Доктрина Монро та її місце у зовнішній політиці США

У зв'язку з бурхливим розвитком капіталістичних відносин, промисловим переворотом, освоєнням західних земель і так далі в країні посилювався протест проти всіляких привілеїв і обмежень підприємницької діяльності. Нові шари буржуазії вимагали «рівних можливостей» і захисту від іноземної конкуренції.

Перехід американського капіталізму в монополістичну стадію привів до значних змін в її зовнішній політиці. Фінансово-промислова олігархія країни не збиралася спокійно дивитися на панівну роль європейських держав у світі. Американський капітал теж вимагав нові ринки та нові території.

Позитивну роль в економічному піднесенні США та перетворенні їх у провідну індустріальну державу світу відіграла також протекціоністська політика уряду, яка захищала власних підприємців від конкурентів установленням високих митних зборів на готову продукцію та сприяла притоку в країну іноземного капіталу (передусім англійського та французького).

Велику роль в економічному житті країни відігравали банки, активно відбувається процес зрощування банківського капіталу з промисловим. Створюються дві найпотужніші фінансові групи - Моргана та Рокфеллера, вплив яких був надзвичайно високим. Вони володіли залізницями, нафтовими, металургійними, машинобудівними, автомобільними та іншими компаніями, розпоряджалися підприємствами видобувної промисловості, тримали під контролем річкові та морські перевезення[35,с.33].

Ще з 60-х років XIX століття США почала збільшувати свій експорт, і вже в 1876 вартість експорту перевищила імпорт. З 1877-1900 вартість експорту в Англію зросла з 346 мільйонів до 534 мільйонів доларів; в Німеччину - з 58 мільйонів до 187 мільйонів; в Францію - з 45 мільйонів до 83 мільйонів; в Канаду - з 37 мільйонів до 95 мільйонів. В 1900 експорт дорівнював 1394 мільйона доларів, що в два рази перевищило показник 1877. Також зросла доля експорту виробів провідних галузей промисловості (з 7 мільйонів доларів в 1865 до 22 мільйонів на початку 90-х)[3,с.123].

Поряд з експортом товарів дуже швидко зростав експорт капіталу. Тут головним об'єктом були слаборозвинуті країни Латинської Америки, які можна було використовувати, як сировинний придаток. Також інвестування капіталу в ці країни швидко ставило їх в повну економічну, а потім і політичну залежність від США. Так в 1900 році інвестиції США в Мексиці дорівнювали 185 мільйонів доларів, в Канаді - 150 мільйонів, на Кубі - 50 мільйонів, в Південній Америці - 45 мільйонів, в Європі - 10 мільйонів, к країнах Тихого океану - 5 мільйонів.

Враховуючи те, що США запізнилися в розвитку капіталізму, вони також і запізнилися в колоніальній експансії. Але традиційно, ще виходячи з доктрини Монро 1823 р., США мала величезний вплив на країни Західній півкулі. Але на кінець XIX століття економічні позиції Англії у Південній Америці були значно сильнішими ніж позиції Сполучених Штатів. Тому американський уряд створив ряд міжнародних організацій, формально з метою створення рівноправних економічних асоціацій, а фактично для витіснення англійського капіталу. Також війська США здійснили ряд військових інтервенцій в латиноамериканські республіки, де були поставлені проамериканські уряди. Одночасно проводилася експансія в Тихоокеанському регіоні. Тут американський капітал намагався встановити свою економічну владу. Фактично на кінець XIX століття США поставили в економічну залежність дві найважливіші тихоокеанські країни - Філіппіни та Гавайї. Якщо Гавайї були вільною державою, тому США анексували її, але Філіппіни, а також Гуам, Куба та Пуерто-Ріко були іспанськими колоніями. Бажаючи захопити ці території, особливо Кубу, США в 1898 оголосила війну Іспанії. Війна була виграна Сполученими Штатами і в грудні 1898 Америка отримала Філіппіни, Гуам та Пуерто-Ріко. Також Куба була оголошена незалежною республікою, де фактично був встановлений протекторат США. Ця війна була першою в історії імперіалістичною війною і вона відкрила епоху колоніальної експансії США[16,с.23].

В 1901-1904 в результаті здійснення ряду провокаційних кроків США добилися одноосібного права на будівництво Панамського каналу, що означало повне захоплення контролю над Карибським регіоном[2,с.111].

Імперіалістична політика США у відношенні країн Латинської Америки отримала назву політики «великого кийка» і асоціюється з тодішніми президентами країни В.Мак-Кінлі (1897-1901) та Т.Рузвельтом (1901-09). Поряд з цим проводилась і політика «дипломатії долара», коли бажані результати досягалися фінансовим тиском.

Фактично на початку XX століття країни Центральної Америки стали фруктовими та сахарними плантаціями американських виробників. Це все юридично було закріплено в ряді нерівноправних договорів, нав'язаних урядом США. Економіка Мексики була фактично куплена американськими монополіями: їм належало 78 % шахт, 72 % металургійних підприємств, 58 % нафтодобувних, 68 % - каучукодобувних та 80 % мексиканських залізниць.

В 1913 році американський капітал захопив контроль над олов'яною промисловістю Болівії, над мідній - в Чілі і Перу, м'ясною - в Чілі та Парагваї. Фінансові магнати Дж. Морган і У. Грейс володіли Чілійсько-Андською залізницею. Залізниці Центральної Америки контролювалися “Інтернешнл рейлвейз оф Сентрал Америка”, попередницею “Юнайтед фрут компані”, монополізувавшей у майбутньому фруктовий бізнес регіону. США також контролювали морський та річний транспорт Аргентини, Бразилії, Перу, серйозно потіснив англійський капітал.

