Система підготовки дипломатів у провідних країнах світу, використання досвіду в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Курсова робота присвячена дослідженню систем підготовки дипломатичних кадрів у провідних країнах світу, таких як Великобританія, США, Російська Федерація та використанню їх досвіду в Україні. Сучасний світ, що розвивається в умовах глобалізації та інтернаціоналізації, не можливо уявити без тісної співпраці між країнами в різноманітних сферах їх функціонування. Інструментом реалізації такого співробітництва та засобом здійснення зовнішньополітичного курсу держави була і залишається дипломатія. Забезпечення плідних різносторонніх контактів з іноземними країнами потребує підтримки професійної дипломатичної служби, яка б максимально результативно реалізовувала зовнішньополітичний курс держави, її національні інтереси. Ефективність зовнішньої політики будь-якої держави суттєво залежить від якості підготовки людей, що представляють її інтереси на міжнародній арені.

Дана робота складається з 7 частин: вступу, основної частини, яка в свою чергу поділяється на 5 розділів, які присвячені розгляду, аналізу та порівнянню систем підготовки дипломатів у Великобританії, США, Росії та Україні відповідно та висновків. Кожен розділ основної частини поділяється на підрозділи, присвячені розгляду історичних аспектів розвитку та становлення дипломатичних систем досліджуваних країн та аналізу підготовки їх дипломатичних кадрів. Курсова робота складається з сторінок.

Інформаційною базою роботи були дослідження вітчизняних та зарубіжних вчених у галузях дипломатичної та консульської служби, дипломатії, зовнішньої політики, міжнародних відносин, історії дипломатії, та теорії міжнародних відносин, а також міжнародні правові документи, що регулюють відносини в цій сфері, такі як: Віденська конвенція про дипломатичні зносини (1961 р.), Віденська конвенція про консульські зносини (1963 р.), Конституції України, РФ, США та Великобританії, Укази та Положення про дипломатичну службу та МЗС досліджуваних країн.

Актуальність теми. В сучасному світі дипломатія стає універсальною. Зростає число держав, які здатні впливати на події, що відбуваються в міжнародній політичній сфері, виключно завдяки динамізму і високому професіоналізму дипломатії, яка, в свою чергу, стає такою завдяки видатній майстерності дипломатичних службовців. Відомо, що на міжнародних форумах досвідчені дипломати забезпечували своїм країнам значимість, яка виходила далеко за межі того, чого можна було б об'єктивно очікувати, виходячи з критеріїв економічної або військової могутності. Тому такій молодій державі з, на жаль, нестабільним іміджем на світовій арені, як Україна надзвичайно актуально готувати високопрофесійних дипломатів, які могли б гідно репрезентувати Україну міжнародній спільноті.

Об'єктом дослідження виступають дипломатичні служби України та провідних країн світу.

Предметом - система підготовки дипломатичних кадрів в вищезазначених країнах.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є виявлення специфічних властивостей дипломатичних служб даних країн та аналіз і порівняння їх систем підготовки дипломатів. Відповідно, головними завданнями є:

простежити розвиток і особливості дипломатичних служб даних країн;

дослідити основні принципи та характерні риси підготовки дипломатичних кадрів;

на основі проаналізованого матеріалу, скласти порівняльну таблицю систем підготовки дипломатів у Британії, США та РФ та використати отриманні дані для формулювання рекомендацій щодо використання досвіду цих країн у Україні.

Наукова новизна та практичне значення даної роботи полягає в тому, що у ній детально порівнюються дипломатичні служби трьох принципово різних у багатьох відношеннях країн, що дає змогу охопити широкий спектр особливостей систем підготовки дипломатів і на їх основі дати найбільш точні рекомендації для вдосконалення даної системи в Україні.

У курсовій використані такі загально наукові методи дослідження, як контен-аналіз, системний метод та метод екстраполяції.

1. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПРОФЕСІЙНОЇ ДИПЛОМАТИЧНОЇ СЛУЖБИ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

Британська дипломатія - класичний зразок дипломатії заможних класів. Створюване протягом століть міністерство закордонних справ Великобританії - Форін офіс - залишається одним із найбільш консервативних урядових установ. Кадровий склад дипломатичного апарату повністю відповідає імперіалістичному характером Англійської держави, що проводиться ним зовнішній політиці. Консервативна та зважено-розважлива, вона, як правило, виключала проведення будь-яких прогресивних реформ структури, складу та діяльності Форін офісу, його інститутів і служб. Для того, щоб зрозуміти особливості та характерні риси, які притаманні для професійної дипломатичної служби Великобританії, перш за все, необхідно розглянути її історичний розвиток.

1.1 Історія розвитку і становлення британської професійної дипломатичної служби

Початок дипломатичної служби Великобританії асоціюється з монархом, який проводив власну зовнішню політику і самостійно призначав дипломатичних агентів. У XIV ст., монарх лише обирав одного секретаря, доручаючи йому, поміж іншого, займатися і зовнішніми справами, але вже з середини XVI ст., для виконання спеціальних дипломатичних доручень, офіційно почали призначати двох службовців. Варто зазначити, що формування мережі постійних представництв, за кордоном розпочалося набагато раніше за створення центральних дипломатичних установ. Першим постійним англійським послом став у 1509 році Джон Стайл, що був призначений представником Англії в Іспанії. В цілому, у XVI-XVIII ст., Британія проводила активну зовнішню політику, надсилаючи у різні країни свої дипломатичні місії. Так, у період з 1509 по 1688 рр.. за кордон були направлені 602 дипломатичних агента.

УXVI- XVII ст. у Великобританії розпочинається поступове виділення сфери зовнішніх зносин в окрему сферу професійної державної діяльності. Так, обов'язки секретарів, спершу ідентичні, стали розділяти в залежності від кола країн, з якими вони мали вести справи. З 1660 р. секретарі отримали офіційні найменування: один з них став державним секретарем у справах Північного департаменту, до компетенції якого входили відносини з німецькими державами, Нідерландами та низкою інших країн Північної Європи, включаючи Росію. Інший - державним секретарем у справах Південного департаменту, який включав взаємини з католицькими держави Західної Європи, Швейцарією, Османською імперією та деякими іншими. Крім цього, у секретарів з'являються заступники і невеликий апарат чиновників. (ЗОНОВА)Проте кадровими дипломатами чиновників того часу називати зарано, адже призначались вони, як правило, не через наявність професійних якостей чи відповідної підготовки, а з благовоління суверена чи впливових придворних.

