу стала обнародувана в січні 1986 р. широкомасштабна програма скорочення ядерних озброєнь, відповідно до якої вся ядерна зброя повиннa булa бути ліквідована до 2000 р[17,C.103]. Незважаючи на те, що програма в цілому була явно нереалістична, основні міри, які пропонувалося здійснити на першому етапі скорочення-ліквідація ракет середньої дальності й скорочення вдвічі числа стратегічних згодом послужили основою для позиції СРСР на переговорах про скорочення озброєнь. Пропозиції про скорочення стратегічних озброєнь і засобів середньої дальності були висунуті Радянським Союзом у ході радянсько-американської зустрічі у верхах у Рейк'явіку, що відбувся в жовтні 1986 р. У ході цієї зустрічі була досягнута принципова домовленість про 50% скороченні всіх компонентів стратегічних сил, у тому числі радянських важких ракет. Крім цього Радянський Союз знову виразив готовність піти на виключення засобів передового базування США із числа стратегічних носіїв. Радянський Союз також зняв вимогу про облік ядерних засобів середньої дальності Франції й Великобританії й виразив готовність піти на повну ліквідацію всіх радянських й американських ракет середньої дальності в Європі. Однак ці пропозиції Радянського Союзу були пов'язані з обмеженням діяльності по створенню протиракетних систем, зокрема із зобов'язанням про невихід з Договору по ПРО протягом десяти років. Оскільки США відмовилися піти на обмеження робіт в області ПРО, Радянський Союз зняв свої пропозиції. У березні 1987 р. Радянський Союз пішов на те, щоб відокремити досягнення домовленості про ракети середньої дальності в Європі від питання про дотримання Договору по ПРО. Результатом цього рішення стало досить швидке досягнення остаточної домовленості про повну ліквідацію ракет середньої дальності. При цьому в ході переговорів сфера дії Договори була розширена й СРСР і США домовилися про повну ліквідацію ракет, дальність яких лежала в межах від 500 до 5500 км. Договір про ліквідацію ракет середньої й меншої дальності (Договір РСМД) був підписаний 8 грудня 1987 р. і набув чинності 1 червня 1988 р[16,C.106]. Відповідно до Договору Радянський Союз ліквідував всі ракетні комплекси "Піонер" (SS-20), а також ракети Р-12 (SS-4) і Р-14 (SS-5) і оперативно-тактичні ракети, дальність яких перевищувала 400 км. Оскільки скорочення стратегічних сил як і раніше було вв'язано з обмеженням діяльності США по створенню протиракетної оборони, переговори про стратегічні озброєння проходили складніше. До червня 1988 р. сторонам вдалося погодити основні положення можливої угоди. Передбачалося скоротити кількість стратегічних носіїв до 1600 одиниць у кожної зі сторін, а кількість боєзарядів - до 6000. При цьому на ракетах морського й наземного базування повинне було залишитися не більше 4900 боєзарядів. Радянський Союз також підтвердив свою із удвічі скоротити кількість важких ракет. Були погоджені також обмеження на сумарну закинуту вагу і правила заліку боєзарядів на бомбардувальниках, не оснащених крилатими ракетами. Наступною важливою подією, що визначила подальших хід переговорів, стало рішення Радянського Союзу відмовитися від ув'язування питання про невихід з Договору по ПРО з висновком угоди про скорочення стратегічних озброєнь. Про це рішення було оголошено у вересні 1989 р. Крім цього, СРСР погодився не включати в сферу дії майбутнього договору крилаті ракети морського базування. Незважаючи на те, що нові пропозиції СРСР означали усунення основних перешкод на шляху до укладання договору, для його остаточного укладення потрібно було ще біля двох років. У підсумку Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (Договір СНО-1) був підписаний 31 липня 1991 р. Основними положеннями Договору СНО-1 є скорочення кількості стратегічних носіїв до рівня 1600 одиниць і кількості боєзарядів, розміщених на цих носіях, до 6000 одиниць. При цьому, оскільки для визначення сумарної кількості боєзарядів у Договорі передбачені спеціальні, часом досить складні правила заліку, фактична кількість боєзарядівів, що сторонам можуть мати на озброєнні, перевищує залікову величину. На додаток до загальних обмежень на кількість боєзарядів у Договорі СНО-1 встановлені обмеження на боєзаряди, що значаться за балістичними ракетами наземного й морського базування, кількість яких не повинна перевищувати 4900 одиниць, а також за мобільними ракетами наземного базування, на яких повинне бути розгорнуто не більше 1100 боєзарядів. Кількість важких ракет повинна бути скорочене вдвічі, так що їхнє число не повинне перевищувати 154 одиниці. Крім цього, Договором обмежується сумарний вага балістичних ракет, що не повинна перевищувати 3600 тонн. Правила заліку боєзарядів були сформульовані так, що за кожною балістичною ракетою зараховується максимальна кількість зарядів, з яким були розгорнуті ракети даного типу. Число боєзарядів, що значаться за бомбардувальниками, визначається за більше складною схемою. За кожним бомбардувальником, не оснащеним для крилатих ракет великої дальності, значиться один боєзаряд незалежно від реальної кількості боєзарядів, яким може бути оснащений даний бомбардувальник. Для бомбардувальників, оснащених для крилатих ракет, правила підрахунку різні для СРСР і США. За кожним оснащеним для крилатих ракет бомбардувальником США зараховується 10 боєзарядів у тому випадку, якщо він перебуває усередині квоти в 150 бомбардувальників із КРВБ. За всіма бомбардувальниками із КРВБ, розгорнутими понад цю квоту, зараховується максимальна кількість боєзарядів, що може нести бомбардувальник. Для Радянського Союзу всі бомбардувальники із КРВБ усередині квоти в 180 одиниць уважаються несучих 8 боєзарядів. Крім цього, бомбардувальники США не можуть оснащуватися для більш ніж 20, а Радянського Союзу-16 крилатими ракетами. У Договорі передбачений ряд мір, що передбачають можливість зниження кількості боєзарядів, що числяться за певним типом ракет. Така операція може бути проведена тільки із двома існуючими типами ракет, а на ракетах одного типу кількість боєзарядів не може бути зменшена більш, ніж на 500 одиниць. На додаток до двох типів ракет США можуть зменшити кількість боєзарядів, що значаться за ракетами Mіnuteman ІІІ. У той же час, зменшення кількості боєзарядів на цих ракетах не може бути здійснено до витікання семирічного строку, протягом якого повинні бути закінчені передбачені Договором скорочення. Для того, щоб запобігти можливості створення так називаного "поворотного потенціалу", Договір вимагає, щоб загальне зменшення залікової кількості боєзарядів не перевищувало 1250 одиниць, а кількість боєзарядів, що значиться за ракетою певного типу, не зменшувалося більш, ніж на чотири. Крім цього, якщо кількість боєзарядів на ракеті зменшується більш, ніж на два, то платформа, на якій розміщалися боєзаряди, підлягає знищенню. Ця ж вимога ставиться до платформ ракет Mіnuteman ІІІ, з яких знімаються боєголовки. Значна увага в Договорі була приділена мобільним ракетним комплексам. Крім обмеження кількості боєзарядів, що може бути розміщене на мобільних ракетах наземного базування, положення Договору СНО-1 накладають певні обмеження на бойове патрулювання цих ракет. У той же час, ці обмеження сформульовані таким чином, щоб відповідати сформованій практиці бойового чергування мобільних комплексів. У відношенні мобільних ракетних комплексів передбачені також більше жорсткі, ніж для шахтних ракет, процедури ліквідації. Зокрема, для виключення мобільної ракети із зарахунку необхідне знищення не тільки пускової установки, але й самої ракети. Для ракет шахтного й морського базування знищення самих ракет не потрібно. Одним з найбільш істотних недоліків Договору стала відсутність у ньому положень, що регулюють розгортання крилатих ракет морського базування. Радянський Союз і США обмежилися зробленими під час ідписання Договору політичними заявами, відповідно до яких вони зобов'язалися не розгортати більше 880 крилатих ракет морського базування, а також інформувати один одного про плани розгортання цих ракет.

