Українська мова (лексикологія, фразеологія, лексикографія)

а) прислів"я - це виражене структурою речення народне висловлювання повчального змісту, яке формулює певну життєву закономірність чи правило, що є широким узагальненням багатовікових спостережень народу, його суспільного досвіду. Крім синтаксичної завершеності, прислів'я обов'язково граматично та інтонаційно оформлене судження і як таке співвідноситься не зі словом, а з реченням.

Судження у прислів'ї може мати характер ствердження (Скрипливе дерево довго живе; Сім разів відмір - один відріж); або заперечення (Немає науки без муки; згаяного часу і конем не доженеш).

Прислів'я можуть формулювати пряму постійну закономірність (Згода будує, а незгода руйнує), або зумовлену (Не жаль плакати, коли є за чим), вони можуть виливатись у форму поради, настанови, рекомендації (Не спитавши броду, не лізь у воду).

б) Приказки - це звороти мови, вислови, елементи суджень, тоді як прислів"я - завершена думка. Ці словесні комплекси не мають прозорого моралізаторського спрямування і не виступають як формули-закони. Одні з них хоч і можуть бути організовані за моделлю речення, не мають проте повчального змісту, інші є немовби частиною речення і виконують характеризуючу функцію. Приказка "сама по собі є щось недомовлене: вона вимагає свого кінця і розвитку, іноді підмета, іноді присудка чи відповіді на питання" (М.А.Рибникова).

Беручи до уваги лексико-граматичну будову і синтаксичні функції приказки, О.М.Бабкін визначає найпоширеніші їх форми:

1) простого речення (кіт наплакав);

2) дієслівних сполучень (покласти зуби на полицю);

3) іменникових сполучень (одного поля ягода);

4) прислівникових сполучень (ні слуху, ні духу);

5) звороти зі словами хоч, як, мов, немов (хоч греблю гати; як рукою зняло; як на голках).

Приказки - стійкі народні висловлювання, які відзначаються лаконічністю будови і використанням засобів образної виразності, але не формулюють певної закономірності чи правила.

Бувають:

1) Приказки-речення (По хаті ходить, а дверей не знайде; Був кінь та з"їздився; Буде й на нашій вулиці свято).

2) Приказки-словосполучення (Міряти на свій аршин; П"яте колесо до воза).

в) крилаті вислови - це сталі словесні формули, що є частоповторюваними в писемній та усній мові, влучні вислови видатних осіб. Виділяють такі структурні групи крилатих висловів:

1) окремі слова узагальнено-метафоричного вжитку, слова-символи, Це назви визначних географічних об"єктів, найменування населених пунктів, особові назви історичних, міфологічних, літературних персонажів (Ватерлоо, Одісей, Пенелопа, Кобзар).

2) словосполучення типу: мертві душі (люди, що втратили значення); молодший брат (людина невисокого громадського становища).

3) речення (прості чи складні): Німим отверзнуться вуста; Лиш той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив.

За походженням крилаті вислови бувають:

1. Античного походження (Ахіллесова п"ята, Гордіїв вузол, дамоклів меч, танталові муки, сізіфова праця).

2.З релігійних джерел (випити чашу до дна; глас вопіющого в пустелі; книга життя; манна небесна; обітована; співати Лазаря; хліб насущний).

3.Переклади (Люди гинуть за метал (Гете); іскра божа (Шіллер); на крилах пісень (Гейне); чисте мистецтво (Кант); Великий комбінатор, Герой нашого часу).

4. Засвоєні з давньоруських джерел (лисиці брешуть на щити, розтікатися мислію по дереву).

5.Власне національного походження (Суєта суєт, хазяйське колесо (Карпенко-Карий), тихе життя (Корнійчук)).

г) порівняння - стійкий вислів, у якому зіставляються два об"єкти; один з них пояснюється за допомогою чимось подібного до нього і більш доступного сприйманню. (Як ополоник між ложками - дуже помітний у колі подібних до себе). Порівняння будуються за допомогою порівняльного слова і й ого синонімів: мов, наче, неначе, буцім, як би, сливе, власне.

