Реалізація стратегії виходу на зовнішній ринок

Зовнішньоекономічна діяльність держав є важливим фактором міжнародних економічних відносин. Після здобуття Україною державної незалежності поступова інтеграція до світового господарства і налагодження багатосторонньої кооперації з країнами інтеграційних угруповань стали головними пріоритетами зовнішньоекономічної діяльності держави.

В останні роки спостерігається поступова активізація діяльності суб'єктів господарювання на зовнішніх ринках. Це зумовлено як покращенням внутрішнього економічного становища України, її підприємств, намаганням держави відстоювати свої інтереси на міжнародній арені, так і появою більш широких можливостей для роботи у зовнішньоекономічній сфері.

Зовнішньоекономічні зв'язки стають все більш помітною складовою господарської діяльності українських підприємств та організацій. Посилюється інтерес до економічного, виробничого та науково-технічного співробітництва з партнерами із зарубіжних країн. В цих умовах значна кількість підприємств та організацій потребують об'єктивної інформації про механізм функціонування світового ринку, його структуру, організацію та техніку здійснення комерційних операцій.

В той же час, через досить жорстку конкуренцію на зовнішніх ринках і брак досвіду роботи підприємств в подібному середовищі стає очевидним, що для поступового підвищення ефективності їх діяльності необхідно по-новому поглянути на існуючі методи співпраці із зовнішніми контрагентами. Окрім цього, зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД) є специфічною сферою діяльності, яка потребує широких та спеціальних знань в галузі міжнародної комерції та права.

Питання регіональних економічних відносин у світі завжди стояло дуже гостро, однак наприкінці минулого століття його актуальність посилилась як на рівні груп країн, так і на рівні внутрішніх територій, регіональна економічна інтеграція стала домінуючою тенденцією світового розвитку. Регіональні інтеграційні процеси не тільки виступають фактором прискорення економічного розвитку країн, що входять до інтеграційних угруповань, а й практичним засобом входження держав до світового господарства.

Без капіталовкладень неможливо тривале існування жодного підприємства. Від інвестицій, їхнього обсягу і структури залежать перспективи підприємства, його можливості утриматись на ринку.

Актуальність теми дослідження полягає у потребі господарюючого суб'єкта раціонально робити вибір серед багатьох альтернатив інвестиційного розвитку. Обраний напрямок вкладання коштів має відповідати стратегічним і тактичним цілям, інвестиційній стратегії розвитку підприємства.

В роботі розглядаються джерела фінансування інвестиційних проектів, стратегія підприємства по розвитку зовнішньоекономічної діяльності, інвестиційний проект, проводиться аналіз ефективності інвестиційного проекту.

Метою дипломної роботи є - на основі аналізу економічної літератури та практичного розробити інвестиційну стратегію підприємства по розвитку зовнішньоекономічної діяльності.

Для досягнення поставленої мети було поставлено такі задачі:

розглянути джерела фінансуванні інвестиційних проектів

проаналізувати розробку реального інвестиційного проекту;

проаналізувати привабливість інвестиційних альтернатив для вибору проекту для фінансування підприємством;

оцінити основні напрямки підвищення ефективності реальних інвестицій на підприємстві;

Об'єктом дослідження є зовнішньоекономічна та інвестиційна діяльність підприємства ВАТ „Турбоатом”.

Предметом роботи стали джерела фінансування інвестиційних проектів, методи оцінки інвестиційних проектів, оцінка привабливості інвестиційних альтернатив. На основі заданого набору вихідних даних розроблено інвестиційну стратегію проведено економічний інвестиційний аналіз капіталовкладення в освоєння нової технології виробничої діяльності, закупівлю нового обладнання, його установку підприємством для підвищення ефективності виробничої діяльності й оцінений економічний стимул підприємства профінансувати цей проект.

Методологічною основою аналітичних розрахунків ефективності реальних інвестицій стали кілька формалізованих способів оцінки:

по чистій приведеній вартості;

по внутрішній нормі прибутку;

по індексі рентабельності;

по поточному строку окупності;

по простій ставці прибутковості (середньої рентабельності).