Професійна англійська дипломатична служба бере свій початок у XVIІІ ст. за часів правління Вільгельма ІІІ. Саме тоді сформувалися основи професійного дипломатичного апарату: при призначені на ту чи іншу дипломатичну посаду в Лондоні чи за кордоном, обов'язково враховувались міжнародний досвід, знання, ділові якості претендентів; регулярним стало листування між державними департаментами Англії та зарубіжними представництвами. Реформи, проведені Вільгельмом ІІІ, перетворили Великобританію на потужну державу та впливового міжнародного актора, що стало головним стимулом модернізації дипломатичного апарату. Визначним моментом на шляху реорганізації та удосконалення британської дипломатії стало створення на базі Північного департаменту у квітні 1782 р. єдиного центрального дипломатичного відомства - Форін Офіса (Foreign Office), що скеровував діяльність кадрового апарату. Разом перерозподілом функціональних зобов'язань між сувереном і парламентом та зростанням ролі і впливу останнього, зміцнюються позиції дипломатичних чиновників. Міністр закордонних справ, голова Форін Офіса, здобуває більш широкі повноваження: право переглядати всі міжнародні документи, що надходили на адресу міністрів та уряду, а також давати свої судження, рекомендації і оцінки з цього приводу. Так, професійні дипломати, через свого безпосереднього керівника, отримали можливість активно приймати участь у зовнішній політиці Великобританії і впливати на її хід.

Стрімке зростання політичної ваги дипломатичних кадрів у міжнародному житті держави, сприяло збільшенню вимог до кандидатів, що мали бажання бути прийнятими на дипломатичну службу. Раніше, дипломатами ставали лише за рекомендаціями і протекціями, але вже з 1856 р., вводиться вибірковий усний іспит, а у 1906 р. вступні іспити стають обов'язковими, при цьому як усні, так і письмові. Окрім наявності професійних якостей та необхідних знань, існував ще й майновий ценз (400 фунтів стерлінгів річного доходу), що закривало доступ до дипломатичної кар'єри мало- та середньо забезпеченим верствам населення. До речі, жінки у той час були позбавлені права працювати у дипломатичних структурах. У період між двома світовими війнами XX ст. зростає професіоналізація дипломатичної служби: проходження всіх ступенів кар'єри для більшої частини дипломатів стає обов'язковою умовою.

Слід зазначити, що на початку другої світової війни Форін Офіс та його закордонні представництва обслуговувалися чотирма самостійними адміністративно-чиновницькими апаратами: дипломатичною, консульською, торгово-дипломатичною та інформаційною службами. Кожна з них будувалася на бюрократичних принципах суворої ієрархії, а всі разом вони знаходилися в подвійному підпорядкуванні - міністерства закордонних справ і міністерства фінансів. Міністерство фінансів, яке було адміністративним цетром всієї цивільної служби, здійснювало не тільки фінансовий контроль над Форін Офіс, але і регулювало правове становище дипломатичних чиновників. Під його керівництвом перебувала комісія цивільної служби, яка займалася перевіркою спеціальних знань кандидатів на державну службу і визначала призначення на посади та просування по службі.(С)

Реформа Ідена-Бевіна, проведена у 1946-1949 роках, створила об'єднану кадрову дипломатичну службу (об'єднані кадри посольств та консульств). Прийом вступних іспитів передавався під керівництво незалежної Комісії Цивільної Служби, щоб мінімізувати протекціонізм Форін офісу.На службу відкрили доступ для жінок. Так, майбутній дипломат мав прийматися на службу виключно через конкурс, характер проходження кар'єри став змагальним. Зберігалася умова позапартійності.

Важливою датою в історії професійної дипломатичної служби Англії є 17 жовтня 1968 р. - день створення Міністерства закордонних справ та у справах Співдружності націй Великобританії, що об'єднало в єдине відомство Форін Офіс, міністерство Співдружності та міністерство колоній (злиття Foreign Office и Commonwealth Office). Унікальність професійної дипломатичної служби була підтверджена в 1994 р., в Білій книзі уряду з питань державного управління в наступних словах: «Дипломатична служба - самостійна галузь державної служби зі своїми власними спеціальними потребами і організацією » (The Civil Service: Continuity and Change, Command 1617. London; HMSO, 1994,)

Отже, формування зовнішньополітичного апарату Великобританії формувалося поступово і розважливо, з урахуванням усіх формальностей та особливостей дипломатичної служби. Незважаючи на формальну відкритість вступу до лав дипломатичної служби Англії, лише претенденти з дуже заможних верств населення могли увійти до них, адже існував особливий майновий ценз. У той час в дипслужбі Британії заклалися її непорушні та консервативні бюрократичні основи.

1.2 Сучасна дипломатична служба Великобританії

В основі організації сучасної британської дипломатичної служби лежить, так звана, формально-бюрократична модель, що в основному характеризується збереженням традиційної ієрархічної структури дипломатичної служби, злиттям дипломатичних професійних кадрів, високим рівнем конфіденційності і секретності та особливостями менталітету в цілому. Вона недемократична, оскільки практично повністю виключає громадський контроль над веденням різноманітних зовнішньополітичних справ, проте, разом з тим, британська дипломатична служба відрізняється високою ефективністю, компетентністю та професіоналізмом. Визначною особливістю британської державної системи, включаючи дипломатичні служби, є те, що у ній відсутній чіткий поділ сфер компетенції між професійним апаратом і політичним керівництвом. Дипломати протягом довгих років служби підтримують міцні ділові та особисті зв'язки з впливовими колами великого англійського бізнесу, добре обізнані про його цілі та інтереси в зовнішньополітичній сфері. До того ж, вони самі є частиною правлячого класу. Якщо професіонали-дипломати вважають, що лінія політичного керівництва країни в тому чи іншому питанні не відповідає довгостроковим інтересам цих кіл, вони можуть вдатися до різних методів і прийомів, щоб чинити тиск на своїх політичних керівників. Це ще яскравіше окреслює формально-бюрократичну модель Великобританії.

