Світосприйняття Гоголя та місце професійної діяльності письменника в сучасній журналістиці

Створення інформаційного продукту – добірки різножанрових матеріалів, які допоможуть детально розкрити художнє світосприйняття Гоголя та місце професійної діяльності письменника в сучасній журналістиці. Ювілей М.В. Гоголя на сторінках української преси.

Рубрика Журналистика, издательское дело и СМИ
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 28.12.2011
Размер файла 103,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ

1.1 ЯВИЩЕ ЖУРНАЛІСТИКИ В ОЦІНКАХ М.В. ГОГОЛЯ

1.1.1 Формування поняття «журналізм» в публіцистиці письменника

1.1.2 Листи Гоголя як джерело вивчення його уявлень про журналістику

1.2 ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ЖУРНАЛІСТСЬКОГО ФЕНОМЕНУ У ТВОРАХ МИКОЛИ ВАСИЛЬОВИЧА

1.2.1 Аспекти втілення журналізму в повістях письменника

1.2.2 Відображення журналістики в драматургії та в поемі «Мертвые души»

1.3 ПОЗИЦІЯ ГОГОЛЯ ЩОДО ЖУРНАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.3.1 Положення статті «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835»

1.3.2 Аналіз статті Миколи Гоголя

2. СПЕЦИФІКАЦІЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОДУКТУ

2.1 СТРУКТУРА

2.2 АВТОРСЬКА ІДЕЯ ТА СМИСЛ

2.3 МЕТА РОБОТИ

2.4 СПЕЦИФІКАЦІЯ АУДИТОРІЇ

2.5 ТЕХНІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ

3. ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОДУКТ

3.1 ВШАНУВАННЯ 200-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ М.В. ГОГОЛЯ НА СТОРІНКАХ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ ГАЗЕТИ «ДЕНЬ»

3.2 ЮВІЛЕЙ МИКОЛИ ГОГОЛЯ НА СТОРІНКАХ СУМСЬКОЇ ПРЕСИ

3.3 ТРАГІЧНА ДОЛЯ НІКОШІ

3.4 «СКУЧНО НА ЭТОМ СВЕТЕ, ГОСПОДА» … БЕЗ ГОГОЛЯ

3.5 ВІЧНИЙ ГОГОЛЬ У НОВИХ МАС-МЕДІА

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Розвиток журнальної літератури в 1820-1830 роках помітно змінив культурну ситуацію в Росії, позначивши не тільки полемічні напрямки утворених літературних партій, але й появу феномену журналізму, що впливав на різноманітні пласти культури. Микола Васильович Гоголь (1809 - 1852) був одним із перших, хто це відчув і втілив у своїх матеріалах (публіцистиці, листуванні та художніх творах). Розвиваючи досягнення М. М. Карамзіна та О. С. Пушкіна, він створив цілісне уявлення про журналізм.

Про Гоголя писало багато авторів, акцентуючи увагу на його журнальній полеміці. Роботи В. Г. Березіної, В. В. Гіппіуса, В. Я. Звиняцьковського, В. В. Каллаша, В. П. Красногорського, Ю. В. Манна, В. І. Мацапури, М. І. Мордовченка, Ю. Г. Оксмана, Є. І. Рискіна, О. М. Степанова та ін. надзвичайно корисні для виявлення позиції письменника і формування його уявлень щодо російської журналістики. Більшість робіт присвячені історико-літературному аналізу позиції письменника-журналіста та його взаєминам із О. С. Пушкіним як редактором «Современника». Деякою мірою у працях висвітлено співпрацю Гоголя з іншими виданнями, а також його епістолярні висловлювання про журнальний рух і журналістську справу.

Мета роботи - створити власний інформаційний продукт - добірку різножанрових матеріалів, які допоможуть детально розкрити художнє світосприйняття Гоголя, місце професійної діяльності письменника в сучасній журналістиці.

Актуальність обумовлена пожвавленням наукового інтересу до постаті Гоголя, з нагоди вшанування 200-річчя від дня його народження на сторінках друкованих видань. А також недостатнім дослідженням цілісного аналізу поглядів Миколи Васильовича на журналістику, його зв'язок із цією професією, що вимагає досить широкого та багатоаспектного вивчення теми.

Наукова новизна полягає в:

· спробі детального аналізу паралелей у висвітленні ювілейної дати Гоголя в друкованих виданнях 50 років тому (газета «Ленінська правда» №63, 1959 р.) і в наші дні (газета «Сумщина» №35, 2009 р.);

· бажанні з'ясувати тематику, жанрову палітру та специфіку матеріалів, присвячених ювілейній даті письменника (газета «День» за 2007-2009 рр.);

· намаганні розкрити журналістську сторону життя світового класика.

Структура та обсяг роботи - дипломна робота складається з пояснювальної записки: вступу, теоретичних засад, специфікації інформаційного продукту, списку використаних джерел (23 найменувань), шести власних журналістських матеріалів, висновків і додатків (програми міжнародної наукової конференції в Полтаві «Гоголівські читання»). Загальний обсяг роботи - 70 сторінок.

Авторська ідея:

· розглянути процес формування письменницьких уявлень про журналістику в публіцистичних виступах і листах Гоголя, звертаючи увагу на місце публіциста в літературно-журнальному русі;

· створити низку матеріалів, які будуть цікаві й корисні не тільки студентам, викладачам шкіл, вищих навчальних закладів, а й обізнаним гоголезнавцям.

Смисл роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані в науковій сфері, в коментарях до художніх творів Гоголя, при вивченні історико-літературних, теоретико-літературних навчальних предметів, тобто в розробці матеріалів із різних журналістських дисциплін.

Журналістські матеріали розміщені на сайті обласної газети «Сумчанка плюс» (sumchanka@ukr.net).

1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ

1.1 ЯВИЩЕ ЖУРНАЛІСТИКИ В ОЦІНКАХ М.В. ГОГОЛЯ

1.1.1 Формування поняття «журналізм» в публіцистиці письменника

Дослідження поняття журналізму та його художньої концепції у спадщині письменника ґрунтується на інтерпретації цього феномену як об'ємного і багатовимірного. Митець надав йому великого значення у своїй публіцистиці та листах, виробив уявлення про етичні та творчі норми в цій сфері, оцінив розшарування в області культури. Гоголівська художня концепція журналізму простежувалася в повістях, драматичних творах і поемі «Мертвые души», виявляючи особливості явища, абстраговані від історичної конкретики, демонструючи різноманітні психологічні, культурологічні, етичні та естетичні ефекти, проникаючи в різні сфери національного буття. Цьому сприяла художня філософія автора.

Джерелом усвідомлення журналістського феномену для Гоголя став погляд зсередини, як журнального діяча, і погляд ззовні, як мислителя. Із цими двома ракурсами пов'язана й еволюція письменницького сприйняття журналізму.

