Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародні наслідки розпаду СРСР

План

• Вступ
• Розділ 1. Розпад СРСР та реакція на нього провідних держав світу
• 1.1 Передумови та процес розпаду СРСР
• 1.2 Реакція провідних держав світу на розпад СРСР
• Розділ 2. Значення розпаду СРСР для конфігурації глобальної системи міжнародних відносин
• 2.1 Зміна балансу сил на світовій арені в результаті розпаду СРСР
• 2.2 Наслідки розпаду СРСР для ідеологічних, нормативних та інституційних засад глобальної системи
• Розділ 3. Зрушення в системі міжнародних відносин в Європі під впливом розпаду СРСР
• 3.1 Значення розпаду СРСР для процесу завершення «холодної війни» на європейському континенті
• 3.2 Трансформація інституційних засад європейської системи внаслідок розпаду СРСР
• 3.3 Наслідки розпаду СРСР для нових незалежних держав, що утворились на його теренах. Феномен пострадянського простору
• 3.4 Утворення незалежної України як один з головних наслідків розпаду СРСР
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Розпад СРСР спричинив геополітичні, економічні, суспільно-політичні та інші зрушення майже на всіх континентах та країнах світу, створив передумови ідеологічної перебудови суспільства та перерозподілу сил на міжнародній арені. Всі ці наслідки є неоднозначними з точки зору стратегічної перспективи і разом з тим вимагають оцінки для того, щоб в подальшому уникнути можливих ситуацій знищення усталених світогосподарських зв'язків. Наслідки розпаду СРСР для всіх країн пострадянського та постсоціалістичного простору важко оцінити однозначно, сам факт створення нових країн свідчить про досягнення піку розвитку самосвідомості націй, однак рівень розвитку соціально-економічних та суспільно-політичних відносин дає підстави говорити про певні негативні тенденції саморозвитку зокрема колишніх радянських республік.

Особливої актуальності проблема розпаду СРСР отримала в процесі становлення нового світового порядку та каталізації глобалізаційних та інтеграційних процесів. Можна говорити, що ретроспективний погляд на історію СРСР наштовхнув дослідників на гіпотезу виключної важливості розвитку держав саме в процесі інтеграції з подальшим по націооланнямнальних, расових, релігійних чи інших бар'єрів.

Ступінь вивчення теми. Аналізу наслідків розпаду СРСР присвячено безліч наукових, публіцистичних та навіть художніх творів і праць. Разом з тим в світі панує декілька концептуальних течій, представниками яких є вітчизняні, російські та західні, переважно американські та англійські, дослідники такі як: С. Коен, К.Г. Мяло, З. Бзежинський, Ч. Кіглі, Р. Інгліш, Л. Ганн. М. Хоган, А.С. Черняєв, А.Б. Вебер, П.Р. Палажченко, Б.Ф. Славін, В.Т. Логінов, Л.Н. Пучкова, Н.Ф. Корольова, Т.А. Александрова та ін.

Метою даної роботи є виокремлення та аналіз наслідків розпаду СРСР відповідно до рівнів архітектури міжнародних відносин: глобальний (міжнародний) рівень, регіональний (європейський), локальний (рівень республік колишнього СРСР).

Виходячи з поставленої мети слід вирішити наступні завдання:

– проаналізувати передумови та власне процес розпаду СРСР;

– визначити реакцію провідних держав світу на розпад СРСР;

– провести аналіз зміни балансу сил на світовій арені в результаті розпаду СРСР;

– визначити наслідки розпаду СРСР для міжнародної спільноти на глобальному рівні;

– визначити наслідки розпаду СРСР для європейської спільноти;

– провести аналіз трансформаційних процесів європейської системи відносин внаслідок розпаду СРСР;

– визначити наслідки розпаду СРСР для нових незалежних держав, в тому числі і для України.

Об'єктом даного дослідження є система міжнародних, регіональних та локальних зв'язків та взаємовідносин незалежних держав та наддержавних інституціональних формувань після розпаду СРСР.

Предметом дослідження є механізм розбудови світогосподарських зв'язків в процесі становлення нової архітектури міжнародних відносин після розпаду СРСР.

Теоретико-методологічна база дослідження. При проведенні дослідження були використані загальнонаукові та філософські методи дослідження, зокрема методи індукції і дедукції, верифікації, суб'єктивний, порівняльний, синхронний аналіз, контент-аналіз, узагальнення і синтез фактичних даних, проблемно-хронологічний підхід із врахуванням специфіки суспільно-політичного життя СРСР в період перебудови та подальшого розпаду міжнародної спільноти після розпаду СРСР.

Розділ 1. Розпад СРСР та реакція на нього провідних держав світу

1.1 Передумови та процес розпаду СРСР

СРСР успадкував більшу частину території й багатонаціональну структуру Російської імперії. В 1917-1921 р. Фінляндія й Польща одержали незалежність, були проголошені Литва, Латвія, Естонія й Тува. Деякі території в 1939-1946 р. були приєднані до СРСР (польський похід РККА, приєднання Прибалтики, приєднання Тувинської Народної Республіки, приєднання Бессарабії й Північної Буковини). Після закінчення Другої світової війни СРСР мав у своєму розпорядженні величезну територію в Європі й Азії, що мала вихід до морів і океанів, колосальні природні ресурси, розвинену економіку соціалістичного типу, засновану на регіональній спеціалізації й міжрегіональних економічних зв'язках. Крім того, керівництво «країн соціалістичного табору» перебувало під частковим контролем влади СРСР. В 80-і роки міжнаціональні конфлікти (безладдя 1972 року в Каунасі, масові демонстрації 1978 року в Грузії, події 1980 року в Мінську, грудневі події 1986 року в Казахстані) були незначні, радянська ідеологія підкреслювала, що СРСР - дружна родина братніх народів.

Керівництво багатонаціональною державою було централізовано - країну очолювали центральні органи КПРС, що контролювали всю ієрархію органів влади. Керівники союзних республік затверджувалися центральним керівництвом. Це фактичне положення справ трохи відрізнялося від ідеалізованої конструкції, описаної в Конституції СРСР. Білоруська РСР і Українська РСР за результатами досягнутих на Ялтинській конференції домовленостей, мали своїх представників в ООН з моменту її свторення. Після смерті Сталіна мала місце деяка децентралізація влади. Зокрема, стало неухильним правилом на посаду першого секретаря в республіках призначати представника титульних націй відповідної республіки. Другий секретар партії в республіках був ставленик ЦК. Це призвело до того, що місцеві керівники мали певну самостійність і безумовну силу у своїх регіонах. Після розпаду СРСР багато хто із цих керівників трансформувалися в президентів відповідних держав (крім Шушкевича). Однак у радянські часи їхня доля залежала від центрального керівництва. Саме таким підійшов СРСР до процесу «перебудови» [30].

