Еміль Золя: письменник та публіцист

Роль творчості Еміля Золя в історії французької літератури та публіцистики. Розкриття письменника-реаліста як сміливого критика капіталізму. Аналіз його публіцистичних робіт і статей. Огляд справи, в якій Еміль Золя мужньо боровся проти сил реакції.

Рубрика Журналистика, издательское дело и СМИ
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 09.03.2015
Размер файла 58,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. НАРОДЖЕННЯ ЖУРНАЛІСТА І ПИСЬМЕННИКА

1.1 Ранні роки. Літературне хрещення

1.2 Журналістська діяльність

РОЗДІЛ 2. СПРАВА ДРЕЙФУСА

2.1 Я обвинувачую

2.1 Вигнання. Амністія

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТОК

ВСТУП

Еміль Золя - французький письменник, один із представників реалізму другої половини XIX століття, він є автором близько двадцяти романів, які займають почесне місце на полицях бібліотек. Творчість Еміля вражає своєю масштабністю, серед неї великі цикли і серії - «Ругон-Маккари», «Три міста», «Чотири Євангелія», п'ять романів, статті, нариси. У своїй творчості Золя виступав не лише як письменник, а й як журналіст. Він співпрацював з газетами «Евенман», «Фігаро», у яких публікував свої статті. Також, Золя був відомий своїми відвертими виступами проти антинародних соціальних реформ і пригноблення людини. Життя Золя наповнює величезна творча боротьба.

На ранньому етапі життя Еміль Золя уже ненавидів все, що пригнічує особистість людини. «Ненависть священна, - писав Золя. - Ненависть - це обурення сильних і могутніх сердець, це войовниче презирство тих, у кому вульгарність і дурість викликають обурення. Ненавидіти - це означає любити, значить відчувати в собі душу палку і відважну, значить глибоко відчувати огиду до того, - що ганебно і безглуздо». Золя занадто гостро відчував свою сучасність. І зневажав те, що народжують буржуазні відносини. Сам Золя колись казав, що вивчаючи сучасне суспільство він бачив соціалізм, до якого як виявилося і лежав весь життєвий шлях письменника, який був у постійному русі в сторону народу. Анатоль Франс достатньо вдало дав означення творчості Еміля Золя: «Творчість Золя дихає добротою. Золя був добрий, як усі великі люди, він нападав на суспільне зло всюди, де б він його не знаходив ». Ненависть Золя до всякої суспільної несправедливості була продиктована його гарячою любов'ю до людства, його турботою про щастя мільйонів людей! Він був етапом у свідомості людства». Саме ці життєві позиції та ідеали наштовхнули Золя стати істинним журналістом, яким він безперечно був. Тому, в історії французької літератури та публіцистики творчість Золя є одним з найважливіших етапів. Історичні зміни французького суспільства в другій половині XIX століття, повністю відображаються у творах Золя. У 70-80-х роках Золя став одним із захисників реалізму. Еміль засуджує письменників і художників, які мають на меті відвести читача від сучасності. Через це і став прихильником імпресіонізму, який на його погляд був близьким до реалізму. Та, з часом вважає, що реалізму замало і створює нову натуралістичну школу.

На сторінках цієї роботи ми побачимо, якою неймовірною працьовитістю володів Золя та вірою в своє істинне призначення. Також, нам відкриються страждання і невдачі письменника та журналіста. Останній Еміль присвятив ідею свого життя. «Золя був природженим журналістом. Часто, особливо в молоді роки, журналістика рятувала його від голоду. Але не тільки грошові міркування змушували Золя писати в газети. Він відчував потребу в прямій розмові з читачем. Йому було що сказати і в кожній його статті, і навіть невеликий бібліографічній замітці або хроніці ми знайдемо свіжу думку, гостро і оригінально поданий матеріал. Журналістська робота супроводжувала Золя все життя. Він любив її і уміло поєднував з художньою творчістю » [1].

Актуальність теми дослідження. Реалістичний метод в творчості Еміля Золя, передбачає відображення простих істин законів буття на відносини людей. Письменник вважав, що головним у суспільстві є біологічний початок і його вплив на долю суспільства. Але, у своїй письменницькій та публіцистичній діяльності Еміль створював твори та роботи багаті життєвою правдою. На той час, ці прийоми стали новаторством, лякали і не всім були зрозумілі. А в сьогоденні, це неймовірно цікавить і робить його статті та твори актуальними, бо відображають реальність. Це доводить, світове визнання Золя та «щедра скринька» екранізацій його романів.

Мета і завдання дослідження. Метою цієї роботи є опис та аналіз журналістської діяльності Еміля Золя і розкриття письменника-реаліста як сміливого критика капіталізму. Бо його пристрасне бажання, осягнути соціальні закони суспільства, захистити пригноблені класи з гострим сприйняттям сучасності, яке Золя відстоює, народжує захоплення та бажання дослідити шлях, такої видатної людини. Досягнення даної мети обумовлює розв'язання низки завдань: поетапний розгляд «журналістського шляху», публіцистичні роботи і статті; розгляд справи, в якій Еміль Золя мужньо боровся проти сил реакції.

Об'єктом дослідження курсової роботи є письменник та публіцист Еміль Золя.

Предмет дослідження - журналістська діяльність Еміля Золя.

Структура роботи. Дана курсова робота складається з вступу, двох розділів (з підрозділами), висновків, списку використаних джерел (який нараховує 10 позицій).

Критичний огляд літератури. Головні наукові роботи для підбору матеріалу курсової роботи: роман-біографія Анрі Труайа "Еміль Золя" і біографія А. Пузікова "Золя".

РОЗДІЛ 1. НАРОДЖЕННЯ ЖУРНАЛІСТА І ПИСЬМЕННИКА

1.1 Ранні роки. Літературне хрещення

Еміль Едуар Шарль Антуан Золя народився 2 квітня 1840 р. Народження Еміля сталося в скромній квартирці, знятої за тисячу двісті франків на рік, в будинку 10- біс по вулиці Сен-Жозеф. Хлопчик ріс бліденьким, кволим пуголовком. Йому, напевно, бракувало свіжого сільського повітря. А тут, якраз проект будівництва каналу Франсуа, батька Еміля, був прийнятий. Міська влада Екса так сильно їм зацікавилися, що Франсуа Золя незабаром уклав валізи і разом з сім'єю відправився в Прованс. В чотири роки головними в маленькому світі Золя були велика фігура батька, завжди вкрай серйозного і дуже стурбованого, та стривожене обличчя матері, яка завжди тремтіла, коли хлопчик бігав по доріжках або намагався видертися на дерево.