В першому розділі розглядаються теоретичні основи, поняття, сутність та зміст зовнішньоекономічної діяльності в Україні, форми та методи виходу підприємства на зовнішній ринок, види стратегій виходу на зовнішній ринок українських підприємств, управління інвестуванням, аспекти розробки інвестиційної стратегії підприємства, залежність формування джерел фінансових ресурсів для здійснення реальних інвестицій, та концепція “бізнес-плану”, закладена методологічна основа аналітичних розрахунків ефективності реальних інвестицій.

В другому розділі на основі виробничих даних підприємства ВАТ „Турбоатом”, зроблені дослідження по розробці та оцінці привабливості реального інвестиційного проекту згідно стадіям передінвестиційного етапу життєвого циклу проекту: проаналізовано вибір пріоритетних напрямків реального інвестування, здійснена розробка бізнес-плану інвестиційного проекту, проаналізовано привабливість інвестиційних альтернатив для вибору проекту під реалізацію;

Третій розділ містить аналіз ефективності запропонованого інвестиційного проекту. Також розглянуті напрямки покращення фінансового стану та удосконалення політики розвитку підприємства.

У висновках зроблено підсумки та узагальнення по зроблених дослідженнях.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи складає аналіз інвестиційної діяльності підприємства. аналіз. Інформаційну базу дослідження склала звітність підприємства за 2006-2007 роки.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що в дипломній роботі викладений комплексний аналіз показників ефективності діяльності підприємства та розрахунок показників ефективності інвестиційного проекту. Для практичного використання запропоновані шляхи підвищення ефективності діяльності підприємства

Особистий внесок автора зумовлюється самостійністю проведеного дослідження.

Розділ 1. Теоретичні основи розробки стратегії зовнішньоекономічної діяльності підприємства

Значна вага цінового чинника нарощування експорту

У 2007 р. темпи приросту фізичних обсягів експорту зростали були значно нижчими, ніж темпи приросту у вартісному виразі. Перевищення вартості 1 т. експорту у 2007 р. порівняно з 2006 р. торкнулось 32 товарних позицій, на які припадає майже 45% товарного експорту. В той час як лише по 8 вагомих товарних позиціях (майже 20% товарного експорту) експортна ціна 1 т. була нижчою порівняно з 2006 р. Зокрема, агрегована експортна ціна 1 т. нафтопродуктів (товарна підгрупа 2710) у 2007 р. перевищувала відповідну ціну 2006 р. більш ніж на 30,0%. Щодо семи позицій експорту продукції металургійної продукції (20% товарного експорту 2007 року) експортна ціна 1 т. продукції перевищувала рівень 2006 р. на 21,0-32,7%. Вартість 12 т трубної продукції зростала в середньому на 6-18%, продукції рослинництва (пшениця, кукурудза, ріпак) - відповідно на 9,4-23,3%. В той же час, щодо п'ятої частини експорту ціна 1 т. продукції зазнала незначного зниження порівняно з минулим роком. Показовим є зниження ціни на олії (-11,6% та руди і концентрати залізні - 17,5%), щодо інших товарних позицій зниження ціни складало 0,4-6%%. Зазначені зміни в цілому підтверджують вплив сприятливої світової кон'юнктури на зростання експорту товарів з України у 2006 р.

1.2 Форми та методи виходу підприємства на зовнішній ринок

Сучасний етап розвитку світогосподарських зв'язків характеризується розширенням усіх форм міжнародних економічних відносин на основі швидкого росту продуктивних сил, який обумовлений прискоренням науково-технічного прогресу. Тому більшість великих підприємств починають реалізовувати свою продукцію як на внутрішніх, так і на зовнішніх ринках. В умовах перехідної економіки українські підприємства починають виходити на міжнародний ринок, тому питання про методи та засоби освоєння його є дуже актуальним на даний час.

Процес виходу на зовнішній ринок має декілька етапів. Їх можна зобразити схематично [рис.1.2.1]:

Рис.1.2.1 Етапи виходу підприємства на зовнішній ринок

Ретельний аналіз середовища міжнародного маркетингу є першим необхідним етапом при розробці програми виходу фірми на зовнішні ринки. При виході на зовнішні ринки необхідно опанувати інформацію щодо рівня економічного розвитку країни, яка приваблює фірму з її товаром, систему регулювання зовнішньоекономічної діяльності в ній, політичну систему, культурні та релігійні традиції, особливості мови спілкування, географічні особливості тощо.