На сьогодні серед істориків немає єдиної точки зору на те, що явилося основною причиною розпаду СРСР, а також на те, чи можливо було запобігти або хоча б зупинити процес розпаду СРСР. Серед можливих причин називають наступні [5; 28; 16; 41; 34; 55; 50; 46; 23; 57]:

– відцентрові націоналістичні тенденції, властиві, на думку деяких авторів, кожній багатонаціональній країні й бажання, що проявляються у виді міжнаціональних протиріч, окремих народів самостійно розвивати свою культуру й економіку; авторитарний характер радянського суспільства, зокрема гоніння на церкву, переслідування КДБ дисидентів, примусовА колективізація, панування однієї ідеології, заборона на спілкування із закордоном, цензура, відсутність вільного обговорення альтернатив (особливо важливо для інтелігенції);

– зростаюче невдоволення населення через перебої із продовольством, особливо в епоху застою й «перебудову», і самими необхідними товарами (холодильники, телевізори, туалетний папір і т.д.), заборони й обмеження (на розмір садової ділянки й т.д.), постійне відставання в рівні життя від розвинених країн Заходу;

– диспропорції екстенсивної економіки (характерні для всього часу існування СРСР), наслідком яких ставала постійна нестача товарів народного споживання, зростання технологічного відставання у всіх сферах обробної промисловості (компенсувати яке в умовах екстенсивної економіки можна тільки високорозвиненими мобілізаційними заходам, комплекс таких заходів під загальною назвою «Прискорення» був прийнятий в 1987 році, але економічних можливостей виконати його вже не було);

– криза довіри до економічної системи: в 1970-і рр. головним способом боротьби з неминучим, при плановій економіці, дефіцитом товарів народного споживання була обрана ставка на масовість, простоту й дешевизну матеріалів, більшість підприємств працювали в три зміни, робили подібну продукцію з матеріалів невисокої якості. Кількісний план був єдиним способом оцінки ефективності підприємств, контроль якості був мінімізований. Результатом цього стало падіння якості вироблених у СРСР товарів народного споживання. Криза довіри до якості товарів стала кризою довіри до всієї економічної системи в цілому;

– ряд техногенних катастроф (авіакатастрофи, чорнобильська аварія, катастрофа «Адмірала Нахімова», вибухи газу й ін.) і приховання інформації про них;

– невдалі спроби реформування радянської системи, що призвели до стагнації, а потім розвалу економіки, що в свою чергу спричинило розвал політичної системи (економічна реформа 1965 року);

– ініційоване американським урядом зниження світових цін на нафту, що сколихнуло економіку СРСР;

– моноцентризм прийняття рішень (тільки в Москві), що призвело до неефективності управління регіонами й втрати часу;

– Афганська війна, «холодна війна», фінансова допомога країнам соцтабору, розвиток ВПК на шкоду іншим сферам економіки розоряли бюджет.

На нашу ж думку, початок розпаду СРСР - це наслідок комплексної взаємодії всіх перелічених факторів, що в конкретний момент часу перетворився на потужний синергетичний поштовх, який спричинив дестабілізацію соціально-економічної і політичної рівноваги в СРСР. Все це сталося в середині 1980-х рр., коли з одного боку невдале керівництвом Союзною владною верхівкою, з іншого послаблення економічної ситуації в країні та міжнародного становища СРСР змусили М. Горбачова проголосити курс «перебудови». Каталізатором краху долі політичного курсу «перебудови», політики «розрядки», на наш погляд, було те, що її ініціатори не змогли розв'язати комплекс назрілих, гострих проблем, що склалися у міжнаціональних відносинах, успадкованих від сталінсько-брежнєвських часів. Очолювана М.Горбачовим КПРС найбільше зусиль докладала для збереження цілісності СРСР. Всіляко декларувалися твердження про те, що завдяки «виваженій енінський національній політиці» в країні сформувалася нова історична спільність людей - радянський народ.

Разом з тим, «перебудова», хоч і формально, декларувала більшу свободу і повноваження національним республікам, що входили до складу СРСР. Передбачалося вирівнювання стану економічного, соціального, духовного розвитку. За цих умов швидше ожили наболілі, смертельні образи, нанесені комуністичним тоталітарним режимом національним меншинам - в минулому репресованим чеченцям, інгушам, татарам Криму і ін. Гостро постала проблема повернення належних до цих меншин громадян до попередніх місць проживання.

Національна самосвідомість, прагнення до набуття самостійності, що десятиріччями таврувалися російською імперією, а згодом сталінським тоталітарним режимом, стали набувати ознак життя, масового вияву у всіх республіках СРСР. Так, у лютому 1988 року розпочалися маніфестації у Вірменії, які незабаром набули гострого політичного характеру. Маніфестанти протестували проти поганого відношення сусідньої республіки Азербайджан до жителів населеної переважно вірменами Нагорно-Карабахської автономної республіки. Між вірменськими християнами та азербайджанськими мусульманами - шиїтами визрів конфлікт, який переріс у затяжне кровопролитне збройне протистояння [29].

Набрали сили, масовості національні рухи в республіках Прибалтики. У серпні 1987 року масові маніфестації призвели до опублікування таємних протоколів про підписання радянсько-німецького пакту від 23 серпня 1939 року, які привели до втрати незалежності країнами Прибалтики. 16 листопада1988 року Верховна Рада Естонії прийняла поправку до Конституції, яка проголосила незастосування союзних законів в Естонії без затвердження їх Естонською Верховною Радою. Тенденції до набуття національної самостійності в республіках Прибалтики набували сили. На перших виборах депутатів місцевих органів влади, проведених на початку грудня 1989 року в Естонії, Литві та Латвії, абсолютну перевагу здобули опозиційні націоналістичні рухи.

