Мова і нація

Те ж саме можна сказати i про народ, нацiю.

5. Ідентифiкацiйна функцiя. Мова є засобом спiлкування. Це правда. Але, додамо, - тiльки для тих, хто її знає. Для тих, хто її не знає, вона є засобом роз'єднання, сепарацiї, вiдокремлення своїх вiд чужих. Спiлкуватися за допомогою якоїсь мови можуть лише носiї цiєї мови. Тiльки для них вона є засобом iдентифiкацiї, ототожнення в межах певної спiльноти. Ця iдентифiкацiя виявляється i в часовому, i в просторовому вимiрах. Ми вiдчуваємо свою спiльнiсть i з тими, що жили задовго до нас i житимуть пiсля нас, i з тими, що живуть далеко вiд нас, в iнших краях.

У XVIII столітті великий німецький учений Й.Г. Гердер (саме він пророкував українському народові велике прийдешнє, вбачаючи в Україні майбутню Елладу) запровадив до наукового обігу поняття належності: люди, щоб нормально розвиватись, мають не лише їсти і пити, але й належати до якоїсь спільноти. «Бути людиною - означає почуватися десь як дома», - коментує Гердера І. Берлін. Однак, щоб «почуватись», необхідно спілкуватись, причому так, щоб спілкування не потребувало зусиль, було майже інстинктивним. Таке спілкування забезпечується, природно, рідною мовою.

Ще стародавнi греки глибоко усвiдомлювали, що таке мова як консолiдуючий засiб. Афiни запевняли Спарту, що нiколи не стануть зрадниками еллiнської єдностi - «єдностi кровi i єдностi мови» (Геродот).

Мова поєднує людей бiльше, нiж класова, партiйна, релiгiйно-конфесiйна приналежнiсть, бiльше, нiж iсторiя народу (її не всi знають), а iнодi навiть бiльше, нiж етнiчне походження. Вчений i письменник А. Кримський, письменницi Марко Вовчок i Наталена Королева, поет Юрiй Клен (О. Бургардт), вiйськовий дiяч i поет Василь Вишиваний (австрiйський архикнязь Вiльгельм фон Габсбург), полiтичний дiяч В'ячеслав Липинський, педагог-просвiтитель Софiя Русова та багато iнших - не мали в собi нi краплини української кровi, але українська мова кровно поєднала їх з нашим народом i його духовнiстю.

Кожен iз нас має свiй «портрет», мовний «паспорт», у якому вiдображено всi параметри нашого Я - нацiонально-етнiчнi, соцiальнi, культурнi, духовнi, вiковi.

Тому не iгноруймо цiєї функцiї мови, щоб не втратити можливостi бути своїм для своїх.

6. Гносеологiчна функцiя. Мова є засобом пiзнання свiту. Людина, на вiдмiну вiд тварини, користується не тiльки iндивiдуальним досвiдом, але й усiм тим, що досягли її попередники та сучасники, тобто суспiльним досвiдом. Вона має два види пам'яті: емоційну і логічну. Перша формується на початкових стадіях розвитку індивіда, формування другої завершується на сьомому році життя - тоді, коли завершується і мовне формування людини, що свідчить про їх тісний взаємозв'язок. Людині нiколи не треба починати пiзнання свiту «з нуля». Досвiд суспiльства закодовано i зафiксовано в мовi, в її словнику, граматицi, фраземiцi, а за наявностi письма також - у деталiзованому виглядi - у текстах. Пiзнаючи мову, людина пiзнає свiт, причому свiт у баченнi саме цiєї мовної спiльноти.

«Межi моєї мови означають межi мого свiту» (Л. Вiтгенштейн).

Кожна мова є неповторною картиною свiту, i тому зникнення якоїсь iз них збiднює уявлення людства про свiт, звужує його досвiд.

Гносеологiчна функцiя мови полягає не тiльки в кумуляцiї, накопиченнi досвiду суспiльства. Мова є засобом мислення, формою iснування думки. Отже, у пiзнаннi нового, ранiше не вiдомого, вона є обов'язковим чинником. Філософи говорять про принципову неусувальність, невідривність, постійну доповнюваність мови стосовно процесів і результатів пізнання. Роль думки i мови в пiзнаннi свiту нагадує прокладання тунелю: думка у мовнiй формi вгризається в породу невiдомого i застигає у виглядi крiплень, без яких тунель обвалився б.

7. Мислетворча функцiя. Вона полягає в тому, що мова є засобом формування думки - людина мислить у мовних формах. Є мислення конкретне (образно-чуттєве) i абстрактне (понятiйне). Суто людське мислення, понятiйне, - це оперування поняттями, якi позначенi словами i якi не могли б без слiв iснувати. Крiм того, у процесi мислення цi поняття зiставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порiвнюються тощо, для чого в мовi iснують спецiальнi засоби. Тому мислити - означає оперувати мовним матерiалом.

Вислiв «обмiнюватися думками» абсурдно розумiти дослiвно. Якби люди обмiнювалися безпосередньо думками, то вони завжди розумiли б один одного i не було б нiяких втрат при передаваннi iнформацiї. Насправдi люди обмiнюються мовними одиницями, в яких закодованi думки. І адресат мовлення не завжди адекватно розшифровує цей мовний код. Тим бiльше, що адресант (мовець) не завше вправно закодовує їх. Недарма говорять: хто ясно думає, той ясно висловлюється. Або й дошкульно: видно з мови, якої ти голови.

Зауважимо, що думання вiдбувається у формах певної мови, здебiльшого тiєї, яку ми найкраще знаємо, тобто рiдної. Отже, сам процес мислення має нацiональну спецiфiку, яка обумовлена нацiональним характером мови. Намагання позбавити людей національних мов і перейти на єдину мову неминуче мало б наслідком стан, про який колись писав Г.В.Ф. Гегель: «Коли всі мислять однаково, значить ніхто не мислить». І мав рацiю Г. Брох: хто вбиває дух - вбиває слово, а хто оскверняє слово - оскверняє дух, бо вони нерозривнi.

8. Естетична функцiя. Мова є знаряддям i водночас матерiалом створення культурних цiнностей. Вона - першоелемент культури. Фольклор, художня лiтература, театр, пiсня тощо - усе це дає пiдстави стверджувати, що мова - становий хребет культури, її робiтня, її храм.

У живому мовленнi мова виконує, в основному, функцiю спiлкування, комунiкацiї. У художньому творi головне призначення мови - образотворення, ейдологiчна функцiя. А вже за допомогою мовних образiв художнього твору вiдбувається акт «спiлкування» митця з читачем, слухачем.

У художньому творi, особливо поетичному, часто спостерiгається вiдхилення вiд звичних норм, мовленнєвих стандартiв. Саме цi вiдхилення роблять текст художнiм, визначають його жанр. Тому необхiдною передумовою лiтературної творчостi є досконале оволодiння мовною нормою - щоб знати чи вiдчувати, вiд чого i якою мiрою допустимi вiдхилення.

