Міжнародні відносини після завершення холодної війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський регіональний інститут державного управління

Національної Академії державного управління

при Президентові України

Кафедра європейської інтеграції та права

Тема

«Міжнародні відносини після завершення холодної війни»

Виконав

слухач гр. ДУд-21

Бегей І.П

Перевірив

к.і.н., доцент

Когут П.В

Львів - 2011р.



Вступ

Відносини між державами становлять своєрідну сукупність або систему. Система міждержавних відносин -- це те середовище, де формується і зростає їхня взаємозалежність, реалізуються зовнішньополітичні дії. Взаємозалежність держав формує систему рівноваги сил і союзів.

Глобалізація, посилюючи взаємозалежність і взаємовплив держав, змінює пріоритети у міжнародних відносинах. На заміну військово-силовим критеріям могутності приходять фінансово-економічні, інформаційно-інтелектуальні та сировинні ресурси. Загострення суперництва між державами суттєво впливає на кризу системи міжнародного права. На фоні цих змін відбуватиметься зростання суперечності між принципами самовизначення і непорушності кордонів. Протягом останнього століття геополітичні потрясіння приводили до зростання кількості держав. Збереження цієї тенденції приведе до посилення етнічних і прикордонних конфліктів. Багатонаціональні держави перебуватимуть під загрозою сепаратистських викликів і сецесіоністських конфліктів. Регіональний сепаратизм у багатьох випадках поєднуватиметься із використанням тактики тероризму.

З одного боку, епоха глобалізації трансформує світ, поширюючи знання, інформацію, і створює широкі економічні можливості для розвитку всіх країн. З другого боку, глобалізація світової економіки, що дедалі зростає, революція в засобах транспорту, зв'язку та інформації зробили традиційну картину світу з чітким поділом на суверенні національні держави безнадійно неадекватною. Поряд із тим лінії державних кордонів, як правило, залишаються стабільними, й на тлі значних змін ця тенденція зберігатиметься вочевидь і в майбутньому. Поступово змінюватиметься й наповнення поняття суверенітету, яке свого часу було доведене до абсолюту, до оберегу від зовнішніх загроз.

Еволюція системи міжнародних відносин та перспективи світового розвитку

Точкою відліку розвитку міжнародних відносин вважається час зародження і формування національних держав на досить аморфному просторі Римської імперії, завершення "тридцятирічної війни" в Європі та укладення Вестфальського миру 1648 p., яким покладено початок формування Вестфальської системи міжнародних відносин. Фактично за Вестфальським миром, що містить два договори -- Оснабрюцький і Мюнстерський, низка потужних державних утворень домовились про систему майбутніх, іще зародкових, міжнародних відносин, визнавши появу нових суверенних держав. Наступний історичний період міжнародної взаємодії розглядається багатьма дослідниками як історія єдиної Вестфальської системи міжнародних відносин, домінантними суб'єктами якої виступають суверенні держави. У системі немає найвищого арбітра, тому держави є незалежними у проведенні внутрішньої політики в межах своїх національних кордонів і в принципі є рівноправними. Суверенітет передбачає невтручання у справи одне одного. З часом держави, спираючись на ці принципи, виробили низку правил, що регулюють міжнародні відносини.

Рушійною силою Вестфальської системи міжнародних відносин стало суперництво між державами за панування над іншими. Результат такого суперництва визначався співвідношенням сил між державами або союзами держав.

Встановлення рівноваги, або балансу сил, означало період стабільних мирних відносин, порушення балансу призводило до конфлікту, найвищим ступенем якого була війна. У цій системі зіткнень, суперечностей і протистоянь розвивалася нинішня система міжнародних відносин, де основним критерієм була сила, а найважливішим принципом -- власна вигода.

Вестфальську систему міжнародних відносин поділяють на кілька етапів: Вашингтонсько-Версальську систему 1919--1939 pp., що зазнала краху з початком Другої світової війни; Ялтинсько-Потсдамську систему 1945--1989 pp. -- біполярну, яка припинила своє існування з ліквідацією системи соціалізму і розпадом СРСР; і постбіполярну з 1990 р. Останній період розвитку системи міжнародних відносин, який іще називають періодом пост холодної війни, кардинально відрізняється від попередніх відсутністю політико-ідеологічного протистояння між двома полюсами, згортанням військової конфронтації блоків, що групувалися навколо Вашингтона й Москви. Отже, на зміну, як здавалося, більш-менш стійкій біполярній системі міжнародного буття прийшла однополярна.

Передбачається, що й вона не є досить тривалою, оскільки формуються й міцнішають нові центри сили, які приведуть світ до поліполярної системи міжнародних відносин. Визначення подальшого розвитку міжнародної системи відносин гальмується й тим, що практично вся наука про міжнародні відносини, що спиралася на чіткі критерії і закономірності, виявилася неспроможною передбачити крах комунізму й завершення холодної війни. Ситуація ускладнюється й тим, що зміна систем відбувається досить повільно, поступово, у жорсткій боротьбі нового з віджилим, а тому посилюється відчуття нестабільності й небезпеки. Отже, сучасна система міжнародних відносин перебуває на перехідному етапі, що ускладнює прогнозування й перебіг її подальшого розвитку.

Слід зазначити, що завершення протистояння між світами виявилось послабленням, а пізніше й припиненням підтримки авторитарних режимів, які підтримувалися під час холодної війни двома протилежними блоками в Африці, Латинській Америці та Азії. У другій половині 80-х років починається досить масштабний процес демократизації всіх континентів. Бразилія, Аргентина, Чилі перейшли від військово-авторитарних до цивільних парламентських форм правління. Пізніше ці процеси поширилися на Центральну Америку. Схожі перетворення відбувалися в цей час і в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні -- на Філіппінах, Тайвані, в Південній Кореї. Значним зрушенням на африканському континенті стала відмова Південно-Африканської Республіки від політики апартеїду.

Особливу увагу привертають проблеми взаємозалежності і глобалізації світу, формування спільного знаменника національних складників світової політики. Зникнення ідеологічного фантома світової політики у вигляді протиборства "комунізм -- антикомунізм" має сприяти поверненню до традиційної, природної структури відносин між національними державами, що передбачає утворення багатополярного світу.

