Доктрина Монро та її місце у зовнішній політиці США

Доктрина Монро стала лише логічним завершенням розвитку попередніх тенденцій. У цілому доктрина Монро є офіційним програмним оформленням вже в теорії, що склалася, і практиці зовнішньої політики США, і зокрема, закономірним відображенням і розвитком ідеології експансії. Ця ідеологія пройшла тривалий і складний шлях розвитку, логічним завершенням якого стало послання президента Монро конгресу 2 грудня 1823 р.

Доктрина Монро визначила і обкреслила простір, що далеко перевершує територіальні кордони США «уся Західна півкуля» Великим простором (Grossraum). Коли ця доктрина була односторонньо проголошена, американський уряд заборонив інтервенцію європейських країн в Західну півкулю, але, з іншого боку, заявив, що США зобов'язуються також не втручатися в справи Європи і в політику європейських країн. Як вказав видатний німецький юрист Карл Шмит у своїй роботі «Vоlkerrechtliche Grossraumordnung mit Intervenmtionsverbot fur raumfremde Machte» - у цьому полягає суть доктрини Монро, яка є вираженням справжнього принципу Великого простору «єдність політично пробудженого народу, політичної ідеї і на основу цієї ідеї політично пануючий Великий простір під контролем США, який виключає іноземне втручання»[48,с.33]. Карл Шміт показує, що «усі аргументи, що висуваються США, як в зовнішній політиці, так і в тлумаченні міжнародного права для виправдання наступальних і оборонних ініціатив, засновані на доктрині Монро. Вона характеризує першу стадію розвитку Американського імперіалізму, надихаючи і обґрунтовуючи міжнародні відносини США, починаючи з 1823 року. Характер і зміст цієї доктрини розвивалися паралельно з розвитком Американської держави. На самому початку доктрина Монро була «оборонною» або здавалася такою: з 1823 р. це був захист від Європи і Ліги Націй того часу - Священного Союзу і його втручань в справи Латинської Америка. Доктрина Монро подібним же чином була спрямована й проти Росії, якій належала Аляска на американському континенті. На перший погляд доктрина була ясна: європейські держави не можуть втручатися у внутрішні справи американських держав або поширювати свої політичні системи на американському континенті. Зі свого боку, в порядку обопільності, США теж зобов'язуються не втручатися у внутрішні справи європейських країн[80,с.31].

Деякі дослідники вважають, що доктрина Монро у своєму розвитку пройшла декілька етапів. Так, М. Крейтор наводить періодизацію еволюції доктрини Монро[48,с.40-45].

Перший етап розвитку доктрини Монро - від моменту її проголошення в 1823 р. до додатку Олні - співпадає із становленням і обґрунтуванням принципів американського Великого простору, тобто сфери американської гегемонії на Західній півкулі. Цей початок прориву США в Західну півкулю є насправді економічним і політичним закабаленням країн американського континенту.

Другий етап починається в 80-х рр. XIX століття і полягає в розширенні, консолідації і абсолютизації американської гегемонії. Латиноамериканські держави перетворюються на протекторати США, позбавлені всякого матеріального суверенітету, зберігають лише його зовнішні, символічні атрибути. Сенатор Лодж заявляє в статті, опублікованій у березні 1895 року в журналі «Форум», що в майбутньому від «Ріо-Гранда до Льодовитого океану повинні існувати єдиний прапор і одна країна»[42, с.143]. Апогей цього етапу - війна проти Іспанії в 1898 р. за захоплення її колоній і додаток президента Рузвельта до доктрини Монро від 1904 року.

Під час цього періоду формуються принципи організації американського Великого простору, а також політичні і юридичні основи американського необмеженого панування на континенті. Ці принципи виражені в різних додатках до доктрини Монро, починаючи з додатку Олні, створення Панами і завершуючи додатками Платта і Теодора Рузвельта. Це період, про який близький друг Теодора Рузвельта У. А. Уайт писав, що «Коли іспанці здалися на Кубі і дозволили нам захопити Пуерто-Ріко і Філіппіни, Америка на цьому перехресті звернула на шлях, що веде до світового панування. На земній кулі був посіяний американський імперіалізм. Ми були засуджені на новий спосіб життя»[82,с.189].

Третій етап співпадає з формулюванням ідеології універсалізму президентом Вільсоном, з Паризькою мирною конференцією після закінчення Першої світової війни, що закінчилася Версальським мирним договором, з планами перетворення Ліги Націй в інструмент англо-сакського світового панування і з першою поразкою Європи Сполученими Штатами, що полягала у включення, на вимогу Вільсона, доктрини Монро в Статут Ліги Націй. На той час Латинська Америка була вже остаточно підкорена.

Третій етап - це початок американського прориву в Європу і в Азію. «За словами Карла Шмітта, пише М. Крейтор, доктрина Монро покидає землю американського континенту, перетворюючись з регіонального принципу панування у світову доктрину», в інструмент встановлення світового панування. Як Карл Шмитт помітив у своїй роботі «Grossraum gegen Universalismus», коли президент Вудро Вільсон 22 січня 1917 р. заявив, що доктрина Монро є універсальним принципом для всього світу і людства, він тим самим проголосив домагання США на встановлення світової гегемонії. Доктрина Монро і була Новим світовим ладом для Вудро Вільсона. Розвиток цієї доктрини пов'язаний із сферою впливу і панування США, що все збільшується, спершу на американському континенті, а потім і за його межами, -- порушуючи принцип суверенітету націй, що є основним принципом міжнародного права. Під прапором цієї доктрини Сполучені Штати зробили три історичні спроби встановити світову гегемонію. Першу - після закінчення Першої світової війни, другу - після закінчення Другої світової війни, а третю, нині, після закінчення «холодної війни»[48,с.5-6].

Після закінчення Другої світової війни відбулися чергова геополітична експансія США і розширення географічного простору застосування доктрини Монро. З проголошенням доктрини Трумена США розповсюдили межі дії доктрини Монро через Атлантичний океан до Європи, розправившись заодно з Грецією, що перетворилася після кривавої війни фактично в американський протекторат і в один з плацдармів, що оточують СРСР, а також зі своїм союзником Великобританією, чиї володіння і сфери впливу відійшли до США. Сполучені штати і не намагаються відмовитися від методів експансії у зовнішній політиці, кидаючи постійні виклики Європі і Азії.