Американська експансія поширювалась також в Азію, де головним об'єкту інтересу був Китай[36,с.260]. Але тут США зустрілися з серйозною конкуренцією з боку Англії, Німеччини, Франції та Японії. Заради послаблення позицій Росії та Далекому Сході Америка підтримала Японію у російсько-японській війні 1904-1905 років[4].

Таким чином на початку XX століття США перетворилися в одну з наймогутніших держав світу, випередивши старі капіталістичні країни. Разом с тим колишня колонія перетворилася на метрополію, яка намагалася встановити свій економічний та політичний контроль у все більшій кількості країн світу.

І саме за другу половину XIX та на початку XX століть США перейшли до монополістичної стадії розвитку капіталістичних відносин. Країна зуміла не тільки зрівнятися зі старими європейськими капіталістичними країнами, але по багатьом параметрам випередити їх. З колишньої колонії США перетворилися в одну з найбільших імперіалістичних держав. Але під впливом Сполучених Штатів опинилися переважно території Західної півкулі і Тихоокеанського регіону. Позиції США в Європі, Азії, Африці поки що залишалися слабкими.

Розділ ІV Відхід від доктрини Монро та зовнішньополітичні стратегії Вудро Вільсона і Теодора Рузвельта

доктрина монро дипломатія зовнішньополітичний

У XX столітті жодна країна не здійснила настільки рішучого і одночасно суперечливого впливу на міжнародні відносини, як Сполучені Штати Америки. Жодне суспільство не наполягало настільки твердо на неприйнятності втручання у внутрішні справи інших держав і не захищало настільки пристрасно універсальності власних цінностей. Жодна інша нація не була прагматичнішою в повсякденній дипломатичній діяльності або більш ідеалізованій в своєму прагненні слідувати моральним нормам, що історично склалися у неї. Жодна країна не була стриманішою в питаннях своєї участі в зарубіжних справах, навіть вступаючи в союзи і беручи на себе зобов'язання, безпрецедентні по широті і обхвату.

Специфічні риси, знайдені Америкою під час її історичного розвитку, породили два протилежних один-одному підходи до питань зовнішньої політики. Перший полягає в тому, що Америка якнайкраще затверджує власні цінності, удосконалюючи демократію у себе вдома, і тому служить дороговказним маяком для решти частини людства; суть же другого зводиться до того, що самі ці цінності накладають на Америку зобов'язання боротися за їх утвердження у всесвітньому масштабі.

Генрі Кіссінджер, ідеалізуючи устремління Сполучених Штатів, виводить наступні причини виходу країни на міжнародну арену: «Входження Америки в міжнародну політику перетворилося на тріумф віри над досвідом. З тієї миті, як в 1917 році Америка вийшла на світову політичну арену, вона була до такої міри упевнена у власних силах і переконана в справедливості своїх ідеалів, що найголовніші міжнародні договори теперішнього століття стали втіленням американських цінностей -- починаючи від Ліги Націй і пакту Бріана-Келлога аж до Статуту Організації Об'єднаних Націй і Завершального акту наради в Хельсінкі. Крах радянського комунізму знаменував інтелектуальну перемогу американських ідеалів, але, по іронії долі, поставив Америку обличчям до такого світу, появи якого вона впродовж всієї своєї історії прагнула уникнути. В рамках формування міжнародного порядку націоналізм знайшов друге дихання. Нації набагато частіше стали переслідувати власний інтерес, чим слідувати високоморальним принципам, частіше змагатися, чим співробітничати. І мало підстав вважати, ніби стара як світ модель поведінки змінилася або має тенденцію змінитися в найближчі десятиліття»[32,с.58].

А ось дійсно новим у виникаючому світовому ладі є те, що Америка більш не може ні відгородитися від світу, ні панувати в ньому[59,с.6]. Вона не в силах змінити стосунки до ролі, перейнятої на себе в ході історичного розвитку, та і не повинна прагнути до цього. Коли Америка вийшла на міжнародну арену, вона була молода, міцна і володіла потужністю, здатною змусити світ погодитися з її баченням міжнародних відносин.

Коли на Паризькій мирній конференції 1919 року зіткнулися американське трактування зовнішньої політики і європейські дипломатичні традиції, трагічно очевидною стала їх різниця в історичному досвіді. Європейські лідери прагнули підправити існуючу систему звичними методами; американські ж миротворці щиро вірили, що Велика війна з'явилася наслідком не яких-небудь невирішених геополітичних конфліктів, а характерних для Європи і хибних по суті інтриг. У своїх знаменитих «Чотирнадцяти пунктах» Вільсон повідав європейцям, що відтепер система міжнародних відносин повинна будуватися не на концепції рівноваги сил, а виходячи з принципу етнічного самовизначення, що їх безпека повинна залежати не від військових союзів, а від колективних дій, і що їх дипломатія більш не має бути таємницею і перебувати у веденні фахівців, а повинна ґрунтуватися на «відкритих» угодах, відкрито досягнутих». Безумовно, Вільсон добивався не стільки обговорення умов закінчення війни або відновлення існуючого міжнародного ладу, скільки перетворення всієї системи міжнародних відносин, що функціонувала впродовж майже трьох століть»[32,с.78]. Або поглиблюючи доктрину Монро, та відходячи від неї продовжувати розвивати доктрину «відкритих дверей».

Виходячи з аксіоми, що США - єдиний суверен на Американському континенті і що їх воля - закон, Сполучені Штати поставили собі за мету закріпити принципи цієї необмеженої гегемонії в системі міжнародного права. Ця мета знайшла вираження спочатку в доповненні Теодора Рузвельта до доктрини Монро від 1904 року.

