Функціонування історизмів у прозових художніх творах

На відміну від попереднього роману в «Гетьмані Іванові Виговському» І. Нечуй-Левицький створив цілу галерею цікавих, почасти суперечливих чоловічих і жіночих образів: стомленого військовими походами і хворобою, інколи непередбачливого й свавільного в останні роки життя Богдана Хмельницького, поміркованого й розважливого Івана Виговського, мудрого Юрія Немирича, неврівноваженого й хворобливого Юрія Хмельницького, честолюбної Олесі Виговської, веселої Катерини, сестри гетьмана, шанованої та розважливої Ганни Золотаренко тощо.

Із неприхованою симпатією І. Нечуй-Левицький змалював образ Юрія Немирича, овруцького старости й київського підкоморія, який, будучи шляхтичем, «залишився при вірі свого народу і відрікся від привілеїв свого стану», приєднавшись до Богдана Хмельницького. Він був справжній патріот:»… люблю рідний край і ладен служити на добро йому, поки й мого живоття». Саме думки Юрія Немирича про розбудову України як автономної держави, в союзі з Польщею, в якій гарантувалися б широкі політичні й культурні свободи для українців, глибоко запали в душу І. Виговського й стали одним із поштовхів до підписання Гадяцької угоди, яка передбачала створення Конфедерації Польщі й України. Не вина, а біда І. Виговського і Ю. Немирича, що їхні плани не здійснилися. Тодішнє українське суспільство, передовсім провідна верства не зрозуміли і не підтримали їх. Певна річ, Конфедерація теж не розв'язала б до кінця усі проблеми, які б призвели до створення незалежної Української держави (про це говорить і той факт, що Виговського, попри його пропольську орієнтацію, вбили поляки). Та все-таки це був би крок уперед у порівнянні з Переяславською угодою, тобто питання про самостійну державу українського народу залишилося б відкритим.

По-різному можна ставитися до історичних романів І. Нечуя-Левицького. Можна їх приймати, можна критикувати за ідеалізацію чи «пониження» того чи того історичного героя, за неточне й неповне висвітлення подій минулого, але треба взяти до уваги те, що письменник писав ці романи на основі тих історичних джерел, які були йому доступними. Історичний роман, ясна річ, - це не академічний виклад історії (хоч і цей виклад не позбавлений суб'єктивізму), і йому властиві чітка авторська позиція, художній домисел тощо. Світоглядним орієнтиром письменника був націоналізм, тобто любов до України, що позначилося на інтерпретації історичних подій та осіб. Сюжетну основу романів І. Нечуй-Левицький побудував за принципом контрасту характерів героїв, їх життєвої та моральної поведінки. Найбільш яскраво письменник розкрився як художник-портретист, майстер психологічного відтворення внутрішнього світу героїв, «побутописець». У своїх романах він прагнув через психологічні й соціальні чинники простежити причини деформації людської душі, мотиви віровідступництва тощо. Хоч би якими барвами малював характери своїх героїв, він усе-таки не приховує жалю за змарноване ними життя, втрачені надії. Автор намагався показати, що віровідступництво, духовне зубожіння, егоїстичність натури, прагнення величі за будь-яку ціну призводять до «обміління» людської душі, до життєвої та політичної драми.

У своїх історичних творах І. Нечуй-Левицький продовжував розвивати художньо-естетичні здобутки української літератури попереднього періоду. Письменник відходить од романтичного зображення національного минулого, основою його творчої практики стає документалізм. Історична проза І. Нечуя-Левицького одночасно виконує дві функції: з одного боку, є посібником для вивчення історії України, має просвітительський характер, а<з другого - засобами художнього письма відтворює реальні постаті нашого минулого.

3.3 Історична й історична орієнтації в літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Кожна культурна епоха заново осмислює проблему історії, традиції, спадкоємності. Характерний у цьому плані період кінця XIX - початку XX століття, адже він був не лише межею часоподілу, а й площиною співдії двох культурно-естетичних моделей класичного реалізму, що вичерпував свою естетичну новизну й оригінальність, та модернізму, який стрімко долав труднощі становлення й дедалі чіткіше виявляв свої новаторські засади. Природно, що ранній модернізм виходив із заперечення основних принципів та вартостей реалізму XIX ст. Принципово важливою виглядала, зокрема, й категорія історизму, що зазнала такого оскарження.