Самого слова «журналізм» у гоголівській лексиці немає. Але уявлення було досить чітким, про що свідчить вживання таких словосполучень: «дело журнала», «журнальное поприще», «журнальные занятия», «журналистское воззрение», «журнальная литература». Їхні основні джерела:

· безпосередня реакція на практику в області журнальної справи;

· еталонні уявлення про журналістику;

· самоідентифікація та визначення власної позиції;

· художнє мислення, елементи якого присутні в текстах Гоголя [19].

Публіцистика Миколи Васильвича представлена відомою статтею «О движении журнальной литературы, в 1834 и 1835 году», опублікованою в першому томі пушкінського «Современника», і фрагментом із «Выбранных мест из переписки с друзьями» («Об Одиссее, переводимой Жуковским», 1846 г.). Статтю в «Современнике», що стала центром журнальної та наукової полеміки, ми розглядаємо як виступ Гоголя, що з'єднує критику з програмними постулатами журналізму. Програма проходить крізь конкретний розбір таких видань, як «Библиотека для чтения» М. Греча і О. Сенковського, «Северная пчела» і «Сын отечества» М. Булгаріна та М. Греча, «Телескоп» М. Надєждіна, «Московский наблюдатель», співробітником якого був С. Шевирьов.

На думку Миколи Гоголя, нормальному розвитку сучасної журналістики заважають такі фактори:

· монополізм деяких видань, відсутність глибокої думки;

· нездатність до відбору матеріалу, безвідповідальність і безпринциповість;

· редакторське свавілля (безсоромні переробки авторських текстів);

· необ'єктивні оцінки інших видань, перехід на особистості й домінування партійних пристрастей;

· несвоєчасність і нерегулярність виходу журнальних номерів у світ;

· розрахунок на позбавлених освіченості та смаку читачів;

· відсутність журналістів із гарними намірами й установками (мова про рекламу);

· зневага літературним минулим, відсутність справжніх критеріїв оцінки письменників;

· відсутність діалогу з читачем, зловживання в комерційній сфері [13].

Із цього переліку легко визначити гоголівську перспективну програму розвитку журналістики:

· здоровий дух змагання, рівні умови для видань;

· відповідальність, принциповість, розбірливість і серйозність щодо опублікованого матеріалу;

· домінування суспільних інтересів над особистими й корпоративними;

· справжній діалог із читачем, повага до нього;

· дотримання авторського права, недоторканність тексту;

· порядність у комерційних і літературних справах;

· оперативність і регулярність виходу у світ.

Стаття письменника має не тільки констатуючий, але й прогностичний характер, особливо актуальний для нашого часу, бо можна провести паралель між 1830 і 2000 р.р. щодо комерціалізації культури. Гоголь не стояв осторонь цього процесу, він спокійно його переосмислював і намагався чинити опір, принаймні у 1830 р., перебуваючи у вирії журнального руху.

У фрагменті «Об Одиссее, переводимой Жуковским» нас цікавить виступ проти журналістики 1840-х років. «В литературе, - пише Гоголь, - как и во всем, - охлаждение. Как очаровываться, так и разочаровываться устали и перестали.

Даже эти судорожные, больные произведения века, с примесью всяких непереварившихся идей, нанесенных политическими и прочими брожениями, стали значительно упадать; только одни задние чтецы, привыкшие держаться за хвосты журнальных вождей, еще кое-что перечитывают, не замечая в простодушии, что козлы, их предводившие, давно уже остановились в раздумье, не зная сами, куда повести заблудшие стада свои» [12, 78].

Переклад «Одиссеи» викликав у Миколи Васильовича надію на те, що незрілий критичний напрям століття або відсутність всякого напряму в журнальному русі зникне, і «Одиссея» Жуковського стане приводом для появи позитивних ідей, приводом замислитися й заглибитися у всебічне вивчення дійсності.

1.1.2 Листи Гоголя як джерело вивчення його уявлень про журналістику

У листах 1830-х роках Гоголь, перебуваючи в гущі журнального руху, скептично, з сарказмом осмислює цей світ і демонструє досить прагматичний підхід. Він вважає професію журналіста спаплюженою, про що пише в листі до М. Погодіна в 1836 р.: «Дело журнала требует более или менее шарлатанства. Посмотри, какие журналы всегда успевали! Те, которых издатели шли очертя голову, напролом всему, надевши на себя грязную рубаху ремесленника, предполагая заранее, что придется мараться и пачкаться без счету» [1, 23]. Таке ставлення може змусити молодого письменника або з гордістю відмовитися від участі в брудній справі, щоб зберегти порядність, або спробувати щось змінити.

Ось що думає про це публіцист у тому ж листі: «Конечно, можно предположить, что с прямою и твердою волею, совестью можно противустать (хотя и неприлично употреблять умные речи с кабачными бойцами), но и в таком случае нужно неослабного внимания, нужно все бросить и издавать один журнал, жить и говорить только этим журналом» [1, 24]. Юний Гоголь ще плекає надію, що можна внести в журнальну справу здоровий дух, що уявлення про порядну журналістику не повинні суперечити комерційній стороні справи, боротьбі за читача та високому призначенню журнальної літератури - доброчинного впливу на громадську думку.

Листи 1830-х р. складають своєрідну паралель статті в «Современнике», продиктованою тими ж мотивами. Микола Васильович не цурається ділових, ринкових хитрощів, але не забувє при цьому про високу мету: «Журнал наш нужно пустить как можно по дешевой цене, - пише він М. Погодіну щодо задуманого «Москвитянина». - Лучше за первый год отказаться от всяких вознаграждений за статьи, а пустить его непременно подешевле. Этим одним только можно взять верх и сколько-нибудь оттянуть привал черни к глупой Библиотеке, которая слишком укрепила читателей своею толщиною. Еще: как можно более разнообразия! И подлиннее оглавление статей! Количеством и массою более всего поражаются люди. Да чтобы смеху, смеху, особенно при конце. Да и везде не дурно нашпиговать им листки. И главное, никак не колоть в бровь, а прямо в глаз» [1, 29]. Отже, вимальовується натяк на програму, що відображає ідеальні уявлення Гоголя та прагматичну тактику боротьби за читача: дешевизна, різноманітність, точність назв, наявність яскравого сміхового початку, наочність і цілеспрямованість критики.