Безтурботне дитинство затьмарила перша втрата. Якось, Франсуа Золя довелося їхати до Марселю у справах, там у нього сталася хвороба легенів. Дружина з Емілем надіялися на одужання, але на жаль цього не сталося, двадцять сьомого березня 1847 р., Франсуа Золя помер. Після смерті батька Еміль з матір'ю опинилися у фінансовій скруті. Хлопчику хотілося якомога скоріше замітити батька. Йому було важко бачити матір в злиднях. А вона, у свою чергу, аби допомогти синові здійснити плани відправила вчитися його в пансіон Нотр-Дам. Там, він вперше починає писати вірші, стає відмінником з відзнаками, знаходить нових друзів. А після навчання їде до Парижу, який так мало бачив у дитинстві. Емілі Золя зустрічає сина з новиною, а саме: пан Лабо, адвокат Королівської ради і друг сім'ї, зумів домогтися від пана Нізара, директора Еколь Нормаль, щоб той прилаштував Еміля в дуже шанований ліцей Святого Людовика, незважаючи на те, що навчальний рік давно почався. Син інженера Золя буде вчитися в другому класі, на відділенні природничих наук. У місті, яке Золя ненавидів, майбутній поет намагався здобути освіту в Сорбоні, але провалив вступні іспити. Не залишаючи надії в листопаді 1859 р., Еміль їде до Марселю, однак цього разу не зміг подолати навіть першого випробування. Повернувшись до Парижа разом з матір'ю, Золя ще більш тривожно, ніж раніше, вдивляється в майбутнє, так і не ставши бакалавром Золя відмовився повертатися до ліцею, прибрав подалі шкільні підручники і занурився в поетичну лихоманку.

Молодий Еміль Золя, з часом, надрукував кілька віршів у південній газеті «Прованс», в тому числі одне - присвячене пам'яті його батька, будівельника каналу Франсуа Золя. Але, незважаючи на невгамовне честолюбство, письменник все ж усвідомлює, що віршами для провінційних газет не зможе заробити собі на життя, проте за прозу ще не вирішується взятися. Олександр Лабо, турботливий друг сім'ї, до якого пані Золя звернулася з проханням про допомогу, знайшов для Еміля місце службовця в доках митниці. Пообіцявши, зарплатню у шістдесят франків на місяць. Молодий чоловік змирився з необхідністю йти працювати, але дуже скоро перебування в конторі стало для нього тортурами. І він покинув роботу. Жив у скруті. Еміля радували лише переписки з найближчим другом Жан Батистом Бейлем.

Тоді ж, в самому кінці року, один друг сім'ї, член Медичної академії, пообіцяв пані Золя прилаштувати Еміля службовцем у видавництво Ашетт. У видавництві, Еміля повідомили, що місце повинно було звільнитися лише через кілька тижнів. Помітивши, пригнічений стан молодої людини на цю новину, пан Буді розчулився і попросив Еміля рознести за адресами до Нового року візитні картки з попередньо загнутими куточками, в подяку за згоду надати послугу, сунув йому в руку луїдор. Золя виконав доручення. Еміль в цей час наполегливо працював над автобіографією, яку назвав «Моя сповідь». Йому здавалося, що все навколо нього руйнується - і його надії, і його спогади . Першого березня 1862 р., настає час відправлятися на вулицю П'єр Сарразен, де розташоване видавництво Ашетт. І тут Еміль дізнається, що його кар'єра починається з дрібної посади з платнею сто франків на місяць. Засланий в курну кімнату десь на задах, він упаковує книги. Замість того щоб друкуватися самому, розсилає чужі твори. Незабаром Еміль отримав підвищення по службі - його перевели у відділ реклами та подвоїли платню. Натхненний тим, що трапилося, він негайно уявив, ніби йому дозволено давати поради самому панові Луї Ашетт і запропонував тому створити «Бібліотеку початківців» - серію, в якій видавалися б тільки твори молодих невідомих авторів. Потім, не давши господареві все обміркувати, вирішив взяти бика за роги, поклав на стіл власний поетичний збірник під назвою «Любовна комедія». За словами автора, він пропонував видавцеві триптих, порівнянний не більше і не менше, як з «Божественною комедією» Данте. Дві доби Еміль в тривозі чекав вироку. Нарешті Луї Ашетт покликав його до себе і твердо заявив, що вірші у Золя, звичайно, непогані, але для того, щоб його творіннями зацікавилася широка публіка, йому слід писати прозу. Зібравши волю в кулак, Золя остаточно вирішує присвятити себе прозі, якою досі нехтував.

Двадцять третього вересня 1862 р., Еміль надіслав Альфонсу Каллону, головному редактору «La revue contemporaine» («Сучасного журналу»), казку «Поцілунок ундини», із запискою в кілька слів: «Моє ім'я не має ніякої літературної ваги, воно абсолютно нікому не відомо. І все ж я сподіваюся, що стислість мого твору схилить вас до його прочитання». Казка, була знехтувана «Сучасним журналом», проте незабаром після цього була надрукована в «Revue du mois» («Огляд місяця»), потім - в «Nouvelle Revue de Paris» («Новий паризький журнал»). Тієї миті Емілю Золя здавалося, ніби нарешті сталося його літературне хрещення.

1.2 Журналістська діяльність

Ставши у Ашетт керівником рекламного відділу, Золя з головою занурився в літературне життя Парижа. Через кілька місяців до Золя прийшло відчуття впевненості в собі. Коли він об'єднав кілька своїх новел у збірку під назвою «Казки Нінон» і відніс рукопис своєму роботодавцю, той відразу ж порекомендував автора видавцеві Етцелю. Видавець прийняв книгу. Підбадьорений першим успіхом, Золя почав друкувати статті і новели в «Le Petit Journal», «La Vie parisienne», «Le Salut public de Lyon» (видання «Маленька газета», «Паризьке життя», «Суспільне благо Ліона»). Але головною справою його життя, в той час , був твір автобіографія, роман «Сповідь Клода». «Сьогодні мені хочеться рухатися швидко і рима стискувала б мене, - пише він Антоні Валабрегу. - Я перейшов на прозу і чудово себе почуваю. Пишу роман і думаю випустити його у світ через рік ... Писати! складати !! складати !!!»

В «Сповіді Клода» Золя розповідає історію бідного поета, який зв'язується з вуличною дівчиною Лоранс, та з жалю залишає її у себе, намагається врятувати подругу від пороку, але потроху починає скочуватися слідом за нею. Однак, досягнувши всієї глибини падіння, герой роману виривається з-під дії чар повії, біжить з Парижа і ховається в Провансі, де сподівається знову знайти гідність, безтурботність і смак до життя та літератури. Це поки ще не жорсткий і суворий реалізм, який у майбутньому стане властивим Золя, а тільки боязкі підступи до цього літературного стилю. Золя вклав у перший свій великий твір чималу частку особистого досвіду. Клод, нещасний поет, - це він сам, Лоранс - це Берта, «розпусна дівиця», яка перебиралася разом з ним з однієї халупи в іншу і на чиє моральне зцілення він марно розраховував.

Потому, зробивши точні підрахунки, Золя переконався в тому, що завдяки своїм книгам і статтям зуміє звести кінці з кінцями і тому незабаром кинув службу, зберігши щоправда, за собою можливість позаштатної співпраці з видавництвом.

Щойно розпочавши співпрацювати з різними газетами, Золя почав будувати великі плани. Емілю прийшла в голову думка про те, щоб влаштуватися працювати до Іполита Вільмесана, який після того, як заснував «Фігаро», мав намір випускати тепер дешеву газету «Подія». Золя знав, що ця людина, прямоту і сміливість цінує вище за чемність. І ось, одинадцятого квітня 1865 р., Золя звернувся з відвертим листом до Альфонсо Дюшенна, співробітника і секретаря Вільмесана. У якому були кілька сторінок тексту і прохання оцінити його майстерність. Прохання залишилося без відповіді і Золя трохи пізніше написав листа Гюставові Бурдену, якому доручено було вести в недавно заснованій газеті розділ літературної критики. Бурдену він також запропонував свої послуги. Гюстава цей лист забавив і він познайомив Золю з Вільмесаном. Поговоривши з Емілем п'ять хвилин, він оголосив Емілю: «Протягом місяця газета у вашому розпорядженні, ми будемо друкувати все, що ви принесете. Таким чином, до кінця місяця я буду знати, на що ви здатні і вирішу, як з вами вчинити ».

