Крім того, слід відмітити посилення боротьби розвинених країн за Африку. З одного боку протистояння США та Європи за панування в цьому регіоні ніколи не припинялися, з іншого на африканські ринки прийшов Китай із величезними пропозиціями інвестицій та своїм баченням розвитку Чорного континенту, яке докорінно відрізняється від концепції використання Африки як сировинного придатку, яка панує в США.

Нарешті зміни відбулися в ідеологічному аспекті. Комунізм, який вважався новою непохитною ідеологією не спромігся протистояти капіталізму. Однак і капіталізм як явище, як виявилось кон'юнктурне, був замінений новими ідеологічними спрямуваннями: глобалізацією і неоконсерватизмом. Глобалізація -- це процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. Основними наслідками цього процесу є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів [1].

Неоконсерватизм -- сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть («рейганоміка», «тетчеризм») [35]. Кредо «нового консерватизму» в економіці -- заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва. Неоконсерватизм сформувався після Першої світової війни як відповідь на революційні потрясіння в Європі, крах фашизму, націонал-соціалізму, розпад колоніальної системи в світі, поступовий перехід від індустріального суспільства до постіндустріального. Третій етап неоконсерватизму розпочався з переходом до інформаційного суспільства в деяких державах Європи, Америки, Азії, кризою соціалізму як світової системи, кризою неолібералізму [20].

Розділ 3. Зрушення в системі міжнародних відносин в Європі під впливом розпаду СРСР

3.1. Значення розпаду СРСР для процесу завершення «холодної війни» на європейському континенті

Щоб проаналізувати значення розпаду СРСР для Європи слід перш за все звернутися до аналізу процесу дестабілізації суспільно-політичних та соціально-економічних відносин в Східній Європі в період 1970-1990-х. рр.

Першими ознаками наростаючої кризи європейського соціалістичного табору стали трагічні події 70-80-х років ХХ століття у Польщі, яка була фундаментом Варшавського Договору. Початок цим подіям поклав розстріл маніфестації робітників у Гданську, здійснений за наказом керівника польських комуністів В. Гомулки. Маніфестанти намагалися висловити протест проти наростаючих в країні корупції, сваволі партійної верхівки. Жорстока, кровопролитна розправа над беззбройними робітниками обурила всю країну, не зупинивши наростання політичної кризи. Керівництву КПРС довелося терміново дати згоду на зміну лідера компартії. Як виявилося, це був запізнілий крок, в країні набирав сили і впливу опозиційний блок «Солідарність», що спирався на незалежні профспілки на чолі з Лехом Валенсою.

Щоб врятувати наскрізь прогнилий соціалістичний лад, прорадянську політичну орієнтацію уряду, новий лідер ПОРП Ярузельський у грудні 1981 року, оголосив у Польщі воєнний стан. Були заборонені будь-які масові збори, закрито кордони, Л.Валенса, всі керівники «Солідарності» були заарештовані. Арешту, репресій зазнали і інші діячі опозиції. Порятунок виявився примарним. Вже в липні 1983 року під тиском світової громадськості керівникові ПОРП Польщі довелося скасувати воєнний стан. На виборах у червні 1989 р. до Сейму і Сенату польські виборці віддали абсолютну перевагу кандидатам у депутати від «Солідарності». Лех Валенса 9 грудня 1990 року був обраний Президентом Польської Республіки [21].

В ті ж роки опозиційні щодо СРСР течії і рухи стали набирати сили, масовості і в інших країнах соціалістичної орієнтації в Європі. Слідом за Польщею антирадянське, антикомуністичне спрямування політичного курсу стало все чіткіше проявлятися в діях керівних кіл Угорщини. У травні 1989 року Я. Кадара, який 32 роки очолював керівництво країною, було усунено від влади. Некомуніст Бруно Штрауб був обраний Президентом Угорської Республіки. Угорщина відкрила кордони з Австрією. Було реабілітовано репресованого компартійною владою Імре Надя. Однією з перших серед соціалістичних країн Європи Угорщина заявила про прагнення гарантувати права і свободи громадян, грубо порушувані компартійною владою. Напередодні 33-ї річниці радянської інтервенції у 1956 р. Угорщина офіційно змінила свій політичний курс, обравши прозахідну орієнтацію.

В Чехословаччині оновлення, демократизація політичного ладу пов'язувалися з активізацією політичної опозиції, яка об'єднала широкі кола інтелігенції, студентської молоді, військовослужбовців на чолі з Вацлавом Гавелом, який незабаром став президентом республіки. Вибори в липні 1992 року до органів законодавчої влади остаточно засвідчили відсторонення компартії від влади [21].

Але чи не найбільше потрясали «монолітність» соціалістичного табору в Європі події, що розгорнулися наприкінці 80-х років минулого століття в Німецькій Демократичній Республіці. Ще в серпні 1961 року власті НДР з благословення Москви спорудили «Берлінську стіну», за допомогою якої прагнули призупинити масову еміграцію східних німців, здебільшого фахівців, на Захід. Стіна не врятувала ситуацію. Понад 100 тисяч східних німців емігрувало на Захід, скориставшись відкритістю західних кордонів Угорщини. Під тиском наростаючого прагнення до возз'єднання населення двох частин примусово в свій час роз'єднаної Німеччини, лідер комуністів НДР Е. Хонекер вимушений був піти у відставку. 9 листопада 1989 року Берлінську стіну було зламано. На початку 90-х років процес возз'єднання НДР і ФРН стрімко наростав і офіційно завершився 3 жовтня 1990 року. Керівництво СРСР змушене було погодитись на вступ збройних формувань колишньої НДР - вже у складі ФРН - до збройних формувань НАТО [23]

В Румунії антикомуністичні сили спромоглися у грудні 1989 року скинути ненависний, наскрізь корумпований диктаторський режим М. Чаушеску. Наступне часткове відновлення демократії, прав і свобод громадян, що тривалий час грубо порушувалися компартією, інші невідкладні оздоровчі заходи, все більш віддаляли Румунію від СРСР.

