Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Гуманітарний інститут

Допустити до захисту

Завідувач кафедри

____________ М.В. Варенко

"___"__________2011 р.

ДИПЛОМНА РОБОТА

Випускника освітньо-кваліфікаційного рівня "БАКАЛАВР"

Тема: ІНФОРМАЦІЙНО-БІБЛІОГРАФІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ ЕКОНОМІКИ

Виконавець: студентка IV курсу 406 групи

Гуманітарного інституту

спеціальності 6.020105

"Документознавство та інформаційна діяльність"

Скрипник Наталія Василівна

Керівник: кандидат педагогічних наук, професор,

професор кафедри українознавства

Геращенко Михайло Васильович

Київ 2011

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Економіка як основа розвитку народного господарства країни

1.1 Історіографія та джерельна база вивчення означеної теми

1.2 Етапи розвитку інформаційної сфери економіки в Україні та їх характеристика

1.3 Фактори, які впливають на розвиток та стабілізацію вітчизняної економіки

РОЗДІЛ 2. ЕКОНОМІКА ТА ЇЇ ІНФОРМАЦІЙНО-БІБЛІОГРАФІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

2.1 Загальна характеристика інформаційно-бібліографічних ресурсів та їх користувачі

2.2 Питання економіки на сторінках "Літописів" Книжкової палати України

2.3 Бібліографічне забезпечення економіки провідними бібліотеками країни

2.4 Бібліографічне оснащення публікацій з питань економіки на сторінках наукових видань

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

інформаційний економіка бібліографічний науковий видання

ВСТУП

Актуальність. Поняття інформаційного забезпечення будь-якого суб'єкта господарської діяльності в сучасних умовах набуває першорядного значення. Нова інформаційна інфраструктура, яка виникла завдяки застосуванню більш досконалих засобів і методів обробки даних, максимально наблизила користувача до різних джерел інформації, перетворивши багато рутинних процесів, пов'язаних з використанням традиційних інформаційних сховищ (бібліотеки, архіви і т.п.), у процес творчої взаємодії людини з різноманітними базами даних.

Бібліографічні джерела економічної інформації являють собою сукупність літературно оформлених робіт, випущених видавництвами або депонованих у закладах науково-технічної інформації. Депонуються, тобто здаються на зберігання і за запитами видаються користувачам у вигляді копій або мікрофільмів, звіти про виконані науково-дослідні роботи, статті, реферати та інші роботи, які становлять інтерес для вузького кола дослідників.

У свою чергу зміни, що відбулися за останні роки в системах організації управління господарством, упровадження як основоположних принципів економічного розвитку принципів ринкової економіки, значно впливають на розвиток і використання інформаційних технологій у нашій країні. Зміни в структурі економіки, структурі зовнішніх і внутрішніх господарських зв'язків визначають рух інформаційних потоків як на рівні підприємства, так і на макроекономічному рівні.

Інформаційно-бібліографічні ресурси є основою, на якій ґрунтується інформаційно-аналітична, зокрема і економічна, діяльність. Знання формування та використання інформаційних ресурсів, є основою для сучасного інформаційного забезпечення споживачів. Сучасне суспільство, в життя якого все більше впроваджуються новітні інформаційні технології, вже не може забезпечувати ефективне економічне зростання без використання інформації, перш за все в економічній діяльності.

Отримання теоретичних знань та набуття практичних навичок у процесах формування, зберігання та використання інформаційних ресурсів є необхідною умовою кваліфікаційної характеристики сучасного документознавця- інформаційного аналітика.

Наукові бібліотеки допомагають спеціалістам у цьому. Вони забезпечують вчених і спеціалістів літературою з відповідних галузей знань, виконують роботи, спрямовані на підготовку та підвищення кваліфікації кадрів науково-дослідного фаху. В умовах швидкого розвитку електронних мереж та комп'ютеризації знань отримали розвиток електронні бібліотеки. Використання електронних мереж типу ІНТЕРНЕТ розширило доступ наукових працівників до джерел інформації та можливості комунікації вчених.

Якщо взяти до уваги, що в наш час щоденно виходять у світ тисячі різноманітних інформативних матеріалів, то можна дійти висновку, що успіх наукового дослідження в значній мірі залежить від того, чи вміє дослідник швидко і з найменшими затратами сил шукати, відбирати і опрацьовувати необхідну йому інформацію. Зрозуміло, що крім цього, він повинен мати уяву про існуючу в країні чи регіоні систему науково-технічної інформації.

Сьогодні в нашій країні ця система включає в себе бібліотеки, Український інститут науково-технічної та економічної інформації, Книжкову палату України, Інститут реєстрації інформації НАН України, служби науково-технічної інформації міністерств і відомств, а також деяких наукових установ.

На сучасному етапі розробка концептуальних основ національної бібліографії не обмежується традиційними бібліографознавчими проблемами і базується на терені інформатизації суспільства. Сьогодні, коли інформація стає одним із найважливіших ресурсів, що впливає на розвиток суспільства, національна бібліографія являє собою найперший необхідний інформаційний продукт і покликана служити пошуку інформації в потоках, каналах і механізмах інформаційного поля. Звідси прагнення до максимально повного, об'єктивного обліку всіх можливих джерел, що так чи інакше стосуються України, що буде служити базою для серйозного аналітичного осмислення історії, економічного, політичного, соціального аспектів життєдіяльності народу України.

Національна бібліографія як відбиток національної пам'яті пронизує та живить усе розмаїття сучасних інформаційно-бібліографічних систем, мереж, програм -- національних і міжнародних, універсальних і галузевих, державних і приватних, які функціонують у ручному та автоматизованому режимі. Історичний досвід створення національної бібліографії доводить надзвичайну складність цього процесу, що потребує розв'язання багатьох теоретичних, методичних та організаційних проблем. Основоположні розробки в сфері національної бібліографії, які завжди були в центрі уваги бібліографознавців, істориків, філологів, філософів, мали дискусійний характер. Це викликано складністю об'єкта і предмета дослідження, слабкістю наукових розробок понятійного апарату цілої галузі знання.

