Мова і нація

Не слід думати, що манкурти, які зневажливо ставляться до рідної мови, є лише серед українців. У минулому столітті частина словацьких письменників віддавала перевагу чеській мові, своя ж, словацька, трактувалась ними як мова свинопасів. Подібне спостерігалося і серед росіян. «Минуле покоління встидалось говорити по-російськи, бажало Росії тільки неросійського щастя», - нарікав слов'янофіл Ф. Чижов у середині минулого століття.

15. Ставлення до рідної мови є яскравим свідченням національної свідомості і рівня культури народу, його цивілізованості. Культ рідної мови - вияв певності нації в своїх силах, її віри в своє майбутнє.

XI. Двомовність

«Україна не давала права Корнійчукові ні Білодідові говорити, що український народ - двомовна нація».

В. Сосюра

1. Двомовнiсть (бiлiнгвiзм) - досить поширене явище в багатьох країнах свiту. Воно полягає в масовому використаннi двох мов у процесах щоденного спiлкування, коли людина змушена переходити з мови на мову в залежностi вiд того, де i з ким вона спiлкується.

2. За підрахунками вчених, тільки у 22 країнах проживає одномовне населення. У решті країн світу наявна багатомовність. В Індонезії налічується 838 мов, в Папуа-Новій Гвінеї - 666, у Нігерії - 513. Значна частина населення багатомовних країн у своєму спілкуванні вживає дві, рідше три або більше мови.

3. Двомовнiсть нiколи не буває симетричною, оскiльки мови нiколи не бувають рiвними за обсягом функцiй та соцiальним престижем.

4. Двомовнiсть бiльшою мiрою поширена серед народiв, що не мають власної державностi.

5. В окремих країнах (Канада, Бельгiя та iн.) двомовнiсть (i навiть багатомовнiсть) закрiплена в державних законах - iз збереженням рiвних прав для кожної з мов, жоднiй з яких не надається переваг.

«Російська імперія весь час колеться і розсипається, як розсохла бочка, не тому, що вона різномовна, а тому що вона вперто хоче бути одномовною» (О. Теліга).

6. Упродовж багатьох столiть двомовнiсть iснує в Українi.

7. Двомовнiсть в Українi виразно характеризується упослiдженим становищем української мови. Для прикладу: «науковою мовою абсолютної бiльшостi галузей АН УРСР є росiйська, а не українська мова» («Україна», 1990, №45, с. 19).

8. Українська мова вважалася представниками панiвних народiв i навiть їх урядами або ополяченою росiйською, або зрусифiкованою польською, у всякому разi - гiдною зневаги i заборони.

9. Доки основу населення України складало селянство i мова обслуговувала побутову, духовну i матерiальну культуру народу, а необхiднiсть вживання чужої мови була спорадичною, принагiдною, iснуванню української мови - попри всi заборони - великої загрози не було.

10. У наш час, коли сфери вживання мови значно розширились, коли вiдбувається масова урбанiзацiя, посилена мiграцiя населення, українська мова виявляється «неконкурентноздатною» внаслiдок багаторiчних цiлеспрямованих обмежень її застосування.

Достатньо пригадати, чим закiнчилась «українiзацiя» 20-х рокiв, куди подівся 21 науковий інститут, зокрема Інститут української наукової мови, бiльшiсть письменникiв, скiльки видається словникiв, науково-технiчної лiтератури та документацiї українською мовою, скiльки учнiв та студентiв її вивчає тощо. А що стосується мовознавцiв, тобто людей, на яких суспiльство покладає обов'язок вивчення, збереження, забезпечення функцiонування i розвитку мови та науки про неї, то у вiдомi часи в Українi цих учених було винищено майже поголовно.

11. Двомовнiсть ставала в Українi чимраз масовішою серед українцiв, причому вимушеною, непропорцiйною. Склалося так, що можна десятилiттями жити в Українi, не будучи «двомовним» - достатньо знати одну мову, звичайно, не українську, а росiйську.

За даними перепису 1979 р. з 10 млн. росiян України 7 млн. мовою корінної нації республiки не володiли.

Знаючи ж тiльки українську, мовець постiйно вiдчуває iнформацiйний вакуум, комунiкативну ущербнiсть, неповноцiннiсть, оскiльки з багатьох галузей суспiльного життя українська мова фактично витiснена, у деяких регiонах-цiлковито, навiть у побутi.

12. У такому станi речей винна не мова, вiн - наслiдок шовiнiстичної полiтики русифікації та втілення утопiчної iдеї злиття нацiй: «суржиковий iнтернацiоналiзм» у дiї…

13. «Суржикізація» української мови всіляко підтримувалась. Боротьба за чистоту української мови, яка по суті являла собою боротьбу із засміченням її русизмами, вважалась одним із виявів українського буржуазного націоналізму. Показовий факт: на відкритому суді над відомим правозахисником Олексою Тихим у Дружківці (Донбас) як звинувачувальні акти служили «рецензії» на укладений ним «Словник покручів української мови».

14. Виправленню становища буде сприяти максимальна державна самостійність України, реалiзацiя принципу державностi української мови в умовах української нацiональної держави.

15. Обов'язком осередкiв «Просвіти» є, по-перше, боротьба за усунення передумов вимушеної двомовностi, передусiм - за перехiд установ, пiдприємств, закладiв тощо на державну мову республiки; по-друге, за те, щоб у випадках двомовностi провiдну роль вiдiгравала українська мова.

16. Обов'язком кожного українця є оволодiння рiдною мовою, використання її не тiльки в побутi, але й у своїй професiйнiй дiяльностi, у дiлових стосунках, максимальне розширення сфери вживання рiдної мови.

17. Двомовнiсть i багатомовнiсть - це в певних аспектах позитивнi явища, однак нiколи чужа мова не повинна застосовуватись там, де має звучати рiдна мова народу.

Перехід з рідної мови на мову співрозмовника (у науці це називається «перемиканням коду») досить часто є виявом так званої меншовартості українців, свідченням їхньої психічної слабкості. Достатньо приглянутись хоча б до мовної поведінки багатьох кореспондентів українського радіо і телебачення, які негайно переходять на російську мову, ледь зачувши російське слово у мовленні своїх співрозмовників (не йдеться тут, ясна річ, про тих, хто прибув з Росії чи інших країн колишнього СРСР).

18. Слiд чiтко розрiзняти двомовнiсть корiнного i некорiнного населення, двомовнiсть панiвних i поневолених нацiй, двомовнiсть як полiтику держави i як природне явище у спiвжиттi рiзних етнiчних спiльнот. Усяке змiшування i сплутування цих понять та спекуляцiя ними обертається трагедiєю для слабшого.

19. Не лише бажаною, але навiть обов'язковою є двомовнiсть українцiв за межами України. Вони мають знати мову своєї нової батькiвщини, щоб бути її повноправними громадянами. Водночас їм треба знати рiдну мову, аби не втратити зв'язкiв зi своєю нацiєю.