В Болгарії в листопаді 1989 року під тиском демократичних сил завершилася 35-річна ера диктаторства Тодора Живкова - лідера компартії. В жовтні 1991 року до влади прийшов «Союз демократичних сил». Країна стала поступово відходити від співпраці з СРСР. Югославія, Албанія ще раніше відійшли від співпраці з СРСР. Одна за однією соціалістичні країни Європи заявляли про припинення свого членства в Організації Варшавського договору [15].

Варшавський договір або Договір про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу від 14 травня 1955 року -- документ, що оформив створення військового союзу європейських соціалістичних держав при провідній ролі Радянського Союзу, -- Організації Варшавського договору (ОВД) і що закріпив двополярність світу на 34 роки. Укладення договору було заходом у відповідь на приєднання ФРН до НАТО. Договір підписаний Албанією, Болгарією, Угорщиною, ГДР, Польщею, Румунією, СРСР і Чехословаччиною 14 травня 1955 року на Варшавському самміті європейських держав по забезпеченню миру і безпеки в Європі. Договір набрав чинності 5 червня 1955 року. 26 квітня 1985 року, зважаючи на закінчення терміну дії, був продовжений на 20 років. У зв'язку з розпадом в СРСР і зламом соціалістичних режимів в інших країнах Центральної і Східної Європи в лютому 1991 року держави-учасники ОВД скасували її військові структури, а 1 липня 1991 року в Празі підписали Протокол про повне припинення дії Договору.

Таким чином, холодна війна в Європі фактично була закінчена, однак почався процес дезорганізації та дезорієнтації всього східного регіону Європи, країни якого фактично проголосили курс на інтеграцію до європейської спільноти.

Разом з тим в Європі назрівали опасіння щодо об'єднання Німеччини та відродження в неї реваншистських настроїв. Сама ж ФРН не бажала об'єднання з НДР. Це пояснюється тим, що Західна Німеччина змогла відродити економічний потенціал та досягти довоєнного рівня. НДР навпаки не тільки не змогла відродити диверсифіковану та потужну виробничу сферу, вона через надмірний вплив комуністичної партії, всю свою економіку спрямувала у русло забезпечення потреб ВПК. При чому навіть не власного а Радянського. Тобто фактично НДР була сировинним придатком СРСР, крім того багатомільйонне населення НДР потребувало би, у випадку об'єднання з ФРН, такого ж рівня соціального забезпечення, однак для бюджету країни н той час це не було можливим. Тому у керівництва ФРН постало питання про доцільність об'єднання, оскільки вони реально розуміли, що внаслідок такого об'єднання втратять ті позиції які мали в Європі [37].

Досить суттєво вплинув СРСР і на Південь Європи. Зокрема Італія, після розпаду Варшавського договору повернула вектор своєї зовнішньої політики до Африки та країн Балканського півострова. Вона посилила економічну та політичну експансію в Лівії, Ефіопії, Еритреї тощо. А Балканські країни навпаки були залишені майже на одинці із етнічними, економічними, релігійними та іншими проблемами, що роками скривалися комуністичним режимом. Балканська криза назрівала і перетворилася на початку і в середині 1990-х роках на відкриту конфронтацію, при чому в цій конфронтації активну участь брали США, які після розпаду СРСР намагалися вжити всіх заходів щодо політичної, економічної та ідеологічної ізоляції Росії.

3.2 Трансформація інституційних засад європейської системи внаслідок розпаду СРСР

Розпад СРСР та зникнення соціалістичного табору відкрив питання лідерства на Європейському континенті. Провідні країни старої Європи: Франція, Англія, Німеччина та Італія розпочали процес боротьби за нові сфери впливу, які стали вакантними після послаблення впливу ідеології соціалізму. Разом з тим вже на початку 1990-х років Франція, Німеччина та Італія зрозуміли, що розпад СРСР спричинив активізацію США та позиціонування її політиками як країни-гегемона. Вплив США був відчутний на всіх рівнях міжнародного співробітництва, а тому амбітним країнам старої Європи, окрім Великої Британії, яка є постійним союзником США, необхідно було вигадати та вибудувати таку архітектуру Європейських відносин, в якій провідне місце займали б саме вони.

Через це постає нагальна необхідність активізації інтеграційних процесів в таких напрямках як: створення ЄС, посилення позицій ОБСЄ та активізація НАТО.

У 1992 всі держави, що входили в Європейське співтовариство, підписали Договір про створення Європейського союзу - Маастрихтський договір. Маастрихтський договір заснував три опори ЄС (pillars): Економічний і валютний союз (ЕВС), Загальну зовнішню політику і політику безпеки (ЗВПБ), Загальну політику в області внутрішніх справ і юстиції. У 1994 в Австрії, Фінляндії, Норвегії і Швеції були проведені референдуми про вступ в ЄС. Австрія, Фінляндія і Швеція стають членами ЄС з 1 січня 1995. Членами Європейської асоціації вільної торгівлі залишаються лише Норвегія, Ісландія, Швейцарія і Ліхтенштейн. У 1997 г. членами Європейського співтовариства був підписаний Амстердамський договір (набрав чинності в 1999г.). Основні зміни за Амстердамським договором торкалися: загальної зовнішньої політики і політики безпеки ЗВПБ створення «простору свободи, безпеки і правопорядку» координації в області правосуддя, боротьби з тероризмом і організованою злочинністю.