У розвитку доктрини Монро намічаються прототипи характеру домінування США над країнами Латинської Америки, прототипи, які пізніше використовуватимуться також і відносно інших держав за межами США і стануть юридичним і політичним фундаментом Нового Світового Ладу.

Ці прототипи форм американської гегемонії були сформульовані в доповненнях (додатках) до доктрини Монро, а саме в доповненні Олні, згідно з яким воля США є законом в Латинській Америці, в надбавці Платта, що закріплює принципи встановлення американського протекторату і в додатку Рузвельта від 1904 роки, згідно якої воля США є єдиним джерелом нового міжнародного права на американському континенті.

Перетворення країн Латинської Америки на американські протекторати розпочалося з так званої доктрини Олні, яка була викладена в ноті державного секретаря Олні, адресованій 20 червня 1895р. уряду Великобританії у зв'язку з першим Венесуельським конфліктом. «Нині -, заявив Олні, - Сполучені Штати є сувереном на цьому континенті і їх воля - закон». Як правильно помітив радянський вчений І. Дементьєв, в доктрині Олні «принципи 1823 роки були сполучені з ідеєю гегемонії США в Західній півкулі, подальший розвиток доктрини Монро привів до злиття її з принципами інтервенціоналізму»[43,с.275].

Виходячи з аксіоми, що США - єдиний суверен на Американському континенті і що їх воля - закон, Сполучені Штати поставили собі метою закріпити принципи цієї необмеженої гегемонії в системі міжнародного права.

Варто згадати про доктрину «Морської сили» адмірала Мехена, що являється ще одним чи не найвагомішим додатком до доктрини Монро, яка особливо вплинула на вихід принципів американського експансіонізму з-за межі Латиноамериканського простору.

Геополітична доктрина «морської сили» зробила не лише сильний вплив на подальших американо-англійських геополітиків, але й перетворилася на ідеологічний стержень американської геополітики.

Доктрина «морської сили» була, в основних рисах, викладена Мехеном в його книзі «Вплив морської потужності на історію в 1660-1783 роках»[41,с.67], уперше виданій у Бостоні в 1890 р. Мехен намагався обґрунтувати тезу, ніби «морська потужність», тобто здатність імперіалістичної держави вести наступальну, агресивну війну на морі, є визначальним чинником національні долі.

«Морська сила», стверджував Мехен, потрібна Сполученим Штатам для того, щоб цивілізувати навколишній світ»[20,с.49-189], стати провідною морською силою зумовлено національною долею Сполучених Штатів.

Мета теорії і доктрини «морської сили» полягала в тому, щоб обґрунтувати необхідність для США політики посилених військово-морських озброєнь, захоплення військово-морських баз і колоній, розширення радіусу наступальних дій воєнно-морських сил США.

У зв'язку з тим Мехен проповідував, що «морська потужність» стане для США інструментом політики, що допомагає збільшенню сили і престижу нації. Особливе значення у справі посилення «морської сили» Мехен надавав діяльності уряду, головним завданням якого, на думку Мехена, являється наполеглива боротьба за встановлення колоніальної, торгової і військово-морської переваги своєї країни над іншими країнами світу.

Адмірал Мэхэн у багатьох відношеннях явився ідейним попередником пізніших американо-англійських расистів і геополітиків. Мехен в численних статтях і виступах в період 1890-1914 рр. пропагував конкретну програму зовнішньополітичної експансії і мілітаризації США[4,с.29-30].

Політико-стратегічна програма Мехена зводилася до наступних трьох пунктів[20,с.231]:

1. Зовнішньоекономічна експансія США: всесвітнє розширення «заморської» торгівлі, вивезення капіталу, захоплення зовнішніх ринків.

2. Зовнішньополітична експансія США: активна колоніальна політика, захоплення ще не поділених територій і військова боротьба за переділ світу на користь США у басейні Тихого океану і в Латинській Америці.

3. Воєнно-стратегічні заходи по закріпленню завойованих колоній і сфер впливу й підготовці до подальшої боротьби за світове панування.

Проповідник політики експлуатації колоніальних народів, Мехен писав, що захоплюючи колонії, військово-морська держава завойовує плацдарм на чужій землі, нові джерела сировини, ринок для збуту зайвих товарів, нову сферу для свого судноплавства і можливість отримання величезних прибутків.

Все ще велика частина світу належить дикунам або ж державам, які в економічному або політичному стосунках недорозвинені і через це не в змозі використати повний потенціал територій, якими вони володіють. З іншого боку у високо цивілізованих держав нагромаджуються надлишки енергії. Ця енергія в дуже близькому майбутньому має бути спрямована на завоювання нових просторів, підкреслював Мехен в 1895 році.

Адмірал Мехен був головним політичним радником державного секретаря Хея і в якості такого зробив вирішальний вплив на сформульовану Хеєм в 1898 році ноту «відкритих дверей», що заклала ідеологічне обґрунтування експансії доктрини Монро за межами Західної півкулі. «Мехен по суті розробив основні установки доктрини «відкритих дверей» за декілька років до проголошення цієї доктрини Держдепартаментом США»[12,с.46].

У найбільш широкому розумінні ця теорія виявляє безперечний зв'язок з принципами доктрини Монро і, особливо з ідеями, які згодом сталі відомі як «Mаnifest Destiny»(визначення долі).

Початком теорії «визначення долі» стало видання у 1900 році книги «Економічне панування Америки»[74] історика Брукса Адамса, що виступив з пропагандою англосаксонського расизму і із закликами перетворити Тихий океан на внутрішнє американське море. У кінці ХIX - початку ХХ століття, в період наближення боротьби за перерозподіл вже поділеного світу, в США насаджується справжній культ експансії і агресії, що відповідає спрямуванням американського імперіалізму.

Група істориків при університеті Джона Гопкінса на чолі з Бруксом Адамсом стала обґрунтовувати «винятковість» і «богообраність» американської політичної системи, проголошуючи «право» і «обов'язок» США насаджувати свою політичну систему у всьому світі. З вірою в «обраний народ» і в призначену йому владу над світом ця група істориків почала виробляти ідеологічні установки світового американського експансіонізму.