Для реалізації контролю було створену спеціальну контрольну комісію[4]. Тобто, це був істотний крок до ядерного роззброєння.

Отже, 80 - ті роки принесли суттєві зміниу процес роззброєння, позначивши перехід від обмеження до скорочення і навіть ліквідації деяких типів та видів ядерної зброї.

Висновки

В ході даного дослідження вималювались наступні висновки:

Ядерна зброя була істотним інструментом СРСР і США у взаємному протиборстві після Другої світової війни з метою встановлення військово-політичної гегемонії й контролю над розвитком цивілізації. Ідейний зміст протистояння був виражений у двох концепціях: Pax Amerіcana ("американський світ") і комуністичного перетворення миру[8]. Було створено два військово-політичних блоки, які зі своїми сферами впливу охоплювали в різний час десятки держав і мільярди людей. Практично вся планета була утягнена в процес протистояння й піддана нещадній мілітаризації. Ядерна зброя стала уособленням гігантської військової міці двох "наддержав", і в той же час саме вона змушувала СРСР і США в процесі протистояння діяти стримано й не допускати можливості прямого зіткнення.

З іншого боку, антагонізм протистояння зробив неминучим процес пошуків досягнення вирішальної військової переваги й протидії таким зусиллям. Цей процес був багаторазово посилений потужною науково-технічною революцією XX століття й у свою чергу змінив технологічний розвиток цивілізації.