У 1990 році поступово назрівав параліч союзних структур СРСР. 11 березня 1990 року литовський парламент проголосив незалежність республіки. 30 березня це ж зробив парламент Естонії. Латвія оголосила про свою незалежність 4 травня 1990 року. Кремль реагував на ці, з його точки зору, руйнівні процеси в дусі сталінського тоталітаризму - жорстокими розправами над мирними демонстрантами в Вільнюсі, Тбілісі, Баку, спробою військового заколоту в Москві. Але ці дії керівництва КПРС лише прискорили розпад СРСР [21].

На рубежі 90-х рр. XX століття СРСР і соціалістичні країни Східної Європи стали епіцентром широкомасштабних подій і процесів, що мають всесвітньо-історичне значення. Перебудова радянської зовнішньої політики в епоху Горбачова, на базі нового політичного мислення, основними постулатами якого були деідеологізація міжнародних відносин і невтручання у внутрішні справи інших країн, сприяла розвитку антитоталітарних революцій у східноєвропейських соціалістичних країнах (1989-1991 р.).

В 1990 р. відбулося об'єднання Німеччини. Одночасно пішов розрив традиційних економічних і військово-політичних зв'язків Радянського Союзу зі Східною Європою. Навесні 1991 р. відбувся офіційний розпуск Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) і Організації Варшавського Договору (ОВД). А незабаром відбувся розпад СРСР, що призвів до виникнення в грудні 1991 р. на території СРСР 15 незалежних держав. Ці події за часом збіглися з початком якісних змін не тільки в геостратегічній структурі, що склалася в післявоєнні десятиліття, але також у суспільно-політичному житті найбільш розвинених країн Світу.

Розпад СРСР став як останнім потужним стимулом, так і наслідком процесів і явищ, що призвели до таких змін. Радикальна зміна геополітичної ситуації у всепланетарних масштабах відбулася практично мирно. Самим значним її результатом став кінець «холодної війни» і постійної фронтальної системної конфронтації двох потужних військово-політичних блоків, що ґрунтувалася на їхньому воєнно-стратегічному паритеті.

Фатальним прорахунком імперіалізму Рад, що надмірно роздувся, як писав Г. Кісінджер, було те, що його керівники на цьому шляху втратили почуття міри і переоцінили здібності своєї системи консолідувати зроблені надбання як у військовому, так і в економічному відношенні, а до того ж забули, що вони в буквальному розумінні кидають виклик всім іншим великим державам при наявності надто слабкого фундаменту. Та й не в змозі були радянські керівники визнати самим собі, що їх система була смертельно вражена нездатністю генерувати ініціативу і творчий порив; що насправді Радянський Союз, не дивлячись на всю свою військову могутність, залишався все ще відсталою країною... Розвал комунізму, - стверджував Г.Кісінджер, - був помітним вже у другий термін перебування Рейгана на посту президента, а до того часу, коли він покинув той пост, став неминучим [26].

Впродовж серпня - вересня - жовтня 1990 року свою незалежність проголосило 13 з 15 союзних республік колишнього Радянського Союзу. У грудні 1991 року Україна, Білорусь, Росія - ініціатори саморозпуску Союзу РСР - оголосили про заснування на теренах вже неіснуючого СРСР нового демократичного об'єднання держав - Співдружності Незалежних Держав (СНД). Згодом до них приєднались ще вісім союзних республік колишнього Союзу РСР.

Таким чином, Союз Радянських Соціалістичних Республік - комуністична імперія, одна з наймогутніших держав світу у XX столітті - перестав існувати. Прискорили крах СРСР як оплоту світового комунізму головним чином внутрішні чинники, позначені вище, які обумовили невідворотне саморуйнування соціалістичної системи. Однак, на нашу думку, механізмом, що запустив цей розпад є диверсійна діяльність США на всіх напрямках: економічному, соціальному, культурному, ментальному тощо.

1.2 Реакція провідних держав світу на розпад СРСР

Найвпливовіші країни Заходу у своїх оцінках щодо розпаду СРСР було настільки ж неоднозначними, наскільки й вітчизняні дослідники. Однак незаперечним є твердження про те, що перемогу у «холодній війні» для країн Заходу приніс не прямий військовий чи економічний тиск з їх боку, чи з боку НАТО. Розпад колись могутнього Радянського Союзу, припинення дій непереможної, як твердила радянська пропаганда, Організації Варшавського Договору, крах тривкої соціалістичної системи в Європі звершилися в результаті трагічно саморуйнівних процесів, що мали місце і особливо загострилися в 70-80 - роки минулого століття, внутріполітичні процеси, що наростали в СРСР, Організації Варшавського Договору, соціалістичних країнах Європи.

Цікавою є позиція Великої Британії, щодо розпаду СРСР, оскільки саме британська політика 1970-1980-х рр. вважалася взірцем дипломатичних інтриг. Радянсько-британські відносини загалом, із самого початку «холодної війни» були ворожими й перебували тривалий час у постійній напрузі. Значне послаблення й покращення відносин між СРСР та Великою Британією відбувалося на початку 1980-х років, коли до влади прийшов радянський лідер М. Горбачов й значною мірою почалась активно налагоджуватись двостороння співпраця майже в усіх сферах, передусім, у політичній. Після розпаду СРСР, Британія відреагувала на цю подію як перемогу Заходу, переважно США, та поразку Радянського Союзу. В англійській пресі реакція країни на розпад СРСР описувалася як несподівана глобальна подія, котру ніхто з усіх країн світу навіть не очікував [10]. Тим не менш, за словами Тетчер, Великобританія, якоюсь мірою, передбачала можливе знищення Радянського Союзу, але робила усе можливе для того, щоб цього не сталося. У результаті світ втратив, в першу чергу, наймогутнішого гегемона та країну з величезним ядерним потенціалом й соціалістичною ідеологією.

На зустрічі між Маргарет Тетчер і Михайлом Горбачовим у Москві у вересні 1989 року Маргарет Тетчер виступила з несподіваної позиції. Вона заявила, що Захід не зацікавлений в об'єднанні Німеччини, що він не допомагатиме декомунізації Європи і не сприятиме жодним змінам, які б загрожували існуванню і стабільності СРСР і Варшавського договору. Це не лише позиція Великобританії, але всього Заходу.

