Размещено на http://www.allbest.ru/

Мовна особистість політичного діяча в гендерному та перекладацькому аспектах

Вступ

Сучасний етап розвитку лінгвістики характеризується антропоцентричним підходом, в основі якого є людина як мовна особистість. Поняття «мовна особистість» є досить новим у сфері лінгвістики. В середині минулого століття воно стало основою для відкриття нового прагматичного напрямку в аналізі відносин людини і мови, роль людського чинника в мові, по-новому подивившись на такі проблеми, як мова та мовлення, національна мова певного етносу, мова і картина світу, мовна особистість тощо. Це відкрило широкий діапазон досліджень мовної діяльності людини, початок яким було закладено в працях В. Гумбольдта [16], Бодуена де Куртене [13], В.В. Виноградова [9], Л.В. Щерби [49].

Одним з найцікавіших і перспективніших аспектів вказаного напрямку, на погляд більшості вчених, є проблема розпізнання особистості за її мовними (звуковими та письмовими) характеристиками та врахування їх при перекладі іншою мовою [15; с. 31]. Мовна особистість, тобто будь-який член мовного колективу (або його частини) є творцем мови. Вона виступає одним з найефективніших засобів, за допомогою яких людина стає повноправним членом мовного товариства - носієм мови (суб'єктом). В наші дні беззаперечним фактом є те, що інтерес лінгвістів прикуто до антропоцентричного підходу, велике значення приділяється саме мовній особистості у процесі перекладу [21; 31; 39]. Ці питання недостатньо розроблені на рівні міжкультурної комунікації. Виникає необхідність виявити основні компоненти у поведінці мовної особистості. Комплекс питань, що потребує розв'язання в названих аспектах, відповідає напрямкам сучасних досліджень в галузі міжкультурної комунікації та мовознавства. Викладене свідчить про актуальність теми магістерської роботи.

Статус носія мови передбачає наявність в мовній свідомості індивіда певної сукупності загальних, притаманних іншим носіям мови рис, що втім не виключає можливості реалізації індивідуального потенціалу в мовній свідомості [26; с. 46].

Ознайомлення з науковою літературою за темою дослідження засвідчило, що передумови для розробки теми в науці створені. В роботах вчених обґрунтовані наукові концепції лінгвістичної особистості, однак, поза увагою вчених залишається дослідження мовної особистості в аспекті перекладу в національному та гендерному аспектах, хоча мовна особистість суттєво впливає на комунікацію, особливо в умовах міжкультурної взаємодії.

Мета нашої роботи полягає в окресленні специфіки мовної особистості політичного діяча в аспекті перекладу в національному та гендерному аспектах.

Для досягнення поставленої мети необхідно розв'язати наступні завдання:

- визначити стратегічні засади дослідження особистості з урахуванням її індивідуальних характеристик;

- виявити специфіку комунікативної поведінки мовної особистості в різних умовах;

- з'ясувати дискурсивні особливості індивіда на стилістичному, граматичному, лексичному рівнях та невербальні засоби прояву мовної особистості на матеріалах промов сучасних політичних діячів;

- встановити принципи врахування індивідуальних особливостей мовної особистості політичного діяча при перекладі іншою мовою;

- окреслити особливості продукування дискурсу мовною особистістю.

Як робоча гіпотеза перевіряється твердження про те, що мовна особистість політичного діяча в аспекті перекладу має свою специфіку, що впливає на переклад. Ці особливості зумовлено характером зовнішніх факторів і психіко-фізіологічними характеристиками індивіда, що виражено за чотирма індексами мовної особистості українських та американських керівників держав.

У роботі розвивається основна концептуальна ідея мовної особистості, сформульована В.В. Наумовим. Вона полягає в тому, що мовна особистість проявляється на всіх мовних рівнях і в усіх ситуаціях спілкування, що стає особливо значущим в умовах міжкультурної комунікації.

Об'єктом дослідження є індивідуальні характеристики мовної особистості політичного діяча.

Предметом дослідження є лінгвістичні особливості мовної особистості політичного діяча в аспекті перекладу в національну та гендерному аспектах.

Матеріалом дослідження слугували англомовні та україномовні промови сучасних політичних діячів: Віктора Ющенко, Юлія Тимошенко, Хіларі Клінтон та Барак Обама. Загальна кількість аналізованих промов - 200. Промови, проголошені перед масовою аудиторією, характеризуються різною тематикою, що дозволяє з'ясувати індивідуальність поведінки мовної особистості окремо від тематичної зумовленості промов. Промови В.А. Ющенка та Юлії Тимошенко представлені зверненням до українського народу на офіційних сайтах президента та прем'єр-міністра України, а також на численних прес-конференцій та пленарних засіданнях. Барак Обама звертається до американського народу з нагоди його інаугурації 20 січня 2009 та із щорічним зверненням до американського народу. Промови Хіларі Клінтон було взято з сайту U.S. News & World Report, а також з виступу до американського народу в Денвері 27 серпня 2008 року.

Методи та прийоми роботи обиралися в залежності від завдань на кожному етапі дослідження.

На пошуково-ознайомлювальному та підготовчому етапах ставилася мета дібрати теоретичну літературу та відеоматеріал для аналізу, і основними методами були метод цілеспрямованої вибірки, узагальнення та систематизації теоретичного та відеоматеріалу. Було підібрано наукові джерела, які містили інформацію щодо мовної особистості і дискурсу. Узагальнювалися та систематизувалися погляди вчених на поняття, пов'язані з напрямками дослідження.

На аналітичному етапі широко використовувалися такі методи: лінгвістичного спостереження для з'ясування специфіки мовленнєвої поведінки мовної особистості; аналізу та синтезу для виокремлення особливостей реалізації індивідуальності мовної особистості на різних мовних рівнях; компонентного та зіставного аналізу для встановлення принципів врахування індивідуальних особливостей мовця при перекладі в національному та гендерному аспектах. Результати аналізу були узагальнені і представлені в магістерській роботі з використанням сукупності прийомів узагальнюючого методу.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше на матеріалах політичних промов встановлено особливості реалізації мовної особистості політичного діяча, які важливо враховувати у перекладі в національному та гендерному аспектах.

Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що в роботі зроблено узагальнення моделі мовної особистості, авторський доробок є внеском у подальшу розробку проблеми мовної особистості політичного діяча в аспекті перекладу та у можливості використання результатів дослідження для подальшої розробки проблем дискурсології та теорію комунікації.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані в курсах «Перекладу в аспекті наукового дослідження», «Основ усного послідовного та синхронного перекладу». Результати можуть бути корисними для викладачів і студентів, які представляють новий і досить перспективний напрямок «Лінгвістика і міжкультурна комунікація».

Апробація результатів дипломного дослідження здійснювалося на таких наукових конференціях:

- VIII та IX всеукраїнських наукових студентських конференціях «Каразінські читання. Пошук молодих» 23 квітня 2009, 24.04.2010 роках;

- Двох підсумкових конференціях військово-наукового товариства слухачів, курсантів і студентів Академії внутрішніх військ МВС України 23 квітня 2009 та 22.04.2010 роках;

- VIII міжрегіональній конференції молодих учених та аспірантів «Дослідження молодих науковців у галузі гуманітарних наук» 29 квітня 2010 р.

Результати дослідження опубліковані у двох статтях [35; 36] та тезах доповідей на підсумковій конференції військово-наукового товариства слухачів, курсантів і студентів Академії внутрішніх військ МВС України. Робота складається зі вступу, двох розділів з висновками до кожного з них, загальних висновків, списку використаних джерел.

1. Теоретичні засади дослідження мовної особистості політичного діяча

1.1 Мовна особистість в аспекті лінгвістичного дослідження

1.1.1 Мовна особистість в аспекті лінгвістичного дослідження

Латинський вираз «Яка людина, така і її мова» дещо в простій формі, але передає сутність відносин людини і мови. З одного боку, індивідуальні особливості знаходять своє відображення у відповідних мовних структурах і формах, які для конкретної особи є найбільш прийнятними; з іншого - цей взаємозв'язок зовсім не вичерпується опозицією: хороша людина - правильна мова, погана людина - неправильна мова.

Взаємодія двох категорій «людина - мова» має немало суперечливих пояснень і визначень в лінгвістичній науці. Схожість позицій в аналізі відносин людини і суспільства та людини і мови полягає в тому, що їх основою є діяльність особистості, яка, в кінцевому результаті, визначає потенціал обох систем: суспільної і мовної.

«Мова як діяльність, вважав В. Гумбольдт, створюється кожним членом мовного колективу, а це означає, що творцем мови виступає мовна особистість». Її діяльність, так само як і діяльність соціальної особистості, не може підлягати оцінці «добре» - «погано». Соціологічна формула В.Д. Лютикової «Нічого немає в суспільстві, чого б не було в індивіді» цілком прийнятна для розуміння відносин мови з кожною мовною особистістю окремо і з усім мовним колективом взагалі [26, с. 24].

У мові є все, чим користується кожен із носіїв, і будь-яка мовна особистість володіє потенціалом формування нових можливостей мовної системи і зміни мовних норм. Проте реалізація цього потенціалу обумовлена низкою зовнішніх по відношенню до особистості і мови факторів, а також внутрішніми законами організації і функціонування конкретної мовної системи.

З іншого боку, казав В. Гумбольдт, що відносини людини і мови зовсім не можуть нагадувати собою абсолютну вседозволеність, як це може здатись на перший погляд. Взаємодія людини з мовою повинна мати субординальний, регламентований характер. Однак потрібно мати на увазі, що в цій діяльності обом «дійовим особам» притаманні обмеження [16, с. 375].

За визначенням Л. Вітгенштейна, мова - це частина людського організму. Автор цього логіко-філософського висловлювання не вказує, яку саме частину він має на увазі. Вважається, що дуже важливу, по-перше, і яку важко виявити, по-друге. Фізіологам і нейролінгвістам вдалося виявити «мовний центр» в корі головного мозку, точніше, в його лобній лівій (частині) звивині, так звану зону Брока.

Мова є одним з найбільш ефективних засобів, за допомогою якого людина стає повноправним членом мовного товариства - носієм мови (суб'єктом). Однією з найважливіших функцій суб'єкту вважають функцію інтеграції, яка передбачає активну організацію його взаємодії з навколишнім світом.

Поняття і термін «мовна особистість» були вперше введені в радянську лінгвістику В.В. Виноградовим у 1930 році, який розділяв «колективну мовну особистість» та «індивідуальну мовну особистість» [13, с. 124].

Статус носія мови передбачає наявність в мовній свідомості індивіда певної сукупності загальних, притаманних іншим носіям мови, рис, що втім, не виключає можливості реалізації індивідуального потенціалу в мовній діяльності.

Володіння мовою - це діяльність, яка передбачає певний результат: знання тих чи інших способів матеріалізації думки, законів і форм побудови мовних одиниць і структур [61, с. 12]. Рівень володіння мовою не може бути однаковим у всіх носіїв мови. Незнання чи невміння користуватися тим чи іншим мовним засобом для реалізації будь-якого комунікативного наміру не робить дану мовну особистість збитковою і не є приводом для відповідної диференціації носіїв мови по градуальній шкалі, типу: високий > середній > низький рівень володіння мовою.

Цілісність і органічність мовної особистості не залежить від інтелекту, освіти вподобань. Навіть якщо ці параметри не вирізняються високим рівнем, здатність індивіда в цілому адекватно сприймати мовлення і здійснювати його на рідній мові дозволить йому усвідомлювати себе рівним серед рівних, принаймні в тій частині мовного колективу, належність до якого зумовило формування відповідної форми відносин з мовою.

Уміння говорити не потребує від індивіда спеціальної підготовки, необхідної для уміння писати Оскільки грамотною людиною вважається не та, що уміє говорити, а та, що засвоїла алфавіт, графіку і орфографію мови, то володіння письмом також слід вважати властивістю мовної особистості. Письмо, будучи графічним кодом мови, другорядне по відношенню до звукової матерії. Письмова мова організована інакше; в ній значно менше свободи, вона зобов'язує використовувати строго визначені правила написання мовних одиниць різної значимості і таким же чином однозначно рекомендує їх декодувати, перетворюючи графічну субстанцію в звукову. І, тим не менш, у мовної особистості є немало можливостей на письмі [25, с. 26].