Якщо фірма вирішила виходити на зовнішній ринок, вона може це зробити двома шляхами: або звернутися з пропозицією до іншої фірми, яка знаходиться за кордоном організувати продаж товарів; або самій починати організовувати реалізацію продукції. До виходу за кордон фірма повинна чітко визначити завдання і установки свого міжнародного маркетингу.

При виборі ринку країни-кандидати можна класифікувати за деякими критеріями:

1) розмір ринку,

2) динаміка росту ринку,

3) витрати на реалізацію 4) конкурентні переваги,

5) ступінь ризику. Мета ранжування - встановити який ринок забезпечить фірмі найбільш високий довготривалий прибуток. [74, c.56]

Після того, як фірма вирішила займатися збутом продукції в тій чи іншій країні, вона повинна вибрати найліпший спосіб виходу на обраний ринок. Фірма може зупинитися на трьох варіантах: експорт, спільна підприємницька діяльність, пряме інвестування за кордон. Деталізація цих способів наведена в таблиці:

Таблиця 1.1

Способи здійснення підприємницької діяльності

Вибір структури комплексу маркетингу може мати наступні варіанти:

1) стандартизований комплекс маркетингу (стандартизація товарів, реклами, каналів розподілу та інших елементів. Стандартизація призводить до мінімізації витрат, оскільки не приносить великих змін);

2) принцип індивідуального комплексу маркетингу (пристосування елементів маркетингу до специфіки окремого цільового ринку).

Структура служби міжнародного маркетингу може мати 3 варіанти:

1) експортний відділ;

2) міжнародний філіал (керує, як правило, власний президент, який визначає мету діяльності даного філіалу, його бюджет тощо);

3) транснаціональна корпорація.

Отже, з врахуванням ризику, який властивий діяльності на міжнародному рівні, фірмі необхідно приймати рішення в області міжнародного маркетингу послідовно, комплексно і виважено.

Вихід підприємств на світовий зовнішній ринок - закономірність розвитку ринкової економіки. Діяльність підприємств на світовому ринку пов'язана з міжнародною виробничою й науково-технічною кооперацією, експортом і імпортом товарів і послуг.

Проблеми державного регулювання діяльності підприємств на зовнішньому ринку потребують подальшого вдосконалення. За допомогою аналізу методів міжнародного регулювання, потрібно виробити оптимальну зовнішньо економічну стратегію роботи підприємств в ринкових умовах, а саме:

забезпечення стабільності в розвитку міжнародної економіки і валютно-фінансовій сфері;

розвиток співробітництва між країнами у різних формах;

усунення дискримінації в торгівельно-економічних відносинах між країнами і угрупуваннями;

сприяння розвитку приватного підприємництва;

прийняття конкретних заходів виходу з криз в конкретній країні або на світовому ринку;

узгодження і координація макроекономічної політики держав, обумовленої об'єктивними тенденціями до економічної інтеграції в рамках окремих регіонів.

Законодавство України всіляко заохочує експорт продукції вітчизняних товаровиробників. Найсуттєвіше значення в цьому плані має встановлення нульової ставки податку на додану вартість на всі види експортної продукції (за винятком експорту продукції, яка, згідно з законодавством, звільнена від ПДВ на внутрішньому ринку України).

Сукупний зовнішньоторговельний оборот товарів та послуг у 2007 році збільшився порівняно з 2006 роком на 17.6% і становив 103.5 млрд. дол. США (у 2006 році оборот зріс на 13.50

Перевищення темпів зростання імпорту товарів та послуг над експортом становило 8.8 в. п, вперше за останні 7 років в Україні сформувалося від'ємне сальдо зовнішньоторговельного балансу у розмірі 3.1 млрд. дол. США (у 2006 році воно було додатнім та становило 671 млн. дол. США).

