Україна та НАТО: перспективи розвитку

Міністерство освіти та науки України

Київський національний університет культури та мистецтв

Дніпропетровський факультет менеджменту та бізнесу

Реферат

На тему: Україна та НАТО: перспективи розвитку

Виконала:

Студентка ММТ-10

Габібуллаева Дінара

Перевірив :

Старік О.В.

м.Дніпропетровськ,2010

Зміст

Вступ

1. Що таке НАТО?

2. НАТО та Україна

3. Результати та перспективи співробітництва України та НАТО

4. Розвиток та нинішній стан відносин Україна - НАТО

Висновки

Списки використаних джерел

Вступ

Метою дослідження є визначення цілей та принципів діяльності НАТО та перспективи розвитку НАТО та України, співробітництво України і НАТо.

Ці питання є досить актуальними, оскільки діяльність НАТО останнім часом є доволі активною і певним чином навіть суперечною стосовно конкретних питань. Тому відповідь на питання, що саме має на меті ця організація в сучасному світі, може допомогти розставити багато крапок над багатьма «і» та звісно, розкрити питання стосовно співробітництва України з НАТО.

НАТО - це регіональна військово-політична міжнародна міжурядова організація. У Довіднику НАТО зазначено, що Організація Північноатлантичного договору - це альянс 28 країн з Північної Америки і Європи, які прагнуть досягти мети Північноатлантичного договору, підписаного у Вашингтоні 4 квітня 1949 року.[10] За Договором головна роль НАТО полягає у забезпеченні свободи і безпеки країн-членів за допомогою політичних і військових засобів.