Тридцять першого січня 1866 р., купивши газету «Подія», Золя ледве встиг розгорнути газету, як на першій же смузі йому впало в око його власне ім'я. Вільмесан представив Золя своїм тенором, але якщо він не справить на публіку враження, то Вільмесан його звільнить. І ось вже на початку лютого, того ж року, «Подія» під рубрикою «Книги сьогоднішні і завтрашні» розміщує першу статтю Золя, тема якої «Подорож по Італії» Тена. Золя на всі лади розхвалив книгу. Відтепер, він буде, кожен день віддавати в газету по блискучій статті.

Господар був настільки ним задоволений, що доручив написати ще й про Салон 1866 р. І у вступній статті огляду, названого їм «Мій Салон», Золя піддав різкій критиці членів журі. Підписався він, в пам'ять про героя «Сповіді», Клодом. Нахабство цього писаки, який посмів напасти на визнані авторитети, з самого початку обурила читачів. Однак і в наступних номерах він, укрившись під псевдонімом Клод, продовжував стояти на своєму, йому і в голову не приходило вибачитися. Однак, досхочу побавившись лютими криками нового співробітника, Вільмесан прийшов врешті-решт до висновку, що Золя занадто захопився. Як не подобається йому, Вільмесану, скандальна атмосфера, все-таки з передплатниками вважатися треба, а в його пошту все частіше потрапляють листи обурених читачів. Подейкували навіть, що і сам імператор неприхильно дивиться на анти академічну кампанію, яку розгорнула газета. Вільмесан швидко присмирів і вирішив, що в висвітленні Салону до Золя повинен приєднатися інший репортер, Теодор Пеллоке. Останній, був зобов'язаний розхвалювати достоїнства художників. Золя скорився. Але після статті, під заголовком «Провали», де він насмілився стверджувати, що мистецтво Курбе, Мілле, Руссо з часом здрібніло і зробилося прісним, що їх останні твори його розчарували, він був майже упевнений , що для Вільмесана його звільнення - справа вирішена.

Розірвавши контракт з «Подією», Золя об'єднав свої статті в брошуру під назвою «Мій Салон» (1866р.). Книга була присвячена близькому другу Сезанну, про якого Золя у своїх нотатках не згадував, вважаючи, що його друг ще на початку свого творчого шляху.

Одночасно зі статтями, які Золя поставляв в «Подію», він складав роман з продовженням, названий їм «Заповіт померлої». Незважаючи на скандальне звільнення з газети, цей роман він запропонував саме Вільмесану. Роман був надрукований в листопаді 1866 р. , але успіху не мав. Незадовго до того, Золя видав у Ашиля Фора книгу «Що я ненавиджу» - збірник, до якого увійшли кілька уїдливих нарисів, присвячених літературі та мистецтву.

У 60-х р. р., Золя співпрацював з республіканською пресою, в газетах «Клош» («Дзвін») , «Раппель» («Заклик»), «Трибюн» («Трибуна») , там він друкував сатиричні нариси, де засуджував Другу імперію Луї-Бонапарта. «... Досвід документальної публіцистики тих років, у Золя завжди белетризований, образний, емоційний, суб'єктивно забарвлений, який чимало дав для стилю майбутнього прославленого письменника» [2].

Після багатообіцяючого початку Золя трохи знітився. Переставши регулярно отримувати платню в «Події», він був змушений шукати підробіток, де доведеться, писати то в одну, то в іншу газету. В «Rappel» («Заклик»), «Salut public» («Суспільне благо»). Потім, коли і ці джерела стали вичерпуватися, погодився написати для «Messager de Provence» («Провансальського вісника») роман з продовженням, в основу якого повинні були лягти недавні кримінальні процеси. Йому надали документи, залишалося лише прикрасити їх за своїм смаком. Еміль завзято взявся за справу, зберігаючи голову холодною, а перо - жвавим, складати «Марсельські таємниці, сучасний історичний роман». Він ані трохи не соромився того, що заради грошей взявся за таку роботу, оскільки дотримувався думки, що для письменника принизливим може бути лише неробство. «Марсельські таємниці», заплутаний роман з продовженням, друкувався в «Провансальська віснику» починаючи з другого березня 1867 р. Незважаючи на протести окремих читачів, ображених тим, що їх рідне місто постало у такому непривабливому вигляді, публіка прийняла роман швидше доброзичливо. Тоді Золя вирішив переробити його в п'єсу, яку і написав у співдружності з Маріусом Ру. Однак п'єса витримала в марсельському театрі «Жімназ» всього-на-всього три вистави і з тріском провалилася. Незважаючи на це, був один привід для того, щоб радіти і пишатися собою: одночасно з «Марсельськими таємницями» Еміль почав писати інший роман, покладаючи на нього куди більші надії. Ранкові години він віддавав серйозній і неспішній роботі над цим твором, який мав поки умовну назву «Шлюб по любові», а в післяобідній жваво строчив «Марсельські таємниці». Таким чином, перемикаючись з одного на інше, автор тішив себе тим, що одночасно веде дві справи, одне з яких лестить його самолюбству, інше забезпечує . Задум «Шлюб по любові», який перетворився згодом в «Терезу Ракен», з'явився у письменника після того, як він прочитав у «Фігаро» роман Адольф а Біло та Ернеста Доде «Венера Гордійская». Роман спочатку друкувався з продовженнями в журналі «Артист», яким керував Арсен Уссей. Потім останній, боячись викликати невдоволення своїх читачів, заходився благати автора викреслити деякі місця, «оскільки, - пояснював він, - журнал читає імператриця ». Золя погодився дещо пом'якшити текст, але дуже розлютився, виявивши на останньому листку коректури заключну фразу, витриману в повчальному дусі і додану Арсеном Уссе, з тим, щоб трохи згладити натуралістичну різкість твору.

Під час франко-прусської війни 1870 р., Золя виступає на захист миру і створює образ патріота у статті «Хай живе Франція!» в газеті «Клош». В країні настали важкі часи, Франція була проголошена республікою. Ледве в місті встановився відносний спокій, Золя почав подумувати про те, щоб відновити свою діяльність репортера. Зустрівся з давнім другом Маріусом Ру і з Леопольдом Арно, які колись замовили йому «Марсельські таємниці». Вони, вирішили спільно випускати газету «Марсельєза». Задум був одночасно і республіканським, і розсудливим. Незважаючи на всі старання видавців, «Марсельєза» проіснувала недовго. Але ж сім'ю треба забезпечувати, матір та дружина Олександрина потребують грошей. Переїхавши до міста Бордо, Еміль влаштувався секретарем до Олександра Гле-Бізуена. Та, щастя тривало не довго, після того як уряд національної оборони склав з себе повноваження і Гле-Бізуен покинув Бордо, у Золя єдиним джерелом доходу залишилися його журналістські гонорари.