Поняття історизму підлягало кардинальному переглядові та гострим полемічним атакам модерністів. Це було спричинено утвердженням нової філософії буття, нової естетичної концепції, що містила в собі заперечення історії як раціональної науки систематизації фактів, незрідка оманливої і неповної у трактуванні минувшини. Зрештою, модернізм обстоював іншу свідомість часу: часові площини при цьому не сприймалися відособлено й стало, а їх взаємозв'язок, взаємоперетікання стають органічною потребою осмислення письменників.

Засадничим для модерністичного погляду на історію є положення про те, що людське пізнання має спиратися не на раціональну модель, не на логіку думки, як класичний реалізм XIX століття, а більшою мірою - на емоцію й інтуїцію, що передусім респектувалися філософією й естетикою модерну. Звідси виникає спокуса ревізувати усталені істини, переглянути традиційну історію, відкривши в ній новий евристичний потенціал, новий простір пізнання й переоцінки вартостей, запропонувати замість загальновідомої історії факту іншу парадигму - так звану історію душі, більш упевнену в своєму праві на істинність.

У позитивістичній історіографії саме на факті будувалася система і модель знання, оскільки реконструкція фактів давала об'єктивно вагомий образ минулого, образ буття. Модерністи різко заперечили факт як мірило цінностей в історії; їх бунт проти факту означав ревізію світоглядних засад сприйняття людиною минувшини, традиції, історичної пам'яті. Така ревізія була цілком у дусі епохи, вона стала наслідком поширення в суспільстві ідей Ф. Ніцше, А. Бергсона, В. Дільтея, З. Фрейда, Г. Лебона, які сприймалися як фаворити тогочасної суспільної думки. Історичний факт у мистецтві модерну насамперед проектувався в систему вартостей, і в ньому наголошувалася не об'єктивна значущість з погляду еволюції та традиції, а наново відкрита «внутрішня» правда, актуальність для нового покоління та нового світогляду періоду перелому віків. Зрештою, для модернізму не стільки важливим є факт в історії, скільки суб'єкт, у якому персоніфікується історичний процес, індивідуальний герой, надзвичайна особистість. Таким чином, історія факту в літературі поступається історії ідей, втілених в образах їх конкретних репрезентантів-героїв.

Потреба ревізії історизму була закладена в естетичній думці другої половини XIX ст. Ще в 1850-х pp.видатний німецький композитор і естетик Р. Вагнер писав про потребу розширити межі традиційної історіографії, привести її у відповідність із широкомасштабною історією життя народу. Вагнер обґрунтував виняткове значення нереалізованих у мистецтві й науці нового часу шарів історичної пам'яті народу закодованих у міфології, та й власним прикладом створивши цикл опер за міфологічними мотивами, довів продуктивність звертання художника до цієї теми. Міф, за Вагнером, є «початок і кінець історії», оскільки він спроможний глибоко і всеосяжно представити минуле народу, як, зрештою, його історичну долю, місію, шлях у майбутнє. Така позиція була викликом офіційній історіографії, заснованій на документальній точності фактів та джерел.

Ф.Ніцше у критиці історизму посів ще рішучішу й принципову позицію. Цікаво, що він присвятив аналізові цієї проблеми програмну працю із досить-таки промовистою назвою - «Про користь і шкоду історії для життя». Філософ із властивою йому публіцистичною пристрастю й переконливістю доводив парадоксальну істину: історична освіта - «зло, хвороба й недолік» свого часу. Ніцше не приймав завершених, остаточних формулювань історичного знання; вони видавалися йому невіглаством і наївністю, оскільки не узгоджувалися із вимогами життя, яке щоразу вдається до переоцінки минулого і яке, на думку філософа, лише й могло претендувати на роль вищого судді історії. Таким чином, історичне й неісторичне урівнювалися в правах їх вартісність однаково визначалася потребами конкретного життя людини, народу чи культури.

«Історію, - заявляв Ф.НІцше, - можуть знести лише сильні особистості, слабких же вона цілковито пригнічує. Відтак він принципово оскаржує цю пригнічувальну тенденцію історичного знання, яка стає гальмом сучасного розвитку, нав'язуючи людині певні стійкі ілюзії сприйняття минулого. Дивовижно точно і влучно пророкуючи майбутнє, Ніцше констатував прихід епохи іронічної самосвідомості, потребу радикального критичного перегляду історичних стереотипів. Погляди геніального німецького філософа великою мірою втілилися в естетичній концепції модерністичної творчості.