З точки зору сьогоднішньої Британії нагальним є питання: Чи закінчилася «холодна війна»? У широкому політичному сенсі, ймовірно, так. Початок її кінця, можна датувати 1985 роком, коли до влади прийшли нові керівники СРСР на чолі з М. Горбачовим. У той же час, можна легко довести, що «холодна війна» не цілком закінчена. І один з найсильніших аргументів на користь такого висновку - збереження доктрини ядерного стримування, яка є органічним елементом системи міжнародної безпеки, що склалася після Другої світової війни. Ця доктрина ядерного стримування Росії як і раніше є органічною і невід'ємною складовою частиною військово-політичного мислення США, яке, таким чином, і після оголошеного закінчення «холодної війни» не зазнало суттєвих змін. Тим більш, що для Заходу «холодна війна» остаточно закінчилася, а Схід вважає навпаки - ідеологічна конфронтація й напруженість досі триває. Тому й не дивно, що через 20 років після її закінчення про події «холодної війни» й досі згадують, бо вони залишили суттєвий відбиток на сучасні міжнародні відносини загалом. З точки зору Великої Британії холодна війна продовжується однак вже у економічному сенсі, при чому Росія, яка колись на свою сторону змогла перетягнути країни Варшавського договору, в сучасних умовах змогла досягти економічного альянсу з Германію, про що свідчить спільна енергетична програма [46].

Що стосується іншого європейського лідера, то Президент Франції Франсуа Міттеран не був зацікавлений в розпаді Радянського Союзу, точніше він не був зацікавлений у об'єднанні Німеччини, що могло стати можливим при розпаді Варшавського договору. Міттеран навіть запропонував М. Горбачову створити франко-радянську бригаду для того, щоб не допустити об'єднання Германій. Міттеран не розділяв ідеї Маргарет Тетчер, хоча і говорив про німецький «реваншизм». Але як виявляється з його бесід з Горбачовим «за закритими дверима», це був демагогічний прийом для мобілізації громадської думки в західних країнах. А справжній його план, спільно з Горбачовим, стосувався створення єдиної європейської наддержави з соціалістичним ухилом. Міттеран думав, що Москва і Париж спільно управлятимуть цим наднаціональним об'єднанням. Міттеран прямо говорить Горбачову про ці два полюси нової конфедерації, які спільно контролюватимуть Східну Європу і Німеччину. Тому він не хотів, щоб об'єднання Німеччини сталося швидко і на західних умовах. Це було питання про владу. Вільну, швидше праву, потужну єдину Німеччину неможливо було б поставити під контроль. А Міттеран хотів, щоб Німеччина в обмін на об'єднання, віддала багато своїх суверенних повноважень. Отже, європейські країни бачили в СРСР реальну силу, що може стримувати Германію від реваншисьтських настроїв, які поширилися в ФРН після приходу до влади К. Аденауера [45].

Цікавою реакцію на події, що передували розпаду СРСР та власне на сам розпад була в одного з найбільших союзників Союзу - Китаю. На XIII з'їзді Комуністичної партії Китаю (1987 р.) було дано детальне тлумачення теорії початкового етапу соціалізму, згідно якої соціалістичний лад і соціалістична економічна система -- різні речі, тобто соціалістичний політичний режим не має на увазі безумовної планової централізації всієї економіки, а дозволяє використовувати і ринкові механізми, особливо в парі «держава-підприємство». На XIV з'їзді КПК (1992 р.) був проголошений курс на побудову соціалістичної ринкової економічної системи з китайською специфікою. Фактично введення «Економічної реформи» означало справжню «революцію зверху», що полягала в поступовому і частковому згортанні тоталітарної сталінсько-маоістської моделі жорсткоцентралізованої економіки і переведенні частини галузей народного господарства на ринкові принципи функціонування, але при повністю незмінній політичній надбудові в особі КПК, що монопольно управляє країною.

На початку XXI-го століття Китай перетворився на «світову фабрику» куди переводиться ряд виробництв з розвинених країн Європи, Північної Америки і Японії. Бурхливе економічне зростання багато в чому пов'язане з дешевизною робочої сили, слабким рівнем техніки безпеки і низьким контролем за екологією. В той же час економічний і політичний вплив країни в світі останніми роками постійно зростає. Так Китаю в 1997 і 1999 роках були повернені «орендовані» ще в Піднебесної імперії території Гонконг (Сянган) і Макао (Аоминь). Постійно зростає рівень обороноздатності країни.

Лібералізація економіки КНР доки не супроводжується пом'якшенням політичного режиму. У країні продовжуються політичні репресії проти опозиції. В той же час останніми роками зроблено ряд важливих змін статуту КПК, наприклад, в партію дозволено вступати представникам підприємницьких кіл, введена ротація вищих кадрів керівництва КПК. У внутрішній політиці зняті всі обмеження на зростання особистих статків і дозволено володіння особистими автомобілями. Політика лібералізації дала сенсаційно високі результати, сприяла переведенню економіки Китаю на інший якісний рівень [33].

Тобто Китай не стільки виробляв свою зовнішньополітичну позицію чи формулював своє загальноприйняте відношення щодо розпаду СРСР, скільки максимально вивчав причини цього явища. А керівництво КПК вжило всіх можливих заходів щоб уникнути повторення радянського сценарію в Китаї.

Що стосується позиції США та реакції американської спільноти на розпад СРСР, зауважимо, що вона була дуже різною. Ця подія стала визначальним моментом нової американської переможної історії. Надія американського уряду, виражена президентами Рональдом Рейганом і Джорджем Х.В. Бушем про те, що проголошена Михайлом Горбачовим радянська демократична й ринкова реформи 1985-91 років, так звана «перебудова» завершиться успіхом, була забута. Все складне різноманіття Радянської історії засоби масової інформації стали позиціонувати як «сім десятиліть російської жорстокої, нещадної поліцейської держави», історія, «кожний шматочок якої навіть більш диявольський, ніж ми думали». Один з колумнистів «NewYorkTіmes» припустив, що навіть «фашистська Росія була б краще» [49].

Схоже реагували й американські академічні фахівці, хоча кожний і на свій лад. За невеликим винятком, вони також, забувши те, що вони писали про горбачовську політику, стверджували що система завжди була не гнучкою, а отже не піддавалася реформам та була приречена. Опозиційний погляд про існування інших можливостей у радянській історії - «не обрані дороги» - був знову відкинутий як «неправдоподібна ідея», заснована на «сумнівних» гіпотезах. Горбачовські реформи, незважаючи на їхній неймовірний успіх у руйнуванні диктатури Комуністичної партії до 1990 року, були оголошені «химерою», і Радянський Союз, в такому випадку, зник через «відсутність альтернативного шляху».