г) мовні кліше (складені терміни) - це словесні групи, нерозкладені за структурою і цілісні за значенням. Їх поява зумовлена постійним розвитком різних галузей науки, мистецтва. Вони мають двочленну структуру, зрідка - більше (капітан першого рангу, атомна енергія).

З погляду семантики виділяють:

1. Словосполучення, мотивація яких у тій чи іншій мірі стерта (адамове яблуко - кадик).

2. Словосполучення, мотивація значень яких зрозуміла (азбука Морзе).

4.Синтаксичні функції фразеологічних одиниць

Фразеологічні одиниці, які мають структуру простого чи складного речення, виступають і як самостійне речення, і як частини складних синтаксичних конструкцій. Одиниці реченнєвого типу виступають і в функції другорядних членів речення. Фразеологічні одиниці, які мають структуру словосполучення, співвідносяться за семантичними і синтаксичними функціями зі словами.

1. Функції підмета, присудка, додатка виконують фразеологічні одиниці, компонентами яких є іменники (старе й мале), займенники (всім і кожному);

2. Роль присудка виконують фразеологічні одиниці, компонетами яких є дієслова та їх форми:

Максим ріже, а Ярема

Не ріже - лютує:

З ножем у руках, на пожарах

І днює й ночує

(Т.Г.Шевченко)

3.Фразеологічні одиниці, компонентами яких є прикметники та іменники, можуть функціонувати як означення (Додому я прийшов ні живий ні мертвий).

4.Фразеологічні одиниці з іменниками (ні світ ні зоря), числівниками (один на один), займенниками (сам на сам), дієсловами (ні сіло ні впало) у їх складі в реченні виступають обставинами.

5.Системні зв"язки фразеологічних одиниць

Фразеологічний склад мови має системний характер; він не є просто сумою ізольованих один від одного фразеологізмів. Їм властиві певні закономірності у відношеннях між собою, які проявляються у явищах полісемії, омонімії, синонімії, антонімії.

а) як і слова, фразеологічні одиниці можуть мати кілька значень, які з"явились у нього різними шляхами. Це можливо шляхом переосмислення переносного вживання вільного словосполучення:

віддати кінці - 1) відв"язати канати судна;

2) померти;

Полісемія може виникати і шляхом метафоризації (роззявляти рота - 1) говорити; 2) дивуватися; 3) прогавити щось).

б) омонімічними вважаються фразеологічні одиниці, які у вихідній формі збігаються за структурою і не мають нічого спільного у значенні

Давати чосу - 1) розгромити кого-небудь;

2) тікати;

3) лаятись;

Закривати очі - 1) помирати;

2) навмисне не помічати чогось;

Омонімія властива тим фразеологічним одиницям, компоненти яких мають вільне лексичне вживання.

в) фразеологічні одиниці можуть вступати в синонімічні стосунки зі словом, як лексичною одиницею і між собою. Фразеологічні синоніми - це фразеологічні одиниці, що позначають той самий предмет дійсності і виражають те саме поняття, відмічаючи різні його сторони і при різній внутрішній формі та неоднаковому лексичному складі мають однотипне категоріальне значення, однакову семантичну сполучуваність із словами оточення. Фразеологізми можуть об"єднуватись у синонімічні ряди: ні риба ні м'ясо - ні рак ні риба - ні те ні се - ні швець ні жнець.

віч-на-віч, сам-на -сам , один-на один.

г) фразеологічні антоніми - це як мінімум дві фразеологічні одиниці, які асоціюються у свідомості як такі, що при зіставленні взаємовиключають одна одну за значенням і характеризують явища і предмети дійсності з різних, але суміжних сторін: (Хоч у вухо бгай (згідливий) - Хоч кіл на голові теши (упертий); Душі не чути - ненавидіти всіма фібрами душі).