Ключем до образної структури твору, його iдейно-естетичного потенцiалу є мова тексту. Що краще знаємо мову, то повнiше розкриваються перед нами глибини твору. Мова має поетичну природу, навiть окреме слово - це «малий твiр мистецтва» (Г. Глiнц).

Справжнє оволодiння мовою йде вiд лiтературної мови до мови художньої лiтератури.

Крiм того, мовi властивi закони евфонiї, милозвучностi. Це, а також досконала органiзацiя мовного матерiалу в процесi спiлкування може бути джерелом естетичної насолоди, що найвиразнiше проявляється при сприйняттi ораторського та художнього, зокрема поетичного, мовлення.

Виховання вiдчуття краси мови - основа всякого естетичного виховання.

9. Культуроносна функцiя. Мова - носiй культури. Культура кожного народу зафiксована у його мовi. Пiзнання народу, його культури, його ментальностi iншими народами може бути поверховим («туристським») i глибинним, всебiчним. Для глибинного пiзнання народу необхiдне знання його мови. У цьому випадку мова виконує функцiю каналу зв'язку мiж народами. Пропагуючи свою мову в свiтi, ми пропагуємо власну культуру, її надбання, збагачуючи свiтову культуру. Згадаймо, яке враження на Європу зробили гастролi українського хору Кошиця, вiдкривши свiтовi цiлий материк оригiнальної i багатющої культури, а з нею - i наш народ. Так за допомогою мови вiдбувається «переливання» духовних цiнностей, транспортування їх iншими мовами, завдяки чому наша духовнiсть стає органiчною частиною духовностi iнших народiв, а iснування нашого народу з маловiдомого у свiтi факту стає фактором свiтової цивiлiзацiї.

Культуроносна функцiя мови постiйно i виразно проявляється передусiм у суспiльствi носiїв цiєї мови: через мову вiдбувається засвоєння кожною людиною культури свого народу i естафета духовних цiнностей вiд поколiння до поколiння. Чим повнiше, повнокровнiше функцiонує в суспiльствi мова, тим надiйнiший цей духовний зв'язок поколiнь, тим багатша духовнiсть кожного наступного з них. І навпаки: усякi мовнi утиски руйнують цей зв'язок, збiднюють культуру народу. А тому боротьба за повноправнiсть своєї мови - це водночас боpотьба за рiдну культуру.

Культуроносна функцiя мови реалiзується й на особистiсному рiвнi. Людина, пiзнаючи мову свого народу, прилучається до джерел неповторної духовностi нацiї, з часом стає її носiєм i навiть творцем. Це право i обов'язок кожного, i водночас - надiйний показник реального, а не лише декларованого патрiотизму. Не може вважатися патрiотом той, хто зi страху, для вигоди чи внаслiдок невiгластва iгнорує мову i культуру своєї нацiї або навiть свiдомо зрiкається її сам i вiдриває вiд неї своїх дiтей. Така людина втрачає цiннiсть i повагу серед своїх, не становить вона вартостi й для iнших - хiба як робоча сила чи знаряддя здiйснення чужих iнтересiв. Мова - мати народу. А «…хто матip забуває, того Бог карає, того дiти цураються, в хату не пускають. Чужi люди пpоганяють, i немає злому на всiй землi безконечнiй веселого дому» (Т. Шевченко).

10. Номiнативна функцiя. Це функцiя називання. Мовнi одиницi, передусiм слова, служать назвами предметiв, процесiв, якостей, кiлькостей, ознак тощо. Усе пiзнане людиною одержує свою назву i тiльки так iснує в свiдомостi. Цей процес називається лiнгвалiзацiєю, «омовленням» свiту.

У назвах зафiксовано не тiльки реалiї дiйсностi, адекватно пiзнанi людиною, але й помилковi уявлення, iрреальнi, уявнi сутностi тощо. Так, гiгантський уявний свiт фольклору, художньої лiтератури iснує тiльки завдяки мовi. Але його вплив на нашу поведiнку, на наш спосiб життя iнодi не менший, нiж уплив реального свiту.

«Отримати ім'я - значить укоренитись у ментальності, на ментальному рівні слова і тим самим знайти несмертність» (І. Мардов).

За допомогою слів предмети світу транспонуються у предмети свідомості, відбувається розумове освоєння світу.

Номiнативними одиницями (словами та сталими словосполученнями), як мозаїкою, покрита вся реальнiсть. Мова є картиною, «злiпком» реального свiту. Зрозумiло, що кожна мова являє собою своєрiдну картину дiйсностi (наприклад, у нас одне слово «снiг», а в ескiмоськiй - кiлька десяткiв слiв на означення цього явища; по-рiзному мовно розчленованi в рiзних мовах однi й тi ж фрагменти свiту i т. iн.). І дуже прикро, коли з тих чи iнших причин iснують у мовi великi прогалини, лакуни, незаповненi дiлянки. Наявнiсть таких прогалин у мовi змушує народ дивитись на свiт чужими очима, порушує нацiональну цiлiснiсть духовної культури. Найчастiше це трапляється з «непрестижними» мовами, якi не мали можливостi лiнгвалiзувати певнi сфери пiзнання i дiяльностi людини, лiнгвалiзованi «престижними» мовами. Ідеться передусiм про сферу науки, технiки, виробництва, соцiально-економiчних вiдносин тощо.

Тому заповнювати цi лакуни, пiднiмати статус рiдної мови до рiвня мов, що обслуговують найпередовiшу науку, культуру, виробництво, - обов'язок не тiльки i не стiльки мовознавцiв.

Але структурна неповнота мови відчувається і в гуманітарній сфері, навіть у художній літературі. На думку М. Рябчука, українською мовою у прозі важко «самовиразитись» київським рекетирам і міліціянтам, повіям і номенклатурним бонзам». З цього деякі «русскоязычные» критики роблять висновок, що українська література «без'язика», хоча, як відомо, мовлення рекетирів і повій у жодній країні не славиться словником та стилістичним багатством і взагалі у своєму спілкуванні вони доволі часто обмежуються жестами.

Народ творить мову, мова творить народ. І кожен, хто усвiдомив себе частинкою народу, - до якого стратуму, прошарку вiн не належав би, - повинен вiдчувати себе вiдповiдальним за долю мови, бути її творцем.

11. Лінгвістична наука розрізняє також інші функції мови.

Фатична, або контактовстановлювальна, функція - звертання на себе уваги, «підготовка» потенційного співрозмовника до сприйняття інформації.

Волюнтативна функція - вираження волі щодо співрозмовника: прохання, запрошення, порада, спонукання тощо.