Таким чином, із розпадом СРСР та соціалістичного табору Стара Європа в особі Франції, Германії та Італії активізувала дії щодо розповсюдження свого впливу на Східну Європу. Створення ЄС та прийняття до його складу країн що перебували у безпосередній близькості до соціалістичного табору означало новий етап боротьби за геополітичний простір Європи: боротьбу США та країн старої Європи [35].

З цього приводу слід звернутися до згадуваного вище Бжезинського, який зазначав, що незалежна Європа, - це постійна моральна й економічна загроза Сполученим Штатам. США не можуть і не повинні допустити виникнення об'єднаної Європи, що виступала б як самостійний геополітичний блок, стримуючи експансію США. У майбутньому жодна держава або ж коаліція держав не повинні консолідуватися в геополітичну силу яка могла б витиснути США з Євразії [37].

Що стосується іншого напрямку інтеграції та геополітичного протистояння в умовах моно полярного світу то він пов'язаний із діяльністю Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Показово, що до 1995 р. вона мала статус наради з безпеки і співробітництва в Європі. Від початку її було започатковано як політичний консультативний орган, до якого ввійшли країни Європи, Центральної Азії та Північної Америки. Після розпаду СРСР країни цієї організації відчули гостру потребу до більш глибокої інтеграції та створення певної організаційної структури, власне в січні 1995 року ОБСЄ набула статусу міжнародної організації. Однак перетворитися на потужну геополітичну силу ОБСЄ до сих пір не змогла, оскільки не зрозумілим є питання співвідносин НАТО та ОБСЄ. Сама ж активізації інтеграції в рамках ОБСЄ розпочалася в 1986 р. на конференції у Відні. 19-21 листопада 1990 р. відбулася Паризька нарада глав держав і урядів держав-учасників ОБСЕ. Тут була підписана Паризька хартія для нової Європи (що фактично проголосила закінчення «холодної війни»).

Крім того виникла нова проблема - створення нової системи безпеки об'єднаної Європи, яка була б спрямована не на стримання країн Варшавського договору, а на створення іншого зовнішнього ворога. В подальшому історія покаже, що Німеччина та Франція намагитимуться «об'єднатися» проти США.

Зокрема початок цьому поклало підписання Договору про збройні сили в Європі (ДОВСЄ), що відбулося в тому ж таки Парижі. До того ж була прийнята спільна декларація 22 держав (членів НАТО і Організації Варшавського договору), створений існуючий нині триступінчатий механізм політичних консультацій: зустрічі на вищому рівні, Рада міністрів закордонних справ (РМЗС), Комітет старших посадових осіб.

10 вересня -- 4 жовтня 1991 відбулася Московська - третя і завершальна нарада Конференції ОБСЄ. За результатами конференції був прийнятий документ, в якому вперше вказано, що питання, які стосуються прав людини, основних свобод, демократії і верховенства закону, носять міжнародний характер, а зобов'язання в сфері забезпечення прав і свобод людини не належать до виняткової внутрішньої політики держав-членів ОБСЄ.

Після розпаду СРСР міжнародна ізоляція Росії стала відходити в минуле, а Європа усвідомлюючи необхідність забезпечення себе природними ресурсами та енергоносіями, намагалася найти дотичні із зовнішньою політикою нової Росії. Оскільки соціалістична ідеологія стала відходити на третій і навіть на четвертий план у внутрішній політиці Росії та країн Східної Європи, то зовнішньополітичні орієнтири цих країн стали набагато прозорими та зрозумілими для інших, а отже ці країни - в нашому випадку країни Західної Європи - намагалися побудувати нову архітектуру глобалізаційних перетворень в Європі за участю всіх країн континенту.

Наступний крок - це зустріч у Хельсінкі на вищому рівні в 1992 р. на ній було прийнято документ «Виклик часу змін», який поклав початок перетворенню ОБСЄ з форуму переважно політичного діалогу між державами-учасниками в трансрегіональну організацію, яка ставить за мету підтримку військово-політичної стабільності і розвиток співпраці «від Ванкувера до Владивостока». ОБСЄ отримала широкі повноваження і можливості приймати заходи практичного характеру для запобігання спорів між державами-членами ОБСЕ. Сам прийнятий в Хельсінкі документ свідчить про усвідомлення Європою важливості включення Росії до діалогу з приводу безпеки та подальшого розвитку економічних відносин у форматі «захід-схід» [39].

Заключний етап формування нового Європейського порядку після розпаду СРСР мав місце в 1992-1993 рр. Після Стокгольмської зустрічі та Римського самміту, коли був створений Постійний комітет ОБСЄ -- інститут постійних представників держав-учасників.

Таким чином, ми бачимо що нова архітектоніка Європейського порядку орієнтувалася на консолідацію зусиль щодо збереження стабільності економічної, політичної та ідеологічної платформ Європи. В цю архітектоніку не могла бути не включена Росія, оскільки після розпаду СРСР саме Росія мала посісти провідне місце в східноєвропейському регіоні та стати тим транзитним механізмом плавного переходу між світоглядною концепцією європейських та азійських країн.

3.3 Наслідки розпаду СРСР для нових незалежних держав, що утворились на його теренах. Феномен пострадянського простору

Для більшості західних оглядачів розпад СРСР був однозначно позитивним поворотним моментом в російській і світовій історії.

Однак існує один, загальноприйнятий пострадянський міф, який полягає в тому, що ліквідація СРСР була ''мирною''. Насправді ж, в Центральній Азії і Закавказзі вибухнули громадянські війни на етнічному ґрунті, що принесли сотні тисяч життів і які дали ще більшу кількість біженців. І цей процес все ще продовжується. Важко собі уявити більш екстремальний по суті політичний акт, ніж розпуск держави, що була, не дивлячись на всі свої кризи, ядерною наддержавою з населенням в 286 мільйонів чоловік. І все-таки Єльцин пішов на такий крок, зробивши це методами як незаконними.