Спонтанний характер усного мовлення полягає в тому, що той, хто говорить, не усвідомлює, як він говорить і сприймає мовлення, розкриваючи тим самим свої особистісні якості. Мовна свідомість і відчуття мови лише вказує напрям руху; кінцевої ж мети, тобто реалізації комунікативного наміру той, хто говорить, повинен досягти сам. Далеко не завжди рух до цілі учасників комунікації має одно направлений, поступальний характер. Комунікативні невдачі можуть бути обумовлені різними причинами, і мова стає «ворогом» переважно в усному мовленні.

На письмі самоконтроль особистості значно вищий. Він обумовлений більш значущим статусом зафіксованого графічним способом висловлювання (тексту, будь-якого мовного сегменту). Графічна субстанція на відміну від звукової забезпечує довготривале збереження інформації у часі і просторі.

Діапазон варіантності звукового плану вираження набагато ширший від графічних засобів і діакритики, які є на письмі. Вибір звукових засобів мови кожен індивід здійснює, використовуючи свої так звані «смакові рецептори», що формують його повсякденне «мовне меню» [6; 7].

Як видно, комунікативна поведінка мовної особистості визначається двома видами діяльності: звукової і письмової. Крім вже зазначених відмінностей і особливостей відносин носія мови до норм мови і письма, є ще одна обставина.

Механізм народження звукової мови і письма по-різному контролюється психікою і мисленням людини. Якщо в першому випадку ми маємо справу лише із стратегічною установкою цілі повідомлення, а конкретні способи її реалізації абсолютно непередбачувані, то народження письмового тексту від початку до самого кінця обумовлене мовною свідомістю його автора, в розпорядженні якого знаходиться визначений мовними традиціями механізм кодування звукової мови [31; 58].

Для діагностики письмової особистості велике значення має план вираження, який визначений мовною креативністю тексту, що в свою чергу дає можливість побачити ті чи інші особистісні характеристики його автора. В письмовій діяльності особистості, таким чином, переважає свідомість, в той час як мовна діяльність носія мови довільна по своїй суті.

Тріада психіка > думка > мова, що представляє внутрішній механізм мовної діяльності індивіда, змушує звернутися в першу чергу до психічного фону народження мови, як до однієї із визначальних ознак діагностики особистості.

З. Фрейд відмічав, що почуття стають свідомими, якщо вони пов'язані з уявленнями про слова. Мовна креативність особистості визначається можливостями трансформації вихідних психічних імпульсів у створені звуком і літерою структури різного значення, що представлені системою мови і регламентовані мовною нормою. Свідомі почуття (за Фрейдом) є результатом взаємодії психіки і мови [46, с. 401].

О.О. Шахматов також намагається вирішити проблему взаємодії мови і мислення через психіку. Зв'язок мови і мислення присутній як в індивідуальних актах мовлення, так і в соціальній функції мови. В мові людей виявляється дія психічних законів, і ця дія відбивається в реченні через внутрішню мову індивідуального акту мислення. Взаємозв'язок психологічних і лінгвістичних законів визначає функціонування мови в суспільстві [48, с. 29]. При цьому, закономірність у явищах мови впливає не на активний процес, який веде за собою зміну в звуках і формах мови, а на пасивний процес, який їх регулює. Цей пасивний процес - прерогатива колективного середовища тих, хто говорить, між тим як активний процес зароджується в мові окремих індивідів, які імпонують середовищу своїм соціальним походженням, розумом, талантом, освітою.

Абсолютно всі носії мови є індивідами, мовними особистостями, що наділені однаковими потенційними можливостями по відношенню до рідної мови. Так само як і мова представляє всім без виключення носіям однакові можливості використання свого потенціалу. Що стосується якості породжених активним процесом мовних новацій, то «смакова оцінка» суспільства асоціальна. Суспільство всеїдне, а значить, в узусі має можливість закріпитися все, що завгодно. Мовний колектив - це гомогенна сукупність «Я». Формування кожного мовного індивідуума, перш за все, обумовлене особливостями його психіки. Мова в цьому випадку виступає тим засобом, з допомогою якого встановлюється необхідний для кожної конкретної мовної особистості рівень взаємодії психіки і мислення.

Деякі вчені кажуть, що мова існує лише в індивідуальному мозку, тільки в душі, тільки в психіці індивідів або осіб, що складають певне мовне суспільство. Звичайно ж, мова не йде про автономне існування індивідуальної та національної мови. Мовна особистість в певній мірі така ж саморозвиваюча і саморегулююча система, як і мова. Різниця полягає в способах, засобах і часі становлення систем. Першій в більшій мірі притаманний мутаційний спосіб формування мовної креативності, оскільки зв'язок між психікою і мисленням у випадку використання якого-небудь нетривіального способу мовної організації думки виконується миттєво, фіксується мовною пам'яттю на рівні підсвідомості і, за необхідністю, виробляється в мовній діяльності [50, с. 501].

Під час дослідження мовної особистості необхідно звернути увагу на таке поняття як лексичне ядро, яке, на думку провідних вчених, має велике значення при перекладі. Під основним лексичним ядром розуміють: одиниці словника, які характеризуються універсальними значеннями, що виражаються простими мовними формами (словами і морфемами) та мають найбільшу частотність і стійкість по відношенню до історичних змін та запозичень. Приблизний об'єм одиниць такого роду складає 200 лексем. Аналіз тринадцяти мов показав, що коефіцієнт збереження дорівнює 81-86%. З цього випливає, що лексичне ядро складає основу словникового запасу рідної мови всіх без виключення індивідів. При чому, наявність лексичного ядра, це, скоріше, матеріалізація ядра мислення. При всій варіативності формування і формулювання думки є певне ядро, яке зберігається у часі і в різних умовах діяльності, що надає індивідуальну неповторність мовному висловлюванню [20, с. 50].