У своїй лекції «Визначення долі англо-саксонськой раси» історик Джон Фіске, що мав величезний вплив на Вашингтон, виражав упевненість у наближеності того дня, коли американська система пошириться «від полюса до полюса» і на «обох півкулях» встановиться панування США[21,с.64]. У своїй книзі «Політична наука і порівняльне конституційне право», що вийшла в 1890 році, Джон Барджес писав, що політична організація держав визначається расовим характером населення. Англосакси є самою політичною расою, заявляв Барджес, а США самою політичною країною у світі. Тому перед США стоїть завдання розповсюдити свою систему на весь світ. Інші країни «Слід змусити підкорятися, застосувавши, якщо знадобиться, будь-які засоби». Барджес сформулював програму імперіалістичної експансії США, що включає протекторат США над Латинською Америкою, островами Тихого океану і Східної Азії[5,с.214].

Джеймс Стронг оформив расову доктрину політичної переваги англосаксів над іншими народами, поєднавши її з соціал-дарвінізмом.

Виробивши теологічне трактування «зумовленої (визначеної) долі» США, яка з'єднала традицію американського місіонерства з кальвіністською переконаністю в «богообраності» Америки і вбачаючи в американському імперіалізмі «волю провидіння», якому так само як і Богові, неможливо було чинити опір, Стронг у своїй книзі «Наша країна: її можливе майбутнє», опублікованій в 1885 році, стверджував, що «світ вступив в нову стадію історичного розвитку - стадію непримиренної расової боротьби. Англосакська раса, що має унікальну енергію, розвинувши в собі необхідні для поширення своїх політичних інститутів агресивні риси, рушить по усій землі. «Якщо я правильно передбачаю, ця могутня раса просунеться в Мексику, Центральну і Південну Америку, на острови в океані, а потім в Африку і далі»[48,с.44].

Стронг дійшов навіть до того, що встановлення американського світового панування назвав, як і президент Вільсон через двадцять років, місією Сполучених Штатів християнізувати світ.

Джон Гань - (держсекретар) розглядав імперіалістичну експансію як знак «космічної тенденції»[62,с.47]. «Ніяка людина, ніяка партія, не в змозі противитися цій космічній тенденції». Відомий журналіст Чарльз Конант помітив, що «ми не повинні забувати, що експансіонізм - це «єство» Англо-Сакської раси»[12,с.268-279]. Відмовитися від експансіонізму було б расовою зрадою. Xудзон Максим, брат винахідника кулемета Хірама Максима, стверджував, що «експансія є законом природи. Наша нація не буде в змозі вижити, якщо вона не буде підкорятимуться цьому закону». Закони природи, відкриті Дарвіном, роблять імперіалістичний експансіонізм біологічним імперативом США. Держава подібно до біологічного організму. У боротьбі за виживання біологічний організм або перемагає або гине. Із за расової переваги англо-саксів, Сполученим Штатам судилося перемогти.

У 90-тих роках XIX століття з численними статтями, що оспівують експансію США, виступає історик Фредерік Джаксон Тернер, визнаним, разом з адміралом Мехеном і істориком Бруксом Адамсом, батьком американської геополітики і головним теоретиком американського експансіонізму, чия теорія «рухливих меж», утілившись в політику «відкритих дверей», визначила зовнішню політику США упродовж усього двадцятого століття.

Створюючи свою теорію «рухливих меж» Тернер хотів обґрунтувати необхідність вічної експансії і агресії США. Відбиваючи прагнення американських імперіалістичних хижаків, Тернер проголошує настання міфічного «століття Тихого океану», доля якого нібито тісно пов'язана із США в силу географічних та інших причин.

Тернер вважав, що у США немає встановлених меж, а межі рухливі. Зовнішньополітична експансія була для Тернера основною умовою розвитку США. Історична місія США, «зумовлена доля» цієї країни - це постійно розширювати свої межі, поки весь світ не буде світом Америки. «Основним фактом історичного життя США була експансія...Імперативи динаміки зовнішньої політики: побудова Панамського каналу, що сполучає Атлантичний і Тихий океани, становлення «морської потужності» США, поширення американського впливу на навколишні острови і довколишні країни, свідчення того, що експансіонізм триватиме»[14,с. 49].

Тернер стверджував, що Сполучені Штати не є географічно зафіксованим простором. США -- геополітичний процес безперервного експансіонізму. США для Тернера передусім геополітичне поняття і історична суть, і доля цієї країни виражаються в динаміці зовнішнього експансіонізму. Геополітичний експансіонізм для Тернера основна форма національного буття США. Національне існування - це загарбання. Національне існування передусім проявляється у безперервній боротьбі підкорити нові географічні простори, просуваючи вічно рухливий кордон США. Тернер - батько геополітичної концепції зовнішньої політики США, яку Теодор Рузвельт, а потім Вудро Вільсон почали здійснювати.

У листі до Тернера в 1894 р. Теодор Рузвельт писав «спасибі тобі...Ти прекрасно сформулював і узагальнив безліч думок і ідей які були у мене останнім часом»[43,с.211].

Тернер писав про необхідність виховати таких людей, які могли б об'єднати усіх американців навколо імперіалістичних «ідеалів» експансіонізму, поклоніння сильним особам і насильству. Бути американським ідеалістом означало для Тернера вірити у богообраність американського глобального експансіонізму і сприяти встановленню американського світового панування. Прототипом такого ідеаліста він вважав ковбоя і піонера-завойовника Дикого 3аходу, у якого «агресивна бадьорість», «сокира і вінчестер» були символами завоювання. Але якщо у минулому агресивно-бадьорий ідеаліст сокирою і вінчестером завойовував Дикий 3ахід, винищуючи усіх непокірних, то новий ідеаліст - теж агресивно-бадьорий, але вже озброєний «військовою потужністю» адмірала Мехена, а пізніше і ідеологією Вільсонівського універсалізму - вже вирушав на завоювання всього світу.

Тернер розглядав Першу світову війну як боротьбу за «американський ідеал», тобто боротьбу за американську гегемонію[41,с.102-104].

Експансіоністські тенденції в зовнішній політиці США особливо посилилися в період президентства Теодора Рузвельта, що сповідував доктрину Мехена про перевагу англосаксів на морі і що претендував на керівництво англо-американців всім світом. Пізніше вже рузвельтівська експансіоністська політика мала назву «доброго сусіда»[12,165].

До періоду закінчення Першої світової війни доктрина «визначеної долі», доктрина Монро і політика «відкритих дверей» злилися і утілилися у вільсонівський універсалізм. Вільсон ще більше глобалізував ці доктрини, представляючи плани встановлення американського світового панування звершенням нібито волі Бога.