Те ж саме можна сказати про представникiв нацiональних меншин в Українi. Вони повиннi знати рiдну мову i володiти державною мовою народу, серед якого живуть.

Для багатьох «русскоязычных» їхня переконаність у тому, що саме російську мову повинні знати всі, а їм як носіям цієї мови ніякої іншої знати не треба, стала невід'ємним атрибутом ментальності, нав'язливою ідеєю. Одна колишня громадянка колишнього СРСР, проживши декілька років у Нью-Йорку, обурювалась: я вже три роки, як приїхала сюди з Одеси, а вони (нью-йоркці) ще й до тепер не вивчили російської мови. Може, цей випадок придумав гуморист, але в його життєвість важко не повірити.

Певна частина «русскоязычного населения» Ізраїлю ставить питання про надання російській мові статусу другої державної у цій країні. «А поки що в Ізраїлі, за спостереженнями очевидців, з Богом спілкуються івритом, між собою - ідишем, пишуть - англійською, а лаються - російською» («Огонек», 1993, №25-26, с. 32). Лаятися російською, напевно, будуть і надалі. А ось щодо вимог оголосити російську мову другою державною мовою, то цю ідею здадуть у музей зразу ж, як тільки зійде зі сцени покоління, котре прибуло на землю предків разом із рудиментами «радянського способу життя» та ознаками «нової історичної спільноти людей». Наступні покоління не матимуть ні цих рудиментів, ні сентиментів щодо мови, якою колись їхні діди співали:

Я другой такой страны не знаю,

Где так вольно дышит человек.

Співали і тоді, коли громили «кремлівських лікарів», цькували «безрідних космополітів», переслідували тих, хто вчив іврит.

20. Формування особистостi в ранньому вiцi має вiдбуватися тiльки рiдною мовою свого народу, нею повинен здiйснюватися навчально-виховний процес у всiх ланках народної освiти.

21. У багатомовнiй країнi найбiльше страджають вiд примусової двомовностi народи зi слабким мовним iмунiтетом, зокрема тi, чия мова близькоспорiднена з домiнуючою. А тому саме вони в першу чергу мусять дбати про державний статус своєї мови i його неухильне утвердження в усiх сферах суспiльного життя.

22. Боротьба на цьому полi за утвердження державностi української мови - це боротьба за те, щоб українська мова для українцiв в Українi стала самодостатньою, а двомовнiсть - засобом спiлкування з представниками iнших країн, виявом мовного етикету, а не засобом брутальної денацiоналiзацiї та русифiкацiї.

Державна двомовність, яку хотіли б запровадити захисники «русскоязычного населения» в Україні, суперечить принципові національної єдності українського народу, протидіє розвиткові національної державності, культури, науки. У часи М. Грушевського вона загрожувала розколом української нації в соціальному плані (низи суспільства українськомовні, верхи - російськомовні), нині вона загрожує розколом у територіальному плані (Захід і Центр - українськомовні, міста Півдня і Сходу - російськомовні).

Вимагати обов'язкової двомовностi вiд українцiв, якi живуть вдома, в Українi, - це зневага їхньої нацiональної гiдностi i порушення елементарних прав людини.

XII. Мова в суспільстві

Раби - це нацiя, котра не має Слова,

Тому й не зможе захистить себе.

О. Пахльовська

1. Суспiльство внутрiшньо неоднорiдне: у ньому наявнi рiзнi класи, стани, прошарки, групи тощо.

Кожен iз цих стратумiв має свої мовнi iнтереси, бiльше того, намагається виробити власну систему спiлкування. Виникають соцiальнi дiалекти, жаргони, арго, у лiтературнiй мовi iснують рiзнi стилi.

Усi цi рiзновиди загальнонародної мови називаються її субкодами. Наявнiсть таких субкодiв - цiлком нормальне явище в життi мови, вони є свiдченням природностi її розвитку: неоднорiднiсть суспiльства вiдображається в його мовi. Загальнонародна мова збагачується елементами, виробленими в її субкодах.

2. Мова без усiєї сукупностi таких субкодiв, властивих розвиненим мовам на сучасному етапi, не може належним чином задовольняти комунiкативнi потреби суспiльства, його стратумiв, що знецiнює її в очах чужинцiв i власних носiїв, особливо молодi. А це має наслiдком використання в українському суспiльствi не тiльки певних субкодiв чужої мови, але й чужої мови взагалi.

Хiба не свiдчать про це епiтети «колхозний», «курдупельний», «рагульськiй язик», якими надiляють нашу мову її «доброзичливцi»?

3. У ситуацiї непаритетної двомовностi певнi субкоди формуються на основi iншої, домiнуючої мови. Так, українсько-росiйська двомовнiсть характеризується вiдсутнiстю молодiжного жаргону української мови, багатьох професiйних субкодiв, виробничо-технiчного стилю, недостатньою розробленiстю наукового стилю та його рiзновидiв (медичного, юридичного, хiмiчного, фiзичного тощо).

Якщо ж врахувати, що на сучасному етапi домiнуючу роль у розвитку нацiональних мов вiдiграють субкоди, пов'язанi з науково-технiчним прогресом, то виразною стає небезпека подальшого розвитку української мови, названi субкоди якої або взагалi не розвиваються, або просто копiються з iншої мови.

4. Майстри слова - поети, прозаїки, публiцисти зробили i роблять чимало для функцiонування i розвитку української мови. Однак їм не пiд силу освоїти всi сфери функцiонування мови, особливо в тих дiлянках, де домiнують певнi субкоди.

Звiдси - велика вiдповiдальнiсть за мову та її майбутнє, яка лягає на науковцiв, технiчну iнтелiгенцiю, виробничникiв, адмiнiстративно-управлiнський апарат, органiзаторiв фiзкультури i спорту, духовенство тощо. Адже «iнтелектуальна дiяльнiсть i мова єдинi i невiддiльнi одна вiд одної» (В. фон Гумбольдт).

XIII. Мова і територіальні діалекти

Така дивна одностайнiсть мови, її загальнiсть для всiх говорiв українських.

Є. Желехiвський

1. Кожна природна мова характеризується наявнiстю територiальних вiдгалужень - нарiч, дiалектiв, говiрок. Їх виникнення сягає глибокої давнини, ще родоплемiнного перiоду, а територiальне закрiплення пов'язане з добою феодалiзму. Недарма їх вважають «живою iсторiєю мови».

2. Дiалектна диференцiацiя мов не однакова. Якщо в англiйськiй мовi дiалектнi вiдмiнностi не дуже значнi, то в нiмецькiй чи китайськiй вони настiльки великi, що їх носiї не завжди можуть порозумiтися мiж собою.