Експериментальні дані дослідження показали стійкість індивідуального способу формування і формулювання думки у часі по чотирьом параметрам: відбір слів, зв'язність, комплексність, логічність. У більшості досліджених людей відмічається факт використання в мові (в різний час) одних і тих же слів, превага одних і тих же частин мови. Таким чином, те чи інше ненормативне використання лексичного ядра може кваліфікуватися як одне з проявів «Я» - креативності, або ж засвідчувати те, що мова для цього індивіда не є рідною. Здатність бігло говорити на будь-якій мові не означає лінгвістичного знання цієї мови, тобто розуміння її основних особливостей, її системи і регулярних процесів, які в ній проходять.

Не можна виключати той факт, що деякі люди наділені здатністю відтворювати з абсолютною точністю певний ряд моделей нерідної мови, при цьому не володіючи цією мовою як цілою системою [10, с. 7]. Мова йде не про всю систему нерідної мови; засвоїти її так само, як це притаманно носію мови, практично неможливо. Подолати повністю це можна лише в підготовленій монологічній промові. Спонтанна мовна діяльність на нерідній мові потребує абсолютної гармонії психомисленнєвого процесу із системними і нормативними вимогами. Навчитися цьому неможна, тому рано чи пізно мова виявляє створіння, яким є не носій.

Складніше справа складається з діагностикою та ідентифікацією носіїв мови. Для вирішення цього питання необхідно розкрити загальні та індивідуальні властивості психомисленнєвого потенціалу індивіда та можливі форми і способи його реалізації. Становлення мовленнєвої організації людини пов'язане із своєрідною переробкою не тільки мовного, але й всього багатогранного досвіду взаємодії людини з навколишнім світом [19, с. 12]. Рівень мовленнєвої організації - характеристика, по-перше, індивідуальна, по-друге, перемінна, яка регулюється взаємодією мовної особистості з мовною системою, що, в свою чергу, обумовлене психікою і мисленням людини.

Підсумовуючи сказане, можна підкреслити, що мова - система, яка відносно незалежна і саморегулююча. Закладені в ній можливості, в тій чи іншій мірі реалізуються суспільством в мовній діяльності і є тим без свідомим колективним творінням, яке обумовлює розвиток мови. Одним із основних «пускових механізмів», від яких надходить енергія, що забезпечує розвиток мови, слід вважати психіку.

Такі вчені, як Елліс А. та Бетті Г. вважають, що ситуативна обумовленість комунікації далеко не завжди дає можливість учасникам комунікації передбачити результат бесіди. Із цього можна зробити висновок, що не ми керуємо мовою, а вона нами [55, с. 20].

Емоція, психічний стан індивіда можуть багато чого сказати спеціалісту, навіть якщо мовний елемент, який аналізується, нетривалий. Психоемотивні фактори мовної діяльності представляють собою дані, які ще з давніх-давен приваблюють багатьох науковців, заінтригованих широким діапазоном проявів людської психіки в мовній діяльності [57, с. 203].

Заслуговують уваги досить цікаві експериментальні дані Е.Л. Носенко щодо специфіки проявів емоційної напруги в мові. Порівняння даних мови людей в звичайному стані і в стані емоційної напруги показало, що:

- ці відмінності мають місце в лексичній організації висловлювання, його граматичному оформленні, особливостях його моторної реалізації в закономірностях сприйняття мови, в характері поведінки мовця;

- емоційна напруга веде за собою відповідні зміни в процесі мислення, що проявляється у збільшенні лінійної протяжності висловлювання.

Автор експерименту зафіксувала також зниження словникового різноманіття мови. Емоційна напруга провокує активізацію спонтанних мовних проявів: різко зростає кількість простих речень, слів-паразитів, кліше. Також спостерігається суттєвий зріст кількості комунікативних жестів, різкі коливання загального темпу мови і частоти основного тону [32, с. 67].

Стан емоційної напруги обумовлює ряд забруднень і в процесі сприйняття мови: знижується повнота і адекватність сприйняття мовної інформації. Відзначається загальна тенденція до примітивізації: стає біднішим словник, плоскішими мовні асоціації, гіпотези про сутність висловлювання поспішні і не завжди адекватні.

В емоційній мові, як засвідчує експеримент, присутня підкреслена актуалізація задуму висловлювання, що проявляється в переважному вживанні слів з чіткою позитивною чи негативною конотацією.

Автор іншого дослідження емоційної мови, а саме її просодичної організації, Є.А. Нушикян вважає експресивність і модальність основними категоріями [33, с. 138]. Основну ідею праці Є.А. Нушикян можна представити наступним чином:

- у надфразових єдностях вираження емоцій носить розгорнутий характер, який не обмежується окремим реченням;

- в авто-семантичних висловлюваннях вираження таких емоцій, як презирство, вагання, сумнів, тривога, здивування, підозра, іронія носить нерозгорнутий характер;

- основним джерелом просодичної інформації емоційної мови є такі параметри мовного сигналу, як частота основного тону, спектральні складові, тривалість та інтенсивність звуку;

- головну роль в інвентарі просодичних засобів грає мелодика.

Аналіз сприйняття синтезованих фраз, які несли в собі найчастотніші емоції, показав достатньо високий рівень їх розпізнання: найкраще ідентифікується захоплення (95-98%), найгірше люди розпізнають страх (71-77%), який вони часто приймають за гнів або хвилювання. Заключний висновок роботи, що була проведена на матеріалі трьох мов (англійської, російської, української), засвідчує те, що в інтонаційному вираженні більше проявляється їх універсальність, ніж специфічність, хоча інтонаційна структура конкретних мов накладає на них свої особливості.

Таким чином, наявність психічного фону (емоційної напруги) виявляє мовну особистість незалежно від її вікових і соціальних характеристик.

Мова сильних, енергійних людей, на відміну від мови слабких, інертних індивідів характеризується великим діапазоном змінності сили, висоти і тривалості всіх її компонентів. Приводяться наступні особистісні особливості (воля, сфера почуттів, тривожність, нервовість), які мають відповідні фізичні характеристики: висота тону, гучність, забарвлення, темп, ритм, способи акцентування.

Аналіз просодичних характеристик наводить на думку, що просодія в найбільшій мірі пов'язана з індивідуальними особливостями людини. Між швидкісними показниками мови та емоційними особливостями людини існує залежність. Емоційність зменшує короткі паузи і короткі відрізки артикулювання та збільшує більш тривалі.