Вудро Вільсон, завжди підкреслював, що усі його ідеї про американський експансіонізм виникли під впливом бесід з Тернером, та писав: «Американський континент вже завойований Сполученим Штатами і служить цілям нашої цивілізації. США повинні тепер обернути свій погляд на нові межі»[25,с.368].

Таким чином, доктрина Монро з усіма її додатками та доповненнями виникає в процесі становлення американського експансіонізму і взагалі із розвитком та становленням Сполучених Штатів як країни-учасника міжнародного рівня та невід'ємного прагнення до впливу на розвиток усіх процесів, що відбуваються у світі. В цьому ж полягає й становлення доктрини Монро ідеологічним підґрунтям та певним чином виправданням американської діяльності в зовнішній політиці: вдало роблячи своєчасні ходи, граючи не за правилами, але вміло обґрунтованими методами - стати гравцем світового масштабу.

Розділ ІІІ. Економічні чинники зміни зовнішньополітичного курсу США

Особливо швидко наприкінці XIX - на початку XX ст. розвивалася економіка такої порівняно молодої країни, як США, що утворилася в 1776 р. у результаті війни за незалежність англійських Північноамериканських колоній.

Як і напередодні війни за незалежність в кінці XVIII ст. США залишалися переважно аграрною країною, частина населення якої (більше 90%) проживала в сільській місцевості. Як у промисловості, так і в сільському господарстві майже неподільно панувала ручна праця, чисельність найманих робітників залишалася незначною, а більшість мануфактурних виробів доставлялася з Європи, в першу чергу з Англії[15,с.23-50].

Проте саме в ході війни за незалежність в країні відбулися соціально-економічні зрушення і були створені важливі передумови для швидкого розвитку і повної перемоги капіталістичних відносин. На місці колишніх колоній виникла єдина незалежна держава. Назавжди пішли в минуле обмежувальна «політика метрополії, податки і заборони британського парламенту. Контроль над природними ресурсами, і зокрема над надрами землі перейшов від суверена (англійського короля) до приватного підприємництва»[23,с.16].

Важливим явищем було складання єдиного внутрішнього ринку, контроль над яким переходив в руки федерального уряду. Не менше значення мали і свобода зовнішньої торгівлі, самостійний вихід США на міжнародну арену, відкриття безпосередніх зв'язків із Західною Європою, Китаєм, Росією і так далі.

Вже до початку XIX ст. експорт і імпорт США досягли небачених до того часу розмірів (відповідно 93 млн. і 111 млн. дол. в 1801 р.)[23, 41]. Війни в Європі сіяли смерть і руйнування на континенті, розоряли європейських купців і судновласників, порушували нормальні торгові зв'язки між державами. Але те, що означало загибель для європейських торговців, несло одночасно процвітання і вигоду американцям. Показово, що як тільки в Європі передбачалися нестійкі мирні відносини після підписання в березні 1802 р. Ам'єнського миру, так крива торгівлі США полетіла вниз. Мирний перепочинок опинився, проте, нетривалим, і в результаті чергового туру європейських воєн загальний об'єм американської торгівлі в 1807 р. досяг колосальної на ті часи цифри -- 247 млн. дол.[23,с.76].

Наполеонівські війни, величезна кількість солдат в арміях і неврожаї в Європі викликали посилений попит на американські сільськогосподарські продукти, про що свідчило зростання цін на борошно.

Використовуючи вигоди нейтрального положення, американці поставляли до Європи товари з Вест-Індії, Південної Америки, Далекого і Ближнього Сходу. Значна частина величезної маси іноземних товарів, що поступили в ті роки в порти США, отримавши після сплати ввізних мит свідоцтво про «нейтральність»[68,с.62], тут же вантажилася на американські судна і відправлялася в різні країни.

При всьому значенні зовнішньої торгівлі її роль в економіці США не слід перебільшувати. Експорт ніколи не був вирішальним чинником у валовому національному продукті країні. Успіхів американців в області торгівлі і мореплавства в ці роки заважали сучасникам і подальшим історикам дати правильну оцінку основних тенденцій розвитку економіки молодої республіки[46,с.2-4].

Світове значення мало винахід пароплава, що почався ще в XVIII ст. і що завершився в 1807 р. спуском на воду Р. Фултоном «Клермонта», що привело до революції спершу в річковому, а потім в морському транспорті. Стандартизація деталей згодом також революціонізувала методи виробництва зброї, а бавовноочищувальна машина -- виробництво бавовни[11,с.281].

Але тільки з часів війни 1812-1815 рр. можна з упевненістю датувати початок промислового перевороту в бавовняному виробництві на північному сході США не у формі перших дослідів застосування машин і організації фабрик, як було в кінці XVIII ст., а у формі процесу, важливої тенденції розвитку, яка, хоча і може в деякі несприятливі періоди (наприклад, посилення англійської конкуренції після 1815 р. і криза 1819 р.) гальмуватися, не може бути пригнічена.

Для залучення додаткового капіталу в період війни 1812 - 1815 рр. почали широко використовуватися корпорації - компанії, що отримали довід законодавчих органів штатів акти про «інкорпорацію».

Зрозуміло, не всі галузі промисловості розвивалися рівномірно. Однією з порівняно відсталих галузей промисловості довгий час залишалася металургія.

Індустріалізація, яка дійсно відбувалася в США в останній третині ХІХ ст. і відрізнялася виключно високими темпами. Що стосується промислового перевороту, то він передує індустріалізації і в умовах раннього періоду розвитку капіталізму, як правило, починається не у важкій, а саме в легкій промисловості. Тому найбільш показове не відставання металургії, а технічний переворот в бавовняній промисловості, у виробництві взуття, годинників і інших виробах легкої промисловості.

Новітні дослідження американців показали, що вже в тих, що вважалися раніше «статично темні роки» (1809--1839) відбувалося значне зростання виробництва[22,с.109].

Не дивлячись на значні успіхи в промисловому розвитку в перші десятиліття XIX ст., Сполучені Штати до 1840 р. все ще знаходилися напередодні вирішальних змін. Переважна більшість робочого населення (3717 756) все ще займалося сільським господарством. Більш того, саме ценз 1840 р. показав найширший розвиток дрібної оброблювальної промисловості. Досягла максимуму і кількість підприємств (1240) у найбільш передовій галузі виробництва, що швидко розвивалася, - бавовняна. За 1815-1860 рр. з 18 до 2 ц., а загальне промислове виробництво в країні зросло в 12 разів 40 . В цілому в 1859 р. продукція американської промисловості (1885 862 тис. дол.) вперше перевищила вартість сільськогосподарського виробництва. Виключно високими в США виявилися і темпи залізничного будівництва, внаслідок чого протяжність залізниць з 1835 р. практично подвоювалася через кожних 5 років[22,с.110-115].