«Гуандун і Фуцзянь - сусідні провінції, проте мешканцям цих провінцій розпочати розмову між собою не легше, ніж із іноземцем. (…). Письменні люди користуються письмом замість усного мовлення» (Лі Цзіньсі).

3. Дiалектнi вiдмiнностi української мови не належать до надто суттєвих, у всякому разi таких, що справляли б поважну перешкоду в спiлкуваннi. Це необхiдно пiдкреслити хоча б тому, що Галичина була вiдокремлена вiд решти України шiсть, а Закарпаття - дев'ять столiть.

Якщо діалекти певної мови розмежовані державними кордонами, то це нерідко спричиняється до їх відокремлення і перетворення в самостійні мови. Так, у сучасному Єгипті місцевий діалект поступово витісняє арабську літературну мову. Він використовується в кінофільмах, спектаклях, навіть у мечетях для тлумачення догм магометанської віри і в школах для пояснення літературної мови. Розмежованість етнічно-територіального простору України теж використовувалась не на користь цілісності української мови. Ще й нині не припинились недолугі спроби створити «русинську» мову, для чого використовуються елементи бойківських і лемківських говірок української мови.

Територіально українська мова складається з трьох наріч. До північного наріччя належать діалекти Чернігівщини, північних районів Сумщини, Київщини, Житомирщини, Рівенщини, Волині та низки районів південної Білорусі. Південна межа цього наріччя проходить приблизно лінією: Володимир-Волинський-Луцьк-Рівне-Новгород-Волинський-Київ-Прилуки-Конотоп-рікою Сейм до межі з російською мовою.

Південно-західне наріччя складають діалекти Вінничини, Хмельниччини, Тернопільщини, Львівщини, Івано-Франківщини, Буковини, Закарпаття, південних районів Житомирщини, Рівненщини, Волині, окремих районів Черкащини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Одещини, а також діалекти теренів, заселених українцями у Польщі, Словаччині, Румунії.

До південно-східного наріччя входять діалекти Харківщини, Луганщини, Донеччини, Полтавщини, Січеславщини (Дніпропетровщини), Запоріжжя, Херсонщини, більшості районів Черкащини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Одещини, а також діалекти українців Криму, Курщини, Білгородщини, Воронежчини, Дону і Кубані.

Основна межа між південно-західним та південно-східним наріччям проходить лінією: Коростишів-Ружин-Тетіїв-східніше Умані-Первомайськ-Миколаївка-Роздільна.

Названі три наріччя української мови показують, що поділ українців на «східняків» і «західняків», який настирливо підкреслюють і намагаються використати з облудною політичною метою вороги соборності і незалежності України, не є органічним для українського народу. Він зумовлений передовсім тим, що землі України внаслідок певних історичних подій були розшматовані між її сусідами. За державної єдності і самостійності нашої країни цей поділ може мати лише історико-географічний сенс. Не має під собою природного грунту цей поділ ще й тому, що в Україні ніколи не припинялося взаємопроникнення та перемішування субетнічних груп корінного населення. У басейні Карпат, на теренах нинішніх Івано-Франківщини, Львівщини, Закарпаття, від віків проживає субетнічна гілка українського народу - відважні, працьовиті, ініціативні бойки. Вони дали українському народові Юрія Дрогобича, Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Франка, Августина Волошина… Топонімами (географічними назвами) з коренем бойк - усіяна ціла українська земля. Вони «тягнуться від Чернігівщини, Слобожанщини, степової України через Полтавщину, Правобережжя і до крайнього заходу. Особливо багато їх на Лівобережній Україні» (О. Стрижак). Трапляються навіть у Криму. А яка кількість і яке розмаїття прізвищ із цим коренем, відомих ще від XIV століття і в Прикарпатті і в Наддніпрянщині! Прізвище Бойко мала, наприклад, мати Тараса Шевченка. Хоча бойки - чи не найкласичніші «західняки», але їхнє коріння переплелося в усьому українському народі і є своєрідним символом його єдності і нерозривності. Подібне можна сказати і про інші субетноси українського етносу. Справді, одна в нас мати - Україна, один народ, одна мова.

4. Подиву гiдна єднiсть мови українського народу на всiх територiях його розселення дає пiдстави твердити, що вона в основному сформувалася значно ранiше XIV-XVI столiть, як це офiцiйно вважається. Свiдченням цього є й фольклорнi матерiали, що сягають глибин першого тисячолiття нашої ери.

5. Територiальнi дiалекти - це тi рiзновиди мови, де вона живе, функцiонує i розвивається природним шляхом. Це тi потiчки, якi впадають у могутнє річище загальнонародної мови та її вищого, окультуреного рiзновиду - лiтературної мови. Пересохнуть стpумки - обмiлiє рiка. «Мова народу розчленована в дiалектах, а зiбрана воєдино в лiтературнiй мовi» (Г. Брiнкман).

6. Роль дiалектiв по вiдношенню до лiтературної мови з часом змiнюється. Так, виникнувши на середньонадднiпрянськiй дiалектнiй основi, українська лiтературна мова в другiй половинi XIX та в XX солiттi iнтенсивно поповнюється за рахунок дiалектiв пiвденно-захiдного нарiччя.

7. Ставлення до дiалектiв - це один з напрямкiв мовної полiтики суспiльства.

Зараз у свiтi спостерiгається тенденцiя до пошанування дiалектiв - мов «малої батькiвщини». У Баварiї 71 вiдсоток населення володiє i користується дiалектами, а в землi Рейнланд-Пфальц - 76. В Італiї, де лiтературною мовою послуговується не бiльше 8-12 вiдсоткiв населення, на дiалектах проводяться театральнi фестивалi, дiалектне мовлення звучить у кiнофiльмах, що не знижує їх естетичного рiвня та не применшує всесвiтньої слави iталiйського кiномистецтва. А з якою шанобливою турботою i пiклуванням ставляться до своїх дiалектiв японцi, фактично кожен з яких вiльно володiє англiйською мовою!

8. В Українi тривалий час пiд керiвництвом директора iнституту мовознавства iм. О. Потебнi АН УРСР академiка І. Бiлодiда велась настирлива боротьба проти «гуцулiзмiв», тобто слiв та виразiв пiвденно-захiдного походження. Вважалося, що вони засмiчують лiтературну мову, їх вживання є виявом курсу на вiдрубнiсть української мови, вносить дисонанс у «дружбу народiв-дружбу мов», а тому вони мають бути засудженi, як i той «-iзм», що поєднується зi значно «небезпечнiшим» коренем, нiж «гуцул»…

9. Територiальнi дiалекти - це дiти нацiональної мови, рiднi дiти. Їх iснування не йде на шкоду лiтературнiй мовi. Навпаки, вони є джерелом збагачення, опорою, резервом i запорукою розвитку лiтературної мови.