Відповідно, більшість американських фахівців, навіть у світлі величезних людських трагедій, що мали місце в 1990-і роки, більше не задавалися питанням про те, чи могло мати місце взагалі реформування Радянського Союзу із кращим вибором для пост-комуністичного майбутнього Росії й інших колишніх республік. Навпаки, провідні університетські спеціалісти наполягали на тому, що все радянське повинно бути відкинуто шляхом «руйнування всього ладу економічних і політичних взаємозв'язків». Цей економічний нігілізм ліг в основу «шокової терапії», так наполегливо нав'язаної Росії в 1990-х роках клінтонівською адміністрацією. Ця «шокова терапія» перетворила країну в зону катастрофи. Жоден із прихильників цієї політики - ні Ларі Саммерс, ні Джефрі Сакс, ні сам колишній президент Клінтон, - Ніколи привселюдно не виразили жалю з приводу повністю знищеного життєво важливого споживчого сектору економіки: від виробництва ліків до м'яса; або про масову бідність населення, викликану реформами [34].

Жоден з американських політиків а не задався питанням: а не було б для всього світу краще, якби Радянський Союз - весь або на три-чотири республіки менше - вижив і був демократично перетворений? Якби за останні двадцять років було менше ідеологічного фанатизму, агресивного націоналізму, громадянських воєн, тероризму, поширення ядерної зброї, нерозумних американських і натовських військових інтервенцій, разрегульованих глобальних фінансів і навіть поділу Європи? Майже напевно це було б так, але в Америці тріумфальна впевненість продовжує домінувати в політичній й медійній сферах.

Розділ 2. Значення розпаду СРСР для конфігурації глобальної системи міжнародних відносин

2.1 Зміна балансу сил на світовій арені в результаті розпаду СРСР

Причини й наслідки розпаду СРСР у сучасній російській і закордонній історіографії розглядаються, як правило, у контексті глобальних соціально-економічних, політичних, наукових і технологічних процесів ХХ століття. У широких хронологічних рамках досліджують цю проблему розпаду СРСР автори - прихильники системного підходу [43; 44; 40]. Вони виходять із того, що сучасний світ - світ другої половини ХХ століття - представляє цілісну систему. Розвиток капіталізму на основі європейської цивілізації направив з ХІХ в. процес інтеграції в русло економічного прогресу. Світ став західноцентричним (при цьому поняття «Захід» тлумачиться широко, охоплюючи не тільки країни Західної Європи й Північної Америки, але й такі країни як Австралія і Японія ) у техніко-економічному плані, одночасно зберігаючи, а часом і поглиблюючи культурну й історичну самобутність окремих країн. Інтернаціоналізація виробництва сформувала систему світового капіталістичного господарства (СКГ). З розвитком і поглибленням науково-технічної революції (НТР) європейська цивілізація усе більше ставала техногенною. Техногенною - тому що вона була породжена технічним прогресом і постійно породжувала його. Сутність європейської цивілізації стали виражати науково-технічні параметри й пов'язані з ними соціально-економічна й політична організація. Одночасно європейська цивілізація розглядається як «світова цивілізація», оскільки в центрі суспільного розвитку стоїть світовий інтеграційний розвиток, який виражається в тому, що система й механізм СКГ функціонують по загальних принципах і вимогах технологічної цивілізації. Новий світовий інтеграційний лад перетворює всі національні економіки в його підсистеми. Ці підсистеми (субструктури), включають країни або групи країн, місце яких у системі визначається ступенем їх включення в зазначені глобальні процеси й здатністю використовувати результати цих процесів у своєму внутрішньому економічному й суспільно-політичному розвитку. Описані процеси розглядаються в рамках «світової перехідності» від «незахідної» моделі розвитку до «західної. Розпад СРСР був породжений протистоянням «Захід» - «Незахід», що завершився перемогою «Заходу».

Деякі вітчизняні і західні дослідники розглядають причини й наслідки розпаду СРСР у контексті «холодної війни» (доречі цей термін був уперше вжитий радником президента США, американським фінансистом Б.Барухом у ході дебатів в американському конгресі в 1947 р). В цьому аспекті розпад СРСР слід розглядати більше в економічній площині. Так, США витратили за роки «холодної війни» на військові цілі 9471 млрд. дол. або 5,6% їхнього національного доходу. Таким чином, більш багаті США витратили на військові цілі менше, ніж СРСР (22 % наіонального доходу). Це пояснюється більшою ефективністю американської економіки, що зуміла краще використовувати новітні досягнення науково-технічної революції, і тим, що частка США у витратах на підтримку необхідного військового потенціалу НАТО становила 30%, у той час як частка СРСР у військових витратах країн Варшавського договору становила 80% [7].

Очевидно, що витримати військово-політичне протистояння з таким потужним економічним суперником протягом більше сорока років СРСР зміг лише завдяки надмілітаризації своєї економіки й підтримці низького - у порівнянні із стандартами розвинених промислових країн - життєвого рівня свого населення. Гонка озброєнь призвела до деформування всієї економіки СРСР у якому ВПК становив до 80% усього промислового виробництва. Цивільні галузі промисловості й сільське господарство були придатками гігантського радянського ВПК. Гіпертрофований розвиток радянського ВПК сприяв посиленню до кінця 70- х рр. загальної економічної відсталості СРСР, що призвело до якісного погіршення радянського військово-технічного потенціалу, і у свою чергу - до послаблення міжнародних позицій СРСР. Економічне відставання негативно позначалося на внутрішньому соціально-економічному розвитку СРСР і його союзників.

Слід також сказати, що гонка озброєнь значно деформувало світову економіку загалом, оскільки приплив грошової маси був можливий лише за рахунок проведення військових операцій, які в свою чергу спричиняли постійний дисбаланс на існуючих в середині ХХ ст. світових ринках.