Нові реалії розвитку України та інформаційної діяльності викликали протиріччя у поняттях і термінах та визначеннях між змістом та обсягом старих і нових понять, які об'єктивно склалися під впливом нових умов. Для створення ефективної НБ на державному рівні необхідно розробити уніфіковану систему базових понять та дефініцій національної бібліографії. Поняття "національна бібліографія України" (з огляду на особливості історичної долі українського народу) сприймається у комплексі національних та соціальних факторів, що не завжди можуть бути чітко простежені по одній або декількох ознаках: мові, території, національності тощо.

Сьогодні розробка концептуальних основ національної бібліографії не обмежується традиційними бібліографознавчими проблемами. Все базується на терені інформатизації суспільства. Розробка проблем національної бібліографії передбачає визначення самого поняття, головних напрямів організаційних, методичних основ бібліографії, проблем, спричинених створенням програми державної автоматизованої бібліографічної підсистеми, а також питань, зумовлених економічними засадами, авторським правом на бібліографію, кадровим забезпеченням, ефективною організацією науково-дослідної діяльності.

Дослідження проблем розвитку економіки активізувалися на різних етапах історичного розвитку. А спекти економічного виховання і розвитку розглядали відомі вчені, а саме: К.Д. Ушинський, С.Т. Шацький, П.П. Блонський. Учені своєчасно вказували на необхідність економічної підготовки молодого покоління.

У 70-80-х рр. ХХ ст. питання економічного виховання було обґрунтовано а працях економістів, філософів, психологів (А.Ф. Аменд, В.Д. Попова, Ю.К. Васильєва, О.Т. Шпака ат ін.)

В умовах незалежної України постала гостра необхідність у забезпеченні навчального процесу новими навчальними програмами та навчальними посібниками. У розробці типових (нормативних) програм з курсів економічної історії та історії економічних учень, економічної історії України та історії економічної думки України приймали активну участь співробітники кафедри історії економічних учень та економічної історії Київського національного економічного університету -- проф. Л. Я. Корнійчук та доц. Н. О. Тимочко. Авторськими колективами, до яких також входили співробітники кафедри, підготовлені навчальний посібник та підручник "Історія економічних учень" (1996, 1999), посібник "Економічна історія: лекції" (2000) (доц. Н. О. Тимочко, доц. О. А. Пучко, ст. викл. Л. М. Рудомьоткіна, доц. А. О. Маслов); навчальний посібник "Економічна історія України" (2005) (доц. Н. О. Тимочко), навчально-методичні посібники з цих курсів -- "Економічна історія" (2001) та "Історія економічних учень" (2002). Професор Л. Я. Корнійчук підготувала та видала посібник "Історія економічної думки України" (2004).

Актуальність теми дослідження полягає в його комплексності. Ми розглядаємо і аналізуємо різні джерела, які допомагають зорієнтуватися спеціалістам в галузі економіки.

Об'єктом дослідження виступають інформаційно-бібліографічні ресурси з проблем вітчизняної економіки.

Предмет дослідження - особливості підготовки та використання означених ресурсів з питань економіки.

Мета роботи - дослідити сучасний стан інформаційного та бібліографічного забезпечення вітчизняної економіки, проаналізувати методичні та практичні матеріали, які об'єктивно висвітлюють це питання, звернувши особливу увагу на періодичні видання, які допомагають регулярно бути ознайомленими з найсвіжішими новинами зі світу економіки, тобто з періодичними виданнями.

Реалізація цієї мети зумовила постановку та вирішення таких взаємопов'язаних завдань:

1. розглянути історіографію та джерельну базу означуваної теми;

2. визначити та охарактеризувати етапи розвитку інформаційної сфери економіки в Україні;

3. з'ясувати та охарактеризувати фактори, які впливають на розвиток та стабілізацію вітчизняної економіки;

4. охарактеризувати інформаційно-бібліографічні ресурси країни;

5. з'ясувати роль провідних бібліотек країни в забезпеченні вітчизняної економіки бібліографією;

6. проаналізувати наукові видання, присвячені проблемам економіки.

Для досягнення поставленої мети використовувались такі методи дослідження:

1. Історичний - для дослідження проблем розвитку інформаційної сфери економіки в Україні.

2. Порівняння - для виявлення об'єктивної різниці між науковими виданнями з проблем економіки.

3. Аналіз - для визначення практичної цінності видань, які забезпечують вітчизняну економічну галузь.

4. Бібліографічний - для оформлення списку використаних джерел.

Теоретичною та методологічною основою дослідження є збірники наукових праць, навчально-методичні посібники, періодичні видання, монографії, публікації з питань економіки країни.

Практичне значення дослідження полягає у тому, що отримані результати можуть бути використані студентами та викладачами економічних спеціальностей вищих навчальних закладів України для вибору матеріалів, якими слід послуговуватися під час навчального процесу та поглиблення знань у економічній сфері.

Апробація результатів дипломної (бакалаврської) роботи відбулася під час ІХ Міжнародної науково-практичної конференції молодих учених та студентів "Політ. Сучасні проблеми науки" ( м. Київ, 06.04.2011 р.).

Структура роботи обумовлена її специфікою. Робота складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Список використаних джерел налічує 72 позиції. Загальний обсяг роботи - 76 ст.

РОЗДІЛ 1. Економіка, як основа розвитку народного господарства країни

1.1 Етапи розвитку інформаційної сфери економіки в Україні та їх характеристика

Історичний підхід до вивчення закономірностей розвитку будь-яких процесів чи явищ є надзвичайно поширеним, оскільки джерелом прогнозу можливого перебігу подій, розвитку процесу в майбутньому є знання минулого, його передісторії, знання закономірностей та законів розвитку тощо.

В історії розвитку інформаційної сфери економіки України як галузі народного господарства заведено виділяти декілька етапів, що різняться організаційними формами використання обчислювальної техніки (ОТ).

На першому етапі (1949--1962 рр.) ЕОМ використовувалися в основному в наукових дослідженнях для автоматизації розрахунків. Умови для використання ЕОМ в управлінні економікою і технологічними процесами ще не склалися. Тому на цьому етапі застосування ОТ централізовано ще не планувалося, не було системи управління такими роботами.