Може скластися враження, що модернізм обстоював принциповий аісторизм у мистецтві. Однак це не так. Нехтуючи історіографією раціоналістичного зразка, модерністи водночас не заперечували влади історії, пам'яті, минувшини над людиною в принципі. Просто вони інакше уявляли собі цю владу, інакше моделювали її у творчості. Так, один із духовних провідників цієї епохи німецький філософ і психолог В. Дільтей, роздумуючи над феноменом історичної пам'яті, писав на початку нашого століття (1903 p.): «Що є людина, говорить їй лише її історія […] Мелодія нашого життя визначається голосами минулого, які супроводжують ЇЇ. Від муки кожної миттєвості і швидкоплинності усякої радості людина звільняється, віддаючи себе у владу великих історичних сил, створених історією. Віддавання себе у їх владу, а не суб'єктивність сваволі й насолоди - ось примирення суверенної особистості із загальним ходом речей». Отже, йдеться про відносність ціннісних орієнтирів історизму, про наповнення живим змістом сучасності.

3.4 Ірраціональні погляди на історію

Ірраціональний погляд на історію співвідносився з естетичними засадами модерністичної творчості. Замість лінеарно-однозначного сприйняття часу розвивалося інше, універсально-синтетичне, що мало охопити дійсність, пам'ять, мрію, візію, сон не в ієрархічній залежності, а в їх самоцінності та внутрішній концептуальності з погляду людського буття. У модернізмі модус історизму набував цілком специфічних ознак, зокрема:

1) сенс історії полягає не у функції «вчительки життя», не в її уроках, не в паралелях сучасним подіям і постатям; минувшина сприймалася як схованка загальних, універсальних колізій, символів, образів, цінність яких розкривається не в їх типовості, а навпаки - унікальності;

2) письменника модерної доби цікавила не стільки справжня історичність, скільки можливість творчості на базі історичного матеріалу; звідси - вірність духові, ідеї, настрою, візи замість скрупульозного ставлення до фактів;

3) у літературі й мистецтві оприявнилася міфологізація історії: це могла бути або реінтерпретація давніх міфів із сакральним історичним знанням, або авторська міфотворчість, яка передбачала творче, критичне переосмислення історичного знання, виразну полеміку із традицією;

4) характерним було також відкриття і культивування містичного виміру подій та персонажів минувшини, що наближав їх до свідомості людини епохи кінця XIX - початку XX ст., яка надавала особливого значення трансцендентному та підсвідомому.

У сприйнятті часу література початку нашого століття наближається до фольклору, до первісної міфології. Минулі події відтворюються не в площині «колись, у певний час» та «десь, у певному місці», а «завжди» і «скрізь». Таким, скажімо, є образ минувшини у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Поетичні драми Лесі Українки, хоч у них і чіткіше означуються часові координати, історичне тло дії, у принципі, також тяжіють до універсального сприйняття часу. Це міфологічний час, що не підлягає історичній хронометрії.

Чи не найхарактерніша в цьому плані поетична творчість. До речі, в поезії цього часу історичні мошви загалом посідають досить скромне місце, і це теж невипадково. Алюзії історичного часу якщо й трапляються, то підлягають загальній універсальній системі вартостей. У ліриці Богдана Лепкого часові шари зміщуються з'єднуються: «давно» стає «тепер», а «далеко» - «близько». Схожу рису можемо відзначити і в інших молодомузівців, як і в багатьох поетів-модерністів європейських літератур.

У плані міфологізації історії цікавими для дослідження видаються такі вияви модерністичної творчості: а) ідилія минулого, часу й місця, тобто міф Аркадії - омріяного раю, землі обітованої («По дорозі в казку» О. Олеся, «Поема долин» М. Яцкова, «Поезія природи» та «Рідний край» Г. Чупринки тощо); б) культ доісторичного, відкриття доти невідомого минулого: такими, зокрема, є популярні мотиви прадавнього поганства, родоплемінної спільноти пращурів («Лісова пісня» Лесі Українки, «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, зб. «Ладі й Марені…» В. Пачовського тощо); в) переосмислення, ревізія історії в дусі внутрішньої сутності замість фіксації зовнішніх аспектів фактів, зокрема тоді, коли йдеться про історію національну («Бояриня» Лесі Українки, «Байда» Г. Чупринки, «Євшан-зілля» М. Вороного).