У ході перебудови керівництво СРСР, спробувавши застосувати традиційні для нього методи підвищення ефективності економіки («стратегія прискорення»), дійшло висновку про те, що її вихід на світовий техніко-економічний рівень неможливий без її інтеграції у світову економіку, що вимагало, у свою чергу, не тільки радикальної зміни форм господарювання, але й зміни всієї державно-політичної системи СРСР. Перебудова була неможлива без демілітаризації економіки й суспільно-політичного життя, без рятування країни від тягара гігантських військових витрат, що йшли на підтримку глобального протистояння зі США і їхніми союзниками. Політика нового мислення, яку проголосило й спробувало реалізувати радянське керівництво в 1987-1991 р., була спробою зберегти, з упахуванням нових політичних реалій, СРСР як велику світову державу. Це було можливо лише при глобальній перебудові всієї системи міжнародних відносин, при якій всім державам повинні були бути забезпечені безпека й вільний економічний і політичний розвиток. Перебудова всієї системи міжнародних відносин на основі нового мислення не відбулася. Однієї з головних причин цього був саме розпад СРСР [50].

Якщо наслідки розпаду СРСР розглядати в геополітичному й економічному аспектах, то слід зауважити, що розпад СРСР є геополітичною катастрофою, яка виходить за рамки поняття «системи міжнародних відносин» і можуть бути оцінені лише на рівні історії взаємодії цивілізацій. Крім того розпад СРСР можна трактувати як кінець системи міжнародних відносин, основу й стрижень якої утворювали підсумки і наслідки Другої світової війни, а також ідеологічне й військово-політичне протистояння двох систем, і насамперед їхніх держав-лідерів: СРСР і США - комуністичної і капіталістичної. Після розпаду СРСР спостерігається повернення до однополярного світу й менш великих держав. Відбувається перебудова глобальної системи міжнародних відносин, що породжує нестабільність в окремих регіонах світу.

Регіоном нестабільності й локальних збройних конфліктів стала й територія колишнього СРСР. Його розпад викликав ліквідацію єдиного міжнародного правового простору, що унеможливило вирішення конфліктів у рамках загальносоюзної конституційної процедури під захистом загальносоюзної й через те нейтральної армії. Незалежні держави, які виникли на його місці, дотепер не знайшли ефективної форми економічного й політичного співробітництва. Співдружність Незалежних Держав (СНД) існує, але немає підстав думати, що її подальша дезінтеграція зупинитися. Причина цього у різному розумінні його засновниками суті співдружності. Для колишніх республік СРСР, що стали незалежними державами, постає питання про своє місце в новому світі [45].

Сама ж Росія, як правонаступниця СРСР прагне ввімкнутися у світові економічні інтеграційні процеси. Спроба інтегруватися в європейське, а через нього у світове економічне співтовариство поки не відбулася й найближчим часом навряд чи відбудеться. Це пояснюється як слабкою участю СРСР у міжнародному поділі праці, коли він виступав переважно в ролі постачальника енергоносіїв, так і нинішнім станом Росії, яка у доступному для огляду майбутньому залишиться непередбаченою країною із переважно сировинноорієнтованою економікою.

Стати «передбачуваною» країною Росія може, лише зосередивши свої зусилля на вирішенні внутрішніх проблем. Зміцнення правової держави, успішне здійснення економічної реформи, поглиблення економічної й політичної інтеграції з колишніми республіками СРСР, розробка концепції національних інтересів і національної безпеки із чітко визначеними зовнішньополітичними орієнтирами повинні забезпечити їй подолання соціально-економічної й політичної кризи й прогрес у всіх сферах громадського життя.

Розпад СРСР обумовив істинно масштабні історичні наслідки, що викликали цілком нову геополітичну ситуацію в Європі і світі.

По-перше, практично припинилася, хоч в певній мірі формально, «холодна війна», оскільки один з її ініціаторів - Радянський Союз - перестав існувати, а основний його спадкоємець - Росія об'єктивно не була зацікавлена в продовженні «холодної війни». Протиборство полярних політичних сил продовжилося, хоча і в менших формах.

Кінець «холодної війни» по-різному був сприйнятий у різних країнах світу. Деколи при всій упередженості вони були дуже близькими до істини. Г. Кісінджер писав: «Кінець «холодної війни», що був метою американської політики впродовж восьми адміністрацій обох політичних партій, дуже нагадував те, що Джордж Кенан пророкував в 1947 році. Незалежно від того, яку б послужливу політику не проводив по відношенню до Радянського Союзу Захід, Радянській системі потрібна була примара вічного зовнішнього ворога, щоб виправдати страждання свого народу і утримання громіздких збройних сил і апарату безпеки. Коли під тиском сукупної відсічі з боку Заходу, кульмінацією якого стали роки президентства Рейгана, XXVII з'їзд партії замінив офіційну доктрину співіснування на взаємозалежність, зник моральний базис внутрішніх репресій. Громадяни Радянського Союзу, виховані в дусі дисципліни, не могли миттєво переключатися на компроміс і взаємні поступки. А це означало, як і пророкував Кенан, що Радянський Союз перетвориться водночас в одне з найбільш слабких національних суспільств, таких, що викликають найбільшій жаль» [26];

По-друге, перестала діяти Організація Варшавського Договору, яка в минулому без санкції керівництва СРСР ніколи ніякої самостійної ролі не відігравала. Отже, з розпадом СРСР значно зменшилася небезпека нової світової війни, порушення територіальної цілісності держав, збройної агресії;

По-третє, розпад СРСР став серйозною пересторогою багатонаціональним державним утворенням. Ставка на насильницьку асиміляцію національних меншин, обмеження чи репресивне переслідування вияву національної самосвідомості чи прагнення до національної самостійності, як свідчить досвід СРСР, може викликати серйозний збройний конфлікт, численні людські жертви.

Але найголовніший наслідок розпаду СРСР полягає у докорінній зміні геополітичної ситуації на європейській, світовій аренах, у новій розстановці політичних і військових сил, які домінуватимуть у XXI столітті. США, НАТО, як виявилося, не здійснюючи безпосереднього силового тиску, не провокуючи, точніше уникаючи збройного зіткнення з СРСР, військовими формуваннями Організації Варшавського Договору, опинилися у ролі переможця у «холодній війні». Західні країни, НАТО продемонстрували, що відстоювання ідеалів демократії, громадянських прав і свобод, послідовна боротьба проти тиранії, тоталітарних репресивних режимів, що уособлювали собою комунізм у XX столітті, як і гітлерівський фашизм, справжнє - не уявне - відстоювання миру, міжнародної безпеки спроможні забезпечити підтримку, довіру світової спільноти.