На порядок денний нині вийшли дві концепції майбутнього світового устрою: концепція монополярності (однополярності) і поліполярності. Сформовані після холодної війни міжнародні відносини що більше нагадують європейську політику XIX ст., коли традиційні національні інтереси перемінні співвідношення сил визначали дипломатичну гру, утворення і розпад союзів, зміни сфер впливу. Особливий наголос на необхідності розвитку поліполярних відносин роблять українські і російські вчені. Зростає кількість прихильників ідеї поліполярності: вона стала однією з центральних у державних і партійних документах Китаю, Індії та інших держав. До поліполярної картини світу тяжіє й Україна. Водночас на противагу цьому в західній літературі, зокрема американській, йдеться про незворотність формування однополярного світу та одноосібне лідерство США.

На початку 90-х років карта світу зазнала серйозних змін. Розпад Організації Варшавського договору, Ради економічної взаємодопомоги соціалістичних країн поклали край залежності держав Центральної і Східної Європи від Москви, перетворивши кожну з них на активну одиницю європейської і світової політики. Розпад СРСР змінив геополітичну ситуацію в євразійському просторі. Новоутворені держави пострадянської доби наповнюють реальним змістом свій суверенітет, формують власні комплекси національних інтересів, зовнішньополітичні вподобання, стають самостійними суб'єктами міжнародних відносин. Подрібнення пострадянської території на п'ятнадцять суверенних держав змінило й геополітичну ситуацію для сусідніх країн, у систему зовнішніх зносин яких входив один лише СРСР, -- Китаю, Туреччини, країн Центрально-Східної і Західної Європи. Отже, не тільки змінився світовий баланс сил, а й стрімко зросла багатоваріантність відносин.

Геополітичні зміни на Європейському континенті позначились об'єднанням Німеччини, розпадом колишньої Югославії, Чехословаччини, прозахідною орієнтацією країн ЦСЄ, в тому числі держав Балтії. Це зумовлює посилення європоцентризму, самостійності західних інтеграційних структур, рельєфного прояву у низці країн Європи настроїв, що не завжди збігаються зі стратегічною лінією США. Відбуваються зрушення і в геополітичній ситуації Азіатсько-Тихоокеанського регіону, спричинені динамікою економічного посилення Китаю, підвищенням його зовнішньополітичної активності; пошуком Японією більш вагомого місця у світовій політиці. Водночас об'єктивне збільшення питомої ваги США по закінченні холодної війни і розпаду СРСР дещо нівелюється підвищенням самостійності інших полюсів і певним посиленням ізоляціоністських настроїв у американському суспільстві. З завершенням протистояння двох таборів холодної війни змінилися координати зовнішньополітичної орієнтації держав так званого третього світу. В усіх напрямках відбувається розшарування держав та поглиблення відцентрових і доцентрових процесів.

Однією з доволі суттєвих ознак глибинних змін у світовій політиці є посилення і поглиблення регіоналізму. Причому посилюється регіоналізм не культурно-цивілізаційних блоків, а економічних утворень. Передусім це стосується високо інтегрованого Європейського Союзу, таких інтеграційних утворень, як Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво, Асоціація країн Південно-Східної Азії, Північноамериканська зона вільної торгівлі, деякі структури Співдружності Незалежних Держав. Посилюються "трикутники" і багатосторонні союзи: Північна Америка Західна Європа -- Японія, "Велика сімка", що дедалі частіше виступає як "вісімка".

Багатополюсність уже начебто набула певного значення у світовій системі, але вона прояснює скоріше форму, ніж сутність нової системи міжнародної взаємодії. Сучасна багатополюсність іще не означає в повному обсязі дії традиційних рушійних сил світової політики і мотивацій поведінки її суб'єктів на міжнародній арені, властивих більшою мірою всім етапам Вестфальської системи. Сучасна ситуація не висуває нових розподільчих ліній протиборства між Північною Америкою, Європою та АТР. Навпаки, інтегрована Європа шукає точок дотику з Китаєм та іншими провідними країнами зазначеного регіону.

Отже, у світовому просторі панувала біполярна система: два об'єднання сил та інтересів, які умовно називали капіталістичним і комуністичним. Нині сформувалася моно-, або однополярна, система з елементами поліполярності, за котрими, як можна передбачити, -- майбутній розвиток взаємовідносин держав.

Посилення глобалізаційних явищ і процесів

Найважливішою тенденцією розвитку сучасного світу є глобалізація всіх економічних та політичних процесів, протистояти якій зараз не в змозі жодна національна держава. Причому, якщо раніше її наслідки на собі відчували насамперед всесильні транснаціональні корпорації й міжнародні організації, то в останні роки ХХ ст. вони торкнулися повсякденного життя мільйонів простих людей всіх країн і континентів.

Ще з середини 80-х рр. ХХ ст. термін «глобалізація» почав вживатись для позначення процесу руху капіталів та інтеграції фінансових та біржових ринків внаслідок бурхливого розвитку нових технологій в сфері інформації та комунікації. Однак особливої актуальності проблема глобальних трансформацій світового порядку набула в 90-х рр. минулого століття в результаті зникнення «двополюсної» моделі світу. Глобалізація являє собою комплексну, системну, наростаючу єдність сучасного світу, обумовлену необхідністю подолання назрілих глобальних проблем (екологічної, демографічної, проблеми подолання економічної і суспільної відсталості, перешкоджання можливим енергетичним, сировинним та продовольчим кризам, дотримання соціальних, економічних та індивідуальних прав і свобод особистості).

Глобалізації, на думку дослідників даного явища, проявляється:

1. У політичній сфері: виникнення наднаціональних одиниць різного масштабу: політичних і військових блоків (НАТО), імперських сфер впливу (сфера впливи США), коаліцій країн («Велика сімка»), континентальних або регіональних об'єднань (Європейське співтовариство), всесвітніх міжнародних організацій (ООН); виникнення контурів майбутнього всесвітнього уряду (Європейський парламент, Інтерпол); наростаюча політична однорідність світової спільноти (демократизація суспільно-політичного життя).

2. В економічній сфері: посилення значення наднаціональної PDF created with pdf Factory Pro trial version координації і інтеграції (ЄС, ОПІКИ), регіональних і світових економічних угод; глобальний розподіл праці; зростання ролі багатонаціональних і транснаціональних корпорацій (ТНК, „Тойота”, „Пепсі-кола”); становлення універсального, єдиного економічного механізму, що охоплює весь світ; вражаюча швидкість, з якою фінансові ринки реагують на події в окремих країнах.