Другий етап (1962--1964 рр.) поклав початок централізованому плануванню впровадження ОТ у народне господарство та використанню її для автоматизованого управління економіко-організаційними процесами. Було створено низку спеціалізованих підприємств з виробництва ЕОМ та обчислювальних центрів (ОЦ):

1) Головний ОЦ Держплану СРСР;

2) ОЦ Центрального економічно-математичного інституту АН СРСР;

3) ОЦ деяких міністерств і відомств.

На третьому етапі (1964--1970 рр.) утворено органи, що керували створенням і використанням ОТ у народному господарстві:

1) відповідні відділи Держплану СРСР, Держкомітету з науки та технологій (ДКНТ);

2) головне управління обчислювальних робіт у союзних республіках;

3) міжвідомча рада при ДКНТ і Президії АН СРСР з упровадження математичних методів та ОТ у народному господарстві.

За цей період значно розширилася сфера використання ОТ для автоматизації процесів планування, обліку та управління, в наукових та інженерних розрахунках, автоматизації технологічних процесів у галузях народного господарства. У багатьох міністерствах і відомствах, на підприємствах, у науково-дослідних і науково-конструкторських організаціях були створені ОЦ і, відповідно, автоматизовані системи управління (АСУ) на їх основі.

Формуються науково-дослідні, проектно-конструкторські та технологічні організації, що спеціалізуються на роботах, пов'язаних зі створенням і впровадженням ОТ.

Разом із тим мали місце й суттєві вади:

1)недостатньо контролювалося виконання завдань народногосподарського плану з впровадження ОТ;

2) недостатньо були налагоджені планування і координація науково-дослідних, проектних і конструкторських робіт;

3) не було врегульовано фінансування їх.

Четвертий етап (1970--1976 рр.) характеризується формуванням державного підходу до використання ОТ. У 1970 р. було прийнято рішення про створення загальнодержавної системи збирання та оброблення інформації для потреб обліку, планування та управління народним господарством (ЗДАС) як сукупності взаємодіючих АСУ різного призначення.

Державну мережу обчислювальних центрів (ДМОЦ) і загальнодержавну систему передавання даних (ЗДСПД) визначено організаційно-технічною базою цієї системи.

З метою координації робіт зі створення ЗДАС і державної мережі обчислювальних центрів при Держкомітеті з питань науки і техніки створюється Всесоюзний науково-дослідний інститут з проблем організації управління (ВНДІПОУ) і вводиться п'ятирічне планування розвитку виробництва та використання ОТ на державному рівні.

За цей період створено значну кількість ОЦ та АСУ в різних галузях народного господарства. Однак їх ефективність була недостатньою.

На п'ятому етапі (1976--1980 рр.) намічено до виконання низку важливих заходів щодо подальшого вдосконалення організації створення та використання ОТ. Це, зокрема, забезпечення подальшого розвитку й підвищення ефективності АСУ та ОЦ, послідовне об'єднання їх в єдину загальнодержавну систему збирання та оброблення інформації для обліку, планування та управління народним господарством, створення ОЦ колективного користування (ОЦКК) і кастових обчислювальних центрів (КОЦ).

У цей період починає формуватися галузь з комплексного централізованого обслуговування засобів ОТ.

Було прийнято комплексну програму розвитку виробництва та використання ОТ в народному господарстві, в межах якої проводилися роботи зі створення як окремих кастових ОЦ та ОЦ колективного користування, так і експериментальної мережі взаємодіючих ОЦ. Останню створено в кінці 70-х -- на початку 80-х років на базі найбільш розвинених ОЦ організацій міст Москви, Риги, Києва, Томська, Новосибірська та Ташкента. Робота проводилася під керівництвом ВНДІПОУ (Всесоюзного науково-дослідного інституту проблем організаційного управління) Держкомітету з питань науки і техніки за участю провідних науково-дослідних інститутів АН СРСР, Держплану СРСР і союзних республік, інших міністерств і відомств.

Початок шостого етапу розвитку інформаційної сфери економіки (1981--1985 рр.) пов'язаний з революційними змінами в елементній базі засобів ОТ -- з виробництвом великих і над великих інтегральних схем і появою мікропроцесорів і мікро-ЕОМ. Могутній імпульс у своєму розвитку отримує галузь, пов'язана зі створенням і використанням комп'ютерів, значно розширюється сфера використання ОТ, зокрема:

-- автоматичних маніпуляторах (промислових роботах);

-- умонтованих системах автоматизації управління технологічним обладнанням, гнучких виробничих системах (ГВС);

-- гнучких автоматизованих виробництвах (ГАВ).

Використання мікро-ЕОМ, зокрема персональних ЕОМ, внесло суттєві зміни в організаційні форми використання ОТ.

Якщо раніше основною організаційною формою застосування ОТ був обчислювальний центр (інформаційно-обчислювальний, кустовий, колективного користування), то в період, що розглядається, сформувалася тенденція переходу до децентралізованої обробки інформації через створення локальних мереж ЕОМ, в яких ЕОМ наближуються безпосередньо до користувачів і встановлюються в місцях виникнення інформації, -- створюються автоматизовані робочі місця (АРМ).