Живучи за кордоном, Микола Гоголь, з одного боку, далекий від російського життя, від пристрастей, злободенних тем і прагнень, а з іншого боку, в нього з'являється можливість поглянути на батьківщину з іншої сторони та спокійно поміркувати. Критик при цьому намагається підтримувати постійний зв'язок із батьківщиною. Один із лейтмотивів його листів 1846-1847 р.р. - наполегливі прохання надсилати йому будь-які російські періодичні видання, навіть найдріб'язковіші. Чим же, крім ностальгії, пояснюється це бажання? Гоголь на цей рахунок у листі до П. Плетньова 1847 р. пише: «Говорит журналист, но ведь за журналистом стоит две тысячи людей, его читателей, которые слушают его ушами и смотрят на вещи его глазами. Это не безделица! Мне очень нужно знать, на что напирать. Не позабудь, что я, хоть и подвизаюсь на поприще искусства, хотя и художник в душе, но предмет моего художества современный человек, и мне нужно его знать не по одной его наружности. Мне нужно знать душу его, его нынешнее состояние. Ни Карамзин, ни Жуковский, ни Пушкин не избрали этого в предмет своего искусства, поэтому и не имели нужды в этих толках» [1, 44]. Журнальна література, на думку Миколи Васильовича, відображає багатоголосся думок, оцінок і намірів сучасної людини, дає письменникові багатий матеріал, забезпечує зворотний зв'язок комунікації автора з сучасним читачем.

На думку критика, змінюється якість літератури, стиль її взаємодії з читачем. Навіть найбезглуздіша критика для Гоголя - «испробование современного человека» [4, 51]. Він переконаний не тільки у величезній владі журналістики над думками людей, але й у тому, що вона відображає життя народу. Це спільний процес, адже настрої епохи містять виразну ноту сучасної журналістики. Вражає об'єктивність його погляду на безглузду критику як на дорогоцінний матеріал для письменника.

Журнальна справа гоголівської епохи розумілася як справа всієї команди, колективу, що виражає загальну думку, має певну позицію. Зрозуміло, що на практиці це було не так, і внутрішні розбіжності породжували протиріччя, полеміку всередині редакцій або просто розрив із командою. Але еталонне уявлення продовжувало існувати (воно є і зараз) й організовувало журналістське життя в світлі цієї «ідеальної» мети. Письменник, маючи непростий досвід на цьому шляху, до 1846 р. не вважає за потрібним брати участь у такій спільній справі, кажучи про моральні й інтелектуальні можливості учасників журнальної справи таке: «Дела мало, а педантства много. А из чего люди в нем хлопочут, никак не могу себе определить. У нас воображают, что все дело зависит от соединения сил и от какой-то складчины. Сложись-ка прежде сам и сделайся капитальным человеком. А без того принесешь сор в общую кучу. Нет, дело нужно начинать с другого конца. Прямо с себя, а не с общего дела, чтобы уметь, точно, о нем говорить, как следует» [16, 47]. Мова йде про відсутність вистражданої особистої позиції, про легкість слововживання, коли справа стосується святих для публіциста речей.

Конкретним відображенням загальної атмосфери російської журналістики є полеміка Миколи Гоголя з Віссаріоном Бєлінським із приводу «Выбранных мест из переписки с друзьями». Позиція Гоголя, представлена ним у листах Миколі Прокоповичу, виглядає як пряма ілюстрація до процитованих вище його слів: «Он (Белинский), кажется, принял всю книгу написанною на его собственный счет и прочитал в ней формальное нападение на всех, разделяющих его мысли. Это неправда; в книге моей, как видишь, есть нападенье на всех и на все» [4, 81]. А самому Бєлінському він написав (20 червня 1847 р.): «Вы взглянули на мою книгу глазами рассерженного человека и потому почти все приняли в другом виде» [4, 96].

Микола Васильович вважає сучасну журналістику короткозорою, погрузнутою в партійних і корпоративних чварах, такою, що втратила за нескінченними суперечками позитивний початок. При цьому потрібно мати на увазі, що в листах, звернених до близьких людей, Гоголь обговорює не тільки одіозні видання й негативні риси журналізму, а й універсальні його особливості. Тому замість гротеску та карикатурності маємо глибокий сум, тугу та м'яку переконливу інтонацію. Разом із тим відчувається велика твердість, із якою письменник відстоює свою позицію, прирікаючи себе на самотність.

Отже, уявлення Гоголя про журналізм, відображені в статтях і листах, відрізняються цілісністю, послідовністю та набувають в багатьох позиціях передбачуваного характеру. Ми чітко простежили еволюцію цих уявлень - від зацікавленості учасника журнального руху в його оздоровленні до відстороненої оцінки самозаглибленого мислителя, який начебто випередив свій час і заглянув у майбутнє.

1.2 ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ЖУРНАЛІСТСЬКОГО ФЕНОМЕНУ У ТВОРАХ МИКОЛИ ВАСИЛЬОВИЧА

1.2.1 Аспекти втілення журналізму в повістях письменника

Розвиток художньої версії журналізму в повістях Гоголя відрізняється цілісністю та внутрішньою закономірністю логіко-композиційного розгортання й не завжди збігається з хронологією створення повістей. Внутрішня єдність окремих творів письменника, еволюція жанру в його творчості наклала чималий відбиток на художньому вирішенні цієї теми. Якщо «Вечера на хуторе близ Диканьки» і «Миргород» демонструють відкриту й приховану полеміку з журналістами, розвивають такі традиції журнальної літератури, як маска персонажа-оповідача і вільна «балаканина» з читачем, то в повістях «Коляска», «Петербургские повести», «Рим» журналізм постає як універсальний феномен сучасної цивілізації та розкривається в найрізноманітніших художніх ракурсах. Підсумком цього розвитку стає повість «Рим», в якій журналістський феномен із російського перетворюється у загальноєвропейський, всесвітній. Так журналізм вписується в особисті погляди Гоголя, хоча органічний зв'язок цього феномену з художнім світом повістей на цьому не вичерпується.

Повість «Невский проспект», своєрідна увертюра до циклу «Петербургских повестей», містить багато форм і рівнів втілення журналізму. Це характеристика персонажу (поручика Пірогова) й подібних йому осіб за допомогою вказівки улюблених журналів. Це і полеміка, і навіть перегук із конкретною полемічною статтею Пушкіна (іронічний перелік в одному ряду Греча, Булгарина, Орлова й Пушкіна). Тема газет набуває більш загального семантичного характеру. Напрошується розуміння журналістики як реального джерела брехні, скалічених репутацій. Так петербурзький журналізм потрапляє в зону не тільки вульгарності пірогових, але й демонічних, ворожих людині істин. Дріб'язковість, алогізм, монотонна ритмічність, відсутність ціннісних орієнтирів - ось риси перевернутого світу гоголівської повісті. Одночасно це й родові особливості чужої йому журналістики.

Повість «Нос» містить в собі нові можливості втілення художньої версії журналізму. Іде мова не тільки про проблемно-тематичний контур повісті й характеристику персонажу та самого явища, але й про сюжетні функції: епізод в газетній експедиції стає одним із центрів оповіді. Він допомагає побачити роль газетної продукції у відображенні та створенні абсурду, позбавленого не тільки ціннісних орієнтирів, але й людської логіки. На цьому тлі те, що трапилося з майором Ковальовим, не здається вже таким неймовірним.