Після війни Золя цілком був зайнятий романом «Ругон-Маккари». І приступив до роботи над другим томом циклу. Свій новий роман, письменник назвав «Здобич». Ледве в газеті «Дзвін» з'явилися перші глави «Здобичі», навколо роману піднявся шум. Обурені читачі засипали листами прокурора Республіки і той, викликавши до себе Золя, люб'язно, але рішуче порадив йому припинити публікацію роману, який народу здається образливим . У разі відмови прокурор вимушений буде закрити газету.

Еміль покладав великі надії на «Провина абата Муре». Коли книга вийшла окремим виданням, їй начебто вдалося привернути увагу читачів, але критика виявилася суворою. Барб'є д'Орвіллі, який про «Завоювання Плассана» і словом не обмовився, на цей раз просто вибухнув: «Це світський натуралізм, безсоромно і безсовісно поставлене вище нашого християнського спіритуалізму ... Не думаю, щоб у наш час, час низинних речей, кому-небудь вдалося написати щось більше нице ». Такі ж обурення лунали і зі сторінок «Французького огляду» («Revue de France»). А в «Синьому журналі» («Revue Bleue ») можна було прочитати:« Ні, насправді тут немає ні нащадка Ругонов, ні абата. Неможна оминути і наступний твір Золя «Пастка». «Фігаро» відмовляється друкувати цей лист, а «Галл» («Le Gaulois») приєднується до хору гонителів. Еміля дивувало тільки, що і інші газети теж виступили проти нього. Артюр Ранку, з «Французької Республіки» («La Rйpublique Franзaise»), дорікав письменнику в «презирстві» до народу. Віктор Гюго і співробітники «Заклику» («Le Rappel») звинуватили в тому, що він образив робітників, зобразивши їх занадто похмурими фарбами. Насправді, всі вони найбільше злиться на автора «Пастки» за те, що Золя заволодів поняттям «натуралізм» і тепер розмахує ним немов прапором.

За пропозицією І. С. Тургенєва, з яким Золя познайомився в Парижі в 1872 р., Золя влаштувався паризьким кореспондентом у «Вісник Європи». З 1875 по 1880 рр. Золя опублікує в цьому російській журналі шістдесят чотири кореспонденції (статті, нариси, оповідання). Потому Золя мав зухвалість опублікувати нарис «Сучасні романісти», що викликав дружне обурення літераторів. У цьому критичному огляді, написаному для російського журналу «Вісник Європи» і згодом передрукованому «Фігаро», він самовпевнено заявляє про свої уподобання і безжально розправляється з іншими знаменитими письменниками.

Пізніше, Золя написав твір «Нана». Скандал, що розгорівся навколо «Нана», ні в чому не поступався тому, яким зустріли появу «Пастки». На голову Золя обрушився потік докорів, образ і насмішок. «Шаріварі» звинуватила автора в тому, що він «переплутав свинство з людством ». Понмартен у «Французькій газеті» оголосив, що літературна програма Золя - «стічна канава» і «клоака», тому, перш ніж приступати до читання, треба взутися в чоботи асенізатора і тримати у носа флакон з англійськими солями. Проте все, чого домоглися карикатуристи своїми нападками, а газетярі своїми насмішками, це зробили ім'я Золя ще більш популярним. А друзі з Меданської групи вважали, що їх наставник ще недостатньо високо підняв прапор натуралізму. Якось увечері, за розмовою хтось згадав про проект видання журналу, який міг би «дати бій». Як вихід з положення Еннік запропонував зібрати в одному томі новели, написані кожним з членів клану, - всі ці твори були б відзначені «пошуком істини». Журналісти, яких автори збірки хотіли зачепити за живе, щоб змусити їх відповісти швидко і різко, не попалися на цю приманку. «Ця маленька компанія самовпевнених молодих людей, - пише в «Фігаро» Альбер Вольф. Хитрість їх шита білими нитками. «Меданські вечори» не заслуговують і одного рядка критики. За винятком збірки новел Золя, але все це більш ніж посередньо». Леон Шапрон в «Події», у свою чергу, сварить нахаб: «У панів натуралістів самим натуральним чином розгорілося честолюбство. Вони, тільки що, випустили збірник «Меданські вечори». А передмова - справжнісінька і примітивна грубість».

Шістнадцятого січня 1881 р., Еміля вибрали муніципальним радником. Нові обов'язки забирали в нього не так вже й багато часу і розважали його. Золя вважав, що для романіста будь-який досвід корисний. Але чи не перестав він бути романістом? Поки що журналістика поглинала його цілком. Понеділкові репортажі в газеті «Вольтер» ставали все більш і більш їдкими. Звичайно, найчастішим приводом для їх написання була література, але автор охоче домішував до неї політику. З тих пір як в 1877 р., владу захопили вожді з демократичними домаганнями, він відчував одне розчарування за іншим. Республіка, пришестя якої Золя так жадав, тепер його обурювала, тому що жоден з представників цієї самої республіки не усвідомлював значимості натуралізму, того літературного напряму, який він уявляв. Остаточно переставши стримуватися, Золя обрушився зі сторінок «Вольтера» на уявних служителів справі пролетаріату. Жюль Лаффіт, головний редактор «Вольтера», визнав, що цього разу публіцист не тільки вийшов за рамки розсудливості та здорового глузду, а й порушив правила самої елементарної ввічливості і вирішив відмовитися від співпраці з настільки дивним республіканським журналістом. Золя негайно переметнувся в «Фігаро», чий головний редактор Франсіс Маньяра, до того ж, запропонував йому платити втричі більше, ніж Лаффіт, вісімнадцять тисяч франків на рік. Звичайно, «Фігаро» - консервативна газета, підтримує Мак-Магона, але ж Золя запевнили в тому, що на своїх сторінках він буде повністю вільний і ніхто не перешкодить йому писати як і що заманеться. У першій же опублікованій в «Фігаро» статті він відкрив справжній артилерійський вогонь, викриваючи буденність і лицемірство тих нібито великих людей, які правлять Францією. Зате своїх друзів з Меданської групи по-братськи розхвалював. А отримавши другу статтю - цього разу автор захоплювався талантом Алексіса і Мопассана. Головний редактор «Фігаро» розлютився і відреагував досить різко. «Дозвольте вам сказати, - написав він Золя, - що урочиста передова стаття в «Фігаро» про панів Мопассана і Алексіса після тієї, яку ви присвятили панам Сеара і Гюїсманса, дійсно виходить за всі межі, далі нікуди. Золя також запевнив, що писати статті для «Фігаро» йому огидно. Зі статей, опублікованих у «Фігаро» протягом 1880-1881 рр., згодом буде складений збірник «Похід» (1882 р.). Для Золя газета дзеркало життя і трибуна, з якої він може впливати на натовп. Зразками публіцистики Золя стали надруковані до збірки статті «Партія обурених», «Чорнило і кров», «Майбутній міністр», «Гамбетта», «Демократія», «Еліта і політика». У цих статтях письменник виклав своє політичне кредо, висловив свою віру в демократію, науку і республіку.