Протистояння може здійснюватись і через заперечення: птах високого польоту - птах невисокого польоту.

ЛЕКСИКОГРАФІЯ

1. Предмет лексикографії

Лексикографія - (гр. lexikos - словесний, словниковий; grapho - пишу) розділ мовознавства, об"єктом вивчення якого є принципи систематизації слів та стійких словосполучень.

Предметом лексикографії є ї практика укладання словників різних типів. Словник - це зібрання, реєстр слів (словосполучень, фразеологізмів, морфем та ін. мовних одиниць), розташованих у певному порядку, як правило - алфавітному. Принцип розташування одиниць у словнику і характер інформації про них зумовлюються типом і призначенням словника. Він може містити тлумачення мовних одиниць, подавати відомості про їх походження, написання, літературну вимову, подавати переклад іншими мовами чи енциклопедичні відомості про певні явища, події, факти дійсності чи інформацію іншого типу.

Практична лексикографія (укладання словників різних типів) спирається на теоретичні здобутки багатьох дисциплін - не лише лексикології та семасіології, як своєї основної бази, а й граматики, фонетики, історичної граматики, діалектології.

"Укладання словників, - писав В.В.Виноградов у "Лексикографічному бюлетні за 1952 рік" у статті "Про перспективи розвитку радянської лексикографії, - неможливе у відриві від роботи по встановленню і кодифікації орфографічних, лексичних, стилістичних норм відповідних літературних мов … Укладання словників повинно спиратися не тільки на зразкове практичне знання цієї мови у всіх її жанрово - стильових різновидах та інколи й її діалектів, але й на глибоке наукове розуміння структури цієї мови, законів її розвитку."

Словники відображають рівень культури нації, спричиняючи прогрес в її розвитку, нормалізації мови. Словник є цінним джерелом інформації не лише суто мовознавчої, впливає на підвищення комунікативної культури носіїв мови.

М.Рильський у вірші "Мова" писав:

Не бійтесь заглядати у словник.

Це пишний яр, а не сумне провалля,

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля,

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

2. Типи словників

3.

Існують 2 типи словників: енциклопедичні та лінгвістичні (філологічні). Енциклопедичні словники носять понятійно-довідковий характер, вони не описують слово, як мовну одиницю, а подають інформацію, певні дані, відомості про ті факти та явища, які цими словами позначаються. Реєстр енциклопедичного словника містить іменники та іменні словосполучення, які виступають тут як номінативні одиниці, що можуть бути і власними, і загальними назвами. В енциклопедичних словниках можна знайти стислі відомості про різні країни, народи, мови, природні явища, визначні події, історичні факти, відомих осіб. Для кращого унаочнення того чи іншого поняття, словникові статті можуть містити ілюстрації, малюнки, фотографії, слайди, схеми і т.д. Серед відомих енциклопедичних словників можна назвати:

-17-томне видання першої "Української радянської енциклопедії" К., 1959 - 1965.

12-томне видання "Української радянської енциклопедії" К., 1977 - -1985.

Український радянський енциклопедичний словник. У 3 т. К., 1986 - 1987.

У лінгвістичних словниках об"єктом розгляду є слово як одиниця мови. вони охоплюють різні частини мови. У лексикографічних працях лінгвістичного характеру слова характеризуються у їх прямих і переносних значеннях; антонімічних та синонімічних стосунках; з погляду їх походження, написання, вимови. Словникові статті мають систему опорних позначень і скорочень. Ремарки допомагають розкрити граматичні, стилістичні, семантичні та ін. характеристики реєстрових одиниць.

Лінгвістичні словники бувають двох видів:

1) двомовні;

2) одномовні;

На сьогодні кількість двомовних і тримовних словників зростає у зв"язку з розширенням сфери вживання української мови. Найновішими за кількісним складом лексики є такі перекладні словники:

Українсько-російський словник. У 6 т.

Русско-украинский словарь. У 3 т.

Болгарсько-украинский словник. В 1 т.