Магічно-містична функція. «Слова мають величезну владу над нашим життям, владу магічну, ми зачаровані словами і значною мірою живемо в їхньому царстві» (М. Бердяєв).

Магічна функція мови проявляється, зокрема, у тому, що слова здатні викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі. Люди живуть не лише у світі реальних речей, а й у словесному світі, в якому реальне та ірреальне не мають між собою чітких меж. Хіба на світосприймання людей, на їх орієнтацію в реальності не мають впливу такі слова, як відьма, упир, водяник, чугайстер та под.? Та й сама дійсність сприймається ближчою, реальнішою, коли її фрагменти названо словами. Вона стає більш чітко окресленою, розумово і чуттєво більш присвоєною. Слово виділяє предмети з хаосу явищ, воно допомагає людині оволодівати часом і простором. У ньому відбувається містерія перетворення скороминущого у вічне.

Містична функція мови полягає у вірі людей у можливість за допомогою слова викликати богоявлення, оживити мертвих, подіяти на певний предмет чи особу, підкоряючи їх своїй волі. Це виявляється в намаганні засекретити назви тих предметів, які необхідно забезпечити від ворожого впливу, у вірі, що вимовлене слово може накликати хворобу, нещастя, нанести шкоду. У стародавньому Єгипті був ритуал розбивання глиняних посудин з іменами ворогів, щоб накликати на них погибель. У сучасному Єгипті є звичай писати листи до святих і класти їх за огорожу могил. Чимало виявів магічно-містичної функції мови є в звичаях, обрядах і традиціях українськомовної спільноти.

Демонстративна функція - підкреслене вираження за допомогою мови своєї етнічної, національної приналежності. Так, на вулицях колись німецькомовної Праги чеські студенти та молода інтелігенція голосно, з викликом розмовляли по-чеському, виражаючи в такий спосіб і своє ставлення до засилля німецької мови на їх рідній землі, і свою відданість національним вартостям. Виразом такої ж позиції є й Шевченкове «вмію, та не хочу» щодо вживання російської мови.

12. Ми перелiчили найголовнiшi функцiї мови, усвiдомлення яких суттєво впливає на ставлення до мови, глибину i повноту її вивчення, на її використання.

«…Мова діє в усіх сферах духовного життя як творча сила, і якщо далі прослідкувати цю проблему, то важливість мови стане ще більш очевидною. Той, хто не схильний настільки поціновувати мовний вплив серед форм знання, має постійно розмірковувати, як далеко зайшли б ці форми знання, коли б мови не було взагалі» (Л. Вайсгербер).

Мова - явище системне. Її функцiї виступають не iзольовано, вони проявляються у взаємодiї. Вiдсутнiсть чи неповнота використання якоїсь iз них згубно впливає на мову в цiлому, а це, своєю чергою, вiдбивається на долi народу.

V. Взаємодія мов

1. Жодна мова не iснує iзольовано: мови контактують і взаємодiють мiж собою. Найбiльш поширеним видом i результатом цiєї взаємодiї є проникнення елементів однієї мови до іншої.

2. Запозичуються слова, словотворчi моделi та елементи, синтаксичнi конструкцiї i навiть звуки.

Так, російська мова запозичила з української слова борщ, хата, кожух, девчата, хлебороб, повстанцы, позавчера, самостийный; за зразком українських назв типу Полтавщина росіяни почали говорити Смоленщина, Орловщина і т. п.

Запозичення мовних одиниць відбувається паралельно з запозиченням позамовних реалій. «Українці принесли з собою (у Московщину. - В. І., Я.Р.-В.) свою велику культуру, і вплив їхній одбився на Москві на всьому житті. Він одбився на будівлі, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на літературі і навіть на самій московській мові» (І. Огієнко).

3. У перiод пробудження нацiональної свiдомостi з'являється бажання повнiстю очистити свою мову вiд iноземних впливiв. Такий пуризм свого часу пережили чехи, угорцi, румуни, якi тисячами i навiть десятками тисяч викидали чужорiднi слова зi своїх мов. Вiдомо, з яким запалом передовi росiйськi письменники виступали проти «низькопоклонства перед Заходом», проти iншомовного засмiчення росiйської мови.

В українськiй мовi є близько десяти вiдсоткiв чужомовних за походженням слiв. Оцiнювалися вони по-рiзному. Донедавна вважалося, що українську мову росiйськi слова збагачують, а iншомовнi - засмiчують. Виняток робився хiба для тих чужомовних слiв, якi потрапляли в українську мову через росiйську.

У період українізації були спроби запровадити рідномовну термінологію, очистити мову від іншомовних запозичень. Наприклад, пропонувалось замінити «екватор» на «рівник», «конус» - на «стіжок», «сектор» - на «витинок», «штепсель» - на «притичку» і т.ін. Зрозуміло, що подібні ініціативи були гостро засуджені як націоналістичні, а ініціатори відправлені в більш холодний клімат або й туди, де нема «ні печалі, ні воздиханія». А ось В. Даль, який свого часу замінив «гімнастику» на придумане ним «ловкосилие», «дуэт» на «двоицу», «автомат» на «живулю» і «самодвигу», продовжував і в радянський час уважатись за великого російського патріота.

4. Запозичення - це природне явище в життi мов, воно властиве навiть найбiльш розвиненим iз них.

5. Неприродним, протиприродним є такий стан, коли елементи однiєї мови витiсняються елементами iншої, коли одна мова весь час розвивається в «тiнi» iншої мови. Тодi вона втрачає здатнiсть до саморозвитку, покiрно наслiдуючи те, що вироблене iншою мовою. У такiй ситуацiї «змiшуваною виявлятєься якраз своя, а не чужа мова» (Є. Вiндiш).

6. Однобiчна взаємодiя може призвести до того, що мова перетвориться на дiалект iншої, бiльш престижної, а згодом - взагалi розчиниться в нiй.

7. Свiдченням реальностi такої перспективи для української мови є iснування так званого суржика - безсистемної сумiшi української та росiйської мов, потворного гiбридного «дiалекту», яким послуговується значна частина населення України.

Наївно вважати, що люди тільки розмовляють суржиком. Вони ним також і думають. А це призводить до інтелектуально-моральної аморфності, розмитості і невизначеності особистості, втрати нею не лише мовних, а й національних орієнтирів узагалі. Це дає підстави деяким «теоретикам» стверджувати, що на Півдні України живе якийсь новий, але, звісно, не український народ. «У колишній Новоросії, заселення котрої почалося в часи Катерини II (академік, навіть радянський, міг би трохи краще знати історію. - В. І., Я.Р.-В.), формується нове етнічне утворення. (…). І не суттєво, що у них записано в паспорті - українець, росіянин, молдаванин, - усі вони належать до якоїсь нової спільноти, у якої єдиний дах» (Н. Моисеев. Национальные проблемы в контексте общих законов развития. - «Коммунист», 1988, №8, с. 57). Тут відсутня дуже важлива деталь: цей «дах» посилено будувався з російського матеріалу імперськими майстрами, але таки залишився недобудованим.