3. У сфері культури: перетворення планети на так зване „світове село”, коли мільйони людей завдяки засобам масової інформації практично миттєво стають свідками подій, що відбуваються в різних куточках земної кулі; залучення людей, що живуть в різних країнах і на різних континентах, до одного культурному досвіду (олімпіади, рок-концерти); уніфікація смаків, сприймань, пріоритетів (джинси, „мильні опери”); "розмивання" місцевих культурних традицій, їх заміна масовою споживацькою культурою західного типу.

На першому етапі глобалізації відбулася лібералізація потоків капіталу та товарів, і плодами цього скористалися насамперед найбільш розвинуті країни Заходу та їхні основні торгівельні партнери, зокрема Бразилія, Індія та Китай. Зараз має місце другий етап - етап мобільності, коли все більше число людей перетинає кордони.

За оцінками експертів, на початку ХХІ ст. існувало 37 тис. транснаціональних корпорацій, що мають понад 200 тис. іноземних філій, на яких працюють близько 75 млн. чол. Причому 100 найбільших корпорацій контролюють третину всіх зарубіжних інвестицій, які вкладені переважно в економіку країн, що розвиваються. Існування подібних величезних компаній, прибутки яких часто-густо перевищують річний дохід деяких країн, приводить до неоднозначних результатів. З одного боку, вони стабілізують світову економіку, з іншого, зосередили в своїх руках таку економічну владу, яку не завжди здатні контролювати уряди країн, на теренах яких вони діють. Така ситуація створює відчутну загрозу національному суверенітету окремих держав, які потрапляють у таку фінансову та економічну залежність, що перестають бути господарями у власному домі. Наприклад, у 1992 р. активи транснаціональної корпорації „Ройял Датч-Шелл груп” на 10 млрд. дол. Перевищили валовий національний продукт такої зовсім небідної країни, як Ізраїль, активи „Ексон” були значно більшими, ніж ВНП Єгипту, активи „ІБМ” дорівнювали ВНП Пакистану.

Сьогодні транснаціональні корпорації контролюють понад 50 % світового промислового виробництва, 67 % міжнародної торгівлі, понад 80 % патентів і ліцензій на нові техніку та технологію, майже 90 % прямих закордонних інвестицій. Фактично вся торгівля сировиною на світовому ринку також контролюється транснаціональними корпораціями.

Процес глобалізації не позбавлений низки протиріч. З одного боку, у розвинених країнах відбувається втрата традиційних, властивих індустріальній епосі цінностей, які колись об'єднували суспільство в єдине ціле й надавали йому необхідну стійкість. З іншого боку - з'явилися нові соціальні групи з високими прибутками, розростається „новий середній клас” людей інтелектуальної праці.

Процеси міграції суттєво змінюють етнічний і расовий склад населення. Відбувається взаємопроникнення культур.

Якщо в 1995 р. на країни Європи припадало 32,6% сукупного світового валового національного продукту, на країни Азії - 30,4%, на Північну Америку - майже 30%, тоді як на Південну Америку - лише 4,3%, Африку - всього 1,5 % (!).

Загалом у сучасному світі глобалізація виявляється в двох протилежних процесах: 1) децентралізація світового порядку, стирання державних і національних кордонів; 2) уніфікація світу на основі поляризації й централізації влади в руках індустріально розвинутої частини планети.

У зв'язку з цим на порядку денному стоїть питання: глобальна система соціально-економічних та політичних відносин, яка сьогодні формується, являє собою „новий світовий порядок” чи „новий світовий безлад”?

З початку 90-х рр. ХХ ст. соціологи, політологи, футурологи починають замислюватись над тим, куди рухається світ, що є основним змістом сучасного історичного процесу? На Заході набула поширення точка зору, що основним змістом сучасної історії є поступовий перехід людства до суспільства ліберальної демократії (Френсіс Фукуяма та ін.).

Інша, відмінна точка зору така: основний зміст історичного розвитку ХХ та нового, ХХІ ст. полягає у створенні передумов для побудови принципово нового суспільства на основі конвергенції (гібриду, взаємного впливу) двох світових систем - капіталістичного та соціалістичного. Авторами даної концепції був ще Р. Арон, П. Сорокін, а сьогодні вона досить поширена в сучасному Китаї.

Третя точка зору полягає в наступному: на зміну двополюсній моделі світу іде багатополюсна, яка несе з собою відродження протиріч і конфліктів у їх ледь не середньовічному вигляді та інтенсивності.

Узагальнюючи наявні точки зору і найбільш поширені позиції, можна виділити наступні тенденції глобальних політичних тенденцій:

Першу - тенденцію до розмивання меж між внутрішньою і зовнішньою політикою - називають як одну з найпомітніших глобальних тенденцій. Посилення взаємозалежності різних суспільств і виникнення нових проблем, вирішення яких не може бути можливим у рамках окремих держав, веде низку дослідників до висновку про прогресуючу проникність меж між внутрішньою і зовнішньою політикою.

Друга за значенням - тенденція до демократизації як міжнародних відносин взагалі, так і внутрішньополітичних процесів у державах світу -випливає з процесів, спровокованих попередньою глобальною тенденцією.

Звідси третьою глобальною політичною тенденцією визначається тенденція до розширення складу і зростання різноманіття політичних акторів. Лише останнім півстоліттям кількість держав -- членів світової спільноти зросло з 60 до 185. Одночасно з кількісним зростанням збільшується розмежування та посилюється ієрархія між державами.

Четверта політична тенденція, яка має глобальний характер, стосується змін у змісті загроз міжнародному миру і розширення поняття безпеки. Як підкреслює Дж. Розенау, світ „постміжнародної політики” характеризується хаотичністю і непередбачуваністю, спотворенням ідентичності, переорієнтацією традиційних зв'язків з авторитетності на лояльність.

