Еміль Золя: письменник та публіцист

Праві газети відкрито раділи смерті Золя. «Французький народ» («Le Peuple franзais») запевняв, ніби святий архангел Михаїл вразив Золя, як колись вразив дракона. «Вільне слово» («La Libre Parole») зловтішалося: «Натуралістична пригода: Золя отруєний чадним газом». А тим часом, на письмовому столі Золя, залишилися лежати лише кілька сторінок його останнього, незакінченого роману «Справедливість».

Двадцять п'ятого листопада 1903 р., Дрейфус подав прохання про перегляд рішення Реннського військового суду. Дванадцятого липня 1906 р., було доведено, що рішення військового суду Ренна, «винесене помилково» . Дрейфус, повернувся в армію в чині майора і був нагороджений орденом Почесного легіону. Пікар, у свою чергу, був проведений в бригадні генерали. Боротьба Золя, отримала перемогу, хоч письменник і не дожив всього чотири роки, аби побачити остаточне завершення справи. Еміль Золя був одним з небагатьох, які могли протистояти натовпу, задля справедливості, честі та процвітання батьківщини.

ВИСНОВКИ

Подорожуючи сторінками цієї курсової роботи, можна дійти до таких висновків. Життя Еміля Золя безумовно заслуговує вивчення та аналізу. Повертаючись до його письменницької діяльності ми бачимо, Золя як засновника натуралізму, він прагнув створити літературу, яка була би відображенням життя. Тобто, поєднати науку та літературу. Можливо, в соціальних творах Золя немає фізіологічного зображення людини, але його вплив можна побачити в серії «Ругон-Маккари». Погляди на життя у Золя були дуже широкими. Завдяки своїй натуралістичній теорії Золя демонстрував переваги та соціальні протиріччя епохи. Яке у результаті спонукало звернутися до журналістики, для того, щоб бути в «реальному» контакті з читачем.

Журналістська діяльність Золя починається у 1865 р., у видавництві «Ашетт». Там він друкував для газети «Пті журналь» («Маленька газета»). У 1866 р., починається новий етап в газеті «Евенман» («Подія»), під керівництвом Вільмессана. Статті опубліковані в «Евенман», дадуть у результаті збірки «Мій салон» (1866 р.) і «Що я ненавиджу» (1866 р.). Не можна оминути і співпрацю з лівою республіканською пресою. Золя працював у газетах «Раппель» («Заклик»), «Трибюн» («Трибуна»), «Клош» («Дзвін»). У 1872 р., сталася доленосна зустріч з І. С. Тургенєвим. Завдяки якому Золя став кореспондентом «Вісника Європи». Золя вважав, що початок його світової популярності поклала саме Росія. На відмінну від Франції, яка майже постійно його «чіпляла» та не розуміла. Потім була співпраця з газетою Лаффіта «Вольтер», регулярна робота з газетою «Фігаро», яка народить збірку «Похід» (1882 р.). Головними публіцистичними роботами Золя стали: стаття «Партія обурених» (1880 р.) і «Гамбетта» (1880 р.) В них Золя описував своє розчарування у республіканцях; стаття «Чорнило і кров» (1880 р.), там Золя звеличує науку та літературу; стаття «Еліта і політика» (1896 р.), в якій Золя відображає співвідношення інтелектуальної еліти Франції та політичної верхівки. Ці правдиві статті породили ненависть у супротивників. І не отримавши підтримки, Золя залишив журналістську діяльність і поринув у літературу. Закріплюючи свій відхід статтею «Прощання», висловлюючи своє розчарування в журналістиці.

До публіцистики Золя повертається лише через сфабриковану справу Дрейфуса, капітана французької армії, єврея за національністю, якого звинувачували у зраді і засудили до каторги. Тому, Золя відновлює співпрацю з «Фігаро», а потім працює з газетою «Орор» («Аврора»), в якій публікує лист «Я звинувачую», саме лист, а не брошуру, для того, щоб на нього звернули увагу. За це Золя був засуджений до тюремного оточення, але Еміль втік до Англії. Повертається він лише у 1899 р., і через два роки друкує свою останню публіцистичну роботу «Істина простує», в ній були чотирнадцять статей пов'язаних з Дрейфусом.