10. Боротися зараз проти дiалектiв означає боротися i проти загальнонацiональної лiтературної мови.

Проте вкрай небезпечним є i штучно консервований «язиковий хаос» (Є. Маланюк), який насаджувався у мiжвоєнне двадцятилiття і який дехто намагається роздмухувати i в наш час на Закарпаттi. Має цілковиту рацію П. Чучка-молодший, говорячи, що загально-національна українська літературна мова «однаковою мірою влаштовує не тільки киянина, одесита, полтавця і львів'янина, але й ужгородця і іршавця, перечинця і міжгірця, хустянина і рахівця, тобто кожного з 50 мільйонів українців».

XIV. Мова і культура

Мова - це «символічний ключ до культури».

Е. Сепір

Мова для культури - те саме, що центральна нервова система для людини.

С. Лем

1. Мова нацiї та її культура становлять органiчне цiле. Мiж ними не можна ставити знак рiвностi, але й вiдiрвати одну вiд одної теж неможливо. Смерть мови означає загибель культури.

Однак «Будь-який народ хоче бути не тiльки ситим, але й вiчним… Безсмеpтя народу - в його мовi» (Ч. Айтматов).

2. Розвиток культури починається з розвитку мови. Вiдродження культури починатєься з боротьби за мовнi права, «За станом мови можна встановити стан культури» (В. фон Гумбольдт).

3. Коли мова щезає, то, у кращому випадку, можуть залишитися хiба що «трупи краси».

4. Між мовою і культурою існує взаємозалежний зв'язок. Багатство національної культури, її цілісність забезпечує структурну повноту і багатство мови. І навпаки: високорозвинена мова дає можливість творити цілісну, всеохоплюючу культуру. Тому всяке зазіхання на культуру ставить під загрозу мову і всякі обмеження мови є загрозою для культури. Природно, що творчі діячі культури завше і всюди намагаються вивести свій народ з-під «культурної підпорядкованості», позбавити його «ментального колоніалізму» тощо. Не менш природним є і те, що саме вони здебільшого стають «мовними бунтівниками», заявляючи вголос про мовні права свого народу.

5. Функцiонування нацiональної культури, її розвиток, животворнi зв'язки з iншими культурами забезпечуються тiльки вiльною i живою, динамiчною i повноправною нацiональною мовою. «Я хочу, щоб культура всiх країн проникала до мого дому. Але я не бажаю, щоб мене збили з нiг» (М. Гандi).

6. Створення духовного свiту i свiту нацiональної культури неможливе без творчої дiяльностi мовного спiвтовариства. У цiй творчостi спiвдiють: людство - мовна спiльнота - мовна особистiсть (Л. Вайсгербер).

Основним компонентом тут є другий, бо мова людства - це абстракцiя, а мова однiєї людини (iдiолект) - це частина мови спiльноти.

Отже, кожен iз нас повинен дбати про «мову спiльноти» - нашу нацiональну мову як засiб творення нацiональної духовностi i нацiональної культуpи.

7. Мова забезпечує вiчнiсть культури. Вона пов'язує культуру етносу в один безперервний процес вiд минулого через сучасне до майбутнього. Що мiцнiшi позицiї займає мова в суспiльствi, то надiйнiшi перспективи культури.

Наш обов'язок - змiцнювати цi позицiї, а передусiм - не допустити, щоб на нашому поколiннi обiрвався цей предковiчний мовно-культурний зв'язок поколiнь українського народу, що йде у майбуття з глибин тисячолiть.

8. Свiт не може мати однiєї культури, бо це було б її загибеллю: кожна культура iснує у протистояннi i взаємодiї з iншими.

«Кажуть, багато мов на островах Полінезії і Мікронезії зовсім не схожі одна на одну, так само й на Кавказі. Якщо ви гадаєте, що всі вони колись поступляться універсальній мові - не задля потреб науки, політики чи бізнесу, а щоб передавати емоційні нюанси, виражати внутрішнє життя - тоді я, здається, знаю, що може з того вийти: це буде не єдина культура, а смерть культури» (І. Берлін).

9. Навіть у високорозвинених країнах держава захищає свою мову в царині культури. Наприклад, у Франції дозволяється демонструвати максимум 40% відео- і кінопродукції іноземними мовами (для порівняння: в Україні 99% такої продукції демонструється не українською мовою). В Ірландії кожен артист зобов'язаний щомісяця виступати ірландською мовою (значна кількість населення цієї країни поки що користується здебільшого англійською, а не державною - ірландською). У Швеції податок від гонорару за виконання естрадних творів не шведською мовою вищий на 25%, а отримані кошти йдуть на розвиток шведської культури.

Своєрiднiсть культури, її неповторнiсть, нацiональний характер забезпечутєься передусiм специфiкою нацiональної мови.

Тому, вiдстоюючи самобутнiсть рiдної мови, ми тим самим оберiгаємо самобутнiсть власної нацiональної культури i духовностi.

10. Лише унікальність культури має справжню вартість. Ще у XVIII столітті європейська наука (Й.Г. Гердер) дійшла висновку щодо рівнозначності різних культур, заперечуючи вищість одних народів над іншими. Однак не лише для побутового мислення, а й для розумувань багатьох політичних та громадських діячів ця думка не стала незаперечною істиною. Важко погодитись із Бісмарком, котрий якось висловився: «Польська культура? Пару молитовників - це ще не культура», чи з В. Соловйовим, який писав: «Утверджуючись у своєму національному егоїзмі, відокремлюючись від решти християнського світу, Росія завжди виявлялась безсилою створити що-небудь велике або хоча б просто значне». Але не можна погодитись і з тим, що уже протягом декількох століть явно і тайно стереотипізується думка про вищість культур цих народів над українською.

11. У наш час вiдбувається бурхливий процес самоутвердження нацiональних культур як протидiя унiфiкацiї, стандартизацiї життя, що їх спричиняє всепроникаюча цивiлiзацiя XX столiття.

«Сплески культурно-мовного нацiоналiзму з'являються у всiх кутках планети… Чим бiльш подiбними стають нашi стилi життя, тим бiльш уперто ми дотримуємось глибинних вартостей, котрi виражаються в релiгiї, мовi, мистецтвi та лiтературi» («Коммунист», 1990, №11, с. 111).

12. Мова утримує в одному духовному полi нацiональної культури усiх представникiв певного народу i на його територiї, i за її межами. Вона цементує всi явища культури, є їх концентрованим виявом. Навiть «немовнi» явища культури «мовчать» для того, хто не знає мови рiдного народу.

13. Культура є матерiалiзованим виявом духу народу, одним iз засобiв його самопiзнання. Описати дух народу, його культуру адекватно, в усiй їхнiй повнотi та всеосяжностi можна тiльки рiдною для носiїв цiєї культури мовою.

Позбувшись рiдної мови, втрачаємо можливiсть по-справжньому розумiти рiдну культуру, не кажучи вже про участь у її твореннi.