Міжнародні відносини у Центральній і східній Європі, проблема безпеки і співробітництва в Європі

Посилення загроз міжнародній стабільності вестиме до формування нової глобальної системи, яка впливатиме також на трансформацію міжнародних відносин на регіональному рівні. Ці зміни здатні особливо вплинути на регіон Центрально-Східної Європи (ЦСЄ), оскільки наприкінці ХХ ст. він зазнав кардинальних трансформацій і знаходиться на лінії стику західної, православної та ісламської цивілізацій. Демократичні зміни в регіоні не набули характеру незворотних, суспільства характеризуються нестабільністю, політичним протистоянням, поляризованими формами демократії. Регіон перебуває у безпосередній близькості з вогнищами багатьох етнічних конфліктів, зокрема на Балканах і Кавказі, поширення яких здатне дестабілізувати ситуацію в сусідніх державах. Існування проблеми невизнаних держав, регіонального сепаратизму і етнічних конфліктів загрожує безпеці не тільки сусідніх країн, але і всього міжнародного співтовариства. Слід нагадати, що протягом останнього століття регіон ЦСЄ двічі ставав епіцентром вибуху світових війн.

Серед держав Центрально-Східної Європи, особливо вразливих на глобальні зміни, слід віднести також Україну, яка перебуває у сфері конкуренції геополітичних інтересів Росії, США і ЄС.

З кінця 1980-х років міжнародна система зазнає трансформацій, які за масштабами можна порівняти з результатами світових війн. Перемога Заходу в “холодній” війні на певний час встановила однополярне домінування. Наслідком цього процесу стало суттєве звуження сфери впливу Росії у ЦСЄ, унезалежнення держав регіону, розширення ЄС і НАТО на схід. Однак останнім часом появилися обґрунтовані підстави стверджувати можливу тенденцію еволюції міжнародної системи у напрямку багатополярності.

Глобалізація, посилюючи взаємозалежність і взаємовплив держав, змінює пріоритети у міжнародних відносинах. На заміну військово-силовим критеріям могутності приходять фінансово-економічні, інформаційно-інтелектуальні та сировинні ресурси. Загострення суперництва між державами суттєво впливає на кризу системи міжнародного права. На фоні цих змін відбуватиметься зростання суперечності між принципами самовизначення і непорушності кордонів. Протягом останнього століття геополітичні потрясіння приводили до зростання кількості держав. Збереження цієї тенденції приведе до посилення етнічних і прикордонних конфліктів. Багатонаціональні держави перебуватимуть під загрозою сепаратистських викликів і сецесіоністських конфліктів. Регіональний сепаратизм у багатьох випадках поєднуватиметься із використанням тактики тероризму.

Особливо загрозливою є тенденція підтримки сепаратистських рухів ззовні, що здатне спровокувати вибух міждержавних прикордонних конфліктів. У контексті трансформації міжнародних відносин останніх місяців слід констатувати зростання у ЦСЄ загрози сецесіоністських конфліктів та регіонального сепаратизму.

Відносно пізня суверенізація народів Центрально-Східної Європи спричинила невідповідність етнічних і державних кордонів та наявність проблеми національних меншин. Особливо гостро проблема проявилася на Балканах і Кавказькому регіоні, однак існують “заморожені” конфлікти в інших державах, які можуть інспіруватися ззовні чи відновитися за певних обставин.

Розпад біполярної системи змінив співвідношення сил і привів до спроб ревізії Гельсінських домовленостей. Проголошення і визнання незалежності Косово, Абхазії і Південної Осетії створило небезпечний прецедент у міжнародному праві. Ця тенденція має загрозливі наслідки для ЦСЄ, на території якої чи у безпосередній близькості біля якої знаходиться кілька невизнаних держав чи потенційних вогнищ конфліктів (Придністров'я, Крим, Нагірний Карабах, Абхазія, Південна Осетія, Турецька Республіка Північного Кіпру, Чечня і т.д.). Поширення проблеми здатне дестабілізувати ситуацію у всьому макрорегіоні, оскільки кілька держав (Македонія, Молдавія, Україна, Румунія, Болгарія) мають численні компактні національні меншини і етнорегіони, що потенційно можуть висунути вимоги надання їм суверенітету. Крім того, поява невизнаних держав із погано контрольованими органами влади і кордонами здатні створити буферні зони, які можуть використовуватися для міжнародного тероризму, незаконної торгівлі зброєю, наркотиками і т.п.

Ревізія Гельсінських домовленостей може створити ланцюгову реакцію появи територіальних претензій навіть між державами, які раніше таких претензій не висували. Ця тенденція особливо небезпечна для держав, які знаходяться між різними військово-політичними блоками і не інтегровані у жодну систему безпеки.

Для України ця небезпека посилюється поляризацією суспільства та присутністю в Криму Чорноморського флоту РФ. Вирішення проблеми можливе тільки шляхом широкої домовленості зацікавлених сторін.

Трансформація глобальної міжнародної системи може мати згубні впливи на безпеку Центрально-Східної Європи, насамперед для країн, які не включені до жодної з колективних систем безпеки. Особливо загрозливими для цих держав є етнічні конфлікти, сепаратизм та корекція кордонів, оскільки ЦСЄ має кілька потенційних конфліктогенних осередків, вибух насильства в яких може поширитися на інші регіони.

Внутрішні і міжнародні передумови об'єднання Німеччини

Питання об'єднання Німеччини було тісно пов'язане з проблемою європейської безпеки, оскільки поява в центрі Європи нової сильної держави могла порушити баланс сил на континенті. До того ж, недавнє минуле Німеччини викликало побоювання сусідніх держав.

Протягом повоєнних років Німеччина залишалась розколотою на дві частини. На її території існувало дві німецькі держави - ФРН і НДР. 45 років німецьке питання породжувало напруженість. У центрі Європи зберігалась небезпечна зона конфронтації, де два військово-політичних союзи безпосередньо протистояли один одному.

Усі ці роки у свідомості німців жило прагнення усунути таке ненормальне становище і досягти об'єднання в рамках єдиної Німеччини. Зміни в СРСР і НДР створили сприятливі умови для цього.

У лютому 1990 р. між державами-переможцями у Другій світовій війні СРСР, США, Великобританією та Францією - і двома німецькими державами була досягнута домовленість про створення переговорного механізму "2+4". У результаті важких переговорів, які велись протягом семи місяців, було вироблено документ, що містив рішення з усього комплексу зовнішніх аспектів німецької єдності. 12 вересня 1990 р. у Москві міністри закордонних справ шести держав підписали Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини.