Російська Федерація й ближнє зарубіжжя - колишні республіки СРСР у сфері геополітичних інтересів Росії - після розпаду СРСР утворили пострадянський геополітичний простір. У системі геополітичних координат між ними складаються нові міждержавні відносини. Вони ускладнені важкою радянською спадщиною, до якої за останні десять років додалися нові труднощі й розбіжності, в національній, культурній, економічній сферах, які самі по собі створюють нові передумови конфліктів та самі по собі є середовищем для нестабільності, напруженості й ескалації відносин [34].

Основні погрози глобального порядку, що виходять із пострадянського простору, зводяться до таких, як неконтрольований відтік матеріалів і технологій, придатних для виробництва ядерної й хімічної зброї; територіальні претензії, які загрожують переростанням у конфлікти й війни; націоналізм і релігійний фундаменталізм, здатні заохочувати нетерпимість і етнічні зачищення; техногенні й екологічні катастрофи; неконтрольовані міграційні процеси; наркобізнес; посилення міжнародного тероризму й т.д.

Довільно встановлені в радянський період кордони між республіками колишнього СРСР у наші дні стали потенційним джерелом різноманітних конфліктів. Наприклад, єдина в минулому етнокультурна територія Ферганської долини була поділена між Узбекистаном, Таджикистаном і Киргизією. До цього додалися територіальні зміни, що були зроблені в часи радянської влади.

Головний національний інтерес Росії - збереження суверенітету, цілісності і єдності країни - визначає основні напрямки її політики на пострадянському просторі. Росія зацікавлена насамперед у тому, щоб запобігти перетворенню ближнього зарубіжжя в зону міжнаціональних і інших конфліктів. Цілком можливо, що чеченський і осетино-інгушський конфлікти багато в чому в минулому підготовлені карабаським, осетино-грузинським і грузино-абхазькими конфліктами. Можливо, що якби не було абхазької трагедії, не було б і чеченської війни.

Разом з тим Росія є єдина держава на пострадянському просторі яка здатна більш-менш швидко та ефективно для себе увійти у світову спільноту. Іншим країнам, економіка яких орієнтовна на експорт сировини цей процес буде складнішим. Для країн, економіка яких за радянських часів була направлена на забезпечення потреб промисловості групи «А» процес інтеграції до світової та європейської чи азійської спільноти став складним і багато в чому такі країни програли від розпаду СРСР (Арменія, Грузія, Таджикистан) [45].

Особливо важливе значення має той факт, що Росії належить ключова роль у забезпеченні й підтримці стабільності на більшій частині пострадянського простору. Вона здатна як прямо, так і побічно брати участь у політичних процесах, що відбуваються в регіоні. До того ж за минулий із часу розпаду СРСР період, при всіх можливих тут застереженнях, Росія продемонструвала свою здатність бути стабілізуючим фактором, як у власних кордонах, так і в ближньому зарубіжжі. Усім без винятку країнам СНД потрібна Росія у вигляді, миротворця, а не агресивна й нестабільна.

У Центральній Азії особливо важливе значення має Казахстан з його досить вигідним геополітичним положенням, природними ресурсами, етнічним складом і т.д. Казахстан - це одна з тих країн, економічна інтеграція й військово-політичне спрямування якої має відбуватися в напрямку країн СНД.

Інтеграції пострадянського простору пов'язана, насамперед, з геополітичними цілями й довгостроковими перспективами розвитку економіки країн колишнього СРСР. Кожна з таких країн має свої цілі та очікування від подальшого розвитку відносин з колишніми радянськими республіками, однак на нашу думку їх взаємна інтеграція, включаючи й Україну, матиме позитивні соціально-економічні та суспільно-політичні наслідки. При цьому, такий процес в жодному випадку не може бути розглянутий як відновлення соціалістичного табору.

Крім того розпад СРСР суттєво дестабілізував ситуації навколо колишньої її території. Зоною потенційної кризи на пострадянському просторі є Каспійське море. Найважливіша проблема тут полягає в тому, що дотепер ще не визначено його міжнародно-правовий статус. Аж до 20- х років XX в. єдиним сувереном над Каспійським морем була Росія, і тільки вона була вправі мати там військовий флот. Відповідно до радянсько-іранських договорів 1921 і 1940 р. по ньому дозволялося плавати тільки радянським і іранським судам. Але ці документи не передбачали які б то не було правила доступу до його мінеральних ресурсів [22].

Після розпаду Радянського Союзу число претендентів на Каспійське море збільшилося до п'яти - Росія, Азербайджан, Іран, Туркменістан і Казахстан. При відсутності ж визнаних усіма зацікавленими сторонами державних кордонів на його акваторії нафта на дні Каспію, з юридичної точки зору, виявляється як би нічийною. Ця невизначеність і величезні запаси нафти ставлять прикаспійські держави перед серйозними проблемами. При цьому обертає на себе увага відсутність єдності між зацікавленими сторонами щодо питання про розділ Каспію. Так, якщо Росія, Іран і Туркменія виступають за спільне використання його надр, то Азербайджан пропонує розділити водойма на національні сектори. Казахстан же висловлюється за розділ тільки морського дна. Очевидно, що проблема каспійської нафти буде вирішуватися в комплексі з усіма іншими проблемами.

Підсумовуючи геополітичну обстановку на пострадянському просторі, можна констатувати, що смуга найнебезпечнішої дестабілізації вже пройдена. Вона була викликана розпадом Радянського Союзу й важким процесом становленням нової державності всіх колишніх союзних республік.