Зіставлення різних редакцій повісті «Нос» дозволило припустити, що журнальна полеміка з рецензентом «Северной пчелы», який писав про застарілість мотивування фантастики сном у пушкінському «Гробовщике», і з «Московским наблюдателем», стала важливим чинником у творчій історії «Носа». Справа не тільки у генезисі конкретних фрагментів, але й у загальній концепції письменницької фантастики [9].

Загальна концепція фантастики в Миколи Гоголя складалася певною мірою під впливом сучасної журналістики. Відмова від будь-якої, навіть умовної, мотивації фантастичного, що проявлялося у формі лайливого анекдоту, визначається не тільки глибиною художньої еволюції публіциста. Письменник, можливо, має на увазі й журнальну літературу, охочу до новин, анекдотичних випадків і потворних виключень. Те, що в петербурзькій журналістиці залишається в межах анекдоту, розважальної екзотики, перетворюється під пером Гоголя в ключ до сучасної дійсності. Порівняльний аналіз газетно-журнальної суміші та повісті «Нос», виконаний В. В. Виноградовим, допомагає зрозуміти, що за образно-стильовими паралелями стоїть щось більше, а саме перетворення особливостей масової журналістики у своєрідне, сюжетно-композиційне та символіко-метафоричне вимірювання художнього світу повістей Миколи Васильовича Гоголя.

Аналіз повісті «Портрет» дозволив виявити як полемічні функції художньої іпостасії журналістики (полеміка з В. Г. Бєлінським, відбилася в двох редакціях повісті), так і експліцитне зображення цього феномена. Повість викликає особливий інтерес, бо розкриває думки Гоголя про місце журналістики в сучасній культурі. Мова не тільки про епізод із журнальною рекламою. Йдеться насамперед про сюжет повісті в його цілісності. Прекрасним журнальним коментарем до «Портрета» виявляється полеміка М. В. Гоголя з С. П. Шевирьовим про комерціалізацію літератури, суть якої, на думку Миколи Васильовича, в тому, що поганий не сам факт комерціалізації, а погіршення якості літературної продукції.

Один із механізмів розгалуження мистецтва та культури на високу й низьку сфери показаний письменником у гротескно-фантастичному плані, тому тут не варто шукати відображення всієї повноти й суперечливості процесу. Критику було важливо показати, що служіння високому мистецтву подібне до подвигу чернечого послуху й завжди вимагає великих жертв, тоді як велика спокуса легкого успіху панує в масовій культурі. Гоголь свідомо уникає проміжних станів, оголюючи трагічну парадоксальність культури. Ця художня модель носить у наших очах універсальний характер. Письменник порівнює журналістику в «Портрете» з диявольськоим укусом. При цьому вона виявляється єдиним необхідним посередником між владою містичного золота й владою репутації, яка й породжує грошовий потік.

Сюжет спокуси сучасними бісами продовжує породжувати нові пагони. У світі, який робить людей нулями, роль безпринципної журналістики надзвичайно велика, бо вона створює ілюзію значущості. Герої шукають виправдання свого буття в мареві. Сучасний петербурзький журналізм - це досить вагомий міраж.

Функція створення грошей із порожнечі виконується журнальною рекламою найкраще. Микола Гоголь підкреслює незамінність цього джерела, величезну владу марнослів'я. Порожнеча та фікція породжують у світі петербурзьких повістей матеріальні життєві блага. Журналістика в художній інтерпретації автора «Портрета» залишається конкретним соціально-історичним і культурним явищем, але набуває інших смислових відтінків, ведучи дорогою в пекло. Саме після статті в газеті репутація починає керувати героєм, і це початок його падіння [6].

У повісті «Записки сумасшедшего» журналістика стає темою і джерелом, тобто деяким матеріалом і предметом творчого переосмислення, своєрідним посередником між світом і запаленою свідомістю Поприщина. Журналістика, що породжує нісенітниці, - це новий поворот у «Петербургских повестях», підготовлений тим, що в інших творах вона наділена якістю маячні.

У рамках реалістичної естетики журналізм стосовно «Записок сумасшедшего» трактується як один із факторів соціального та культурного середовища. До стандартних рис середнього чиновника входить і кругозір, обмежений думками «Северной пчелы». Але Гоголь пише не нарис, і його герой, розділяючи вульгарність загальноприйнятих стереотипів, переживає потрясіння і прозріває в божевіллі. Удаючись до традиційного літературного міфу про навіженого, який прозрів, публіцист вказує на трагедію й надає трагедійний пафос деяким проясненням Поприщина. А офіціозна газета зіграла в цій метаморфозі парадоксальну роль, переставши бути тільки чинником середовища.

Не знаходячи в газетах глибокого розуміння того, що відбувається, будь-якої позиції, Поприщин інтерпретує все по-своєму, у неймовірній суміші шляхетних і утопічних уявлень про гуманне та мужню монархію, безглуздих географічних і астрономічних відкриттів і пронизливого крику про порятунок.

Зі зміною самого Поприщина натяки на газетну балаканину наповнюються трагічною іронією. Вони звучать безглуздим контрастом прозріння героя та чистим голосом його душі. Помутнівша свідомість титульного радника нашпигована невідповідностями сучасної періодики, його пам'ять і хвора уява міцно зберігають уривки газетно-журнальної суміші, які заповнюють частини його душі та змішуються з ідеєю-фікс. Вона й надає певний візерунок мішанині та сумбуру помутнівшій свідомості. Контрастом у цій ситуації стає фінальний прорив духа, коли герой одночасно з фізичним стражданням і приниженням відчуває внутрішнє розкріпачення. У цей час газетно-журнальне сміття, як знак роздробленого буття, залишає його свідомість [22].

Враховуючи єдину природу повістей, можна припустити, що феномен журналізму виражається як експліцитно («Рим»), так і імпліцитно («Коляска»). У художній філософії Миколи Гоголя акцентуються універсальні змісти, що мають до журналістики непряме відношення, але відображають його суть у близьких за природою феноменах. Мова йде про оригінальну персоніфікацію гоголівських характеристик масових видань, тобто про перетворення журналу в персонаж. Щось подібне мало місце в «Портрете» в образі журналіста, що склав рекламну статтю. Більш опосередковано цей прийом реалізується в «Коляске», і знову близьке до теми журналістики - в «Ревизоре». Інтерес публіциста до створення таких напівпародійних персонажів, що відображають легковажність, порожнечу, пристрасть до брехні та балагану, недбалість, невмотивованість, алогічність, змушує поставитися серйозно до гіпотези О. Є. Новікова, згідно якою герой «Коляски» Піфагор Піфагорович - це натяк на Барона Брамбеуса-Сенковського. Утім, за полемічною конкретикою, яка була актуальна при першій публікації повісті, стоїть тяжіння М. В. Гоголя до узагальнення: характеристика журналістики певною мірою стає характеристикою всього російської життя.