Отже, міністерство закордонних справ у справах співдружності Великобританії, тобто Форін офіс, відіграє ключову роль у розробці і здійсненні основних напрямків зовнішньої політики країни: підтримує політичні зв'язки з іншими державами, інформує міжнародне співтовариство про події у Великобританії, займається питаннями поширення англійської мови та культури у світі, забезпечує участь Великобританії в міжнародних організаціях і вирішені проблем глобального характеру, захищає інтереси громадян Сполученого Королівства за кордоном. Всі вакансії оперативно-дипломатичного характеру як в центральному апараті (МЗС), так і в зарубіжних дипломатичних представництвах (посольствах, консульствах, постійних місіях при міжнародних організаціях), заповнюються співробітниками кар'єрних «Дипломатичної служби Її Величності», за винятком випадків, коли певні обставини викликають необхідність у тимчасовому призначені в апарат співробітників, які не перебувають на службі. Як правило, це робиться тоді, коли на службі відсутні фахівці необхідного профілю, наприклад, при призначенні персоналу у разі відкриття представництва в новій країні або в підрозділах, що забезпечують участь Великобританії в Європейському Союзі та в деяких дослідницьких та аналітичних держдепартаментах Форін офісу. Проте, зазвичай, на службі перебувають кадрові дипломати.

Не дивлячись на те, що професіоналізм дипломатичного службовця дуже високо цінується, британські дипломати і тепер припускають, що їхня професія вимагає особливих якостей, вмінь, мистецтва, довгого тренування, чого, на їхню думку, немає і бути не може навіть у найкваліфікованіших вчених, далеких від практичної дипломатії. Іншими словами, найглибші теоретичні знання суттєво поступаються практичним навичкам.

Однією з особливостей функціонування і головними принципом роботи Форін Офісу сьогодні є те, що основна маса питань вирішується на найнижчому рівні: за деякими даними, 80 - 90% проблем розглядаються на рівні департаментів. Заступники міністрів та найвищі керівники мають справу лише з найважливішими проблемами.

Отже, дипломатична служба Великобританії - це стійка система, що заснована на принципах єдності професійного дипломатичного апарату та політичного керівництва країни. Інтереси правлячої верхівки Англії просуваються за допомогою дипломатів на міжнародну арену, а практичні навички та вміння цінуються набагато вище за теоретичні знання.

1.3 Особливості підготовки дипломатичних кадрів

Ефективність зовнішньої політики будь-якої держави значно залежить від здатності та якості підготовки людей, які представляють її інтереси в міжнародних справах. Інтереси Великобританії майже цілком забезпечуються професійними дипломатами. З цієї причини вивчення питань набору, підготовки, просування мають пряме відношення до загальних результатів Британської зовнішньої політики.

Як зазначалося у попередньому підрозділі, з 1856 року для вступу на Британську дипломатичну службу були введені конкурсні іспити. Але успіхи в науках не були вирішальним критерієм. Головними складовими успіху стали особисті риси та особливості характеру, поширені в основному в аристократичній верхівці правлячого класу. Сформульовані стандартні вимоги у ХІХ ст. до дипломатичної служби залишаються в силі і нині. «Ідеальний дипломат, - писав Г. Ніколсон, - повинен добре знати мови, мати вишуканий смак, бути гостинним, спокійним і незворушним.

Набір на дипломатичну службу здійснюється на основі гострої конкуренції. Цінується уміння грамотно, логічно і лаконічно висловлювати свої думки, здатність вибрати найбільш оптимальне рішення з декількох запропонованих, а також знаходити варіанти компромісного виходу з важкої ситуації, вміння захищати свою точку зору, висловлювати свої судження чітко і ясно, вміти оперативно і точно вирішувати спектр незнайомих проблем. Комісія проводить скрупульозну перевірку, за кожним показником проставляється окремий бал, а потім виводить загальну суму оцінки. У результаті з двох тисяч претендентів відбирається після багатоступеневого відбору 25-28 чоловік за кількістю вакансій. За останніми даними, конкурс для вступу у вищий розряд служби складає 120 чоловік на місце, в інший, виконавчий, - 86 претендентів на місце .David Allan. United Kingdom, The Foreignand Commonwealth Office, Flexible, Responsiveand Proactive in Foreign Ministries - Changeand Adaptation, London, 1999, P. 210.

Оскільки дипломати працюють не лише з паперами, але і з людьми, причому різних національностей, поглядів, вірувань і традицій система іспитів має бути об'єктивною і досить жорсткою. Тим не менш, як і раніше, на дипломатичну службу приймають людей з одного вузького кола. Причина криється в суб'єктивності оцінки результатів співбесіди.

Отже, головним критерієм, як і раніше залишаються не знання самі по собі, а здатність опанувати ними та ефективно використовувати на практиці в умовах швидких перемін, що спостерігаються в сучасному світі.

Що стосується попередньої професійної підготовки дипломатичних кадрів, то лише нещодавно навчальний відділ Форін Офісу почав пропонувати молодим дипломатам невеликі спецкурси зі світової економіки і фінансів, з методики застосування в дипломатії нових інформаційних технологій, з навичок управлінської роботи. В окремих випадках їх направляють на стажування у великі фірми, банківські установи або в університети. Спеціальна і мовна підготовка (як правило, у власному лінгвістичному Центрі Форін офісу) проводиться виключно в індивідуальному порядку та за індивідуальним планом. Як правило, британське МЗС намагається обійтися власними ресурсами, а тому не підтримує постійних зв'язків з вузами.