8. Однобiчна взаємодiя мов спричиняє втрату мовою нацiональної своєрiдностi, мова перестає бути виразником нацiонального свiтосприймання, свiтогляду, культури, духовностi.

Позаяк між національною мовою і національною свідомістю існує нерозривний органічний зв'язок, то мовна асиміляція спричиняє деформації в національному самоусвідомленні.

9. Осередки «Просвіти», кожна людина, якiй не байдужа доля української мови й української нацiї, повинні глибоко усвiдомлювати закономiрностi взаємодiї мов i те, що боротьба за свою мову в цiй сферi - це боротьба за майбутнє свого народу, його культуру, його духовнiсть, його обличчя серед народiв свiту.

VI. Престиж мови

1. Престиж мови - це її авторитет у мiжнацiональному та мiжнародному спiлкуваннi. Вiн залежить вiд багатьох чинникiв, домiнуючим серед яких є iнформативнiсть мови, тобто застосування її як носiя найновiшої та найважливiшої iнформацiї.

Високий престиж сучасної англійської мови пояснюється, зокрема, тим, що зараз більше 75% наукової продукції світу друкується цією мовою, тобто із кожної тисячі наукових статей або книг 760 виходять англійською.

2. Престиж мови не перебуває у прямiй залежностi вiд кiлькостi людей, що нею послуговуються. Китайською мовою, наприклад, розмовляє бiльше мiльярда землян, але вона не входить до числа найпрестижнiших. Далеко не завжди престиж мови визначається мiлiтарною потугою її носiїв. Інодi престиж мови має не загальний характер, а забезпечується її функцiонуванням в однiй iз сфер. Так, у музицi вже декiлька столiть найвищий престиж у свiтi має iталiйська мова.

Престиж мов часто пов'язаний з їх сакральним використанням: санскрит в Індії, латина і церковнослов'янська мова в Європі, арабська - у країнах мусульманського світу.

Вiдлучення мови вiд функцiй, що надають їй престижу, наприклад, вiд ролi державної мови, знижує її авторитет i зменшує опiр проникненню в неї чужомовних елементiв.

3. Престижними можуть бути навiть мертвi мови, якщо вони характеризуються високим рiвнем окультурення i ними закодована велика кiлькiсть важливої iнформацiї. За приклад може служити латина.

4. Престиж мови - величина змiнна. В iсторiї вiдомо чимало випадкiв пiднесення i падiння мов. Зрозумiло, що це залежить не вiд самої мови, а вiд суспiльства - носiя мови, його мiсця та ролi в загальнолюдському прогресi.

5. Є два способи забезпечити статус престижностi для своєї мови. Перший - через всебiчний розвиток суспiльства на шляху прогресу. Другий - шляхом утиску iнших мов полiтичними, вiйськовими, економiчними засобами. Наприклад, у франкiстськiй Іспанiї були офiцiйно забороненi всi мови, крiм кастiльської (iспанської). Зрозумiло, що другий шлях може привести тiльки до тимчасового успiху.

6. «Мов з абсолютними перевагами не існує. Можна говорити про досконалість, яка дає тільки часткові переваги» (В. фон Гумбольдт). Не гріх хвалити свою рідну мову - гріх зневажати інші.

7. «Мова долає своїх суперниць не завдяки якимось своїм внутрiшнiм якостям, а тому, що її носiї є бiльш войовничими, фанатичними, культурними, пiдприємливими» (А. Мартiне). Наскiльки двi останнi риси були притаманнi губителям української мови, читач поiнформований достатньо.

8. Престиж мови приносить не лише моральне задоволення її корінним носіям, але й неабияку матеріальну вигоду. Так, експорт англійської мови щорічно приносить шість мільярдів чистого доходу. На долю Англії припадає два мільярди, що являє собою шосту статтю її національного доходу.

9. Дбати про престиж мови свого народу - святий обов'язок кожного з нас, щоб поет не мав пiдстави писати:

Де наша мова? В домовинi

Об вiко б'ється! Вiдчини!

Але замiшанi на глинi,

Вiд рабства й самогонки синi,

Мовчать її глухi сини.

(Д. Павличко)

10. Про престижність української мови в минулому свідчать, наприклад, такі факти: вона використовувалась як державна у Великому Литовському князівстві (ця «руська» мова була спільною для українців і білорусів); як актова мова Молдавського князівства; дипломати при дворі польських королів спілкувались коли не латиною, то руською (українською), цією ж мовою бахчисарайські хани листувалися з турецькими султанами.

11. Про повільне, але неухильне зростання престижу української мови у наші дні свідчить кількість кафедр та центрів українознавства, які з'являються в багатьох країнах світу. Цей процес набиратиме на силі із утвердженням міжнародного авторитету української національної держави, розвитком економіки, науки, культури українського народу.

VII. Українська мова серед інших мов світу

А знаєте ви, що за сила в тiй мовi?

І. Франко

1. У свiтi налiчується понад 5,5 тисяч мов.

2. Бiльшiсть iз цих мов не мають своєї писемностi i державного статусу, ними послуговується невелика кiлькiсть мовцiв.

3. Українська мова належить до схiднослов'янської пiдгрупи слов'янської гiлки iндоєвропейської сiм'ї мов. Окремi дослiдники вважають її однiєю з найстарших мов Європи.

4. Найближчою до української мови із східнослов'янських мов є білоруська, із південнослов'янських - сербохорватська, із західнослов'янських - сорбська (серболужицька). Близькими до неї є також росiйська та польська мови. «Лiнгвiстична близькiсть до сусiднiх народiв - великоруського i польського не раз давала привiд навiть заперечувати iснування й право на самостiйний культурний i полiтичний розвiй українського народу» (М. Грушевський).

5. Має вона і дещо інакше тлумачення: «Мовна близькість слов'янських народів породила ідею слов'янської солідарності, що надихнула наших предків на боротьбу за возз'єднання України з Росією…», - пише В. Журавльов. Насправді ж на цей крок Хмельницького «натхнула» хижацька політика польської держави, а не мовна солідарність. Як відомо, Хмельницький шукав допомоги проти польської експансії і в країнах, мовно далеких або й зовсім чужих: у Швеції, Семигородді, Криму, Туреччині. А чи бралась до уваги мовна солідарність, коли за Андрусівським миром 1667 року Україна була роздерта навпіл і поділена між Польщею та Росією?

6. Українська мова належить до давньописемних мов, її писемнiсть налiчує понад тисячу рокiв.

7. Типологiчно українська мова належить до флективних синтетичних мов, у яких граматичнi значення слiв виражаються в основному флексiями (закiнченнями), i, таким чином, слово є граматично самостiйним, не потребуючи для вираження своїх граматичних значень службових слiв.