• Проте неважко зрозуміти, що для досягнення таких цілей від організації вимагатиметься дуже активна і водночас виважена політика, оскільки у сфері регіональної безпеки кожний крок може бути фатальним.Сучасний світ не балує нас стабільністю та стовідсотковою безпекою. Кожного дня ми стикаємось з тим, що в тому чи іншому куточку світу відбуваються якісь конфлікти, котрі іноді доходять до рівня збройного протистояння. Більше того для нас як для громадян України питання безпеки не є чимось абстрактним. Постійні суперечки, що виникають між урядами Росії та України дають підґрунтя для сумнівів у тому, що Україна на даному етапі в змозі протистояти загрозам її суверенітету.
• Минулого року стався збройний конфлікт між Росією та Грузією, який закінчився виходом зі складу Грузії територій Південної Осетії та Абхазії та наступним проголошенням їх незалежності. Звісно, сам факт агресії Росії на можна розглядати як показник неминучості агресії Росії проти України, але те, що такий масштабний збройний конфлікт відбувся зовсім поряд, повинно змусити замислитись над оборонною могутністю України.
• Окрім цього питання щодо НАТО є актуальними ще й тому, що Україна вже багато років тісно співпрацює з НАТО, беручи участь у всіх її програмах по веденню діалогу з не-членами Альянсу. 9 липня 1997 року між НАТО та Україною було підписано Хартію про особливе партнерство за чим послідкувало заснування Комісії Україна -- НАТО, відкриття місії України при НАТО, відкриття Центру інформації та документації НАТО в Україні[7].
• Останні роки ведеться активна діяльність по забезпеченню якнайскорішого вступу України до НАТО і це викликає багато питань у тих громадян, котрі не володіють достатнім обсягом інформації про діяльність НАТО. Роз'яснення цілей діяльності НАТО на сучасному етапі могло б посприяти консолідації народу навколо однієї думки: варто чи не варто Україні вступати в НАТО.
• Проте, перед тим як дати характеристику специфічним цілям та принципам діяльності НАТО, я б хотіла у короткому огляді визначити місце міжнародних організацій як суб'єктів міжнародного права, тим самим визначивши загальний статус Організації Північноатлантичного договору.
• Основним і ключовим суб'єктом міжнародного права були і залишаються держави. Причиною цього є особливості самого міжнародного права як специфічної правової, можливо «міждержавної правової», системи.
• Однак сьогодні національні держави перестали бути єдиними акторами на світовій арені. В другій половині ХХ в. усе більш активна участь у системі міжнародних відносин стали приймати нові актори -- міжнародні організації, форуми багатобічної дипломатії, багатонаціональні корпорації, великі міста, трансграничні регіони, індивіди. Підвищення їхньої ролі і значення в міжнародному житті особливо проявилося в останні десятиліття ХХ в. Міжнародні організації є суб'єктами міжнародного права особливого роду. Їх правосуб'єктність не ідентична правосуб'єктності держав, так як не виникає із суверенітету.
• Міжнародна організація, не володіючи суверенітетом, джерелом своїх прав і обов'язків у сфері реалізації своєї компетенції має міжнародний договір, укладений між зацікавленими державами. Тому міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права вторинні, похідні по відношенню до держав. Кожній міжнародної організації властива договірна правоздатність, специфіка та обсяг якої визначаються її статутом.
• Всі ці історичні та теоретико-наукові особливості існування та функціонування міжнародних організацій притаманні і Організації Північноатлантичного договору. Проте, для НАТО як для організації оборонної, військово-політичної притаманні специфічні особливості цілей та принципів діяльності, що зумовлені тісним зв'язком з історичними та політичними умовами виникнення та функціонування організації. Тому, на мій погляд буде доречно розпочати з огляду саме визначення НАТО,міфів про НАТО, принципів діяльності Організації Північноатлантичного договору та звісно ж розглянемо питання щодо умов вступу України до НАТО,також розвиток та нинішній стан відносин Україна- НАТО. Методи дослідження:спостереження подій за джерелами, аналіз, узагальнення.
• 1. Що таке НАТО
• Розпад Організації Варшавського Договору та проголошення Україною своєї незалежності поставили важливе завдання - гарантувати національну безпеку нашої держави.
• Займаючи важливе місце на Європейському континенті, цілком природно, що ще в Декларації про державний суверенітет 1990 року Україна заявила про наміри взяти участь в європейських структурах у контексті сприяння і зміцнення миру та безпеки.
• Незнання проблеми часто породжує хибне уявлення про природу НАТО, створює міфи про цю організацію. Міфи можливо розвіяти лише надавши суспільству об'єктивну інформацію про засади існування та функціонування Організації, про її внесок у зміцнення безпеки на європейському континенті та у світі.
• Результати соціологічних досліджень виявили такі характерні для України міфи про НАТО: НАТО - агресивний імперіалістичний блок; НАТО може втягти Україну у військові дії; вступ до НАТО потребуватиме значних додаткових коштів тощо.
• Частково це пов'язано з тим, що протягом тривалого періоду під час протистояння соціалістичного табору країнам західної демократії радянська система приховувала правдиву інформацію щодо ідеології НАТО, а також нав'язувала думку про ворожість Північноатлантичного Альянсу.
• Отже, що ж таке НАТО?
• На сьогодні НАТО вважається найкраще організованою та дієвою міжнародною організацією у сфері оборони, безпеки та політики. Ідеологія Організації Північноатлантичного договору викладена у Договорі, укладеному у Вашингтоні 4 квітня 1949 року десятьма європейськими та двома північноамериканськими незалежними країнами, які взяли на себе зобов'язання щодо забезпечення взаємної оборони.
• НАТО - це міжурядова організація, політико-безпековий союз, об'єднаний спільною системою цінностей, до яких належать демократія, свобода, верховенство права, вирішення спорів мирним шляхом і ринкова економіка/
• Хто є членами НАТО?
• На сьогодні членами НАТО є 28 країн: Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Франція, Чехія, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Болгарія, Словаччина, Словенія, Албанія і Хорватія.
• Які цілі НАТО?
• Нині, у XXI, столітті перед Альянсом постає цілий комплекс стратегічних цілей та завдань, які докорінно відрізняються від колишніх, зокрема подолання наслідків поділу Європи за часів «холодної війни», зміцнення демократії в країнах Центральної та Східної Європи.
• Мова йде про боротьбу зі зброєю масового знищення, тероризм та країни із нелегітимними режимами, в яких може виникнути спокуса застосувати таку зброю або передати її терористам.
• Щоб зберегти свій авторитет і довіру громадськості країн всього світу, не тільки Заходу, Альянс повинен протистояти цим загрозам і відповідати на нові виклики.
• Які цінності захищає Альянс?
• На сьогодні НАТО продовжує залишатися практично єдиною дієвою та високоорганізованою інституцією колективної безпеки, діяльність якої грунтується на високих стандартах у сфері захисту прав людини, демократизації суспільства, рівня розвитку економіки й соціальних надбань та військових стандартів.