Двадцять другого вересня 1881 р., Золя звернувся до читачів «Фігаро» з текстом, під назвою «Прощання», в якому оголосив, що остаточно відмовляється від журналістики: «Я часто проклинав її [пресу], що завдає такі болісні рани... Ремесло журналіста - останнє з усіх; краще прибирати бруд з доріг, дробити камінь, займатися самою грубою і принизливою роботою ... ». А крім того, написав публіцисту Жюлю Труба: «Я розлучився з пресою і сподіваюся більше ніколи до неї не повертатися. Останнім часом я відчував, що опускаюся. Одним словом, я досить довго бився, тепер нехай мене змінять інші. А я спробую - творити ». Вирішити вирішив, проте напевно забув, що саме професія журналіста раптово принесла Золя порятунок. Серед інших статей, він не так давно склав для «Фігаро» нарис під назвою «Адюльтер в буржуазному середовищі».

Тепер Золя збирав матеріали вже для тринадцятого тому циклу роману «Жерміналь». Як тільки «Жерміналь» був надрукований з продовженням в «Жиль Блазе», знову розгорілися пристрасті. А трохи пізніше, він задумав свій новий роман, для якого не треба було шукати відомості в бібліотеках і розпитувати знавців. Все, в чому він потребував для того, щоб написати «Творчість», можна було знайти, звернувшись до власних спогадів. Потім, був роман «Земля». Продовження історії «Ругон-Маккарів». Роман «Людина-звір», який спочатку був надрукований з продовженням в газеті «Народне життя» («La Vie Populaire»), а потім вийшов окремою книгою у Шарпантьє і успіх відразу ж виявився величезний.

Золя повністю відмовився від журналістики і поринув в письменництво. Однак, справа Дрейфуса змусила Еміля знову звернутися до журналістики і відновити свою співпрацю в «Фігаро».

золя реаліст критик публіцистичний

РОЗДІЛ 2. СПРАВА ДРЕЙФУСА

2.1 Я обвинувачую

Вперше Еміль Золя почув про капітана Дрейфуса в Римі, не придавши цій історії значення. Повернувшись додому, в Париж, Золя подібно іншим був упевнений в зраді Дрейфуса. Газетні статті розповідали про капітана, який повідомляв Німеччині воєнні відомості, та обвинувачували в зраді. А саме, в кошику для паперів посольства Німеччини знайшли записку, в якій говорилося про надсилання секретних документів. Експертиза почерку стверджувала, що записка була написана рукою Дрейфуса. До того ж, досить важливим є факт , що Дрейфус був єдиним євреєм у Генеральному штабі, « а у цього народу, як усім відомо, немає ні найменшого уявлення про честь». Майор дю Паті де Клам, продиктував Дрейфусу листа з кількома фразами з тієї знайденої записки і порівнявши почерк дійшов до висновку, що обидва листи написанні однією рукою та звинуватив капітана Дрейфуса в державній зраді. Незважаючи на це, у дю Паті де Клама були сумніви. Але, майор Анрі, до речі який виявив записку в кошику, допоміг ці сумніви розвіяти, він змовився з «Вільним словом» («La Libre Parole») Дрюмона, і двадцять дев'ятого жовтня 1894 р., в газеті з'явилося повідомлення про «арешт єврея Дрейфуса». Тепер генерал Мерсьє, військовий міністр, не мав можливості відступити, аби не покрити себе ганьбою. Тому, в грудні капітан був засуджений і довічно висланий. Проте, в 1896 р., полковник Пікар, новий керівник служби розвідки був упевнений, що автором адресованої німцям записки був майор Естергазі, французькій офіцер, який зробив це за для грошей. Міністерству не хотілося переглядати справу, бо напевно точно виявилося, що слідство припустилося помилки. Розумніше заслати невинного на Чортів острів, щоб не підірвати репутацію армії. Пікара відправили в Туніс. Переглянути своє бачення на цю справу, Золя спонукали декілька важливих фактів. По-перше, це листи Дрейфуса, які той писав з Чортового острову. В них, Золя розгледів людину честі, справжнього офіцера, слова якого вбачають великий патріотизм та відданість своїй справі, який всім серцем бажає, щоб йому пробачили його національність. Жалість пробилася до серця Золя. По-друге, всі документи та усні переконання прихильників Дрейфуса, таких як сенатор Шерен-Кестнер, невимовно порядна людина, єврейський журналіст Бернар Лазар, автор брошури «Юридична помилка: правда про справу Дрейфуса », переконали Еміля взятися за цю справу. Саме тут треба звернути увагу на особистий стан Золя, його характер, переконання та обставини, які сприяли до боротьби, яка по тому розгорнулася. Аналізуючи життя Золя можна дійти до висновку, що він при звичайних обставинах проявляє себе поступливим, але часом в ньому раптово пробуджується героїчна воля, як тільки спалахує який-небудь світський або літературний скандал. Еміль хоч із ніжною душею, однак здатний запалати, якщо щось загрожує його вірі. За свідченням друга Поля Алексіса, провівши два дні без роботи, Еміль починає тривожитися. Тиждень, проведений в бездіяльності, - і він відчуває себе хворим. Золя, який на той час, щойно випустив у світ «Париж», останній роман із циклу «Три міста» перебував у неробстві. А він, по природі своїй не вмів залишатися бездіяльним. «Якби я в цей час писав книгу,не знаю, як би я вчинив », - зізнається він з часом. А нові обставини справи, які виявилися пізніше, змусили Золя ще більше зажадати негайної справедливості: якийсь банкір, побачив в газетах горезвісну записку і впізнав почерк одного зі своїх клієнтів, а саме майора Естергазі. Золя, пристрасно палаючи від цього повороту подій пише листа віце-президенту Сенату : «Я відчуваю непереборну потребу міцно потиснути вам руку. Ви й уявити собі не можете, яким захопленням сповнила мене ваше дивовижне поведінка, настільки спокійне серед загроз і найнижчих образ. Що б не сталося, не існує ролі більш прекрасною, ніж ваша, і я заздрю вам у цьому. Не знаю, як буду діяти сам, але скажу, що ніколи ще людська драма не викликала у мене такого пекучого хвилювання. Це битва за істину, і це єдино праведна, єдино велика битва! Навіть при начебто ураженні, наприкінці неминуче чекає перемога». А, двадцять дев'ятого листопада 1897 р., Олександрина, дружина Золі, отримала від нього зізнання: «Справа Д. приводить мене в таку лють, що руки тремтять. Я хотів би підняти цю суперечку, перетворити її на величезну справу людяності і справедливості».