Кадровий дипломатичний персонал розділений на два основні категорії: «А» - управлінська та «Е» - виконавча, У співробітників категорії «А» головним напрямком роботи є політичний аналіз, вони направляються в закордонні представництва відразу на посади 3-х або 2-х секретарів. Їх просування по службі проходить приблизно вдвічі швидше, ніж у їхніх колег з розряду «Е». Управлінська категорія складається з великої частини британських послів і професійний керівників Форін офісу. Співробітники розряду «Е» працюють в основному на консульському, інформаційному, торговельно-економічному, культурному та інших напрямках діяльності, прямо не пов'язаних з «високою політикою». В цілому, структуру службових рангів та посад можна представити у таблиці, що міститься у додатку 1 даної курсової роботи.

Конкурс на здобуття посади у дипломатичних структурах організовується Відбірковою комісією Цивільної (державної) служби за участю на заключному етапі чиновників вищої ланки з МЗС та закордонних установ. Претендент має надати комісії такі документи, як довідка про британське громадянство, рекомендації з навчальних закладів та будь-які інші документи на свій розсуд. Якщо відсутній диплом про закінчення вищого навчального закладу, то в цьому випадку претендент повинен здати попередній кваліфікаційний іспит. Вік вступників - не більше 32 років для розряду «А» та не більше 45 років - для розряду «Е». Дані претендентів перевіряються відповідними спецслужбами. Методика іспитів, які проводяться протягом декількох днів, заснована на наступних принципах:

Безперервність екзаменаційного процесу.

Чергування різних видів випробувань: письмові роботи (твори, тести тощо), рішення завдань ситуаційного характеру, навчальні дискусії в групах, співбесіди.

Прийом іспитів проводиться одночасно штатними співробітниками комісії, психологами-професіоналами і кадровими дипломатами.

Для підбиття підсумки з усіх видів випробувань використовується шкала особистих показників, таких, як, наприклад, «здатність до самостійного аналізу»,«комунікабельність»,«вміння працювати в стресовій ситуації». Усього існує 11 показників. По кожному з них виставляється окремий бал, потім виводиться сумарна оцінка по конкретному екзамену, а в кінці підраховується сукупність усіх іспитів. Претенденти, що набрали найбільшу кількість балів, (число таких не може перевищувати число оголошених вакансій) проходять співбесіду у Вищій Відбіркової комісії, яка і виносить остаточне рішення про їх професійну придатність.

Прийняті до лав служби співробітники, як правило, незабаром направляються до дипломатичних представництв Великобританії за кордоном на молодші дипломатичні посади, не нижчі рівня 3-го секретаря посольства. Набір в найнижчий, 10-й ранг, що присвоюють канцелярським службовцям, надається без конкурсних іспитів, в порядку заміщення вакансій, адже канцелярські службовці не входять до складу оперативного дипломатичного персоналу і вважаються допоміжним персоналом дипломатичної служби. 9-й ранг, тобто посада аташе, присвоюється тим, хто пройшов за конкурсом у виконавчий розряд службі. Молодим дипломатам, прийнятим до управлінського розряду, присвоюється 8-й, або 7-й ранг, що відповідає посадам 3-го і 2-го секретаря. 7-й ранг присвоюється у випадку, якщо у зарахованого на службу молодого співробітника є диплом про закінчення з відзнакою одного з престижних університетів, досвід практичної або наукової роботи, а його вік - 26 років і старше (але не старше 32 років).

Подальше просування по службі визначається фіксованим строком перебування на певній посаді, а також визначенням на конкурсній основі персональних характеристик та здібностей співробітників. Кар'єрний ріст від аташе (9 ранг) до радника (4 ранг), як правило, займає 13-15 років і в цей період четверта частина дипломатичного складу змушена залишити подальшу дипломатичну службу. Перехід на один з трьох вищих рангів, відбувається за рекомендацією «вищої відбіркової комісії», до складу якої входять керівники професійної служби. Важливою особливістю біографій британських дипломатів вищих рангів є те, що майже всі вони проходили річне стажування у Оборонному коледжі НАТО у Римі або в інших вищих військових навчальних закладах. Дипломати 1-3-го рангів становлять керівну верхівку професійної дипломатичної служби. З їх числа заповнюються вакансії глав більшості британських дипломатичних представництв. Глава професійної дипломатичної служби - завжди дипломат першого рангу.

Підводячи підсумки по даному розділу, відзначимо, що при прийомі на дипломатичну службу та присвоєння рангів, керівники британського професійного дипломатичного апарату керуються майже виключно здібностями і діловими якостями співробітників. Проте особисті зв'язки дипломатів з політичною та фінансовою елітою країни також беруться до уваги, проте лише за умови наявності у кандидата на посаду всіх необхідний професійних якостей. Керівники служби, так само як і Комісії у справах Цивільної служби, виступають проти надання пільг національним меншинам і окремим соціальним групам. Вони вважають, що принцип відкритого і рівного змагання під час вступу та проходження служби є найбільш оптимальним для збереження високого рівня професіоналізму на дипломатичній службі. Просування по службі проходить в умовах конкуренції, у ході якої частина дипломатів змушена покинути службу передчасно, але зі збереженням частини пенсії, розмір якої залежить від терміну перебування на службі. Призначення на керівні дипломатичні посади проводиться майже виключно з числа кадрових співробітників вищих рангів, що виявили високі професійні здібності протягом тривалої і бездоганної професійної служби. Політико-аналітична робота є центральним найбільш відповідальною і трудомісткою сферою діяльності британських дипломатичних установ. Саме цим обґрунтовується надання ряду істотних переваг, у тому числі і при присвоєнні рангів, співробітникам, що спеціалізуються в області політичного аналізу і виділення їх в частково відокремлену категорію служби.

Організаційні форми британської дипломатії по суті справи втілюють на практиці одне з класичних визначень дипломатії як діяльності професійних дипломатів. Роль професійної дипломатичної служби у центральному апараті та в закордонних представництвах настільки вагома, що у британських дипломатів є практичні можливості для здійснення функції, навіть не передбачених у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., а саме функції розробки зовнішньополітичного курсу та підготовки відповідних рекомендацій для уряду: прийняття найважливіших зовнішньополітичних рішень політичним керівництвом країни без їх схвалення професійним дипломатичним апаратом фактично неможливо. Незмінюваність дипломатичних кадрів, як запорука спадкоємності та стабільності британської дипломатії, ще одна з її основних особливостей. Так, британське МЗС, до речі, на відміну від більшості іноземних аналогів, має чіткі та постійні цілі, розраховані на десятиліття вперед.