Договір встановлював, що зовнішніми кордонами об'єднаної Німеччини є кордони НДР і ФРН, і підтвердив остаточний характер цих кордонів як суттєву складову частину світового порядку в Європі. Сторони визнали, що об'єднана Німеччина не має ніяких територіальних претензій до інших держав і не висуватиме таких претензій у майбутньому. У конституції об'єднаної Німеччини не повинно бути будь-яких положень, що суперечили б цим принципам. Уряди НДР і ФРН підтвердили свої заяви про те, що з німецької землі йтиме лише мир, а також свою відмову від виробництва, володіння і розпорядження ядерною, біологічною і хімічною зброєю.

Збройні сили Німеччини підлягали скороченню протягом 3-4 років до 370 тис. чол. Радянські війська мали бути виведені з Німеччини до 31 серпня 1994 р. Протягом цього строку на території колишньої НДР і Берліна мали перебувати лише німецькі формування територіальної оборони, не включені в структуру НАТО. Договором передбачено заборону розташовувати у Східній Німеччині іноземні війська і ядерну зброю чи її носії після виведення звідти радянських військ. Також до 31 серпня 1994 р. в Берліні мали залишатись війська США, Великобританії та Франції. СРСР погоджувався на входження об'єднаної Німеччини в НАТО. З об'єднанням Німеччини були вичерпані права і відповідальність чотирьох держав щодо Берліну та Німеччини загалом. Уряди СРСР, США, Великобританії та Франції заявили про припинення дії чотиристоронніх угод і рішень воєнного і повоєнного часу щодо Німеччини та розпуск відповідних органів. Об'єднана Німеччина здобула цілковитий державний суверенітет у своїх внутрішніх і зовнішніх справах. Договір підвів остаточну риску під підсумками Другої світової війни і 45-річним повоєнним періодом. 3 жовтня 1990 року НДР увійшла до складу ФРН.

Розпад СРСР

Уже в середині 1980-х рр. навіть найбільшим радянським оптимістам стало зрозуміло, що СРСР охопила економічна криза. Директивна економіка, заснована на командно-адміністративних засобах управління, ставала дедалі не ефективнішою. Особливо яскраво це спостерігається у порівнянні з розвинутими країнами Заходу, з котрими СРСР сперечався за гегемонію у світі. На одиницю продукції витрачалося в 2-2,5 рази більше матеріальних ресурсів та в 1,5 рази більше палива й енергії, ніж у розвинутих країнах.

На таку загалом безрадісну картину господарювання по-радянськи, накладалася особиста незацікавленість робітників у результатах своєї праці. Заробітна платня (і без того досить символічна) не була достатнім стимулом до праці, оскільки гроші було важко отоварити. Адже за товарами широкого вжитку міцно причепилося прізвисько "дефіцит". Через це продуктивність та інтенсивність праці в народному господарстві СРСР була вдвічі меншою, ніж в США. У нас, як правило, недооцінюють значення цього фактору. Але відомий американський політик З. Бжезинський ще на початку 1980-х рр. попереджав, що Радянський Союз "згубить низька культура праці". У той час ніхто в це не повірив навіть у США. З одного боку, СРСР видавався міцним монолітом. З іншого, -- йшлося не про особисті права громадян, свободу слова, демократію, а про якусь малозрозумілу "культуру праці". Між іншим, саме ці слова Бжезинського виявилися пророцтвом.

Та й справедливості заради слід зауважити, що не надто шукали цих нових ідей. У 1970-ті рр., після підвищення світових цін на нафту внаслідок чергової арабо-ізраїльської війни, на СРСР впав, у буквальному розумінні, дощ валютних надходжень від експорту природних ресурсів.

Тим часом на Заході зробили правильні висновки з двох нафтових криз у Європі 1973-1974 та 1979-1980 рр., коли відбулося різке підвищення цін на енергоносії. Було запроваджено низку заходів щодо їх використання і економії, розгорнуто широке впровадження енергозберігаючих технологій.

Ціни на енергоресурси -- головну статтю радянського експорту -- почали знижуватися, особливо з 1983 р., хоча фізичні обсяги експорту нафти і газу змін не зазнали. СРСР намагався компенсувати скорочення валютних надходжень збільшенням експорту інших ліквідних ресурсів, зокрема, золота.

Звичайно, подібний стан справ не міг тривати довго. Вже у 1980-ті рр. зменшення валютних надходжень призвело до того, що у Радянського Союза зникли кошти на закриття багаточисельних "дірок" в економіці. Саме тут країна і відчула наступ кризи, уникнути якої можна було тільки двома шляхами. Одним з них було здійснення фундаментальних економічних реформ. Другим шляхом було зменшення витрат, спроба "жить по средствам", аби віднайти кошти на підтримку економіки та її поступову модернізацію.

Найбільшою статтею витрат протягом історії СРСР залишалася військова тема. В останні десятиріччя існування країни вона поглинула більше третини загальних радянських витрат. До цієї проблеми впритул підходить тема астрономічних радянських видатків на підтримку численних союзників, країн "соціалістичної орієнтації", дружніх партій і політичних організацій.

Безгосподарність, ігнорування економічної доцільності, закривання незчисленних "дірок" за рахунок проїдання національних ресурсів поглиблювали кризу. Падіння світових цін на енергоресурси в поєднанні з надмірною витратністю економіки СРСР призвели до того, що в уряду зникли кошти для компенсації бюджетного дефіциту.

За таких умов цілком очевидною була неможливість збереження існуючих у СРСР порядків. Починаючи з 1985 р. радянське керівництво шукало шляхів реформування багатьох сфер суспільного життя, насамперед економічного. На квітневому 1985 р. Пленумі ЦК КПРС новим керівництвом на чолі з М.Горбачовим було розпочато процес, що пізніше отримав загальну назву "перебудова".

Однак у кінцевому підсумку всі вони зазнали невдачі. Адже господарська влада повністю зосереджувалася в партійних органах, а теоретичний арсенал таких реформаторів не виходив за межі командної економіки і комуністичної доктрини.

Провал спроб центру якось покращити економічні справи стимулював республіки самотужки шукати вихід із скрутного становища. Нові можливості щодо їх задоволення відкривалися лише завдяки розширенню економічної бази республіки. 16 червня 1991 р. Верховна Рада прийняла постанову про перехід у юрисдикцію УРСР держпідприємств і організацій союзного підпорядкування.

На січневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС до стратегії перебудови окрім суто економічних завдань були додані нове політичне мислення, демократизація суспільного життя. Відповідно вже того ж року почали з'являтися перші неформальні організації. В УРСР це були Український культурологічний клуб (Київ), "Товариство Лева" (Львів), "Народний союз сприяння перебудові" (Одеса).

Аби при цьому не виникло загрози розпаду Радянського Союзу, Верховна Рада СРСР прийняла цинічний закон про вихід окремих республік із складу Радянського Союзу. В республіках його назвали "законом про невихід". Проте оскільки в умовах зростаючого економічного розвалу зберегти повноту влади за центром не вдалося (зростав тиск з боку республік), Горбачев запропонував влітку 1990 р. новий проект. Йшлося про утворення на основі СРСР Союзу суверенних держав, щоб утримати під контролем республіканський "парад суверенітетів".

19 серпня могло стати черговим чорним днем в історії України. Табір комуністичних консерваторів на чолі з віце-президентом СРСР Г.Янаєвим, посилаючись на "неможливість М.Горбачовим за станом здоров'я виконувати обов'язки президента СРСР", оголосив про створення ГКЧП і заявив про безумовне верховенство на всій території Союзу Конституції і законів СРСР.

Протистояння у Москві двох центрів влади -- союзного і російського сягнуло свого апогею в ніч на 21 серпня. Так і не захопивши будинок російського парламенту, війська відступили. Хунта провалилася. 24 серпня позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт про державну незалежність України. Як зазначав Л.Кравчук, побудова суверенної Української держави є єдиним надійним гарантом убезпечення народу України від переворотів, котрі відбуваються в Москві.

Через кілька днів було прийнято закон "Про заборону діяльності Компартії України". 1 грудня 1991 р. громадяни України мали відповісти на одне запитання: "Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?"

Створення СНД

Створення Співдружності незалежних держав (СНД) і участь у ній України викликає пильну увагу багатьох політиків і в Україні, й за її межами. Кожна нова зустріч глав держав і урядів СНД, рішення, які вони приймають, посилюють дискусії, зіткнення поглядів стосовно їх доцільності й, взагалі, чи виправдовує себе перебування Української держави в Співдружності, які перспективи її подальшого розвитку.

Ось чому особливого значення набуває аналіз передумов виникнення СНД. Без з'ясування цього історичного тла неможливо побачити перспективи Співдружності. Необхідно зазначити, що виникнення СНД було не наслідком ''Біловезької змови'', як наголошував колишній Президент СРСР М.Горбачов, а визнанням політичних реалій, які спричинили процес ліквідації СРСР і появу нового ''несоюзного утворення''. З.Бжезинський у праці ''Посткомуністичний націоналізм'' писав: ''...названа К.Марксом ''тюрмою народів'' царська імперія при Сталіні стала цвинтарем народів, а тепер, при М.Горбачові, швидко перетворюється на вулкан народів''.

Саме розпад тоталітарної системи пришвидшив розпад Радянського Союзу і посилив відцентрові процеси, зумовлені не лише активізацією національних факторів, а й гострими соціально-економічними причинами. ''І це призвело до того, - зазначав Л.Кравчук, - що Радянському Союзу могила вже була вирита. І не ми її копали. Ми тільки зробили так, щоб він спокійно опустився туди й не завалив нікого''.

Остання спроба врятувати СРСР стала останньою ''соломинкою, яка зламала хребет верблюдові''. Після придушення серпневого 1991 р. заколоту кожна республіка мала право приймати самостійне рішення. Україна проголосила незалежність 24 серпня 1991 р. Але складність поточного моменту полягала в тому, як вийти з-під руїн імперії, уникнути ''югославського варіанту''. Тож 7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зустрілись лідери, котрі мали домовитись про ''несоюзне'' майбутнє. Створення Співдружності та її завдання вони розуміли по-різному. Якщо Л. Кравчук вбачав у ній ''цивілізований спосіб'' виходу з імперії, аби не виникало жодних питань щодо його легітимності, спосіб унезалежнення України від гегемонії Росії, то Б.Єльцин розглядав СНД як примусово- мінімалістичний варіант забезпечення гегемонії Росії на території колишнього Союзу. С.Шушкевича, мабуть, надихала національно-демократична ідея.

Лідери Білорусі, Росії та України 8 грудня 1991 р. поставили підписи під Угодою про створення Співдружності незалежних держав. Отже, заснування СНД виявилось компромісом між повним роз'єднанням України та Росії й утворенням напівконфедеративного типу, бажаного для Москви. Стосовно республік, які приєдналися до СНД в Алма-Аті 21 грудня 1991 p., можна зазначити: за тодішньої ситуації іншого виходу для них не було.

До створення СНД у різних країнах поставились по-різному, але всі зазначили одне: мінсько-алмаатинський акт - це остаточний розпад колишнього СРСР.

Організаційні основи СНД були визначені Біловезькою Угодою про утворення СНД і Протоколом до неї, Алмаатинською декларацією, а також Статутом СНД від 22 січня 1993 р. Зауважимо, що головними полюсами СНД, як передбачав професор університету Джона Гопкінса і консультант з питань зовнішньої політики президента Б. Клінтона М.Мандельбаум, стали Росія й Україна.

Справжні наміри Росії щодо СНД, колишніх республік СРСР розкрив затверджений 14 вересня 1995 р. Президентом РФ Указ ''Стратегічний курс Росії з державами учасниками Співдружності незалежних держав''. По суті, відкрито висувалося завдання забезпечення домінування Росії на території пострадянського простору, і цю ''зону інтересів'' мали розуміти не лише ''треті країни'', а й міжнародні організації.

Відношення України до СНД від самого початку було зваженим і послідовним. Верховна Рада України Угоду про Співдружність ратифікувала 12 грудня 1991 р. із відповідними застереженнями, що унеможливлювали перетворення України на частину нової союзної держави. З метою припинити різне тлумачення Мінської угоди 20 грудня 1991 р. була прийнята заява Верховної Ради України ''З приводу укладання Україною Угоди про Співдружність незалежних держав'', де наголошувалось, що Україна заперечує перетворення Співдружності незалежних держав ''на державне утворення із своїми органами влади і управління'' і ''надання Співдружності незалежних держав статусу суб'єкта міжнародного права''.

Подальше обґрунтування позиції України до СНД містилось у Постанові Верховної Ради України від 2 липня 1993 р. ''Про основні напрями зовнішньої політики України'', що розглядала СНД як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, який доповнював повномасштабні двосторонні відносини.