• Правова основа існування та діяльність НАТО
• Північноатлантичний договір - головний документ Організації, який відповідає вимогам Статуту Організації Об'єднаних Націй та є легітимним міжнародним договором.
• Країни-члени взяли на себе зобов'язання підтримувати та розвивати свою обороноздатність, індивідуально та спільно забезпечувати основу для колективного воєнного планування.
• Договір про створення НАТО забезпечує рамки для консультацій між країнами членами, коли одна з них відчуває, що її безпека знаходиться під загрозою.
• Договір проголошує, що кожна європейська держава, котра здатна втілювати у життя принципи цього Договору та сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні може бути запрошена до членства в Альянсі.[14]
• Принципи діяльності НАТО
• Поряд з питанням мети діяльності НАТО важливим також є питання пов'язане з принципами діяльності організації. Аналізуючи цілі та завдання діяльності Альянсу можна помітити, що вони є специфічними і спрямованими на регулювання проблем глобального характеру. НАТО функціонує в особливій сфері і предметом регулювання має безпеку, оборону, стабільність, недопущення війни. Альянс виконує свої функції на великій території. Всі ці особливості зумовлюють наявність специфічних принципів діяльності Альянсу, покликаних забезпечити виконання поставленої мети.
• Серед основних принципів діяльності Альянсу можна виділити наступні:
• Принцип колективної безпеки
• Принцип спільного ухвалення рішень на основі консенсусу
• Принцип пріоритету індивідуальної безпеки особистості
• Принцип мирного вирішення спорів
• Принцип спільності і неподільності безпеки
• В основі Північноатлантичного договору (Вашингтонського договору) лежить принцип колективної оборони. У контексті НАТО колективну оборону можна описати як
• * політичну волю держав-членів при необхідності виступити на захист партнерів за договором, використовуючи наявні в їх розпорядженні засоби (у т.ч.. військові засоби), в той же час будучи готовими опертися на партнерів за договором при забезпеченні військової безпеки своєї держави;
• * готовність НАТО в цілому і держав-членів до колективного використання військової сили при усуненні загроз їх безпеки.
• Політична воля держав-членів найкращим чином виражена в самому Вашингтонському договорі. Країни-учасниці договору розглядають збройний напад на одну з них нападом на них в цілому і зобов'язуються, в такій ситуації допомагати один одному. Вашингтонського договору держави-члени зобов'язуються, що «... діючи окремо чи колективно, за допомогою постійних і дієвих самостійних зусиль і взаємодопомоги, підтримуватимуть і нарощувати свій індивідуальний і колективний потенціал боротьби з озброєним нападом ».
• Принцип колективної оборони не означає звільнення держави від обов'язку самому обороняти себе, а також права відмовитися від розвитку збройних сил. У держави-члена зберігається обов'язок самостійно забезпечувати готовність до виконання вимагають їх застосування військових засобів завдань, які недоцільно реалізувати колективно. У той же час країна, що входить до системи колективної оборони, готова поступитися будь-яку частину своїх завдань з військової оборони партнерам за договором і свідомо відмовляється від розвитку певного військового потенціалу.
• Готовність НАТО в цілому і кожної країни-члена окремо до колективної оборони забезпечується їх участю в єдиному процесі оборонного планування. У ході планування, перш за все, спільно визначаються необхідні для оборони військові засоби - їх кількість, якість і готовність. Потім у співпраці НАТО та держав-членів визначаються цілі розвитку збройних сил кожної держави-члена. Основою системи колективної оборони НАТО є обумовлені країнами-членами практичні форми співпраці, які базуються:
• * на колективному консультаційному механізмі,
• * на інтегрованої військової структури,
• * на багатонаціональної структурі військового управління,
• * на спільному військовому плануванні і механізм фінансування,
• * на готовності кожної держави-члена послати свої війська за межі власної території і прийняти на своїй території війська іншої держави-члена,
• * на співпрацю і стандартизації в багатьох військових областях.
• Принцип консенсусу у другій половині XX століття став домінуючим у системі міжнародних відносин. Реальним виявом міжнародного (міждержавного) консенсусу є, передусім, договори про утворення міжнародних організацій, положення котрих одностайно визнаються усіма членами організації. Принцип консенсусу було покладено і в основу Північноатлантичного договору 4 квітня 1949 р. Важливим є те, що цей принцип перетворився у відповідну політику консенсусу, яка поширюється на усі сфери життєдіяльності організації, що передбачені базовим договором. Образно можна говорити, що політика консенсусу в міжнародних відносинах є виявом внутрішнього демократизму країн, що вступають в систему міжнародних відносин.
• Але внутрішній демократизм держав, що утворюють міжнародну організацію, автоматично не гарантує реалізацію політики консенсусу в ЇЇ діяльності. Для цього необхідним є цілий комплекс додаткових умов.
• По-перше, організація повинна представляти собою стабільну коаліцію, що ґрунтується на спільності фундаментальних цінностей і стратегічних інтересів. В преамбулі Північноатлантичного договору однозначно наголошується, що учасники Договору "сповнені рішучості захистити свободу, спільну спадщину своїх народів і їхню цивілізацію, засновану на принципах демократії, свободи особистості і верховенства права...".
• По-друге, основою політики консенсусу є взаємне право вето, яким володіють усі країни-учасники, незалежно від їх економічних, воєнно-політичних та інших можливостей. Так, статтею 10 Договору визначається, що "сторони можуть за одностайною згодою запросити приєднатися до цього Договору будь-яку іншу європейську державу.
• По-третє, умовою реалізації політики консенсусу є здатність учасників організації до компромісу, як способу досягнення згоди на основі взаємних поступок. Основою підготовки компромісної згоди є широка дискусія, відкритий обмін думками, який ведеться на різних рівнях організаційних і управлінських структур.
• По-четверте, важливою умовою реалізації політики консенсусу є взаємна гарантія терпимості до інтересів усіх сторін організації. У Договорі зафіксовано, що він "не зачіпає і не повинен тлумачитися як такий, що будь-яким чином зачіпає права і обов'язки сторін, які випливають для них як держав-членів із Статуту Організації Об'єднаний Націй.
• Систематичні політичні консультації в НАТО розпочалися з першого засідання Альянсу у вересні 1949 року. З того часу цей процес змінювався, розвивався і вдосконалювався в залежності від конкретних обставин, але головним форумом для проведення політичних консультацій завжди залишалася ПАР. її засідання відбуваються з дотримуванням мінімуму формальностей, а дискусії проводяться в атмосфері відвертості.
