Об’єкти економічної дипломатії України

Раді підпорядковуються функціональні комісії: Комісія з торгівлі товарами та послугами та з сировини; Комісія з інвестицій, технології й фінансів; Комісія з підприємницької діяльності.

Секретаріат є частиною секретаріату ООН. Він очолюється Генеральним секретарем, який є заступником Генерального секретаря ООН. До секретаріату входять дві служби: координації та політики; зовнішніх відносин.

Джерелами фінансування ЮНКТАД є: кошти ПРООН, Європейської комісії, Світового банку, окремих країн-донорів.

Головна проблем ЮНКТАД - конкуренція з СОТ. Так, рішення ЮНКТАД є більш об'єктивними та справедливими, особливо стосовно країн, що розвиваються, та країн, що не належать до групи лідерів світової політики та економіки. Тому держави, які мають беззаперечний авторитет в СОТ, надають більшої ваги в міжнародних відносинах саме СОТ, принижуючи тим самим роль ЮНКТАД.

2. Міжнародний торговельний центр (МТЦ)

МТЦ створено в 1964 р. як спільний орган ГАТТ та ООН, а з 1968 р. Організацію Об'єднаних Націй в МТЦ представляє ЮНКТАД. Членами МТЦ є члени СОТ та ЮНКТАД. Штаб-квартира знаходиться в Женеві. Окремі органи МТЦ базуються в Нью-Йорку.

Головна мета МТЦ - усунення дублювання і паралелізму в діяльності СОТ і ЮНКТАД зі сприяння розвитку торгівлі в країнах, що розвиваються.

Основні функції МТЦ:

ь надання країнам, що розвиваються, технічної допомоги в розвитку торгівлі, насамперед, в стимулюванні експорту;

ь забезпечення країн-членів інформацією про ринкові можливості для традиційних і нетрадиційних товарів;

ь удосконалення техніки імпортних операцій з метою раціонального використання валютних ресурсів;

ь навчання урядових службовців, підприємців і викладачів з питань технології експортно-імпортних операцій;

ь проведення наукових досліджень з питань зовнішньої торгівлі.

Організаційна структура:

1) Генеральна рада СОТ і Рада з торгівлі і розвитку ЮНКТАД;

2) Об'єднана консультативна група (ОКГ) в справах МТЦ;

3) Нарада заступника генерального секретаря ЮНКТАД, нарада заступника генерального директора СОТ і директора-виконавця МТЦ;

4) Секретаріат.

Об'єднана консультативна група є виконавчим органом. Вона надає рекомендації з розробки програм вищому органу, розробляє план роботи Центру.

Секретаріат очолює виконавчий директор, який організовує адміністративну роботу, узгоджує діяльність всіх органів МТЦ, забезпечує налагодження роботи консультантів по проектам.

Фінансування МТЦ здійснюється за рахунок коштів СОТ та ООН. Діяльність МТЦ з технічної допомоги країнам, що розвиваються, фінансується за рахунок внесків ПРООН, інших міжнародних організацій та добровільних внесків. Робочі програми фінансує Глобальний трастовий фонд.

3. Комісія ООН з права міжнародної торгівлі ЮНСІТРАЛ

United Nations Commission on International Trade Law - UNCITRAL. Заснована в 1966 р. і є головним правовим органом ООН в галузі прав міжнародної торгівлі.

Функції ЮНСІТРАЛ:

· уніфікація права міжнародної торгівлі;

· координація роботи міжнародних організацій в сфері права міжнародної торгівлі;

· сприяння широкої участі держав в існуючих міжнародних конвенціях і розробці нових міжнародних конвенцій з права міжнародної торгівлі;

· підготовка кадрів у галузі права міжнародної торгівлі, особливо для країн, що розвиваються.

Законодавство, розроблене Комісією, поширюється на наступні галузі: купівля-продаж товарів, арбітраж, електронна торгівля, обігові документи, фінансування проектів, банкрутство, гарантії, будівельні контракти, акредитиви, морські перевезення.

Діяльність ЮНСІТРАЛ знаходить головне вираження в розробці і прийнятті конвенцій. Найвідоміші конвенції:

1. Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (1974 р.) - встановлено уніфіковані норми щодо строків, у які має розпочинатись розгляд спорів, що виникли з приводу виконання контрактів, а також визначає строки позовної давності.

2. Конвенція ООН про морське перевезення вантажів („Гамбурзьке право”, 1978 р.) - затверджено уніфікований правовий режим, який регулює права і обов'язки відправників вантажів, агентів, що здійснюють перевезення, мореплавських компаній, отримувачів вантажів.

3. Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Віденська конвенція, 1980).

4. Конвенція ООН про міжнародні перевідні векселі і міжнародні прості векселі (1988).

5. Типовий закон про міжнародні кредитні трансферти (1992).

6. Типовий закон про електронну комерцію (1996).

7. Типовий закон про транскордонну неплатоспроможність (1997).

Найбільш змістовною була Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів. Вона встановила єдині норми регулювання купівлі-продажу товарів, що багато в чому усунуло розходження в національних законодавствах. Єдині норми створили передумови для повного порозуміння між торговими партнерами, визначили обов'язки продавця і покупця. Конвенція встановила перелік об'єктів купівлі-продажу, на які вона поширюється, а також визначила ознаки договору, до яких конвенція не застосовується.

Склад ЮНСІТРАЛ обмежується 60-ма країнами-членами, які обираються за принципом ротації від регіонів (Африка, Азія, Східна Європа, Західна Європа та Північна Америка, Латинська Америка). Члени ЮНСІТРАЛ обираються строком на 6 років.

Секретаріат ЮНСІТРАЛ розташований у Відні.

6. Забезпечення економічною дипломатією військово-технічного співробітництва України

Серед товарної номенклатури, яка користується найбільшим попитом за всю історію людства, пріоритет належить торгівлі людьми, наркотичними засобами та зброєю. Але якщо перше є незаконним, друге напівзаконним, то зброя була і залишається легальним засобом збагачення держав з розвиненим ВПК.

У військово-економічну історію ХХ століття увійшло як період якісного стрибка у вдосконаленні засобів винищення людей - від примітивних знарядь «ручної праці» (шабля, шпага, штик тощо), які ще досить активно використовувались в Першу світову війну, до ракетно-ядерної зброї, за допомогою людство може знищити все живе на Землі з планетою включно. В світовому військово-промисловому розвитку, що набув значного динамізму, відбулись кардинальні зміни, обумовлені перш за все військово-політичними, економічними та військово-технічними причинами.

Багатократно збільшились масштаби військової економіки, корінним чином змінилась її структура. В багатьох країнах сформувались великі, постійно функціонуючі в мирний час військово-промислові комплекси. Істотно змінилась відносна роль провідних центрів світового військового виробництва, збільшилось коло країн, що мають військову промисловість або наближаються до її створення. Поступово сформувалась принципово нова система організації і управління військово-економічною діяльністю, отримали широкий розвиток міждержавні військово-економічні зв'язки, глобалізація військового виробництва і нові явища в даній сфері.

В ХХІ ст. відомий вислів минулого «народ, який не годує власну армію, буде годувати чужу» набуває нового прочитання: «країна, яка не має власного виробництва озброєнь, буде змушена купувати їх за великі гроші в інших держав». Тому логічним та обґрунтованим буде зосередити увагу економічної дипломатії на забезпеченні військово-технічного співробітництва України з іншими державами з метою збереження своїх позицій на світовому ринку зброї.

Рівень співпраці із стратегічними партнерами у галузі військово-технічного співробітництва (ВТС) суттєво відрізняється від співпраці в інших галузях. Водночас, ВТС України з іноземними державами набуло надзвичайної ваги через значну кількість оборонних заводів, відносно велику частку населення, зайняту у сфері розробок та виробництва продукції військового і спеціального призначення та відсутності державного оборонного замовлення. Незважаючи на значне скорочення національного оборонно-промислового комплексу, він досі має стратегічне значення для національної економіки.

Слід відзначити, що хоча в 1991 р. Україна отримала практично третину усього військово-промислового потенціалу СРСР, її сучасні можливості по виробництву озброєнь та військової техніки оцінюються на рівні не більше 5% колишнього рівня (для довідки: потужності Росії при тих же вихідних умовах ВПК - за самими скромними підрахунками в 5 раз більше).

За даними Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, з 2000 р. в українському експорті почали домінувати нові розробки, до числа покупців крім Росії, Пакистану, Алжиру увійшли Китай, Індія, В'єтнам, Лівія, Ефіопія, Туркменістан.

В 2001 р. обсяги експорту продовжували зростати - за орієнтовними даними вони склали 0,5 млрд. доларів (причому переважна більшість тут належала новій бронетехніці, вертольотам та літакам). В 2002 р. до клієнтів України додався Азербайджан. Тоді ж до переліку вітчизняної продукції на експорт додались системи ППО «Кольчуга», газотурбінні двигуни для кораблів та катерів. Сума експорту за 2003 р. налічувала вже до 550 млн. доларів. Імпортерами стали Ємен та М'янма.