8. Іншомовнi дослiдники постiйно пiдкреслюють милозвучнiсть i лексичне багатство української мови, найчастiше зiставляючи її з iталiйською.

9. Загальновизнанiй пiсенностi нашого народу значною мiрою сприяють фонетичнi особливостi української мови.

10. Українська мова є рiдною для 50 мiльйонiв людей, що проживають на всiх континентах свiту, переважно у хлiборобських регiонах.

11. На жаль, не всi етнiчнi українцi зберегли мову предкiв: навiть в Українi понад сiм мiльйонiв українцiв рiдною назвали росiйську мову (за даними перепису 1989 року).

12. Зрозуміло, що за відповідних умов більша кількість із них повернеться до рідної мови. У нашій історії такі прецеденти відомі. «Український з походження і московський з виховання інтелігент починає звертатись до українського слова», - констатував у 1918 році М. Зеров. А коли в Україні буде все гаразд із найпривабливішою принадою - ковбасою, то українською мовою заговорять і ляшки, і орищини, і всі інші любителі цього демонічного продукту (шахтар Ляшок під час перебування М. Горбачова у Донбасі заявив, що, якби від української мови стало більше ковбаси, то він би заговорив цією мовою. Його однодумець Орищин на нараді партгоспактиву у Львові твердив, що не бачить різниці між «ковбасою» і «калбасой» - головне, аби вона була).

13. Хоч як дивно, найкраще зберiгають рiдну мову тi українцi, що живуть далеко вiд України i давно виїхали з неї. Так, за останніми даними, у США дуже добре володіють українською мовою 34 відсотків громадян українського походження, у Канаді - 35, а в Австралії - 43 відсотки.

14. Факти свiдчать, що людина, яка свiдомо вiдмовилась вiд мови своєї нацiї, нiколи не буде шанобливо ставитись до iнших мов, у тому числi й до тiєї, на яку перейшла. Якщо це буде вигiдно для неї, то ця людина залюбки перейде на третю мову або й повернеться до рiдної.

15. Тi, що вiдмовились вiд рiдної мови, часто спричиняються до того, щоб їх наслiдували iншi, у тому числi - представники iнших народiв.

16. Зречення рiдної мови стимулюється й тим, що носiї «престижної мови» здебiльшого не вважають за потрiбне вивчати мову корiнного населення та користуватися нею. Мiж тим дружба i братерство народiв повиннi мати взаємний характер i виявлятися в першу чергу через ставлення до мови.

17. Українцi радiють, що близькоспорiднена росiйська мова першою зi слов'янських мов набула статусу мiжнародної. Було б дуже добре, якби росiяни по-братньому сприяли розвитковi та пiднесенню престижу української мови - хоча б на Українi.

VIII. Перспективи розвитку мов

Вавилонська вежа планувалась як унітарна. Це мала бути одна велика споруда, що сягала б неба, з однією мовою для всіх. Господу це не сподобалось.

І. Берлін

Ми, звичайно, не уявляємо собi, наскiльки кожен iз нас вiдповiдальний за те, якою буде мова майбутнього, хай у безконечно малiй дозi.

Ю. Шевельов

1. Питання багатомовностi завжди цiкавило людей. Трактувалась вона по-рiзному: i як «одно з найбiльших нещасть буття» (Вольтер) - покарання за гординю (вавiлонське стовпотворiння), i як божий дар - зiшестя Святого Духа на апостолiв i одержання ними здатностi проповiдувати рiзними мовами.

2. Обидвi думки мають право на слушнiсть, i може бути знайдено чимало доказiв правильностi кожної з них.

Багатомовнiсть створює бар'єри мiж народами, що iнодi мiцнiшi за державнi кордони, - мова виступає як фактор розмежування, вiдчуження. Можна зрозумiти теоретикiв, якi хотiли ощасливити людство, лiквiдувавши цi бар'єри. Так виникла теорiя злиття мов, якою вправно маскувалася полiтика на знищення всiх мов задля однiєї.

3. Незадовго перед тим, як приступити до знищення української мови і її носіїв - українського селянства та інтелігенції, - Й. Джугашвілі (Сталін) на XVI з'їзді ВКП(б) говорив: «У період перемоги соціалізму в світовому масштабі, коли соціалізм укріпиться і ввійде в побут, національні мови неминуче повинні злитися в одну спільну мову, яка, звичайно, не буде ні великоруською, ні німецькою, а чимось новим».

4. Воно й справдi було б непогано, якби всi люди свiту розмовляли однiєю мовою. Уявiть собi, якi були б вигоди у шкiльництвi, на транспортi, у науцi, у засобах масової iнформацiї тощо.

А чому б для повноти «щастя людства» не домогтися, спираючись на передову науку, щоб усi люди були однакового кольору шкiри, зросту, статури, мали однаковий розмiр ноги та однаковий апетит?. Як спростилось би виробництво одягу, взуття, продуктiв харчування i т. iн.!

5. Для «органiзацiї життя», може, достатньо й однiєї мови - якщо пiд «життям» розумiти двi потреби: не голодно їсти й плодитись. Якщо народ довести до стану, коли цi потреби стають єдиними i визначальними, то нiчого дивуватися, що вiн вiдмовляється вiд рiдної мови.

6. Одномовнiсть була б не тiльки бажаною, але й можливою, якби були однаковими клiматичнi та географiчнi умови, економiка, праця, вiдпочинок, культура, iсторична спадщина, а вся Земля - гiгантською казармою.

Бо ж навiщо туареговi Сахари знати десятки назв рiзновидiв снiгу, вiдомих ескiмосовi? Навiщо iннуїтовi з Аляски пам'ятати пастушу термiнологiю бедуїнiв? І як витлумачити мешканцям тропiчного поясу всi емоцiї європейських лiрикiв, пов'язанi зi змiною зими на весну, а лiта на осiнь, коли такi явища їм не вiдомi?. А куди подiти iсторiю кожного з народiв, його пiснi, легенди, мiфи, традицiї? Невже це все треба вiдкинути, щоб позбутися одного з «нещасть буття»?

7. Якщо вже й шукати шляхiв подолання мiжмовних бар'єрiв, то аж нiяк не в одномовностi, коли за засiб вселюдського спiлкування нав'язується мова одного з народiв. Це завжди буде викликати нацiональнi заздрощi, протидiю iнших народiв, впадання одних у шовiнiзм, а iнших - у грiх «буржуазного нацiоналiзму». Недарма у сучасному свiтi преса стiльки пише про лiнгвiстичний iмперiалiзм, конкуренцiю престижних мов, а держави приймають закони, спрямованi на захист своїх мов. У 1975 роцi це зробила навiть Францiя.