Вихід України на світовий ринок передбачає вирішити багато проблем принципової важливості органічного входження держави в світове господарство, використання у повній мірі можливостей для вирішення своїх внутрішніх завдань, географічних і структурних проблем зовнішньоекономічних зв'язків країни. Україна має не просто проголосити про перехід до економіки відкритого типу, але й прийняти відповідні рішення з практичної реалізації цього курсу.

Проблеми і негативні довгострокові тенденції українських зовнішньоекономічних зв'язків, які зберігаються в структурі експорту та імпорту:

переважно сировинна спрямованість експорту, превалювання в ньому енергомісткої та матеріаломісткої продукції;

деформована демографічна структура експорту та імпорту аж до монопольної залежності від окремих країн в (нафта, газ);

нераціональне і нерівномірне розміщення експортного потенціалу.

Ключові проблеми розвитку зовнішньої торгівлі України пов'язані з диверсифікацією її геополітичних або регіональних пріоритетів, з оптимізацією структури експорту й імпорту, з гармонізацією національного законодавства відповідно до вимог і норм ГАТТ/ВТО.

Для ефективного розв'язання проблем і розвитку зовнішньоекономічних зв'язків необхідна суттєва трансформація товарної структури (перехід на торгівлю товарами високого ступеню обробки), а саме:

1. Прискорений розвиток торгівлі послугами, особливо транспортно-інфраструктурними і туристичними.

2. Подальша диверсифікація географічної структури

3. Необхідно раціоналізувати у територіальному плані експортний потенціал України.

4. Необхідно проводити селективну політику в загальному процесі лібералізації зовнішньої торгівлі. Доцільним є успішне закінчення входу в структуру ГАТТ/ВТО, що очікується найближчими роками.

Основними принципами формування відкритої економіки повинні стати:

по-перше, акцент на розвиток власних галузей, що мають порівняльні і конкурентні переваги у світовій економіці регіонального (СНД) і глобального масштабу;

по-друге, високий рівень внутрішньої інтегрованості вітчизняної економіки, створення потужного національного ринку як фундаментальної основи для завоювання і закріплення за собою відповідних ніш на гостро конкурентних і високо інтенсивних світових ринках товарів і послуг;

по-третє, забезпечення подальшої фінансової стабілізації, що покращує макроекономічні умови як для національного, так і для міжнародного підприємництва, від чого залежить створення сприятливого інвестиційного клімату;

по-четверте, введення твердої конвертованої валюти;

по-п'яте, врахування різної фактороінтенсивності національних галузей і виробництв, тобто їх капітало і працезабезпеченість порівняно з іншими країнами, врахування відповідних внутрішніх витрат, цін і їх світових аналогів з тим, щоб уникнути несприятливої для України асиметрії в цінах, що погіршує умови торгівлі і призводить до суттєвих збитків.

Головна мета держави в цих у мовах - розроблення зовнішньоекономічної стратегії, визначення напрямків спрямування експортного потенціалу, підтримка галузей і підприємств в розвитку експортних виробництв та стимулювати роботу підприємств економічними методами, хоча повністю відмовитися від адміністративних важелів, як показує світовий досвід, неможливо, держава повинна регулювати, координувати і допомагати розвитку зовнішньоекономічної діяльності у відповідності з обраним напрямком. Особливе значення в цьому плані набуває створення системи стимулювання експорту, особливо найбільш ефективного і перспективного експорту - експорту готової продукції. Суттєву роль в цьому відіграють податкові пільги, формування системи кредитування і страхування зовнішньоекономічної діяльності. Держава в питанні імпорту, головним чином, за допомогою митних податків сприяє його раціоналізації.

Вплив та вагомість України на міжнародній арені залежить від стану її економіки, від рівня економічного розвитку, потенціалу і конкурентоспроможності на світових ринках. Коли стабілізуються макроекономічні показники, підвищиться рівень життя на Україні, вона матиме можливість і всі умови для вступу у ті міжнародні організації і інтеграційні об'єднання, з якими про це тільки починається діалог.