2004 р. - обсяг експорту впритул наблизився до позначки 0,6 млрд. дол.

Ще нещодавно Україна займала 6 місце в світі після РФ, США, Франції, Великобританії, Німеччини. Зараз роль України стала дещо скромнішою.

Практично, серед усіх країн, з якими свого часу було проголошено стратегічне партнерство, лише з Російською Федерацією рівень кооперації у військово-технічній сфері та партнерства на ринку озброєнь відповідає визначенню стратегічного партнерства. А саме, нині Росія залишається найбільшим партнером України у галузі ВТС.

Нерівномірність ВТС України із стратегічними партнерами підтверджує й нормативно-правова база. Зокрема, якщо з Росією укладено 13 міжурядових угод у галузі ВТС, з Республікою Узбекистан - три, з Республікою Польща та Республікою Азербайджан - по одній, то зі Сполученими Штатами та переважною більшістю європейських країн окремі угоди про ВТС відсутня.

Ще один цікавий факт - понад 50% експорту військової продукції спрямовується до Росії. Якщо додати сюди Туркменію та Азербайджан - частка країн СНД стає вирішальною (близько 2/3). На долю Західної Європи припадає 1,8%.

Співпраця в галузі ВПК ведеться за трьома основними напрямками - модернізація іноземних армій (Туркменія, Єгипет), постачання комплектуючих для нової техніки (Росія, Пакистан, Індія), постачання готових озброєнь.

Підприємствами, які працюють в сфері озброєнь, в Україні близько десятка. Це в повному обсязі підприємства авіабудування, дніпропетровський завод «Південмаш», харківський Завод ім. Малишева, запорізьке ВАТ «Мотор-Січ», київські ВО «Арсенал», «Артем», Дніпропетровський агрегатний завод, миколаївське підприємство «Зоря-машпроект», львівське «Текон-Електрон», харківське ЗАТ «ФЕД».

На сьогоднішній день в сфері військово-технічного співробітництва України є 2 головних проблеми: гостра конкуренція та питання політичного характеру. Головними конкурентами нашої держави на ринку озброєнь є Росія, Китай, розвинені держави НАТО. Так, останні створюють регулярні перешкоди для українського військово-промислового комплексу та чинять всілякий тиск. Зокрема, під час югославської кризи НАТО розцінило постачання Україною важкого озброєння в Македонію (яка була дружньою Сербії) як дестабілізуючий фактор. Згодом були звинувачення щодо нелегальних поставок вже згадуваних систем «Кольчуга» в Ірак в обхід санкції Ради Безпеки ООН (як згодом з'ясувалось - безпідставні).

Як вже говорилось, головним партнером України залишається Росія. Але тут є чимало проблем. Так, через невпевненість в майбутньому України як партнера в даній специфічній сфері, Росія почала згортати співпрацю з нашою державою, здійснюючи поступову заміну українських компонентів в своїй військовій продукції, скоротилась кількість спільних проектів. Серед «досягнень» України на даному азимуті - продаж Китаю готового на 90% авіаносного крейсера «Варяг» (Росія неодноразово пропонувала купити його, пропонувались самі різноманітні варіанти домовленостей); передача НАТО ряду «ноу-хау», використаних в комплексі ППО С-300; та найбільш істотної шкоди нанесла участь українських військових експертів у війні РФ з Грузією у Південній Осетії в 2008 р. (саме за участю означених фахівців були збиті декілька штурмовиків Су-25 та літак радіоелектронної розвідки та протидії Ту-22М3 збройних сил РФ).

Пошук партнерів в країнах західної Європи, більшість з яких входить в НАТО, є обмеженою. Тут вирішальним є невідповідність української продукції стандартам НАТО (це при тому, що чимало вітчизняних зразків переважають західні аналоги) з однієї сторони, і небажання (цілком зрозуміле) ділитись з Україною новітніми технологіями. Показовим в даному плані був епізод з перспективами підписання контракту на постачання літака АН-70 в збройні сили країн НАТО: після отримання від України усієї технічної документації в підписанні контракту було відмовлено, замість того концерн Airbus оголосив про початок розробки літака власного виробництва A-400M. Аналогічні приклади можна навести і по іншим галузям військово-технічного співробітництва.

Результатом такої стратегії стає поступове витіснення України з світових ринків озброєнь, що, зважаючи на рівень доходності та значимості з точки зору національної безпеки допустити ніяк не можна.