Антисемітська преса, в свою чергу, звинувачувала сторонників Дрейфуса в тому, що вони намагаються врятувати єврея, ціною заплямованого престижу Франції. Золя, не аби як, розлютився цьому і доля дала йому можливість відповісти. 1897 р., він зустрів Фернана де Роде, головного редактора «Фігаро». Обидва були упевнені, що Дрейфус не винен. І Фернан де Роде запропонував Золя свою газету, щоб створити кампанію на виправдання засудженого. Статті Золя стосувалися Шерера-Кестнера, автор вихваляв його порядне існування і в той же час, стали відповіддю на звинувачення в об'єднані, яке існує завдяки бюджету євреїв. У наступних роботах, письменник засуджував антисемітів і Едуарда Дрюмона: «Ми зобов'язані антисемітизму небезпечною злостивістю, якої пофарбовані у нас панамські події. І вся сумна справа Дрейфуса - справа рук антисемітизму; він і тільки він підбурює сьогодні натовп, заважає спокійно і гідно, для нашого ж здоров'я і для нашої доброї слави, визнати помилку ... Запекла ненависть до євреїв - це отрута, яку щоранку ось уже багато років вливають в душу народу. Отруйників - ціла зграя, і "краще" за все те, що вони роблять це в ім'я моральності, в ім'я Христа, виставляючи себе месниками і вершителями правосуддя ». Ці газетні перепалки нікого не залишили байдужим. Франція розділилася на «за і проти» Дрейфуса. Більшість передплатників «Фігаро» були не згодні з позицією письменника і відмовились від передплати. Тому, Фернан де Роде вимушений був припинити співпрацю з Золя.

Вважаю, що суспільний розкол на дрейфусарів і антідрейфусарів відбувся не за правової основи. Тобто, не суттєвим було питання вини Дрейфуса. Переконання у винності Дрейфуса розродилося, через те, що будучи євреєм, він належить до племені зрадників. І тому, в очах значної частини суспільства він уже за своєю природою зрадник. Новий расовий антисемітизм, принципово відмінний від попередніх форми юдофобії, не вимагав від євреїв змінитися, заперечував можливість асиміляції та виправлення єврея, він взагалі не був готовий терпіти євреїв в будь-якій якості. Новий расовий антисемітизм ненавидів єврея не за те, що він не християнин, не за те, що він не служить в армії, а через те, що він єврей. А статті Золя, у «Фігаро», лише підбурювали натовп і настроїли її проти Еміля, який підтримував «Дрейфуса-єврея».

Боротьба за справедливість набувала обрисів «громадянської війни», «війни моральних поглядів». Наступним короком «до справедливості», стала брошура з назвою: «До молоді». В якій Золя намагався достукатися до молодих умів, розбудити підростаюче покоління для того, щоб та допомогла Золя здійснити революційний акт і запровадити новий етап в історії Франції: «Молодь, молодь! Будь людяною, будь великодушною! Якщо навіть ми помиляємося, будь з нами, коли ми говоримо, що невинно засуджений піддається жахливим мукам і що у нас серце обливається кров'ю від тривоги і обурення. Якщо на одну мить допустити можливість помилки і зіставити її з карою - з цієї точки зору, невідповідною, - то груди стискаються від жалю і сльози ллються з очей ... Молодь, молодь!… Невже ти позбавлена лицарських поривів і, знаючи, що десь є страждалець, роздавлений ненавистю, ти не встанеш на його захист і не звільниш його?... Чи не соромно тобі, що не ти, а люди похилого віку, представники старшого покоління, надихаються і сьогодні виконують твій обов'язок - борг безрозсудної великодушності? Ах, молодь, молодь!... »[3] Аналізуючи цей крок, «приходить» висновок. Імовірно, Золя звернувся до молоді, через надію, що свідомість, ще не зовсім зрілих людей, не затуманена пропагандою антисизимізму як у інших дорослих. І саме, молодь зі своїм природним максималізмом, ясним розумом, жагою змін і невичепним бажанням справедливості стане вірним соратником Золя у боротьбі, за захист тих, хто потребує. Але, події 1898 р., розвивалися не на користь Золя, тоді він і випустив брошуру «Лист до Франції», в якій знову були призиви до народу, стати на сторону справедливості. Золя більш «голосно» та прямо сказав, що справа Дрейфуса зготована людьми, які прагнуть нав'язати країні військову диктатуру: «Твоя армія! Та ти й не думаєш про неї! ! Тобі потрібен тільки генерал .. Франція, не будь так довірлива: так ти дійдеш до диктатури ... » Золя намагався відкрити людям очі на те, що відбувається несправедливість, яка може стати глобальною для суспільства, у всіх відношеннях. Саме тут ситуація набуває масштабних перетворень зі сторони захисників. Хоч Золя і було шкода Дрейфуса, але він усвідомлював його швидше як символ. Золя, як і більшість інших дрейфусарів, вже цікавили радикальні політичні перетворення. А справа Дрейфуса послужила приводом для виникнення цього бажання. Звичайно, лист був сприйнятий дуже агресивно, Золя назвали ворогом. Крім, найближчих друзів його ніхто не підтримував.

Та, все ж таки, десятого січня Естергазі прийшлось відповідати перед військовим трибуналом. Було вирішено, що можливо Дрейфус підробив почерк на злощасній записці, аби підставити Естергазі. Доказів проти останнього було небагато, тому його виправдали. Присутні були задоволені та викрикували: «Хай живе армія! Хай живе Франція! Смерть євреям!» А ось Пікару було не так солодко, його звинуватили в розголошені секретних відомостей і присудили шістдесят днів ув'язнення. В додаток до цього, з Сенату був звільнений Шерер-Кестнер.

Ці події надали Золя натхнення та бажання відповісти як слід. З одинадцятого на дванадцяте січня 1898 р., Золя взявся за свою головну зброю - перо. Спочатку це мала бути брошура на сорока листках, під назвою «Лист президенту республіки Феліксу Фору», яку Еміль вирішив опублікувати в газеті Клемансо «Аврора». Головний редактор Ернест Воган, Бернар Лазар, Клемансо і Рейнах були захоплені тим, що Золя їм прочитав.

Таким лист і був надрукований, тільки Клемансо змінив назву, на: «Я обвинувачую». Того дня, Еміль повертався додому обдумуючи наслідки свого вчинку. Безумовно, читачі тепер відвернуться від нього, але це відбудеться не в перший раз, а Французька академія закриє перед ним двері. І настане кінець розміряному життю. Адже, коли Золя відмовився від журналістики, для нього настало спокійне життя, він поринув у письменництво, насолоджувався домашнім затишком. Та чи був Золя щасливий у цьому спокої? Напевно, що ні. Зовні, Еміль був щасливим, але його душа потребувала іншого, він був природженим борцем за справедливість, тією людиною, яка буде відстоювати правду та честь незважаючи на галасливі і ненависні викрики натовпу. Еміль Золя був тим, що називають «журналіст з великої літери». І якби він не зрікався цього, сама журналістика була його життєвим призначенням. Завдяки справі Дрейфуса, Золя нарешті отримав гармонію із власною совістю. Та зрозумів, що в його житті настає найважливіший етап, якого він невимовно болісно чекав.

2.2 Вигнання. Амністія

За кілька годин триста тисяч примірників «Я обвинувачую» були розпродані. Народ біснувався, викрикуючи : «Смерть Золя! Вбити його! Смерть Золя!» Відповіддю стали листівки з текстом: «Єдина відповідь справжніх французів італійцеві Золя: до біса!». Розповсюджувалися і карикатури на Золя та Дрейфуса. Золя називали «вірнопідданим короля Умберто», «великим асенізатором »,« сутенером Нана », «Золя-розгромом» і «синьйором Еміліо Золя». Але, знайшлися і прихильники Золя, серед них були Анатоль Франс, Клод Моне, Ежен Кар'єр, Віктор Маргеріт, Октав Мірбо, Жан Ажальбер, Марсель Прево, Марсель Пруст . Їх також наздогнало презирство натовпу. А Генерал Білл, натомість, інкримінував Золя тільки ті п'ятнадцять рядків, в яких він звинувачує військовий трибунал в тому, що той виправдав Естергазі, «підкоряючись дисципліні», і «здійснив юридичне злочин, виправдовуючи свідомо винного ». Зроблено це було в надії, що Золя не знайде доказів, для своїх слів.