Відповідно до ніцшеанської настанови історія в літературній творчості модерну звільняється від своєї пригнобливої, тиранічної ролі щодо свідомості людини. Навпаки, вона може набувати альтернативних тлумачень, і в цьому розкривається її прихований сенс, як і новизна модерністичної естетики. У лірико-містичній новелі «Поема долин» популярного західноукраїнського прозаїка, молодомузівця Михайла Яцкова герої спостерігають загадкові силуети гір, що нагадують їм минувшину, міфи та легенди про героїв і злочинців. Проте «кожний чоловік на свій лад видить у тім інакшу правду…» Історія - застигла, скам'яніла магма людських пристрастей, проте кожен, хто звертає до неї свій погляд, знову оживляє її власним чуттєвим досвідом.

Одна із парадоксальних суперечностей, що виявилися на зорі українського модерну, полягала в неоднозначності критики історизму в контексті суспільно-національного життя. Якщо в Європі праці Вагнера, Ніцше та інших сигналізували про своєрідне пересичення історичними знаннями, історичною освітою в XIX ст., то пригноблена й зденаціоналізована Україна в цей період, навпаки, відчувала гостру потребу в наукових концепціях національного минулого. Згадаймо, що саме в кінці минулого та на початку нашого століття з'являються друком фундаментальна історія України М. Грушевського, а також історичні дослідження Д. Яворницького, М. Аркасата інших. Поява цих праць спонукала більше до романтичного, аніж до іронічно-критичного сприйняття української минувшини.

В цьому плані українська версія естетики модернізму має свою виразну специфіку.

Нова доба ставить на порядок денний перегляд співвідношення історії національної та загальної, світової. Звичайно модерністів звинувачують у космополітизмі, і це звинувачення небезпідставне з огляду на гучні декларації національно-політичної незаангажованості та універсалізму французьких декадентів, молодополяків чи російських символістів. Проте національне минуле, етнічна пам'ять - більшою чи меншою мірою - усе-таки виявляється в літературі початку XX ст., важливість цього історичного шару заново осмислюється у зв'язку з усесвітнім історичним процесом, з універсальними законами буття. Цей аспект актуалізує в поезії молодомузівець Василь Пачовський, творчість якого виразно відзначається авторською історіографією. Нові естетичні орієнтири модерну втілилися в культивуванні класичної культури. В українському письменстві цієї доби неокласичні інтенції репродукування світової історико-культурної традиції найпослідовніше представлені драматургією Лесі Українки. Це художньо переконлива та оригінальна авторська реінтерпретація світових сюжетів, а власне - юдеохристиянського міфу («Одержима», «На полі крові», «В катакомбах» та ін.), еллінського міфу («Кассандра»), середньовічного європейського міфу («Камінний господар», «Осіння казка»). Образи античної міфології взагалі незрідка оживають в українській літературній творчості (О. Кобилянська, О. Олесь, М. Вороний, В. Самійленко, Б. Лепкий та ін.). Неокласичний дискурс виявив великий потенціал в українській літературі, що був пізніше успішно розкритий у 1920-х роках «гроном п'ятірним» поетів та перекладачів на чолі з Миколою Зеровим.

Як же ревізія історизму в літературі вплинула на сприйняття проблеми культурної спадковості (цю проблему знову й знову актуалізує кожна культурна епоха, кожна нова естетична система)? По-перше, проблема спадкоємності традиції була зосереджена в індивідуально-особистісній площині. По-друге, вона здобула нові інтерпретації ірраціонального, містичного. По-третє, літературна творчість на межі двох століть, на відміну від реалізму XIX ст., концентрувала увагу не на систематичному успадкуванні традиції, а на вибірковому, творчому, поривно не передбачуваному, полемічно-ревізійному. Категорії історичного й історичного кладуться на шальки одних терезів, і переважує те, що більше наділене універсальною життєвою вартістю, вітальною силою.