По суті, упродовж всього першого етапу функціонування Співдружності чітко простежувались дві концепції відношення до СНД: політична (російська) й економічна (українська).

Згідно зі Статутом СНД, Україна на правах асоційованого членства намагалася ефективно діяти в різних структурах Співдружності. Вищим органом СНД є Рада глав держав, за нею йде Рада голів урядів, а далі - координуючі інститути. Зараз у СНД 64 органи; 99 % всіх пропозицій України враховується в проектах тексту декларацій.

За час існування Співдружності прийнято сотні важливих документів, коефіцієнт корисної дії яких відображає сучасне соціально-економічне становище у всіх країнах СНД. Згодом особливі інтереси почали виявляти майже всі члени спільноти. Беручи до уваги ці обставини, а також відмінність, несхожість інтересів кожної з країн, звести ці інтереси до єдиного знаменника не здатна була жодна з міждержавних і наддержавних структур СНД, до утворення яких прагнула Росія та інші країни.

З огляду на сучасний стан Співдружності, можна передбачити декілька варіантів її діяльності. Вірогідно, що подальшого розвитку не відбуватиметься. Це засвідчує, по-перше, не надто палке бажання багатьох суб'єктів СНД щось радикально змінювати. По-друге, наростаючі кризові явища в СНД, що виявляються у подальшій реґіоналізації та дезінтеграції.

Окрім цього, дуже швидко створились інші автономні ступені - ГУAM (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова, Узбекистан). Казахстан, Узбекистан, Киргизія і Таджикистан разом з Росією й Білоруссю уклали Євразійський економічний союз.

Криза в Перській затоці та її наслідки

Можна по-різному підходити до війни в Іраку. Однак реалістичний погляд на теперішній світ зобов'язує нас зробити висновок, що видима війна, яка почалася 19 березня, є вимушеним продовженням невидимої війни, яку вже довший час веде проти Америки розгалужена міжнародна терористична мережа, підтримувана певними країнами, до кола котрих в першу чергу належить Ірак.

Проти Іраку серед американців поширюються два аргументи:

1) Ірак здійснив акт агресії проти Сполучених Штатів - якоюсь таємною участю в нападі на світовий торговий центр і подальшою розсилкою збудників сибірської виразки в 2001 році;

2) Ірак “наплював” на обмеження зброї, якою він міг володіти після війни в Перській затоці 1991 року.

Для середнього американця слова “зброя масового знищення Іраку” означають, що Ірак може володіти зброєю, яка буде використана в наступному нападі на Сполучені Штати (як 11 вересня 2001 року).

Вимоги ООН нічого не важать або важать дуже мало для більшості американців. Якби США можна було спонукати до війни тільки задля втілення резолюцій ООН, то держава Ізраїль вже мала б зміну режиму і розділення, вказані їй багато років тому.

18 березня 2003 року Буш висунув ультиматум: він обіцяв розпочати військову операцію, якщо Саддам із синами протягом 24 годин не покинуть Ірак. Іракська сторона вимоги США відхилила. 20 березня коаліція напала на Ірак без відповідної санкції Ради безпеки ООН, попри протести Росії, Німеччини, Франції і КНР. Що ж до Росії, то пізніше, 2006 року, з'явилися повідомлення, ще до початку і вже під час конфлікту Москва допомагала іракському режиму, надаючи йому розвідувальну інформацію. Існує також інформація, що частина архівів уряду Саддама могла бути вивезена до Москви.

Війна в Іраку тривала більше двох тижнів. 9 квітня було захоплено Багдад. 1 травня 2003 року на борту авіаносця «Авраам Лінкольн», який повертався з Перської затоки, президент Буш повідомив про завершення бойової фази іракської операції. Сам колишній диктатор опинився поза законом, але протягом наступних місяців продовжував керувати лояльними до нього силами.

Мета нинішньої стратегії США щодо Ірану - посилення інформаційно-пропагандистського впливу, здійснення комплексу заходів, спрямованих на надання нового імпульсу спробам «зміни режиму» у Тегерані із середини.

Кувейтська криза.

2 серпня 1990 р. виникла нова криза в районі Перської затоки. Іракські війська окупували Кувейт і згодом проголосили його іракською провінцією. Криза у Перській затоці -- в одному з найважливіших економічних та стратегічних регіонів світу -- стала однією з найбільш серйозних після Другої світової війни загроз міжнародному миру та безпеці. Події у Перській затоці сталися в той час та в тих умовах, коли розпочалося формування нових пост конфронтаційних структур міжнародних відносин. Цю війну називають першою війною після завершення «холодної війни». Разом з тим, передумови кувейтської кризи 1990 -- 1991 рр. формувалися ще під час «холодної війни», вона виникла з старих, ще не переборених тенденцій міжнародного життя. Кувейтська криза -- це криза наявної у регіоні системи міжнародних відносин, а одночасно й криза усієї системи міжнародних відносин у тій її частині, яка стосується Перської затоки.

Слід виокремити три аспекти впливу кувейтської кризи на міжнародну ситуацію.

Перший торкається безпосередньо Кувейту й пов'язаний з нападом Іраку та анексією цієї суверенної арабської країни, що й призвело до кризи, а також з її наслідками для Кувейту.

Другий -- регіональний, пов'язаний із впливом конфлікту на ситуацію на Близькому Сході, в зоні Перської затоки.

Третій аспект -- це вплив кувейтської кризи на міжнародну ситуацію в цілому. Ця криза збіглася з початком нового етапу в розвитку міжнародних відносин та її вплив на них буде глибоким й тривалим. Одночасно сталася низка подій: завершення конфронтації Схід -- Захід, перетворення Заходу на системоутворюче ядро нового світового порядку, висунення на перший план суперечностей за лінією Північ -- Південь, вихід на міжнародну арену нових регіональних «центрів сили», які претендують на посилення власної ролі у міжнародних відносинах. Кувейтська криза продемонструвала, що регіональні конфлікти починають самостійно впливати на міжнародну ситуацію.

Під час ірано-іракської війни (1980--1988) Кувейт, як і інші члени Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, надав Іраку значну фінансову допомогу.