Сьомого лютого 1898 р., спокійний та рішучий, Золя постав перед судом. Гастон Мері, судовий репортер «Вільного слова» («La Libre Parole»), навіть описав поведінку Золя в той пам'ятний день: «Він покусує набалдашник тростини, проводить рукою по шиї, енергійно перебирає пальцями, немов піаніст перед концертом, протирає пенсне, притупує лівою ногою, поправляє комірець, дивиться вгору, підкручує вуса, ляскає себе по коліну, хитає головою, роздуває ніздрі, повертається то вправо, то вліво - і все це одночасно і безперервно. Скажуть: дрібниці. Згоден. Але цікаво знати ці дрібниці, які показують, яке несамовите збудження відчуває ця людина».[5] Після першого ж дня слухання Золя довелося просити у префекта поліції захисту, щоб покинути зал суду. Бо, натовп несамовито кричав: «Смерть зрадникам! Втопимо жидів!». А двадцять другого лютого Золя прочитав свою промову. Блідий, запинаючись промовив: «Ви - серце і розум Парижа, мого великого Парижа, міста, в якому я народився і який я славлю без малого сорок років. Я бачу кожного з вас у колі сім'ї, ввечері, при світлі лампи ... покаравши мене, ви лише піднесете ... Той, хто страждає заради істини і справедливості, робиться царственим і священним... Присягаюся вам, Дрейфус невинний... Своєю сорокарічною працею присягаюсь вам, що Дрейфус невинний!… » Присяжні пішли на нараду. А о сьомій годині вечора голова суду оголосив вирок: «Що стосується пана Золя, більшістю голосів - так, винен ». Золя був засуджений до року тюремного ув'язнення - максимальний термін, також належало виплатити штраф у розмірі три тисячі франків. Публіка була задоволена, вигукуючи: «Смерть Золя! Смерть євреям!» Полковника Пікара звільнили за «серйозні проступки по службі» і відняли у нього пенсію. Професор Грімо за те, що виступив свідком на процесі, позбувся кафедри в Політехнічній школі. За час процесу, Золя постійно отримував образливі листи. А Дочка Деніза, у пошті знайшла фото батька з виколотими очима. Еміль Золя почувався дуже пригніченим за те, що відчувала його сім'я. Можливо, навіть жалкував, що став на захист Дрейфуса, але не хотів здаватися. Адже, сам колись написав: «Правда рушила в дорогу, і ніщо її не зупинить»?! Тому, подав касаційну скаргу. Якби там не було, а за кордоном, прихильників Золя ставало все більше. Серед них і Чехов, і Марк Твен. Іноземні газети паплюжили французький уряд, який переслідував письменника. Антидрейфівська преса не зважала на позитивні відгуки із-за кордону і намагалася розтоптати Золя. Тим часом, до слідчого Бертюлюса, який розбирав звинувачення, висунуті проти Пікара, звернувся Крістіан Естергазі, племінник майора Шарля Естергазі, головного свідка на процесі. Крістіан маючи на дядька образу, розповів , що підробки, які були пред'явлені Анрі, написала коханка Шарля Естергазі, на ім'я Маргеріт Пєї. Слідчий Бертюлюс звернувся до прокурора республіки Фейоле, з прохання видати постанову на арешт майора Естергазі та Пєї. Фейоле, був на стороні антидрейфусарів, та спочатку спробував заперечувати, але міністр юстиції Фердинанд Сарра дав необхідний дозвіл. Під час обшуку в оселі, було знайдено багато документів. І саме у той час за дівчиною зайшов коханець. Його затримали і він тут же, розплакався, а потім зізнався: «Я заговорю і розповім про все, що приховував до сьогоднішнього дня!» Опівночі Маргеріт Пєї і Естергазі відвезли до в'язниці.

Золя слідкував за перебігом подій і чекав на свій наступний процес. Та, на жаль, суд не прийняв касацію і залишив вирок незмінним. Рік у тюрмі та штраф. Адвокат Лаборі порадив Золя сховатися в Англії. Клемансо і адвокат вважали, що опинившись за ґратами, він не зможе опублікувати нове «Я звинувачую» і скористатися судовим процесом для того,щоб розладнати плани ворогів. Золя вирішував, між гідністю і ідеєю. Спочатку він хотів залишитися у Франції, але схилився до виїзду. Бо думав не тільки про себе, а і про дружину, коханку та дітей. На наступний день після його від'їзду паризькі журналісти підняли шум. Газетні заголовки з величезними літерами, повідомляли: «Золя втік!» А Жорж Клемансо написав статтю в його виправдання: «У жовтні я з'явлюся перед своїми суддями» - і підписав: «Еміль Золя». Письменник побачивши заголовок зовсім зник. Мало вислання так ще і друкують від його імені. Емілю здавалося, що він втратив все, чого домігся за сорок п'ять років роботи. Та пожалкував, що не зостався у Франції. Ніхто не здогадувався де зараз ховається Золя, який весь час переїжджав з місця на місце, подорожуючи Англією під чужим ім'ям. Щоб остаточно не звихнутися, він просить дружину Олександрину допомогти з перевезенням його дітей до Англії, які були від іншої жінки, коханки Жанни. Дружина Еміля, незважаючи на душевну суперечку, відгукується. В очікуванні приїзду Жанни з дітьми Золя знову засів за роботу і приступив до «Родючості». Емілю так все набридло, він радів приїзду Жанни та дітей і сказав: «…З мене досить, з мене досить, з мене досить! Я виконав свій обов'язок і хочу, щоб мене залишили в спокої ... Коли я зроблю все необхідне для того, щоб мої близькі і я сам були настільки щасливі, наскільки ми можемо бути щасливими, світ може впасти, я і голови не поверну. Скажіть собі, що я повернуся тільки тоді, коли у Франції буде правосуддя, а останні події доводять, що до цього ще далеко. Я вважаю, що моя роль в суспільстві закінчена ». [6] І правосуддя, на диво, ніби настало. Із англійських газет Золя дізнався, що Полковник Анрі, якого, як і Естергазі, загнав у кут слідчий Бертюлюс, зізнався у скоєному. Звинувачений у виготовленні підробок, він був відправлений у в'язницю Мон-Валер'єн, де перерізав собі горло бритвою. Золя неймовірно цьому зрадів. Але, для перемоги цього виявилося не достатньо, Рошфор висловив припущення, що Анрі покінчив із собою через патріотизм, для того, щоб не показувати справжні документи, які могли б поставити під загрозу безпеку держави. Припущення «патріотичної підробки» розвинув Моррас, який в газеті «La Gazette de France» оспівує мужність і гідність полковника Анрі, мученика, потерпілого за праве діло. Потім і права преса з «Вільним словом» («La Libre Parole»), стверджувала: «Перегляд справи - це війна. До цієї війни ми не готові. Так, це буде війна. І розгром. Цього і домагаються, на це і сподіваються євреї ».