8. Бiльш гуманними, людяними були спроби запровадити для вселюдського спiлкування штучнi мови, наприклад, есперанто. Однак цi спроби виявились марними - передусiм через спротив сильних свiту цього, якi не мали й не мають намiру поступатись i своїми мовними iнтересами. Мова - могутнiй канал впливу одного народу на iншi, канал iнформацiйної, а значить - культурної, економiчної i полiтичної експансiї.

9. Скорiш за все проблема мiжмовних бар'єрiв буде розв'язана завдяки успiхам науково-технiчного прогресу - шляхом створення пристроїв, здатних перекодовувати iнформацiю з одної мови на iншу i навпаки. У цьому напрямку в розвинених країнах уже зроблено чимало.

10. Таким чином, мови iснуватимуть i розвиватимуться й надалi, без чого немислимий розвиток як кожного з народiв, так i всiєї людської спiльноти, а вивчення чужої мови залишатиметься свiдченням високої культури людини, її бажання проникнути в глибини духовностi iншого народу. Вислiв «Скiльки мов ти знаєш - стiльки разiв ти людина» не втратить своєї актуальностi нiколи.

І дуже сумнiвними виглядають твердження про власний iнтернацiоналiзм тих людей, що звинувачують у нацiоналiзмi знавця кiлькох мов, а самi не вважали за необхiдне оволодiти мовою народу, серед якого живуть десятки рокiв…

Такий собi традицiйний «одномовний iнтеpнацiоналiзм»…

11. Інтернацiоналiзм - це не бажання допомогти iншому позбутися своєї мови, а навпаки, бажання i вмiння бути корисним у розбудовi його мови, розширеннi сфер її вживання, її розквiтi. Адже iнтернацiональне не iснує само по собi як ненацiональне, наднацiональне чи антинацiональне. Воно iснує тiльки в нацiональному як загальне в окремому, як його частина. Отже, чим багатше i рiзноманiтнiше нацiональне, тим глибше i змiстовнiше iнтернацiональне. А тому доля кожної мови, хай найменшої i найекзотичнiшої, має бути об'єктом турботи не тiльки носiїв цiєї мови, але й людства в цiлому i кожної порядної людини зокрема.

12. Рушійними силами мови, які забезпечують її життєздатність і еволюцію, є потяг до самозбереження та успадкування. Дія цих сил створює мовну екологію, сприятливу для існування і розвитку мови в певному етнічному середовищі. Перша сила забезпечує її тотожність протягом століть, друга - її пристосування до потреб життя, що перебуває у вічному русі.

Спрямованість у майбутнє - це сенс існування мови. Коли вона перестає дивитись у дзеркало майбутнього, відбувається руйнування її екології, сповільнюється її хода або й припиняється зовсім. Чи не тому радянські ідеологи та науковці свідомо оминали питання про перспективи української мови?

IX. Мова і етнос

… А коли єсть окрема мова, то єсть і окремий народ.

І. Огієнко

Із слова починається людина,

Із мови починається мiй рiд.

Нiна Рiй, 14 рокiв, с. Гнiдин на Київщинi

1. Етнос (народ) - це замкнута система дискретного типу iз власним органiчним й оригiнальним свiтоглядом, здатна до саморозвитку i досягнень у рiзних галузях духовної та матерiальної культури.

2. У своєму розвитку людство пройшло низку форм об'єднання в етнiчнi спiльноти: рiд, плем'я, народнiсть, нацiя. На кожному з цих етапiв мова забезпечувала цiлiснiсть спiльноти, була засобом передавання набутого досвiду в пiзнаннi свiту, ставала одним iз основних об'єднуючих факторiв при твореннi спiльноти вищого рiвня.

3. Доля кожного етносу (народу) органiчно переплетена з долею його мови. Iсторiя засвiдчує численнi приклади того, що iз зникненням мови зникає i етнос. Мова є органiчним атрибутом народу. Без мови нема народу.

4. Мова забезпечує єднiсть етносу, розчленованого державними кордонами, роздiленого простором, розмежованого соцiальними, полiтичними, релiгiйними чинниками. Хiба не вона єднає стiльки столiть розпорошених по свiту українцiв, курдiв, вiрменiв?.

5. Для єдностi народу значення мови - зразу за значимiстю кровi. Адже для життя людського суспiльства пiсля генетичного коду (генна пам'ять) найбiльше значення має мовний код (соцiальна пам'ять) - збереження iнформацiї.

6. Зараз учені світу інтенсивно досліджують проблему ізоморфізму цих кодів та їх взаємопов'язаності. «Гени не впливають безпосередньо на мову, але те, якою мовою ви оволодіваєте, залежить від місця вашого народження і вашого оточення, сім'ї та соціального середовища. Якщо якась група ізолюється від інших, відбувається розходження як генетичного фонду, так і мови. Таким чином, історія генів та історія мови багато в чому єдині» (Л. Каваллі-Сфорца).

«Існує бiльш живе свiдоцтво про народи, нiж костi, зброя i могили: це - мова» (Я. Грiмм).

7. Мова є тим бар'єром, який стримує змiшування етносiв i виникнення негармонiйних етнiчних поєднань - «химер» iз деструктивною, руйнiвною практикою та iдеологiєю, котрi «ссуть кров iз здорових етносiв» (Л. Гумiльов).

8. Чим вища форма органiзацiї спiльноти, тим бiльше зростає роль мови в напрямку розширення її соцiальних функцiй та консолiдацiї членiв спiльноти. Народнiсть ще може розпастися на рiзнi етноси, нацiя - нi. І одним iз наймiцнiших iнтегруючих, цементуючих засобiв виступає мова.

9. Нацiя - найвища природна форма об'єднання людей.

«Об'єднання людства, його розвиток до всеєдності здійснюється через важке, болісне утворення і боротьбу національних індивідуальностей і культур. Іншого історичного шляху немає, інший шлях - абстракція, пустота або суто індивідуальний відхід углиб духу, в інший світ. Доля націй і національних культур повинна збутися до кінця» (…) «Можна й слід сподіватися зникнення класів та примусових держав у досконалому людстві, але не можна сподіватися зникнення національностей. Нація - це динамічна субстанція, а не минуща функція; корінням своїм вона вростає у таємничу глибочінь життя. Національність є позитивним збагаченням буття, і тому за неї слід боротися як за цінність. Національна єдність глибша від єдності класів, партій та всіх інших минущих утворень у житті народів. Кожен народ бореться за свою культуру і за вище життя в атмосфері національної кругової поруки. І великий самообман - прагнути творити будь-що поза національністю» (М. Бердяєв).

Мова забезпечує нормальне функцiонування нацiонального органiзму в усiх його виявах - полiтичному, економiчному, культурному та iн. Мова - головна ознака нацiї.

10. У загальносвiтовому процесi розвитку людських спiльнот, який окреслюється формулою «вiд народу - до нацiї», мовi належить першорядне мiсце.