XV. Мова та ідеологія

1. Мовою людина почала цiкавитись iз того часу, коли усвiдомила себе людиною. Немає мiфологiї, релiгiї, у якiй не були б заторкнутi питання мови.

У пантеонах багатьох релiгiй знаходимо обожнення мови. Так, у давньоiндiйському пантеонi була богиня Вач, тобто богиня Мова. Усякi порушення правильностi мови вважалися образою для богинi, грiхом. І навпаки: «Кого Вач (Мова) любить, того вона робить могутнiм» («Рiгведа»).

Вражає своєю фундаментальністю трактування мови у християнстві. «У святому Письмі Бог прославляється і як Слово, не тільки тому що він подавець розуму, мудрості і причина всього сущого, яка неподільно містить у собі все суще раніше його втілення в буття, але й тому, що (слово Його) поширюється всюди, досягаючи, як сказано у Письмі, меж усесвіту, а, головне, тому, що божественне Слово своєю доступністю перевершує будь-яку можливу доступність, і в той же час воно позамежне всьому сущному - через надприродну замежність. Ось це Слово і є простота, єдино існуюча Істина, на яку як на сукупність чистого і правдивого знання спирається непохитна основа віруючих - божественна віра, що стверджує як їх у незмінно самототожній Істині, так і Істину - в них, тим самим даруючи всім віруючим доступне знання Істини» (Діонісій Ареопагіт).

Якщо не обожнення, то пiєтет до рiдної мови знаходимо в усiх народiв на рiзних стадiях їх розвитку.

У карібів дотримання святості слова зайшло так далеко, що по-карібському можуть говорити тільки чоловіки, жінки мають користуватись іншою мовою - аравакською.

2. Шанобливе ставлення до рiдної мови досить часто супроводжується повною зневагою до iнших мов. Так, навiть на батькiвщинi демократiї - у стародавнiй Грецiї - вважалося, що всi не греки - варвари, «бурмотiння» яких не вiдрiзняється вiд мукання бикiв (одне з пояснень слова «варвар» - «той, що бурмоче»).

У цьому виразно проявляється роль мови як iдеологiчного чинника.

3. З давнiх давен, особливо з виникненням етнiчної диференцiацiї та суспiльного розшарування, мова була знаряддям i об'єктом iдеологiчної боротьби.

4. Мовний фактор використовується панiвними верствами багатьох народiв для того, щоб поставити себе над простолюдом, «вiдрiзнитися вiд бестiй», як говорили нiмецькi дворяни два столiття тому. Для досягнення цiєї мети часто застосовується чужа мова, як свого часу в Юдеї грецька, в Японiї китайська, в Чехiї нiмецька, в Нiмеччинi та в Росiї французька.

5. Не становить винятку й Україна. За панування Польщi українське панство та бiльшiсть слуг, лакеїв, покоївок тощо говорили по-польськи, за Австрiї - по-нiмецьки, у Росiйськiй iмперiї - по-росiйськи. Ця тенденцiя не вiдмерла i в наш час.

6. Зрозумiло, що подiбнi явища завжди знаходили iдеологiчне обгрунтування: «прогресивність»,» культурнiсть», «науковiсть», «мiжнароднiсть» чужої мови, трактування її як необхiдного консолiдуючого фактора, засобу прогресу, прилучення до високорозвиненої культури тощо. «Аргумент сильнiшого - завжди кращий» (Лафонтен)…

Відомо, що, наприклад, під час Великої французької революції з її гаслами «Свобода, рівність, братерство!» усі мови (крім французької, ясна річ) були оголошені контрреволюційними і як такі заборонені в освітній і громадській діяльності. Не набагато нижчими ідеями керувались провідні діячі тодішньої Польщі, скажімо, Т. Костюшко, коли поставили за мету заборонити литовську й українську мови і таким чином прискорити політичну та культурну інтеграцію польської нації. Полякам, правда, не пощастило: сусіди-хижаки Росія, Прусія, Австрія виявились сильнішими і вчинили з польською мовою приблизно так само, як вони хотіли зробити з українською.

У 20-тi роки, коли в pадянськiй країнi ще було дуже популярним гасло «свiтової революцiї», лунали голоси про необхiднiсть переходу на англiйську мову в СРСР, щоб створити передумови для об'єднання та перемоги пролетарiв усiх країн.

7. Ідеологiчне обгрунтування мало не тiльки нав'язування українському народовi чужої мови, але й цiлеспрямоване переслiдування будь-яких спроб домогтися її природного i повноправного функцiонування на рiднiй землi, а тим бiльше - у мiсцях компактного проживання українцiв за межами республiки. Ось кiлька свiдчень.

«Грузин, який забув грузинську, - не грузин. Киргиз без киргизької - манкурт. Тiльки той естонець, хто спiлкується естонською. А українець, який не забув рiдної мови? Український буржуазний нацiоналiст» (А. Крижанiвський).

«Де ще в свiтi iснувало таке диво, як «буржуазний нацiоналiзм»? У США, в Англiї, в Італiї? Буржуазiя була там, а «буржуазний нацiоналiзм» - у нас. Все, що стосувалося української мови, культури, звичаїв народу, мiтилося цим тавром» (Ю. Мушкетик).

У період після більшовицького перевороту в Росії українську мову називали контрреволюційною (Д. Соловей).

«Будь-яке неросiйське мовлення в Росiї - пiдривне. Українське i бiлоруське - подвiйно» (А. Стрєляний).

Вiдзначимо й таку дивовижу: в СРСР нiхто, нiде й нiколи не бачив росiйського буржуазного нацiоналiста i не чув про такий феномен. Про подібні явища говорилося для окозамилювання, та й то лише в перші десятиліття радянської влади. Прикладом можуть слугувати слова Сталіна на XVI з'їзді ВКП(б) у 1930 році: «ухил до великоросійського шовінізму, прихований маскою інтернаціоналізму, є найвитонченіший і тому найнебезпечніший вид великоросійського націоналізму». Чи багато росіян та інонаціональних «радянських патріотів» понесли кару за «ухил до великоросійського шовінізму»?

Зате українськими «буржуазними нацiоналiстами» (за царя їх називали «хохломанами», «мазепинцями», «сепаратистами») у всi часи були заповненi тюрми, мiсця заслання, а пiзнiше - i концтабори…

Нагадаємо також, що кара за «українськiй буржуазний нацiоналiзм» була неминучою, хоч i рiзною - вiд звiльнення з роботи до смертного вироку…

8. Перехiд на мову домiнуючого народу завжди є «сигналом» про лояльнiсть до спiвпрацi на користь цього народу. Так створювалися цілі імперії і навіть цивілізації. Давньоіндійська цивілізація пов'язується із санскритом, західноєвропейська - з латиною, середньовічна цивілізація Сходу - з арабською, цивілізація «реального соціалізму» - з російською.