Польсько-український словник. У 2 т.

Чесько-український словник. У 2 т.

Видавалися також англо-українські, німецько-українські, французько-українські словники.

У перекладних словниках подаються лексичні або фразеологічні відповідники різних мов з урахуванням семантичної структури того слова, яке перекладається та особливостей слововживання їх у кожній мові.

Переклад охоплює широку сферу суспільної діяльності. Перекладається художня література в усіх її різновидах, наукова в усіх галузях знань, технічна, військова і т.п. Поряд з перекладом книг здійснюється переклад дипломатичних документів, ділових паперів, матеріалів для кіно, радіо, телебачення. У забезпеченні перекладів літератури різних жанрів лінгвістичною базою є саме перекладні словники. Кожен перекладний словник складається з двох частин: І - становить список чи перелік слів узятої для перекладу мови, який у сучасній лексикографічній практиці називається реєстром, і ІІ - в якій до кожного реєстрового слова додаються слова - відповідники. Проблема реєстру розв"язується в тісній залежності від типу і профілю словника, від ступеня опрацьованості лексики вихідної мови.

У практиці словникової роботи українських лексикографів лексичному складу великих двомовних словників приділяється багато уваги. Завдяки чіткоокресленим принципам добору реєстру Українсько-російський 6-томний словник, що налічує понад 120 тисяч заголовних слів, якнайповніше охоплює лексичний склад української мови, подає слова, що відбивають усю діяльність людей, починаючи з кінця ХУІІІ ст до нашого часу. Реєстр цього словника вміщує лексику таких категорій:

1) Слова художніх творів дожовтневого і жовтневого періоду.

2) Слова наукової мови, мови преси, номенклатурні й термінологічні.

3) Застарілі слова, якщо вони зберігаються в загальнолітературному вжитку.

4) Найпоширеніші діалектні слова.

5) Назви сучасних народів світу і племен, або тих, що відіграли важливу роль в історії.

6) Найчастіше вживані зменшені й пестливі форми слів.

7) Слова іншомовного походження.

8) Найпоширеніші власні імена людей.

9) Географічні назви.

Основним типом лінгвістичних словників є одномовні, які поділяються на окремі різновиди: тлумачні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники труднощів, міжмовних зв"язків (антонімічні, синонімічні, омонімічні, паронімічні).

Тлумачні словники. Їх призначення - описати значення слів, що входять до лексичного фонду мови на певному історичному етапі функціонування мови. При доборі реєстру названих слів треба враховувати такі ознаки лексичних одиниць:

1) Відповідність їх нормам СУЛМ.

2) Співвідношення між нормативною лексикою і такими групами слів як діалектизми, просторіччя, вузькопрофесійні слова та ін.

Словникова стаття (опис), несе в собі не просто інформативність, в ній повинно бути розмежування прямих і переносних значень, вичерпні граматичні та стилістичні ремарки, аналіз явищ омонімії. При тлумаченні слова обов"язково враховується його вживання у мовних кліше, фразеологічних сполученнях. У словниковій статті використовується ілюстративний матеріал, дібраний з різних джерел. Словникова стаття повинна мати такі компоненти:

1) Граматичну інформацію.

2) Семантичну інформацію.

3) Вживання у фразеологізмах.

4) Ілюстративний матеріал.

Орфографічні словники містять відомості про написання слів відповідно до діючих орфографічних норм. Слова, розташовані в алфавітному порядку, подаються в початковій формі. Орфографічні словники містять інформацію про граматичні форми слів, власні назви - імена та по батькові людей, географічні назви, назви установ, що дає інформацію про вживання великої літери, написання слів разом, окремо, через дефіс.