Повість «Рим» у контексті дослідження виглядає не тільки своєрідним підсумком, але й синтезом художньої та філософсько-публіцистичної версії журналізму. Протиставлення Парижа Римові як сакрального простору цілком схоже на протиставлення паризької журналістики та жалюгідних італійських «журналюг», бо журналістика в розумінні Миколи Васильовича - це щось єдиноприродне самій цивілізації. Журнали беруть на себе роль скла, яке збільшує, і замість того, щоб згладжувати кути, надто перебільшують протиріччя партій, роздмухуючи вогонь ворожнечі. Отже, журнали виступають у якості тієї політичної сили, яка багато в чому визначає співвідношення сил на політичній арені, впливаючи не тільки на наївних читачів, але й на самих політиків, руйнуючи хитку рівновагу, створюючи атмосферу ворожнечі.

1.2.2 Відображення журналістики в драматургії та в поемі «Мертвые души»

Деякі драматичні твори («Ревизор», «Тяжба», «Театральный разъезд» і поема «Мёртвые души») можна об'єднати в загальний аналітичний ракурс. Об'єднання настільки різних у художньому відношенні творів пояснюється швидше міркуваннями структури дослідження, ніж реальною єдністю, подібною до того, яке місце мав журналізм у повістях Миколи Гоголя. Разом із цим у драматургії та великому епосі письменника виявляються універсальні властивості художньої версії цього феномену, його прийоми, функції та форми.

Своєрідністю драматургічного рішення теми є, наприклад, те, що журналістика стає конкретною прикметою життя героїв, а додаткові символічні образи виокремлюються тільки в ході цілісного аналізу тексту. Крім того, журнали й журналісти відіграють своєрідну роль у розвитку інтриги та психологічних ситуаціях.

У сцені «Тяжба» газета «Северная пчела» виявляється втягнутою в чітко відпрацьовану систему шахрайства, лицемірства, відображаючи зворотний бік російського життя. Гоголь створює художній образ газети, яка зуміла стати частиною механізму загальнодержавного обдурювання. Крім того, цей образ виконує спеціальну функцію збудника негативних емоцій і двигуна драматичної пружини. Коло замикається: порожнє слово породжує порожній рух. У світі високих міркувань це виглядає інакше: аморальне, бездуховне слово породжує аморальний, бездуховний рух.

Основний контур розвитку теми журналістики в комедії «Ревизор» розкритий дослідниками: це позасценічний персонаж Тряпичкін, приятель Хлестакова; це фантазії Хлестакова про журнал і літераторів; це загальні властивості Хлестакова й Тряпичкіна та особливі властивості журналістики певного типу -шахрайства, обдурювання, безпринципності, продажності. Хлестаков не просто працював на задвірках газетно-журнального світу й чув про всі новинки, він за своєю природою гармонійно вписувався в цей світ. Тому все, що він говорить про Тряпичкіна, певною мірою відноситься і до нього. Хлестаков - своєрідний усний і епістолярний варіант Тряпичкіна.

Великий інтерес викликає й наступний бік проблеми: матеріалізація деяких властивостей масової журналістики в головному персонажеві. Вище ми вже говорили про цей прийом стосовно оповідання «Коляска». Між Брамбеусом і Хлестаковим встановлюється родинний зв'язок, який підтверджується гоголівською епістолярною та публіцистичною характеристикою Сенковського («пьяница и забулдыжник», «суждения …легковесны», «отсутствие всякого мнения», «он никогда не заботится о том, что говорит, и в следующей статье уже не помнит вовсе написанного в предыдущей») [11, 16]. Хлестаковщина цілком може бути інтерпретована не тільки як широке соціальне й національне явище, але й як відмінна ознака масової журналістики.

Ранні редакції «Ревизора» містили в собі явні полемічні напади, спрямовані проти видавців «Северной пчелы» і «Библиотеки для чтения» Булгаріна, Греча та Сенковського. Пізніше Гоголь згладив гостроту полемічних протиріч (зокрема, прибрав булгаринський наклеп на Пушкіна у промовах Хлестакова) і віддав перевагу узагальнюючим аспектам теми. У «Ревизоре» за допомогою журналістських імен подана досить точна картина провінційних смаків, що має для Миколи Васильовича не тільки комічне й сатиричне підґрунтя, але й пов'язано з сумними роздумами про наслідки маніпуляцій масової журналістики свідомістю провінціалів.

«Театральный разъезд» містить у собі полеміку з журнальною літературою. Натовп глядачів у Гоголя неоднорідний. Віддаючи своїм умовним безіменним героям низку несправедливих, поверхових суджень, власні естетичні прозріння, письменник вирішує зобразити й деякі культурні феномени, що є частиною журналізму. Справа не тільки в тому, що журнал стає замінником власних поглядів інших читачів і глядачів, породжуючи лінощі розуму, несамостійність думок, наслідування. Справа ще і в атмосфері неймовірно знеціненого слова, надзвичайної легкості словесних експромтів, пліток, чуток, наклепу. Атмосфера ця базується в даному випадку на глибокій неповазі до письменників («пустейшие» люди, пишут «пустяки, побасенки») [12, 129].

Феномен журналістики відбився й у поемі «Мёртвые души», що охоплює не тільки весь простір національного буття, але й передбачає різноманітні інтертекстуальні зв'язки з фольклором, пастирським словом, епічною традицією. Парадоксальність жанрової природи твору, що включає в себе прикмети роману й традиційного епосу, народної сміхової та обрядової культури, а також багатьох інших шарів культурної традиції, призвела до того, що феномен журналізму піддався редукції, втратив свій розмах та універсальність. Однак, з іншого боку, повний розвиток отримала тема протожурналізму, тобто тих особливостей людського співіснування, які є найдавнішою передумовою журналістики. Журналізм сприймається письменником не тільки як один із живих фактів російського роздробленого буття, як особливий спосіб існування.

Одним із проявів характерного сприйняття журналістики як способу існування є пильний інтерес до провінційного аналогу масової журналістики - до чуток, пліток і самого механізму розповсюдження новин, створення химерних уявлень, що стають найсильнішими пружинами впливу. Фабула починає втрачати свою визначеність і набуває розпливчатих рис, якості приблизності, множинності версій і точок зору. Це стосується й героя поеми Чичикова (він і Наполеон, і капітан Копєйкін). Співіснування цих версій у смислових площинах не тільки характеризуює їх носіїв, але і створює якесь сюжетне поле, що відкриває глибину та об'ємність гоголівського задуму, принципову відкритість тексту поеми.