Модернізм не створив цілісної історіософії. Мабуть, через те, що не був зорієнтований на її творення у принципі, бо не поділяв раціоналістичного захоплення історією, так і через відсутність єдиної, органічної філософської концепції буття. Зокрема, в українській літературі цього періоду не було створено образу «монументальної» історії. Проте в цілому література тієї доби утвердила свій оригінальний погляд на історичну й аісторичну свідомість, на зужиті в часі й позачасові, універсальні вартості людського буття.

Висновки

На основі аналізу даного дослідження можна зробити наступні висновки.

Отже, історизми - слова або сталі словосполучення, які означають реалії, що вийшли з ужитку й належать до старовини. Як стилістичний засіб історизми відтворюють історичний колорит певної доби. Численні історизми в творах Шевченка засвідчують його добу обізнаність у галузі історії та побуту Давнього Риму, в також Малої Азії, Близького Сходу, Єгипту, Європи.

Матеріальні архаїзми відрізняються від стилістичних також характером і можливістю їх використання в сучасній українській літературній мові. Вони використовуються «сучасними письменниками в мові історичних романів, повістей, оповідань та інших творів. Відтворюючи факти і події минулих історичних епох, письменник, природно, активізує, відживлює і слова-позначення, що належать до тих епох.

Не можна ставитися до так званої застарілої лексики, як до зношеного одягу.

Весь словниковий запас мови є дорогоцінним набутком нації. Це скарбниця, з якої будь-коли можна дістати потрібну коштовність.

Застаріле слово знадобиться для відтворення певного історичного періоду, для характеристики персонажів, а може повнити і сучасний лексичний фонд.

У все ж той самий Рильський писав, що автор, який без усякої потреби архаїзує мову в своєму творі, вартий осуду.

Тож проблема не в тому, звертатися чи не звертатися до історизмів. Головне: чи є в них потреба.

Історизми не мають синонімів у сучасній мові, однак вони можуть повертатися в мову, якщо відновлюються відповідні чи подібні реалії. Так, зокрема, в останні роки отримали друге життя колишні історизми гривня, віче, пластун; рос. дума, губерния, губернатор тощо. Водночас нерідко до історизмів переходять слова, які виникли зовсім недавно, як, наприклад, лікнеп, раднаргосп, перебудова.

Історизми використовуються у художній літературі для відтворення історичного колориту, а архаїзми - для створення піднесеного і зниженого стилів.

Література

1. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. - К., 1981.

2. Історія української та зарубіжної культури: Навч.посібник / Б.І. Білик, Ю.А. Горбань, Я.С. Калакура та ін.; За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. - К.: Вища школа, 2000. - с. 131-144.

3. Українська культура. Лекції / За ред. Д. Антоновича. - К., 1993.

4. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М. Закович, І.А. Зязюн, О.М. Семашко та ін.; За ред. М.М. Заковича. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2002. - с. 405-443.

5. Шрет-Ткаченко О. Історія української музики. - К., 1990. - с. 147-163.

6. Бондар М. Образ України в поезії Т.Г. Шевченка // Вiсник АН України. - №6. - 1993.-С. 56-60.

7. Дзюба І.М. У всякого своя доля: Літ-критичний нарис. - К., 1989.-261 с.

8. Івакін Ю. Поезія Шевченка періоду заслання. - К., 1984. - 236 с.

9. Кирилюк Є. Войовничий характер Шевченкiвського реалiзму // Зб. праць XV наук. Шевченкiвської конференцiї.-Одеса, 1968.-С. 5-23

10. Коцюбинська М.Х. Етюди про поетику Шевченка. - К., 1990, 270 с.

11. Лепкий Богдан. Про життя і твори Тараса Шевченка. - К. - 1994. - 125 с.

12. Маланюк Євген. Три літа // Дивослово. - №3, - 1993. - С. 8-11.

13. Мойсеїв І. Нацiональний iдеал: iдеалiзм i прагматизм // Слово i час. - №9. - 1995.-С. 105-115.

14. Мушкетик Ю. Вiчно з нами // Голос України. - №39. - 1993.-С. 12.

15. Неділько Г.Я. Тарас Шевченко: життя і творчість.-К. - 1988. - 245 с.

16. Носань С.Л. Геній правди (до 175-річчя від дня народження/ - К.: Література і мистецтво, 1989.-С96.

Размещено на Allbest.ru