Двадцять восьмого травня 1899 р., Золя дописує «Родючість», цього зворушливого і трішки смішного гімну на славу запліднення жінки чоловіком. А наступного дня, двадцять дев'ятого травня, в присутності трьох палат касаційного суду, присутніх на засіданні, голова суду Балло-Бопре зачитав звіт про стан розслідування, та справжнє походження записки . «Чи була вона написана рукою Дрейфуса?» і дав відповідь на своє питання: «Панове, після поглибленого вивчення я, зі свого боку, переконався в тому, що записка була написана не Дрейфусом, а Естергазі ». Третього червня 1899р., касаційний суд одноголосно скасував рішення, за яким Дрейфус був засуджений і тепер обвинувачений повинен був постати перед військовим судом Ренна. Звичайно, Золя вирішив повернутися до Франції : «Тепер ніщо на світі не втримає мене тут і зайвої години, навіть якби мені пригрозили, що на кордоні мене заарештують, я б все одно повернувся ». [7]

Процес перегляду справи почався сьомого серпня 1899 р., в залі ліцею Ренна. Новий голова суду, Вальдек-Руссо, не приховував свого розташування до Дрейфуса. Навколо справи розвивалися не найкращі події. В понеділок чотирнадцятого серпня незнайомець, що йшов по вулиці слідом за Лаборі, вистрілив йому в спину і втік. На щастя, куля пройшла повз і він одужав. При розгляді справи, повинна була статися очна ставка між Дрейфусом і Естергазі, але останній, який вже перебував в Англії, обмежився заявою, в якій зізнався, що написав записку, але йому її продиктував Дрейфус. Суд вирішив, що Дрейфуса виправдати неможливо, бо тим налаштують проти себе армію, тому винесли неоднозначне рішення. Дев'ятого вересня 1899 р., п'ятьма голосами проти двох Дрейфус був визнаний винним, але за наявності пом'якшувальних провину обставин, «він написав тільки половину записки», його засудили до десяти років тюремного ув'язнення. Дванадцятого вересня Золя надрукував в «Аврорі» різку і уїдливу статтю під назвою «П'ятий акт»: «Нам показали найдивніше з'єднання замахів на істину і справедливість. Шайка свідків, яка правила судовим розглядом, щовечора сходилася, щоб обговорити завтрашню брудну пастку, виступаючи з брехливими обвинувальними промовами замість прокурора, залякуючи і ображаючи тих, хто насмілювався їм суперечити, нав'язуючи себе завдяки своїм званням і поставі ... Безглузді прокурори, що переходять всі межі дурості... Я в жаху. Це той священний жах, який охоплює людину, яка бачить, як вчиняється неможливе, річки течуть назад, земля безладно обертається під сонцем ». І в той же день пише Лаборі: «Все це скінчиться яким-небудь помилуванням і темної амністією ». [8] Так і сталося, у вересні 1899 р., президент республіки Еміль Лубе підписав указ про помилування Дрейфуса і той вийшов з в'язниці вільним, але не відновленим у своїх правах. Золя негайно написав у «Аврору» нову статтю, написану у формі «Листи до мадам Альфред Дрейфус». В якій бажає Дрейфусу жаданого спокою. У тій же «Аврорі» був і «Лист до пана Еміля Лубе, президента республіки ». В якому, Золя описує своє не годування та закінчення його ролі в цій історії. Здійснюючи над собою насильство, він написав третій том «Чотирьох Євангелій», названий «Істина», в основі якого лежить історія з Дрейфусом. Роман, надрукований з продовженням в «Аврорі», викликав захват. І сталося те, чого ніхто не очікував.

Двадцять дев'ятого вересня 1902 р., у віці шістдесяти двох років Золя помер від задухи у своїй кімнаті. Дружина залишилася жива. Як написав журналіст Жан Бедель: «Існує лише єдине припущення, яке може пояснити, чому один раз з каміна проникла смертельна доза окису вуглецю, та чому в наступні дні тварини змогли вижити в спальні. Це припущення зводиться до того, що димар був закупорений в день повернення Золя в Париж і, що його прочистили вранці, коли письменник був уже мертвий ». [9]


Подобные документы

  • Життєвий шлях Ернеста Хемінгуея: біографія письменника, напади західних критиків на його творчість. Формування Хемінгуея-публіциста, "Канзас-Сіті стар" - професійна школа журналіста. Тема фашизму в публіцистиці Хемінгуея, репортажі про Радянську Росію.

    курсовая работа [54,7 K], добавлен 13.04.2011

  • Розглядається поняття релігійної публіцистики. Проведений дискурс-аналіз релігійної публіцистики Романа Рахманного та встановлення авторської особливості розкриття питань релігії як чинника формування не лише образу Церкви, але й України загалом.

    статья [30,3 K], добавлен 06.09.2017

  • Розкриття поняття журналістики як виду творчої діяльності і аналіз етапів історичного розвитку журналістики в Україні. Аналіз жанрового, смислового і тематичного вмісту журналістської творчості на прикладі публікацій газет "Ярмарок" і "В двух словах".

    курсовая работа [42,6 K], добавлен 23.04.2011

  • Огляд редакторських статей журналів "GQ" та Esquire. Втілення моральних принципів щодо висвітлення правди в персональній рубриці Михайла Ідова. Тема дискримінації в Росії, строкатий соціально-національно-культурний світ в статтях Дмитра Голубовського.

    дипломная работа [99,4 K], добавлен 03.10.2014

  • Структурно-хронологічна періодизація журналістського процесу за Животком. Формування історії журналістики як науки в Україні. Наукове вивчення історії української преси та видавничої справи на початку 90-х років. Принципи партійності та правдивості преси.

    статья [20,1 K], добавлен 12.10.2009

  • Життєва і творча біографія М. Євшана - одного з діячів національної журналістики Східної України початку ХХ століття, його особистість у літературно-критичному громадському місячнику "Українська хата". Аналіз публіцистичного доробку цього часопису.

    реферат [19,9 K], добавлен 14.05.2009

  • Створення інформаційного продукту – добірки різножанрових матеріалів, які допоможуть детально розкрити художнє світосприйняття Гоголя та місце професійної діяльності письменника в сучасній журналістиці. Ювілей М.В. Гоголя на сторінках української преси.

    дипломная работа [103,4 K], добавлен 28.12.2011

  • Особливості широкоформатного друку. Огляд технологічного процесу його основних видів. Загальна характеристика матеріалів, які використовуються при його виконанні. Порівняльний аналіз поліграфічного устаткування, що забезпечує якість та швидкість процесу.

    курсовая работа [32,3 K], добавлен 08.09.2014

  • Дослідження історії радянського книгодрукування починаючи з 20-их років ХX століття. Ідеологічне значення художньої літератури в СРСР, особливо у добу Вітчизняної війни. Її вплив на виховання та свідомість народу. Основні центральні видавництва.

    курсовая работа [51,4 K], добавлен 11.11.2010

  • Бібліографічний огляд та його класифікація. Типи, види, структура та етапи підготовки бібліографічних оглядів. Місце видавництва "Кальварія" на книжковому ринку України. Бібліографічний огляд видань (художня, фахова та науково-популярна література).

    курсовая работа [51,5 K], добавлен 10.10.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.