Художні реалії журналізму виявляють один із найважливіших механізмів створення смислової багатомірності. Найцікавіше те, що цей механізм перебуває не у сфері інтуїтивних підтекстів, а у сфері самої художньої реальності поеми, тобто сама ця реальність за своєю природою семантично множинна, і не в останню чергу завдяки сумбуру в головах провінційних читачів, породженого столичними періодичними виданнями.

Стосовно «Мертвых душ» можна сказати, що провінція за своєю природою розкриває будь-яке явище у спрощеному, грубому, а часом і гротескно-пародійному вигляді, виконуючи роль кривого дзеркала, в якому відображається тіньова суть журналістики як творця уявних світів і словесного туману [18].

У художніх творах Миколи Гоголя розширюються додаткові смислові ореоли, наглядними стають культурні універсалії, породжені журналістикою. За своєю суттю його твори орієнтовані більшою мірою на сприйняття журнальної продукції, її вплив на свідомість героїв повістей. У ланцюжках «письменник - читач» і «журнал - читач» актуалізується друга складова, і найбільш важливим стає саме читач, представлений героєм твору.

1.3 ПОЗИЦІЯ ГОГОЛЯ ЩОДО ЖУРНАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.3.1 Положення статті «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835»

У середині квітня 1836 року вийшов перший номер пушкінського «Современника», де була вміщена стаття Миколи Гоголя «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году».

Замовив її Пушкін. За порадою та наполяганнями Олександра Сергійовича, Гоголь вносить ряд поправок і змін у свій текст. Стаття викликала значний суспільний резонанс і послужила приводом для розмови в пресі про позиції нового видання. Вона й була в значній мірі літературно-критичною програмою нового журналу, а розглядалася певною мірою самим Пушкіним. На початку квітня він розпорядився прибрати в змісті ім'я Гоголя, беручи на себе відповідальність перетворити непідписану статтю в редакційну. Матеріал був гострим, різким, але Пушкін, починаючи видання журналу, зовсім не прагнув до загострення журнальної полеміки, він гідно оцінив і взяв його в перший номер, порадивши автору пом'якшити різкі вислови.

У статті М. В. Гоголя «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году» можна виділити такі основні положення:

1. Журнальна література має величезне значення. Вона необхідна в області науки й мистецтва. Це обмін думками великою кількістю людей.

2. Безкольоровість сучасних Гоголю видань: «Телеграф» втратив войовничий характер.

3. Журнал «Библиотека для чтения» - вістря критики Миколи Васильовича:

· видання журналу «Библиотека для чтения» Смірдіним (зі свого боку виконав усі обов'язки);

· редактори - Сенковський і Греч - призначені Смірдіним, а не вибрані блискучим складом редакції;

· у результаті публікується тільки думка Сенковського, а не кожного з авторів. Але цілі й завдання журналу Сенковським не сформульовані;

· для Сенковського це засіб отримання доходів (5000 передплатників);

· Сенковський безпринциповий: «то, что нравится сегодня, завтра делается предметом насмешек» [13, 201] і легковажний («в следующей статье уже не помнит вовсе написанного в предыдущей» [13, 204].

· критика Сенковського безапеляційна, відсутні докази; критика присвячена в основному різним дурницям, підносить авторів свого журналу. Гоголя називав російським Поль де Коком.

· твори Сенковського (під псевдонімом Барон Брамбеус) - відсутня логіка, наслідування французької літератури, при цьому він засуджує всю французьку літературу, засуджував її свавілля. Він оголошував себе законодавцем нової епохи російської літератури.

· Сенковський перероблює твори російських і зарубіжних письменників. До повісті Бальзака «Отец Горио» дописав щасливий фінал, вважаючи, що в такому вигляді вона більше сподобається публіці. Письменники відмовлялися публікуватися.

· плюси журналу: видавався товстою книгою, друкувалися гарні перекази та російські літературні твори.

· як писав В. Гіппіус у книзі «От Пушкина до Блока» в характеристиці, яку Гоголь дав редактору «Библиотеки для чтения»: «Нетрудно заметить не только объективные черты хлестаковщины, приписанные Сенковскому, но и близкое совпадение с гоголевским же автокомментарием к образу Хлестакова» [12, 215].

4. Журнал «Северная пчела» (4000 передплатників): редактор - Греч. У виданні дисципліна, офіційні новини (афіша без коментарів). Це «корзинка, в которую сбрасывал всякий все, что ему хотелось» [12, 219].

5. «Телескоп» (у Москві) з листками «Молвы» публікує неактуальні статті. Непостійна опозиція Греча.

6. Газета «Литературные прибавления к Инвалиду»: редактор Воєйков; літературна газета, але твори слабкі, як і опозиція журналів Греча.

7. Журнал «Сын отечества» і «Северный архив»: редактори Булгарін і Греч не брали участі. Це журнал-неведимка.

8. Журнал «Московский наблюдатель»:

· був потрібен для: 1) тих, хто шукав притулку своїм думкам; 2) тих, чиї роботи переробив Сенковський;

· причини невдач: 1) не було реклами; 2) не було оперативної доставки видань; 3) не було сильної пружини; 4) редактор (Андросов) і автори - невідомі люди; 5) не було різноманітності; 6) не було сучасності.

9. Висновки:

· у світі журнальної літератури в Росії за два роки нічого значущого не відбулося;

· прагнення журналів друкуватися набагато якісніше в новому році.

«Да наградятся старания всех и каждого сторицею, и чем бескорыстнее и добросовестнее будут труды его, тем более да будет он почтен заслуженным вниманием и благодарностью» [12, 224].

Деякі читачі «Современника» вважали статтю «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году» программною та приписали її авторство Пушкіну. Це спонукало останнього виступити в третьому номері журналу з «Письмом к издателю» за підписом "А. Б. г. Тверь". Тверський житель здивований, що «Современник» оголошує своєю метою боротьбу з «Библиотекой для чтения»: "Неужто... цель «Современника» следовать по пятам за «Библиотекою», нападая на нее врасплох и вооруженной рукою отбивая от нее подписчиков? Надеюсь, что опасения сии лживы и что «Современник» изберет для себя круг действия более обширный и благородный» [17, 87].

Використовуючи прийом журнальної маски, Пушкін зазначив у листі практичну користь оголошень в «Северной пчеле», побачив недолік статті «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году» в тому, що її автор, говорячи про «Телескоп», не згадав про Бєлінського: «Он обличает талант, подающий большую надежду» [17, 192]. У примітці видавця до листа Пушкін відкрито заявив: «Статья «О движении журнальной литературы» напечатана в моем журнале, но из сего еще не следует, чтобы все мнения, в ней выраженные с такою юношескою живостию и прямодушием, были совершенно сходны с моими собственными. Во всяком случае, она не есть и не могла быть программою «Современника»» [17, 200].