Вагомий внесок Т. Рузвельта у формування зовнішньополітичних основ Америки ХХ ст., круто повернувши від традиційної орієнтації лише на внутрішній ринок, він використав створенні в результаті періоду прискореного розвитку капіталізму в США останньої третини ХІХ ст. умови для виходу країни на міжнародну арену. З Рузвельта починається ера американського імперіалізму. Як ключова фігура в таборі ідеологів експансії, як фактичний керівник воєнно-морського відомства він свідомо спровокував зіткнення з Іспанією в 1898 р. З іменем і діяльністю Т. Рузвельта - президента пов'язаний відхід США від зовнішньополітичної активності, обумовленої «доктриною Монро» - в межах Західної півкулі. Сполучені Штати на початку ХХ ст. вперше в своїй історії здійснили значні зусилля, щоб зайняти місце серед великих держав Європи. Т. Рузвельт форсував відмову від попереднього ізоляціонізму і пішов на зближення з такими європейськими країнами як Англія, що в перспективі привело до виступу США в ході Першої світової війни на стороні Антанти. В Латинській Америці Т. Рузвельт безвідмовно керувався політикою «великого кийка». Теперішня Америка почала формуватися в період його президентства. І є безсумнівним одне: діяльність Т. Рузвельта є віхою у внутрішній і зовнішній політичній трансформації Америки[67,с.31-43].

Рузвельт заявив незабаром після Гаагської мирної конференції в тому ж самому році, що необхідно зробити виняток до спільного міжнародного права на користь нового міжнародного права, регулюючого взаємовідношення країн на американському континенті. «Необхідно створення нового міжнародного права, що поширюється на Західну півкулю»[67,с.54], - підкреслив Рузвельт.

Джерелом цього нового міжнародного права став би акт одностороннього волевиявлення США, а не багатостороння угода країн американського континенту. Іншими словами - це нове міжнародне право ототожнилося з волею США, з'явившись в історичній перспективі не лише зміцненням и легітимізацією американського панування в Західній півкулі, але і появою, - за словами Карла Шмітта, - дуалізму в міжнародному праві, що привів зрештою, після того, як Ліга Націй «узаконила» цей дуалізм, включивши доктрину Монро в свій Статут, до розпаду jus publicum Europaeum (Європейського міжнародного права)[48,с.79].

У додатку Рузвельта доктрина Монро була перетворена на ідеологічне виправдання і юридичний інструмент інтервенції, а США привласнили собі роль непрошеної «поліції Західної півкулі», що може на власний погляд вирішувати, заслуговує та або інша американська держава право на самостійне існування. Т. Рузвельт висунув також тезу про захист прав американських громадян за кордоном, як обґрунтування для інтервенції[67,с.52].

Відомий американський історик Вальтер Лаффебер підкреслює, що в період від 1895 до 1905 року завершилося юридичне формування основної доктрини американської гегемонії і організації американського Великого простору. «Доктрина Монро перетворилася на доктрину Рузвельта, яка далеко не була лише черговою надбавкою до доктрини Монро. Відтоді доктрина Рузвельта перетворилася на фундамент політики сили США у всьому світі, хоча для цілей пропаганди і містифікації історії США, як і раніше, посилаються на доктрину Монро»[83,с.53].

Міжнародно-правові аспекти надбавки Рузвельта до доктрини Монро можна узагальнити в наступних правових постулатах:

1. США - єдиний володар в Західній півкулі. Воля США - закон. Воля абсолютної односторонності дій США є організаційним принципом в Західній півкулі, що визначає міжнародно-правові взаємини між країнами Західної півкулі.

2. Принципи загального міжнародного права ніяким засобом впливу не є і не можуть бути в Західній півкулі.

3. Нове міжнародне право в Західній півкулі створюється лише актами волевиявлення США і тому його норми не мають і не можуть мати характеру багатосторонності. Іншими словами, сила - це право.

4. США володіють абсолютним правом інтервенції в країниЗахідної півкулі для підтримки своєї влади.

5. Демократичні країни в Західній півкулі - це країни, які визнають і підкоряються пануванню США, тримаючи двері своїх економік відкритими для американських монополій. Країни, які заперечували б владі США є недемократичними країнами і відносно цих країн США можуть і застосовуватимуть свою «поліцейську» функцію.

Ще в жовтні 1900 р. Теодор Рузвельт ділився своїми «бажаннями»: «Я хотів би бачити Сполучені Штати домінуючою державою на берегах Тихого океану»[67,с.115].

Карл Шміт відмітив, що доктрина Теодора Рузвельта ґрунтувалася на модернізованому світському варіанті принципу: «у кого влада - того віра». Цей принцип інтерпретувався в юридичному відношенні як «у кого влада - у того право», іншими словами: «сила - це право». Відносно ідеології, цей принцип означав: «у кого влада, той визначає ідеологію». І єдино застосовною ідеологією в Західній півкулі була ідеологія американізму - або, ідеологія панування і підпорядкування, норми якої визначали латиноамериканські країни як країни підпорядковані іншими словами як «демократичні країни»[80,с.38].

США перетворили політику на теологію, а розбій, насильство і колоніальне панування в теологічні догми, які ними ж і підносилися як фундамент нової моралі в міжнародних відносинах.

Після захоплення Куби окупаційний режим зберігався, доки Куба не прийняла умови США, виражені в так званій поправці Платта, яка стала доповненням до закону про військові витрати від 2 березня 1901р.

Умови США полягали в наступному: США зберігають за собою право необмеженої інтервенції на Кубі. Кубі заборонялося вступати в будь-які міжнародні угоди, які йшли б врозріз з інтересами і гегемонією США або порушували б статус Куби як протекторату США. Всі акти Законодавчих Зборів Куби підлягали затвердженню США. США отримували на острові стратегічно важливу базу Гуантанамо, розташовану поблизу Сантьяго. Кубу примушували прийняти умови поправки Платта в якості додатку до конституції Куби. У результаті, нібито незалежна Куба, фактично і юридично ставала протекторатом США. Парадоксальна абсурдність поправки Платта є також і в тому, що згідно прийнятої під тиском США конституції, спроба самовизначення і встановлення національної незалежності Кубою були б антиконституційним актом.