На цьому етапі прийнято низку важливих постанов і рішень, які мали значний вплив на подальше становлення інформаційної діяльності як виду економічної діяльності (галузі). Найважливішими з них були:

1. рішення про організацію нового відділення інформатики, обчислювальної техніки та автоматизації (березень 1983 р., сесія річних зборів Академії наук СРСР). Інформатика трактувалася як "комплексна наукова та інженерна дисципліна, що вивчає всі аспекти розроблення, проектування, створення, оцінювання, функціонування заснованих на ЕОМ систем переробки інформації, застосування їх і вплив на різні сфери соціальної практики". Термін "інформатика" набуває нового дихання і використовується не тільки для відображення досягнень комп'ютерної техніки, а й пов'язується з процесами передавання та оброблення інформації;

2. рішення про введення з 1985/86 навчального року в усіх середніх навчальних закладах курсу "Основи інформатики та обчислювальної техніки";

3. рішення про внесення в 1984 р. у Загальносоюзний класифікатор галузей народного господарства (ЗКГНГ) самостійної галузі -- інформаційно-обчислювальне обслуговування (ІОО). Основою нової галузі згідно з прийнятим рішенням стали госпрозрахункові ОЦ та інші організації міністерств і відомств, що мають самостійний баланс і надають інформаційно-обчислювальні послуги підприємствам та організаціям. Їх об'єднання в самостійну галузь відбулося без адміністративного підпорядкування єдиному органу управління. Підприємства нової галузі підпорядковувалися тим міністерствам і відомствам, господарські об'єкти яких вони обслуговували (наприклад, Головний інформаційно-обчислювальний центр Міністерства автомобільного транспорту України підпорядковувався цьому ж міністерству).

Разом із самостійними підприємствами інформаційно-обчислювального обслуговування -- ОЦ різних типів цим видом діяльності займалися й структурні утворення, такі як відділи АСУ підприємств, ОЦ, що знаходилися на балансі підприємств, науково-виробничих і виробничих об'єднань, науково-дослідних інститутів, конструкторських, проектних та інших організацій, лабораторії, кафедри, відділи тощо. Оскільки ці структурні утворення не мали статусу юридичної самостійності, вони не увійшли до галузі інформаційно-обчислювального обслуговування. Станом на момент виділення галузі їх кількість становила 92,1%, а питома вага на 1.01.1994 р. -- 86,2% від загальної кількості підприємств, зайнятих ІОО в Україні.

На цьому етапі проводиться значна робота з поліпшення господарського механізму діючих ОЦ. Багато з них отримали статус юридичної особи, були переведені на госпрозрахунок, а отже, увійшли до галузі ІОО. Як результат -- поліпшилася їх робота.

У цей же період починається організаційне оформлення нової специфічної галузі народного господарства, пов'язаної з використанням ОТ -- галузі виробництва програмних засобів. Спеціальною постановою Уряду на Міністерство приладобудування, засобів автоматизації та систем управління покладаються функції провідного міністерства з розроблення, виробництва та супроводу прикладних програмних засобів, створюється міжгалузевий фонд програмних засобів ("Центрпрограмсистем", м. Твер) і регіональна мережа організацій з розроблення, виробництва та супроводження загальносистемних і прикладних програмних засобів ОТ.

Так поступово сформувалася специфічна частина суспільного виробництва -- інфраструктурна сфера використання ОТ, інформаційних технологій, що її склали декілька типів спеціалізованих організацій, діяльність яких пов'язана із:

1) створенням автоматизованих систем управління різного призначення (за сучасною термінологією інформаційних систем);

2) упровадженням і технічним обслуговуванням ЕОМ і засобів ОТ;

3) виконанням робіт і наданням послуг зі збирання, зберігання, оброблення та видачі інформації користувачам;

виробництвом програмних засобів.

Сьомий етап (1986--1991 рр.) характеризується низкою організаційних рішень. У березні 1986 р. прийнято постанову Уряду про поліпшення координації робіт у галузі ОТ і підвищення ефективності її використання. Згідно з цією постановою було створено загальносоюзний Державний комітет з ОТ та інформатики (ДКОТІ), на який покладалася відповідальність за координацію всієї роботи зі створення, виробництва, використання та обслуговування засобів ОТ у народному господарстві.

З першого липня 1991 р. ДКОТІ було ліквідовано, а його функції передано Комітету з інформатизації Кабінету Міністрів СРСР. Після виходу України з СРСР ці функції покладено на Комітет з проблем науки і технологій Кабінету Міністрів України. Новий етап (з 1991 р. і по сьогодні) можна охарактеризувати як етап становлення інформаційного ринку [ 20 ].

Інформаційний ринок -- це система економічних, організаційних і правових відносин з купівлі-продажу інформаційних ресурсів, технологій, продукції та послуг. В Україні відбувається структурна перебудова галузі ІОО -- створюються спільні підприємства, приватні, акціонерні компанії і фірми. Реорганізуються діючі ОЦ та інші структурні утворення. Створено Академію інформатики України і Національне агентство з питань інформатизації (НАІ) при Президентові України (1995 р.). У червні 1999 р, на основі НАІ, Держкомітету зв'язку та Головного управління з питань радіочастот при Кабінеті Міністрів України створено Державний комітет зв'язку та інформатизації України. Спостерігається стабілізація, і навіть зниження, кількості інформаційних структур, оскільки більшість з них не витримали конкуренції або виявилися неспроможними працювати в нових ринкових (а радше -- кризових) умовах. Різкий спад попиту на інформаційні послуги в результаті погіршання фінансового стану державних підприємств та організацій і певна "холодність" щодо інформаційних послуг з боку комерційних структур, які зрозуміли, що наявність інформації -- необхідна, але недостатня умова успішної діяльності, змусив шукати нові шляхи розвитку інформаційної діяльності. Один із таких шляхів -- розвиток організаційних форм інформаційного обслуговування на ринкових принципах господарювання. [ 27, c. 60-67 ]

Протягом 1992--1993 рр. в Україні було прийнято низку законів і постанов щодо інформації. Найважливішими з них є:

1. Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу в Україні)";

2. Закон України "Про інформацію";

3. Постанова Кабінету Міністрів "Про створення Науково-дослідного інституту інформаційних технологій Міністерства освіти України" від 23.11.1992 р. № 637;

4. Постанова Кабінету Міністрів "Про заходи щодо створення єдиної національної системи зв'язку" від 04.02.1993 р. № 92;

5. Постанова Кабінету Міністрів "Про вступ України в члени Міжнародного центру наукової та технічної інформації" від 18.06.1993 р. № 460 та ін. [ 22 ].