Слід згадати про значущість такої характеристики голосу і мови людини як тембр. Аналіз цього параметру має недостатню експериментальну базу. А.П. Варфоломєєв намагається змістити традиційний акцент в характеристиці тембру голосу на тембр мови, мотивуючи це тим, що загальновідома класифікація голосів навряд чи прийнятна до тембру мови [11, с. 58]. Задачею дослідника є змістовне описання тембрового стану мовця, що відбиває індивідуальні характеристики мови.

Тембр можна дослідити методом семантичного диференціалу. Результати аналізу показали достатньо переконливу та мотивовану картину диференціації тембрових характеристик мови в процесі сприйняття. Автор дослідження вважає можливим створення автоматичних систем визначення емоційно-психологічного стану людини за тембром його мови на основі запропонованого описання змістовності вказаної характеристики. Таким чином, тембр став досяжною характеристикою в розпізнаванні мовної особистості.

Дослідження фонетичної складової мови як виражені залежності темпоральних параметрів мови від стану мовця представлено в роботі М.В. Ласко і Ж.І. Резвицької [24, с. 219]. Вищий рівень емоційної напруги обумовлює і більшу швидкість мови.

Вплив емоційних факторів на акустичні і психолінгвістичні показники мовної поведінки людей, які знаходились в екстремальних умовах (стрибки з парашутом), досліджений в роботі В.А. Попова. В результаті досліджень виявилось, що стресова ситуація по-різному впливає на учасників експерименту: на початківців стрес справляє сильнішу мобілізуючу дію, ніж на досвідчених парашутистів, що, в свою чергу, призводить до модифікації акустичних характеристик мови, зміни інтенсивності мови, збільшення її темпу [36, с. 163].

Мова, що абсолютно позбавлена емоційного забарвлення, як відомо, кваліфікується як одна з ознак психічно нездорової людини.

Фізичні кореляти емоційної складової мови практично завжди присутні в інтонації (мелодиці, фразовому і синтагматичному наголосі, паузації). Крім того, емоційна напруга не є константною характеристикою тексту або висловлювання. Психіка людини імпульсивна, і у кожного психотипу ці імпульси мають свій механізм мовної реалізації. Наведені факти доводять те, що мова акумулює в собі не тільки психологічні, але і соціальні якості індивіда. Психічні прояви в мові, як правило, адекватні мовній ситуації. Вони визначають цей стан індивіду, в той час, як соціальні характеристики мови являють собою стійкі мовні маркери, які виділяють цього індивіда і його соціальний статус із аморфного мовного середовища.

1.1.2 Гендерна зумовленість мовної особистості

Гендерний підхід у перекладознавстві актуалізує особливості сприйняття, інтерпретації і передачі інформації, культурно обумовлені розходженнями соціалізації статі, його рольової функції в громадському житті соціуму, що характеризується специфічними мовними явищами.

Необхідно зауважити, що стан сучасного товариства відрізняється від стану, побуту й укладу в соціумі минулих сторіч. Жінка завойовує позиції, історично закріплені за чоловіком. Прагнення зрівняти права між чоловіком і жінкою виявляється не тільки в сфері державної політики, але й у сформованій в останні роки гендерній лінгвістичній політиці. Виробляється гендерний підхід, що веде до появи «інклузівної» мови, за допомогою якого можна усунути або зм'якшити протиставлення чоловіків і жінок. На приклад, словосполучення «man and women» рекомендується заміняти поняттям «people». За допомогою інклузівної мови рекомендується заміняти інформацію, що може дискримінувати людину за його расовою або національною приналежністю.

Нагальна потреба вирішувати лінгвістичні проблеми на шляху до досягнення гендерного паритету, що зріс інтерес до проблеми мовної «політкоректності», що є однією з центральних в англомовному соціумі, визначають актуальність гендерних досліджень.

Поняття «гендер», вийшовши за рамки граматики, розглядається як соціокультурний, дискурсивний і психолінгвістичний феномен. На наш погляд, у теорії перекладу гендерні аспекти досліджені недостатньо. Недооцінка значення гендерного чинника при перекладі часто є причиною відторгнення тексту перекладу культурою мови, неприйняття його носіями.

«Жіноча» мовна свідомість, відмінна від «чоловічої», виявляється у відрізняючих жіночої і чоловічої мовних спроможностях, що і виявляється у визначених частотних закономірностях вживання чоловіками і жінками тих або інших мовних засобів, особливостях чоловічого і жіночого мовного поводження.

Як відомо, перші дослідження в цій галузі виникли на Заході і перші системні описи чоловічих і жіночих особливостей промови і мови були зроблені на базі мов із німецької і романської мовних груп. У вітчизняній лінгвістиці перші регулярні дослідження були початі тільки наприкінці 80 - початку 90 років. Нині, збагатившись світовим досвідом, цей процес настільки стрімко розвивається, що гендерна лінгвістика виділилася як нова галузь вітчизняного мовознавства. Вітчизняна гендерна лінгвістика, що базувалася на працях В. Гумбольдта, А. Потебні, Е. Верещагіна, В. Костомарова, створювалася працями таких учених, як Е. Горошко, В. Маслова, Ю. Сорокін, Ю. Степанов, Н. Толстой.

Кожна мова має особливу картину світу і мовна особистість зобов'язана організовувати утримання висловлення відповідно до неї. У цьому виявляється специфічне людське сприйняття світу, зафіксоване в мові. Мовна картина світу (МКС) - результат переробки інформації про середовище і людину. На думку В.Б. Касевича, МКС, закодована засобами мовної семантики, згодом може виявитися пережитковою, лише колишні опозиції, що відтворює традиційно, у силу природної неприступності іншого мовного інструменту; за допомогою останнього створюється новий зміст, для яких старий служить свого роду будівельним матеріалом.