9. Ідея «один пастир - одне стадо», що пронизує бiльшiсть релiгiй та iдеологiй, цiлком природно, мусить мати i мовне втiлення. Звiдси догми або навiть «вчення» про месiанськi функцiї окремих мов у свiтi, що непогано прикривають цiлком земнi намiри та iнтереси iдеологiв i тих, кому вони служать. Так, iмперському мисленню Сталiна, очевидно, цiлком вiдповiдала «iдея росiйськомовного месiанiзму» (В. Григор'єв).

10. Ця «месiанська» iдея виражалася по-рiзному. Найчастiше - у твердженнi про неповноцiннiсть та iсторичну приреченiсть «другосортних» мов. У XX столiттi вона набула вигляду теорiї «злиття мов». Що ж, «Мета не обов'язково має бути людоїдською. Людоїдство здiйснюється на шляху до мети» (Г. Померанц).

11. Безглуздiсть та повна наукова неспроможнiсть цiєї «теорiї» очевидна. Будь-яка мова фонетично i граматично є цiлком самодостатньою. Спробуйте додати до української чи якої-небудь iншої мови ще один вiдмiнок, частину мови, якийсь звук…

12. Не мають пiд собою грунту i твердження про модернi та архаїчнi, розвинутi та вiдсталi мови, чим мотивується приреченiсть останнiх. Будь-яка мова цiлком задовольняє потреби суспiльства, що нею користується, якщо її не витiсняють з тої чи iншої сфери вживання. Крiм того, кожна жива мова здатна до стрибкоподiбного розвитку, якщо в цьому виникає суспiльна потреба (цей розвиток переважно пов'язаний iз збiльшенням кiлькостi слiв). Для прикладу наведемо той факт, що перший у свiтi словник кiбернетики вийшов українською мовою.

Тому дикунсько-канiбальськими виглядають твердження про неперспективнiсть мов.

13. Історiя не знає випадкiв, щоб прогрес певного суспiльства не вiдбувся лише тому, що його мова не встигала чи не змогла забезпечити розвиток цього суспiльства. Чи стала мова на завадi, наприклад, у Японiї - однiй iз найбiльш розвинених країн свiту? Вiдкрийте перспективу перед народом - i ви побачите, що мова нiколи не зрадить свiй народ.

Бiльше того, у таких випадках воскресають до повноцiнного життя навiть мертвi мови, як це трапилось iз староєврейською мовою в новiй державi євреїв Ізраїлi, де вона стала важливим фактором творення нової спiльноти людей.

14. Не випадково на знаменах народiв, що пробуджуються, часто написанi лiнгвiстичнi гасла.

XVI. Мова і політика

1. Мовна полiтика - поняття, що виникло не сьогоднi. Вона ведеться i в одномовних, i особливо в багатомовних країнах, де так чи iнакше стикаються iнтереси рiзних народiв, у тому числi мовнi.

2. Коли йдеться про багатомовнi країни, то тут простежуються двi тенденцiї. Перша - «феномен Мiтрiдата», понтiйського царя, що володiв двадцятьма двома мовами i спiлкувався ними зi своїми пiдданими, урiвнявши їх таким чином у правах. Друга тенденцiя - «римська». У Римськiй iмперiї панувала єдина мова - державна. Усi iншi вважалися варварськими. Виняток було зроблено з часом тiльки для грецької мови.

При Веспасiанi (1 ст. н.е.) вчителi-словесники були звiльненi вiд мунiципальних i вiйськових повинностей, а штатнi граматики i ритори стали утримуватися державою. Розумiли правителi Риму, як забезпечити у гiгантськiй державi панування латинської мови, отже, i своє панування. А хiба рiзниця в умовах працi та в оплатi вчителiв української i росiйської мов мала iншу мету?

«Але чомусь так завше виходить, що самі жителі універсальної держави неминуче сприймають свою країну не як печеру в понурій пустині, а як землю обіцяну, як мету історичного прогресу», - писав знаний філософ історії А. Тойнбі. Поживши в «універсальній державі», західний ліберал, напевне, дізнався б, що оте його «чомусь» розшифровується як політика «батога і медяника».

3. Україна впродовж столiть перебувала у складi держав, чия мовна полiтика мала за зразок, на жаль, зовсiм не «феномен Мiтрiдата»…

«Заборона національної історії, заборона національної мови, заборона національної церкви - ось грізна тріада, якою століттями забезпечувала себе імперія» (О. Пахльовська).

4. У час «перебудови» мови союзних республiк одержали державний статус, що мало послужити захистом проти цiлковитого витiснення цих мов на периферiю суспiльного буття. Завдання полягає в тому, щоб декларовану державнiсть мови втiлити в життя.

5. Немає «нiмих» держав. Їхнi зовнiшнi та внутрiшнi функцiї завжди реалiзуються певною мовою чи мовами. У Швейцарiї, наприклад, офiцiйнi документи публiкуються одночасно чотирма мовами, у колишнiй Югославiї застосовувався принцип ротацiї: мови союзних республiк використовувались на державному рiвнi за чергою.

6. В СРСР роль державної мови виконувала росiйська мова, хоч юридично такого статусу вона не мала. «Законом про мови в СРСР» росiйська мова була оголошена офiцiйною, що є фактично синонiмом державної. Таким чином, усi iншi мови ставали неофiцiйними, їх декларована державнiсть - примарною, а реалiзацiя цiєї державностi мов у повному обсязi - проблематичною, позаяк i надалi офiцiйна мова мала можливiсть витiсняти мови неофiцiйнi з найважливiших сфер державного функцiонування.

Не було забуто росiйську мову i в горбачовському проектi «Договору про Союз Суверенних Держав»: за нею визнавалась роль мови мiжнацiонального спiлкування, тобто, її позицiї залишились такими ж, як i в СРСР.

7. «Лінгвократія» (мововладдя) має повну паралель у вигляді «етнократії», тобто влади народу, якому ця мова належить. Так, імперська мовна єдність в СРСР забезпечувалася мовою «центрального народу» (Л. Кіпніс).

8. Полiтика узаконеної одномовностi в союзi держав - анахронiзм: примусове запровадження однiєї мови заважає зближенню та спiвпрацi держав i народiв. Це зрозумiли, наприклад, у США, де не лише перестали вважати свою країну «плавильним котлом», але й стали пiклуватися про розквiт етнiчних мов та культур за принципом «салату, в якому кожен складник зберiгає свiй смак i запах».

Донедавна в нас дуже любили порiвнювати республiки СРСР зi штатами США, iгноруючи при цьому ту суттєву рiзницю, що в республiках Радянського Союзу проживало корiнне населення з вiковiчними традицiями i власними мовами та культурами, а в американських штатах - емiгранти з усього свiту. Дуже вже хотiлося iнтернацiонал-шовiнiстам влаштувати «плавильний котел» i в СРСР.