11. Знищення мови (лiнгвоцид) є найважливiшою передумовою етноциду - знищення народу як культурно-iсторичної спiльноти, його асимiляцiї iншим народом.

Це розумiють усi завойовники. Лiнгвоцид є завжди їхньою стратегiчною метою. Рiзними бувають тiльки тактика лiнгвоциду та його форми.

12. Існує думка, що мова не є найважливішою ознакою нації. Хоч дивно, її надибуємо навіть у деяких прихильників української національної ідеї. Так, В. Антонович стверджував, що мова - це «зверхня ознака» і що національність «охоплює всі функції душі чоловіка», а не залежить виключно від мови. Як приклад він наводив ірландців, яких англійці мучили мало не 700 літ, засуджували на смерть за тримання у себе ірландського вчителя або священика, але домоглись лише того, що три чверті ірландців перейшли на англійську мову, залишившись при цьому непримиренними ворогами англійців. Д. Донцов з неприхованою солідарністю цитував Ф. де Кулянжа: «населення, людську юрбу єднає в націю не спільність мови, не територія, не однаковість матеріальної культури, тільки чинник духовної природи». А наш сучасник В. Мороз пише: «…України справжньої найбільше не в слові, не в мові, а далеко за мовою, в тих глибинах, куди не досягне жодна русифікація. (…). Так, мову треба цінити, але не треба робити це головним чинником у національному житті, бо тоді ми стаємо дуже вразливі, тоді ми робимо головним те, що найлегше зруйнувати».

Знати б, що це за глибини і як вони існують поза мовою і без мови! Цього не знають, мабуть, і асимілятори. І тому не шукають цих глибин та Морозових «біо- і етнопсихологічних моментів, що визначають націю», а беруться передусім за мову, усвідомлюючи чи інстинктом хижака відчуваючи, що, зруйнувавши мову, вони доберуться до «глибин» і знищать там «моменти».

13. У цьому легко переконатися, побувавши на тих теренах Угорщини, Польщі, Росії, Словаччини, де колись жило українське населення і позбулося своєї рідної мови. Що залишилось українського в колишніх русинах на північ від лінії Дебречин-Мішкольц? Хіба що деякі релікти греко-католицького обряду. Якщо приклад з українцями Закарпаття не переконливий, то можна пригадати русифікованих угро-фінів, онімечених слов'ян і т.д.

Коли ж уважати, що Франція - це в етнічному плані те саме, що доцезарівська Галлія, Румунія - це стародавня Дакія, а Єгипет - той самий, що при фараонах, бо у рухах регулювальників на вулицях Каїра впізнаються жести, зафіксовані на давньоєгипетських фресках, то про такі речі, як боротьба з іноземними загарбниками за свою державність, за свою національну незалежність, нема що й говорити. Навіщо боротись, коли й так залишимось тим, ким були? Он єгиптяни, творці однієї з найперших і найвеличніших цивілізацій світу, після арабського завоювання перейшли на іншу релігію і іншу мову, але залишились єгиптянами! Але це на так.

14. Мова - це не «зверхня ознака», яку можна поміняти, як шаровари з вишиванкою на смокінг, залишившись при цьому щирим українцем. Це надзвичайно важливий складник єства людини, а тим більше тієї спільноти, що об'єднана мовою. Мова органічно поєднана з психікою людей, з глибинами свідомого і підсвідомого. «Мова - дім духу» (М. Гайдеггер), у тому числі й того, що робить англійців англійцями, японців японцями, а басків басками. Мав рацію великий учений і великий патріот України Іван Огієнко (митрополит Ілларіон) стверджуючи: «…А коли єсть окрема мова, то єсть і окремий народ».

15. Ті, що не вважають мову за одну з найважливіших етнічно-національних ознак, здебільшого оперують двома прикладами: ірландці і євреї. Зауважимо, що ірландці зробили найбільший внесок у європейську цивілізацію і культуру саме тоді, коли вони ще користувались своєю мовою, а пізніше славились хіба тим, що постачали для англійської культури і науки, так би мовити, ірландських Гоголів і Остроградських. Домігшись незалежності, вони оголосили ірландську мову державною і роблять усе, щоб вона повернулась у всі сфери мовної комунікації.

Що ж до євреїв, то вони справді впродовж своєї історії користувались чужими мовами (арамейською, сірійською, ладіно, ідишем та ін.), але вони ніколи не відмовлялися від івриту - мови своєї релігії - цієї, за словами В. Жаботинського, батьківщини євреїв. Майже 2500 років ця мова вважалась мертвою, але саме її було відроджено і вдосконалено до рівня сучасних мовних стандартів. Сьогодні це мова воскреслої єврейської держави, мова консолідації громадян цієї країни і євреїв усього світу.

Утрата мови, денаціоналізація народу зводиться на «дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення» (О. Потебня). Цікаво було б провести соціолінгвістичне дослідження: встановити відсоток українськомовних та неукраїнськомовних злочинців в Україні. Гадаємо, що ця статистика дала б неабияку аргументацію на користь українізації України.

16. Мова - головна етнiчна ознака людини. Не існує іншого способу бути людиною, як бути якоюсь людиною, - англійцем, росіянином, турком, юкагіром, греком, калмиком і т.д. «Людей взагалі» не існує і не існуватиме, бо це було б смертю людства. «Сьогодні всім зрозуміло, що етнічність у технологічному суспільстві кінця двадцятого століття забезпечує зміст життя людини» (Г. Астер, П. Потічний). А робить людину «якоюсь», тобто приналежною до певного етносу, саме мова, бо без неї людина не могла б бути нормальним членом етнічної спільноти, членом суспільства.

17. Втрачаючи свою мову, людина тим самим перестає бути членом мовної, а отже - етнiчної спiльноти. Тiльки в окремих випадках асимiляцiя мовна i асимiляцiя нацiональна - не одне i те саме.

«Єврея, цигана, фінна, татарина, німця, зросійщених настільки, що мовою їхньої заповітної думки стала російська мова, ми не можемо зарахувати ні до якого народу, крім російського» (О. Потебня).

Проте не слід ототожнювати в кожному випадку мовну ознаку людини з почуттям патріотизму, а в нашому - з почуттям українськості. Через рiзнi обставини люди часто не володiють рiдною мовою, однак при цьому зберiгають щирi почуття до України. Чимало з них використовують найменшi можливостi для оволодiння мовою свого народу, залучають до цього iнших i працюють в iм'я українського народу.

18. Кожен iз нас мусить пам'ятати, що, iгноруючи свої рiдномовнi обов'язки i поступаючись своїми мовними правами, вiн тим самим ослаблює вiдпорнiсть, живучiсть народу, до якого належить.

X. Рідна мова

Микито, рiдний брате!. будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу… Нехай же я хоч через папiр почую рiдне слово…

Ще раз прошу, напиши менi письмо, по-своєму, будь ласкав, - а не по-московському.