• Регулярні політичні консультації та обмін поглядами відбуваються також в рамках інших форумів, межі відповідальності яких визначається ПАР. Це такі організаційні структури як Політичний комітет на вищому та інших рівнях; Група з питань координації політики; Регіональні експертні групи; Спеціальні робочі групи з питань політики; Консультативна група з питань політики в атлантичному регіоні, а також: інші спеціальні комітети і групи, які відіграють безпосередню роль у сприянні реалізації політики консенсусу між урядами держав-членів в Альянсу.
• Консультації, які проводять в НАТО, можуть відбуватися в таких формах як :
• ь простий обмін думками та інформацією;
• ь у формі повідомлень урядів про рішення і заходи, які будуть ухвалені і здійснені найближчим часом або в майбутньому;
• ь у формі дискусій, безпосередньо спрямованих на досягнення консенсусу при ухваленні рішень щодо політичного курсу Альянсу. Регулярні консультації проводяться в дусі відкритості та співпраці також з країнами-партнерами у рамках РЄАП, в тому числі, з Україною і Росією, з якими НАТО має особливі партнерські стосунки.
• Таким чином, процес ухвалення рішень в Альянсі ґрунтується на консенсусі та загальній згоді, а це, в свою чергу, зберігає індивідуальний досвід та власну позицію кожної країни. Усі члени НАТО є рівноправними і повноправними учасниками процесу політичного співробітництва в межах Альянсу[4].
• Принципово важливо зауважити, що пріоритетом всієї системи безпеки НАТО є індивідуальна безпека особистості, реалізація її прав і свобод. При цьому пріоритет безпеки людини і громадянина є домінуючим на усіх рівнях організації та управління: від державних і недержавних інституцій найнижчого рівня до найвищих структур міждержавного рівня. Тому найпершою умовою членства в НАТО є внутрішній демократизм суспільства, що гарантує реалізацію індивідуальних прав і свобод людини і громадянина.
• Міфи про НАТО
• Міф 1. НАТО - агресивний блок
• Завданням НАТО є колективна безпека та оборона, а не напад чи агресія, про що записано в основоположному документі Організації - Вашингтонському договорі 1949 року. НАТО у своїх принципах і діяльності дотримується норм ООН і діє за її мандатом.
• Ідея об'єднатися на постійній основі заради встановлення миру є логічним протиставленням викликам Другої світової війни і необхідності спільних дій союзників у боротьбі з фашизмом. Вона була закладена Президентом США Ф.Д.Рузвельтом і Прем'єр-міністром Великої Британії У.Черчіллем у серпні 1941 року під час підписання “Атлантичної хартії”. Документ, який встановив засади створення НАТО, був покладений в основу Декларації Об'єднаних Націй 1942 року, а пізніше - ООН.
• Міф 2. Нейтралітет - надійна гарантія безпеки країни
• Світовий досвід показує, що нейтралітет сьогодні економічно, політично і безпеково невигідний. Нові непередбачувані загрози та виклики безпеці ставлять перед кожною цивілізованою країною проблему вибору: військовий нейтралітет чи участь у системі колективної безпеки.
• При цьому, забезпечення нейтралітету вимагає залучення значних фінансових ресурсів. В нейтральних європейських країнах все чіткіше простежується тенденція до перегляду свого статусу, зростає думка про відмову від нейтралітету. Так нейтральні Австрія, Швеція, Швейцарія та Фінляндія, не будучи членами Альянсу, беруть активну участь, як і Україна, у програмі НАТО “Партнерство заради миру”. Фінляндія розпочала підготовку до остаточного узгодження стандартів своїх Збройних Сил та інфраструктури зі стандартами НАТО, що фактично може означати початок процесу вступу. Швеція має свій військовий контингент у складі триваючої миротворчої операції НАТО з реконструкції Афганістану. Окрім того, всі ці країни, окрім Швейцарії, є членами ЄС, який здійснює єдину зовнішню і безпекову політику, в рамках якої планується створення Сил ЄС швидкого реагування.
• Міф 3. Членство в НАТО дорого коштує
• В НАТО існує рекомендація, що національні витрати на оборону країни-члена Альянсу повинні складати близько 2% ВВП. Ще в 2000 році Верховна Рада прийняла рішення збільшити витрати на оборону до 3% ВВП, втім, реальні видатки у 2005 році становили 1,452% ВВП.
• Військовий компонент НАТО вимагає суттєвих капіталовкладень у рамках національного бюджету. Однак основні гроші витрачаються не на нарощування кількості озброєнь, а на їх якісне поліпшення та на створення нормальних умов служби і життя для військовослужбовців та їх сімей.
• В європейських країнах військові витрачають гроші на товари з магазинів і на послуги сервісних фірм, сприяючи створенню нових робочих місць і поліпшенню соціально-економічного становища місцевих жителів.
• Міф 4. Співпраця з НАТО зіпсує відносини з Росією
• На сьогодні Київ, так як і Москва мають партнерські стосунки з НАТО. При цьому слід наголосити, що Росія раніше за Україну започаткувала такі відносини, і їх стосунки постійно поглиблюються. У сфері практичної взаємодії з НАТО Росія в цілому випереджає Україну. Тому природно, що НАТО не може стати ворожим до Росії.
• Росія має спільні кордони з діючими членами НАТО - Польщею, Балтійськими державами, Норвегією. При цьому, взаємини з цими країнами не тільки не стали гіршими, вони навіть зміцнилися. Враховуючи потенційні загрози міжнародного тероризму, етнічних, релігійних та економічних криз, співпраця України з Альянсом значно посилить національну безпеку країни, а відтак - безпеку нашого стратегічно важливого сусіда - Росії.
• Підприємства оборонно-промислового комплексу Росії активно співпрацюють виробниками озброєнь в країнах НАТО, проводиться спільна модернізація військової техніки Збройних Сил Росії та країн-членів НАТО, виконуються авіаційні перевезення для НАТО.
• Міф 5 У сучасному світі немає об'єктивної необхідності існування НАТО
• Спочатку НАТО створювалося для протистояння соціалістичній системі, а не загрозі, що несе міжнародний тероризм цивілізації, включаючи і великі, і маленькі країни. Тепер вже абсолютно ясно, що проти спільної загрози потрібні спільні дії. Характер загрози змінився, необхідні для боротьби з нею засоби - теж, однак принцип залишився тим же самим - колективна оборона країн, об'єднаних спільними цінностями. Можна сказати, що змінилося сучасне розуміння безпеки. Разом з тим, необхідність забезпечувати її залишилася, навіть стала більш гострою, ніж наприкінці 40-х років минулого століття. Північноатлантичний альянс впродовж свого існування виявляв здатність адаптуватися і гнучкість по відношенню до видозмін архітектури глобальної безпеки.
• Міф 6. Членство в НАТО погіршує інвестиційний клімат
• Відомо, що будь-який інвестор, перед тим, як вкласти свої гроші в якусь країну, обов'язково перевірить стабільність її політичної та економічної системи. Оскільки ймовірність міждержавних війн в Європі майже дорівнює нулю, інвестор скоріше за все хоче знати - які гарантії, що його компанію завтра не обкладуть величезними податками? Де впевненість, що її взагалі не націоналізують? Що не заборонять іноземні капіталовкладення і не змусять його закрити справу? Членство в НАТО є найкращою відповіддю на ці питання.