Головні правила українського правопису склалися у 1904 - 05 рр. в “Руській граматиці” С.Смаль-Стоцького, а трохи пізніше - в українсько-російському словнику за редакцією Б.Грінченка (1905 - 07). “Головні правила українського правопису ” проф. І.Огієнка вийшли у 1918 р., у 1921 - новий варіант українського правопису. У 1925 р. було створено державну комісію з правопису, результатом її роботи була Всеукраїнська правописна конференція (1927) і видання “Українського правопису” (1929). Його дію було припинено у 1933 р. (ліквідація г, /л/ у запозичених словах (кляса), грецького и, яке за правописом 1929 р. передавалось як /т/, стало /ф/ (кафедра)). Правопис 1933 р. був недосконалим, робота тривала і в 1946 р. був опублікований “Український правопис”, який став синтезом усіх попередніх. Над цим виданням у різні часи працювали Л.Булаховський, А.Кримський, П.Тичина, М.Рильський, М.Бажан, Ю.Яновський. Друге, доповнене й виправлене видання українського правопису побачило світ у 1960р, і 1990 р, витримало багато перевидань. За 30 років розвитку української мови з'явились нові слова, тривав процес запозичення, поповнювалась наукова термінологія. Нова правописна комісія підготувала ІІІ видання, яке було здійснене як пробне, а після обговорення і зауважень постало ІУ видання “Українського правопису” (1993). На його основі було укладено “Орфографічний словник української мови” (1994).

Етимологічні словники містять відомості про походження і генетичні зв'язки слів, розкривають їх первинне значення, історичний розвиток. “Етимологічний словник української мови” у 7 томах побудований на принципах зіставлення лексики сучасної, праслов'янської, лексики, спільної для східнослов'янських мов. Особливості етимологічних словників - залучення до реєстру історичної та діалектної лексики, яка часто містить важливу інформацію про шлях розвитку певного слова. Словникові статті містять порівняння сучасної лексики з відповідниками інших індоєвропейських мов.

Історичні словники місять лексику певного історичного етапу розвитку мови і суспільства. Реєстр укладається на базі писемних творів досліджуваного періоду. Першою працею такого характеру в українському мовознавстві був І том “Історичного словника украинского язика” за ред. Є.Тимченка (1930 - 1932 рр.). У 1977 - 78 рр. вийшов двотомний “Словник староукраїнської мови ХІУ - ХУ століть”, до якого ввійшли слова, зафіксовані у світських пам'ятках. Особливість історичних словників - максимальне збереження правопису тих джерел, звідки відібрані слова. Ілюстративний матеріал добирався з тих же джерел.

У словниках іншомовних слів вміщено запозичені слова, до яких додано інформацію про те, з якої мови вони запозичені, які компоненти використані при їх творенні, додається пояснення значень слів.

Словники мови окремих письменників систематизують авторське слововживання, містять пояснення слів, вживаних письменником у художніх творах. Кожна стаття ілюструється прикладами, які розкривають особливості індивідуального слововживання.

У діалектних словниках зібрана лексика територіальних діалектів, з'ясовується значення і характер поширення діалектних слів. Такі словники бувають загальнодіалектними і регіональними. В українській мові видано лише словники окремих говорів.

До лінгвістичних належать словники синонімів, антонімів, паронімів, омонімів, де розкрито смислові і стилістичні зв'язки між словами та притаманні словам певних груп і рядів своєрідні значення та відтінки значень.

Фразеологічні словники вміщують цілісні звороти, пояснюють їх значення, особливості вживання, походження, можливості варіювання у мовленні.

Орфоепічні словники подають інформацію про літературну вимову та наголос слів.

3. З історії української лексикографії

Українська лексикографія має давню традицію, початок якої фактично збігається з виготовленням у Києві найдавніших списків і копій південнослов'янських текстів, а потім появою перекладів з грецької мови і власних оригінальних творів. Перші спроби лексикографічного опрацювання слова пов'язують з внутрішньорядковими і покрайніми глосами (гр. glossa - застаріле або малозрозуміле слово), якими пояснювалися грецькі і південнослов'янські слова. Глоси виконували перекладну, тлумачну, етимологічну функції, як у Хроніці Георгія Амартола, Ізборнику Святослава 1073 р., “Повісті временних літ”, “Київському літописі”. У Київській Русі були поширені словники-ономастикони, що призначались для тлумачення християнських імен. Такі лексикографічні праці відомі з ХІІІ ст.