3.4 Утворення незалежної України як один з головних наслідків розпаду СРСР

Трансформаційні процеси, що відбувалися протягом 1985 - 1991 рр. у цілісному Радянському Союзі, мали також свої характерні й особливі умови здійснення на республіканському українському рівні. Зрештою, хоча курс на перебудову реалізовувався «з центру», він не відбувся б без належної підтримки «на місцях». Роль перебудови у трансформаційних процесах УРСР для нас важлива тому, що Україна була однією з найбільших і найвагоміших союзних республік. Також саме в добу перебудови відбулося чергове національне пробудження українського народу з його прагненням здобути право на самовизначеність й утвердити свою незалежність. Сучасна українська політика була б неможливою без важливих, значимих подій, що відбувалися наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. ХХ ст.

Український аспект впровадження політики перебудови мав свої суттєві особливості та властиві пострадянським республікам закономірності, пов'язані, зокрема з тим, що перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і правової держави розпочався із створення нової політичної системи [38].

Відмінність полягала у тому, що по-перше, очевидною була відсутність змін у командно-державному керівництві УРСР після 1985 р., що стала однією з вагомих підстав для поширення твердження: «республіка - заповідник застою». До вересня 1989 р. першим секретарем ЦК КПУ залишався В.Щербицький, який мав стійку репутацію консерватора. В Україні ще майже три роки переважав виконавчий «синдром», а головним спонукальним мотивом до дії була команда «згори» [32]. Кадрова політика на рівні республіки залишалася незмінною і символізувала певний віковий застій кадрів. По-друге, традиційний для багатонаціональних держав фактор національності зіграв ключову роль у здійсненні не лише трансформаційних змін за задумом М. Горбачова, а й у реалізації комплексної перебудови, підсумком якої став перехід процесів внутрішньополітичних, що відбувалися у межах єдиної держави, у підпорядкування зовнішньополітичним стратегічно необхідним чинникам ведення міжнародної політики колишніми радянськими республіками як самостійними суб'єктами.

У свою чергу, з метою протидії докорінним суспільно-політичним зрушенням, КПУ намагалася утворити різноманітні псевдонародні об'єднання: комітети захисту Леніна, СРСР, комуністичних ідей, Раду громадських організацій України тощо. Всі вони незалежно від назви, складу чи програми покликані були виконати одну функцію: зберегти панування КПРС. Це були штучно створені організації, тому їх діяльність не була широко помітною і вони поступово саморозпускалися, коли почав слабнути вплив компартії на суспільно значимі події, що відбувалися у СРСР на початку 90-х рр. ХХ ст. Їх поява чітко продемонструвала прагнення компартії укріпити свої позиції в державі та залишитися при владі.

Наприкінці 1989 - на початку 1990 рр. на базі «неформальних» організацій (тобто непідконтрольних КПРС) і Руху почали утворюватися нові політичні партії, опозиційні до компартії та режиму, який вона уособлювала [31]. У результаті проведеного 29-30 квітня 1989 р. з'їзду УГС, було проголошено про саморозпуск організації і створення на її основі Української республіканської партії (УРП). За політичним спектром справа від УРП розташовувалися Українська національна партія (УНП), Демократична партія України (ДемПУ), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України» (ДСУ). Їм був притаманний націоналізм і антикомунізм.

Таким був підсумок здійснення політичних трансформацій в Україні. Однак окрім узаконених проектів, які визначали самостійний шлях розвитку республіки, були менш очевидні, але достатньо значимі результати процесу перебудови, які охоплювали як українські реалії, так і міжнародний простір. Стосовно України, то період розпаду СРСР слід ідентифікувати як етап завершення національно-демократичної революції і перехід до збалансованої форми побудови української демократії. У першу чергу вона пов'язувалась з:

– запровадженням атрибутів державності України (прапор, гімн, герб);

– визначенням демаркаційних і демілітаційних кордонів республіки, регламентуванням режиму та порядку їх охорони, перетину;

– забезпеченням економічної безпеки республіки, що потребувало створення необхідних для цього служб і їх підрозділів (це стосувалося митної політики, ринкової економіки, урегулювання надходжень валютних коштів, подальшого експериментального шляху щодо прийняття власної грошової одиниці тощо);

– реорганізацією КДБ і створення на його матеріально-технічній і кадровій базі Служби Національної Безпеки України (СНБУ);

– прийняттям Закону «Про громадянство України»;

– реформуванням центральних і місцевих органів влади (зокрема, Міністерства, Рад, у яких були вилучені виконавчі функції, які передавалися місцевим представникам інституту президентства);

– стабілізацією функціонування багатопартійності. Дієвим залишається принцип, коли не усі створені партії залучаються до виборчого процесу, а участь у владних процедурах забезпечують собі лише ті, діячами яких є «старі кадри» (ще радянської або вже й української політики). Тобто маємо зміну абревіатури політичної сили і можливість її діяльності в нових умовах. Під ці два чинники виробляється ідейна основа тієї чи іншої партії або блоку.

Однак усі ці зміни стосувалися лише форми, залишаючи незмінним зміст. При владі залишалася та ж державно-управлінська еліта, що й була до серпня 1991 р. Вона була доповнена представниками демократичного табору, однак не позбавлена нашарувань від комуністичного минулого. Разом з тим, виступила чинником різкої диференціації українського суспільства. З одного боку, це забезпечувало еволюційний характер перетворень, з іншого - призводило до гальмування визначених у «горбачовську добу», назрілих, але значною мірою досі не проведених суспільно значимих реформ. Це означає, що не проаналізовані потрібним чином і не взяті на озброєння політичні уроки недалекого минулого. Результати такого стану речей закономірно відповідають нашій нинішній політичній дійсності. Вони прозоро демонструють відкриту конфронтацію, почергові латентні кризи, штучно означені і насаджені суспільству проблемні питання, навколо яких здійснюється боротьба за владу та укріплення привілейованості її всенародно обраних представників [36].