Ось як згадує про одного з них, - «несусвітнього шовініста» Суслова колишній Перший секретар Компартії України П. Шелест: «Цей ідеолог намагався філософськи виправдати свою політику злиття мов і народів. Навіть запровадив «історичний термін» щодо винищення окремих націй - єдиний радянський народ… Тепер ми пожинаємо плоди того жахливого періоду, що став символом суспільного застою брєжнєвщини, а я б сказав, і сусловщини. Це - добре продумана й замаскована пропаганда, спрямована проти піднесення національної свідомості численних народів СРСР; вона закликає лише до єднання на основі єдиної культури, до сповідування партійних постулатів, до визнання зверхності «старшого брата». А своє, рідне, прадавнє, що склалося історично, впродовж тисячоліть, топчеться й шельмується, зневажається й руйнується».

9. Засобом уніфікації переплавленої маси була російська мова. «Власне кажучи, у цьому й полягає секрет «нової історичної спільноти», інтернаціонального братства радянських людей, за яким ми нині так дико тужимо і яке ЗВІДСИ здається нам золотим віком моральності і дружби, справжнім (хоч як дивно) здобутком смердячої радянської влади, прекрасним відблиском хрущовсько-брєжнєвського дебілізму.

Секрет - у мові…» (Б. Минаев. Русский язык. - «Огонёк», 1993, №12, с. 13).

Інтернаціонал-шовіністам пiдспiвували i допомагали яничари «на мiсцях».

«Дотеперішнi правителi республiки дбали лише про те, щоб українцi, в цiлому свiтi й на Українi, якомога швидше забули про своє походження, про свiй рiд… Ставлення до української мови в нашому суспiльствi досi було зневажливе, зверхнє, як i до українського народу взагалi. Марксистсько-великодержавнi адепти пророкували її зникнення, i цю полiтику проводили на дiлi» (І. Ющук). Факти свiдчать, що говорити про це в минулому часi-передчасно…

10. Радянська ідеологічна машина настирливо підкреслювала факт багатонаціональності як України в цілому, так і окремих її частин. Зокрема стверджувалось, що в Донбасі проживають громадяни 116 національностей. Для «національного» спілкування вони мають свої мови, а от для «міжнаціонального» спілкування є російська. Українська мова у світлі такої політики ставала однією з багатьох «національних» мов, хоча вона була рідною для більшості населення. Що ж стосується інших національностей, то їхні мови мали ще злиденніші перспективи, про що свідчить, наприклад, така статистика. У Луганській області за 30 років (1959-1989) кількість білорусів, які вважали білоруську мову рідною, зменшилась із 43,2% до 30,7%; у євреїв ці показники становлять відповідно 7,9% і 5,1%, у татар - 70,2% і 50,5%. У росіян же кількість тих, що вважали російську мову рідною, за цей же час зросла з 98,9% до 99,2%. Так формувалось «русскоязычное население», яке у своїй значній частині до української мови ставиться вороже: мовляяв, якщо ми відмовились від своєї мови, то як ви смієте говорити по-своєму? «Над кожним родом і племенем зводилась сіра тиша» (Ч. Мілош).

11. У багатьох регiонах України, де українське населення становить бiльшiсть, i досi немає можливостi вiддати дитину до українськомовного садочка, школи; працюють у них росiйськомовнi вихователi та вчителi; часто замiсть виховання у дiтей почуття поваги й любовi до української мови цi педагоги прищеплюють їм комплекс меншовартостi, зневагу до всього українського, рiдного.

12. Тривожно, що й у сувереннiй Українi продовжується русифiкацiя майбутньої нацiональної iнтелiгенцiї через вищу школу.

Катастрофiчно не вистачає українських пiдручникiв, словникiв, довiдкової лiтератури тощо, зникають українськi газети й журнали, майже не видається українська художня лiтература, як i ранiше, не демонструються фiльми українською мовою. Не переводиться на українську мову дiловодство, сфера виробництва, торгiвлi, послуг i т.д.

Україну захльостує повiнь росiйськомовних художнiх, рекламних, iнформацiйних та перiодичних видань. Їх мета - не задоволення потреб росiян в Українi, а русифiкацiя українцiв на рiднiй землi та iнших народiв України.

13. Заходи уряду республiки не можна вважати достатнiми не лише щодо впровадження державностi української мови, але й щодо зупинення подальшої русифiкацiї України.

Тим не менше, постійно чуються крики про насильницьку українізацію, про наступ на російську мову, наміри зробити її в Україні іноземною і т. п. Мало хто має мужність висловитись об'єктивно, слідом за Г. Новодворською: «Мені не шкода тих «русскоязычных», які скиглять і жаліються на те, що нещасні жертви їхньої агресії сміють мріяти про свою свободу і говорити своєю мовою».

14. Нерiшуча полiтика уряду щодо впровадження української мови як державної сприяє активiзацiї антиукраїнських елементiв, якi ведуть наступ проти української культури, освiти, державностi, сiють мiжнацiональну ворожнечу. Факти - у численних публiкацiях офiцiйної та неофiцiйної преси, у пересиланнях українського радiо i телебачення. Однак жоден з них не знайшов адекватної реакцiї з боку правоохоронних органiв.

XVII. Мова і держава

Кому бракує незалежності, тому бракує всього.

А. де Кюстін

Вiд державностi мови -

до державностi нацiї.

1. Мова виражає єднiсть держави. В нацiональнiй державi ототожнюються держава, нацiя i мова (М. Сiгуан, У.Ф. Маккi).

2. Мова має величезне значення у житті бездержавних народів. Держава Слова (М. Орест) протягом декількох століть бездержавності забезпечувала єдність українського народу, його історичну пам'ять і тверду віру у відновлення його політичної держави.

3. Кожна держава постійно тримає в полі зору мовні проблеми суспільства. Наприклад, у Китаї від віків міністерство церемоніалу, яке керувало справами освіти і екзаменами на державні посади, опікувалось дотриманням правильної вимови знаків китайського письма.

4. Одним iз найвищих виявiв самоутвердження нацiї є державний статус її мови, який законодавчо забезпечує її функцiонування в усiх без винятку сферах суспiльного життя. Цей статус має бути закрiплений в Основному Законi держави - Конституцiї.