«Машина і пара - ось формула технічної революції в Англії. Машина і водяне колесо - ось формула для першого етапу машинної стадії американського капіталізму», - робив висновки А. В. Єфімов[22,с.202].

Важливі особливості промислового перевороту в США пов'язані з тим, що він відбувався в основному за рахунок залучення європейської (в першу чергу англійською) робочої сили, а також капіталів.

Таким чином, промисловий переворот в США відбувався в тісному зв'язку із становленням і розвитком капіталізму в країнах Західної Європи, і в першу чергу у Великобританії. Ґенеза капіталізму в США не була ізольованим, американським явищем, а складала частину загального європейсько-американського, і зрештою світового процесу. У широких масштабах в Америці використовувалися європейські технічні і наукові досягнення, капітали, машини і, що особливо важливе, кваліфікована робоча сила. Особливості історичного розвитку США, і перш за все наявність «вільних» земель на Заході, створювали умови для розвитку капіталізму вшир, могли на деякий час розтягнути і уповільнити завершення промислової революції з тим, проте, щоб підготувати в майбутньому ширше поле і великі можливості для індустріального розвитку всієї країни.

До початку 60-х років XIX ст. у найбільш розвинених північно-східних штатах (Масачусетс, Нью-Йорк, Пенсільванія і ін.) з'являються очевидні ознаки завершальної стадії промислової революції (виробництво машин машинами). Тут налічувалося декілька десятків крупних заводів, що виготовляли машини для текстильної промисловості, металоріжучі верстати, парові машини, локомотиви і так далі. На трьох найбільших заводах по виробництву машин і устаткування були зайняті від 800 до 1200 робітників. На верстатобудівних підприємствах застосовувалися парові машини. За допомогою складних верстатів виготовлялося устаткування для текстильних фабрик фірмами.

Найважливішим соціальним підсумком промислового перевороту в США, як і в інших країнах, було виникнення робочого стану. Згідно перепису 1860 р., в промисловості було зайнято 1 040 349 чоловіків і 270 897 жінок, тобто всього 1 311 246 54[37,с.166-168].

Набуття чинності федеральної конституції значно прискорило процес об'єднання американської нації. Сполучені Штати стали єдиною централізованою державою, а утворений в 1789 р. федеральний уряд - інструментом проведення загальнонаціональної політики. Створилися сприятливі умови для подолання економічної об'єднаності країни, формування національного ринку, складання загальноамериканської культури. Територіальна експансія, розповсюдження капіталізму на нові землі, розвиток його «вшир» також сприяли національній консолідації [29,с.198].

Нові сполучні ланки в політичній структурі зовсім не усунули суперечностей в «єдиній сім'ї» американських штатів. Залишалися в силі розбіжності між Північчю і Півднем. Піднесення буржуазії, що ділила владу з плантаторами, збільшувало соціальну нерівність. Жорстокій експлуатації піддавалися негри-раби, посилювався натиск на корінне населення Америки - індійців.

Основу внутрішньої і зовнішньої політики складали, як і раніше, внутрішньо станові інтереси правлячої верхівки, особливо виражені в період правління федералістів. З 39 чоловік, що поставили підписи під конституцією, 26 узяли в свої руки проведення її в життя. Почата федералістами реформа управління країною мала далекі перспективи, і найважливішим з них було закріплення підсумків революції на користь плантаторського блоку, створення надійної основи для здійснення його станового панування.

Південці заперечували проти виплати своїх довоєнних боргів англійцям. Розбіжності між республіканцями і федералістами розповсюдилися і на область зовнішньої політики, ключовим питанням якої були взаємини з Англією, Францією і Іспанією.

Всупереч умовам мирного договору 1783 р. Англія утримувала за собою укріплені пункти на північно-західній межі США, а крім того, відмовлялася повернути американським плантаторам захоплених під час війни за незалежність негрів-рабів. Порти британської Вест-Індії були закриті для американської торгівлі. Мало зважала на Сполучені Штати і Іспанія, що володіла Флоридою і Луїзіаною. Свобода торгівлі по Міссісіпі мала колосальне значення для всього американського Заходу, а також і південних штатів, але гирло цієї водної артерії знаходилося в руках іспанських властей[31,с.201].

У 1792-1793 рр. почалися війни європейських монархів проти революційної Франції. Проголосивши себе нейтральною державою, Сполучені Штати дістали можливість торгувати відразу з обома воюючими сторонами. Разом з тим невизнання принципів морського нейтралітету Великобританією могло поставити під удар практично всю торгівлю США з Французькою республікою і її володіннями у Вест-Індії, а союзний договір 1778 р. з Францією ускладнював міжнародне положення США як нейтральної держави. В зв'язку з цим американська влада була поставлена перед важким вибором: або поглиблювати співпрацю з Францією, протиставивши себе Англії, або за рахунок Франції врегулювати відношення з «власницею Морів»[40,с.46-91].

Після закінчення англо-американської війни в Сполучених Штатах спостерігалося істотне перегрупування політичних сил. Колись впливова федералістська партія практично перестала існувати. На виборах 1816 р. кандидатура представника республіканців Джеймса Монро не зустріла серйозного опору.

Важливим завданням конгресу після закінчення війни з Англією, на думку Монро, повинні були стати «заходи по збереженню і заохоченню розвитку мануфактури», яка досягла «безпрецедентного розквіту» і розвитку стальної промисловості, що стала джерелом «національної незалежності і добробуту» Сполучених Штатів.

Т. Джефферсон, що спочатку висловлювався проти промислового розвитку, тепер підкреслював, що «власника промислового підприємства слід поставити в один ряд із землевласником… Досвід показав нам, що мануфактура така ж необхідна для нашої незалежності, як і для нашого процвітання»[56,с.304].