Прикладом підвищеної уваги Уряду України до проблем інформатизації є також постанова Верховної Ради України "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки" від 16.10.1992 № 2105-ХІ, де визначено перспективні інформаційні технології, прилади комплексної автоматизації, системи зв'язку. Основні напрями державної інформаційної політики визначено у Законі України "Про інформацію". Це:

1. забезпечення доступу громадян до інформації:

2. зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

3. забезпечення ефективного використання інформації;

4. сприяння постійному оновленню, збагаченню та збереженню національних інформаційних ресурсів;

5. створення загальної системи охорони інформації;

6. сприяння міжнародному співробітництву у галузі інформації та гарантування інформаційного суверенітету України.

Ці документи почасти спіткала доля інших законодавчих актів, прийнятих Урядом України. Як неодноразово зазначалося, в Україні приймаються надзвичайно своєчасні й довершені державні документи, проте не затверджуються механізми втілення їх у життя. Показовою у цьому плані є доля Указу Президента України "Про державну політику інформатизації України" від 31.05.1993 р. № 186. Згідно з цим Указом Кабінет Міністрів затвердив Концепцію державної політики інформатизації України та Основні напрями Національної програми інформатизації України. Відповідні установи розробляють проект Національної програми інформатизації України. Але виділених на розроблення цього проекту коштів явно бракує для залучення широкого кола фахівців [ 26 ].

Поступово в Україні починає формуватися інститут інтелектуальної власності в інформаційній сфері. 23 лютого 1994 р. набрав чинності Закон України про авторське право, який передбачає захист комп'ютерних програм і баз даних. Починає формуватись обліково-реєстраційний механізм, метою якого є додержання правових норм у галузі розроблення комп'ютерних програм і баз даних, захист авторських прав на таку продукцію (тобто ПП і БД), підвищення ефективності інвестицій в інформаційну індустрію України. Зокрема, засновано Український науковий центр державної реєстрації та сертифікаційних випробувань інформаційних технологій (УкрНЦ СОФТ-РЕЙТИНГ) у підпорядкуванні Державного комітету України з питань науки та технологій (ДКНТ). Функції УкрНЦ СОФТ-РЕЙТИНГ такі:

1. підготовка до державної реєстрації комп'ютерних програм і БД, а також підготовка та видача інформаційних матеріалів згідно із запитами органів державного управління, підприємств та організацій;

2. формування фондів депонованих матеріалів зареєстрованих комп'ютерних програм і БД;

3. видача сигнальної інформації [ 30 ].

Позитивним є той факт, що нові структури починають ставитися до інформації як до товару та організують свою діяльність на принципах купівлі-продажу інформаційних ресурсів, технологій, продуктів і послуг.

1.2 Історіографія та джерельна база вивчення означеної теми

Бібліографія -- це система різних видів діяльності (практичної, науково-дослідної, педагогічної, управлінської), яка забезпечує виробництво та функціонування бібліографічної інформації у суспільстві.

Бібліографічні джерела економічної інформації являють собою сукупність літературно оформлених робіт, випущених видавництвами або депонованих у закладах науково-технічної інформації. Депонуються, тобто здаються на зберігання і за запитами видаються користувачам у вигляді копій або мікрофільмів, звіти про виконані науково-дослідні роботи, статті, реферати та інші роботи, які становлять інтерес для вузького кола дослідників [ 34 ].

Залежно від цільового призначення бібліографічні літературні джерела економічної інформації поділяють на такі види:

1. праці відомих представників економічної думки;

2. статистичні матеріали;

3. науково-дослідна література;

4. навчальна література;

5. науково-популярна література;

6. практичні посібники;

7. довідкова література.

Статистичні матеріали - відомості про розвиток господарства країни, подані у вигляді таблиць, узагальнених у щорічних статистичних збірниках, що видаються Державним комітетом статистики України. Крім вітчизняних, розрізняють і статистичні видання інших країн.

Науково-дослідна література видається у вигляді монографій, збірників статей, збірників наукових праць, авторефератів дисертацій тощо.

Навчальна література - це видання з економічних дисциплін, призначені для підготовки спеціалістів в сфері економіки. За видами її поділяють на підручники, навчальні посібники, програмно-методичні матеріали.

Науково-популярна література - брошури і книги з економічних питань, призначені для реклами серед широкого кола читачів, насамперед зайнятих у матеріальному виробництві, пояснення економічної політики держави.

Практичні посібники - це видання, розраховані на задоволення потреб окремих категорій спеціалістів народного господарства країни в їх повсякденній практичній діяльності. Це література з питань бухгалтерського обліку, статистики, аудиту, фінансів, планування і організації виробництва.

Довідкова література призначена для різних фактографічних довідок. Вона поділяється на дві групи. До першої належить довідкова література, призначена для широкого кола спеціалістів, незалежно від виробничих функцій (енциклопедії, словники, календарі господарника, довідники, хроніки економічних подій). Другу групу складає література для певних категорій спеціалістів (довідники та різні нормативні документи, необхідні конкретним спеціалістам) [ 35 ].

Процес ознайомлення з літературними джерелами з обраної теми необхідно починати із ознайомлення з довідковою літературою.

Традиційними інформаційно-пошуковими системами є карткові каталоги і картотеки. Існує два типи читацьких каталогів, що носять довідково-рекомендаційний характер: алфавітний, в якому картки розташовані в алфавітному порядку прізвищ авторів чи заголовків творів та систематичний, в якому картки розташовані за галузями знань і в алфавітному порядку в межах певної галузі.

Дослідження проблем розвитку економіки активізувалися на різних етапах історичного розвитку. Аспекти економічного розвитку й виховання розглядали відомі вчені, а саме: К.Д. Ушинський, А.С. Макаренко, С.Т. Шацький, П.П. Блонський. Учені XIX - поч. ХХ ст. своєчасно вказували на необхідність економічної підготовки соціально-економічного виховання молодого покоління.