Протягом ХУ - ХУІ ст. продовжувалася традиція використання глос для пояснення незрозумілих слів українськими.

До третьої чверті ХУІ ст. головним виявом лексикографічної роботи залишалися глоси, але мотиви їх використання стали іншими. У цей період виконувались переклади конфесійних текстів з виразною орієнтацією на живу українську мову. Тому постала потреба пояснення неслов'янських слів загальнодоступними лексичними одиницями.

Першим українським словником став “Лексис с толкованиєм словенских слов просто” невідомого автора. Словник не датований, але дослідники довели, що укладався він до виходу з друку “Лексиса” Л.Зизанія, тобто до 1596 р. “Лексис … просто” - це перекладний церковнослов'янсько-український словник, до реєстру якого входить 896 слів, 128 з яких не мають перекладів. Праця була опублікована тільки у 1884 році, але поширена у списках, відіграла позитивну роль у розвитку староукраїнської лексикографії.

1596 р. у Вільні вийшов друком перший український словник “Лексис, сиречь речения, вкратце собранни и из словенскаго язика на простий руский діалект истолковани”. Його створив видатний український мовознавець, письменник, педагог, перекладач і церковний діяч Лаврентій Зизаній-Тустановський. Ця праця містить 1061 словникову статтю. Реєстр “Лексиса” складають церковнослов'янські слова, до яких у перекладній частині наводяться українські відповідники, а також адаптовані на українському мовному грунті іншомовні запозичення.

Л.Зизаній продемонстрував найвищий для свого часу рівень філологічної і лінгвістичної культури в лексикографічному опрацюванні слова. Як зазначав В.В.Німчук, він накреслив “чітке розмежування лексичних систем церковнослов'янської й української мов, ідентифікував значення слів на основі контексту, паспортизував матеріал з використанням цитат, використав синоніми рідної мови для перекладу реєстрових слів, застосував елементи етимологізації і граматичні ремарки”.

Гідним продовжувачем справи Лаврентія Зизанія став Памво Беринда, видатна праця якого “Лексикон словеноросский и имен толкование” була видана 1627 р. в Києві. У “Лексиконі” близько 7 тисяч словникових статей. Він складається з 2 частин - власне церковнослов'янсько-українського словника і словника вживаних у тогочасній мовній практиці іншомовних слів. Перекладна частина у словнику П.Беринди відзначається надзвичайною інформативністю. крім перекладу, широкого тлумачення та енциклопедичних пояснень у “Лексиконі” особливо важлива роль відводиться з'ясуванню лексико-семантичних варіантів багатозначних слів, синонімічним відношенням між лексемами. Словник містить цінний матеріал для вивчення морфологічної і словотвірної систем української мови означеного періоду.

На ХУІІ ст. припадає лексикографічна діяльність Єпіфанія Славинецького. Виходячи з практичних потреб викладання латинської мови у Київській братській школі, маючи фундаментальні фахові знання, Є.Славинецький створив перекладний “Лексикон латинский”, який виданий не був, а поширювався у списках як навчальний посібник. У перекладній частині словника поєднуються церковнослов”нські та українські слова. “Лексикон” фіксує українську побутову і виробничу лексику ХУІІ ст., назви приміщень, страв, продуктів харчування, побутових предметів, знарядь праці, терміни спорідненості і свояцтва, слова на позначення об'єктів флори і фауни, громадсько-політичну і юридичну лексику, географічні терміни.

У співавторстві з Арсенієм Корецьким-Сатановським Є.Славинецький створив “Лексикон словено-латинський”.

Усі згадані староукраїнські словники перевидано або опубліковано вперше у серії “Пам”ятки української мови” протягом 1961 - 1973 рр. В.В.Німчуком.