Перетворення країн Латинської Америки на американські протекторати почалося з так званої доктрини Олні, яка була викладена в ноті державного секретаря Олні, адресованій 20 червня 1895р. уряду Великобританії у зв'язку з першим Венесуельським конфліктом. «Нині», заявив Олні, «Сполучені Штати є сувереном на цьому континенті і їх воля - закон». Як правильно відмітив радянський учений І. Дементьєв, в доктрині Олні «принципи 1823 року були з'єднані із ідеєю гегемонії США в Західній півкулі, подальший розвиток доктрини Монро привів до злиття її з принципами інтервенціонізму»[19,с.342].

Доктрина Монро привела до розпаду існуючого міжнародного права - jus publicum Europaem. Ще з Вестфальського миру, міжнародно-правових доктрин і пізніше - Віденського конгресу, міжнародне право ґрунтувалося на деяких основних принципах, а саме на принципі територіальної розмежованої і суверенітету держав, на принципі правоздатності укладати міжнародні договори.

Але принципи організації американської імперії в Західній півкулі і панування США над цією імперією, званою Шмітом Великим простором полягали в протилежному, а саме: у запереченні суверенітету і територіальної недоторканості країн Латинської Америки, і в піднесені волі США як єдиного джерела нового «міжнародного права». Єдиним суб'єктом правових норм на американському континенті стали США, решта всіх держав перетворилася на об'єкти американського волевиявлення.

Сутністю американської концепції міжнародного права є те, що останнє служить інтересам Америки.

Отже, норми нового міжнародного права є глобалізацією політичних і юридичних принципів доктрини Монро - іншими словами доктрина Монро для всього світу і є основною сутністю Нового світового порядку. Що ж до політики Вільсона в період підготовки Версальського мирного договору, то вона диктувалася прагненням американського імперіалізму до захоплення ринків збуту, сфер впливу і капіталів, які забезпечили б Сполученим Штатам керівництво світом, якщо (на першому етапі) не у військово-політичному, то принаймні у фінансово-економічному і дипломатичному стосунках.

Маскування під безкорисливого «миротворця-ідеаліста», брехливі мови про «християнську миролюбність» і «месіанські» завдання США потрібні були Вільсону як зброя пропаганди, для дезорієнтації громадської думки, це була стратегія «вовка в овечій шкурі». Втім, Вільсон дійсно був ідеалістом - в понятті Тернера. Проголошуючи своїм основним принципом «невтручання в чужі справи», Вашингтон на ділі проводив свою політику глобального втручання і спроби встановити світове панування Сполучених Штатів.

Політика Вільсона в період підготовки Версальського мирного договору диктувалася прагненням американського імперіалізму до захоплення ринків збуту, сфер впливу і докладання капіталів, які забезпечили б Сполученим Штатам керівництво світом, якщо (на першому етапі) не у військово-політичному, то, принаймні, в фінансово-економічному і дипломатичному відносинах.

До періоду закінчення Першої світової війни доктрина «Визначеної долі», доктрина Монро і політика «відкритих дверей» злилися і втілилися у Вільсонівський універсалізм[54,с.36].

Наочною ілюстрацією того, як Вільсон трактував не лише універсальні інтереси людства, але і права народів на самовизначення, - десант у Вера Крусе 21 квітня 1914 р. На той час першою жертвою політики Вільсона стала Мексика, проти якої США вели підпільну війну, метою якої було встановлення маріонеткового уряду і зміцнення контролю американських монополій над нафтопромисловістю Мексики. Використовуючи інцидент в Тампіко, де в квітні 1914 р. відбувся короткотерміновий арешт американських матросів, США розпочали інтервенцію, що давно готувалася. Після висадки десанту американської морської піхоти у Вера Крус і артилерійського обстрілу міста, що привело до багатьом жертвам серед цивільного населення і, зрештою, до скидання неугодного США уряду, президент Вільсон заявив, що «Сполучені Штати відправилися до Мексики, щоб служити інтересам людства»[57,с.59-99].

Тут слід зауважити, що в своїй книзі «Теорія вільного класу» батько американської соціології Торстейн Веблен вже в 1899 р. влучно охарактеризував агресивно-бадьорого «ідеаліста», що уособлював американську національну міфологію, як атавістичного хижака і психопата, - тоді як Ернст Ховард Кросбі ототожнив поширення американського «ідеалу» з вульгаризацією світу в майбутньому[64,с.54-55].

Уряд Вільсона збирався використовувати Лігу Націй як інструмент американського контролю над зовнішньою політикою європейських і інших країн, його метою було створити міжнародну організацію, яка б забезпечила американське панування над світом, організацію, яка, втілюючи нібито «універсальні інтереси людства», сприяла б ототожненню цих «універсальних інтересів» із національними інтересами США, розсовуючи таким чином «рухливі кордони» американської гегемонії. Слідуючи ідеологічним шаблонам доктрини «Визначеної долі», загримованої під «універсальні інтереси людства», Вільсон наступним способом роз'яснював значення Ліги націй для створення «американського світу»: «Америка стала першою світовою державою... Нам потрібно вирішити єдине питання: чи маємо право ми відмовитися від керівництва, чи приймемо ми або відкинемо довіру світу... Все готово, перст долі вказує нам шлях. Це трапилося не за планом, складеному людськими руками, нас веде Бог. Ми не можемо відступити. Ми можемо лише прямувати вперед із поглядом, спрямованим до небес, і з бадьорим духом. Америці призначено вказати дійсний шлях»[64, с.78-79].