У науковій літературі ряд авторів розглядає економічне виховання як процес засвоєння знань, умінь, навичок з метою формування соціально-психологічних якостей особистості з економічним мисленням; як важливий компонент загально професійно-технологічної культури працівників, що передбачає формування економічного мислення, економічно усвідомленого ставлення до праці, природи, матеріальних цінностей. Деякі дослідники уточнюють, які саме знання, уміння, навички повинна засвоїти молодь, знання економічних законів категорій, ролі праці в суспільстві, знання економічної політики держави, оволодіння вміннями й навичками економічних розрахунків, вироблення вмінь аналізувати економічні процеси явища, вміння організувати економічну діяльність (А.Ф. Аменд, В.А. Мясников, .А. Сасова)[ 36].

В найбільшому обсязі питаннями історіографії економіки займається кафедра історії економічних вчень та економічної історії Київського національного економічного університету ім. В. Гетьмана. Кафедра історії економічних учень та економічної історії забезпечує в КНЕУ вивчення студентами усіх форм навчання на всіх факультетах, окрім юридичного, чотирьох навчальних дисциплін: історія економіки та економічної думки, історія економіки та економічної думки України, інституціональна економіка, сучасні економічні теорії, які за змістом відносяться до фундаментальних економічних курсів, що формують, поряд з іншими дисциплінами, теоретичні засади успішного засвоєння спеціальних економічних знань. На лекціях, семінарських заняттях, консультаціях та в процесі самостійного вивчення дисциплін кафедри, студенти, на основі ретроспективного погляду на господарське життя, поглиблюють знання з економічної теорії, вчаться економічно мислити, аналізувати певні економічні ситуації, опановують сучасні економічні теорії, що є теоретичною основою економічної політики окремих держав.

Важливим фактором розвитку діяльності кафедри є співробітництво з: Інститутом світової економіки та міжнародних відносин НАН України; Київським національним університетом ім. Т. Г. Шевченка; Інститутом міжнародних відносин; Тернопільською Академією народного господарства; Європейським університетом фінансів, бізнесу і інформаційних технологій; Сучасним економічним інститутом (м. Кременчук); філіалом університету "Україна" (м. Кіровоград); Інститутом економічного прогнозування НАН України.

Розпочинаючи з 2005--2006 навчального року кафедра буде забезпечує в КНЕУ вивчення студентами чотирьох навчальних дисциплін: інтегрований курс "Історія економіки та економічної думки", "Історія економіки та економічної думки України", "Інституціональна економіка" та "Сучасні економічні теорії".

Протягом усіх років існування навчального закладу його викладачі провадили значну наукову та науково-методичну роботу, у тому числі й історико-економічні дослідження. Досить згадати, що ще у стінах Київського комерційного інституту були підготовлені та опубліковані праці М. В. Довнар-Запольського "На заре крестьянской свободы" (1911), "Русский вывоз и мировой рынок" (1914), "История русского народного хозяйства (до ХV ст.)" (1911). Уже з 1919 р. в інституті почали видавати "Наукові записки", в яких друкувалися праці на історико-економічну тематику.

Після Великої Вітчизняної війни, у 50-70-ті роки колективом викладачів було підготовлено та видано цілий ряд видань, серед яких "Экономическая история зарубежных стран" (1959) під ред. В. П. Кривня та В. Т. Чунтулова, "История народного хозяйства СССР" В. Т. Чунтулова (1964), "Економічна історія Української РСР" (1970) В. О. Голобуцького.

В умовах незалежної України постала гостра необхідність у забезпеченні навчального процесу новими навчальними програмами та навчальними посібниками. У розробці типових (нормативних) програм з курсів економічної історії та історії економічних учень, економічної історії України та історії економічної думки України приймали активну участь співробітники кафедри історії економічних учень та економічної історії -- проф. Л. Я. Корнійчук та доц. Н. О. Тимочко. Авторськими колективами, до яких також входили співробітники кафедри, підготовлені навчальний посібник та підручник "Історія економічних учень" (1996, 1999) (проф. Л. Я. Корнійчук), посібник "Економічна історія: Лекції" (2000) (доц. Н. О. Тимочко, доц. О. А. Пучко, ст. викл. Л. М. Рудомьоткіна, доц. А. О. Маслов); навчальний посібник "Економічна історія України" (2005) (доц. Н. О. Тимочко), навчально-методичні посібники з цих курсів -- "Економічна історія" (2001) та "Історія економічних учень" (2002). Професор Л. Я. Корнійчук підготувала та видала посібник "Історія економічної думки України" (2004) [ 15 ].

Сьогодні колектив кафедри активно працює над підготовкою до переходу на умови організації навчального процесу відповідно до Болонської конвенції. Розробляються програми, що передбачають інтеграцію навчальних дисциплін кафедри: "Історія економічних учень" та "Економічна історія", а також "Історія економічної думки України" та "Економічна історія України".

2002 року при кафедрі відкрито докторантуру, а 2003 року -- аспірантуру зі спеціальності "Економічна історія та історія економічної думки". Першим докторантом стала доцент кафедри Фещенко В. М., а аспірантами -- асистенти кафедри Ю. В. Тимченко, О. М. Волкова, випускник Київського національного університету Тараса Шевченка Е. А. Бахтарі [ 31 ].

Основні праці професорсько-викладацького складу:

Степаненко Сергій Васильович -- заслужений працівник освіти України, Відмінник освіти, заслужений працівник КНЕУ, кандидат економічних наук, професор, проректор з навчальної роботи, завідувач кафедри історії економічних учень та економічної історії. Викладає дисципліни інституціональна економіка; історія економічних учень. Сфера наукових інтересів -- генезис та структура інститутів ринкової економічної системи, методологічні проблеми сучасної економічної теорії. Праці останніх років:

1. Цивілізаційні виміри інституціональної економіки. Стаття в кн. "Інституційна архітектоніка та механізми економічного розвитку.

2. Становлення держави як економічної організації.

3. Економіка: Навчальний посібник для загальноосвітніх шкіл.

4. Роль влади і власності у становленні економічних систем. Вчені записки.

5. До нової парадигми економічної теорії. Вчені записки.

Антонюк Станіслав Никифорович --заступник завідувача кафедри історії економічних учень та економічної історії, кандидат економічних наук, доцент. Праці останніх років:

1. Київська психологічна школа в курсі "Історія економічних учень".