Вже весною 1816 р. був прийнятий перший протекціоністський тариф і при активній підтримці Дж. Келхуна і Р. Клея, установлений другий національний банк Сполучених Штатів. Відповідно до нового закону митні збори коливалися від 7,5 до 30% вартості товарів,

Зміцнення національної єдності, неподільне панування республіканської партії і певне заспокоєння в політичному житті країни послужили підставою для сучасників назвати президентство Монро «ерою доброї згоди» (the Era of Good Feelings). Вперше цей термін використала газета Бостона «Коламбіан сентінел» 12 липня 1817 р. і він відразу ж отримав досить широке розповсюдження[33,с.171].

Проте благополуччя і спокій в країні були тільки зовнішніми. Післявоєнне «процвітання», засноване на нестійкому ґрунті земельного і бавовняного «буму», виявилося нетривалим. Відновлення мирного життя в Європі і посилення конкуренції англійських товарів на американському ринку посилювали важке становище. Торговий баланс США в 1815-1819 рр. складався украй не благополучно. Імпорт сильно перевищував експорт. У цих умовах національний банк не зміг забезпечити нормалізацію грошового обігу і, більш того, навіть сприяв поглибленню економічних труднощів. Сучасники бачили корінь зла саме в банківських спекуляціях, не розуміючи, що розвал фінансів був швидше наслідком, ніж причиною кризи, розвиток якого неминуче виходив з природи капіталістичного виробництва.

Економічна криза 1819 р. торкнулася самих різних верств населення. Виключно гостро в ці роки йшла справа з розподілом державних земель. У цій обстановці в квітні 1820 р. був прийнятий новий аграрний закон, що знижував, мінімальну ціну за акр до 1,25 дол. з одночасною відміною кредиту і наданням права купувати ділянки розміром в 80 акрів (замість колишніх 160 акрів)[45, 253-256].

Великої гостроти в 1819-1820 рр. досяг конфлікт з питання про рабство. Він виник у зв'язку з петицією території Міссурі в конгрес про надання їй прав штату. 13 лютого 1819 р. Дж. Толмадж (штат Нью-Йорк) вніс поправку, по якій ухвалення Міссурі в число штатів обумовлювалося введенням там конституції, що передбачала спочатку обмеження, а потім і заборону рабства. Розгорілася люта суперечка, що охопила всю країну і що продовжувався два роки. Юридично конфлікт виглядав як стара суперечка про «вузьке» і «широке» тлумачення конституції. Представники Півдня ревно захищали суверенітет штатів і заперечували право федерального конгресу накладати обмеження при вступі території Міссурі в Союз. По суті ж мова йшла про увічнення рабства в Міссурі, про політичне переважання в Союзі і про те, хто отримуватиме вигоди від приєднання нових територій до Сполучених Штатів. Для плантаторів Півдня було важливо добитися розповсюдження рабства за межі Міссісіпі і одночасно створити перевагу сил в сенаті, де число вільних і рабовласницьких штатів було однаковим (по 11)[69,с.39]. Враховуючи швидше зростання населення вільних штатів, Південь не міг вже розраховувати на переважаючий вплив в палаті і тому прагнув укріпити свої позиції в сенаті.

Врешті-решт конфлікт вдалося тимчасово улагодити. Ініціатором так званого Міссурійського компромісу 1820 р. виступив Р. Клей, що представляв прикордонний штат Кентуккі і мав великий досвід парламентської діяльності. Після того, як з проханням про прийом в число штатів звернувся Мен, було вирішено, щоб, не порушуючи рівноваги сил в сенаті, прийняти обидві території формально, без всяких попередніх обмежень відносно рабства. Звичайно, було ясно, що фактично Міссурі приймається як рабовласницький, а Мен - як вільний штат. Територія на захід від р. Міссісіпі ділилася паралеллю 36°30' пн. ш. - рабовласницька на південь і вільна на північ. Передбачалося також повернення збіглих рабів, якщо на цьому наполягали їх господарі.

Фактичними переможцями в конфлікті виявилися рабовласники, які посилювали вплив у федеральному уряді, блокуючись з певними колами західних фермерів і буржуазії Півночі. Одним з таких поступок і був Міссурійський компроміс 1820 р., що розширив межі рабства на нові території на захід від Міссісіпі і що виявився, як висловився державний секретар Дж. Адамс, «титульним листом величезного трагічного тому»[82, с.8].

Міссурійський компроміс ще більш посилив прагнення рабовласників до експансії. Закриті двері на північ від 36° 30' подвоювали енергію плантаторів відносно територій на південь від меж Сполучених Штатів (Техас, Куба і ін.). Експансіоністські настрої в країні підігрівалися і тривалою боротьбою за Флориду. Ще в 1810 р. під приводом допомоги повсталим колоністам Сполучені Штати окупували Західну Флориду, а пізніше конгрес оформив приєднання цієї області до штату Луїзіана і території Міссісіпі. У грудні 1817 р. озброєні сили США окупували острів Амелія, хоча останній був звільнений від іспанського панування і оголошений частиною території Мексики. Побоюючись звільнення Східної Флориди від іспанського панування, генерал Е. Джексон в 1818 р. під приводом переслідування індійців окупував і цю територію.

Іспанії, що не мала в своєму розпорядженні реальних можливостей відстояти свої території, не залишалося іншого виходу, окрім поступки Флориди, і за договором 22 лютого 1819 р., ратифікованим лише в 1821 р., разом з приєднанням Флориди, США добилися розмежування території на Заході по 42-ій паралелі аж до берегів Тихого океану.

Це було перше договірне визнання домагань Сполучених Штатів на території Тихоокеанського побережжя, і недивно те. що умовами угоди з Іспанією державний секретар Дж. К. Адам дуже пишався. Будучи вже в похилому віці, він називав цей договір «найбільшим досягненням в своєму житті» і результатом найбільш успішних переговорів, які коли-небудь велися урядом США. Разом з тим сам Дж. К. Адам підкреслював, що дії Е. Джексона були однією з «безпосередніх і важливих причин, які привели до договору. Слід враховувати також, що Іспанія у той час украй потребувала нормалізації відносин з США, для того, щоб мати можливість продовжити боротьбу зі своїми повсталими колоніями і заручитися в цій боротьбі підтримкою або хоч би нейтралітетом Вашингтона. По образному вислову російського посла в Сполучених Штатах А. Я. Дашкова, «Іспанія ампутувала ногу, щоб врятувати тіло»[1,с.48].