«Президент, - саркастично згадував прем'єр-міністр Великобританії Ллойд-Джордж про виступи Вільсона на мирній конференції, - глибоко увірував, що він - місіонер, покликаний врятувати бідних європейських язичників...»[64,с.89]. Настільки ж саркастично писав і Клемансо про Вільсона: «Бог дав нам десять заповідей - і ми їх всіх порушили. Вільсон дає нам чотирнадцять пунктів -- ну що ж, поживемо - побачимо»[64,с.90-91]. Британський дипломат Харольд Нікольсон, член делегації Великобританії на Паризькій мирній конференції після закінчення Першої світової війни, писав наступне про Вільсона:

«Я повинен признатися, що президент Вільсон володів надзвичайно вузьким кругозором... Неможливо зрозуміти його характер і політику, якщо ми не візьмемо до уваги фанатичний містицизм, який спотворює і псує його зазвичай академічний спосіб мислення. Його інфантильна віра в цифру 13 - симптом містицизму, який часом приймав майже патологічний характер... Інколи він був переконаний, що мільярди очей миру дивляться на нього як на пророка, що з'явився на Заході, як на вибраного самим Богом індивідуума, який дасть світу нове одкровення і новий світовий лад. Вільсон був одержимий нав'язливою ідеєю. Він глибоко вірив, подібно Марату у минулому, що він втілення «La volonte generale» - «спільної волі світу». Він був одержимий переконанням, що Ліга Націй - його богооткровення... Але, на нещастя для «пророка» Білого дому, Париж далеко не був містом Дельфі минулого (у древній Греції Дельфі - місто оракула Дельфійського), і коли його просили тлумачити свої ідеї, наш оракул найчастіше виділявся абсолютно поверхневими думками… Таким чином, вільсонізм «протікав» і корабель, на який ми зійшли з такою довірою, осідав кілем вниз до дна»[64,с.111]. Харольд Ніколсон далі помічає:

«Я признаюся, звичайно, що протягом декількох тижнів після висловлювання Вільсона про «моральні імперативи людської совісті» ці розмашисті слова ні для кого особливо переконливо не звучали. Я признаюся, що Вільсон як пророк - типово американський пророк, і вся його філософія була застосовна єдино в прямій пропорції до американської потужності в Західній півкулі. Крім того, я чудово усвідомлював, що в його демагогіях був легкий відтінок євангелізму, присмак гордовитості і зарозумілості і більш ніж присмак пресвітеріанського честолюбства і пихатості. «США не прагнуть до світового панування, - написав Вільсон в 1914 році, - США прагнуть запалити світло, якого світ ніколи раніше не бачив, - світло свободи, принципів і справедливості». Мене, звичайно, не бентежила біблейська суть промови прінстонського «Рятівника» цього грішного світу, - пише Ніколсон. - Я навіть не відчував глибокого відчуження в січні 1917 року від диктаторського, майже теократичного тону, який все сильніше і наполегливіше починав проявлятися в повчальності і дидактизмі Прінстона. «Ось саме тут, - я читав далі в статті Вільсона, - закладені принципи майбутнього. Це - американські принципи, американська політика. Жодних інших принципів ми не дотримуємося. Це принципи всього людства, і вони повинні перемогти». Вільсон не був філософом, він був всього лише пророком - американським», - помічає Нікольсон із глибоким сарказмом. Лорд Сесіль підкреслював: «Найосновніша риса вдачі Вільсона - повна нездатність до спільної співпраці, що є наслідком, що тривалого періоду одноосібної автократії у Вашингтоні»[6,с.174].

Лідери Вашингтона заснували самих себе як теократію, вони створили ортодоксальну політичну теологію американської влади, яка в своїй ортодоксальності і догматизмі далеко перевершила ортодоксальність і догматичність католицької церкви у минулому. І той же Карл Шміт підкреслював, що в теоріях світового панування Вільсона і їх теологічного обґрунтування явно відчувається вплив аморальності[48,с.43]. «Вільсон уявляв собі майбутнє так: американський представник піднімається на трибуну Ліги Націй, посилається на волю Провидіння, і світ в захоплені схиляється перед Сполученими Штатами, - так охарактеризував плани американського президента дослідник Микола Яковлєв. - Ліга Націй була його богооткровенням. Як для Вільсона, так і для його наступників політика «відкритих дверей» була американською версією створення нової світової імперії, заснованої на принципах імперіалізму «вільної торгівлі» і на однобічному «праві» інтервенції для захисту і забезпечення підтримки ...експансіонізму»[17,с.235-236].

«Вільсон неодноразово підкреслював, що основною метою Ліги Націй повинне стати розповсюджене використання доктрини Монро на всі країни світу»[25,с.62].

Послідовник геополітичних ідей Тернера, Вільсон визначав майбутній історичний і політичний розвиток США як експансію на захід. Та оскільки Захід Американського континенту був вже завойований, то новий західний кордон США повинен був пролягати на Євразійському континенті. І її просування і встановлення слід було здійснювати за допомогою застосування стратегії «відкритих дверей».