• Процедура вступу до Альянсу - це всеохоплююча експертиза політичної й економічної системи країни. Якщо держава проходить її та стає членом НАТО, це означає, що вона є стабільним та передбачуваним політичним та економічним партнером. Крім того, досвід останніх хвиль розширення Альянсу, коли членства набули країни Центральної і Східної Європи, свідчить, що у період виконання цими державами національних програм з Плану дій щодо членства і проведення переговорів зі вступу обсяги прямих закордонних інвестицій, в першу чергу західних держав, збільшилися на мільярди доларів.
• Міф 7. Зі вступом до НАТО країни втрачають суверенітет
• Такий сценарій є неможливим і нелогічним для членів НАТО. Усі без виключення рішення з будь-якого питання, що стосується діяльності Альянсу чи його членів в рамках Альянсу, вирішуються на основі консенсусу, тобто спільної згоди. Це означає, що за існування заперечень з боку хоча б однієї країни, рішення не може бути прийняте. За цим принципом працює Рада Безпеки ООН, куди на постійній основі з правом вето входять не усі члени організації, а лише п'ять. У цьому сенсі НАТО є більш демократичною організацією.
• Міф 8. Члени Альянсу загалом, та європейці зокрема, танцюють під американську дудку
• США на сьогодні є однією з найсильніших у військовому й економічному сенсі країн світу. Саме на Сполучені Штати лягає найбільше навантаження військового та фінансового внеску до Альянсу. Американська присутність у Європі завжди відігравала роль страхового полісу для країн континенту. Думка США не завжди збігається з точкою зору європейців, але і самі європейці далеко не завжди виступають з єдиною позицією.
• Європейці стурбовані тим, що США рішучі у військовому протистоянні терористичним загрозам, що вони, виходячи з власних національних інтересів і доктрини поведінки, не збираються миритися з існуванням загроз і викликів для своєї держави та її громадян по всьому світу, а також витрачають замало коштів на підтримку та розвиток найбідніших країн світу.
• Американці, зі свого боку, розчаровані неспроможністю Європи діяти і виступати злагоджено, розвивати свій оборонний потенціал, її повільно діючими та часто неефективним та забюрократизованими інституціями.
• Якщо уряди держав Європи та США будуть і надалі спілкуватися, не чуючи один одного, то НАТО не зможе бути ефективною організацією, але якщо вони докладуть спільних зусиль, то тоді НАТО матиме майбутнє, як механізм досягнення спільної цілі.
• Міф 9. Членство в НАТО призводить до перетворення країн на військові табори, заповнені базами НАТО
• Стаття 17 Конституції Української держави забороняє розміщення іноземних військових баз на території України і, відповідно, прийняття такого рішення без урахування ставлення до нього народу України може розцінюватися лише як спроба узурпації влади.
• Водночас, слід зазначити, що розміщення військових гарнізонів створює нові можливості для працевлаштування населення в місцях дислокації. Це відомо ще навіть з часів Радянського Союзу.
• Зокрема, для України згода на тимчасове перебування російської бази в Криму до 2042 року надала можливість розрахуватися за борги за постачання енергоносіїв, на деякий час забезпечити державу дешевими енергоносіями, вирішити проблему належності радянської військової спадщини і перегорнути сторінку складних відносин з сусідом.
• Міф 10. Українські миротворці - "гарматне м'ясо" в миротворчих операціях Альянсу
• До участі у міжнародних миротворчих операціях вже сьогодні залучаються та залучатимуться у майбутньому виключно професійні військові на добровільній основі. Майже всі країни-члени НАТО мають професійні армії, в яких немає строкової служби. Крім того, рішення щодо направлення українських військових контингентів до складу міжнародних миротворчих операцій приймаються Верховною Радою України.
• Міф 11. Україна зобов'язана брати участь в усіх військових операціях НАТО
• Кожна країна-член НАТО самостійно вирішує, чи брати їй участь у певній військовій операції НАТО. Важливо також, що всі рішення в НАТО приймаються консенсусом. Тобто жодне рішення в НАТО не може бути ухвалене за незгоди хоча б однієї країни-члена Альянсу.[11]
• 2.НАТО та Україна
• Для чого Україні вступ до НАТО?
• Чи є без'ядерний статус гарантією безпеки?
• Між 1992 і 1996 рр. в Україні було ліквідовано ядерну зброю. У результаті ядерного роззброєння Україна позбулася гігантського військового потенціалу. Після розпаду СРСР на території України залишалося 222 одиниці носіїв стратегічної ядерної зброї -- 176 міжконтинентальних балістичних ракет, 146 важких бомбардувальників, а також відповідне ядерне оснащення (близько 7000 ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет, крилатий ракет і ядерних бомб для бомбардувальників). Крім того, українське керівництво здало і тисячі зарядів тактичної ядерної зброї. Відмова України від засобів ядерного стримування та її приєднання до Дого вору про нерозповсюдження ядерної зброї в якості неядерної держави унеможливили формування самодостатньої системи безпеки України. З ліквідацією ядерної зброї Україна втратила можливість самостійно ліквідувати як загрози з використанням зброї масового знищення, так і потужні загрози із застосуванням звичайних озброєнь. Україна вже не може розраховувати на стримування власними силами ядерної держави, якщо таке протистояння відбуватиметься без допомоги Україні з боку іншої ядерної держави чи союзу держав.
• Між тим, жодна з офіційних ядерних держав -- Росія, США, Велика Британія, Франція і Китай -- не відмовилися від ядерної зброї як засобу стримування і не мають наміру цього робити.
• Визнаючи незалежність України, абсолютна більшість держав світу і ООН визнали нашу державу в її існуючих кордонах. Однак, факт такого визнання не передбачає наданні Україні жодних прямих гарантій безпеки.
• У Договорі про створення Співдружності незалежних держав, підписаному в Білорусі 8 грудин 1991 року, стверджується. що сто рони-учасники договору визнають кордони одна одної такими, якими вони склалися на чає підписання Договору». Проте, реальна сила норм, закріплених в цій угоді, є мінімальною. Вірменія і Азербайджан є членами СНД, однак з 1992-1993 рр. частина території Азербайджану перебувають під фактичний контролем Вірменії. Грузія, яка є членом СНД, не контролює з 1993 р. свій регіон Абхазію, і з 1991 року - Південну Осетію, при цьому регулярно висуваючи звинувачення на адресу Росії -- іншого члена СНД -- в підтримці абхазького і південно-осетинського сепаратизму. Поступовий занепад значення СНД ще більше нівелює силу положень документів цієї організації.