2. Тези доповіді на наук.-метод. конф. КНЕУ "Навчальні інновації та їхній вплив на якість університетської освіти"

3. Нариси політико-економічної літератури як результат теоретико-економічних пошуків і узагальнень М. Х. Бунге -- науковця, професора і реформатора.

Вітер Ірина Ігорівна -- кандидат економічних наук, старший науковий співробітник. Основними науковими доробками є:

1. Глобальні економічні трансформації і міжнародна економічна безпека.

2. Проблеми та перспективи інтеграції України до Європейського Союзу.

3. Підвищення конкурентоспроможності національної економіки України як передумова її європейської інтеграції .

4. Наслідки та загрози глобалізації в контексті європейської інтеграції.

5. Європейська інтеграція: аналіз та прогнозування.

Волкова Олена Михайлівна -- асистент, аспірант. Основні праці:

1. Формування історико-економічних знань університетського рівня в процесі самостійної роботи.

2. Становлення держави як економічної організації.

Погорєлов Сергій Борисович -- старший викладач, заслужений працівник КНЕУ.

1. Економічна система: сутність, структурні елементи, критерії класифікації. Типи економічних систем та критерії їх класифікації.

2. Загальна характеристика розвитку економічної теорії у ХХ столітті. Історія економічних учень.

3. Формування інституціонального середовища в процесі трансформації відносин власності.

4. Інституціонально-правові засади трансформації відносин власності в перехідній економіці України.

5. Інституціональне забезпечення трансформації державної власності.

Тимочко Наталія Олександрівна -- кандидат економічних наук, доцент. Праці останніх років:

1. Погляди на предмет економічної історії в ретроспективі.

2. Економічна історія України: Навч. посібник.

Фещенко Валентина Михайлівна -- кандидат економічних наук, доцент. Основна наукова праця: Дослідження проблеми становлення та розвитку ринкового господарства в працях економістів України другої половини ХІХ -- початку ХХ ст. [ 15 ]

1.3 Фактори, які впливають на розвиток та стабілізацію вітчизняної економіки

Сучасний стан економіки України - криза. З окремих проблем можна виділити:

1. надзвичайне обтяження економіки соціальними виплатами;

2. зростання тіньового сектора;

3. переважання сировини в експорті та готової продукції в імпорті;

4. інфляція;

5. низький рівень інвестицій в інновації [ 33 ].

Кризові явища спостерігаються не тільки в економіці, а й у багатьох інших сферах нашого життя, зокрема і в соціогуманітарній. І лишаючи поза увагою саме ці, соціогуманітарні, аспекти, Україна не має шансів на довгострокові успіхи в політичному та економічному реформуванні.

Для економіки минуле десятиліття радше втрачене. Кредит довіри до влади так і не погашено відповідними змінами в соціально-економічному житті.

Перспективи економіки залежать від методів управління нею. Галузі економіки завжди можна буде якщо не відновити, то хоча б побудувати заново. Все залежить від ефективності управління, і концентрації на інновації та перспективу, а не на соціалізм і покращення життя вже сьогодні, як би політично це не звучало.

Визначення місця й ролі держави в умовах ринкової економіки є не тільки однією із найважливіших, але й найскладніших та дискусійних проблем. З приводу цієї проблеми немає єдиної думки ні серед учених-економістів, ні серед урядів окремих країн, ні серед різних політичних партій і рухів усередині будь-якої країни. Останнє, зокрема, можна простежити, аналізуючи програми політичних . партій і рухів України напередодні виборів до Верховної Ради і Президента України, або із виступів депутатів -- представників цих партій на пленарних засіданнях сесій Верховної Ради України.

Уряд кожної країни, крім фінансування виробництва, здійснює також низку програм соціального страхування і соціального забезпечення, ставлячи собі за мету перерозподіл доходу між різними сферами суспільної діяльності. Чимало регулюючих заходів, призначених для захисту навколишнього середовища, охорони здоров'я і праці робітників, захисту споживачів від шкідливих продуктів, забезпечення рівного доступу до вакантних робочих місць і контролю за практикою ціноутворення у певних галузях, залучають уряд практично до всіх сфер економічної діяльності.

Економічні функції уряду надзвичайно різноманітні. Вони настільки широкомасштабні, що навіть важко скласти вичерпний їхній перелік. Деякі із цих функцій спрямовані на підтримку і полегшення функціонування ринкової економіки. До них, зокрема, відносять такі важливі види діяльності уряду, як забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, які б сприяли ефективному функціонуванню ринкової економіки, а також створенню умов для конкуренції [ 53, c. 46-49].

Важливу роль в економічній діяльності держави відіграє правова база, що є передумовою ефективного функціонування ринкової економіки. Необхідна правова база передбачає такі заходи, як надання законного статусу підприємцям, визначає права фізичних та юридичних осіб і гарантує дотримання контрактів.

Держава встановлює також закони, які регулюють стосунки між підприємствами, що виступають у ролі постачальників ресурсів та їхніх споживачів. На основі законодавства уряд може виконувати функції арбітра в галузі економічних зв'язків, виявляти випадки нечесної практики економічних агентів і застосовувати владу для вжиття відповідних санкцій.

До компетенції уряду належить застосування правоохоронних сил для підтримання громадського порядку, введення стандартів мір ваги та якості продуктів, створення грошової системи з метою обміну товарів та послуг. Усе це має виняткове значення для молодої української держави.

Закони та інші законодавчі акти про захист прав споживачів визначають загальні правові, економічні і соціальні основи захисту прав громадян -- споживачів продукції. Уряд вводить правила поведінки, якими повинні керуватися виробники у своїх відносинах із споживачами. Аналогічне законодавство стосується відносин між самими фірмами [ 56 ].

Подібна діяльність уряду сприяє поліпшенню розподілу ресурсів. Створення грошової системи обігу, гарантування якості продуктів, визначення всіх форм власності та видів господарювання, а також відповідальність за дотримання умов контрактів -- усі ці заходи забезпечують сприятливий ґрунт для функціонування ефективної економіки. Вони стимулюють розширення ринку та поглиблення спеціалізації у використанні як матеріальних, так і людських ресурсів, що сприяє ефективнішому їх розподілу [ 71 ].