У 70 -- 80-ті роки, отримавши значні прибутки від нафти, Ірак визначається як регіональний «центр сили», претендуючи на домінантні позиції в арабському світі. Президент Іраку Саддам Хусейн планував активно використовувати «нафтовий фактор» для досягнення лідерства в арабському світі. Захопивши Кувейт, він одержав можливість додати до власних 10 % світових розвіданих запасів нафти ще 10 % Кувейту, до того ж дістав змогу контролювати ще 25 % світових розвіданих запасів нафти, які належать Саудівській Аравії.

Однією з найважливіших причин швидкого воєнного розгрому Іраку стало те, що йому чинила опір коаліція, створена за короткий час. Свої війська до Перської затоки вирядила ЗІ країна. Загальна чисельність багатонаціональних сил становила приблизно 742 тис. чол. Туреччина, яка з 1951 р. є членом НАТО, прийняла рішення дозволити відкриття другого фронту проти Іраку на своїй території. 21 січня 1991 р. саме звідси розпочалися воєнні дії. Німеччина також обмежила свою участь у конфлікті фінансовою допомогою. Відносно позиції СРСР слід виділити декілька етапів у його ставленні до подій у Перській затоці.

Від початку іракської агресії і до бойових дій Рада Безпеки ООН ухвалила 12 резолюцій з цього питання у резолюції № 662 проголосила анексію незаконною та недійсною.

Криза у Перській затоці продемонструвала, що в деяких випадках необхідно застосовувати засоби примушення, й такі заходи варто вживати під егідою ООН.

Після кризи в Затоці склалася якісно нова ситуація, розпочався процес формування нової системи регіональних відносин. Припинилася дія попередньої системи балансу сил на регіональному рівні.

співробітництво міжнародний криза перський



Висновки

У цьому одно-багатополярному світі глобальний розподіл сил має чотири рівні. Єдиною наддержавою залишаються США. Далі йдуть найважливіші регіональні держави, кожна з яких відіграє домінуючу роль у своєму регіоні. Потім іде група країн, які можна назвати другорядними регіональними лідерами. До них належать Велика Британія відносно Німеччини та Франції, Україна відносно Росії, Японія та В'єтнам відносно Китаю, Пакистан відносно Індії, Саудівська Аравія відносно Ірану, Єгипет відносно Ізраїлю, Аргентина відносно Бразилії. Нарешті, четвертий рівень - це країни, які не ввійшли до перших трьох груп. Якщо говорити про інтереси наддержави в такій одно-багатополярній системі, то вона зацікавлена в поверненні до однополярної системи, щоб самостійно приймати всі рішення. Провідні ж країни світу зацікавлені в багатополярній системі. Тому стабільність існуючої системи значною мірою залежить від рівноваги між цими головними конфліктуючими групами. Така рівновага за своєю природою є нестабільною, і марно сподіватись, що її можна буде втримати.

Розбіжності, які існували між США і західноєвропейськими країнами за часів Холодної війни, відходили на другий план через їх спільну опозицію до СРСР.

У Європі відбувається процес групування країн за цивілізаційним критерієм. Вже не існує «залізної завіси», але лінія поділу залишилася - тепер вона розділяє людей, які дотримуються християнства в західному варіанті, та мусульман і православних християн. Такий поділ дуже чітко видно на Балканах.

США як єдина супердержава в політичному, економічному та військовому аспектах зацікавлені у створенні такої міжнародної системи, що сприяла б збереженню їхнього статусу єдиної супердержави, гарантувала їхню безпеку у військовому плані та створювала умови для встановлення демократичних режимів у якнайбільшій кількості країн.

Багатополюсність уже начебто набула певного значення у світовій системі, але вона прояснює скоріше форму, ніж сутність нової системи міжнародної взаємодії. Сучасна багатополюсність іще не означає в повному обсязі дії традиційних рушійних сил світової політики і мотивацій поведінки її суб'єктів на міжнародній арені, властивих більшою мірою всім етапам Вестфальської системи. Сучасна ситуація не висуває нових розподільчих ліній протиборства між Північною Америкою, Європою та АТР. Навпаки, інтегрована Європа шукає точок дотику з Китаєм та іншими провідними країнами зазначеного регіону. За всієї, здавалось би, гостроти полеміки між США і Росією ці країни, керуючись фундаментальними інтересами для її розв'язання, йдуть назустріч одне одному. Різнопланові інтереси країн "Великої сімки" не штовхають їх на роз'єднання, бо сфери розбіжностей є значно вужчими від сфер збігу інтересів.

Україна є важливою другорядною регіональною державою. Тому вона дуже зацікавлена в збереженні незалежності від найвпливовішої країни регіону.

Динаміка світового розподілу сил спонукала США до встановлення тісних зв`язків з другорядними регіональними державами, такими як Велика Британія, Японія, Саудівська Аравія, Єгипет, Австралія, Аргентина і Пакистан. Ця динаміка вимагає підтримання тісних стосунків між США та Україною. Обидві країни зацікавлені в тому, щоб Росія не розширялася і не стала знову домінувати над своїми сусідами як наддержава.

З точки зору цивілізаційного фактору, Україна займає унікальну позицію, вона є свого роду містком між західним та православним світом. З точки зору глобального розподілу сил, Україна також має унікальну позицію для того, щоб бути важливим партнером США в забезпеченні ефективної рівноваги сил в Євразії.

Враховуючи комплексний, всеохоплюючий характер вказаних проблем, глобалізація сьогодні являє собою загально цивілізаційний процес розвитку людського суспільства, який справляє величезний вплив на всі сфери людського буття і є домінуючим у царині міжнародних відносин.

Останнє десятиліття ХХ ст. стало періодом завершення «холодної війни» і становленням нової системи міжнародних відносин. Це був період сподівань, що війни нарешті припиняться і у світі запанує мир. Проте вже останні роки ХХ ст. і перші ХХІ ст. засвідчили, що світ ще далекий від досконалості.



Список використаних джерел

1. Волович О. О. Туреччина у сучасному світі: пошук нової ідентичності : збірник статей та аналітичних матеріалів / О. О. Волович, М. О. Воротнюк, Є. В. Габер Національний інститут стратегічних досліджень, Регіональний філіал у м. Одесі. - Одеса : Фенікс, 2011. - 408 с.

2. Ендрю Вілсон. Зміна безпекового середовища для Східної Європи К., 2010 //ksf.openukraine.org/media/3317/Bezpeka.doc