Як бачимо, британська дипломатична служба відрізняється суттєвою консервативністю. Ще один приклад на користь цього: відповідаючи на виклики сучасного міжнародного розвитку, Великобританія не пішла шляхом створення нових дипломатичних структур, а сконцентрувала рішення нових задач і завдань у традиційних відомствах. У результаті дипломатичний апарат в цілому залишається досить компактним, маневреним та матеріально економним. Високі професійні якості дипломатичних кадрів забезпечуються не суворим законодавством (Конституція у Великобританії, як єдиний чітко фіксований закон, відсутня), а звичайним правом і традиціями, що історично склалися завдяки високому соціальному статусу дипломатів і престижем їх професії в цілому. Це вилилось у формування високих моральних особистих якостей британських професійних дипломатів, таких як чесність, відповідальність, сумлінність, захопленість та відданість своїй професії. Слід також виділити та визнати ефективним і основним принцип вирішення питань, а саме, прагнення вирішити їх на найбільш низьких рівнях.

Основні тенденції та зміни, що в останні десятиліття яскраво стали проявлятися в дипломатичній службі, є наслідком поступового розширення та часткової демократизації кадрової дипломатичної служби. Так, в наші дні лише третина молодих дипломатів є випускники елітарних коледжів Оксфорда та Кембриджа, тоді як у 50-х роках ХХ ст. вони становили 90-95% усіх прийнятих на службу. Змінилася і гендерна політика. Якщо раніше жінки взагалі не мали права бути держслужбовцями, то у 1995 р., число жінок, прийнятих на службу, вперше перевищило число чоловіків. Сьогодні понад чверті професійних британських дипломатів - жінки.

Поряд з вищесказаним, слід відзначити, що в той же час, кадрова дипломатична служба Великобританії - елітарний, корпоративний інститут, осередок «професійної бюрократії», що через свій недемократичний склад періодично зазнає критики в парламенті та у ЗМІ. Разом тим, як зазначалося раніше, будь-які формальні перешкоди для вступу на службу громадян Великобританії в наші дні відсутні.

2. ДИПЛОМАТИЧНА СЛУЖБА США

Сполучені Штати Америки, Новий світ, більш експресивний та динамічний, багато у чому відрізняється від Старого світу, якому притаманна більша консервативність та постійність. Дипломатична служба США так само по багатьом аспектам радикально відрізняються від дипслужб Великобританії та більшості країн Західної Європи. Так, у Сполучених Штатах Америки перші дипломатичні інститути створювалися безпосередньо представницькими, які, більше того, протягом кількох років навіть прямо підпорядковувалися законодавчим, а не виконавчим владним структурам. США - відносно молода країна, яка за свою 234-літню історіюспромоглася стати однією з найвпливовіших країн світу з найпотужнішою економікою та найбільшою системою дипломатичних представництв у світі. Для того, щоб глибше зрозуміти особливості американської дипслужби та систему підготовки дипломатичних кадрів США, необхідно розглянути історію становлення її дипломатичної служби.

2.1 Історія становлення і розвитку дипломатичної служби США

У січні 1781 Конгрес, законодавчі збори представників всіх колоній, що оголосили свою незалежність від Великобританії, заснував департамент з питань закордонних справах. Саме ця дата відзначається в США як день народження центрального дипломатичного відомства. Протягом наступних восьми років, департамент, складений з самих законодавців, керував зовнішніми зносинами новоутвореної держави. У 1789 р., відповідно до прийнятої в 1787 р. Конституцією США, департамент був перетворений в Держдепартамент і пере підпорядкований президентові країни (на той час - Джордж Вашингтон). Конституція, підвівши лише загальну правову базу під службу зовнішніх зносин, не достатньо чітко окреслює межі компетенції виконавчої та законодавчої влади, роль держдепартаменту в системі зовнішньополітичних відомств. В обов'язки державного секретаря включають керівництво справами департаменту, яке мало базуватися на наказах президента. За президентом закріплювалось право призначати послів, проте лише за призначенням і згодою Сенату, а також назначати посланників та консулів, створювати нові посади та структури, а також контролювати діяльність даного апарату. Варто зазначити, що у конституції нічого не говориться про професійну дипломатичну службу. Ця служба буде створена лише у ХХ ст.

У роки становлення нової держави (з 1775 р, до 30-х р. XIX ст.) зусиллями талановитих політиків Б, Франкліна, Т. Джефферсона, Дж. Адамса і багатьох інших, Америці, при повній відсутності в своєму розпорядженні спеціально навчених дипломатичних кадрів, вдалося вирішити нагальні міжнародні завдання. Проте талановиті політики і дипломати змінювалися посередностями, але американські політики як і раніше не вважали за потрібне створювати власну кар'єрну дипломатичну службу. Свою позицію вони мотивували, в першу чергу, тим, що для республіканських Сполучених Штатів були неприйнятні монархічні дипломатичні інститути і традиції Старого Світу. Іншим аргументом проти професіоналізації, став популярний у 30-ті роки вислів президента Е. Джексона: «Обов'язки державних службовців настільки прості, що виконати їх під силу будь-якій розумній людині».

Дана ідея знайшла своє конкретне втілення у впровадженні системи призначень, у тому числі і на дипломатичні посади, за принципом «нагорода - переможцям»: президент, що переміг на виборах, призначав на престижні посади своїх союзників і друзів, «нагороджуючи» їх цим за підтримку. При

цьому їх професійна придатність могла зовсім не враховуватися. Абсурдним прикладом такої непрофесійної системи став випадок, у 1869 р. президент У. Грант призначив свого друга Еліху Уошберна (Elihu Benjamin Washburne) держсекретарем на термін у 12 днів (з 5 березня по 16 березня 1869), щоб той міг ненадовго «насолодитися престижем перебування» на посаді глави дипломатичного відомства.

