Аналіз документів у журналістиці

З іншого боку, журналіст не може завжди погоджуватися з тим, щоб інформатори, тобто політики, вирішували, що саме надається до оприлюднення, а що ні. Ось чому парламентським кореспондентам доводиться особливо часто «ходити по лезу». Журналісти також мусять протистояти спокусі надати незначним подіям інформаційної цінності шляхом перебільшення при їхньому відтворенні.

3.3 Робота з джерелами

інформація документ масовий журналістський

Свої помилки у поданні інформації журналісти часто виправдовують цейтнотом. Справді, важко уникнути помилок у репортерській професії, сповненій поспіху та гонитви за новинами. Тим важливіше не демонструвати певності, якщо маєш лише неповні або недостатньо перевірені відомості.

Тільки сумлінне дотримання професійних стандартів допоможе тримати рівень помилок у медіа в певних межах. Особливо необхідно при цьому намагатися, щоб інформація була точною і щоб її можна було перевірити. В окремих випадках можна навіть рекомендувати детально повідомляти читачів, слухачів або глядачів про виникнення інформації, щоб вони самі оцінили ступінь її достовірності.

Журналісти повинні перевіряти інформацію на її точність (accuracy of information), а джерела - на їхню надійність (credibility of sources). «Якщо твоя мати каже, що любить тебе, перевір це», - так звучить відповідна - звичайно, не зовсім серйозна - інструкція в американській журналістиці.

Джерело інформації завжди слід називати в тих випадках, коли журналіст сам не був свідком подій. Винятками з цього правила є загально відомі факти (учорашня погода, столиця ФРН) [5, 127].

Неточну або неймовірну інформацію треба перевіряти особливо ретельно. Особливі труднощі виникають тут з даними про джерела, які неможливо перевірити (неточні, відсутні). Це стосується й так званих «кіл», які часто постачають медіа інформацією, що подається анонімно. Ясна річ, від такої «милиці» багато журналістів не хочуть або не можуть відмовитися, адже подекуди - наприклад, коли йдеться про кримінальне середовище, - необхідно захищати інформаторів загальним посиланням на джерела.

Часто співрозмовники кажуть: «А це я розповім не для запису» (off the record). Якщо журналіст не заперечує, вважається, що конфіденційність гарантована. Інколи журналіст опиняється перед дилемою: з одного боку, він пообіцяв зберігати конфіденційність, а з іншого - змушений притримувати інформацію, придатну для публікації. У такому разі він повинен потурбуватися про отримання додаткового дозволу на оприлюднення інформації. Якщо інформатор на це не погоджується, журналістові треба шукати інше джерело цієї важливої інформації.

Бажання джерела залишатися анонімним треба поважати. Водночас, виникає питання, чи потрібно оприлюднювати таку інформацію взагалі. Інформацію, джерело якої ви не маєте права назвати, слід у будь-якому разі перевіряти особливо ретельно. Якщо джерела на бажають бути розкритими, проте зацікавлені в оприлюдненні своєї інформації, треба виявити мотиви такого інтересу.

Якщо йдеться про організації, від імені яких мають право виступати певні особи, вказівки на джерела часто мають загальний характер: «поліція», «речник фірми X». Такі джерела - принаймні, коли мова йде про державні установи, - можна вважати надійними або щонайменше такими, що їх можна цитувати.

Журналісти полегшують собі завдання перевірки джерел, визначаючи наперед, які джерела вважати надійними, а які ні. Такий розподіл спирається на досвід самого журналіста й репутацію джерела. Однак такий підхід призводить до того, що журналісти надто швидко сповнюються довіри до ніби то надійних джерел - скажімо, великих організацій політичної чи економічної сфери з професійними прес-службами. А з іншого боку - приділяють менше уваги ніби то ненадійним джерелам, - наприклад, «пересічному громадянинові» [5, 128].

Певні сумніви викликає також практика медіа, які отримують інформацію від інших медіа (журналістів), не перевіряючи її. Недопустимо запозичувати матеріали з інших джерел без дозволу. Однак, як засвідчують наукові дослідження, для редакцій новин на багатьох радіостанціях найважливішим джерелом виступає щоденна преса. Опубліковані в такий спосіб невірні повідомлення потрапляють до «каруселі цитат» і внаслідок повторення перетворюються на «факти».