• В обмін на ядерне роззброєння Україна отримала певні зобов'я зання з боку ядерних держав. 14 січня 1994 р. Росія, США і Україна підписали тристоронню домовленість, за якою Україна може розраховувати на негайні консультації ядерних держав у разі загрози для своєї безпеки. Гарантії безпеки України у зв'язку з ядерним роззброєнням було більш детально оформлено 5 грудня 1994 р. в Будапешті. Керівники України, Росії, Великої Британії і США підписали меморандуми, у якому останні три країни пообіцяли пова жати кордони України, утримуватися від застосування або погрози застосування сили проти України і «шукати підтримки Ради Безпеки ООН у випадку, якщо Україна виявиться перед загрозою агресії збоку ядерної держави». У 1995 р. до цих зобов'язань, приєдналися Франція і Китай. Слід відзначити. що положення про пошук підтримки в Раді Безпеки ООН за умов загрози Україні з боку ядерної держави досить безглуздим. Кожна з держав - офіційних власників ядерної зброї - є членом Ради Безпеки ООН, і може заблокувати будь-яке її рішення, використовуючи право вето.
• Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною фіксує у статті 2, що «Високі Договірні сторони .. поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів… будуть відносини одна з одною на засадах принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання суперечностей, незастосування сили чи погрози силою, включно з економічними та іншими засобами тиску, права народів вільно розпоряджатися свого долею, невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини і основних свобод, співробітництва між державами, добросовісного виконання узятих міжнародник зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного правда
• Договір з Україною було підписано в травні 1997 р. за півтора місяці до відкриття Мадридського самміту НАТО, на якому існувала перспектива започаткування руку України в напрямі НАТО. Цей Договір значною мірою перешкоджає легальним територіальним претензіям з боку Росії до України.
• Головна проблема цього договору полягає в тому, що Росія, як спадкоємець СРСР має значний історичний досвід нехтування підписаними угодами (зокрема, договором про ненапад з Польщею від 1936 р. (порушений 1939 р.), Румунією від 1914р. (порушений 1940 р.), договорами з країнами Балтії, окупованими СРСР в 1940 р., договором з Демократичною Республікою Афганістан від 1976 р. (порушений 1979 р.). Попри те, що Росія у Договорі визнала територіальну цілісність України, це не завадило їй висунути у вересні -- листопаді 2003 р. територіальні претензії до України, ставлячи під сумнів належність Україні острова Коса Тузла. Чинні угоди між Росією і Україною передбачають, то кордон між УРСР і РРФСР станом на 1991 р. визнається державним кордоном між Україною і Росією. Однак, попри це, Росія висунула фактичні територіальні претензії, почавши будівництво дамби з Краснодарського краю до острова КосаТузла. Лише жорстка позиція України, зокрема пряме попередження з боку України про застосування сили в разі порушення кордону, зупинила це будівництво на відстані близько 100 метрів від державного кордону України. Росія вирішила знехтувати Договором з Україною та міжнародним правом, сподіваючись отримати від тодішньої слабкої і дискредитованої української влади територіальні поступки. За словами тодішнього міністра оборони України Євгена Марчука, «Тузла показала непередбачуваність російської політики стосовно сусіда», оскільки «такого повороту подій не передбачали ані європейські, ані українські прогнозисти та політологи».
• У Договорі про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією сторони визнають суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість кордонів одна одної. У преамбулі Договору міститься застереження про те, що «сторони засуджують несправед ливі акти тоталітарних і військово-диктаторських режимів». Таким «несправедливим актом» румунська зовнішня політика намагається представити передачу Українській РСР 1940 р. сучасних Чернівецької та півдня Одеської області, відторгнутих Румунією від української території в 1918-1919 рр. Договір з Румунією має ту перевагу, що ця країна в 2004 р. стала членом НАТО. Членство обмежує можливості Румунії щодо висунення територіальним претензій до України. У червні 2003 р. між Україною і Румунією було підписано договір про режим державного кордону, відповідно до якого було остаточно знято претензії Румунії на територію України, зокрема на територію острова Зміїного, хоча у сторін і залишилися суперечності щодо розподілу континентального шельфу. Підписання цієї угоди також відбувалося під впливом відносин з НАТО. Зважаючи на те, що Румунія тоді прагнула вступити до НАТО в найближчій хвилі розширення, саме вона була зацікавлена в найшвидшому врегулюванні всіх територіальних проблем з сусідами.
• Отож, рівень наданих чинними міжнародними договорами гарантій безпеки України не є достатнім, оскільки він не передбачає адекватної і потужної відповіді на можливі загрози.
• Скільки коштує забезпечення безпеки самотужки?
• Перебування України у так званій «сірій зоні» між Росією і Заходом є небезпечним з огляду на потенційну можливість конфліктів за вплив на Україну, а також через надмірну залежність стану безпеки неядерної України віл зовнішніх чинників, зокрема відносин Росії і НАТО.
• Економічні реалії не дозволяють Україні розвинути, а найближчій перспективі армію, достатню для захисту від повномасштабної агресії.
• Фінансування Збройних Сил України у відсотках від валового внутрішнього продукту (ВВП) України становило: 1992 р. -- 2,4%, 1993 - 1,57%; 1994 - 1,46%; 1995 - 1,8%; 1996- 1,9%; 1997 - 1,35%; 1998 -- 1,35%; 1999 р, - 1,4%, у 2000 -- 2005 - близько 1,4 % ВВП, 2006 -- 1,6% ВВП. При цьому сусіди України витрачають на оборону значно більше: Польща 1,9% ВВП, Туреччина - 4,5% ВВП, Румунія - 2, 5% ВВП, Угорщина -1,8% ВВП; Росія - 4,5% ВВП (станом на 2006 р.). Витрати України на оборону 2006 року сягнули лише $1,6 мільярди. Між тим, лише за офіційними даними, Росія витрачала на оборону $14,3 мільярди у 2004 р., $20 мільярдів -- у 2005 р, $23 мільярди у 2006 р.
• Світова практика свідчить, що дієве функціонування та розвиток збройних сип можливі за умов приблизного дотримання наступних пропорцій: утримання особового складу -- до 50% витрат, бойова підготовка та матеріально технічне забезпечення - 20%, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи та закупівля озброєння -- 25%, інші видатки -- 5%.
• Збройні Сили України радикально скорочуються починаючи з І992 р. У 1992 р. вони становили 780 тисяч військовослужбовців, а вся воєнна організація --понад мільйон осіб. У скороченні чисельності військової техніки Україна пішла значно далі меж, встановлених Договором про звичайні збройні сили у Європі. Станом на 2006 р. Збройні Сили України налічують лише 200 тисяч чоловік (для порівняння: у Росії лише збройні сили налічують 1,1 мільйона, у Туреччині - 0,65 мільйони, у Польщі - 200 тисяч). Хоча Україна володіє значним і досить якісним з воєнної точки зору демографічним потенціалом, значними запасами звичайних озброєнь, матеріальною базою для їхнього виробництва, держава тривалий час не використовувала належно цей ресурс, і тому дещо відстала за рівнем обороноздатності. Поширення корупції в Україні за часів президент ства Кучми знизило обороноздатність держави, через неефективне управління та зменшення конкурентоздатності економіки.
• Таким чином, надійно гарантувати безпеку України можна лише за допомогою союзницьких відносин зі стороною, яка має і засоби, адекватні загрози. Україні необхідно, щоб інтереси цієї сторони були близькі або співпадали з національними інтересами України.