Аналізуючи творче життя Еміля Золя бачимо письменника, автора великої кількості романів, багато з яких викликали захоплення. Але, обставини перетворили його в завзятого борця за справедливість, захисника невинних. Тим самим, зробивши Золя «реальним мрійником», який бажав справедливості і правди. Його жага до відображення реальності була втілена не лише в літературі, а й в справжньому житті. Еміль Золя мав два покликання, але одну ідею буття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Пузіков А. Золя-публіцист // Золя Е. Збір. Твор. .: У 26 т. М .: Держлітвидав, 1967р., Т. 26. Ст. 641.

2. Якимович Т. К. Молодий Золя. Естетика і творчість. Київ: Вид-во Київського ун-ту, 1971 р., Ст. 188.

3. Цит.за: Арман Ланом. Здрастуйте, Еміль Золя! Ст. 367-368.

4. Еміль Золя. Вибрані твори. М., 1953р. Ст. 701-702. Переклад Т. Іванової.

5. Цит. за: Арман Ланом. Здрастуйте, Еміль Золя! Ст. 384.

6. Лист від 13 серпня 1898 р.

7. Лист від 3 червня 1899 р.

8. Лист від 12 вересня 1899 р.

9. Цит. за:Арман Ланом. Здрастуйте, Еміль Золя! Ст. 465.

10. Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р.

Додаток

«Я звинувачую підполковника дю Паті де Клама в тому, що він був диявольським натхненником судової помилки (хотілося б думати, що він діяв без заздалегідь обдуманого наміру) і потім протягом трьох років усілякими безглуздими, і злочинними способами захищав своє злощасне дітище.

Я звинувачую генерала Мерсьє в тому, що він (можливо, через недогляд) став спільником злочинців, покривши своїм авторитетом найбільшу несправедливість нашого століття.

Я звинувачую генерала Біллі в тому, що він, маючи на руках незаперечні докази невинуватості Дрейфуса, не дав їм законного ходу і тим самим вчинив беззаконня, яке ображає людську гідність. Він прикривався інтересами вищої політики, а насправді - просто прагнув вигородити скомпрометований Генеральний штаб.

Я звинувачую генерала де Буадефра і генерала Гонса в тому, що вони стали спільниками того ж злочину; одним, безсумнівно, керувала лють клерикала, іншим - кастова солідарність, яка робить з військового відомства святий, недоторканний ковчег.

Я звинувачую генерала Пельє і майора Раварі в тому, що вони справили мерзенне дізнання - я хочу сказати: жахливо упереджене дізнання, - що є нетлінним пам'ятником нахабства.

Я звинувачую (якщо тільки медична експертиза не визнає їх позбавленими здатності бачити і розуміти) трьох експертів, які звіряти почерк, Бельома, Варінара і Куара, в тому, що вони склали брехливі, злісні рапорти. Я звинувачую військове відомство в тому, що воно організувало, користуючись органами друку (переважно газетами "Еклер" і "Еко де Парі"), жахливу кампанію, спрямовану до того, щоб вести громадську думку по помилковому сліду і покрити свої гріхи.

Я звинувачую перший військовий суд у тому, що він порушив закон, виносячи обвинувачення на підставі, не представленого суду документа. Я звинувачую другий військовий суд у тому, що він, підкоряючись дисципліні, покрив це беззаконня та скоїв, у свою чергу, юридичний злочин, виправдовуючи свідомо винного.

Виступаючи з цими звинуваченнями, я не забуваю статей 30 і 31 закону про пресу, виданого 29 липня 1881 р., який карає за наклеп і поширення злісних чуток, і готовий нести відповідальність за свої слова, і вчинки. Я незнайомий з людьми, яких я звинувачую, я навіть ніколи їх не бачив, у мене немає проти них ні злопам'ятства, ні особистої ненависті. Вони є для мене уособленням соціального зла. Я здійснюю зараз революційний акт, спрямований до того, щоб наблизити торжество правди і справедливості. Не можна допустити, щоб нахабно зневажалися права людини! Всю пристрасть моєї душі я віддаю боротьбі за торжество справедливості і полум'яно вірю, що правда отримає перемогу. Нехай наважаться викликати мене в суд, і хай слідство ведеться при відкритих дверях! Я чекаю ». [4]

Размещено на Allbest.ru