5. Державною мовою буває переважно мова корінного населення країни. В однонаціональних державних утвореннях про цей статус мови часто навіть не згадується, позаяк це нормальне явище. Воно настільки ж природне, як певний ландшафт чи клімат країни. В підневільних та в багатонаціональних країнах питання державності мови є однією з найскладніших суспільно-політичних проблем. Коли, наприклад, у 1883 році була доконана спроба поновити в Хорватії в ролі державної угорську мову, це викликало збройне повстання, й угорському урядові довелося відмовитись від своїх намірів. Кривавими конфліктами супроводжувалось запровадження гінді як державної мови Індії після звільнення цієї країни з-під англійського колоніального панування. Коли після прийняття «брєжнєвської» конституції почали «приймати» конституції союзних республік, то до них не було включено статтю про державність мов. Це викликало обурення і масові протести у Грузії і Вірменії. Внаслідок цього в останні доперебудовні роки в СРСР серед «ста тридцяти рівноправних» мов дві мали статус державних.

У багатонаціональних державах роль державної мови виконує мова панівного народу. Нічого дивного: тут діє принцип «cuius regio, eius lingua» - «чия влада, того й мова». Проте цей принцип має і зворотнє прочитання: «cuius lingu, eiusa regio» - «чия мова, того й влада». У Турецькій імперії - єдиній! - не було обов'язкового навчання турецькій мові підлеглих народів. Чи не тому ця імперія у нові часи першою і почала розвалюватись? «Молодотурки», прийшовши до влади, намагались використати мовний фактор для врятування рештків імперії. Вони заявляли, що в їхній країні немає різниці між турком, греком або вірменином - всі оттомани, одна нація з однією мовою. «Хіба є, ефенді, така мова - турецька?». «Нема турецької мови, пане, є оттоманська мова!» (В. Жаботинський).

Аж дивно, що за прикладом «молодотурків» у державі «нової історичної спільноти людей - «радянського народу» російську мову не називали «радянською».

6. Вiд 1 сiчня 1990 року формально набув чинностi «Закон про мови в Українськiй РСР», який утверджує державнiсть української мови. Це означає, що держава бере на себе конкретнi обов'язки стосовно забезпечення всебiчного розвитку та функцiонування української мови. На жаль, досягнення нашої держави на цiй дiлянцi бiльш нiж скромнi. Тож не зловживаймо цитуванням рядків:

Навік пройшла пора безславна…

Цвіти і сяй, моя державна…

(О. Олесь)

7. Цей закон прийнято через необхiднiсть захисту української мови, яка виявилася вiдтиснутою на периферiю суспiльного функцiонування в найбiльш важливих сферах життя. Зауважимо, що вперше вiдчув потребу в цьому митрополит УГКЦ М. Левицький, який ще в 1817 роцi видав меморiал «В оборонi державного управнення i самостiйностi» української мови.

8. Не випадково нині боротьба проти української мови стала одним із головних напрямків боротьби проти української державності, а мовний фактор використовується як засіб дестабілізації українського суспільства.

9. Свого часу говорилося: «Буде держава - буде й мова» (В. Яворiвський). Воно так, але, як бачимо, ще в часи М. Левицького розумiли, що якби «була мова», то була б i держава. Тож якщо хочемо мати справжню державу, подбаймо про українську мову. Без української мови не буде української держави.

10. Державнiсть української мови має бути реалiзована в галузi народної освiти, дiяльностi державних та адмiнiстративних органiв, у сферi виробництва, науки i технiки, культури i мистецтва, транспорту i засобiв масової iнформацiї тощо.

11. Держава повинна дбати про те, щоб не виникла невiдповiднiсть мiж декларуванням державностi мови i реалiзацiєю цього статусу. У зв'язку з тотальним iгноруванням та саботуванням Закону про мову з боку державних чиновникiв, прокомунiстичних та великодержавницьких елементiв i структур потрiбен ефективний громадський контроль (передусiм з боку «Просвіти») за здiйсненням конкретних заходiв щодо реалiзацiї Закону про мови, а також удосконалення самого документа, оскiльки «Закон про державнiсть української мови в республiцi не виконується, гальмується всiма способами» (Ю. Мушкетик).

До того ж треба врахувати, що «Закон про мови в Українi захищає виключно росiйську меншiсть, а не корiнну бiльшiсть i не iншi меншостi» (А. Мокренко).

12. Боротьба за державнiсть української мови наткнулася й на опiр апарату та реваншистських сил, якi раптом вирiшили розiграти карту порушення прав людини. Деякі представники «русскоязычного населения» вбачають порушення своїх прав не лише в тому, що їм буцімто треба буде розмовляти українською мовою, а й у тому, що їм доведеться чути, як інші розмовляють цією мовою.

13. Протиставлення нацiональних прав i прав людини - фарисейське в своїй основi, бо кожна нацiя має право бути нацiєю, як i кожна людина - частинкою свого народу. Нацiональне право особистостi - одне з перших у числi прав людини. Якi можуть бути права людини без нацiональних прав? Чи може мати права людина, яка належить до безправної нації?

Вдумаймося у слова iталiйського професора Р. Пiккiо, який на питання «Чи виживуть українцi як нацiя, чи зникнуть з кону iсторiї?» вiдповiв: «Питання в тому, чи вашi дiти знатимуть, вивчатимуть рiдну мову, культуру, iсторiю… Ширше-це питання прав людини взагалi, це те, чого у вас немає, право кожного народу на материнську мову, лiтературу, культуру» («Пам'ятники України», 1990, №2, с. 54).

14. Держава повинна докласти максимум зусиль для пiдтримання та змiцнення духовних зв'язкiв українцiв, що проживають за межами України, з рiдним народом. Головним знаряддям пiдтримання цих зв'язкiв є нацiональна мова, її культивування в дiаспорi шляхом створення українськомовних шкiл i класiв, бiблiотек, преси, радiо- i телепередач, театрiв, гурткiв самодiяльностi тощо. Предметом особливої турботи держави має стати пiдготовка в республіцi українськомовних кадрiв вищої квалiфiкацiї для роботи в дiаспорi.

15. Держава i суспiльство мусять пам'ятати i враховувати не тiльки нацiональнотворчу, але й людинотворчу роль рiдної мови: вiд мовного нiгiлiзму до морального виродження - один крок. Плекаючи мову, держава тим самим змiцнює моральне здоров'я народу.

Необхідно докласти максимум зусиль, щоб подолати відставання в галузі україністики, зокрема перевидати праці визначних українознавців минулого та вчених української діаспори.

16. Держава повинна забезпечити можливiсть вивчення рiдної мови на всiх рiвнях освiти - вiд дитячих дошкiльних закладiв до останнього курсу вузу й аспiрантури.

17. Особлива увага держави має бути приділена вивченню української мови мешканцями України, для яких українська мова не є рідною. Адже люди, котрі не володіють мовою держави, не можуть бути повноцінними громадянами. Доцільно вивчити досвід інших країн у цій ділянці державного будівництва. В Естонії, наприклад, усі неестонці, щоб скласти екзамен з мови, мають знати як мінімум 1500 естонських слів. Послаблення вимог робиться для інвалідів і пенсіонерів. Хто вивчав естонську мову в початковій, середній або вищій школі, від іспиту звільняється.