• Україна в умовах розширення НАТО
• Завдяки відносинам з НАТО Україна отримала важливу психологічну підтримку з боку найпотужнішого воєнного альянсу. Хоча реальних зобов'язань, крім обіцянки консультуватися з Україною в разі агресії проти неї, НАТО досі не взяв, така співпраця має суттєве практичне значення. Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО та інші документи в межах відносин Україна -- НАТО підписали демократичні держави, які намагаються уникати порушення своїх договірних зобов'язань. У разі виникнення загрози для України, Україна вже майже протягом десяти років має можливість скликати Комісію Україна -- НАТО на рівні послів, міністрів закордонних справ або міністрів оборони і поставити перед НАТО проблеми, які виникли для безпеки України, та поставити питання про надання допомоги з боку НАТО. Водночас, НАТО зобов'язаний взяти участь у такому представленні, але, до вступу України, не зобов'язаний реагувати. Так, як вимагатиме Україна. Однак, враховуючи, що НАТО наголошує на важливості України для безпеки Альянсу, Україна може розраховувати щонайменше на політичну підтримку законних інтересів своєї безпеки.
• Україна утрималася від застосування цього механізму під час конфліктної ситуації з Росією навколо острова Коса Тузла в жовтні 2003 р., оскільки розраховувала, що врегулювання ситуації на двосторонній основі втримає від радикального погіршення відносин з Росією. У той же час низка членів НАТО, зокрема США, Франція, Канада і Туреччина, не чокаючи рішення України про звернення до НАТО, оголосили в жовтні 2003 р. про свою підтримку територіальної цілісності України. Відносини з НАТО забезпечують Україні сприятливий клімат безпеки на її західних кордонах. Це посилює позиції України у протистоянні загрозам своїй безпеці.
• Розширення НАТО створює в регіоні сприятливий клімат геополітичного плюралізму, у якому інтереси України як суб'єкта міжнародної політики можуть бути задоволені більшою мірою, аніж у випадку домінування Росії чи іншої держави. Україна, яка є більшою за своїх сусідів на Заході, має важливе геополітичне розта шування, та достатні ресурси для реалізації свого впливу в межах військово-політичного союзу, може розраховувати на поважне становище в НАТО.
• Свого часу Росія визнала непорушність українських кордонів саме завдяки НАТО. Це відбулося під час підписання міждержавного Договору в 1997 р. укладеного за півтора місяці до Мадридського самміту НАТО, від результатів якого Москва боялася запрошення України до НАТО. Це ж стосується і Румунії. Договір з Україною було ратифіковано Румунією 8 липня 1997 р., за день до відкриття Мадридського самміту НАТО, на якому Румунія сподівалася отри мати запрошення до Альянсу. Це сталося через те, що НАТО вимагає від претендентів на членство відмови від територіальних претензій до сусідів, і Румунія заради вступу до НАТО мусила з цим змиритися.
• Налагодження відносив України з НАТО стало вагомим чинником усвідомлення політичної елітою країн Заходу важливості України, значення її належності до євроатлантичної спільноти як гарантії миру й зменшення ймовірності конфліктних сценаріїв розвитку в Європі. Співпраця України з НАТО чітко вказала країнам Заходу на значні можливості для безпеки регіону
• Як заявив ще в 1990-х роках американський політолог Збігнев Бжезінський, «десь між 2005 і 2010 роками Україна, особливо якщо тим часом вона зробить значний поступ у внутрішніх реформах і їй удасться ясніше визначитися в якості середньоєвропейської країни, повинна стати готовою до серйозних переговорів із ЄС і НАТО.
• Особливо важливим для України стало включення до НАТО її західних сусідів. Завдяки цьому між Україною і НАТО утворився тривалий кордон (з Угорщиною 103 км. з Польще 526 км, з Руму нією 169 км на півдні і 362 км на Заході, зі Словаччиною 97 км). Легка і технічно проста можливість організації допомоги через цей кордон здатна справити значний стримуючий вплив на потенційного агресора.
• В історії існує низка прикладів успішності матеріальної допомоги, здійснюваної державами Заходу за значно більш складних геостратегічних умов (допомога Радянському Союзові під час Другої світової війни, допомога Західному Берлінові 1948-49,1961-62 рр., Південній Кореї 1950-53 рр.). Ця допомога полягала в постачанні озброєнь, харчів, товарів цивільного призначення тощо.
• Існування кордону з НАТО спрощує і здешевлює завдання державної політики у сфері оборони України. Збіг основних інтересів у сфері безпеки України і держав НАТО дозволив українським збройним силач відійти від принципу територіальної оборони по всьому периметру кордонів і перейти до дешевшої і більш реалі стичної стратегії стримування на основних напрямах.
• Головна проблема у справі приєднаний України до НАТО полягає в можливому загостренні відносин з Росією. Однак, як показує досвід Євроатлантичної інтеграції країн ЦСЄ, після ухвалення принципового рішення НАТО щодо їхньої інтеграції до Альянсу, відносини цих країн і Росією покращувалися. Їхній вступ до НАТО змушував російське керівництво переглянути свою політику, оскільки вона ставала контрпродуктивною. Так, після рішення про вступ до НАТО країн Балтії, Росія остаточно відмовилася від спроб застосувати засоби економічної блокади цих держав. Вступ що НАТО дозволив цим Кранам налагодити нормальні економічні відносини з Росією.
• У політиків на Заході упродовж 1990-х р. утвердилося розуміння значення незалежності і стабільності України для європейської та світової безпеки. Після помаранчевої революції сприйняли Україну як європейську державу і частину держав Європи. Європа має використати безпрецедентну можливість, надану незалежністю України, і вибудувати таку систему безпеки, яка виключить можли вість великих воєн на континенті.
• Україна має унікальне для європейської безпеки геостратегічне значення. Саме це спричиняє підвищений інтерес НАТО до України. Саме геостратегічні мотиви стали головними під час вирішення питання щодо приєднання до НАТО таких країн як Румунія і Болгарія, які зміцнили «південний фланг» НАТО. Україна має ще більше геостратегічне значення, а тому може розраховувати на успішність і значну швидкість інтеграції до НАТО.
• Слід наголосити, що серйозною перевагою України, крім її унікально важливого геополітичного розташування, є її розміри. Однією з перешкод прийому до НАТО країн Балтії становив той факт, що їхня територія не надає необхідної «стратегічної глибини» для організації ефективної оборони. Невелику, притиснуту до моря територію цих країн фізично досить важко захищати. Геополітичне становище України має ту перевагу, що Україна володіє стратегічною глибиною території. Територія України є достатньо великою та придатною для оборони. У разі підтримання союзницьких відносин з сусідніми краї нами стратегічна глибина оборони України ще більш подовжується.