Розширення США відбувалося не тільки за рахунок володінь європейських держав, але в першу чергу за рахунок територій, що належали індійцям. Колонізація Заходу супроводжувалася фізичним винищуванням і відтисненням індійців, які вважалися «даремними і небезпечними Американці, проте, цим не обмежилися, і в доповіді військового міністра Дж. Келхуна конгресу на початку 1823 р. рекомендувалося відтиснення індійців за Міссісіпі. Своє «право» на вигнання індійців Сполучені Штати обґрунтовували численними посиланнями на «прогрес цивілізації» і «намір творця».

Недивно, що територія США безперервно розширювалася і до складу союзу один за іншим приймалися нові штати: Індіана (11 грудня 1816 р.), Міссісіпі (10 грудня 1817 р.), Іллінойс (3 грудня 1818 р.), Алабама (14 грудня 1819 р.), Мен (15 березня 1820 р.), Місcypі (10 серпня 1821 р.). З 1820 по 1830 р. населення західних штатів зросло з 2217 тис. до 3700 тис . Як відзначав Ф . Дж. Тернер «підйом нового Заходу був найбільш значним фактом американської історії наступні роки за війною 1812 р.»[83,с.112].

Найважливішим зовнішньополітичним актом уряду Сполучених Штатів в 20-і роки XIX ст. стало проголошення доктрини Монро. Походження і основні принципи доктрини були обумовлені не тільки міжнародним станом, що склався на той час, а й глибокими процесами, що відбувалися усередині самих Сполучених Штатів: розвитком капіталізму, пробудженням американського націоналізму, формуванням експансіоністських ідей.

Іспанська колоніальна імперія, знаходячись в стані глибокого занепаду, переживала серйозну кризу. Впродовж років Іспанська Америка була охоплена полум'ям національно-визвольного руху, і більшість колишніх іспанських колоній в західній півкулі (окрім Куби і Пуерто-Ріко) стали вже незалежними. Проте у Мадриді не бажали зважати на реальне становище, а в пресі наполегливо циркулювали чутки про підготовку Священним союзом проектів інтервенції до Латинської Америки для відновлення іспанського панування. Широкому розповсюдженню цих чуток сприяла озброєна інтервенція Франції в цілях придушення революційного руху в Іспанії, зроблена в 1823 р. за рішенням Веронського конгресу.

Англія - неподільна «власниця Морів» і найбільша промислова держава - сподівалася оволодіти новими ринками збуту і розширити свій політичний вплив в західній півкулі. У Лондоні були не проти втягнути в орбіту своєї політики і Сполучені Штати, тим більше що в економічних відносинах молода республіка все ще знаходилася залежно від колишньої метрополії. Досить сказати, що в 1822 р. 95% шерстяних і 89% бавовняних товарів ввозяться в США з Великобританії. В цілому ж продукція Англії і її колоній складала в 1822 р. 47%[1,с.254-258].

Молода північноамериканська нація, що розвивалася по висхідній лінії, ревниво підносилася до збереження і зміцнення незалежності і одночасно прагнула до розширення своїх позицій як в Північній, так і в Південній Америці. Для обґрунтування переважних «прав» Вашингтона в західній півкулі, і перш за все на континенті Північної Америки, політичні діячі Сполучених Штатів неодноразово посилалися на різні аргументи (теорія «природних меж», доктрина «політичного тяжіння», концепція «американської системи» і т. д.).

Ще в грудні 1813 р. Т. Джефферсон писав німецькому ученому А. Гумбольдту: «Європейські країни утворюють окрему частину земної кулі; географічне положення робить їх частиною певної системи; у них є коло власних інтересів, в які ми ніколи не повинні втручатися; це є нашим завданням. Америка має в своєму розпорядженні свою півкулю. Тому у неї своя система інтересів, які не повинні бути підпорядковані інтересам Європи»[8,с.356].

Теоретичні роздуми Т. Джефферсона отримали практичний розвиток у виступах спікера палати представників Р. Клея [71,с.108]. 10 травня 1820 р. він заявив в конгресі: «У наших силах створити систему, центром якої стануть США і в якій з нами буде вся Південна Америка. Особливо вигідно це було б відносно торгівлі; наша країна стала б осередком світової торгівлі... Відносно Південної Америки народ США займе те ж становище, яке займають жителі Нової Англії відносно решти Сполучених Штатів. Заповзятливість, працьовитість і економічні навики дадуть нам перевагу в будь-якому можливому змаганні з Південною Америкою». Г. Клей закликав своїх колег «стати сьогодні справжніми американцями і очолити американську систему»[7,с.330].

Слід підкреслити, що у Вашингтоні «американській системі», як правило, додавали націоналістичне, а іноді і явно експансіоністське тлумачення. На засіданні уряду в листопаді 1819 р. державний секретар Дж. К. Адам відверто заявив, що «світ повинен звикнути до думки вважати континент Північної Америки нашим законним володінням». Адам вважав, що було б протиприродним і абсурдним, щоб розрізнені території, власники яких знаходяться за морем на відстані сотень миль, «існували б постійно, стикаючись з великою, могутньою нацією»[7,с.331].

Доктрина Монро не тільки відображала еволюцію націоналістичних і експансіоністських ідей, але і була результатом конкретних причин і обставин, що склалися в 1823 р.

За абстрактними принципами ховалися цілком реальні практичні інтереси. Папери Дж. К. Адамса в Массачусетському історичному університеті, листування Дж. Монро в Нью-Йоркській публічній бібліотеці і матеріали Національного архіву у Вашингтоні свідчать про наявність прямого зв'язку між інтересами купців і судновласників Нової Англії і висуненням в липні 1823 р. знаменитого «принципу неоколоніалізму». Показовим є те, що приводом для формулювання цього принципу послужило звернення багатого купця Бостона У. Стургиса і сенатора Дж. Ллойда (штат Массачусетс).

З самими незначними редакційними змінами президент Монро включив «принцип неоколонізації» в текст свого знаменитого послання конгресу 2 грудня 1823 р. (§ 7). Два інших важливих абзаци президентського послання (§ 48 і § 49), відомих пізніше як «доктрина Монро», отримали остаточне оформлення в результаті обговорення відповідей на пропозиції британського міністра закордонних справ Дж. Каннінга про сумісні дії США і Англії в іспано-американському питанні у зв'язку з чутками про загрозу інтервенції Священного союзу (серпень 1823 р.)[79,с.44-45], а також повідомлень Тейля про відмову Росії прийняти представника Колумбії і принципах політики союзних держав в Європі. Вирішення уряду по цих питаннях повинні були, по думці Дж. Адамса, складати єдину «комбіновану систему політики».