Закономірне питання: чому, очевидно, з відома Пушкіна, стаття з'явилася без підпису авторства Гоголя? Цікаві міркування на цю думку висловила В. Г. Березіна у своєму дослідженні «Новые данные о статье Гоголя «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году», знайшовши примірник першого номеру «Современника», у назві якого вказано ім'я Гоголя як автора названої статті. Як пише дослідник, наближалася прем'єра «Ревизора», і Пушкін побоювався, що гоголівська стаття, яка містила негативний відгук про сучасну періодику, дасть привід до необ'єктивної оцінки комедії в пресі [22].

1.3.2 Аналіз статті Миколи Гоголя

У статті «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году» Гоголь писав: «Журнальная литература, эта живая, свежая, говорливая, чуткая литература, так же необходима в области наук и художеств, как пути сообщения для государства, как ярмарки и биржи для купечества и торговли» [12, 233]. Публікація письменника дає гостру й правдиву характеристику російських журналів середини 1830-х років. Стаття відкриває Миколу Васильовича з невідомої раніше сторони. Одночасно з Пушкіним і Бєлінським він бореться за ідейність літературної критики та літератури, потрібну народові. Критик виступає проти «бесцветности» та «скудости» «большей части повременных изданий», демонструючи перед читачами їхню нікчемність.

Письменник підкреслює роль критики, вимагає від неї власної позиції. Він вважає, що критик повинен протистояти літературній зневірі, дрібним, нікчемним думкам таких журналістів, як Ф. В. Булгарін, Н. І. Греч й О. І. Сенковський. Стаття допомагає краще зрозуміти бойової характер автора.

В основному тексті звучить вимога ідейності. Гоголь вважав, що критик тільки в тому випадку може винести вирок художникові, оцінити його творіння, коли в нього самого буде чітке уявлення про значення літератури для виховання народу. Публіцист чекав від критики не дріб'язкової прискіпливості, а вироку, витікаючого з власних стійких ідейних позицій.

Подібно Бєлінському, який у статтях про сучасну літературу постійно піднімав історико-літературні проблеми, Микола Васильович пише про значення в роботі критика історико-літературних питань. На думку Гоголя, займаючись розбором сучасних творів, необхідно звертатися до історії російської літератури для того, щоб з'ясувати її своєрідність і особливості. Критик повинен осмислити значення творчості таких російських письменників, як Ломоносов, Державін, Фонвізін, Богданович, Батюшков, тому що без глибокого розуміння письменників минулого неможливо зрозуміти сучасної літератури [23].

Гоголь писав свою статтю після створення повісті «Тарас Бульба» й поглибленого вивчення ряду історичних праць. Корисним є постійне звернення від однієї сфери діяльності письменника до іншої: від Гоголя - журналіста й критика до Гоголя-історика й художника. Це дає можливість не тільки охопити творчість і світогляд його в цілому, але й зрозуміти взаємозв'язок між завданнями критики та художньої літератури в цю епоху. Письменник мислив глибоко та прогресивно, прокладав нові шляхи і як художник, і як теоретик. Сам він добре розумів зв'язок між художньою та критичною літературою, неодноразово радив поетам і письменникам займатися критикою.

Гоголь неодноразово говорить про смак критика як про основний критерій оцінки художнього твору. На його думку, тільки існування людей зі смаком дає можливість винести справедливе рішення про твір. Тим часом смак як основний критерій оцінки літератури абсолютно неприйнятний для Бєлінського, який пише про це в ряді статей і часто, заперечуючи Шевирьову, спростовує його положення на тій підставі, що критик «Московского наблюдателя» будує свою аргументацію, виходячи зі смаку світської вітальні, її аристократичного неуцтва. Микола Гоголь, мабуть, запозичив поняття «смак» і «люди зі смаком» саме від Шевирьова, якого він цінував ще в період видання «Московского наблюдателя».

Письменник бореться за ідейну журналістику, критикує сучасні йому видання, в першу чергу «Библиотеку для чтения», яка, на думку Гоголя, небезпечніша за інші журнали в силу її поширеності серед читачів.

«Библиотека для чтения» серед інших журналів була «как слон между мелкими четвероногими. Их бой был слишком неравен, и они, кажется, не приняли в соображение, что «Библиотека для чтения» имела около пяти тысяч подписчиков, что мнения «Библиотеки для чтения» разносились в таких слоях общества, где даже не слышали, существуют ли «Телескоп» и «Литературные прибавления», что мнения и сочинения, помещаемые в «Библиотеке для чтения», были расхвалены издателями той же «Библиотеки для чтения», скрывавшимися под разными именами, расхвалены с энтузиазмом, всегда имеющим влияние на большую часть публики; ибо то, что смешно для читателей просвещенных, тому верят со всем простодушием читатели ограниченные, каких по количеству подписчиков можно предполагать более между читателями Библиотеки...» [3, 401].

Із таким супротивником треба рішуче й принципово боротися, тому Микола Гоголь іронічно говорить про «Московский наблюдатель», витівка якого (стаття Шевирьова «Словесность и торговля») пробігла по «Библиотеке для чтения», «как пуля по толстой коже носорога, от которой даже не чихнуло тучное четвероногое» [3, 405].

Гоголь - професійний літератор, він, як Пушкін і Бєлінський, живе літературною працею. Микола Васильович докорінно не згоден із Шевирьовим, який нарікав на те, що письменники друкують свої твори за гроші. Класик вважає, що критик повинен боротися не проти продажу письменниками своїх творів, а проти їхньої поганої якості. Критик, на думку Гоголя, повинен заступатися за інтереси читачів - бідних покупців журнального товару.

Письменник був обурений безбарвністю і безцільністю не тільки «Библиотеки для чтения», але й інших журналів, безпринципність і безідейність яких він послідовно характеризує у своїй статті «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году».

Микола Гоголь позитивно характеризує журнали Надєждіна «Телескоп» і про його поповнення «Молву». Про Бєлінського в журнальному тексті не сказано ні слова. А між тим у чернетці цієї статті написано: «В критиках Белинского, помещающихся в Телескопе, виден вкус (в варианте: видно чувство и...), хотя еще не образовавшийся, молодой и опрометчивый, но служащий порукою за будущее развитие, потому что основан на чувстве и душевном убеждении. - При всем этом в них много есть в духе прежней семейственной критики, что вовсе неуместно и неприлично, а тем более для публики» [3, 308].

Чому ж письменник не розмістив у журналі ці рядки про Бєлінського? Ймовірно, що викликано це було почуттям педантичності, яка змусила мовчати про людину, яка назвала його главою літератури. Або Гоголю здавалося неможливим хвалити критика, який сказав, що він, Микола Васильович, займає місце, залишене Пушкіним? Усе це наштовхує на інше запитання: можливо це місце зі статті вилучив не сам Гоголь, а редактор і видавець журналу - Пушкін?