7. Зовнішня заборгованість України та шляхи її врегулювання

Згідно ст. 2 п. 16 Бюджетного кодексу України (2001р.) державний борг (борг Автономної Республіки Крим чи борг місцевого самоврядування) - загальна сума заборгованості держави (Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування), яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави (Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування), включаючи боргові зобов'язання держави (Автономної Республіки Крим чи міських рад), що вступають в дію в результаті виданих гарантій за кредитами, або зобов'язань, що виникають на підставі законодавства або договору.

Згідно ст. 2 п. 20 Бюджетного кодексу України (2010 р.) державний борг - загальна сума боргових зобов'язань держави з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок державного запозичення.

Зовнішній борг держави - це сума заборгованості країни по зовнішніх запозиченнях, яку становлять непогашені кредити та несплачені за них відсотки. Кредиторами держави можуть бути міжнародні валютно-фінансові організації (МВФ, МБРР, МФК та ін.), офіційні урядові інститути (центральні банки держав, уряди), регіональні банки (ЄБРР), приватні банки та комерційні структури. Зовнішня заборгованість держави умовно поділяється на: короткострокову (до 1 року), середньострокову (1-5 років, за іншими оцінками від 1 до 10 років), довгострокову (понад термін середньострокової).

В регулярній статистичній звітності, яку регулярно розміщують на веб-сайті Міністерства фінансів України до державного боргу включається внутрішній борг (казначейські зобов'язання, облігації внутрішньої державної позики, заборгованість перед банківськими установами), зовнішній борг (заборгованості за позиками, наданих: міжнародними організаціями економічного розвитку, закордонними органами управління, іноземними комерційними банками, тощо), гарантований борг (заборгованість юридичних осіб, сплату за якими гарантувала держава).

Зовнішня заборгованість стала поширеним явищем в світовій економіці. Тривалий час домінувала позиція, що до зовнішніх запозичень більше схильні країни, що розвиваються таз перехідною економікою. Але тенденції ХХІ століття наглядно це заперечують: в числі головних боржників - найбільш розвинені економіки світу (див. табл. 4.3).

Таблиця 3

Розмір зовнішньої заборгованості в провідних країнах світу (в 2009 році)

Складено за даними: по США - http://www.ustreas.gov/tic/debtad09.html, Щорічник ЦРУ https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/rankorder/2079rank.html за вказаними даними ВВП України в 2009 - 116,2 млрд. дол. США

Згідно до ст. 18 п. 2 Бюджетного кодексу України (2010 р.), загальний обсяг державного боргу та гарантованого державою боргу на кінець бюджетного періоду не може перевищувати 60% річного номінального обсягу валового внутрішнього продукту України. З однієї сторони, згідно офіційних даних українського уряду станом на серпень 2010 р. зовнішній борг України складав 362 млрд. грн. або ж 36% ВВП. Але дані міжнародних організацій показують, що з урахуванням коштів, призначених на обслуговування основної суми заборгованості, зовнішній борг України станом на кінець 2009 р. становив 104 млрд. дол. США і 90% від ВВП держави.

Зрозуміло, що за такої ситуації одним з важливих завдань стає уточнення методології обчислення сум зовнішнього боргу. Адже відомим є факт, що використання невірної інформації на початку аналітичного або управлінського процесу неминуче призведе до хибних висновків і, як результат, до поглиблення непростої ситуації соціально-економічного становища нашої держави, до ускладнення завдань перед системою її економічної дипломатії.

В залежності від виду зовнішнього боргу передбачаються різні механізми її погашення. Безперечно, головним інструментом тут виступає сплата основного тіла кредиту плюс погашення відсотків за користування кредитом. У випадку, коли кошти отримані державою під державні цінні папери (в Україні це облігації внутрішньої та зовнішньої державної позики), погашення кредиту відбувається шляхом їх викупу. Стосовно останнього варіанту важливо не порушити діючі правила кредитування: для прикладу, Паризьким клубом кредиторів заборонено прямий викуп боржником своїх цінних паперів на відкритому ринку.

Проте в міжнародній практиці досить часто виникають ситуації, коли країна виявляється неспроможна погасити всю суму заборгованості або її частину. В такому випадку уповноважені представники держави отримують завдання дипломатичного спрямування: досягнути домовленості про реструктуризацію боргу, його капіталізацію або конверсію.