Ядерна політика США та СРСР зводилася до ядерного паритету в епоху протистояння, що припускало зразкову кількісну і якісну рівність систем ядерних озброєнь, що задовольняли умови забезпечення можливості гарантованого відповідного удару й тим самим агресії, що забезпечували стримування.

Ідея превентивного ядерного удару, що знищує ядерний арсенал супротивника, була політично відкинута й морально засуджена, але вона постійно була присутня у всіх концепціях розвитку ядерних озброєнь. Обидві наддержави створили стратегічні наступальні озброєння, працювали над підвищенням точності боєголовок, щоб одержати можливість знищити СНО супротивника, його систему керування й зв'язку.

Розвиток ядерної зброї в СРСР відбувалося в тісному взаємозв'язку із процесом його розвитку в США. Часте виникнення тих або інших американських ядерних програм призвело до появи й розвитку аналогічних програм у СРСР, відомі й зворотні випадки. Хоча роботи в ядерній галузі завжди були сховані за щільною завісою таємності, розвиток ядерних технологій у СРСР і США часто виявлявся разюче близьким. Це свідчить про найважливішу роль такого фактора, як внутрішня логіка процесу науково-технічного розвитку та ядерної політики.

Драматичні події навколо Куби прискорили еволюцію поглядів керівництва США та СРСР на роль ядерної зброї в сучасному світі, продемонструвавши реальність загрози ядерного конфлікту. Поступово на зміну концепції „реалізованої ядерної переваги” приходила ідея „ядерної стабільності”[1,C.96]. Обопільне бажання знайти вихід із загрозливої ситуації, що її створювала безконтрольна гонка озброєнь, підштовхувало сторони до пошуку домовленостей.

Московський договір 1963 року поклав кінець ядерним вибухам у трьох середовищах [33,c.345]. Це був перший крок на шляху обмеження перегони ядерних озброєнь Гонка розробок ядерної зброї перемістилася під "землю". Технологія проведення підземних іспитових ядерних вибухів увесь час удосконалювалася. Перехід до підземних випробувань у сотні тисяч разів зменшував на поверхні радіаційні наслідки вибухів.

Робота із запобігання більше широкого розповсюдження ядерної зброї - над Договором про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) - ішла паралельно з переговорами по обмеженню й забороні іспитових ядерних вибухів[11,C.54]. Цей важливий для всього світового співтовариства договір разом із застосуванням гарантій Міжнародного агентства по атомній енергії (МАГАТЕ) у відношенні мирної ядерної діяльності повинен був забезпечити "прозорість" мирного використання ядерної енергії у вирішенні питань нерозповсюдження.

У двухполярном світі була ясність: дві наймогутніші конфронтуючі ядерні держави були двома полюсами притягання й забезпечували своїх партнерів-друзів ядерною "парасолькою".

Настала епоха зменшення ядерного протистояння.

В загальному можна сказати, що період кінця 60-х - середини 80-х років був позначений надзвичайно бурхливими подіями в галузі обмеження та заборони ядерних озброєнь та початком політики роззброєння. Не зважаючи на продовження ідеологічного протистояння між СРСР та США, було досягнуто своєрідного компромісу у перегляді державами ядерної політики.

Підписання США та СРСР Договору ОСО-1 та ПРО засвідчило здатність двох великих держав досягти компромісних рішень із найскладніших військово-технічних питань, що стосуються основ їхньої національної безпеки та ядерної політики, продемонструвало на практиці можливості лімітувати нарощування стратегічних озброєнь, загальмувати цей небезпечний процес. Необхідно було, щоб цей процес став необоротним. На шляху скорочення ядерних арсеналів важливо було визначити той рівень загальної потужності арсеналів ядерної зброї, що людство може допустити, знизивши до мінімуму ядерну небезпеку.

Розробка і підписання Договорів ОСО-1, ПРО та ОСО-2 стали можливими внаслідок ядерного паритету між СРСР та США у 70-х роках, визнання цього факту і усвідомлення загрози, яку несе неконтрольована гонка ядерних озброєнь існуванню не тільки найпотужніших держав, а й всього людства.

В той час, як було досягнуто перших домовленостей в галузі скорочення стратегічних наступальних озброєнь, як СРСР, так і в США проводилася активна модернізація ядерних озброєнь. Основними рисами модернізації стратегічних сил СРСР і США, що проводилася в другій половині 70-х років стали, з одного боку, збільшення противосилового потенціалу засобів доставки, а з іншого - прагнення знизити вразливість стратегічних носіїв.

Уже 80 - ті роки принесли суттєві зміниу процес роззброєння, позначивши перехід від обмеження до скорочення і навіть ліквідації деяких типів та видів ядерної зброї.