На нашу думку, однозначну оцінку значення розпаду СРСР для України дати неможливо. З одного боку перемога національної ідеї над комуністичною ідеологію є надзвичайне досягнення, оскільки піком розвитку рівня самоідентифікації нації є здобуття нею незалежності й створення власної держави. Однак, така держава має бути підкріплена потужним економічним, фінансовим, ідеологічним та політичним базисом. Після розпаду СРСР Україна в спадщину отримала лише матеріальну та сировинну базу. При чому і перша, і друга вимагала впровадження інновацій як технологічного, так і управлінського характеру. Участь України в міжнародних відносинах також була ускладнена, адже нашу країну розглядали і розглядають як сировинну базу та достатньо дешевий ринок робочої сили й власне ринок збуту дешевих товарів через те, що купівельна спроможність українців дуже низька. Разом з тим, перспектива розвитку міжнародних відносин для України залишається досить широкою і найбільшого ефекту наша країна може досягнути у випадку їх багатовекторності та широкої диверсифікації економічних зв'язків.

Висновки

Підводячи підсумки дослідження, ми можемо зробити висновки стосовно наслідків, що їх спричинив розпад СРСР і згрупувати їх за рівнями сприйняття: міжнародний, європейський, локальний (рівень України).

1. Говорячи про рівень міжнародний, слід виокремити наслідки геополітичного, геоекономічного та ідеологічного характеру.

Перш за все після розпаду СРСР докорінної зміни зазнала геополітична конфігурація світу. Вона стала яскраво монополярною із центром в США, а інтеграційні й глобалізаційні процеси вийшли з формату двох таборів: соціалістичний й капіталістичний. Наднаціональні організації та інституціональні форми зовнішньополітичних зносин в сучасному світі мають яскраво виражений регіональний характер. Після розпаду СРСР активізувалася інтеграція Південної Америки, Південно-Східної Азії, країн Африки та Європи. Глобальне переміщення центру тяжіння до США дозволило їм вирішувати свої кон'юнктурні проблеми в будь-якому регіоні світу за допомогою, а не рідко й за рахунок інших країн. Активізувалися процеси становлення нових потужних політичних систем світу, насамперед Китаю та Росії. Сама Росія як правонаступниця СРСР зрозуміла хибність політики обмеження зовнішньополітичних зносин колом країн, що мають однакову з нею політичну спрямованість. Багатовекторність політики Росії дала змогу достатньо в короткий термін сформувати навколо себе групу країн із потужним економічним потенціалом, які бажають перегляду існуючого світового порядку та не згодні із моноцентризмом світу. Суттєвим геополітичним наслідком розпаду СРСР став пошук США нового об'єкту консолідації внутрішніх ресурсів з метою розвитку економіки, оскільки їх економіка орієнтовна таким чином, що може розвиватися лише за умови стрімкого розвитку ВПК.

Що стосується геоекономічних наслідків розпаду СРСР, то найбільш визначальним із них є поява нових ринків та перерозподіл впливу на ринках, на яких панував СРСР. Таким чином, в боротьбу за перерозподіл ресурсів та споживачів включилися нові країни Росія, Китай, Індія тощо. Крім того слід звернути увагу на посилення ролі ТНК, по суті міжнародний порядок є лише певним кон'юнктурним відображенням конкурентної боротьби транснаціональних корпорацій, які виходять за межі умовних понять «країна», «держава» оперуючи поняттями «ідеологія», «соціально-економічна орієнтація». Наслідки розпаду СРСР проявилися також в недосконалості існуючою валютно-фінансової системи та намаганні сучасних потужних економік: Китаю, Індії, Бразилії - змінити співвідношення сил на фінансових ринках на свою користь.

В ідеологічному аспекті одним із найбільших досягнень Західної цивілізації стала майже повна консервація або навіть зникнення соціалістичної ідеології. Справ в тому, що за умови панування ТНК в світових інтеграційних та глобалізаційних процесах, соціалізм є апріорі неможливим, виходячи з їх ринкової сутності. Натомість широкого розвитку отримали концепції глобалізації та неоконсерватизму, що спричинило новий вид протистояння - протистояння за експорт ідей. З одного боку потужний комуністичний Китай, з іншого - капіталістична США та Європа. Між ними всі інші країни та регіони світу, які мають пристати на одну із сучасних ідеологічних течій, однак при цьому слід усвідомлювати, що ідеологія перетворилася на об'єкт експорту, а отже країни що приймають ідеологію США чи Китаю, автоматично перетворюються на залежних від них країн - на сировинні чи збутові придатки.

2. Для геополітичного та економічного середовища Європи розпад СРСР став фактично кінцем однієї епохи - епохи ескалації, і початком другої - епохи інтеграції або спільної Європи. На нашу думку, найбільшим наслідком розпаду стало для провідних Європейських країн переосмислення сутнісного підходу до формування й реалізації зовнішньої політики. Була переглянута доктрина союзництва із США та протистояння з СРСР а згодом і Росією. Європа усвідомила, що фактично вона не є суб'єктом світової геополітики, а скоріше є об'єктом впливу США. Через це були активізовані процеси на зміну свідомості європейців: об'єднання і створення ЄС, створення єдиної європейської системи безпеки без участі США, поступове послаблення впливу НАТО на зовнішню політику Європи, співробітництво із Росією в енергетичних програмах, створення єдиної фінансової і валютної системи шляхом введення спільної валюти Євро та посилення ролі ЄБРР. Таким чином, Європа поступово виходить з під економічного та валютного контролю ТНК, переважно американського походження, та починає формувати новий вектор зовнішньої політики, який в деяких питаннях резонує з вектором Американським.