Експорт є найпростішим способом виходу на зовнішній ринок. За інтенсивністю і обсягами розрізняють нерегулярний і регулярний експорт. Нерегулярний експорт - це пасивний рівень зовнішньоекономічних відносин, коли підприємство час від часу експортує свої надлишки і продає товари місцевим оптовикам, що представляють закордонних покупців. Про регулярний експорт можна говорити тоді, коли підприємство має за мету розширити свої зовнішньоторговельні операції на конкретному ринку.

Застосовуючи стратегію експорту, підприємство виготовляє свої товари у власній країні, пропонуючи їх на експорт у модифікованому або в немодифікованому вигляді. Переваги цього способу:

потребує мінімальних змін у товарному асортименті

підприємства, його структурі;

потребує мінімальних інвестиційних витрат та поточних грошових зобов'язань;

забезпечує мінімальний ризик при вході на ринок та легкість виходу. [57, с.92]

Експорт буває двох різновидів: непрямий і прямий. За непрямого експорту підприємство користується послугами посередників, а за прямого проводить експортні операції самостійно. Підприємства, що тільки починають свою експортну діяльність, частіше використовують непрямий експорт. Вони віддають перевагу цьому варіанту з двох причин. По-перше, такий експорт потребує меншого обсягу капіталовкладень, оскільки підприємству не доводиться створювати за кордоном власний торговий апарат або налагоджувати мережу контактів. По-друге, за непрямого експорту підприємство менше ризикує. Оптовою реалізацією товару займаються посередники, які застосовують у цій діяльності свої специфічні професійні знання, уміння і послуги, і тому продавець, як правило, робить менше помилок.

Використання посередників при експорті має не тільки переваги, а й недоліки:

ізольованість виробника від ринку, відсутність інформації про реакцію споживача на товар;

залежність експортера від посередника;

недостатня увага посередника до роботи з товаром експортера;

відсутність у посередника в силу різних причин прагнення просувати товар експортера на всі доступні сегменти цільового ринку.

Непрямий експорт, або делегування повноважень без інвестування, має різноманітні форми.

1. Передача повноважень з експорту передбачає використання системи збуту, що знаходиться в одній або декількох країнах і належить іншому підприємству. Таку систему збуту експортер використовує тоді, коли його потенціал слабкий, щоб діяти самостійно на зовнішньому ринку.

2. Експортна франшиза - такий спосіб організації справи, за якого франчайзі купує у відомої компанії право на продаж її товарів під її товарним знаком.

3. Комерційні посередники активно беруть участь в експортних операціях. їх розрізняють за двома ознаками: винагороді (торгова націнка або комісійні) і сталості зв'язків з експортером. Основні види посередників, що працюють у сфері міжнародної торгівлі, такі:

міжнародний маклер шукає і налагоджує контакти, не

одержуючи повноважень продавця і покупця, працює за комісійні (куртаж) з обох сторін угоди;

агент із закупівлі виконує доручення покупця знайти за кордоном товар визначеної якості і за визначеною ціною, з конкретним терміном постачання;

агент з продажу виконує доручення експортера вивчити ринок, продати і поставити товар, виписати рахунок на умовах одержання комісійних у відсотках від ціни. Може бути гарантом покупця за додаткову плату; комісійний агент представляє експортера - постачальника товару за кордоном, працює на основі контракту; агент з міжнародної торгівлі купує і продає від свого власного імені;

концесіонер - посередник міжнародної торгівлі, у якого тісний зв'язок з експортером, працює на умовах контракту і виконує три основні функції: торгову, технічну, фінансову;

імпортер-дистриб'ютор укладає контракт з експортером, інколи працює на умовах виключності. Основа взаємовідносин із експортером - традиція. Сам виписує рахунки й інформує про покупців.

Прямий експорт передбачає прямий продаж через власний торговий персонал. Він застосовується у випадку, коли легко визначити споживачів або вони самі знаходять продавця. Організація прямого експорту може здійснюватися за допомогою:

експортного відділу, що вирішує всі питання з просування товару на зовнішній ринок;

торгового представника, який відряджений за кордон і працює тільки на своє підприємство. Він добре знає товар і просуває його на ринок;

представництва - команди, яка постійно працює за кордоном, головним завданням якої є стимулювання збуту, укладання угод, контроль за їх виконанням.