2.2 Наслідки розпаду СРСР для ідеологічних, нормативних та інституційних засад глобальної системи

Велику значимість в аспекті розпаду СРСР, здобуває тенденція до перегляду ролі держави в економічній і соціальній сферах майже у всіх індустріально розвинених країнах, яка отримала свій розвиток в середині 70-х років. Це пояснюється тим, що кінець 70-х - початок 80-х років стали тим рубежем, коли система державного втручання у тому вигляді, у якому вона затвердилася й функціонувала на Заході протягом усього XX ст., досягла свого апогею й, у певних аспектах вичерпавши себе, опинилася в глибокій кризі. Показником цього стала так звана неоконсервативна хвиля 80-х років, у ході якої ліві політичні партії й рухи були відсунуті на задній план і в багатьох країнах перемогу одержали праві й консервативні сили. Центральне місце в їхніх програмах займали зроблені ними акценти на скорочення ролі держави в економіці, децентралізацію, роздержавлення, денаціоналізацію, приватизацію, відродження приватної ініціативи, конкуренції, ринкових принципів в економічній і соціальній сферах. Гаслом дня стала формула: «Менше - це краще». Захист прав людини отримав статус однієї з основних проблем державної й міжнародної політики.

Прихід в 1980 р. до влади в США Р. Рейгана і його обрання на другий строк в 1984 р., перемога три рази підряд консервативної партії на чолі з М. Тетчер у Великобританії, результати парламентських і місцевих виборів у ФРН, Італії, Франції показали, що ідеї й гасла, які висувалися цими силами, виявилися співзвучними настроям досить широких верств населення, що мова йде про глибокі, не обмежені національними рамками держав, зрушення в суспільно-політичній й соціально-економічній площинах. Ці ідеї й гасла були підхоплені, по суті справи, всіма іншими провідними суспільно-політичними силами, у тому числі соціал-демократичними й соціалістичними партіями. Показово, що в 90-х роках XX ст. соціал-демократичні партії, що перебували при владі, провадили фактично неоконсервативну економічну політику денаціоналізації, роздержавлення, децентралізації [9].

Тому кризу державної централізованої планової економіки СРСР і інших соціалістичних країн слід розглядати як один із проявів кризи лівих сил взагалі, що охопила всі країни й регіони сучасного світу. Останні два-три десятиліття характеризувалися неухильним падінням впливу лівих рухів і партій, особливо комуністів, у політичному житті розвинених капіталістичних країн. Серед факторів, що зробили негативний вплив на цей процес, очевидно, чималу роль зіграла невдача соціалістичного експерименту в рамках СРСР і інших країнах. Тобто, після розпаду СРСР, було одержане ще одне реальне підтвердження міфічності, нездійсненності марксистсько-ленінської концепції побудови соціалізму, зокрема за сталінсько-брежнєвською моделлю. Не менш міфічною виявилося марксистсько-ленінська концепція комуністичного «оновлення світу», забезпечення «всезагальної рівності, добра і багатства». Убогість, злидні, терор, репресії, що панували в СРСР, інших соціалістичних країнах відштовхували людей від ідеалів комунізму.

Позбувшись свого лідера - КПРС, по-суті, перестав існувати єдиний міжнародний комуністичний рух. Багато компартій, зокрема європейських країн, що змогли вийти з шокового стану після розпаду СРСР, переорієнтувалися на програмні, ідейні засади світового соціал-демократизму.

Крім того, остаточно розвіялися сумніви щодо подальшого існування соціалістичного табору, який утворювали країни Східної і Центральної Європи. Обмеження демократії, грубе порушення прав і свобод громадян, зростаючі злидні населення, поєднані з сваволею, репресивними діями, зловживанням владою з боку компартійних верховодів, зіткнулися зі зростаючою протидією народних мас. Компартії повсюдно були рішуче відсторонені від влади. До керівництва державами прийшли, в основному, демократичні сили, здебільшого орієнтовані на співробітництво з Заходом;

Зокрема з цього приводу у своїй книзі «Великий провал» Бжезинський зазначає, що розпад Радянського Союзу не тільки створив можливість для потенційного проникнення американського впливу в євразійський вакуум, особливо шляхом консолідації геополітичної розрізненості колишнього простору СРСР, але й має вирішальні геополітичні наслідки на південно-західній окраїні Євразії. Близький Схід і Перська затока вже трансформовані в область виняткової американської переваги [4].

Готовність Сполучених Штатів почати в однобічному порядку масивні воєнні дії проти будь-якої держави, що стоїть на шляху американського імперіалістичного експансіонізму й самоприйнятої ролі світового жандарма, є першоосновою прийдешнього американського світового панування.

Бжезинський також стверджує, що в результаті перемоги в «холодній війні» США вдалося нав'язати версальський порядок спершу Радянському Союзу, а потім і Росії. Підписання 19 листопада 1990 року в Парижі договору про об'єднання Німеччини на американських умовах Горбачовим, «був функціональним еквівалентом підписання акту капітуляції переможеної Німеччини в залізничному вагоні в Комп'єні в 1918 році». Доля Росії - жити під версальським чоботом світового жандарма, що втоптує її у свій Новий світовий порядок. Свою думку про версальський порядок З. Бжезинський розвивав далі. Він вважає, що американське партнерство з Росією не існує й існувати не може. Росія не є партнером США, Росія - клієнт США. Росія не може претендувати на роль наддержави, вона була переможена Сполученими Штатами. Коли ми використовуємо вираження партнерство, ми маємо на увазі рівність. Росія ж тепер переможена країна. Політичний реалізм починається із правильної оцінки політичної реальності. а політична реальність сьогодні така, що Росія - переможена країна [10].

Також у відповідність із ідеями Маккіндера Бжезинський виношує плани розчленування Росії. Це необхідно для того, щоб Росія ніколи не змогла у майбутньому консолідуватися в одне геополітичне ціле, що володіє потенціалом конкурувати зі США.

Плани розчленовування Росії давно обговорюються Бжезинським. Зокрема Бжезинський вважає, що Росію треба розчленувати на три держави: одне із центром у Петербурзі, інше із центром у Москві, а Сибір відокремити в самостійну державу. Таким же цілям служить і їм висунута концепція встановлення так званого «геополітичного плюралізму» у пострадянському просторі.