Що стосується ідеологічного спрямування та розвитку суспільно-політичних рухів після розпаду СРСР то тут слід зауважити на неоднозначність такого розвитку. Майже у всіх країнах партії та рухи соціалістичного та соціально-демократичного спрямування мають чи не найбільшу підтримку і рівень довіри. Можна цілком ґрунтовно стверджувати, що в Швеції - класичний соціалізм, а з приходом до влади у Норвегії комуністичної партії в 2000-х роках панували думки про таки побудову комуністичного суспільства. При цьому жодна країна Європи не протистояла діяльності комуністичної партії Норвегії. Отже ми можемо говорити про світоглядне переосмислення сутності ідеології соціалізму та комунізму, що правда переосмислення це відбувається із тією умовою, що комунізм та соціалізм розвивається з урахуванням сучасних ринкових та економічних тенденцій.

3. Говорячи про наслідки розпаду СРСР для України вбачається що найголовнішим наслідком є здобуття Україною незалежності. Перемога націоналістичної ідеї та початок відтворення національної самосвідомості - є найбільше досягнення нації, її крок на шляху до самоідентифікації та входження в світову спільноту. Здобуття незалежності зробило нашу країну формально повноправним членом міжнародних економічних, фінансових та політичних процесів. Разом з тим порушення економічних зв'язків із радянськими республіками, відсутність досвіду провадження власної зовнішньоекономічної політики, відсутність фінансової та валютної системи, наслідки планово-адміністративної економіки та надмірна консервативність соціально-економічних поглядів, неефективна система влади що проявляється у надмірній децентралізації та неоновлюваності адміністративного апарату - всі ці наслідки розпаду СРСР сприяли тому, що Україна не змогла ефективно скористатися своєю незалежністю та опинилася в ситуації перманентної дисфункції економіки та ризику виникнення кризи. Стабілізаційні процеси зайняли досить довгий час і навіть до сьогодні Україна не змогла зайняти місце в світовій спільноті яке б відповідало її амбіціям, економічному та промисловому потенціалу, національним прагненням.

міжнародний війна глобальний

Список використаної літератури

1. Артемов В.Л. “Психологическая война” в стратегии империализма. - М.: Междунар. отношения. 1999. - 144 с.

2. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и ее геостратегические императивы / Збигнев Бжезинский; [Пер. с англ. О.Ю. Уральской]. - М.: Международные отношения, 2006. - 256 с.

3. Бжезинский З. Преждевременное партнерство: Реферат / РАН Институт научной информации по общественным наукам; В. В. Александров. -- М., 1994.

4. Бжезинский З. Большой провал: Рождение и смерть коммунизма в двадцатом веке / Transl. by Larissa Gershtein. -- New York : Liberty, 1989.

5. Бжезинский З. Выбор. Мировое господство, или глобальное лидерство - The choice: global domination or global leadership / Пер. с англ. Е.А. Нарочницкой, Ю.Н. Кобякова. -- М. : Международные отношения, 2004.

6. Бжезинский, З. Ещё один шанс. Три президента и кризис американской сверхдержавы / Пер. с англ. Ю.В. Фирсова. -- М. : Международные отношения, 2007.

7. Бжезинский З. Как строить отношения с Россией // Pro et contra. -- 2001. -- T. 6, № 1/2. -- C. 137--152.

8. Бжезинский, З. Китай -- региональная, а не мировая держава // Pro et contra. -- 1998. -- T. 3, № 1. -- С. 127--141.

9. Бжезинский З. Лицом к России // США: Экономика. Политика. Идеология. -- 1998. -- № 8. -- С. 122--124.

10. Бжезинский З. План игры : геостратег. структура ведения борьбы между США и СССР / Пер. с англ. -- М. : Прогресс, 1986.

11. Бжезинский, З. Путинский выбор // The Washington Quarterly. -- Spring 2008. -- T. 31, № 2. -- C. 95-116.

12. Бойко О. Історичні обставини прийняття Декларації про державний суверенітет України / Олександр Бойко // Людина і політика. - 2002. - № 4. - С.63-70.

13. Бойко О. КПУ в 1985 - 1991 рр.: анатомія кризи / Олександр Бойко // Людина і політика. - 2002. - № 2. - С.3-18.

14. Бондаренко В. Михайло Горбачов - життя після життя // Дзеркало тижня. - 2004. - 24-30 квітня. - С. 1,13.

15. Буровский А.М. Крах империи: Курс неизвестной истории / Андрей Буровский. - М.: ООО “Издательство АСТ”; Красноярск: ООО КИ “Издательские проекты”, 2004. - 464 с.

16. Гайдар Е.Т. Гибель империи: уроки для современной России. -- 2-е изд., испр. и доп.. -- М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2006. -- 448 с. -- ISBN 5-8243-0759-8

17. Горбачев М.С. Нобелевская лекция 5 июня 1991 г., Осло, - М.: Политиздат, 1991, - 15 с.

18. Горбачев М.С. Грани глобализации: Трудные вопросы современного развития / М.С. Горбачев, А.Г. Арбатов, О.Т. Богомолов, А.А. Галкин. - М.: Альпина паблишер, 2003. - 592 с.

19. Горбачев М.С. Понять перестройку… Почему это важно сейчас / Михаил Сергеевич Горбачев. - М.: Альпина Бизнес Букс, 2006. - 400 с.: ил.

20. Дергачов В.А. Геополітика: Учеб. пособие для студентов гуманитарных вузов. - К.: Вира - Р, 2010. - 446 с.

21. Дюрозель Жан-Батіст. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів / пер. з фр. Є. Марічева, Л. Погорелової, В. Чайковського. - К.: Основи. 20055. - 903 с.

22. Егорова И.И. Новая история холодной войны: теория и практика / Институт всеобщей истории РАН / Томск Материалы международной конференции, 2010, с. 17-25.

23. Європа: поступ у ХХІ століття / історія, сучасність, перспективи/. - К., 2008. - 319 с. Науковий вісник Дипломатичної АкадеміїУкраїни, Вип.4

24. Європейський вибір України. Навч. посібник / Катиренчук Б. А. і ін / Львів. Вид-во Військового інституту. 2005. - 216 с.