В ході дискусії на засіданнях американського уряду в листопаді 1823 р. виявилися дві протилежні точки зору. Більшість кабінету, зокрема військовий міністр Келхун і президент Монро, рахували інтервенцію Священного союзу до Південної Америки можливою і схилялися до ухвалення пропозицій Дж. Каннінга. Інша точка зору послідовно захищалася впливовим і добре поінформованим про дійсний стан речей державним секретарем Дж. Адамсом, який докладно розкрив сенс і цілі пропозицій Дж. Каннінга. Адам зрозумів, що реальної загрози інтервенції Священного союзу не існувало. За його власними словами, можливість відновлення іспанського панування на Американському континенті була нереальною. В той же час Адам вважав, що якщо Великобританія одна «захистить» молоді південноамериканські держави від інтервенції Священного союзу, а Сполучені Штати залишаться осторонь, то Англія отримає величезні торгові переваги і колишні володіння Іспанії тануть насправді колоніями Англії. 7 листопада 1823 р. Адам запропонував самостійно заявити європейським державам про принципи відмінні США, а не «виступати в ролі суднової шлюпки в кільватері британського військового корабля»[7,с.87-90].

Одним з центральних принципів послання стала ідея про розділення світу на європейську і американську системи. «...ми розглядатимемо будь-яку спробу з їх боку (європейських держав - учасниць Священного союзу), розповсюдити свою систему на будь-яку частину нашої півкулі небезпечною для нашого спокою і безпеки». Зробити таку спробу, за словами президентського послання, було неможливо, «не ставлячи під загрозу наш мир і щастя». З іншого боку, президент підтверджував, що відносно Європи США дотримуються політики невтручання у внутрішні справи будь-якої держави, а в боротьбі колишніх іспанських колоній проти метрополії - нейтралітету[7,с.111].

Суть доктрини Монро і її «подвійний характер» розкривалися не стільки у відносинах США з системою європейських країн, і зокрема з Росією і Великобританією, скільки в політиці Вашингтона в межах західної півкулі. Заперечуючи проти подальшої колонізації західної півкулі, купці, судновласники і промисловці Нової Англії виступали проти колоніальної монополії європейських країн, проти бар'єрів для американської торгівлі і мореплавства, на користь зміцнення і розширення власних позицій і впливу в цьому регіоні. В результаті «принцип неоколонізації» став надалі знаряддям створення колоніальної сфери самих США.

Для розуміння загального характеру принципів доктрини Монро важливо враховувати не тільки три розрізнені параграфи, що відносяться до зовнішньої політики, але і текст президентського послання в цілому. Вельми показово, зокрема, що в тексті послання містився заклик до зміцнення системи протекціонізму. Підтверджуючи прагнення до заохочення американської промисловості, президент рекомендував переглянути тариф в цілях додаткового обмеження тих видів продукції, які США готуються виробляти, або які пов'язані з обороною або незалежністю країни. Новий протекціоністський тариф суттєво підвищив мита на товари, що ввозилися, був прийнятий конгресом вже весною 1824 р. Націоналістичні ідеї у сфері зовнішньої політики поєднувалися із зміцненням системи протекціонізму в середині Сполучених Штатів.

Ще більш важливо звернути увагу на завершальну частину послання, де зростання могутності і добробуту Сполучених Штатів прямо пов'язувалося з експансією. З того часу була приєднана нова територія величезних розмірів, що охоплює багато річок, зокрема Міссісіпі, навігація по якій до океану мала колосальне значення для первинних штатів. По всій цій території населення роз'їжджалося на всіх напрямках, і утворилися нові штати. Ця експансія населення і приєднання нових штатів у величезній мірі збільшило ресурси і додало силу вже незалежній державі.

Доктрина Монро була складним і суперечливим явищем, головною в ній зрештою опинилася тенденція до націоналізму і експансії, до зміцнення і розширення позицій Сполучених Штатів в західній півкулі. Недивно тому, що в майбутньому її принципи в першу чергу використовувалися не для захисту, а проти країн Латинської Америки, а також проти Великобританії і інших європейських країн, як конкурентів Сполучених Штатів в боротьбі за вплив в західній півкулі. Туманний характер формулювань і сама форма доктрини, проголошеної у вигляді послання Президента Конгресу і не оформленої навіть як звичайний законодавчий акт, дозволили уряду Сполучених Штатів у кожному конкретному випадку пристосовувати доктрину до історичної обстановки, що змінювалася[33,с.12-13].

Особливо наполегливо американський представник добивався свободи торгівлі і рибного лову у північно-західних берегів Америки. І в цьому питанні, прагнучи до збереження дружніх відносин із Сполученими Штатами, Росія пішла на поступки, погодившись на встановлення взаємної свободи торгівлі і навігації на північному Заході Америки строком на 10 років (одночасно передбачалася заборона торгівлі спиртними напоями, вогнепальною зброєю, порохом і т. п.).

Що стосується Сполучених Штатів, то там не приховували свого задоволення укладеною угодою з Росією. Як відзначав президент Монро, договір щодо Північно-Західного узбережжя і Тихого океану надає США все, про що вони могли б просити або бажати. Успішними для Сполучених Штатів зрештою опинилися і тривалі переговори про укладення торгового договору з Росією.

Нарешті, щоб подолати останню тяганину і утруднення, Бьюкенен, запропонував приурочити підписання договору до іменин Миколи Павловича. Підписання договору відбулося 6(18) грудня 1832 р. Відповідно до ст. 1 торгівля і мореплавання між володіннями обох сторін оголошувалися вільними і заснованими на взаємності. Жителям обох країн дозволялося торгувати у всіх місцях, де допускалася іноземна торгівля. Що стосується загальної митної політики кожної з договірних сторін, то вона залишалася цілком автономною і умовами договору не торкалася.

Президент Е. Джексон в річному посланні конгресу відзначив, що «дружні відносини, які завжди підтримувалися між Сполученими Штатами і Росією, отримали подальший розвиток і були закріплені договором від 6(18) грудня минулого року...». Завдяки ліберальним умовам цього договору розвиватиметься процвітаюча торгівля, що, у свою чергу, «додає нові мотиви тій взаємній дружбі, яку обидві країни до цих пір живили у відношенні один одного»[9,с.232].