2. Спільна підприємницька діяльність. Ця стратегія виходу підприємства на зовнішній ринок ґрунтується на поєднанні його зусиль із ресурсами комерційних підприємств країни-партнера з метою створення виробничих і маркетингових потужностей. На відміну від експорту при спільній підприємницькій діяльності (СПД) формується партнерство, у результаті якого за рубежем створюються певні потужності. Законодавство ряду країн передбачає, що присутність на їхньому ринку іноземної компанії можлива лише при укладанні контракту з місцевими фірмами про виробництво товарів у цих країнах. Навіть промислово розвинені країни іноді чинять тиск на експортерів, щоб вони створювали спільні

виробництва за рубежем. Міжнародний маркетинг виділяє чотири види СПД:

1) ліцензування;

2) виробництво за контрактом;

3) управління за контрактом;

4) підприємства спільного володіння.

Ліцензування є одним із найпростіших шляхів виходу на зовнішній ринок. Ліцензіар укладає на закордонному ринку угоду з ліцензіатом, передаючи права на використання виробничого процесу, товарного знаку, патенту, торгового секрету в обмін на гонорар або ліцензійний платіж. Ліцензіар одержує вихід на ринок з мінімальним ризиком, а ліцензіату не доводиться починати з нуля, тому що він відразу набуває виробничого досвіду, добре відомий товар або ім'я. Використання ліцензування при СПД має економічні, стратегічні і політичні мотиви. Економічні мотиви полягають у тому, що ліцензіар знижує ризик створення виробництва за рубежем з огляду на невеликий обсяг продажу, небезпеку удосконалення товару конкурентом, обмеженість ресурсів тощо. Великі підприємства з диверсифікованим виробництвом, переглядаючи асортимент, зосереджують зусилля на сильних сторонах своєї діяльності, що дають високий прибуток. Продаючи ліцензії, вони відмовляються від продукції і технології, що не становлять інтерес сьогодні. У цьому полягає стратегічний мотив ліцензійної угоди. Політичні і правові мотиви лежать в основі ліцензійної угоди тоді, коли є обмеження на придбання іноземцями власності в країні-реципієнті або відсутній захист іноземної власності. Для зазначеного способу є характерним:

наявність патентно-ліцензійного продукту або ноу-хау;

використання для проникнення на новий ринок;

обмежені інвестиційні витрати та поточні зобов'язання. Однак ліцензування має й недоліки - підприємство має

менший контроль над ліцензіатом, ніж над своєю філією. До того ж, у випадку великого успіху ліцензіата, прибутки підуть саме йому, а не ліцензіару. У результаті, виходячи на зовнішній ринок таким способом, підприємство може саме створити собі конкурента. Передаючи права на об'єкт ліцензійної угоди, підприємство втрачає контроль над своїми активами. Тому в ліцензійному контракті необхідно передбачити такі моменти:

умови його припинення, якщо сторони не виконують своїх зобов'язань;

методи перевірки якості товару, послуг;

зобов'язання щодо витрат на створення системи збуту;

географічні межі застосування активів;

умови використання новаторських технологій, заснованих на знаннях, переданих за ліцензійною угодою;

конфіденційність інформації, що міститься в ліцензійній УГОДІ.

Іншим різновидом стратегії СПД є виробництво за контрактом, тобто укладання контракту з місцевими виробниками на випуск товару. Причини, що зумовлюють використання такого способу:

дефіцит власних потужностей;

наявність перешкод для експорту у відповідну країну;

високі транспортні витрати;

економія на факторах виробництва.

Загальна схема виробництва за контрактом на практиці має різні модифікації. Значного поширення набуло виробництво комплектуючих. До різновидів виробництва за контрактом відносять переробку давальницької сировини - толінгові операції. Технологічна схема їх виконання полягає у постачанні вітчизняних матеріалів, напівфабрикатів і компонентів за кордон, де вони обробляються, монтуються, а потім реімпортуються як готова продукція. [51. C.429]

Цей спосіб виходу на зовнішній ринок також має недоліки. Застосовуючи його, підприємство менше контролює процес виробництва, що може мати наслідком втрату частини потенційних прибутків. Однак підрядне виробництво дає підприємству можливість розгорнути свою діяльність на зовнішньому ринку швидше, зі меншим ризиком і з перспективою вступу в партнерство з місцевим виробником або купівлі його підприємства.