25. Іден Д. До Атлантичного співтовариства нового типу // Політична думка. - 2005. - № 2-3, - С. 89-93

26. Киссинджер Г. Дипломатия. / Пер. с англ. В.В. Львова.. - М.: Ладомыр. 1997. - 848 с.

27. Кортунов С.В. «Холодная война» : парадоксы одной стратегии // Международная жизнь. 1998. №8.- 23-36 с.

28. Коэн C. «Вопрос вопросов»: почему не стало Советского Союза? -- М.: АИРО-XXI; СПб.: Дмитрий Буланин, 2007. -- 200 с

29. Коэн C. Можно ли было реформировать Советскую систему? -- М.: АИРО-XX, 2005.

30. Коэн С. Провал крестового похода. США и трагедия посткоммунистической России. -- М.: АИРО-ХХ, 2001. -- 304 с.

31. Кризис стратегии современного антикоммунизма / Под общ.ред. В. Загладина и др.: Ин-т обществ. наук при ЦК КПСС. Акад.обществ.наук при ЦК СЕПГ. - М.: Политиздат. 1984. - 319 с.

32. Литвин В.М. Україна: досвід та проблеми державотворення (90-і рр. ХХ ст.) / Володимир Литвин. - К.: Наукова думка, 2001. - 560 с.

33. Медведев Р.А. Советский Союз: последний год жизни / Рой Медведев. - М.: “Права человека”, 2003. - 336 с.

34. Мяло К.Г. Россия и последние войны XX века (1989--2000). К истории падения сверхдержавы - М.:: Вече, 2002. - 4080 с.

35. Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні / [Ф. Рудич, Р. Балабан, Ю. Ганжуров і ін.]. - К.: Либідь, 2008. - 440с.

36. Політичні режими сучасності та перехід до демократії / [С.А. Давимука, А.Ф. Колодій, Ю.А. Кужелюк, В.І. Харченко]. - Львів: НАН України, Інститут регіональних досліджень, 1999. - 168 с.

37. Посткоммунистический национализм / Бжезинский З. -- М. : ИНИОН, 1991.

38. Рудич Ф.М. Політологія / Феликс Рудич. - К.: Либідь, 2006. - 480 с.

39. Рябов А. Вперед чи назад. Пішов процес, який “запустив” Горбачов? // День. - 2001. - 2 березня. - С. 4.

40. Смоляков В.Ф. Військова могутність України: Теоретико-методологічні засади формування і розвитку / політологічний аналіз досвіду 1990-х років / Монографія/. - Київ.; Ірпень, ВТФ “Перун”, 2000. - 448 с.

41. Союз можно было сохранить. Белая книга: Документы и факты о политике М.С. Горбачева по реформированию и сохранению многонационального государства: [А.С. Черняев, А.Б. Вебер, П.Р. Палажченко, Б.Ф. Славин, В.Т. Логинов, Л.Н. Пучкова, Н.Ф. Королева, Т.А. Александрова]. -- 2-е изд., перераб. и доп. -- М.: АСТ, 2007.

42. Союз можно было сохранить. Белая книга: Документы и факты о политике М.С. Горбачева по реформированию и сохранению многонационального государства / [Сост. А.С. Черняев; Общ. ред. В.Т. Логинов]. - М.: АСТ: АСТ Москва, 2007. - 526, [2] с.

43. Фельдман Д.М. Война закончилась. Что Дальше? Родина. «Холодная война». Спецвыпуск. 1998. - №8. С. 90-95.

44. Филитов А.М. Как начиналась холодная война // Советская внешняя политика в годы холодной войны (1945-1985): Новое прочтение. М.: Междунар.отношщения, 1995. - С.47-69.

45. Хрестоматия по новейшей истории России. 1917 - 2004: В 2 ч. / [Под ред. А.Киселева, Э.Щагина]. - М.: Дрофа, 2005. - Ч.2: 1945 - 2004. - 607 с.

46. Cox М. Why did We Get the End of the Cold War Wrong?. - BJPIR: 2009 VOL 11, 161-176

47. English R. Russia and the idea of the West : Gorbachev, intellectuals, and the end of the Cold War. - Columbia University Press 2000. New York Chichester, West Sussex

48. Karl Wilhelrn Fricke. Fluchhife Fis widerstand irn Kalten Krieg. - Ans Politic und Zeitgeschichte. - B 38/99. 17 September. 1999.

49. Kramer М. Realism, ideology, and the end of the Cold War: a reply to William Wohlforth. - British International Studies Association. - 2008.

50. Michael J. Hogan. The End of the Cold War: Its Meaning and Implications. - Cambridge University Press. 1992

51. Roland D. Asmus, Richard L. Kugeir and StephenLarrabee - NATO Expansion: The Next Steps // Survival. - 2005-vol.37 №1.-p. 7-33.

52. Schweigler G. Driften die Atlantische Germeinschaft Auseinander? // International Politik. - 1995.- № 6.-p.-55.

53. Study on NATO Enlargement // Brussels: NATO Office of Information and Press, September, 1995, -16p.

54. The Conference on Security and Cooperation in Europe (1992, March 24 - July 8$ Helsinki) Heslinki Dokyment: The Challenger of Change, 1992. - Helsinks, - 76 c.

55. The Gorbachev Factor. A. Brown. - Oxford University Press Inc., New York. - 2005.

56. Ukraine and ist western neighbors / Ed by James Clem and N Popson: - Woodrow Wilson International Center for Scholars, 2000. - 108 p.

57. Wilfred Zoth. Dentschland im Kalten Krieg. - Aus Politik und Zeitgeschichte: B 39-40/99, 24 September.

Размещено на Allbest.ru