У результаті і державному апараті, включаючи його дипломатичну ланку, розквітла корупція, різко знизилася ефективність роботи, що не могло не відбитися негативним чином на престижі Сполучених Штатів у світі.

Перетворення США в потужну індустріальну державу, претензії фінансово-монополістичних та політичних кіл країни на повноправну участь у вирішенні міжнародних проблем на межі XIX-XX ст., вимагали змінити відношення до дипломатії і до її головного інструменту, тобто до дипломатичної служби. Саме тому, політичні лідери країни, за активної підтримки ділових кіл та університетів, що, звертаємо увагу, існували та функціонували на кошти перших, з готовністю відкинули «демократичну риторику»і декларували своє бажання звернутися до дипломатичного досвіду Західної Європи. У 1905-1916 рр., серією виконавчих наказів президентів Теодора Рузвельта і Вільяма Тафта, а також згідно законами Конгресу вводився конкурсний критерій прийому на дипломатичну та консульську службу, проголошувався принцип кар'єрного просування на основі знань, кваліфікації і вислуги років. Після закінчення Першої світової війни, на порядок денний постало питання про завершення формування кадрової дипломатичної служби, яка була створена під назвою «Закордонна служба США». Закон приписував об'єднання кадрів дипломатичної та консульської служби в єдину систему та порядок прийому на службу в найнижчі ранги виключно через конкурсні іспити.

У 1940-х роках, у період конфронтації США з СРСР (період «холодної війни»), дипломатичну службу, в особі Держдепартаменту та Закордонної служби, усувають на другий план і кермо управління зовнішньополітичними американськими діями в міжнародних справах переходить до рук більш воєнізованих структур. Так, створені за Законом про Національну безпеку Міністерство оборони (за пропозицією президента Гаррі Трумена, лютий 1947), Центральне Розвідувальне Управління, Рада національної безпеки стали серйозними конкурентами традиційних дипломатичних установ у питаннях здійснення зовнішньої політики країни. Крім того, у дипломатичні справи почав активно втручатися Конгрес, а у посольствах представники військових відомств і розвідники відтіснили кадрових дипломатів. При президенті Д. Кеннеді (1961-1963 рр.), авторитет Держдепартаменту та американських дипломатичних співробітників за кордоном був підвищений. У травні 1961 р, Кеннеді надав послам США право контролю за діяльністю всіх американських установ за кордоном (крім військових місій).

Важливим кроком у становленні професійної дипломатичної служби США, стало у 1980 р., схвалення Конгресом Закону про Закордонну службу США, що забезпечило кадровій дипломатії нову стабільну правову основу. Проте навіть прийняття такого закону не закріпило стійке місце у державному апараті за дипломатичною службою: закон рекомендував президенту призначати на вищі дипломатичні пости переважно співробітників кадрової служби, але вже у 1981 році, президент Рональд Рейган, ігноруючи дану рекомендацію, призначив 44% з замінених ним послів непрофесійними дипломатами з числа своїх особистих знайомих. Досвідченим дипломатичним професіоналам, чиє кар'єрне просування блокувалося президентськими «призначенцями», довелося піти зі служби. В зверненнях протесту, що надсилалися до Рейгана, містились звинувачення його у безвідповідальності подібних призначень і, як наслідок, падіння рівня поваги до дипломатичної служби США у світі.

Отже, проаналізувавши даний матеріал, можна зробити висновок, що професійна служба США, яка з'явилася, як окремий інститут лише у ХХ ст., але так і не спромоглася міцно вкоренитись у державний апарат країни. Становище професійних дипломатів аж до середини 80-х років залишалося нестабільним. Прослідковується також яскрава особливість дипслужби Сполучених Штатів, а саме пряме втручання у справи зовнішньої політики та роботи дипломатичних відомств Конгресу і, по суті, формалізоване існування дипломатичних служб, адже їх керівна сила та здатність впливати на прийняття зовнішньополітичних рішень була мінімальною. Крім того, варто звернути уваги на значний вплив воєнізованих структур, таких як ЦРУ та Рада Національної Безпеки США на дипломатичну службу, характер її діяльності та кадровий склад. Протекціонізм та кар'єрне просування непрофесійних дипломатів також необхідно виокремити, як особливу рису дипломатичної служби США.

2.2 Сучасна американська дипломатична служба та кадрова система

У Сполучених Штатах Америки Держдепартамент, як зазначалося у попередньому підрозділі, поділяє ряд зовнішньополітичних повноважень з іншими установами: з Міністерством оборони, Радою Національної Безпеки, ЦРУ, Конгресом. Всі ці органи влади та управління не лише здатні ефективно впливати на прийняття зовнішньополітичних рішень президентом США, але і визначати розстановку кадрів у самому Держдепартаменті і, особливо, в закордонних представництвах,

Роль кар'єрних дипломатів «Закордонної служби США » так і залишається незрівнянно нижчою, ніж, приміром, у Великобританії або деяких інших європейських країнах, і зводиться, за рідкісними винятками, до виконавчої роботи рутинного характеру. У Держдепартаменті відсутній аналог поста британського кадрового дипломата №1 - постійного замісника міністра закордонних справ, що виконує роль сполучної ланки між політичними керівниками МЗС і професійними кадрами. За відсутності такої, кадрові дипломати не мають прямих зв'язків з керівництвом Держдепартаменту, не кажучи вже про президента, а тому їх роль, як консультативно-дорадчого органу, фактично скасовується. Оперативна робота Держдепартаменту ведеться в управліннях, кожне з яких очолюється заступником або директором і саме ці посади заміщуються переважно професійними дипломатами, хоча і тут це не основна умова і часто посади обіймають непрофесійні кадри. Що до більш високих постів, то на них переважають саме некадрові дипломати.