Оцінка розпаду СРСР З. Бжезинським є ключовою для розуміння сутності ідеологічних, нормативних та інституційних засад глобальної міжнародної системи відносин архітектура якої будувалася саме США і саме за участю цього політолога. Саме тому можна зробити висновок, що в подальшому протистояння на світовій арені буде точитися саме між двома зазначеними вище доктринами із поправкою на усунення від боротьби за світове лідерство будь-якої іншої третьої сили. При чому таке усунення буде відбуватися за участі обох сторін: США та Росії.

Підводячи підсумки аналізу наслідків, що спричинив розпад СРСР для конфігурації глобальної системи міжнародних відносин слід зазначити, що Західний і Східний світи по різному сприйняли цей факт. Якщо для США розпад СРСР це перш за все кінець «холодної війни», то для Китаю і інших країн Азії розпад СРСР розглядався як втрата потужного союзника.

Отже, протягом всього періоду «холодної війни» пропагандистські центри США активно співпрацювали з аналогічними центрами в Великобританії, ФРН, Франції, Італії та інших західних країнах. Ця співпраця дозволила налагодити широкомасштабну видавничу діяльність, систематичне проведення представницьких міжнародних наукових конференцій, симпозіумів, різноманітних впливових політичних акцій - на захист прав людини в СРСР, на відзначення 200-річчя утворення США, 200-річчя американської Конституції та ін., підтримувати націоналістичні, релігійні, дисидентські рухи в СРСР, зокрема в Латвії, Литві, Естонії, Грузії, Вірменії та інших радянських республіках. Особлива увага приділялася посиленню ідеологічного впливу на населення України. Запровадження офіційними властями США «тижнів поневолених народів», тісна співпраця з емігрантськими організаціями - ОУН, Антибільшовицьким блоком народів, дисидентськими діячами в Україні - дозволяли більш ефективно здійснювати інформаційний, пропагандистський вплив на населення України, поглиблювати його національну самосвідомість [47].

Зауважимо, що «психологічна війна» відіграла брудну, руйнівну роль у розпалюванні протиборства, ворожнечі, ненависті між народами, що населяли соціалістичні і західні країни. Але незаперечним висновком є і те, що «психологічна війна» прискорила розпад СРСР, розпад усієї соціалістичної системи в Європі. Це чималою мірою прискорило закінчення «холодної війни».

Питання чи перемогли США в холодній війні, на нашу думку, є достатньо риторичним та неоднозначним. Дійсно історики та політологи США, такі як. З. Бжезинський, Ч. Кіглі, Р. Інгліш, Л. Ганн та ін. - вважають, що Радянський Союз програв стратегічне протистояння, засноване на амбіціях досягнення світового лідерства перш за все в озброєнні. Економічна складова протистояння відіграла ключову роль на етапі завершення війни, оскільки економічні сателіти обох країн дозволили США вирівняти дисбаланс економіки, а у випадку СРСР - прискорили розлад та ще й обумовили подальший розвиток незалежних країн потужною фінансовою та економічною кризами [2; 47; 49].

Однак, на думку М. Хогана, холодна війна завершилася поразкою для обох систем. Якщо для СРСР поразка очевидна: розпад і економічна дестабілізація, то для США поразка криється у площині більш завуальованій від пересічних спостерігачів. Справа в тому, що для США після розпаду СРСР зник орієнтир розвитку та стимул прогресу. США не можуть бути світовим лідером самі по собі, вони можуть лише бути лідером із боротьби з кимсь чи чимось. В 19 ст. це була Англія та Франція, в 20 ст. - комуністична ідеологія. Сама сутність США як корпоративної форми організації суспільства та держави передбачає, що розвиток може відбуватися лише за умови панування в суспільстві антагоністичних настроїв по відношенню до зовнішніх ворогів [50].

Тому для США після розпаду СРСР найбільшою проблемою стала дилема вибору наступного «ворога». Як відомо, таким ворогом спочатку став Ірак, за часів С. Хусейна, Югославія С. Мілошевича, потім терористи на чолі з Осама бін Ладеном, далі Муаммар Каддафі і т.д.

Політичний вакуум, який утворився, США заповнили тотальною гегемонією у всіх можливих міжнародних організаціях та фондах, які мають хоч якийсь вплив на міжнародні інтеграційні процеси. Активізувалася діяльність НАТО, НАФТА, ООН (особливо миротворчих контингентів), МВФ тощо. Прямому, відкритому протистоянню США вже не надавали переваги користуючись економічними механізмами та інструментами експансії, як наприклад у випадку з Аргентиною в 1990-х р.

Для інших неєвропейських країн розпад СРСР мав наслідки неоднозначні. Так, Китай, Куба, Північна Корея та ін. країни комуністичного табору гостро відчували економічні та політичні насліди того, що вони були позбавлені основного джерела підтримки. Всі ці країни були змушені шукати виходи із ситуації, що склалася шляхом або перегляду концептуальних засад внутрішньої та зовнішньої політики (країни Варшавського договору, Китай ін.), або помірної консервації міжнародних зносин (Куба, Північна Корея ін.). Разом з тим зникнення СРСР з політичної карти світу створило передумови для перерозподілу сил на всіх ринках світу. І тут треба зауважити, що США цю боротьбу програли, оскільки вони фактично були втягнуті Китаєм та Японією у торгівельну війну наслідки якої ми бачимо сьогодні: величезний експортний потенціал Китаю значно перевищує потенціал США, надлишок долару і протекціоністські дії по відношенню до юаня створили умови перманентної валютної кризи, перенасичення економіки США кредитними доларами тощо. Між тим, сама Японія, яка позиціонувала себе в певній мірі союзником США активізувала експансію в країни колишнього СРСР як економічну так і військову (спроба захоплення Курильських о-в).

Суттєві зміни відбулися й у відносинах на Близькому Сході, де Ізраїль перетворився на регіонального лідера і значно посилив позиції США в цьому регіоні, оскільки є його вірним союзником. Країни арабського світу мали б згуртуватися навколо єдиного зовнішнього ворога яким вони бачать Ізраїль, однак замість цього деякі країни: ОАЕ, Саудівська Аравія пішли на зустріч політиці США ставши їх союзниками.