Ще одним способом виходу на зовнішній ринок, що відносять до стратегії СПД, є управління за контрактом. За такого способу підприємство надає закордонному партнеру "ноу-хау" у сфері управління, а той забезпечує необхідний капітал. Інакше кажучи, підприємство експортує не товар, а скоріше управлінські послуги. Частіше за все це відбувається у формі консультацій для іноземних компаній. Такий спосіб використовувало підприємство "Хілтон", організовуючи роботу готелів у різних країнах світу. З погляду країни-реципієнта контракт на управління усуває потребу в прямих інвестиціях як засобі, обов'язковому для одержання управлінської допомоги. Підприємству, що надає такі послуги, контракти допомагають уникнути ризику втратити капітал, коли прибуток від інвестицій не високий, а капітальні витрати непомірно великі.

Управління за контрактом широко застосовується у країнах, що розвиваються, які мають капітал і виконавчий персонал, але не мають "ноу-хау" і кваліфікованих працівників. Пропозиції щодо кооперації за участю закордонного капіталу в цих країнах нерідко відхиляються через острах допустити іноземне засилля. Угода ж на здійснення комплексу робіт в галузі менеджменту обмежена в часі, і в остаточному підсумку закордонні фахівці будуть замінені місцевими.

Цей спосіб виходу на зовнішній ринок характеризується мінімальним ризиком і одержанням прибутку із самого початку діяльності. Недолік його полягає в тому, що для виходу на зовнішній ринок підприємству необхідно мати достатній штат кваліфікованих управлінців, котрих можна використовувати з більшою вигодою для себе. До цього способу також недоцільно вдаватись у тому випадку, коли самостійне здійснення всього бізнесу принесе підприємству, що виходить на зовнішній ринок, набагато більші прибутки. Крім того, управління за контрактом на якийсь час позбавляє підприємство можливості розгорнути власний бізнес у цій закордонній країні.

Ще одним способом проникнення на зовнішній ринок є створення підприємства спільного володіння. Таке підприємство є результатом об'єднання зусиль закордонних і місцевих інвесторів з метою створення місцевого комерційного підприємства, яким вони володіють і управляють спільно. Існують різні шляхи заснування такого підприємства, наприклад закордонний інвестор може купити частку в місцевому підприємстві, або місцеве підприємство може купити собі частку у вже існуючому місцевому підприємстві закордонної компанії, або обидві сторони можуть спільними зусиллями створити нове підприємство. Основні риси цього способу:

він є обов'язковим при виході на окремі ринки;

потребує інвестиційних витрат;

супроводжується політичними ризиками;

має високу ймовірність конфліктів з партнерами;

передбачає складну процедуру виходу з ринку.

Підприємство спільного володіння може виявитися необхідним або бажаним з економічних або політичних міркувань. Зокрема, виходячи на зовнішній ринок, підприємство має дефіцит фінансових, матеріальних або управлінських ресурсів для здійснення проекту самотужки. Інша можлива причина - іноземний уряд тільки в такий спосіб допускає на ринок своєї країни товари іноземних виробників.

Цей спосіб, як і інші, не позбавлений недоліків. Партнери, що походять з різних країн, можуть розійтися в думках з питань, пов'язаних із капіталовкладеннями, маркетингом та іншими аспектами діяльності. Наприклад, багато американських фірм, вивозячи капітал у ті або інші країни, прагнуть використовувати зароблені кошти для повторного інвестування на розширення виробництва, а місцеві підприємства цих країн нерідко надають перевагу вилученню цих надходжень з обороту. Американські підприємства велику роль відводять маркетингу, а місцеві інвестори найчастіше покладаються винятково на організацію збуту. Крім того, створення підприємств спільного володіння може ускладнити для транснаціональної компанії втілення в життя конкретних заходів у сфері виробництва і маркетингу у світовому масштабі.