Факти та висловлювання про факти завжди слід чітко відмежовувати. Завдяки авторитетності джерела висловлювання не стають фактами; на це треба особливо зважати в тих випадках, коли самі джерела висувають припущення щодо певних подій та їх причин.

3.4 Дані про джерела

Точність та прозорість являють собою головні передумови якісної новинної журналістики. Особливою мірою це стосується даних про джерела. Журналісти повинні завжди чітко показувати, звідки походять факти та думки, про які повідомляється. Тому слід із можливою точністю вказувати, з яких джерел з'явилася та чи інша інформація. Джерела треба називати так часто, як це здається необхідним.

При описі самого процесу висловлювання теж треба бути обережним. Синоніми до слова «сказав», які мають надавати викладу жвавості, не завжди виявляються влучними. В цілому можна зупинитися на дієслові «повідомив».

Однак слова «висловив думку» або «підкреслив» можна вживати лише тоді, коли дійсно відтворюється якась оцінка або щось, зазначене з наголосом [5, 130].

В разі існування сумнівів краще залишити дієслово «сказав».

Слово «сказав» можна без загрози виникнення оцінної інтонації замінити, наприклад, виразами «за даними», «за словами» тощо.

Джерело слід називати прямо з можливою точністю особливо тоді, коли передаються судження, оцінки та інші висловлювання думки.

Інколи найкращим виявляється назвати джерело вже на початку, наприклад, у випадках, коли особливо важливими є компетентність або надійність джерела.

Якщо в інформаційному повідомленні використовують відомості з кількох джерел, то ці відомості також слід точно розподіляти за джерелами.

Точна вказівка на джерела конче потрібна тоді, коли висловлювання можуть потягти за собою правові наслідки. Якщо, наприклад, у повідомленні поліції після нещасного випадку зачіпається питання про винних, то твердження з цього приводу треба чітко визначати як дані поліції; таку відповідальність журналісти не повинні брати на себе [5, 131].

Точні дані про джерела необхідні й тоді, коли питання про винних здається вирішеним через визнання. Це так само стосується транспортної пригоди, як і масового вбивства. Доки немає висновків суду підозрювані залишаються «ймовірними злочинцями». В інформаційних повідомленнях журналіст мусить відмовитися від власних оцінок.

Журналісти несуть відповідальність за якість новин. Вони повинні бути певними в тому, що їхня інформація коректна. Вони повинні адекватно презентувати свою інформацію, вони повинні розкривати джерела своїх знань і точно називати їх разом із відповідними відомостями.

Висновки

Основними видами інформаційної діяльності є одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Інформатизація суспільства характеризується як процес, що складається із соціальних, технічних, економічних, культурних, комунікаційних та інших механізмів, які перетинаються і поєднуються в одне ціле, створюючи інформаційні технології для виробництва, переробки, збереження, поширення інформації. Результатом цього процесу є виникнення інформаційного суспільства, яке свідчить про радикальні перетворення не тільки в сфері виробництва і технології, але, головним чином, у сфері соціальних, економічним відносин, у культурі, у комунікації, в духовному житті людства.

Інформаційна продукція, згідно зі ст. 40 Закону України "Про інформацію", - це матеріалізований результат інформаційної діяльності, який призначений для задоволення інформаційних потреб громадян, державних органів, підприємств, установ та організацій.

Інформація, яку отримує та використовує людина у різних сферах своєї діяльності, є соціальною за своєю сутністю, бо її рух формується і спрямовується суспільством. Якими б не були витоки інформації, з моменту її включення до сфери людської діяльності вона стає завжди соціальною за своєю природою. Соціальна інформація є найвищим, найскладнішим, багатоаспектним явищем серед усіх інших видів інформації; вона постає як результат соціального відображення, охоплює не тільки спілкування та управління, але й всі сфери людської діяльності, де вона має соціальну природу. До соціальної інформації належать багатогранні види духовного спілкування, процеси управління, пізнання навколишнього світу, динамізм його розвитку.

В епоху глобальних викликів безпеці на особливу увагу заслуговує питання щодо соціальної відповідальності ЗМІ в аспектах поєднання свободи преси з відповідальністю, із завданнями інтеграції суспільства, цивілізованого розв'язання конфліктів, що виникають у процесі представлення різних точок зору, відображення думок і позицій різних (іноді - антагоністичних) суспільних груп.