Твiй рiдний брат Тарас Шевченко

… Не забудь же, зараз напиши письмо-та по-своєму.

15 листопада 1839 р. С.-Петербург

З листа Т. Шевченка до М. Шевченка.

Єдиний скарб у тебе - рiдна мова,

Заклятий для сусiднього хижацтва.

Вона твого життя мiцна основа,

Певнiша над усi скарби й багатства.

П. Кулiш

1. Рiдною мовою належить уважати мову своєї нацiї, мову предкiв, яка пов'язує людину з її народом, з попереднiми поколiннями, їхніми духовними надбаннями. «До основних квалiфiкацiйних якостей громадянина входить активне володiння рiдною мовою» (У. Аммон).

2. Нормальним є, коли рiдну мову дiти засвоюють вiд батькiв. Однак специфiчнi умови iснування нашого народу i породжуванi ними фактори страху i холуйства часто руйнують цей природний у цивiлiзованому суспiльствi процес, а тому в iсторiї України звичнi випадки, коли до piдної мови значна частина українцiв повертається лише у зрiлому вiцi - якщо взагалi повертаєьтся…

3. Що ж до двох «рiдних мов», iдея яких так iнтенсивно донедавна насаджувалась серед неросiйських народiв, то друга «рiдна» мова - явище таке ж природне, як друга голова в чорнобильських телят-мутантiв.

Про двi рiднi мови можна говорити хiба що стосовно окремих змiшаних сiмей, однак наукою зафiксовано, що вже в третьому поколiннi тут залишається одна мова.

4. Існують нацiї, складовi частини яких користуються рiзними мовами (наприклад, швейцарцi - нiмецькою, французькою, iталiйською, ретороманською), є також рiзнi нацiї, що послуговуютьcя однiєю мовою (наприклад, iспанською користуються, крiм iспанцiв, чілiйцi, кубинцi, аргентінцi, мексіканцi та iн.). Однак це не бiльше, як виняток, що пiдтверджує правило: назва народу i його мови мають той самий корiнь.

5. Українська мова є мовою українського народу, отже, вона i тiльки вона повинна бути рiдною для кожного, хто вважає себе приналежним до української нацiї. «Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема» (В. Сосюра).

6. Історiя роспорядилася так, що чимала кiлькiсть українцiв як на Українi, так i поза її межами, зберiгаючи свою духовну спорiдненiсть з українською нацiєю, не мала можливостi опанувати рiдну мову. Щоб уникнути повної денацiоналiзацiї - власної i своїх дiтей, - цi люди перш за все мають оволодiти українською мовою як найголовнiшим каналом зв'язку з рiдним народом, його культурою та устремлiннями.

7. Рiвень розвитку рiдної мови вiдображає рiвень духовного розвитку нацiї: словник - це те, що нацiя знає про свiт, а граматика це те, як вона про цей свiт говорить.

Знати, берегти i примножувати це знання - обов'язок кожного українця. Прислухаймося: «Я грузин, тому повинен перш за все намагатися розвивати, вдосконалювати свої нацiональнi особливостi, тобто мову, вiру, iсторiю та iн., i тiльки тодi буду гiдним спiвбратом iнших» (Акакiй Церетелi).

8. Зацікавлення рідною мовою, історією, «малою батьківщиною», таке характерне для цивілізованих націй у наш час, - це бунт людини проти засилля стандартизації й уніфікації, бунт культури проти цивілізації, національного Я проти тотальної знеособленості і бездуховності.

9. Людина, яка не розумiє значення рiдної мови, вiддаляє себе вiд культурно-iсторичного досвiду i досягнень свого народу, його культурно-духовних надбань. Для неї вмовкає українська пiсня, дума, легенда, прислiв'я, перед нею зачиняє дверi мистецтво рiдного слова.

Не будучи носiєм цих надбань, такий «українець» серед своїх трактується як вiдступник, а в чужинцiв вiн перестає бути «повпредом» свого народу, втрачає привабливiсть i повагу. Звiдси й ставлення до нього як до неповноцiнного, ущербного i навiть пiдозрiлого: вiд збайдужiлого до свого марно чекати пошани до чужого, а тим бiльше - вiрностi йому. І дарма такому вдавати палку любов до «престижного»: кого зiгрiє захоплення лакея?. «Той, хто зневажливо ставиться до рiдної мови, не може й сам викликати поваги до себе» (О. Гончар).

10. «…Коли люди не є продуктами певної культури, не мають рідної мови, то це призводить до повного всихання всього людського» (І. Берлін).

11. Вимагає уточнення теза про «космополітизм» науки. «Не має батьківщини наука, але мають батьківщину вчені» (Л. Пастер). Учений контактує не лише з ученими світу. Він належить до певного народу і повинен з цим народом говорити його мовою - не лише на побутові, а й на наукові теми. Адже потрібно створювати підручники, писати науково-популярну літературу, готувати кадри, навчати дітей у школі і т.д. Для всіх цих потреб найкраще надається рідна мова.

12. Народ, який не розумiє значення рiдної мови, не плекає її, не може розраховувати на гiдне мiсце у суцвiттi народiв свiту, його голос не звучатиме у вселенському хорi культур, вiн позбавляє себе надiї на майбутнє.

13. Без мовного зв'язку з рiдним народом нема повноцiнного нацiонально-духовного життя i вираження особистостi. Воiстину: «Коли я молюся чужою мовою, то вуста мої моляться, а серце спить» (св. Павло).

14. Занепад рідної мови має наслідком духовне зубожіння народу, його культурну і моральну деградацію. Можна б навести немало фактів для ілюстрації справедливості цих слів стосовно нашого народу. Однак такий стан речей має місце всюди, де рідна мова втрачає свої позиції. Ось що, наприклад, писав у XVII столітті Міколас Даукша: «Але я кажу це не для того, щоб ганьбити досконалість і майстерність інших мов, які завжди мали і мають свою славу і ціну у всіх людей, а особливо польської мови, що є для нас майже рідною завдяки дорогому нам об'єднанню нашого Великого Князівства зі славною Польською Короною, лише засуджую занедбання, навіть і майже відречення від нашої власної литовської мови. О, Боже, дай щоби ми отямилися і прокинулися колись із того сну!

Невже ж ми не бачимо, як багато куточків нашого Великого Князівства гине через незнання справ, що стосуються віри і духовного спасіння? Як багато людей і по сьогоднішній день живе у невігластві, у важких гріхах і поганських забобонах? Невже ж ми не чуємо, як багато з них умирає, проживши негідне, нехристиянське життя і йде на вічну загибель? Звідки це все?

Тільки через занедбання рідної батьківської мови».

Тут не можна не побачити паралелей між долею литовського і українського «возз'єднаних» народів і їхніх мов.