Отже, процес скорочення ядерних озброєнь та роззброєння наприкінці 60-х - початку 90-х років поклав початок глобальній трансормації міжнародних відноси взагалі. Політика ядерного протистояння була вдало витіснена політикою балансу та стабільності на основі транспарентності й контролю.

Хоча ядерна зброя і ядерний збройний комплекс в останні 40 років піддалися істотному скороченню й зміні, ці системи є важливими факторами забезпечення національної безпеки й формування світової політики.

Після розпаду СРСР ядерне протистояння ослабнуло, і стали говорити про його зникнення. Чи так це, стане ясно в найближчому майбутньому. Безумовним є тільки те, що відбувалася фундаментальна зміна ядерної політики найбільших у світі держав - США та СРСР.

Список використаних джерел:

И.А. Андрюшин, А.К. Чернышев, Ю.А. Юдин. 50 лет мира (к пятидесятилетию испытания первой советской атомной бомбы), Саров; ВНИИЭФ, 1999.

Белоус В. На пути к глобальной безопасности // МЭМО. 1999. №9.

Борьба СРСР против ядерной опасности, гонки вооружений, за разоружение : Документы и материалы. - М., 1987.

Внешняя политика Советского Союза и международные отношения. 1964-1980: Сборник документов. - М.,1962-1981.

Грайнер Б. Американская внешняя политика от Трумена до наших дней. - М., 1986.

Громыко А. Внешняя политика США: уроки и действительность. 60 - 70-е годы. - М., 1978.

Джонсон П. Современность. Мир с двадцатых по девяностые годы. - М., 1995.

Дюрозель Ж. Б. Історія дипломатії від 1919 р. До наших часів. - К., 1995.

История международных отношений и внешней политики СРСР : В 3 т. - М., 1986-1987 - т.2, 3.

Кальвокоресси П. Мировая политика после 1945 года: В 2 т. - М., 2000.

Калядин А. Проблемы запрещения испытаний и распространения ядерного оружия. - М., 1976.

Киссинджер Д. Дипломатия. - М., 1997.

Кокошин. А.А. В поисках выхода. Военно-политические аспекты международной безопасности. - М., 1989.

Коппель О. А., Пархомчук О.С. Міжнародні відносини ХХ сторіччя. - К.,1999.

Корниенко Г.М. Холодная война. Свидетельство её учасника. М., 1994.

Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980 - 2000-ті роки): Підручник / Л.Ф.Гайдуков, В.Г. Кремень та ін. - К., Либідь, 2001.

Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945 - 70-ті роки): Підручник / В.А.Манжола, М.М.Білоусов та ін. - К., Либідь, 1999.

Организация Объединненых Наций : Сборник документов. - М., 1981.

Оружие и технологии России. Том 1/Под общей ред. И.Д. Сергеева. - М., 2000.

Пахненко Г. Август 1968 г. Документы // Международная жизнь. 1992. № 8 - 9.

Рощин А. ООН и «холодная война» // Новая и новейшая история. 1991. №5.

Рощин А. Международная безопасность и ядерное оружие. - М., 1979.

Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенных СРСР с иностранными государствами. - М., 1956-1979.

Советская внешняя политика в годы «холодной войны». - М., 1995.

Советская военная мощь от Сталина до Горбачева. - М.: Издательский дом "Военный парад", 1999.

Современная внешняя политика США. - М.,1984 - Т.1.

СРСР в мировом обществе : от старого мышления к новому. - М., 1990.

Тимербаев Р.М. Контроль за ограничением вооружений и разоружением. - М., 1983.

Цветков Г.Н. СРСР и США : отношения, влияющие на судьбы мира. - К., 1988.

Ядерные испытания СССР. Том 1/Под ред. В.Н. Михайлова. - Саров.: ВНИИЭФ, 1997.

Ядерные испытания СССР. Том 3/Под ред. В.Н. Михайлова. - Саров.: ВНИИЭФ, 2000.

The Longman Handbook of World History since 1914. - London, 1997.

Pacmer A. Dictionary of Twentieth-Century History. - London,1999.

ДОДАТКИ

Додаток 1.

До розділу І.

До розділу ІІ[19,C.77].

Схема протиракетної оборони Москви

До розділу ІІІ.

До розділу IV.

Додаток2.

Таблиця 1. Ядерні випробування в США та СРСР

Усього ядерних випробувань проведено: СРСР - 715, США - 1032

Додаток 3[30,C.99].

Таблиця 2. Ядерні випробування США.

Таблиця 3. Розподіл випробувань ядерних зарядів США за способами їхнього проведення

Додаток 4.

Таблиця 4. Ядерні випробування СРСР

Таблиця 5. Розподіл випробувань ядерних зарядів СРСР за способами їхнього проведення

Таблиця 6. Розподіл ядерних вибухів у СРСР у мирних цілях, проведених за межами полігонів, по регіонам