Друга половина ХУІІ - ХУІІІ ст. характеризувалася поступовим витісненням української мови з освіти і ділового письменства, а також з книгодрукування - найважливішої сфери функціонування українського слова. Це вкарай негативно позначилось на розвитку лексикографії. У 1793 р. Ф.Туманський опублікував як додаток до історичних документів переклад 333 українських слів російською мовою, що можна вважати першою спробою українсько-російського словника.

З огляду на те, що читачами “Енеїди” були росіяни, перше видання твору супроводжувалося поясненням незрозумілих або малозрозумілих слів шляхом перекладу їх російською мовою (було перекладено 972 слова). У третьому виданні словник містив 1125 слів. Словник І.П.Котляревського став зразком для такого типу лексикографічних коментарів, що дадавалися до різних видань протягом перших десятиріч ХІХ ст. Заслуговує на увагу “Короткий малоросийский словарь” при “Грамматике малоросійского наречия” О.Павловського, виданій у Петербурзі в 1818 р. лексико-фразеологічний матеріал у цьому словнику поділяються на такі частини:

а) прості слова - загальновживана іменникова, прикметникова, дієслівна, прислівникова лексика і службові слова.

б) слова, належні до натуральної історії, - лексико-семантичні групи, що охоплюють назви рослин, тварин, речовин та матеріалів.

в) імена, що даються під час хрещення.

Перший великий словник української мови уклав письменник і перекладач П.П.Білецький-Носенко. Обсяг лексикографічної праці становить понад 20 тис. словникових статей. Перевершений він був тільки у словниках 80-х рр. До реєстру добиралися слова, властиві тільки українській мові, або спільні з російськими, але відмінні від них за звуковим складом. Специфіка словника полягає також у тому, що в ньому наводяться відомості з українського словотвору, докладно описується словозміна, використовуються синтаксичні коментарі. Працю Білецького-Носенка було видано у 1966 р.

Протягом другої половини ХІХ ст. вийшли друком такі лексикографічні праці, як “Словарь малороссийских идиомов” М.Закревського, “Словарь малороссийского наречия” О.Афанасьєва-Чужбинського (1855), “Опыт южнорусского словаря” К.Шейковського (1861), “Словниця української (або юговоїруської) мови” (1873, 1882) Ф.Піскунова.

Російсько-українські словники були представлені працями М.Левченка “Опыт русско-украинского словаря” (1874), М.Уманця та А.Спілки (псевдонім М.Комарова та осіб, що допомагали в роботі над словником), “Словарь російсько-український в чотирьох томах” (1893 - 1898) Є.Тимченка. “Русско-малороссийский словарь” (1897- 1899).

До найвизначніших досягнень української дореволюційної лексикографії належить “Словарь української мови” у 4 т., виданий за редакцією і найактивнішою авторською участю Б.Д.Грінченка в 1907 - 1909 рр. За угодою з редакцією журналу “Киевская старина”, яка протягом тривалого часу збирала лексичний матеріал, Б.Грінченко з 1902 р. приступив до редагування словника, робота над яким стала справжнім подвигом письменника і мовознавця. Крім врахування досвіду попередніх праць тут робиться спроба аналізу сполучуваності слів.

Докорінна зміна статусу української мови у пореволюційний період спричинилася до активізації лексикографічної роботи. З 1921 р. у складі ВУАН почав функціонувати Інститут української наукової мови, завдання якого полягало насамперед в укладанні різногалузевих термінологічних словників, виробленні норм української наукової термінології. Протягом 1926 - 32 рр. було видано понад 30 термінологічних слвників. У поглядах на засади добору термінологічної лексики протидіяли 2 тенденції, які уособлювали мовознавці-крайні пуристи і помірковані пуристи, які працювали у Києві і Харкові. Ю.Шевельов зазначав: “Впливи київської (пуристичної) школи сильно позначились на багатьох термінологічних словниках, в яких пропоновано замінити екватор на рівник, паралельний на рівнобіжний, конус на стіжок, сектор на витинок, штепсель на притичку, курсив на письмівку тощо … Пуристи відкидали форми й конструкції, не притаманні розмовній мові без огляду на те, чи були вони запозичені недавно з російської мови чи в старовину з грецької й латинської: активні дієприкметники, пасивні конструкції, віддієслівні іменники вважалися невластивими українській мові… Мовознавці харківської школи не були такими категоричними. Вони не відкидали конструкцій, заснованих на європейській традиції, хоч і вважали бажаним частіше, ніж досі, вдаватися до форм “своїх”.