• Українська оборонна організація, разом із недоліками, має й свої переваги. Загрозлива ситуація в галузі безпеки України виробила звичку українського суспільства та частини політичного і військо вого керівництва покладання на власні сили. На противагу цьому, країни Вишеградської трійці (Польща, Чехія, Угорщина) очікували від вступу до НАТО захисту «від усіх бід» і не розвивали власне оборонне мислення. Для цих країн НАТО був уже сам по собі вирішенням проблем безпеки, а не структурою, в межах якої вони самі мали їх розв'язувати.
• Таким чином, Україна завдяки своїм розмірам, стратегічному геополітичному розташуванню та військовим можливостям здатна посісти достойне місце в системи загальноєвропейської безпеки, що відповідатиме масштабу та можливостям країни. Україна може зробити значний військовий внесок до НАТО, на відміну від кандидатів на вступ до НАТО «хвилі» 2002 року.
• Завдяки інтеграції України до НАТО політична Європа отримує в цілому завершені форми. Поза політичною Європою залишиться лише Росія, що є євразійською державою, та поки що «васальна» щодо Росії Білорусь. Далі розширення Європи можливе лише в разі залучення держав Кавказу. Отож, найімовірніше, вступ України, Грузії і, можливо, Азербайджану до НАТО буде «останньою фазою» розширення Європи. Така завершеність сприятиме зменшенню конфліктного потенціалу в Європі, оскільки суперечності між євро атлантичною спільнотою і Росією вже не матимуть такого ґрунту, як невизначеність геополітичної належності інших держав. Вступ України до НАТО зніме проблему силового протистояння в Чорному морі, оскільки зробить його фактично внутрішнім морем країн-членів НАТО.
• Для України дуже важлива надійність союзницьких відносин. Слід наголосити, що упродовж понад півстоліття свого існування НАТО демонструвала готовність захищати своїх союзників. Ця готовність була очевидною і для сторонніх сил, зокрема для СРСР, і тому запобігла розв'язанню третьої світової тини.
• США, як провідний за військовими і політичними ресурсами член НАТО, відкидають можливість існування «геополітичної угоди» з Росією про перехід України або інших держав регіону до сфери впливу Росії, та заявляють про тверду підтримку суверенітету та тери торіальної цілісності України.
• Стратегічна концепція НАТО, затверджена главами держав і урядів у 1999 р, у статті 37 зазначає, що «Україна посідає особливе місце в євроатлантичному просторі безпеки і є важливим і цінним партнером у справі розвитку стабільності та спільних демократичних цінностей. НАТО зобов'язується й надалі зміцнювати своє особливе партнерство з Україною на засадах Хартії НАТО-Україна... Альянс продовжує підтримувати суверенітет і незалежність України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток, економічне процвітання та її неядерний статус, які НАТО вважає важливими чинниками стабільності та безпека в Центральній і Східній Європі, а також у Європі загалом».
• Однією з головних проблем здійснення євроатлантичної інте грації України е небезпека виявитися втягнутою у військовий конфлікт на захист своїх союзників. Це є природним продовженням отримання гарантій безпеки з боку інших держав-членів НАТО. Однак, як показує досвід, країни НАТО, насамперед європейські, майже не брали участі у військових діях, виступаючи на захист своїх союзників. Значний політичний та військовий потенціал НАТО забезпечує його членів від частого застосування Статті 5 Вашингтонського поговору про захист своїх союзників. Основні збройні конфлікти «холодної війни» відбувалися поза територією членів НАТО, на територіях країн так званого «третього світ».
• Жоден здоровий патріотичний політик не зможе піти на збереження умов для зовнішнього втручання у внутрішні справи України за умови існування дисконтної альтернативи у вигляді НАТО. Цією альтернативою вже скористалися 10 країн Східної Європи, і, що цікаво, жодна про те не жалкує.
• Можливі шляхи гарантування безпеки України
• Для України є лише три теоретичні шляхи гарантування безпеки.
• Перший -- це орієнтація на тісну інтеграцій з Росією. Цю точку зору поділяють не лише російські й деякі українські, але й поодинокі західні дослідники. Аргументи проросійської геополітичної орієнтації часто апелюють до тези про спорідненість економік України те Росії, які нібито не можуть бути незалежними одна лід одної. Однак на практиці економіки двох країн вже понад десятиліття існують в достатньо автономному режимі, а з кінця 90-х років обсяг українського експорту по держав ЄС перевищує розміри українського експорту до Росії.
• Тенденції в політиці Росії дозволяють стверджувати, що інтереси Росії в тій мірі, у якій вони усвідомлюються і реалізуються керівництвом цієї країни з 1992 р., суперечать життєво важливим інтересам України у сфері безпеки.
• У доповіді Ради з оборонної та зовнішньої політики РФ «СНД: початок чи кінець історії?» (1997), зазначено: «Треба визнати, що без жорсткої терапії російсько-українські відносини не одужають. Хоча розпад України -- проблемний для РФ варіант проте краще сприяти йому, ніж терпіти постійний виклик України й ерозію наших зусиль у близькому зарубіжжі». У воєнній доктрині Росії задекларована можливість застосування ядерної зброї першою, а також її застосування проти неядерної держави. Концепція національної безпеки Росії також декларує право Росії першою застосовувати ядерну зброю «у випадку відбиття воєнної агресії, якщо всі інші засоби врегулювати кризову ситуацію виявилися неефективними». Розмитість терміну «воєнна агресія» і вільне тлумачення цього поняття створює зону напруження навколо Росії і її військових баз за кордоном.
• Під час кризи навколо острова Коса Тузла міністр оборони Російської Федерації С. Іванов заявив, що Росія може першою застосувати військову силу «коли Росію намагаються обмежити в доступі до життєво важливих регіонів світу, в тому числі важливих з економічної чи фінансової точки зору для нашої країни», а також коли «в СНД виникне складна нестабільна ситуація або пряма загроза життю наших співвітчизників, а тим більше громадян Росії»,
• Деякі представники політичного істеблішменту РФ проголошу вали, що Росія може піти навіть на глобальну дестабілізації всього пострадянського простору з метою збереження контролю над Україною (А. Мигранян, О. Дугін), і обґрунтовували її геополітичну декомпозицію (розподіл), виходячи з того, що «існування України у нинішніх кордонах та нинішнім статусом «суверенної держави» є тотожним спричиненню страшенного удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію». До 2003 р.: О. Дугін змінив свою точку зору: «наприкінці 90-х послаблення російського інтеграційного полюсу на просторі СНД досягло своєї критичної межі, після якої, безумовно, будь-які декларації про геополітику України з Москви мають бути переглянуті. Сьогодні я підтримую «великий договір» між Росією і Україною, відмову від будь-яких територіальних претензій до України з боку Російської Федерації». Як бачимо, сам цей російський дослідник визнає, що еволюція його поглядів щодо територіальної цілісності України відбулася під впливом: «послаблення російського інтеграційного полюсу на просторі СНД». Вочевидь, таке посла блення, а отже, і така еволюція відбулася під впливом розширення НАТО на Схід.