У системі політичних комунікацій ЗМІ, завдяки можливостям інтерпретації інформації, часто підміняють собою не тільки канал, але й джерело інформації, виконуючи таким чином роль суб'єкта (або псевдосуб'єкта), спроможного впливати на легітимізацію і легалізацію як владних структур, так і терористичних угруповань та їх лідерів.

Роль ЗМІ в геополітичному позиціонуванні займає першу скрипку у ментальній ідеологічній сфері. Дехто називає ЗМІ «четвертою владою». Але це значно більше, це третя влада. Міць нинішніх ЗМІ переважає всі можливості, які будь-коли мала та чи інша організація.

В журналістиці відомості розташовують та подають за певними правилами. Повідомлення спираються частково (причому здебільшого) на отриманий матеріал, частково на матеріал, здобутий самостійно. Якість цього матеріалу має особливе значення, адже самостійне збирання, упорядкування та оцінка інформації становить основу для функціонування журналістики в суспільстві.

Процес збирання інформації називають «журналістським дослідженням». При цьому йдеться про верифікацію, фальсифікацію або модифікацію висловлювань і фактів.

Професійне застосування правил журналістського дослідження є важливою передумовою серйозної новинної журналістики.

Журналісти несуть відповідальність за якість новин. Вони повинні бути певними в тому, що їхня інформація коректна. Вони повинні адекватно презентувати свою інформацію, вони повинні розкривати джерела своїх знань і точно називати їх разом із відповідними відомостями.

Список літератури

1. Антонов А. В. Информация: восприятие и понимание. - К.: Наук, думка, 1994. - 184 с.

2. Арістова I. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти. - X.: УВС, 2000. - 368 с.

3. Багдикян Б. Монополия средств информации. - М., 1985.

4. Баронін А. С. Аналіз і прогноз у політиці та бізнесі: Курс лекцій. - К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2005. - 128 с.

5. Вайшенберг З. Новинна журналістика: Навчальний посібник / За загал. ред. В.Ф. Іванова. - К.: Академія Української преси, 2004. - 262 с.

6. Веревченко АЛ. Информационные ресурсы: определение, основные понятия, параметры, особенности открытого потока информации, помехи возникающие в каналах поступления информации. - http://www.mai.ru/-gr08x07/vap/verin010.htm.

7. Видрін Д. Суспільство і витоки інформації. - К., 1996.

8. Виноградов В. А. Информация как глобальная проблема современности. - М.: Наука, 1978.

9. Гайкова Л.В. Информационные системы и качество информации. - Информационные технологии в образовании // Конгресс конференций. - М.: 1998. - http://ito.edu.ru/ 1998-99/a/gaikova.html.

10. Горшков Й. Д. Информатизация общества. - М.: Наука, 1991.

11. Гужва В. М., Постовой А. В. Інформаційні системи в міжнародному бізнесі. - К.: Вид-во КНЕУ, 1999. - 164 с.

12. Дубов Д. Засоби масової інформації як якісно нові суб'єкти політичних комунікацій // Політичний менеджмент. - 20007. - №1. - С. 58-65.

13. Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. - К, 1999.

14. Кузнецов И. Учебник по информационно-аналитической работе. - М.: Яуза, 2001. - 320 с.

15. Кулицький С. П. Основи організації інформаційної діяльності у сфері управління: Навч. посіб. - К.: МАУП, 2002. - 224 с.

16. Лалл Дж. Мас-медіа, комунікація, культура: глобальний підхід. - К., 2002.

17. Лизанчук В. В. Засоби масової інформації і духовне відродження України: формування національних ідеалів та інтересів - Л.: Львівський університет, 1990.

18. Ніколас Д. Оцінка інформаційних потреб: методи і технології. - Aslib, 1996. - 76 с.

19. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации. - М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2001. - 656 с.

20. Почепцов Г.Г. Информация и дезинформация. - К.: Эль-га: Ника-центр, 2001. - 256 с.

21. Хлистун Г. Ю. Етика засобів масової інформації в сучасних політичних процесах: Автореф. дис.... канд. політ, наук: (23.00.03 - політична культура та ідеологія) / Інститут журналістики Київського нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. - К, 2005. - 19 с.

22. Шкляр В. Мас-медіа і формування європейського мислення: національний і світовий контекст // Універсум. - 2002. - №9 - 10. - С. 29 - 30.

Размещено на Allbest.ru