У 1924-33 рр. вийшли окремими випусками І - ІІІ томи “Російсько-українського словника”, роботу над яким очолював А.Ю.Кримський.

Після російсько-українських словників, виданих Інститутом мовознавства ім.О.О.Потебні і 1937 і 1948 рр, було укладено й видано новий тритомний “Російсько-український словник” (1969), що містить 120 тис. реєстрових слів, багатий лексичний матеріал.

Повоєнний час позначився створенням сучасних словників - і за рівнем лексикографічного опрацювання, і з погляду предметно-семантичної різноманітності.

Протягом 1959 -1970 рр. вийшли друком російсько-українські термінологічні словники з фізики (16 тис. термінів), гірничої справи (20 тис. термінів), геології (19 тис. термінів), математики (12 тис. термінів), гідротехніки (13 тис. термінів), ботаніки (понад 10 тис. термінів), фізіології (15 тис. термінів).

ПЕРЕКЛАДНІ СЛОВНИКИ:

1948 - Російсько-український словник (за ред. Калиновича). У 6 т.

1968 - Русско-украинский словарь . У 3 т.

1985 - Російсько-український, українсько-російський словник (Д.Ганич, І.Олійник).

ТЛУМАЧНІ СЛОВНИКИ

1.Словник української мови. В 11 т.

2.Короткий тлумачний словник української мови. К., 1978 - 1988.

3. Словник мови Т.Шевченка. В 2 т. К., 1964.

4.Словник мови Квітки-Основ»яненка

5.Словник іншомовних слів. К., 1974, 1985.

ЕТИМОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ, ІСТОРИЧНІ СЛОВНИКИ

1.Етимологічний словник української мови І т. - 1982; ІІ т. - 1989; ІІІ - 1989. У 7 т.

2.Словник староукраїнської мови ХІУ - ХУ ст. У 2 т. 1977 - 1978.

СЛОВНИКИ СИНОНІМІВ, АНТОНІМІВ, ПАРОНІМІВ

1.Короткий словник синонімів української мови. - К., 1960.

2.Синонімічний словник-мінімум української мови. - К., 1972.

3. Словник фразеологічних синонімів К., 1988.

4. Словник антонімів.

5.Словник паронімів.

ОРФОГРАФІЧНІ, ОРФОЕПІЧНІ СЛОВНИКИ

1.Орфографічний словник української мови. К., 1975, 1977, 1994.

2.Орфоепічний словник. К., 1984.

3.Словник-довідник з правопису та слововдживання. К., 1989.

4. Словник труднощів української мови. К., 1989.

СЛОВОТВІРНІ І МОРФЕМНІ СЛОВНИКИ

1.Морфемний аналіз. К., 1981.

2.Морфемний словник. К., 1983.

3.Українсько-російський словотворчий словник К., 1985.

ФРАЗЕОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ

1.Галицько-руські народні приповідки. 1901 - 1910 (І.Франко)

2.Українські прислів'я та приказки. К., 1984.

3. 1000 крилатих виразів української мови (О.Коваль). - К., 1978.

4. Словник українських ідіом (М.Удовиченко) . К., 1984.

5. Фразеологічний словник української мови. У 2 кн. К.1993.

6 Фразеологічний словник української мови (М.Удовиченко). - К., 1984.

7.Українсько-російський словник . - К., 1978.

Размещено на Allbest.ru