МКС формує тип відношення людини до світу, норми поводження, засіб сприйняття й організації («концептуалізації») світу. Це єдина система поглядів, свого роду колективна філософія, що є присутнього у якості обов'язкової для всіх носіїв мови - «простір значень» (за А.Н. Леонтьєвим), тобто закріплені в мові концепти, що відображають етнокультурний досвід, уклад розмовляючих мовою. Це сукупність знань про світ, відображених у лексиці, фразеології, граматиці. Термін МКС - метафора, тому що в реальності специфічні особливості національної мови, у яких зафіксований унікальний суспільно-історичний досвід національної спільності людей, створюють для носіїв цієї мови не якусь іншу картину світу, відмінну від об'єктивно існуючої, а лише специфічне фарбування цього світу, обумовлену національною значимістю предметів, явищ, процесів, виборним відношенням до них, що породжується специфікою діяльності, способу життя і національної культури народу.

Невід'ємним елементом МКС є мовна особистість, що трактується по-різному. Приймемо модель мовної особистості Ю.Н. Караулова:

1. Вербально-семантичний рівень відображає ступінь володіння повсякденною мовою;

2. Когнетивний - відбувається актуалізація й ідентифікація релевантних знань і уявлень, властивих соціуму;

3. Вищий - прагматичний, містить характеристику мотивів і цілей, що рухають розвитком мовної особистості.

Параметри мовної особистості тільки починають розроблятися. Вона характеризується визначеним запасом слів, що мають той або інший ранг частотності вжитку, що заповнюють абстрактні синтаксичні моделі. Якщо моделі достатньо типові для представника певного мовного колективу, то лексикон і манера говоріння можуть указувати на його приналежність до визначеного соціуму, свідчити про рівень освіченості, тип характеру, указувати на стать і вік. Відповідно різняться жіноча і чоловіча мовні особистості, жіночі і чоловічі особливості мовного поводження, стереотипи. Вони знаходять висвітлення в мові, у значеннях синтаксичних одиниць, у фразеологізмах, у пареміологічному фонді, текстах.

Гендерна ідентифікація особистості полягає в мовній системі, мовній діяльності й особливостях комунікації. У будь-якому товаристві, досліджуючи соціально-функціональні стратифікації мови, мова, що використовує гендерну ознаку, зв'язується з визначеними стереотипами ролі чоловіків і жінок у товаристві.

Прийнято вважати, що в мові фіксується концептуальна картина світу, властива масовій «наївній» свідомості. Якщо індивідуальна свідомість під впливом реальної ситуації може бути готовою сприймати принципово нові цінності, що будуються не на ієрархічній бінарній опозиції статей, а на ідеях «плюративності», «поліваріантності» гендера, то масова свідомість не готова до відмови від традиційних уявлень [4, с. 22-25].

Можна зробити висновок, що мова фіксує традиційну патріархальну концептуальну модель гендера, засновану на ієрархічній опозиції статей, закріплюючи не просто біологічне розходження статей, але соціально дискримінаційне розходження - сексизм. Таку модель можна назвати стереотипною, виходячи з розподілу багатьох авторів [13] ідеї про те, що стереотип - це насамперед уява про дійсність із позицій «наївної» повсякденної свідомості.

Когнітивною функцією стереотипу є генералізація при упорядкуванні інформації, виділенні «свого» у противагу «іншому», розмежування «внутрігрупового» і «позагрупового». Оцінення стереотипів [2, с. 44] частіше усього несе негативний характер, тому що з поняттям норми пов'язане кількісне перевантаження негативної оцінки над позитивною» [2, с. 44-45]. Важливо враховувати, що стереотипи, з одного боку, культурно обумовлені, а з іншого - пізнаються індивідом відповідно до його особистого досвіду.

Стереотип є якийсь фрагмент картини світу, що існує у свідомості. Це обумовлене національно-культурною специфікою уявлення про предмет або ситуацію, реалізоване в мовному значенні. На мовному рівні стереотипи визначають мовну форму їхнього вираження. Отже, стереотип співвідноситься з одиницями мови, що репрезентують національно-культурно маркіровані уявлення про сутність при визначеній передбачуваності асоціативних зв'язків [11, с. 102].

На концептуальному рівні гендерний стереотип можна визначити як сукупність найбільш загальних уявлень про якості, атрибути, моделі поведінки й соціальні ролі, сумісних або несумісних з уявою тих, кого товариство визначає як чоловіків і жінок, у масовій свідомості визначеного лінгвокультурного соціуму на визначному історичному етапі його розвитку [15, с. 106].

Обумовлені різними соціумами, гендерні стереотипи виявляються у вигляді значеннєвих труднощів при здійсненні перекладу.

1.1.3 Національна зумовленість мовної особистості

Самобутність мислення і психіки, національної культури, без сумніву проявляється в структурі національної мови і в мовній поведінці її носіїв. Мова є нероздільною власністю народу, який найбільш повно і правильно виражає себе саме в мові. Будь-яка зміна в мові носить закономірний характер. Мова завжди живе за умовами визначеної форми, тому народ, співчуваючи формальній стійкості своєї мови, боїться її порушити, береже її, як святиню.

Як одна з основних форм прояву національної самосвідомості мова, крім того, є основною формою національного самопізнання [43, с. 70].

Ізоморфізм мови і мислення, на думку А.А. Потебні, призводить до того, що народ постійно переробляє мову, приміняючи її до перемінних потреб своєї думки. Мова є чимось середнім між світом пізнавальних предметів і пізнаваючою особою [37, с. 145].

В працях лінгвістів пізнього середньовіччя домінувала теорія, за якою мова знаходилася в підлеглому, по відношенню до волі людини, положенні.

Не говорячи про різницю між родами і поколіннями, нація, що розмовляє однією мовою, включає в себе всі нюанси людської самобутності. Навіть люди з однаковим напрямком розуму, що займаються однією справою, відрізняються в своєму розумінні справи і в тому, як вони переживають на собі цей вплив. Різниця ще більше посилюється, якщо справа стосується мови, тому що він проникає в глибокі таємниці душі і серця.

Специфіка національної комунікативної поведінки обумовлена самим відношенням нації до мови. Наприклад, особливістю російськомовної комунікації є те, що спілкування для росіянина є самоцінним. Саме спілкування дозволяє розділити оточуючих на своїх і чужих.