Висновки

США, формуючи свою поза континентальну політику, ґрунтувалися насамперед виходячи з інтересів зростаючого в самій країні капіталізму. Перетворившись з аграрної в індустріальну країну, і зважаючи на геополітичні чинники утворення та існування, США не могли не відійти від свого зовнішньополітичного курсу ХІХ ст., і наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. вийшли на арену світової політики та домоглися забезпечення за собою права арбітра міжнародних відносин. А всього три з половиною століття тому це було невелике колоніальне поселення на сході щойно відкритої Нової Землі, підпорядковане повністю одній з найсильніших імперій ХVIII-XIX ст. - Англії. Аж до громадянської війни 1861-1865 рр. американська державу називали «рабом рабовласників», і це було так. І тому до закінчення століття зовнішня політика США носила ізоляціоністський характер, що спочатку втілився у славнозвісній доктрині президента Монро 1823 р., що фактично означала дозвіл «собі» колонізувати Латинську Америку і заборону європейським експансіоністам прагнути поширити вплив на «суто американський» континент («Америка для американців»). Таким чином, уже в перші десятиліття свого існування Сполучені Штати проводили досить активну політику регіональної держави, що прагне бути гегемоном у своєму регіоні світу й перешкоджає втручанню в цей регіон інших великих держав.

В останній третині ХІХ ст. змінилася ситуація, як у самих США, так і на міжнародній арені. І в таких умовах лідер Америки повинен зміни акценти, визначити нові перспективи розвитку - і повернутися до навколишнього світу. Щоб забезпечити собі ґрунтовне повернення Сполучені Штати поступово починають відхід від ізоляціоністської доктрини Монро, проголошуючи наступні пріоритети зовнішньої політики у вигляді додатків до попередньої концепції. Починаючи з доктрини «морської сили» адмірала Мехена, який намагався обґрунтувати необхідність для США політики посилених військово-морських озброєнь, створення військово-морських баз і захоплення колоній («в кого сила - в того й право»). Тернер обґрунтував теорію так званих «рухомих кордонів», що кордони не можуть бути сталими. Далі «Поправкою Платта» 1901 р. надавала США низку привілеїв щодо Куби. Подальший відхід від доктрини Монро відбувається з проголошенням 1898 р. доктрини "визначеної долі", в якій ототожнюється американська територіальна експансія з волею бога, і відбувається виправдання всіх як попередніх, так і майбутніх загарбницьких акцій США. Доктрина «відкритих дверей», закладає ідеологічне обґрунтування експансії доктрини Монро за межами Західної півкулі. І нарешті вільсонівський універсалізм, ототожнює інтереси американського експансіонізму з універсальними інтересами людства, а доктрина «всесвітнього арбітра» Т. Рузвельта унеможливлює повернення до доктрини Моро в її первісному вигляді і закріплює за Сполученими Штатами роль керівника світу. Ось елементи ідеології світового панування США, яка склалася на рубежі XIX-XX століть і з тих пір мало в чому змінилася.

Як зауважує один із визначних теоретиків і практиків американської зовнішньої політики Генрі Кіссінджер: «з плином часу зміст доктрини Монро поступово розширювався, і в результаті вона перетворилася на індульгенцію американській гегемонії у Західній півкулі. Доктрина почала виправдовувати американське втручання у справи інших держав не тільки у випадку існування реальної загрози для країни, але й евентуально, при одній лише появі можливості подібного виклику».

Загалом, зовнішня політика США ХІХ - початку ХХ ст. поєднувала в собі дві дещо протилежні особливості: з одного боку вона була дуже традиційною, заснованою на певних ідеалах (наприклад, на славнозвісній концепції “самоочевидного призначення”), а з іншого - дуже прагматичною.

“Доктрина Монро”, ще 1898 р. зауважував професор Альберт Херт, не належить до 10 заповідей, і отже, її можна розглядати як доцільну лише доти, поки вона відповідає національним інтересам США.

Аналізуючи розвиток країни як в зовнішньополітичному, так і в економічному сенсі, визначаючи ті мінливі кроки, якими США прямували до свого не лише економічного, політичного, а й світового лідерства у сучасному світі, виділяється їх суперечлива суть: пропагуючи демократизм, лібералізм, поміркованість у відносинах країн-учасниць міжнародної політики - і в той же час мати підґрунтям експансіоністські завуальовані помисли, Сполучені Штати мусили і змушені самодемократизуватися, підкорятися власним доктринам.

В результаті проведеного дослідження можна прийти до наступних висновків:

- економічний розвиток США особливо в останній третині ХІХ ст. підготував перехід до монополістичного капіталізму та загарбницької колоніальної зовнішньої політики. Пошук ринків для промисловості, яка в процесі розвитку, і сфер інвестування капіталу викликали поглиблений інтерес правлячих кіл США до Латинської Америки. В силу аграрного, монокультурного характеру своєї економіки і великих джерел корисних копалин латиноамериканський регіон був доволі привабливим для капіталів США;

- походження доктрини Монро та її початковий зміст стали лише початком формування зовнішньої політики Сполучених Штатів;

- зміна політичних та економічних пріоритетів через зміну умов існування країни на початку і наприкінці ХІХ ст. зумовили й перегляд і зміну зовнішньополітичних акцентів Сполучених Штатів і вивели її у лідери світу на сучасний стан;

- Сполучені Штати Америки, виявивши свій потенціал в різних позаконтинентальних акціях, стали країною, з думкою і волею якої рахується весь світ, і яка впливає на формування суто нової міжнародної системи відносин, починаючи з ведення доктрини Монро до статуту Ліги Націй.

Таким чином, на початку XX століття США перетворилися в одну з наймогутніших держав світу, випередивши старі капіталістичні країни. Разом з тим колишня колонія перетворилася на метрополію, яка намагалася встановити свій економічний та політичний контроль у все більшій кількості країн світу. І у взаємозв'язку всіх доктрин, починаючи від доктрини Монро, та поступовий відхід від неї, що створили концепції адмірала Мехена, поправка Плата, Олні, «рухомі кордони» Тернера, доктрина «відкритих дверей», вільсонівський універсалізм та доктрина «доброго сусіда» Т.Рузвельта, прослідковується зміна акцентів і наголосів у плануванні пріоритетних цілей зовнішньої політики Сполучених Штатів Америки.