Виняткове значення для України має створення правової бази під процес переходу від адміністративно-командної системи управління до ринкової економіки. Тут особливу роль відіграють закони про власність; приватизацію державних підприємств; приватизацію невеликих державних підприємств; приватизацію житла; приватизаційні папери; банки; фінансову та кредитно-грошову систему; впровадження та забезпечення стабільності національної валюти; податки; підприємницьку діяльність тощо.

Аналіз правової бази економіки України показує, що тут е ціла низка недоліків. По-перше, правове поле ще далеко не покриває всієї сукупності сучасних соціально-економічних відносин. Наприклад, в Україні до цього часу не прийнятий такий важливий законодавчий акт, як Податковий кодекс. Це створює можливість для зловживань в економічній діяльності, для здійснення дій, що відповідають не стільки загальнодержавним, скільки особистим інтересам окремих посадових осіб.

По-друге, не всі законодавчі документи адекватні сучасній соціально-економічній ситуації України. Чимало законодавчих актів запозичені з інших країн, де зовсім інша економічна ситуація. Суперечливим, наприклад, є питання щодо відповідності перехідній економіці України Закону "Про податок на додану вартість".

По-третє, прийняття не всіх законодавчих документів супроводжується належним економіко-статистичним обґрунтуванням. Це передусім стосується законодавства щодо межі малозабезпеченості, життєвого мінімуму тощо.

По-четверте, нестабільність законодавчої бази. Доповнення, уточнення і зміни до окремих законодавчих документів вносяться протягом одного року десятки разів (закони на додану вартість, акцизний збір, мита тощо).

По-п'яте, слабка виконавча дисципліна. Порушення існуючого законодавства спостерігається на всіх рівнях управління соціально-економічними процесами, про що, зокрема, свідчить система неплатежів, заборгованості по заробітній платі, пенсіях та ін.

Основними причинами вказаних недоліків передусім називають недостатню підготовленість до законодавчої діяльності вітчизняних кадрів. Адже країна протягом століть, не маючи своєї державності, не створювала державного і господарського управління, а лише виконувала закони, що приймались за межами України. Але, крім цієї, безперечно, вагомої причини, на законодавчий процес великий вплив має так званий лобізм. Часто при прийнятті відповідних законодавчих документів беруть гору не загальнонаціональні інтереси, а інтереси певних соціальних груп [ 60 ].

Загальні основи соціально-економічного розвитку:

1. Поєднання факторів виробництва.

Функціонуванню і взаємодії факторів виробництва передує їхнє поєднання. Процес виробництва передбачає об'єднання людей певним чином між собою та з відповідними речовими факторами виробництва. У характері поєднання факторів виробництва відображається сукупність важливих соціально-економічних рис тієї чи іншої економічної системи, її виробничих відносин. У характері відбивається соціально-економічне, а у способі - організаційно-трудове поєднання факторів виробництва.

Поєднання факторів виробництва - це не стигла система, а динамічне явище. Серед проблем, які виникають у процесі поєднання факторів виробництва, виділяють такі:

- забезпечення збалансованого розвитку засобів виробництва і трудових ресурсів, їхньої взаємної якісної та кількісної відповідності;

- формування і підтримка мотивації до впровадження більш прогресивних засобів виробництва;

- забезпечення заміни ручної, малокваліфікованої праці на технічно та технологічно оснащену, що дає змогу значно зменшити витрати всіх ресурсів на одиницю створеного продукту;

- досягнення доцільних пропозицій при формуванні техніко-технологічної бази виробництва і підготовці сучасного працівника;

- пошук і впровадження нових, прогресивних форм включення працівників у виробничий процес;

- створення і утримання на належному рівні механізму економічного управління процесом поєднання і використання факторів виробництва, за якого б досягався найбільший результат при найменших витратах.

2. Результативність виробництва.

Результативність використання речових та особистих факторів виробництва може бути відображена категорію ефективності виробництва, яка може бути підвищена за рахунок як збільшення використаних факторів, так і повнішого їх використання, тобто екстенсивним або інтенсивним шляхом. У реальному процесі виробництва обидва шляхи переплітаються при переважній ролі одного із них.

Практика засвідчує, що інтенсифікація факторів виробництва залежить від змін у характері їхнього поєднання. Більшість економістів світу вважають, що приватизація виробництва не може тотальною. Важливо активізувати і державні його фактори через корпоратизацію та комерціалізацію їхнього використання. Водночас слід невпинно поширювати масштаби поєднання працівників з приватними, орендованими, акціонерними та змішаними видами використання засобів виробництва.

Найбільший виробничий ефект досягається тоді, коли користувачі факторів водночас є їх власниками. Однак таке поєднання навряд чи може бути загальним або навіть широкомасштабним, оскільки це означає, що всі члени суспільства повинні бути не тільки номінальними, а й функціонуючими власниками, тобто виконавцями оперативних розпорядчих функцій.

3. Ефективність суспільної праці.

Умовою соціально-економічного прогресу в будь-якому суспільстві є підвищення результативності витрат живої і уречевленої в засобах виробництва праці.

Для визначення застосування у виробництві суспільної праці важливого значення набув узагальнюючий показник ефективності використання всієї, яка застосовується у виробництві, праці - як живої, так і уречевленої, що повніше відображає ступінь економічного процесу.

Крім економічного від застосування суспільної праці, результатом чого є зростання сукупного суспільного продукту, національного доходу, необхідно враховувати і соціальний ефект. Він полягає у тому, що витрати праці в галузях нематеріального виробництва сприяють підвищенню її результативності в матеріальному виробництві через всебічний розвиток особи, підвищення рівня знань і культури, зміцнення здоров'я, зростання вільного часу тощо.

Розвиток сфери послуг, поліпшення постачання розширюють можливості для підвищення кваліфікації, виховання дітей і впливають на ефективність використання живої та уречевленої праці. На підвищення продуктивності праці впливають також матеріальні умови життя населення: комфортність житла, транспорт, повноцінний відпочинок.