Штатний розклад Держдепартаменту - близько 14 тисяч співробітників, з них кар'єрних дипломатів - близько третини. У закордонних представництвах їх ще менше - лише 15-25%. Разом з тим, цікавою особливістю є те, що загальна чисельність персоналу посольств майже втричі перевищує традиційну кількість співробітників ( по 100-150 рангованих службовців), наприклад, у порівнянні з іншими європейськими країнами. Протекціонізм, притаманний виконавчій владі США і особисто президентам країни, залишається звичним явищем при призначенні на вищі посольські посади і до сьогодні. Як і раніше, такого роду заступництво засуджується. Так, американський посол у Російській Федерації Томас Пікерінг у 1996 р., апелював до громадської думки, щоб переконати президента в тому, що політичний протекціонізм, а також набір кадрів у посольства не з ділових міркувань, фактично призводить до падіння якості та ефективності роботи. Проте звернення Пікерінга до діючого президента Б. Клінтона так і не було взяте до уваги. Більше того, Клінтон при призначенні нових послів перевищив навіть звичайну квоту для «призначенців» президента (30-35%), закріпивши майже половину послів за протекцією.

Отже, зважаючи на той факт, що США найвпливовіша країна світу і крім того третя на планеті за кількістю населення, а також має постійні багатосторонні зв'язки у різних галузях з усіма країнами світу, забезпечення ефективної та оперативної роботи дипломатичних представництв мало б бути прерогативним і життєво необхідним завданням. Проте ситуація з якістю функціонування диппредставництв так і залишається незмінною і доволі нестабільною: об'єм необхідної для виконання роботи з кожним роком зростає, а професіоналізм кадрів так і залишається під питанням, адже часто призначення на посади відбувається за протекцією, а не через професійні здібності кандидатів.

2.3 Особливості системи підготовки дипломатичних кадрів

У США набір кадрів професійної дипломатичної служби (Закордонної служби США) проводиться через відкритий конкурс зі складанням вступних іспитів. Набір, згідно визначенням Закону про Закордонну службу США 1980 року, здійснюється на принципах рівних можливостей, незалежно від політичної орієнтації, раси, кольору шкіри, статі, віросповідання, національного походження та сімейного положення. Американське законодавство вимагає, щоб на посадах були представлені основні суспільні прошарки і етнічні групи населення країни, а також всі її географічні регіони. Тому для претендентам цих категорій надаються пільги при вступі на службу, наприклад, громадяни США азійського та латиноамериканського походження, індійці і ескімоси звільнені від письмового іспиту, представляючи екзаменаційній комісії замість нього оцінки, отримані ними після закінчення вищого навчального закладу. Ці та ряд інших заходів, що здійснювалися в рамках федеральної програми забезпечення рівних можливостей при наборі на роботу, викликали невдоволення частини кадрових дипломатів. Останні стверджували і продовжують стверджувати, що розширення соціального та етнічного складу служби веде до критичного падіння її професійного рівня, провокує психологічну напруженість у дипломатичних відомствах.

Для того, щоб хоч якось підняти рівень професіоналізму у дипломатичних службовців, ще у 1980-х роках було впроваджено посилення порядку просування по службі. Таким чином, три вищих внутрішніх ранги Закордонної служби США (кар'єрного посла, кар'єрного посланника і кар'єрного радника), були виділені в особливу категорію - ланка керівного складу служби - Senior Foreign Service. Перехід дипломатів в цю категорію був обставлений новими умовами, зокрема, вимогою, щоб протягом попередньої кар'єри кандидатами були освоєні, щонайменш 2 - 3 регіональні і 1 -2 функціональні ділянки роботи. Ускладнилося і проходження кар'єри на нижчому і середньому рівнях - від VІІІ до I рангу - класи, що приблизно посадам від стажиста (аташе) до 1-го секретаря. За Законом 1980 р. був встановлений максимальний термін, протягом якого дипломат може працювати без підвищення по класу, приблизно 3-4 роки. У разі, якщо він, на думку відповідної комісії, не заслужив підвищення, то, як правило, він повинен достроково піти у відставку. Новоприбулий службовець так само має пройти 3-4-річний випробувальний термін, щоб стати штатним працівником.

У попередньому розділі, присвяченому Великобританії, зазначалося, що зв'язки керівників британської професійній дипломатії з вищими навчальними закладами мінімальні та епізодичні. У США навпаки ці зв'язки з часу проголошення президентом Дж. Кеннеді програми «нової дипломатії» носять комплексний, різноманітний і постійний характер. Навчальні програми десятків американських університетів і коледжів зорієнтовані на вимоги дипломатичного апарату. Ряд спеціальних дисциплін, пов'язаних з дипломатичною практикою, вже викладається під час навчання у ВНЗ. Випускники таких навчальних закладів мають переважні шанси успішної здачі вступних іспитів для вступу па дипломатичну службу. Цим спеціальна підготовка дипломатичних кадрів не обмежується. У Держдепартаменту є свій власний навчальний центр - Інститут Закордонної служби США. Дипломати і дипслужбовці проходять підготовку та перепідготовку в цьому Інституті або в університетах чи науково-дослідницьких центрах, як правило, тричі протягом своєї кар'єри. Перший раз - після прийому на службу, другий - в середині кар'єри, і третій - при проходженні стажування па спеціальному семінарі для дипломатів вищої ланки. Підвищення кваліфікації дипломатичних кадрів передбачено Законом 1980 р., де зафіксоване, так зване, правило «три з п'ятнадцяти», згідно з яким кар'єрний дипломат за 15-річний термін служби, має не менше трьох років провести на батьківщині, працюючи в Держдепартаменті, чи проходячи стажування в Інституті Закордонної служби, в університетах, академіях, або в приватному секторі - у великих компаніях зі значними міжнародними зв'язками.

Початковий курс навчання обов'язковий для всіх дипломатичних службовців. Він включає в себе:

курс «загальної орієнтації», тобто ознайомлення з організацією і методами дипломатичної роботи, вивчення основних навичок роботи з документами, а також з новими інформаційними технологіями;

один або кілька курсів з професійної майстерності, наприклад, ознайомлення з методами економічної роботи, консульської служби, методикою міжнародних переговорів;

вивчення іноземної мови і життя країни, куди дипломата передбачається відрядити (Інститут Закордонної служби забезпечує вивчення приблизно 60 мов).

Всі дисципліни викладаються за методикою повного занурення слухачів у досліджуваний предмет. З цієї причини, до вивчення нового курсу слухач переходить лише після закінчення попереднього, тобто в більшості випадків виключений метод, при якому слухачі паралельно займаються декількома предметами одночасно.