Автор дослідження національної складової російської лінгвокультури І.П. Василюк на матеріалі аналізу афоризмів виділяє 18 концептів світогляду, які мають суттєвий вплив на мовленнєву поведінку носія мови. Із них можна виділити п'ять основних: 1 - здоров'я та хвороби; 2 - гастрономія; 3 - старість (смерть); 4 - світосприйняття; 5 - індивідуалізм [12, с. 224]. Для членів соціальної групи зміст відповідного концепту може стати домінуючою лінією мовленнєвої поведінки. Як кажуть: «У кого що болить, той про те і говорить». Проте в цій формулі нас цікавить ще одне запитання: як говорить?

Діалог здорової людини з хворим або старого з молодим не викликає труднощів з розпізнаванням персонажів. Однак з великою впевненістю можна спрогнозувати труднощі в діагностиці індивідів.

Людина в своїй діяльності спирається на накопичений колективний досвід, і мова, як один із видів людської діяльності, не є виключенням.

В. Гумбольдт ставить структуру мови в залежність від мислення і ментальності нації [16, с. 378]. Душевний настрій здійснює особливий вплив на мову. Він складається по-різному у народів, які залюбки вдаються до роздумування, і у націй, яким мова потрібна, головним чином, для досягнення взаєморозуміння в їх зовнішній діяльності.

Загальновідоме визначення В. Гумбольдта «Мова - це дух народу» перш за все, має на увазі особливу форму звукової матеріалізації психічної діяльності та мислення, що притаманні всім без виключення носіям національної мови. Дух, який представляє національну мову, може породжувати і відтворювати нові мовні структури і форми. В залежності від їх розповсюдження в узусі, що визначається значимістю мовних новацій, їх відповідності системним можливостям мови і нормативним обмеженням, складається відношення мовного колективу, в цілому і конкретних індивідів, в тому числі, до нових форм мовленнєвого вираження. Проте в усякому випадку індивідуальна інтерпретація мови детермінована мовними стереотипами, що склалися в національній свідомості.

Носій мови інтуїтивно відчуває відповідність (чи невідповідність) нормі використаних в мовленні мовних одиниць. Він може і не знати конкретних форм способів їх реалізації, але його незнання компенсується мовною свідомістю, яке формується кожною нацією за своїми правилами.

Мовленнєва поведінка носія і не носія мови відрізняється тим, що першого веде інтенція, а другий реалізує комунікативні наміри. Намір, на відміну від інтенції, являє собою дію, що контролюється свідомістю індивіда. Контрольований свідомістю намір правильно використовувати функціональний потенціал системи може суперечити вимогам мовленнєвої норми. З позиції системи речення «Я покупив кілограм ковбаси» абсолютно коректне, оскільки системні вимоги утворення минулого часу дієслів виконані: є дієслова «покупати» і «купити», є морфема «в», яка є маркером минулого часу.

Досить показовим є приклад О. Есперсена із його «Філософії граматики»: «Маленький хлопчик не знає граматичних правил, за якими підмет займає перше місце, а непрямий додаток завжди стоїть перед прямим: і все ж без підготовки в сфері граматики він вилучає з величезної кількості речень, які він почув і засвоїв, достатньо зрозуміле поняття про структуру і в змозі побудувати подібне речення сам. Коли дитина промовляє правильне речення, побудоване за відповідним зразком, а ні він, а ні його слухачі не в змозі визначити, чи є воно чимось новим, створеним ним самим, або ж реченням, яке він почув раніше в точно такому ж виді».

О. Есперсен в цьому прикладі має на увазі англомовну дитину, зауважуючи, що дитина-француз чи дитина-німець побудувала б речення інакше.

Таким чином, мовна особистість зумовлюється низкою чинників, пов'язаних з культурно-національною специфікою. Національна зумовленість має бути врахована перекладачем при лінгвістичній ідентифікації особистості мовця.

1.1.4 Комунікативна поведінка мовної особистості

Мова матеріалізує мислення людей за допомогою мовлення. Бодуен де Куртене вважав, що мова в розвитку є трансформацією психічних процесів в мовну матерію [9, с. 305]. Необхідно зауважити, що зміни в психічній діяльності і мисленні людини мають мутаційний характер, тоді як відповідні зміни в мові реєструються в реальній нормі і системі з більшим чи меншим запізненням. Мовна діяльність є тією сферою, в якій це протиріччя вирішується. Мовні новації не підлягають обов'язковому засвоєнню всіма носіями мови, проте будь-який синхронний зріз мови характеризується таким станом мовної діяльності, в якому деяка частина мовного матеріалу (лексика, фонетика та ін.) закріплюється за якоюсь конкретною групою носіїв цієї мови і більше або менше активно використовується в мовній діяльності. Але це зовсім не означає, що для решти членів мовного колективу вказаний матеріал - terra incognita. Використання або невикористання тієї чи іншої мовної структури, що для відповідної мовної ситуації має комунікативне значення, може визначатися і таким феноменом, як мовленнєве відчуття. В цьому випадку будуть доречними слова Бодуена де Куртене: «Відчуття мови народом не вигадка, не суб'єктивний обман, а категорія дійсна, позитивна, яку можна визначити за її властивостями і діям, підтвердити об'єктивно, довести фактами» [9, с. 320].

Звичайно, така властивість мовної особистості як відчуття, більш ефективна при сприйнятті мови, ніж мововиробництві, яке в більшій мірі контролюється психікою і мисленням. Відчуття стає більш дієвою основою сприйняття при наявності контексту. Чим ширше контекст, протяжніше висловлювання, тим надійніше спрацьовує мовленнєве відчуття. Якщо контекст відсутній, відчуття може не виручити. Тим не менш, два моменти можна виділити. По-перше, мовленнєве відчуття зовсім не є абсолютним фактором коректної інтерпретації мовних одиниць; по-друге, відчуття мови - індивідуальна якість мовної особистості, що має градуальну шкалу вимірювання. Воно притаманне всім носіям мови, але в одного відчуття є надійним провідником в хаосі мовної дійсності, а іншому воно може лише надати допомогу в критичній ситуації, коли відсутні знання.

Є.Р. Атаян доводив, відрізнити інтуїтивне використання мовних одиниць, що базується на відчутті, від обдуманого, заснованого на знанні, в процесі лінгвістичної ідентифікації особистості не завжди просто. Носій мови іноді задумується над тим, що сказати, і, як правило, ніколи не роздумує над тим, як це зробити [4, с. 160].