Реструктуризація боргу здійснюється в частині основного тіла боргу, відсотків по ньому або сукупній сумі запозичень шляхом пошуку компромісного варіанту який задовольнив би усі сторони. Основними їх різновидами є:

1) пролонгація - продовження терміну сплати кредиту;

2) оформлення нової угоди про кредитування зі зміною умов;

3) мораторій на сплату відсотків або передбаченої частини основного боргу на визначений період;

4) конверсія всього боргу або визначеної його частини в програму допомоги або в нові боргові зобов'язання;

5) капіталізація боргу - обмін зовнішнього боргу на власність (акціонерний капітал) державних підприємств, надання корпоративних преференцій тощо.

При цьому за будь-яких умов відбувається зниження кредитних рейтингів держави, що негативно позначається на подальших можливостях держави залучати додаткові зовнішні кредити. З точки зору економічної безпеки загрозу становить і залежність від інших держав, їх об'єднань чи юридичних осіб-кредиторів. Саме тому відповідні структури держави повинні здійснювати постійний моніторинг стану зовнішньої заборгованості, своєчасно вживати заходів для недопущення прострочення термінів платежів, контролювати та в разі потреб оперативно шукати можливостей по мінімізації негативних ефектів від порушення термінів сплати зовнішнього державного боргу.

Якщо узагальнити головні правила формування та управління зовнішньою заборгованістю для України, вони матимуть наступний вигляд:

1) врегулювання зовнішньої заборгованості повинно носити системний характер і здійснюватись в межах загальної фінансової стратегії держави;

2) залучення зовнішніх запозичень повинно здійснюватись тільки з метою структурного реформування економіки України (в інших випадках використання коштів для оперативних або «разових» завдань призведе тільки до короткочасного ефекту і в подальшому матиме ще більший негативний результат);

3) пріоритет слід надавати залученню коштів в якості інвестиційних ресурсів;

4) кредити доцільно залучати з різних джерел, щоб мінімізувати можливість впливу на державу зі сторони кредиторів в інших соціально-економічних питаннях;

5) весь потенціал державної управлінської системи слід спрямувати на оптимізацію характеру витрачання державних коштів, контролю за їх раціональністю.

Тільки в такому випадку державна політика в питанні врегулювання зовнішньої заборгованості та забезпеченні економічної незалежності України приноситиме користь країні.

Запитання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте основні напрямки економічної дипломатії України.

2. Економічна дипломатія та її вплив на перспективи євроінтеграції України.

3. СНД і ЄС - дилема вибору чи рівноцінні напрямки міжнародного економічного партнерства.

4. Азійський вектор економічної дипломатії України.

5. Перспективи співробітництва України з державами Америки.

6. Охарактеризуйте сучасний стан української енергетики.

7. Проаналізуйте основні проблеми України в сфері енергетики та запропонуйте власні варіанти їх вирішення.

8. Розгляньте переваги та недоліки участі України в СОТ.

9. Яким чином Україна може запобігти виникненню міжнародних торговельних суперечок за її участю?

10. ЮНКТАД в системі регулювання міжнародної торгівлі.

11. Яким чином Міжнародний торговий центр впливає на міжнародні торговельні потоки?

12. Вкажіть місце ЮНСІТРАЛ в сучасній системі міжнародних торговельних організацій.

13. Яким чином Україна може зміцнити свої позиції на ринку військово-технічного співробітництва? Що для цього необхідно?

14. Наскільки ефективно використовуються зовнішні запозичення в забезпеченні функціонування вітчизняної економіки? Чому Ви так вважаєте?

Література до розділу 4

1. Лихачев А.Е. Экономическая дипломатия России. Новые вызовы и возможности в условиях глобализации / А.Е. Лихачев. - М.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2006. - 461 с.

2. Міжнародна економіка / За ред. А.Р. Румянцева. - К., Знання-Прес, 2003.

3. Міжнародні організації: Навчальний посібник. / За ред. О.С. Кучика. - 2-ге вид., перероб. і доп. - Київ: Знання, 2007. - 749 с.

4. Міжнародні організації: Навчальний посібник / За ред. Ю.Г. Козака, В.В. Ковалевського. - Київ: ЦУЛ, 2003. - 288 с.

5. Смбатян А.С. Международные торгове споры в ГАТТ/ВТО: избранные решения (1952 - 2005 гг.) / А.С. Смбатян. - М.: Волтерс Клувер, 2006. - 344 с.

6. Циганкова Т.М., Гордєєва Т.М. Міжнародні організації. - К., 2001. - 487 с.

Размещено на Allbest.ru