Список використаних джерел та літератури

1. Азимов, А. История США: Освоение Северной Америки. - М.: Слово, 2003. - 278 с.

2. Алентьева Т.В. Война с США с Мексикой в 1846-1848 годах и американское общественное мнение.//Вопросы истории. - М., 2003.- С. 116-128.

3. Альтер Л. Б. Буржуазная политическая экономия США. - М., 1971. - 624 с.

4. Анисимов А. Л. Росия и США во время второй опиумной войны 1856-1860.//Новая и новейшая история. - М., 2000. №4. - С. 29-37.

5. Бессмертная эпопея. - М.: Наука, 1988. - 228 с.

6. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и ее геостратегические императивы. - М.: Международные отношения. 2005. - 255 с.

7. Болховитинов Н. Н. Доктрина Монро (происхождение и характер). М., 1959. - 336 с.

8. Болховитинов Н. Н. История внешней политики и дипломатии США, 1775-1877. - М., 1994.

9. Болховитинов Н. Н. Российско - американские отношения, 1815-1830 годы. М.: Наука, 1975. - 450 с.

10. Болховитинов Н. Н. США: проблемы истории и современная историография, М., 1980, с. 339--378(405 с.)

11. Болховитинов Н.Н. Новые подходы к изучению истории США // Новый взгляд на историю США. Американский ежегодник, 1992. М.: Наука, 1993. С. 7--15.

12. Бурстин, А. Американцы: колониальный опыт // А. Бурстин. - М.: Наука, 1993. - 589 с.

13. Варг П. А. Новая Англия и внешняя политика США 1789-1850. М., 1983.- 260 с.

14. Вильямс В. Э. Трагедия американской дипломатии. М., 1960. - 207 с.

15. Війна за незалежність і утворення США.//Під. ред. Г.Н.Севостьянова. М., 1976.

16. Гальчинський А. Европа і США - геополітичне суперництво.//Економіка України. - Київ: Преса, 2003. №3. - С. 4-14.

17. Гарднер Л.К., Лафебер У.Ф., Маккормик Т.Дж. Создание американской империи. Т.І. Дипломатическая история США до 1801 года. 1976. - 292с.//История внешней политики дипломатии США (1776-1917). Выпуск 1. - М.: 1986. - 264с.

18. Дашкевич А. В. Еволюція системи доктринального забезпечення зовнішньої політики США повоєнного періоду. - Рукопис. Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 1998.

19. Дементьев И.П. Идейная борьба в США по вопросам экспансии (на рубеже XIX-XX вв.). - М., 1973.

20. Джоунс Г. К договору Вебстера-Амбертона. Изучение Англо-американских отношений 1783-1843.//История внешней политики дипломатии США (1776-1917). Выпуск 1.-М.: 1986. - 264 с.

21. Джоунс У. Д. Американская проблема в британской дипломатии 1841-1861гг.//История внешней политики дипломатии США (1776-1917). Выпуск 1. - М.: 1986. - 264 с.

22. Ефимов А. В. К истории капитализма в США. - М., 1934. - 213с.

23. Ефимов А. В. США. Пути развития капитализма (доимпериалистическая эпоха). - М., 1969, с. - 695с.

24. Зубок Л. И. Очерки истории США (1877-- 1918). - М., 1956. - 590 с.

25. Иванян Э. А. Белый дом: президент и политика.- М., 1975.- 482с.

26. Иванян. Э.А. История США. - М.: Дрофа, 2006. - 576 с.

27. История внешней политики и дипломатии США. 1867-1918 гг. (Отв. ред. Г.П. Куропятник). М.: Наука, 1997. - 384 с.

28. История США 1607-1877.Т.І.//ред. Севастьянов Г.Н.- М., 1983.- 688с.

29. История США. Хрестоматия // Сост. Э.А. Иванян. М., 2005.

30. Історія Сполучених Штатів.//ред. Говард Синкотта, перекл. на укр. Ю. Лісняк. - Київ, 2007. - 406с.

31. Кеффри Кейт. Лев и союз. Англо-американская война 1812-1815гг. 1978.-340с.//История внешней политики дипломатии США (1776-1917).Выпуск 1.-М.:1986. - 264с.

32. Киссинджер Г. Дипломатия // Пер. с англ. В. В. Львова. М.: Ладомир, 1997. - с. 848.

33. Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география: Учебник для вузов.- М.: Аспект Пресс, 2002. - 60 с.

34. Коммаджер Г. Американское сознание. Интерпретация американской мысли и характера с 1880-х гг. Главы из книги.// США ЭПИ, 1993, № 9. - С.84-93.

35. Кострыкин М. И. История Нового времени стран Европы и Америки.- Курск: 1996.- 448с.

36. Коэн У. Американский ответ Китаю: история американо-китайских отношений.- 1980.- 271с.

37. Куликова Е. Г. Начальный этап промышленного переворота в США.// Вопр. истории, 1981. № 4. - С. 166--173.

38. Куніна А.Е. США: методологічні проблеми історіографії (проблема досліджень). - М., 1988.

39. Курилла И. И. Споры о внешней политике США в начале 40-х годов XIX веков: Дж. Тайлер и Д. Уэбстер // Вопросы истории. 2002. № 10. - С. 118-130.

40. Куропятник Г. Історія США. В четырех томах. Т. 2 (1877-1918). - М., 1985. - 598 с.

41. Лангли Л.Д. Борьба за американское средиземноморье: соперничество между США и Европейскими странами в Карибском бассейне 1776-1904 гг.// История внешней политики дипломатии США (1776-1917). Выпуск 1.-М., 1986. - 264с.

42. Лафебер У. Американська історіографія зовнішньої політики США.// Нова і новітня історія. 1993. № 1. - С. 195-204.