Оскільки, як зазначалося у попередніх підрозділах, закордонна служба США відрізняється притаманним їй протекціонізмом, що відображується у низькому рівні службовців, що не являються кадровими освіченими дипломатами, і тим самим усуває професійних службовців на другий план, на захист прав професійних дипломатів було створено ряд установ. Так, дипломати, за допомогою Асоціації Закордонної служби,своєрідної дипломатичної профспілки, мають право оскаржувати рішення атестаційних комісій у спеціально створеному адміністративному суді та вести переговори з Держдепартаментом з питань умов праці, призначень та звільнень, надання дипломатичних рангів. Такі заходи мають забезпечити дотримання прав кадрових дипломатів, надати їх необхідні умови для просування по службі та є виявом високої оцінки професіоналізму дипломатів урядом Сполучених Штатів. Зауважимо, що на думку більшості фахівців, кадрова дипломатична служба США відносно невелика, близько 3,5 тис. чоловік, але одночасно найбільш компетентна, кваліфікована і ефективна частина великого зовнішньополітичного механізму США. Система навчання і якість підготовки професійних кадрів беззаперечно знаходиться на найвищому рівні.

Підводячи підсумки, зазначимо, професійна дипломатична служба США, незважаючи на незначний розмір, є найбільш досвідчена, компетентна, кваліфікована і результативна ланка зовнішньополітичного управління США. Проте оскільки загальна частка кадрових дипломатів, від усіх службовців, призначених на посади, є відносно невеликою, до професіоналізму дипслужбовців США ставляться доволі скептично. Загалом частка кадрових дипломатів в дипломатичних установах США, як уже зазначалося, не перевищує 20-25%, а по всій зовнішньополітичної структурі - лише кілька процентів від усіх співробітників. Окрім цього, питання державно-політичної і правової невизначеності, яке існує з самого початку утворення професійної служби, залишається досі відкритим для кадрових дипломатів. Майже необмежені повноваження, якими наділений президент у сфері кадрових призначень на дипломатичні посади всіх рівнів, також ускладнює вільне просування дипломатичних службовців кар'єрними сходами.

Загалом, у США офіційні, підходи до ролі дипломатії, до способів прийняття зовнішньополітичних рішень і їх здійснення, до формування складу дипломатичних і в цілому зовнішньополітичних відомств - принципово інші, ніж, приміром, у Великобританії. Різниться навіть підхід до визначення і розуміння терміну «дипломатія». Він інтерпретується у розширеному сенсі як явище, в цілому тотожне зовнішній політиці. З цієї точки зору кадрова дипломатична служба може бути і є лише одним з багатьох інструментів здійснення зовнішньополітичного курсу. Проте, закордонна служба США, зрозуміло, виконує свою традиційна дипломатичну робота з повсякденного підтримання політичних контактів з іншими державами, збору, узагальнення і аналізу політичної та економічної інформації, консульської роботи і ряду інших напрямків.

Дійових особами американської дипломатії виступають президент США і його адміністрація, Конгрес США, Рада Національної Безпеки, ЦРУ, військові та цивільні федеральні відомства, урядові та неурядові організації, університети та науково-дослідницькі інститути. Більше того, ряд фахівців вважає, що суб'єктами дипломатичної діяльності можуть бути навіть окремі громадяни.

Також, варто звернути увагу на те, що США, знову-таки, на відміну від консервативного Старого світу, після Другої світової війни вирішили повністю реорганізувати свій зовнішньополітичний механізм у відповідності з новими внутрішніми і міжнародними умовами. У результаті була створена досить громіздка, складна в управлінні, витратна з фінансовою точки зору структура. Нестабільність, суперечливість, а часом і непередбачуваність дій американської дипломатії, численні зовнішньополітичні прорахунки також у більшій мірі можна вважати результатом недостатньої кількості професійних кадрів на посадах та їх незначний вплив на розробку і прийняття зовнішньополітичних рішень.

Отож, дослідивши американську дипломатичну службу, можна зазначити, що для неї характерний низький відсоток кадрових дипломатів на вищих посадах та незначна роль і вплив дипслужби на прийняття зовнішньополітичних рішень в цілому. Разом з тим, рівень підготовки дипломатичних кадрів у США один з найвищих у світі і будь-хто з бажаючих має право отримати вищу професійну освіту, адже існую спеціальні навчальні заклади, що займаються підготовкою та перепідготовкою фахівців у сфері дипломатії. Розвинутий протекціонізм у цій сфері заважає нормальному та плідному функціонуванню дипломатичної служби Сполучених Штатів, проте діяльність кадрових дипломатів вважаться однією з найефективніших. До того ж, наявна навіть трохи гіперболізована демократичність при вступі на дипломатичні посади для національних меншин та інших соціальних груп. Вплив воєнізованих структур на зовнішньополітичні відомства і на прийняття зовнішньополітичних рішень загалом є також характерною особливістю дипломатичної служби США.

3. ДИПЛОМАТИЧНА СЛУЖБА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

Росія протягом всієї історії свого існування була впливовою та могутньою державою. Монархічна за своєю природою, країна з «твердою рукою самодержця» невпинно збільшувала свій авторитет на міжнародній арені, поступово вливаючись до системи світового порядку, проте завжди залишаючись зі своїми власними поглядами та внутрішнім устроєм. На шляху від монархії до федерації, дипломатична служба Росії зазнавала суттєвих змін, що обумовлювалися перемінами всередині держави та за її межами. Враховуючи, що історія України та Росії нерозривно пов'язані, що наша держава і дотепер має тісні зв'язки з Російською Федерацією, а однією з поставлених задач даної курсової є проведення порівняльного аналізу систем підготовки дипломатичних кадрів у провідних країнах світу, ми вважаємо доцільним детально розглянути еволюцію дипломатичної служби Росії. Розгляд історично важливих змін у дипломатичній службі країни допоможе чітко уявити її сучасну картину.

дипломатичний служба британський американський

3.1 Зародження російської дипломатії та дипломатичної служби