Мовна поведінка в абсолютній більшості випадків обумовлена психічними стереотипами і мисленням, які склалися в певному мовному колективі або його частині. Діапазон стереотипів постійно змінюється; це «відкрита і рухома система значень, що зберігається в пам'яті індивіда».

1.2 Комунікативна поведінка мовної особистості

Комунікативна поведінка мовної особистості проявляється за допомогою невербальних засобів. Саме невербальний сектор виступає єдиною складовою мовної поведінки, де стереотипи задіяні в однаковій мірі. Парамовні засоби завжди конвенційні, що, втім, не заважає їм включати в себе і універсальні, і етноспецифічні риси. Універсальна основа парамовних засобів представлена інваріантним набором кінесичних засобів, які мають однозначну інтерпретацію у всіх представників цього мовного колективу. Етноспецифічні прояви варіативні [39, с. 25]. Діапазон варіативності парамовних засобів у кожного соціуму формується спонтанно. Вони не мають широкої варіантності через цілий ряд причин: по-перше, у невербальних засобах значно довше проходить оцінка і відбір нових форм; по-друге, значно вужчі самі можливості кінетичного супроводження мовлення; по-третє, в процесі відбору і фіксації того чи іншого парамовного засобу завжди задіяна культурологічна традиція соціуму, яка приймає або відкидає невербальну новацію чи запозичення. Без сумніву, у представників різних мовних колективів може бути різне трактування однакових кінесичних рухів. На основі досліджень невербальних аспектів комунікації в російському (українському) і англійському спілкуванні була представлена класифікація жестів, міміки рухів тіла, що заміняють в мовленні ті чи інші елементи мови. Серед них: жести привітання прощання (12 позицій), жести привертання уваги (15 позицій), жести заборони (3 позиції), жести погрози (2 позиції), ображаючі жести та рухи тілом (19 позицій), драпувальні жести (3 позиції), жести і рухи тілом, що виражають вдячність (3 позиції), жести примирення (1 позиція), жести, які зустрічаються в різних інших ситуаціях спілкування (30 позицій) [41, с. 224].

Порівняльний аналіз позицій наведеної класифікації показує подібність кінетичних елементів і різницю у трактуванні невербальних засобів комунікації.

Багато схожості в жестах привітання і прощання, в жестах привертання уваги. По-різному працює кінесика в образливих жестах і рухах тіла. Із дев'ятнадцяти позицій лише два (жест вказівним пальцем біля виска і сидіння в присутності жінки, яка стоїть) вважаються образливими і в російській (українській), і в англійській комунікації. Привертає до себе увагу той факт, що інвентар образливих жестів найширший - 19, в той час як жести вдячності представлені лише трьома позиціями.

Незнання значення того чи іншого жесту в іншомовному спілкуванні або орієнтація на існуючий аналог в своєму інвентарі парамовних засобів може ускладнити реалізацію комунікативного наміру одного із партнерів. Неможна не враховувати той факт, що, взагалі, арсенал національних невербальних засобів чітко регламентований і статичний. Тим не менш, як вже зазначалося, парамовні засоби являють собою функціонуючу систему, якій притаманні зміни, що стимулюють її розвиток. Функціонування парамовних засобів, їх модифікація є результатом залежності змін кількісних і якісних характеристик від змін в мовній системі, а також взаємодії соціальної і культурної сфери.

Перехід від аналізу мовлення людини в лабораторних умовах, що проводився наприкінці 80-х років, до дослідження мовленнєвої діяльності передбачав виникнення стійкого інтересу до мовної особистості, що дозволило поряд з вербально-семантичним і когнітивним, виділити в структурі мовної особистості прагматичний рівень, який включає в себе цілі, мотиви, інтереси та установки носія мови.

Не дивлячись на те, що психологічний аспект в аналізі мовної особистості відіграє провідну роль, увага дослідників переважно направлена на вивчення особистості як індивіда, що представляє той чи інший соціальний колектив і характеризується набором властивостей одного із чотирьох відомих психічних типів [22, с. 79].

Поведінка особистості, взагалі, і мовної особистості, зокрема, обумовлена її світоглядом як певної системи цінностей. Мовна поведінка особистості визначається мовною картиною світу, що є діалектичною єдністю колективної мовної свідомості нації та індивідуальних способів її матеріалізації в конкретних мовленнєвих актах [21, с. 78].

Лінгвістичний аналіз мовленнєвого матеріалу дозволяє реконструювати зміст світогляду особистості. Матеріалом для такого аналізу, на думку Ю.Н. Караулова, має бути дискурс - визначений набір мовних витворів уривкового характеру, що зібраний за достатньо тривалий проміжок часу.

Безсумнівно, чим триваліше висловлювання, тим точніша і повніша характеристика його автора. З іншого боку, для ідентифікації вже знайомої людини іноді буває достатньо одного слова. Існує мінімальна лінійна межа, за якою проблема розпізнавання автора мовленнєвого сегменту буде практично не вирішуваною. В монологічній мові лінійна протяжність мовленнєвого сегменту, який аналізується, повинна бути еквівалентною розгорнутому реченню. В діалозі достатньо двох-трьох реплік, які можуть бути представленими і еліпсами.

Існує думка, що наше особисте мовленнєве вираження має не менший вплив на нас самих, ніж на інших. Ми чуємо і читаємо те, що ми пишемо і говоримо. Більше того, є привід вважати, що «акт переваги одного мовного засобу перед іншим - це і є сам «образ автора» цього висловлювання. Мовець є завжди першим приймальним пунктом власних комунікативних зусиль» [14, с. 80].

Про найбільш яскравого носія особистих комунікативних зусиль - оратора О.О. Потебня писав так: «Ораторська мова, як і всяка мова, є, перш за все, засобом думки для самого оратора: він під час вимови вперше об'єктивується і створює думку в кінцевій формі».

Індивід, що говорить, прагне досягти і змістовного і власне комунікативного результату одночасно. На думку психо- і нейролінгвістів, мислення, будучи базою будь-якого плану змісту висловлювання, не є процесом, що об'єктивно спостерігається.