43. Лафебер У. Современная историография дипломатической истории США// Новый взгляд на историю США. Американский ежегодник, 1992. М.: Наука, 1993. - С. 209--218.

44. Мей Э.Р. Создание доктрины Монро.// История внешней политики дипломатии США (1776-1917). Выпуск 1.-М.: 1986. - 264 с.

45. Мендельсон Л. А. Теория и история экономических кризисов и циклов: В 2-х т. М., 1959, Т. 1. - С. 253-256.

46. Мишина Л.А. Американская словесность XVII века и последующая литературная традиция.//XVII век в диалоге эпох и культур: Материалы научной конференции. Серия «Symposium». Выпуск 8. - СПб.: Издательство Санкт-Петербургского философского общества, 2000.

47. Невинс С., Коммаджер Г. История США: От английской колонии до мировой державы//ред.А. Серебренников. - Нью-Йорк: Телекс, 1991. - 242с.

48. Николай фон Крейтор. Столетие нового мира: плюрализм против универсализма. От доктрины Монро до нового мирового порядка. - М., 2001. - 46 с.

49. Обширная документация по этим вопросам опубликована: Россия и США: становление отношений, 1765--1815. - М., 1980.

50. Осборн Р. Цивилизация. Новая история Западного мира//пер. с англ. М. Колопотина. - М.:Аст.:АСТ Москва: Хранитель, 2008. - 764с.

51. Очерки новой и новейшей истории США: В 2-х т. // Под ред. Г. Н. Севостьянова и др. - М., 1960, Т. 1. - 562 с.

52. Перкинс Б. Парус и призма // Новый взгляд на историю США. Американский ежегодник, 1992. М.: Наука, 1993. С. 52--61.

53. Петерсон Т.Г., Клифорд Дж.Г., Хаган К.Дж. Американская внешняя политика: история до 1914 г. 1983.- 265с. // История внешней политики дипломатии США (1776-1917). Выпуск 1.-М.: 1986. - 264с.

54. Поздняков Э.А. Геополитика. М.: Издательская группа «Прогресс»; «Культура», 1995, с. 36

55. Попова Е. І. Зовнішня політика США в американській політології. - М., 1987. - С. 11-18.

56. Севастьянов Г. Н., Уткин А. И. Томас Джефферсон. - М., 1976, С. 320-323.

57. Согрин В.В. История США. СПб., 2003. - 192с.

58. Согрин В.В. Политическая история США. XVIII - XX вв. М., 2001.

59. Тертышный С.А Концептуальные изменения геополитики. - М., 1995.

60. Токвиль А де. Демократия в Америке. М., 1992. - 554 с.

61. Троицкая Л.М. Американцы открывают мир и Америку// Американский ежегодник, 1993. М.: Наука, 1994. С. 133--150.

62. Трояновськая М.О. США: біля витоків двопартійної системи. М., 1989.

63. Уткин А. И. Американская историография колониального периода.-- В кн.: Основные проблемы истории США в американской историографии. М., 1971, С. 28--32.

64. Уткин А. И. Дипломатия В. Вильсона. М., 1989. - 320 с.

65. Уткин А.И. Американская империя. -- М.: Изд-во «Эксмо», 2003. - 736 с.

66. Уткин А.И. Сомнения сверхдержавы // США -- экономика, политика, идеология. 1994. № 11. С. 3--17.

67. Уткин А.И. Теодор Рузвельт: Политический портрет. - Свердловск: Изд-во Урал. Ун-та, 1989. - 192 с.

68. Филимонова Н. А. Территориальная экспансия США на Северо-Западе и националисты. 1780-е годы.//Нова и новейшая история.- М., 2007. №1.-С.74-90.

69. Фурсенко А. А. Американская революция и образование США. Л., 1978.

70. Фэгг Дж.Э.Панамериканизм.//История внешней политики дипломатии США (1776-1917). Выпуск 1.- М.: 1986. - 264с.

71. Цветков И. А. Американские историки. - СПб: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2008. - 192 с.

72. Шлезингер А. М. Циклы американской истории. М., 1992. - 688 c.

73. Яковлев Н.Н. Новейшая история США. - М., 1991. - 353 с.

74. Adams, Brooks. The New Industrial revolution (Atlantic Monthly, 1901) p. 165; also Hofstadter,Richard Social Darvinism in American Thought (Beacon Press, Boston, 1902) p.p. 187-188.

75. Ammon, H. James Monroe: The Quest for National Identity. N.У., 1990.

76. Baily T. America Faces Russia: Russian-Аmerican Relations from Early Times to Our Days. Ithaca, 1950.

77. Beard Ch. A., Beard M. R. The Rise of American Civilization. V.1-4, N.y., 1927-1942, V.1.

78. Bemis S. F. A Diplomatic History of the United States. N. Y., 1936.

79. Bethell, L. George Canning and the Emancipation of Latin America. London, 1970.

80. Carl Schmitt. Der Nomos der Erde im Vlkerrecht des jus publicum Europaeum, Cologne, 1950.

81. Coleman, Keneth M. The Political Mythology of the Monroe Doctrine : Reflections of the Social Psychology of Domination in Martz, John D. and Schoultz, Lars(eds) Latin America, the United States and Inter - American System(Wetview Press, Boulder, Co, 1981) p.p. 99, 100, 110.

82. Horsman, R. The Diplomacy of the New Republic, 1776- 1815. Arlington Heights, Illinois, 1985.

83. La Faber W. F. The New Empire: An Interpretation of American Expansion. 1860-1898. Ithaca, 196.

84. Perkins D. A History of the Monroe Doctrine. Boston, 1963.

85. Pratt J. W. Expansionists of 1898. The Acquisition of Hawaii and Spanish Islands. Baltimore, 1936.

Размещено на Allbest.ru