Микола Васильович, який виступив у статті з критикою «Московского наблюдателя» і суперечив Шевирьову з приводу його статті «Словесность и торговля», в листах до виходу журналу захоплено відгукувався на повідомлення Погодіна про прагнення московських літераторів видавати свій журнал на противагу «Библиотеке для чтения». У листі до Погодіна від 2 листопада 1834 року письменник намічає план видання журналу, щоб хоч «сколько-нибудь оттянуть привал черни к глупой Библиотеке» [3, 205]. Для цього він радить продавати журнал набагато дешевше, нашпигувавши його сміхом. «...И, главное, никак не колоть в бровь, а прямо в глаз» [3, 211]. Гоголь збирається допомогти новому журналові, готує для нього повість, вимагає надрукувати великими літерами оголошення про вихід у світ «Московского наблюдателя».

Він обурюється на московських літераторів за те, що вони лінуються працювати. У березні 1835 року Микола Васильович, посилаючи Шевирьову свій «Миргород», просить написати про нього й про «Арабески» в «Московском наблюдателе». Гоголь у цей же час писав Шевирьову про свою давню любові до нього ще з часів, «когда Вы стали издавать «Московский вестник», который я начал читать, будучи еще в школе...» [3, 212].

Судячи зі статті «Московский наблюдатель» не виправдав надій Гоголя. І, незважаючи на причетність до його редакції, він говорить про це публічно. Але й розчарувавшись у журналі, письменник схвально відгукнувся про Шевирьова: «Справедливость требует упомянуть о критиках Шевырева, как об утешительном исключении. Он передает нам впечатления в том виде, как приняла их душа его. В статьях его везде заметен мыслящий человек, иногда увлекающийся первым впечатлением» [4, 95].

Чи довго тривало таке ставлення Гоголя до Шевирьова? Чи не заважало Гоголю це ставлення позитивно відгукуватися про Бєлінського - супротивника Шевирьова? До яких статей Шевирьова мали відношення слова Бєлінського: «О «Наблюдателе» сказана сущая истина, почти то же самое, что было сказано и в нашем журнале, только немного поснисходительнее. Вообще «Современник», при всей своей благородной и твердой откровенности, обнаруживает какую-то симпатию к «Наблюдателю». Например, сказавши, что это журнал безжизненный, чуждый резкого и постоянного мнения, он через несколько страниц приходит в восторг от критики г. Шевырева...» [21, 340].

Микола Васильович набагато лояльніше пише про Сенковського в журнальній статті, ніж у чернетках. Тут йде мова про Сенковського як вченого-східознавця та історика.

Великий інтерес викликає порівняння Сенковського-Брамбеуса з Хлестаковим-літератором: «Он здесь уж совершенно без всяких чинов, кажется, как будто бы вышел он в публику в своем домашнем халате с трубкою в зубах, сел и облокотился перед нею довольно свободно в вольтеровских креслах» [13, 51].

З'являється враження, що Гоголь-журналіст і критик стримує Гоголя-художника й прибирає з остаточного варіанту статті колоритні місця, які образотворчо дуже колоритні. Вилучаючи їх, Микола Васильович міг керуватися тим, що вони дуже близькі до тексту «Ревизора». Адже Хлестаков, коли до нього вулицями мчали «курьеры, курьеры, курьеры», так само, як Сенковський-Брамбеус, виходить «в публику в своем домашнем халате»: «Я, признаюсь, немного смутился, вышел в халате; хотел отказаться, но думаю, дойдет до государя...» [13, 54]. Хлестаков заявляє, що Брамбеус - це він.

Таким чином, до тієї нищівної характеристики, яку Гоголь дав Сенковському в статті, він додає в комедії найобразливіше слово: «Хлестаков». Типово хлестаковськими є його слова похвали: «Ну что, брат Пушкин?»-- «Да. так, брат», отвечает бывало: «так как-то всё»... Большой оригинал» [13, 60].

Тут доречно пригадати відомі слова Бєлінського зі статті «О русской повести и повестях Гоголя», що творча оригінальність Миколи Васильовича полягає в тому, що він блискавично вміє перетворити власні слова в загальні, що в нього «целый мир в одном, только в одном слове!.. И какой мастер г. Гоголь выдумывать такие слова!» [21, 117].

У листах до М. П. Погодіна Микола Гоголь різко негативно пише про Сенковського: «Прочти Брамбеуса: сколько тут и подлости, и вони, и всего» [3, 88]; в іншому листі він пише про перший номер «Библиотеки», як про товстого дурня, а Сенковського порівнює зі старим пиякою, «забулдыжником», кабачным гулякой, «которого долго не решался впускать в кабак даже сам целовальник» [3, 101]. У художніх текстах письменник максимально лаконічний і виразний.


Подобные документы

  • Методи одержання інформації у сучасній журналістиці. Важливість використання нетрадиційних методів збору інформації у журналістській діяльності. Аналіз застосуванню методу "Маски" запорізькими журналістами газети "Суббота плюс" та телеканалу "1+1".

    курсовая работа [94,3 K], добавлен 06.05.2015

  • Загальна характеристика понять "свобода людини" і "свобода слова". Моральні та юридичні аспекти у журналістиці. Історія розвитку свободи преси. Цензура як контроль за діяльністю журналістики. Юридичні гарантії свободи преси. Свобода преси в Україні.

    курсовая работа [35,6 K], добавлен 27.03.2009

  • Огляд місця засобів масової інформації в інформаційному просторі. Виявлення основних порушень правових норм у журналістиці. Регулювання діяльності журналістів під час виборів в Україні та виявлення порушень на прикладі аналізу виборчих кампаній.

    курсовая работа [72,7 K], добавлен 24.02.2016

  • Становлення та розвиток жіночої української преси. Риси формування образу жінки на сторінках преси для жінок. Основні характеристики оформлення видань. Аналіз тематичних аспектів публікацій. Аудиторія жіночої української преси та рівень її зацікавленості.

    курсовая работа [47,9 K], добавлен 18.05.2016

  • Жанрові особливості огляду преси, специфіка роботи над жанром. Мережа Інтернет як засіб оперативного інформування про огляди преси зарубіжних країн. Періодичні видання, на сторінках яких найчастіше друкують огляд преси, структура матеріалів огляду.

    статья [12,6 K], добавлен 11.12.2011

  • Ступінь впливу засобів масової інформації на аудиторію, процес формування суспільної думки та методи маніпулювання нею. Місце преси в усіх суспільних сферах життя. Релігійна спрямованість діяльності масової інформації, її методи та оцінка ефективності.

    курсовая работа [61,4 K], добавлен 23.06.2009

  • Проблеми професійної етики та моралі у журналістиці. Етичний кодекс журналіста як засіб забезпечення свободи слова. Сутність інформаційної війни. Особливості пропагандистських технологій російських мас-медіа під час війни з тероризмом на Сході України.

    дипломная работа [530,8 K], добавлен 26.06.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.